Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)

Втім, приголомшений пережитим переляком і, як наслідок, певною мішаниною в голові, Лука так і не зібрався запропонувати свою допомогу. Може, воно й на краще, зрештою, біс його зна.

SICINNIUM

Нарешті, гості мої любі, вивела нас крива доріжка аж попід королівський замок, або ж Замок-на-Скелі, названий на честь короля Авеля. Підмури замку старші за саме місто: домінантна висота завжди принаджувала погляди тутешніх володарів, першим з яких, кажуть, був король-дракон…

Що? Хто – я заливаю гусара? Чекайте, шановні, а звідки, на вашу думку, походить назва нашого славного міста? Дракув – «місто дракона», авжеж… Навіть печера, в якій мешкав господар гори, збереглася, і кожен з вас може її відвідати – за невелику платню, певна річ, але вона того варта…

Печеру нині чудово устатковано: підсвічування, поточені часом обладунки і навіть Справжні Драконячі Кості – діти будуть у захваті!

Так до чого це я? Ага, отже, король Авель навмисно вибрав це місце для своєї резиденції, сподіваючись нібито успадкувати хтонічні сили першого власника твердині. Втім, хроністи подейкують, що королівський архітектор відраджував замовника від цього заміру, посилаючись на несприятливий клімат місцини – себто трясовиння та північний вітер – однак Авель, очевидячки, наполіг на своєму.

Над старими воротами замку ви можете побачити напівстертий нині надпис «Ignibus junxi aquas», що значить «Я поєднав вогонь з водою». Немає згоди щодо того, хто був автором надпису – сам замовник чи його зухвалий виконавець. А це, власне, цікаво, адже в першому випадку це значило би горде самоствердження, мовляв, я опанував силу дракона і волю ріки, а от у другому… Тут слід розуміти, що згаданий вислів можна тлумачити і як «Я звів докупи несумісне, і ніц доброго з того не вийшло». Втім, останнє було би несправедливим щодо Авеля – у нього ж насправді вийшло досить помітне «щось», хоч і не зовсім те, що планувалося. А от щодо клімату, то тут Раманте мав цілковиту рацію: густі тумани стали познакою міста, і, як вам розкажуть у Драконячій Печері, то є ніщо інше, як пара від дихання величезного змія, який нині спить під землею.

Ходімо нині вздовж вулички Підзамча, на розі якої ви зможете: а) купити сувенірних драконів у різних позах і б) оглянути замок у перспективі та оцінити його масштаби. Зараз… е… ті, хто все ж таки подолав потяг до патрання яток… погляньте на замок та його потужні стіни. Після того, як Раманте за допомогою низки запруд змінив русло річки Чайка, вода заповнила рови довкіл пагорба, утворивши природну перепону для ймовірних нападників. Стіни, або ж інакше, куртини, зведені межи урвистими скелями, мають форму п’ятипроменевої зірки, що було піком фортифікаційної моди тих часів. Беручи усе це до уваги, замок штурмувати – справа невдячна, і, коли вже на те, так і не здійснена. Після трьох поколінь Дракувських королів столицю було пересунуто до Вигодня, а штурм рідковживаної літньої резиденції, очевидячки, вже не виглядав для нападників аж настільки принадно.

О! Чуєте бамкання? Це б’є знаменитий дракувський Чорний Дзвін. Що це, по п’ятій вже? Забарилися ми… Ну нічого. Отже, подзвін цей походить з кафедрального собору, ренесансні бані якого визирають ондечки, понад воротями. Чому дзвін чорний? Ну, коли я скажу, що його давно не чистили, це ж вас не влаштує, еге ж? Значить, тоді от що. В кафедральному соборі поховано купу видатних мужів і не менш славетних дам, і дзвін цей, говорять, відлунює голосами святих. Мертвих святих, еге ж. Vox beatorum, кажуть на нього, – «голос блаженних». Приєднатися до них, тобто е… оглянути крипти ви зможете у вільний час після завершення нашої прогулянки.

Ходімте, шановні, і нехай дихання дракона чи там голоси мертвих не стануть на заваді нашому неминучому культурному збагаченню.

LAUDATIO. PARS VII

– Давай-но, Вельку, спробуй нас чимось вразити!

Скуйовджений та змарнілий, Вітій похмуро озирнув товариство. Дійсно, працівники Магістрату виглядали нині адептами зневіри, чиї найгірші припущення справдилися вповні. Коли біль заступає сором, а той поступається хіба скорботі, не віриться якось, що подальше може значно погіршити справи. Фелікс ондечки змучено притулився до стіни, позираючи наче з дна колодязя, Мар’ян… Господи, досі шморгає, Мора з тьмяним поглядом, очевидячки, перебуває деінде… Лука – таке враження, що зараз впаде зі стільця, а однак зиркає затято, Горган же дивиться примружено, наче опущена, та не припнута на запобіжник зброя.

Ну та ці двоє бодай щось корисне здійснили, тоді як інші радше метушилися, заламавши руки. Вони, звісно ж, з’ясували, що зловмисники мали в лікарні свою людину – молоду жінку, яка підміняла сестричку на рецепції, але її біографія відстежувалася лише на два тижні назад. Вона була практиканткою з фіктивним резюме, а що лікарня пропонувала малу платню і потребувала людей, то ніхто не подбав те резюме перевірити.

І немовби мало тієї бійні на Веженці, так іще й одержимці вриваються до архіву, і виглядає так, наче саме в тому й була мета всього цього дійства. Принаймні Велько схильний у це вірити… Принаймні лише це припущення змогло висмикнути архіваріуса з його безутішного трансу.

– То що все ж таки зникло? – підштовхнув його Вітій.

Велько, щойно запекло-діяльний, тяжко зітхнув та впав на стільця.

– Рукопис Адріана, – тихо кинув він.

Магістерці перезирнулися.

– Судячи з інтонації, – промовив невсипущий Лука, – це справді зле. Можете пояснити, в чому штука?

Велько поволі обернувся до нього.

– Ну звісно, – буркнув він. – Ти бачив цю «штуку», хлопче. Генеральний план Дракува, виконаний Адріаном Раманте, котрий, безумовно, був найвидатнішим із flagrantes цього міста. Ця «штука» містить у собі такий кавалок енергії, що – була б це вибухівка – нею можна було би висадити в повітря Замок-на-Скелі.

– Наче два кіло нітротолу, еге? – смикнувши плечима, вирік інтерн.

– Які там два… – відмахнувся Теззі, однак тут-таки примружився. – Е… що ти сказав?

Вітій мимохіть усміхнувся. Одне слово лише – і дивовижним чином скорботна процесія перекидається на зграю хортів-звіроловів. Навіть Мар’ян припинив нюняти, а Мора, оце щойно відсутня, нашорошила вуха. Якась прикра магія, на яку спроможні хіба прокляті та шаленці…

– Це… ймовірно, – буркнув Фелікс.

– Не ймовірно – але факт, – підкинувся Велько.

– Але ж, можливо, там були якісь інші… гм, вибухові суміші? – насупилась Мора.

– Декокти з жаби не вибухають, виносячи сходові прогони! – підхопився на ноги Велько. – Нехай Клим негайно піде до Шафраника і…

– Клим лишився на Веженці, – змушений був нагадати Вітій.

Велько одразу ж зажурився, однак віднайдений запал потребував ужитку.

– Тоді я сам…

– Люди… – скривджено мовив Лука, – а ніхто не хоче сказати, про що йдеться?

Товариство розгублено перезирнулося. Велько зітхнув, збагнувши, що ролі речника йому сьогодні не уникнути.

– Ми про вибух в аптеці. Його сила значно перевищувала потужність вибухівки, – Велько прикусив губу. – А оце щойно ми дійшли висновку, що посприяти могло знищення res similis[9]9
  Подібної речі (лат.).


[Закрыть] – ну, речі, яка стала помешканням лара… Так буває, коли енергії нема куди подітися… тобто коли немає жодного з moribundi поблизу.

– Ага-а-а… – розумно кивнув Лука. – Тільки е… навіщо це їм? Хіба не простіше, ну, класичною вибухівкою відбутися?

Велько дратівливо зиркнув на нього, мовляв, як же ви мені, невігласи, остобісіли, однак притримав докір, зненацька замислившись про своє. Аж тут нарешті остаточно прокинувся Мар’ян.

– Ти кажеш, карту поцупили, – нахнюплено мовив він. – Тепер ось, виходить, вони мали принаймні ще одну «каляку»…

– Мар’яне, припини! – тиркнув архіваріус. – Ти чудово знаєш, як це називається. Res similis, або ж simulacrum.[10]10
  Подоба, образ (лат.).


[Закрыть]

– Ну добре, добре, – примирливо звів долоні Мар’ян, – ще одну симулякру. Але, он правду Лука каже, не замість же вибухової шашки її уживати? Створити іншого одержимця – можливо, легко, але який їм з того зиск? І що вони робили з попередньою каля… симулякрою в аптеці?

Вони не знали, ну звісно ж… Хлопці занадто мало ще пропрацювали в Магістраті, аби бути готовими сприймати деякі… ідеї. Вітій перехопив запитальний погляд Теззі, зиркнув на Мору, яка насупилась несхвально, на Фелікса, який раптом задивився у вікно, не бажаючи, очевидячки, брати участь у мовчазній нараді. Горган скептично звів брову, що б це не значило нині. І що йому робити, хто би порадив? Деякі речі краще не знати, певна річ, але ж зараз може йтися про чиєсь життя, і вже досить з нього паскудних таємниць… Вітій зітхнув, відчуваючи раптом якусь нездорову, відчайдушну полегкість.

– Хлопці, для згаданих щойно предметів можливий іще один вжиток.

Лука та Мар’ян звели на нього нашорошені погляди.

– Це не та інформація, яку ми повідомляємо тим, хто працює тут… відносно недавно, але нині, на жаль, з неї може бути практична користь. Велько, давай краще ти. Бо я з тими мудрими термінами знаюся, майже як тут-ось Мар’ян…

Велько кахикнув.

– Ну, коли практична користь… – він зітхнув, зважуючись. – Отже ж так. Маючи належне обладнання, можливо створити анімулу, нікого не вбиваючи. Просто е… просто знищивши симулякр. Наявна в ньому життєва сила перейде до зручного у вжитку амулета, не перетворюючи власника на одержимця, але просто продовжуючи його фізичне існування.

Хлопці зачаровано повідкривали роти.

– То чому ж… – як і слід було сподіватися, підкинувся Лука, – чому ж тоді так не чинити? Стільки приречених, яким іще можна було б допомогти…

Велько розпачливо зиркнув на квестора.

– Якраз через це ми й не говоримо про такі речі, – сумно промовив він. – Але скажімо так: є підстави вважати, що симулякри не просто містять життєву силу, але певною мірою вони живуть. Давні вважали, що лари – духи предків – залишаються з нами з якоюсь певною метою, нібито навіть захищаючи живих… Тому знищення такого предмета – теж ніби убивство. Це правда! – ніяково пересмикнувся Велько. – І нема чого дивитись на мене, як на шаленця!

Лука вперто труснув головою.

– Значить, правда… Коли так, однаково не збагну, чому рештки чиєїсь пам’яті важать більше за людське життя!

Архіваріус сердито пихнув.

– Ну коли попередні аргументи тебе не переконали, то зваж на таке… Душа moribundi мертва – гаразд? – і жодна анімула тут не зарадить. Тепер спробуй-но уявити, як воно живеться з мертвою душею!

Хлопець шоковано витріщився на нього. На якусь мить у нарадній запала гнітюча мовчанка. Вітій, як не силкувався, не міг змусити себе ані підвести погляд, ані виштовхнути хоч би звук з раптово зсудомленого горла. Велько завжди вдало добирав слова… І правильно, так і слід… Квесторові нестерпно захотілося зачинитися у кабінеті наодинці з власним сейфом та його таємним начинням. Нехай, іще трохи, і тоді можна буде…

– Вітію, з тобою все гаразд? – стиха промовила Мора.

Квестор кивнув, не піднімаючи очей.

– Так… – нарешті, прокашлявшись, промовив невгамовний інтерн. – Але коли навіть нам досі ніхто не розповів про ці… гм, обставини, то звідкіль про це знає інша сторона?

Велько зітхнув.

– Архіви лібітінаріїв були у вільному доступі ще кількадесят років тому, і будь-який історик міг дістати слайди з університетських запасників. Це нині ми їх вилучили з обігу, але, схоже, існували копії… Досі ми мали перевагу у швидшій реакції та кращому озброєнні, але тепер… Тепер, виглядає так, що ми її більше не маємо.

Лука набрав був повітря, маючи на меті, очевидячки, подальше мордування ближніх запитаннями, однак, чомусь, косо зиркнувши на проквестора, відмовився від цього наміру. Цікаво, справді цікаво, як там розгортаються їхні робочі взаємини…

– Гаразд, – нарешті спромігся Вітій, – давайте підбивати підсумки, абощо. Отож… нашу увагу відволікли стріляниною на Веженці, аби вдертися до крипти та винести те, що могло би повернути до життя кілька десятків приречених. Або – так, Теззі, я пам’ятаю – висадити в повітря Замок-на-Скелі. Якщо хто знає, кому це може бути потрібно, зголошуйтесь, не зволікаючи. Ні? Ніхто?

Магістратці обдарували його чергою порожніх поглядів та змученим знизуванням пліч.

– Ну тоді геть звідси, – махнув рукою Вітій. – І… не забудьте прихопити з собою по запасній обоймі.

Товариство підвелося, човгаючи стільцями та спроквола бурмочучи щось несхвальне. Квестор блимнув. Минула, здавалось би, коротка мить, а он уже всі розійшлися. Ага, всі, та не всі. Лука тинявся довкіл свого стола, збентежено поглядаючи на керівництво.

– Маєш щось мені сказати? – вимучив Вітій, прямуючи до кабінету.

Лука коротко кивнув.

– Ну, то заходь.

– А ви хіба додому не йдете?

Вітій влаштувався у кріслі, насилу долаючи потяг закласти ноги на стіл.

– Ні. Чергуватиму, доки Клим не звільниться. Я би Горгана лишив, тільки біс його смикнув під кулю підставитись…

– Кхгм, – ніяково викашляв хлопець, притулившись на крайчику стільця. – Я от власне за нього хотів був спитатись.

Вітій запитально звів брови.

– Він гм… ну, як це сталося, що він так вчасно вернувся з Веженця?

Квестор кволо всміхнувся. Все ніяк не вгамується хлоп…

– Я йому звелів.

Лука завмер з черговим питанням на вустах.

– Ви?

– А хто ж? Я знав, що Велько не витримає і хоч-не-хоч приїде до лікарні. Не хотів лишати тебе самого. Гаразд… але чому ти про це питаєш?

Хлопець набурмосився, ховаючи погляд.

– Ну… Він знав ніби, по що прийшли ті двоє. Знав, у кого здобич, і що larvati виніс на собі. І він не вбив того одержимця. Лише вибив зброю з рук, дав утекти…

Вітій пирхнув.

– А Горган таки справляє враження, авжеж? Але час тобі вже збагнути: він не всесильний, синку. Повір.

Лука затято примружився. Ага, от воно…

– А крім того, – впевнено мовив він, – я дізнався, що Горган винен у смерті дочки одного з міських чільників.

– О, цікаво, – гмукнув квестор. – Імена? Свідки? Маєш щось із того?

– Не свідки, але, можливо, свідчення, – спохмурнів Лука.

– Так, і хто ж це може їх надати? – обережно поцікавився Вітій.

Хлопець зиркнув скоса, мовби катуючись сумнівом, однак пізно – він уже занадто накрутив себе, щоб спинитися.

– Тілія Ольжич, – кинув він.

Вітій зручніше відкинувся у кріслі, звернувши на хлопця непроникний погляд.

– Тобі відомо, що вона – колишня подружка Явора Шацького?

Лука різко вдихнув, однак утримався від якихось афектованих зауваг.

– Я би не радив тобі спілкуватися з нею, – із притиском промовив квестор. – Радше навпаки. Тримайся подалі, гаразд?

Хлопець не відповів.

– Це заради твоєї ж власної безпеки, – наполіг Вітій. – Ну? Домовились?

Лука урвисто зітхнув, підводячись.

– То я… ітиму, пане квесторе?

Вітій кивнув.

– Ну біжи.

Двері бамкнули, зачиняючись, і тоді лише Вітій дозволив собі невесело розсміятися.

* * *

Те, що Лука стежив за нею, це було тільки природно. Це було – а що, зрештою, хіба ні? – утвердженням його громадських прав та особистих свобод. Оце ще керівництво буде ним попихати! Наче татко за шкільних часів: з тими знайся, мовляв, а з тими – ні, бо то брудні халамидники, і понад усе, погана компанія. А ці його розмови за безпеку – так то ж уже справжній поглум! Наражатися на кулі навіжених небіжчиків, значить, безпечно, а от з дівчиною перемовитися – так чистий тобі алярм!

Словом, нема чого ото втручатися в особисте життя підлеглих. Уговтавши бентежне сумління, Лука розпакував запіканку з грибами, придбану з найближчої «віконної» ятки на перехресті. Запіканка була хрумка й гаряча – якраз те, що треба холодного вечора, коли попелястий туман так і пнеться тобі за комір, а земля вже починає скубати морозцем.

Тілія зайшла до того генделика уже понад годину тому. Не те, щоби Лука не здогадувався, що їй там знадобилося, однак можна було би вже й… ну, повирішувати все, що слід. З-під прозорого купола, що ним укрилася літня кав’ярня, щойно надійшли холоди, линув сміх, і запашний дим, і специфічна телевізійна лайка. Фелікс за кращих часів обходив це місце дворами, бо збиралися тут не, скажімо так, слуги мистецтва, але радше його господарі. У тих завжди було все гаразд, а якщо якого молодого режисера, чи там актора, бува, й запрошували до товариства, так той потім виходив, похитуючись та приголомшено намацуючи уявний цінник, припасований до його таланту. І декотрі з них згодом опинялися в «голуб’ятні», так і не збагнувши, чому ж так, власне, сталося.

Нині, однак, Лука не схильний був квилити над долею мистецтва – запіканка скінчилася, і руки-ноги почали вже терпнути від холоду. Запхнувши долоні під пахви, хлопець виконав короткий, але енергійний танок довкіл розлогого платана. Іще трохи, і доведеться облишити вахту… Проте, на щастя, двері генделика якраз прочинилися, випустивши на волю кількох елегантних пияків і – ага! – дівчину в пухнастій курточці та на височезних підборах.

Дівчина розпрощалася зі своїми модними знайомцями, легко відмовившись від «продовжити» і «покататись», і ось, нарешті, висотні закаблуки простукотіли парковою алеєю якраз у Луччин бік. Йому пощастило, і тепер залишалося тільки влаштувати природно невмисне спіткання…

– Можеш виходити! – гукнула дівчина. – Я знаю, що ти там!

Оце тобі й невмисне спіткання… Лука скривджено шморгнув, визираючи з-за платана.

– Як то ти знаєш?

– Бачила тебе з вікна. Тебе і твої ритуальні танці.

Мимохіть Лука розсміявся.

– Це особливе дерево, ти знаєш? Тут живе справжнісінька німфа, і, коли дерево обійти тричі за рухом годинника, вона визирне зі стовбура.

– І як? – зацікавилась Тілія. – Побачив німфу?

Лука, вищирившись, зміряв її промовистим поглядом.

– Еге ж.

Тілія, кумедно наприндившись, стусонула його кулачком.

– Ти чого тут кукурікаєш? Справді, га?

– З тобою хотів зустрітися.

Вона зиркнула з підозрою.

– Чому?

– Бо мені це заборонили! – несамохіть вистрелило з Луки.

Дівчина ошелешено завмерла, а тоді раптом її густо намальовані губи склалися у дітвацьку бешкетну усмішку.

– Нічогенька причина! Ну то… я живу в Новому Місті, мені туди трамваєм їхати. Хочеш, проведи мене до зупинки. Бо ж Платани, сам розумієш, не для самотньої дівчини місцинка… хіба дівчина вже аж надто самотня.

Лука радо кивнув, погоджуючись. Справді, щодо Платанів вона мала цілковиту рацію – йому і самому часами ставало трохи лячно на цих мерхлих, сповитих туманом алеях. Ні, ліхтарі тут були, однак вони губилися межи гіллям старих дерев, а за склепінням їхніх крислатих крон часом годі було розгледіти небо. Зараз, проте, Луці не йшлося про страх – поряд була дівчина, гарна, зухвала, в тісних червоних штанцях… словом, Луччина увага була задіяна деінде.

– Слухай-но, – блимнувши лукаво, мовила вона, – а чому тобі заборонили, ну… зі мною бачитись?

Лука повагався.

– Це мотивували тим, – наважився хлопець, – що спілкування з тобою може становити небезпеку.

– Ха! – задерла носа Тілія. – Я така!

– Ні, ну в сенсі, ти зустрічалася зі злочинцем, і…

– Що?! – підкинулась дівчина, спиняючись.

Лука зіщулився подумки, спізніло збагнувши, що бевкнув щось геть зайве. Тілія стояла, зчепивши кулачки, і примарне світло Платанів мріло в її лютому погляді.

– Тіліє, вибач! – заметушився Лука. – Я не те хотів сказати…

– П-погань! – плюнула вона. – Геть з дороги!

Дівчина крутнулася і рушила у зворотній бік, злісно стукочучи підборами.

– Та чекай! – розпачливо гукнув Лука, вже й не сподіваючись на успіх.

А втім, його прохання зненацька було задоволене. Тілія спинилася. Правда – за мить відзначив хлопець – зовсім з іншої причини. На алею перед дівчиною ступили двоє, чия стрімка та недбала хода свідчила про наміри, відмінні від, скажімо, бажання спитати дорогу чи дізнатися точний час.

– Привіт, гарнюня, – мовив один зі стрічних, сяйнувши тонким лезом з рукава. – Пощастило тобі сьогодні…

Не завдавши собі клопоту добре розважити, Лука розстебнув куртку і за два кроки наздогнав втікачку.

– Хе! – глузливо пирхнув власник ножа, ступаючи ближче. – Гарнюня має манюнього друга!

Швидким та невловним рухом ніж піднісся аж до лиця дівчини.

– Та він не буде втручатися, – промовив нападник, – коли хоче, щоб його дівчинка вернулася цілою і хе-хе… неушкодженою. Так же, Генку?

Товариш ножевласника схопив Тілію за руку. Тої ж миті Лука відчув – як тоді, на горищі – штурхан нутряної, стихійної люті, і руки почали діяти самі, не консультуючись із головою. Він майже не помітив, як вихопив зброю та, смикнувши затвор, зготувався стріляти. В голові, тьмарячи слух та бачення, клубочіла темна імла, а палець на гашетці майже одразу ж звело судомою.

Лука повів цівкою від одного нападника до другого, і погляди, котрими ці двоє, закляклі, провели зброю, скликали крижану блискавицю вздовж Луччиного хребта. Утриматись від пострілу було… нелегко.

– Вам краще… забратися звідси, – хрипко промовив хлопець.

Схоже, це прозвучало переконливо. Нападники відступили, спершу задкуючи, а тоді, розвернувшись, заледве не бігцем.

Аж тоді хлопець дозволив собі видихнути. Нищівний шал – неквапно – відступав.

– Лука… – прошаруділо поряд. – Опусти ту… річ.

Тілія… ага, так, авжеж. І чого це пістолет досі в руках? Просто дивина. Лука обережно, наче непевний у своїх рухах пияк, накинув запобіжник та повернув зброю на місце.

І лише глянувши на зблідлу, приголомшену дівчину, він збагнув, що його трусить, як у гарячці.

– Здається, – ковтнувши слину, промовила вона, – тобі… е… нам з тобою не завадить випити.

Лука кивнув.

– Але ж де о такій годині?..

Дівчина глузливо пирхнула, тоді розкрила сумочку і дістала звідти сталеву фляжку. Кивнула на порожню лаву неподалік. Зараз чомусь жоден з них не думав про нападників чи грабіжників, чи інші загрози Платанів. Треба було сісти, треба було хильнути міцного, і ніщо в світі не могло цьому завадити.

Кілька хвилин вони збавили у мовчанці, просто передаючи фляжку один одному. Тілія не витримала першою.

– Слухай, у тебе таке було лице, я сама заледве не вс… коротше, нашугалася, дай боже.

– Таке – яке? – буркнув хлопець.

– Ну, наче в маніяка якого. Ніби ти не тямив, що робиш.

Лука зробив довгий, спраглий ковток.

– Ага. Десь так.

Тілія зміряла його бентежним поглядом.

– Але тобі вже краще?

– Угу.

Вона злісно чмихнула і відібрала в нього фляжку.

– Ти розумієш, у мене вчора був поганий день… ніч, – спробував пояснити Лука. – А тут оця босота… Ну – що?

Тілія дивилася на нього якось так… Мовби причарована якимось жахіттям.

– Чому ти назвав Явора злочинцем?

Лука аж гикнув з несподіванки.

– Я сам це бачив, – мовив він. – Правду кажучи, мене просто там і вивернуло. Це… це була молода жінка… Її звали Анна-Марія.

Дивовижно, але він так і не сказав, що саме він побачив тоді, на Кутній. Проте, здається, Тілія здогадалась.

– Не вірю… – прошепотіла вона.

– Ну, не хочеш, не вір, – зітхнув Лука. – Але дай мені ще отого свого шмурдяка.

– Це текіла.

– Абощо.

Зрештою, він все ж таки відпровадив її до зупинки. Далі їхати йому Тілія не дозволила. Однак наостанку, шморгнувши, вручила йому свою візитку.

– Не стій більше під вікном, гаразд? Бо хто зна, що люди подумають.

– Подумають, що ти маєш друга-маніяка, – підхопив Лука, – і будуть ставитися до тебе з належною повагою.

Тілія кволо усміхнулась.

– Уже радше з побожним страхом, – мовила вона, застрибуючи на підніжку трамвая.

– Другий раз текіла з мене, – гукнув він навздогін.

Тілія відмахнулася, та не так, щоб аж надто категорично.

Лука мимохіть заусміхався. Нарешті щось бодай, але повертає на лад.

* * *

Останнім часом офіс Магістрату, відзначила Мора, став нагадувати почекальню реанімації: всюди, де не глянь, сновигають змарнілі зайди, завчасно засмучені в чеканні поганих новин. Їй і самій робота не давалася, а все через безсоння, спричинене ретельним копирсанням у скалках та клаптях власних думок. Її мордувала підозра, що вони не зауважили щось важливе, якусь дрібну деталь, яка би надала бодай якого сенсу страховиддю останніх днів. Минулого разу це їм вдалося… Три, так, майже три роки тому теж здавалося, що справа зайшла в безвихідь, але Вітій тоді винайшов спосіб, геніально непорядний спосіб, і питання розв’язалося напрочуд швидко.

Зараз, однак… Вітій, здається, просто не годен дати собі раду. Якась лиха біда точить його зсередини, і їй, Морі, ніяк не вдається виманити її назовні. Лише сьогодні він знов приплівся з важкою головою і досі з кабінету не потикався. Мора не знала, як йому допомогти, і від цього якось несподівано щемило серце.

Гуркнули двері. Ага, це Мар’ян вернувся з «голуб’ятні». На вигляд – геть хворий. Чи, може, теж набрався знаменитої Ювенової зеленки? Мора подумки застогнала. Згадана реанімація неухильно оберталася на витверезник… Вітієві час уже наважитися на якісь дії – і байдуже, плідні чи ні, – інакше Магістрат зіп’ється усім дружнім колективом, і цього разу Мора таки складе колегам компанію.

О, а це ще хто? Лука – але що це з ним? Хлопець виглядав так, мовби теж поснідав медичним спиртом, та принаймні в приязному товаристві. Він фактично навіть усміхався, і від цього несподіваного видовища Морі війнуло сновидчим абсурдом.

Хлопець спинився неподалік і зиркнув непевно.

– Моро, а скажіть, коли хочеться когось прикандичити, це нормально?

Ні, точно набрався. І що за біда!

– Нормально-нормально, – замість неї відповів Мар’ян. – Ненормально, це коли ти, голий, біжиш вулицями і співаєш державного гімна. А вбити когось – це пересічне людське бажання. Я от постійно про це думаю.

– Але ж ти, я сподіваюся, – спромоглася Мора, – тримаєш себе в руках?

– Я стараюся, – якось дивно шморгнув Лука, – бо ж хіба на цій службі платять наднормові?

Мар’ян зареготав. Лука, схлипуючи, долучився до нього.

– Хлопці! – втрутилася Мора, – ану припиніть істерику!

Не зразу, але, повитиравши їдкі сльози, вони зрештою урвали свої нездорові веселощі.

– Хтось тут, здається, хильнув забагато, – розглядаючи стіну, сповістила Мора. – Або, може, якраз замало…

Хлопці соромливо повідводили очі.

– І я, схоже, знаю, в чому біда.

Два скептично-чекальні погляди блимнули у відповідь.

– Вам здається, від вас очікують, що ви повинні мужньо е-е… чхати на небезпеку, не зважати на загибель ближніх і стріляти в людей незворушно, наче в тирі…

Мора мимохіть підхопилася та закрокувала кімнатою. Хлопці, мов причаровані, стежили за нею.

– Так от, – спинившись, мовила вона, – це неправда.

Лука іронічно звів брови. Ну звісно, завжди легше смішки справити, аніж визнати власну слабкість чи принаймні право на неї. Ет, дітиська-дітиська… Мора зітхнула.

– Чи усвідомлюєте ви належним чином, чим відрізняєтесь від, скажімо, inferi?

– Ну, – вищирився Мар’ян, – як щодо «кровожерних виродків», якими ми не є? На відміну він них, е?

Лука пирснув, висловлюючи таким чином свою згоду з речником.

– Близько, – не зважаючи на нього, схвально кивнула Мора. – Проте ви, здається, не цілком розумієте, про що мова. Inferi мають не лише відмінну від нашої психологію, але і фізіологію також. Щойно душа їхня гине, тіло перебудовується в такий спосіб, щоб уможливити полювання на інших людей. Мораль, співчуття, совість – все, що робить нас людьми – більше їх не бентежить. У їхньому тілі більше не виробляється адреналін, а отже, ці… гм, особини не здатні хвилюватися чи відчувати страх. Вони завжди спокійні, завжди байдужі. А отже… отже, вони вже не люди.

Хлопці ошелешено завмерли.

– A… a larvati? – поцікавився невгамовний інтерн.

– Ну, larvati – це ще гірше, оскільки вони теоретично залишаються людьми, але, усвідомлюючи наявність людської етики, вони діють так, ніби дістають задоволення від нехтування нею. Треба розуміти, що larvati – це людина, чия душа виїла сама себе внаслідок якихось негараздів, і яка раптом дістає такий запас життєвої сили, з яким просто нездатна впоратись. Вся ця енергія рефлекторно спрямовується на вирішення старих проблем – помсту чи, там, самоствердження. Це така ніби гнівлива манія, помножена на вибухову реакцію психопата. – Мора потерла скроні пучками пальців. – Отож дивіться самі, ким краще бути: байдужим хижаком, маніяком-убивцею чи, все ж таки, людиною, яка здатна боятись і співчувати.

Мар’ян помітно спохмурнів, замислившись, а Лука зиркнув якось навіть винувато. І що це в нього за деструктивні бажання? Мора примружила ліве око… Овва! Вогник інтерна, досі непохитно-яскравий, жахтів нині, наче купальське багаття. Ну, спишемо це, вирішила жінка, на келишок-другий, перехилений на дозвіллі, і пильнуватимемо надалі… Бо надто вже знайомі прикмети у цієї болячки…

З роздумів її висмикнув гуркіт керівничих дверей. На порозі постав пан квестор, похмурий, наче бідарський похорон.

– Психологічний тренінг, еге ж? – скептично примружився він.

Мора кинула на нього зверхній погляд.

– Ні, оперативний інструктаж, – відказала вона.

Вітій кволо всміхнувся.

– Ну добре, коли так, бо я не зношу, як ти починаєш уживати свої лікарняні інтонації. Не певен, що всі тут – цілком нормальні, – все ж таки визнав він, – проте мені дорога ця втішна ілюзія.

Квестор прошкандибав до одного з порожніх столів і присів на стільницю.

– Що, хлопці? А давайте, я тепер спробую себе в якості терапевта? Хочете поговорити?

Лука з Мар’яном зиркнули збентежено. Мора насилу стримала нервовий сміх – такого терапевта ліпше пацієнтам не показувати, бо ті миттєво втратять віру в цілющу силу медицини…

– От, приміром, ти, Мар’яне, – кивнув до хлопця Вітій. – Чого би ти нині найбільше хотів?

– Знайти того покидька, який стріляв у Ювена! – твердо відказав білявий. – Знайти і прикандичити!

– А ти? – Вітій обернувся до Луки.

– Підтримую, – тихо проказав він. – Дізнатися, що той знає про замовника нападу. А потім прикандичити.

Квестор прихильно кивнув.

– Ну, коли так, я гадаю, ми зможемо це влаштувати.

Хлопці радісно перезирнулися.

– От бачиш, – Вітій обернувся до Мори та підморгнув, – у мене не гірше за твоє виходить? Правда ж?

– Ну, ти знаєш… – замислилась вона, – підступні засідки і криваві бойовиська не назвеш класичною терапією. Однак, мушу визнати, твій підхід має свої переваги.

Мар’ян та Лука весело пирснули. Морі і самій хотілося вчинити щось таке легковажне. Вітій нарешті прокинувся і знайшов якийсь вихід! От тільки чому він раптом уникає дивитися на неї? Мора зітхнула. Ну не морока з ним?

* * *

Темрява цього місця була густою та поважною, сказати б навіть, історичною. Кожен подих тут відлунював шерехом крил, а свічки сяяли статечно й рівно, наче строї почесної варти. Хоч-не-хоч, але думалося тут про давно минуле і, безперечно, неживе.

Чоловік та жінка схилились над пергаментом, розстеленим на кам’яній плиті. Чоловік, очевидячки, занурений у поважний роздум; його губи щільно стиснені, а дбайливо перев’язана долоня притримує край старовинної карти. Жінка, по-юнацьки гарненька попри зрілий уже вік, сторожко позирає на стіл, спираючись на плече свого супутника.

– Ти впевнений щодо всього цього?