Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)

SICINNIUM

Що ж, панове туристи, давайте продовжимо нашу прогулянку. Нехай ані бутіки, ані знижки, ані гарячі тістечка не спинять нашого переможного кроку! Ви ще будете мати час вдовольнити свій, гм, краєзнавчий інтерес під час завтрашнього шопінг-туру. А тепер прошу уваги.

Ліворуч від нас починається невеличка, але чарівна вулиця Кутна. Цікава вона тим, що на неї виходять водночас монастир Святої Анни та костьол Святого Юргена. Сестри Святої Анни, ввійшовши до монастиря, вже ніколи не ступали за його межі. Їм не належало навіть дивитись на мирське життя, тому на вулицю виходить глуха стіна. Проте, іноді монашки ходили молитися до сусіднього костьолу – бачите, монастир та храм з’єднані галереєю… А з часом на порозі костьолу почали залишати згортки з немовлятами… Ви гадаєте? Ай-яй-яй, панове туристи. Свята Анна, звичайно, покровителька породілей, але не до такої ж межі… Ну, так чи інак, монастир невдовзі відкрив сиротинець – бачите червону стріху за рогом вулиці? Сьогодні ним опікується міська влада.

Давайте тепер пройдемо праворуч і трохи далі. Таким чином ми опинимось на вулиці Цукерній, що йде паралельно до Святого Дорміана. Чого Цукерна? Ну, це просто. На вулиці містилася палата гільдії кондитерів, а також крамниці майстрів-засновників. Тут і зараз продають найкращі, ну і найдорожчі, певна річ, цукерки та тістечка. А наприкінці сімнадцятого сторіччя на цій вулиці звів свій палац князь Галовецький, дуже, кажуть, великий прихильник солодощів. Чуєте запах? Отож-бо й воно…

А проте князь відзначився не лише любов’ю до всіляких смаколиків. Йому дістався великий спадок, який він успішно розтринькав на придбання предметів старовини та мистецтва. Нині в палаці – музей, у колекції якого, зокрема, зберігається меч лицаря Трістана… і пояс вірності королеви Ізольди, по-варварськи роздовбаний та покручений… Ага, повірили?! Ну що ж, меч Трістана там і справді зберігається, хоча немає певності, якому саме Трістану він належав – ім’я в ті часи було досить популярним.

Гаразд, лишаємо позаду палату гільдії… Та повернетесь ви згодом, боже мій… Ітимете за шоколадним духом, точно не заблукаєте. Гаразд, дивіться сюди. Ні, не на того п’яницю попід брамою! Ні, це студент. Напевне з філософського, тут якраз неподалік. А що ви гадали? Нелегка то справа – доглибне пізнання границь людського досвіду…

Так, і до чого це я? Ага, подивіться на фронтон цієї будівлі. Як вам це зображення? Чоловік у мантії та шапочці, спираючись на прилавок, веде перемовини із самою Смертю. Як ви гадаєте, що могло міститися в цій будівлі? Ну! Катівня? Поховальна служба? Ще версії? Так, хто сказав «аптека»?

Справді, в цьому будинку розташована найдавніша в Дракуві аптека. Малюнок тут, ймовірно, означає медика, який торгується зі смертю. Над входом, традиційно для будов цієї доби, міститься латинський вислів, у цьому разі: «Umbram suum metue», що означає «Бійся своєї тіні». Доречне попередження, хіба ні? Маючи справу з медиками, фармацевтами зокрема, слід бути гранично обачним. То що, вам ще голова від моїх теревенів не болить? Може, кому аспіринчику накалатати? Ні?

Ну, як не болить вам нічого – не біда. Наша екскурсія лише почалася, і все іще попереду. Отож набирайтеся снаги, і рушаймо.

LAUDATIO. PARS II

Невдоволена цікавість – надто ж в людині молодій та затятій – подібна до свічки, залишеної під сподом. Можна й забути про неї, присипавши мотлохом, а проте скоро з усіх шпарин посуне дим та полум’я – лише встигай гасити.

Кілька днів по відвідинах поліцейської дільниці Лука намагався знайти собі задовільний вжиток – прибирав занедбане помешкання, полював за останнім осіннім теплом на узбережжі Чайки і навіть вибрався до Університету, глянути на умови вступу. Він давно не заходив сюди і тільки нині збагнув, чому – знайома метушня, запахи, голоси обступили його скорботним колом, і, не прочитавши й слова, він вискочив надвір зі шкарубким клубком попід горлом.

Намагаючись як не зупинитися, то бодай надати пристойної статечності власній втечі, Лука сповільнив крок коло кам’яного джерельця на університетськім подвір’ї, звично змочив долоню, провів по обличчю та причепурив нестрижену чуприну. На стіні коло джерельця по чорнім мармурі було вибито напутню сентенцію: Felix qui potuit rerum cognoscere causas – «Щасливий, хто може дізнатися причини всіх речей». Передбачалося, очевидячки, надихнути спудеїв до науки, але Луччин батько якось глянув скептично, зауваживши, що таких щасливців зустрінеш хіба в притулку для божевільних. Невдовзі по тому він і покинув свою натхненну писанину.

Лука ж поки що не поділяв тої зневіри; причини всіх – ну нехай не аж так зразу всіх – речей його дуже навіть вабили. Ще б пак, підійти до розгадки впритул, аж майже вчепитися їй, клятій, у горло… І що? Покинути недодушену?

Але ж не ставати з цього приводу і собі душогубом! Він і не зможе, коли вже на те… Йому б дізнатися лише, що ж за промисел провадить Нічний Магістрат, навіщо – за що?! – вбиває невинних…

Катуючись лихою думою, Лука не здавав собі справи, куди йде, а коли на нього блимнули двійко дебелих атлантів при вході до сімнадцятого номера по вулиці Канонічна, він гмукнув лише, вислухавши достатньо від мудрого татка про шляхи несвідомих інтенцій. Він ходив тут не раз, маючи, проте, інші справи, аніж розглядати стіни, тепер же відзначив з цікавістю – межи атлантами в’юнився надпис «Судовий інквізиторіат». Лука пирхнув – чи не на відьом та упирів вони тут справи шиють? – і мимохіть здригнувся, згадавши недавнього убивцю і кров, що текла йому по підборідді.

Не надумавши нічого путнього, ввійти Лука не наважився, але і забратися додому – теж. Він поволі обійшов квартал, повитріщався на підлітків, що ганяли на скейтах площею Марії Магдалини, а по тому притулився на кованому стільчику вуличної кав’ярні, аби скоса спозирати вхід до «інквізиторіату». Страхітних нелюдів, які би вчащали до тої таємничої установи, Лука не побачив, відзначивши хіба струнку чорнокосу жінку, яка, занурена в роздуми, ввійшла досередини, недбало штовхнувши двері ногою, та двійко молодиків, що вийшли, дозвільно перемовляючись та й подалися десь у своїх справах.

Невдовзі на місто зійшла вечірня прохолода, і вулицями поплив легкий туман. Кельнер, непривітно позираючи, вже почав заносити стільці та столики до приміщення, тож Лука підвівся і рушив повз двері інквізиторіату, задерши голову, аби вгледіти бодай щось у вікнах, за якими якраз почали вмикати світло.

Йому здалося, ніби повз вікно пройшла недавня красуня, і Лука замислився, що ж такого вона могла робити на цій лихій службі. Перейнявшись своїми думками, він на мить втратив дотик до світу, тож, коли хтось торкнувся його плеча, Лука скинувся так, що йому заледве серце з грудей не скочило.

Позаду – двійко молодиків, яких він нещодавно був спостеріг при виході з управи. Тобто один так точно молодик, зухвалий білявець із лукавим вищиром, другий – старший, літ під сорок, із поглядом добрим і зажуреним, наче в старого пса. Обоє були вбрані в темні пари, проте білявий носив піджак у смужечку, від чого робився подібний на якогось гулящого артиста. Нічого особливо зловісного Лука у двох зустрічних не відзначив, проте тут-таки старший нібито мимоволі провів долонею вздовж свого піджака, змусивши пригадати Горганові збройні жарти.

– Ну? – поцікавився молодик.

Лука звів брови.

– Ти в гості до нас чи просто шукаєш собі біди?

– Я просто собі гуляю, – обурився Лука, – не можна хіба?

– Гуляєш… – заусміхався білявий, – три години поспіль на одному місці… Не ший з нас дурнів, гаразд? То чого тобі?

Тут нарешті Луці урвався всякий терпець.

– Мені – нічого! – вибухнув він. – Я просто хочу знати, навіщо ви вбили мого батька!

– Ми?! – блимнув очима молодик.

Його товариш чомусь роззирнувся довкіл.

– Ну, може, й не ви, – похмуро мовив Лука, дістаючи Горганову візитку. – Але оцей ось – точно.

Старший взяв картку, оглянув уважно, тоді стиха гмукнув і передав товаришеві.

– А-а-а-а, – протягнув той, – Горго-она! Убивця, правда ж! Чистий тобі душогуб!

I – на Луччин граничний подив – весело підморгнув. Старший, проте, глянув серйозно.

– Так ти, значить, Лука Ведель? – виснував він. – Квестор про тебе згадував.

Двійко трударів Магістрату значуще перезирнулися. Старший кивнув.

– То що, зайдеш до нас?

Молодик спитав так, ніби запрошував на пиво до генделика – аж ніяк не до таємничої установи, від якої посадовцям бігли спиною крижаки. І через те якраз вибір раптом зробився надзвичайно простим.

– Зазирнув би, – погодився Лука.

– Мар’ян, – зичливо промовив білявий, простягаючи руку.

Лука потис її мимоволі, не в силі опиратися раптовій приязні.

– А це – Фелікс, – Мар’ян нахабно тицьнув пальцем у старшого товариша. – Він у нас проквестор, тобто замначальника, так само, як і Горгона. Лише, на відміну від того, більш подібний на живу людину.

Фелікс поважно кивнув, хоча Луці здалося, що той ховає в оці похмурий усміх.

– Ну, ходи, – запросив Мар’ян, відчиняючи двері, і Лука, дивуючись власній нерозважливості, рушив за ним.

Щойно за дверима Магістрат не відзначався нічим надзвичайним – старовинний під’їзд з вичовганою мозаїкою підлоги, сходи, коло дверей – конторка охоронця. Луччині проводирі коротко кивнули йому, проходячи повз.

Не спиняючись, Мар’ян, а за ним і Лука, піднялися гвинтовими сходами на другий поверх і ввійшли до передпокою досить-таки просторої контори. Звідти чулися тихі голоси, клацання клавіатури, а також линув затишний запах кави вкупі з ледь чутним тривожним духом полірованого металу. Невеликий, захаращений ящиками з папером, коридор вів до загальної кімнати, в якій панував обжитий безлад – переповнені течки, завішані картами, схемами та чомусь артистичними афішами стіни, хирляві вазонки на підвіконні та одному з робочих столів. Всього тут могло працювати людей з десять, проте три столи з десятка виглядали порожньо і занедбано – за ними, очевидячки, давно ніхто не сидів.

Лука не встиг як слід розгледіти присутніх, що зацікавлено попідкидали погляди, бо Мар’ян якраз смикнув його до невеличкої кімнатки, що тулилася до загальної зали; судячи з довгастого столу, вщерть розмальованої дошки та забутих чашок, кімнатка служила за приміщення для нарад.

– Зараз, покличу начальство, – пообіцяв прудкий молодик, лишивши Луку на самоті.

Розгублено роззирнувшись, Лука підійшов до розлініяної маркером дошки. Його серце калатало – ще трохи, і він довідається те, що мучило його два останні роки. Інша річ, невідомо, чим за це доведеться платити… «Значить, правда для вас важливіша за власне життя?» – мимохіть згадалося Горганове питання. Він зробив свій вибір, а отже, нібито нема на що скаржитися.

Намагаючись вгамувати хвилювання, Лука взявся читати писанину на дошці. Увагу його привернули два трикутники: «нечулість – пригнічення – сповільнення» та «напруга – страх – ненависть». Стрілка від останнього вела до… та, власне, просто – вниз. До надпису «ad inferis». Лука кліпнув очима, не в силі збагнути, що б це могло значити. Надпис перекладався як «додолу» або інакше – «до пекла».

Позаду нього прочинилися двері. Не знаючи вже, на яке страхіття чекати, Лука нервово обернувся.

На нього приязно дивилася чорнява красуня в елегантній брючній парі.

– Сідайте, пане Ведель, – м’яко промовила вона. – Трохи поговоримо, доки до нас не долучиться керівництво.

Лука звитяжно кивнув. Коли вже торувати дорогу до пекла, то бодай у приємній компанії.

* * *

Хлопчина дивився як не хворобливо, то принаймні змучено: бліде й кутасте від недбалого харчування лице, темні кола навкруг очей, нервова рвучкість рухів. Одяг його – куртка з кумедними наліпками та просторі джинси – був не з найдешевших, а проте виглядав так, ніби зовнішня доладність раптом втратила для власника будь-яке значення. І попри все це було в ньому щось привабливе – напруження, енергія, небайдужість, зрештою; поряд з такими мимоволі відчуваєш, що в житті є як не сенс, то бодай інтрига. Мора називала таку властивість здатністю генерувати мотивації, хоча, як вона знала з власного досвіду, згадані мотивації занадто часто обертаються оманою.

Втім, наразі ще занадто рано робити висновки. Слід пояснити гостеві деякі посутні речі, аби не мучився, бідака, своїми страшними підозрами. Хоч і навряд чи його здогади страшніші за прикру дійсність їхньої роботи.

– Послухайте, пане Ведель…

– Та кличте мене Лукою – який іще з мене пан… – хитро блимнув той. Мора мимохіть заусміхалась. От же ж нахаба! Нервує, очевидячки, й однаково намагається залицятися.

– Гаразд. Лука. Тоді я – Мора. Я відповідаю тут за… гм, стосунки з громадськістю. Зокрема.

– Приємно.

– Авжеж. Отже так… Перед тим, як ми з вами поговоримо про важливі речі – а ви ж розумієте, мова про те, що за жодних обставин не повинно вийти за межі цієї установи…

Хлопець напружився.

– Перед цим, словом, ми з вами повинні випити чаю.

Той розгублено кліпнув очима.

– А з чого чай?

Мора розсміялася.

– Хороше питання. Хоча краще було б спитати, що до чаю.

Вона легко звелася та підійшла до маленького столика в куточку, де тулився електричний чайник та дрібне приладдя для робочих чаювань. Повернувшись за кілька хвилин з двома повними чашками, Мора сіла навпроти, зловивши бентежний погляд гостя.

– Як мені відомо, проквестор запропонував вам роботу в нашій установі. Я вірю його судженню, і, до того ж, ми справді зацікавлені в нових людях. Проте нам потрібні тільки ті, хто хоче тут працювати. А ви не можете хотіти невідомо чого, чи не так?

Лука кивнув, все іще з підозрою позираючи на чай.

– Я розкажу вам про суть нашої роботи, – повідомила Мора, – але мені потрібні гарантії того, що інформація не піде далі цих стін.

– Ну, коли треба, я підпишу папери про конфіденційність…

Вона дозволила собі іронічний усміх.

– Зиску мені з тих паперів. Я не знаю жодного договору, який би замкнув вуста хвалькові або п’яниці.

Він скривився, але нібито визнав її аргументи. Хороший знак – інший би взявся заперечувати свою балакучість, а отже, і власну людську природу.

– То що ви пропонуєте?

Мора дістала з кишені невеличкого шкалика з темною рідиною.

– Ми звемо цю речовину «умбра». Слабкий її розчин цілковито безпечний. Проте, одної краплі досить аби стати, гм-м-м… відвертішим. Щоб обіцяти, повністю відповідаючи за свої слова. Такий стан триватиме близько години, потім – брешіть собі на здоров’я, однак дана тут і зараз обіцянка залишатиметься в силі. Ви не зможете її порушити.

Лука недобре примружився на шкалик.

– Що ви хочете, щоб я пообіцяв?

– Нічого особливого. Просто тримати в таємниці те, що стосується роботи Магістрату. Не розповідати нікому, окрім його співробітників.

– Гаразд, а які я матиму гарантії, що це, скажімо, не отрута? Мерцеві легше над усе зберігати таємниці.

Мора кивнула поблажливо.

– Бачите, я приготувала дві чашки. Я вип’ю того ж таки розчину, що і ви. Пообіцявши при тому чесно відповісти на всі ваші запитання. Гм. Якщо вони стосуватимуться справи, певна річ.

Завваживши її уточнення, він глузливо підкинув брову – Морі аж холодом сипнуло по шкірі, настільки знайомим видався цей вираз. Слід відпроситися з роботи й відпочити, як слід – бо вже мариться казна-що…

– То що ви надумали?

Хлопець повагався ще хвильку і зрештою, знизавши плечима, відчайдушно кивнув. Мора розкоркувала шкалика і відважила їм обом по краплі. Стежачи за її рухами, Лука раптом нестямно заусміхався.

– Ви знаєте, – мовив він, – такої чудернацької співбесіди в мене ще ніколи не було.

– То ви ще не знаєте, яка в нас робота.

Лука кивнув і, нахильцем видудливши чай (а дарма – доброго ж заварила!), промовив за нею слова обітниці.

Мора зітхнула. Необхідність пояснювати все це її не тішила – першою реакцією втаємничуваних, переважно, були звинувачення у шаленстві. Ну але що поробиш.

– Ви напевне, неоднораз чули про так званих душевнохворих, – зрештою почала вона. – Говорячи таким чином, ми визнаємо ймовірність того, що душа може хворіти. Зараз же нам з вами доведеться піти далі і припустити, що вона може не лише захворіти, але й померти. Зрідка трапляється навіть так, що душа помирає раніше за тіло. Саме такі випадки і належать до компетенції Нічного Магістрату.

Кандидат в інтерни сплів пальці довкіл порожньої чашки, дивлячись широко й незмигно. Він – що? Невже – отак зразу взяв і повірив?

* * *

Сказати, що Лука отак зразу взяв і повірив, було б не цілком коректно. Він був нормальний сучасний хлопець, вихований у поблажливій зневазі до релігії, рівно ж як і до науки. Ні те, ні друге не могло надати задовільних пояснень, хоч і претендувало на віру, тож коли б Мора взялася тлумачити, Лука одразу впізнав би знайому облуду. Але Мора і сама не знала, чому так відбувається.

Просто іноді люди втрачали життєву снагу, і звалося це по-всякому – жалобою, нудьгою, чи частіше, за наших часів, – депресією. Більшість із тих страдників виринали зрештою з чорторию занепаду, але декотрим щастило менше, і душа їхня, знесилена, гинула, хоча тіло ще лишалося жити. Воно, проте, відставало ненадовго. Всього на дев’ять днів. Далі плоть наздоганяла втікачку – серцевим нападом, крововиливом чи фатальною кататонією.

Мора не наполягала на тому, що згасає саме душа. Надто вже містичне значення надавало людство цьому поняттю, тож в Магістраті говорили радше про «аніму», життєву силу. Між собою ж називали її просто «вогником».

Тут, проте, слід було мати на увазі, що причини для втрати життєвих сил можуть бути різні. В одних – тривала депресія та, зрештою, цілковита апатія та нечулість, в інших – катастрофа, настільки потужна, що все інше втрачало сенс. Отож і поводження приречених у свої останні дев’ять днів різне. Перші, що їх в Магістраті кликали moribundi, завмирали непорушно, байдужі до всього світу, другі ж – inferi – нажахані й нестямні, панічно шукали порятунку, і байдуже, в який спосіб.

Біда полягала в тому, що такий спосіб існував. Приречений міг дістати відстрочку присуду, позбавивши життєвої сили іншого. Йшлося про вбивство, причім бажано, людини молодої та безжурної. Зловивши останній подих жертви, убивця іще деякий час годувався життєвою снагою передчасно загиблого.

От у це вже повірити було значно важче, і коли б Лука не бачив на власні очі убивства на Кутній, він би нині порадив чарівній Морі не пити дурного натщесерце. Проте бачив же – і довіку не забуде – збоченого поцілунку у скорчені конанням вуста.

Таких мисливців за чужим життям Нічний Магістрат вистежував, а знайшовши – намагався знищити. Інших же, сумирних приречених, доправляли до спеціально обладнаного притулку, де вони під належним наглядом чекали на завершення своєї новендіалії.[3]3
  Дев’ятидення (лат.).


[Закрыть]

Отож, коли прийняти це химерне пояснення, виходило, що ніхто Луччиного батька не вбивав. Його знищило інше – марнування душевних сил на пошук наукового визнання, яке так ніколи й не нагодилося. Лука добре бачив, що діється з батьком, та тоді він і припустити не міг, що хронічне невдоволення собою та світом може вбити не гірше за постріл у скроню.

Коротко перемовившись із велично-сивим, хоч і втомленим надміру квестором Вітієм, Лука вийшов з Магістрату й почимчикував, куди очі світять. Його недавній запал, навіть страх, у передчутті розкриття кривавої змови супроти мирного населення якось нараз розвіявся, лишивши по собі млосну тугу та притлумлений сумнів.

Два останні роки він жив бажанням відплати, заклавши йому в жертву можливість вивчитися на щось путяще, та і просто – нормальне людське життя, як дружнє, так і особисте. Його шкільні товариші давно вже вибрались до університетів, завівши собі нових друзяк, а подружка Янка, що бачила в Луці передусім перспективного професорського сина, була гірко й незворотно розчарована.

Отже, так чи інак, а Лука випав зі щільного суспільного графіка, й остання співбесіда лише заплутала справи замість того, щоби владнати. Перспектива ганяти нічними вулицями за кровожерними шаленцями його чомусь зовсім не вабила, навіть, можна сказати, навпаки.

Аж тут, перечепившись через камінь вищербленої бруківки і боляче забивши палець, Лука усвідомив, що якраз тепер він іде тими самими нічними вулицями, і ніщо не може завадити черговому зловмиснику зненацька постати з туману, дістати зброю і… Лука здригнувся. Ніколи раніше не боявся він ні грабіжників, ані вбивць, вважаючи, що першим він не може надати поживи, а другим – достатніх підстав. Проте тепер він знав, що в підставах може й не бути аж такої вже нагальної потреби.

Озирнувши плетиво тіней від шпичастих брам та зеленавий відсвіт ліхтаря на бруківці, Лука відзначив, що місто дивовижним чином стало істотно зловіснішим, коли порівнювати з тим же містом, скажімо, вчора. Йому спало на думку, що він почувався би значно краще, відчуваючи під рукою затишну вагу вогнепальної зброї.

Пришвидшивши крок, Лука вибрався на добре освітлені та повсякчасно сповнені людом вулиці довкіл Ринкової площі. Мимоволі зітхнув з полегшенням; і тут, разом зі спокоєм, до нього вернулася відкладена до пори підозра. А чи не занадто рано він відмовився від помсти? Чи знає він достатньо про Магістрат, аби бути певним, що його співробітники не помиляються, а чи й не зловживають, бува, своїми повноваженнями?

Щойно сформулювавши те, що бентежило його найбільше, Лука відчув, як йому повертається впевненість, а головне – окреслюється ціль. Вони запропонували йому роботу, а разом з тим – доступ до своїх таємниць? То що ж, не слід відмовлятись. Адже навряд чи ще коли нагодиться така зручна оказія зсередини перевірити сумлінність магістратців, ставши таким чином сторожем над сторожею.

* * *

Були часи, коли Вітій любив збирати співробітників на робочу нараду. Він іще трохи блазнював тоді, вдаючи магістра якогось таємного ордену, який врочисто відкривав зловісну зустріч під покровом ночі. Він був тоді молодший, певна річ, і вихваляючись перед Мелісою, повідомляв, що поспішає на шабаш, а та змушувала його обіцяти, що тепло вдягнеться і не забуде повечеряти.

Меліса, його дружина… покійна дружина, в тому й уся біда. З того часу, як вона відійшла, Вітій розлюбив наради, а що довше він приховував своє потайне лихо, то тяжче йому ставало говорити з підлеглими, а проте прийнятного виходу і близько не прозирало.

Нині слід було вирішити нагальну проблему – що робити з «танцюристом». Тобто, що робити, якраз зрозуміло, інша річ – зовсім невідомо, як. Вітій вирішив не кликати всіх і кожного; для вирішення питання достатньо було двох заступників і Мори. Слід віддати їй належне, Магістрат давно б уже накрився, коли б не вона. І він, Вітій, накрився би в першу чергу.

– Будеш чаю? – мовила вона, пораючись коло чайника.

– А? Заварила свіжої цикути? Давай-давай, якраз на часі…

Мора насупилась.

– Вітію, припини. З таким ставленням ти себе в гріб зведеш без всякої допомоги з мого боку.

Вітій зітхнув. Справді, щось він розквасився. Не можна так.

Перебираючи папери, ввійшов насуплений Фелікс. Тяжко зітхнув і, всівшись, неуважно прихопив начальницьку чашку.

– А що, прикандичити його, та й крапка, – несподівано вирік заступник.

Вітій звів брови.

– Кого?

– Та будь-кого, – демократично дозволив Фелікс. – Горгана відправ, той і місця мокрого не лишить по нашій проблемі.

– Цього я й боюся, – хитнув головою квестор. – Ага, ось і він.

Юр мовчазним привидом просочився до нарадної. Сів, акуратно поклавши перед собою долоні.

– Ну що, Юрку, заб’єш для нас «танцюриста»?

Горган слухняно підвівся.

– То я пішов?

– Та сядь, – скривився Вітій. – Як ти собі це уявляєш? Зараза ж не просто популярний співак, він ще й до того ж лідер молодіжної партії в міській раді. В нього ж охорони, либонь, до біса, ще й зброя при собі.

– Не бачу проблеми, – одказав проквестор.

Фелікс тихо пирхнув.

– О! Я ж кажу!

– Ви що тут, змовились? – розлютився Вітій. – Тільки скандалу з міською радою нам бракує для повного щастя! До того ж, він потрібен мені живим.

Фелікс та Мора перезирнулися, навіть Горган лиховісно примружився. Добре, тепер ми почали думати…

– От скажи мені, сонце, – звернувся квестор до Мори, – з якого це дива людина молода й успішна, як не глянь, втрачає раптом життєві сили? Явір Шацький, відомий нам також як «танцюрист», ніколи не справляв на мене враження особи депресивної, схильної до всілякого там занепаду.

Мора поволі кивнула.

– Так… і не так. Ви знаєте, що потрібно, аби завоювати популярність? Він же викладався на сцені так, що його потім виносили… На минулорічному фестивалі, пам’ятаєте?

– Не те, щоб я ходив по вуличних фестивалях, – зневажливо мовив Фелікс, знаний у Магістраті сноб, – але нормальна людина себе до такого навряд чи доведе.

Горган значуще гмукнув.

– «Умбра»… – простогнала Мора. – Знову! От же ж холера…

Звісно, нема з чого тішитись. «Умбра» – це серйозно, це гірше навіть за дражливу міську раду. Цією гидотою труїлися молоді й багаті недоумки, які прагли всіляких там звершень. Адже в суміші з алкоголем, «умбра» вивільняла шалену енергію, необхідну якраз для залучення публічної підтримки. Єдине, чого недоумки не знали, це те, що «умбра» у великих кількостях виснажувала душу, перетворюючи своїх споживачів на передчасних клієнтів Магістрату. Недоумки не знали, певна річ, проте знали ті, хто продавав їм отруту. Мусили знати, отож чинили так цілком свідомо. Тому, власне, знайти джерело цього лиха було незмірно важливіше, аніж просто собі «прикандичити» танцюриста.

– Ми повинні взяти його без зайвого шуму… – замислено мовив Вітій. – Є ідеї?

– Глушник, – відказав кровожерний Юр.

Вітій пирхнув.

– Це ти так жартуєш?

– Ні. Але я тебе зрозумів. Нехай Фелікс збирає команду.

Квестор кивнув.

– Ти теж поїдеш. Про всяк випадок.

* * *

Мар’ян, схоже, тішився роллю конферансьє. Радо зустрівши нового рекрута, він провів його ритуальним колом навкруг контори, гордо потицяв пальцем у лихі пики злочинців, що прикрашали стіни, і зрештою, глянувши критично, вирішив:

– Треба вибрати тобі робоче місце.

Трохи заморочений, Лука розгублено зиркнув на три вільні від приватних речей столи.

– Дивись, – звелів Мар’ян. – Вибрати є з чого. Тут, попід стіночкою, сиділа Гала. Вона повісилась. Поряд – Юлій, він застрелився. А тут, коло вікна – Марек. Він стрибнув із ратушної вежі.

Лука звів на того зневірений погляд. Жартує? Але Мар’ян був цілковито серйозний.

– Оце такі у вас… соціальні гарантії? – обережно поцікавився Лука.

Мар’ян пирхнув.

– Ні, ну гаразд, я трохи прибрехав. Юлій і Гала просто потрапили в засідку. Він загинув, а вона… гм, більше в нас не працює. Але про Марека – чиста правда. Мотив нез’ясований, але, швидше за все, його доконали звіти з формулярами – а вони в нас кого хоч до краю доведуть.

Фелікс, який сидів поблизу, гортаючи місячник «Дракув культурний», зиркнув несхвально.

– Базіка ти, Мар’яне.

– Ну, – погодився той. – А що ти хочеш? Кожен раз панахиду справляти? Так доста вже, ні?

Фелікс лише скорботно хитнув головою, не потішивши товариша відповіддю. Мар’ян зітхнув, нараз посумнішавши.

– Ти цеє… будь-який вибирай. Однаково тут не засидишся. Хіба речі покласти, ну і папери заповнити вряди-годи…

Лука присів за стіл коло вікна. Звідти, крізь пасма всюдисущого туману, виднілися вогкі схили покрівель і примарна дзвіниця при королівськім замку. Якраз в ту мить повз вікно поторохкала кінна коляска, довершивши ілюзію занурення в минувшину.

– Я, мабуть, лишусь тут, коли ніхто не проти.

Мар’ян кивнув.

– Гаразд, тільки не дуже там розсідайся. Зараз, трохи звечоріє, – він зловісно притишив голос, – і ми з тобою рушимо на лови.

Лука знехотя відвернувся від вікна.

– Зачекай, Мар’яне… Я одного не збагну – як це ви потенційних… гм, клієнтів визначаєте? На око, чи що?

Мар’ян блимнув здивовано і зненацька зареготав. На Луччин подив посміхнувся навіть суворий Фелікс.

– Так тобі Мора нічого не розказала? – відсміявшись, мовив «конферансьє». – Ні? Ну тоді чекай, зараз я тобі розповім про наше «око»…

І – всупереч власній обіцянці, крутнувся і підстрибом подався з кімнати.

– Я щось не те сказав? – розгублено спитав Лука у Фелікса.

Той глузливо зиркнув з-за свого культурницького часопису.

– Та все те. Мар’ян просто ніяк не натішиться, що в нас з’явився новенький, та ще й одного з ним віку. Обридли ми йому, похмурі старці… ось він і скаче, наче дурник на патичку.

Лука мимохіть усміхнувся – так несподівано сполучалась іронія та тепла прихильність у голосі другого проквестора. Ніхто не говорив так про нього, Луку, навіть батько. Надто ж батько, коли вже на те.

За кілька хвилин Мар’ян повернувся з невеличкою коробочкою в одній руці та пляшечкою – в другій. Гордо поклав усе це на стіл Луці і, поцупивши в сусідів крісло, урочисто всівся поряд.

– Мора ж сказала тобі, що ми називаємо аніму «вогником»?

Лука кивнув.

– Так от, така назва – не від нашої схильності до недолугих жартів. А від того, що так воно і є.

«Вогник» можна побачити. Застосовуючи спеціальний, ось, для цього реквізит.

Мар’ян розкрив коробочку, і Лука побачив, що там – звичайнісінький кейс для контактних лінз. Білявий, проте, хитро всміхнувся і відкрив його щедрим жестом балаганного чаклуна. Лінза там була одна, але… але чомусь червона, наче зерня граната. Пригадавши багряний відсвіт Горганового ока, Лука похмуро пирхнув.

– Вбирай! – звелів Мар’ян. – Зараз сам все побачиш!

Лука ніяково покрутив коробочку в руках. Користуватися лінзами йому раніше якось не випадало.

– Дзеркала в тебе нема?

Лука стенув плечима. Хто ж знав, що, йдучи працювати убивцею, слід неодмінно брати з собою люстерко? Причепуритися, ідучи на лови – і нехай упирі луснуть від ляку? Тим часом Фелікс, не відриваючись від читання, відкрив шухляду в своєму столі і жбурнув Мар’янові маленьке дзеркальце. Той зграбно впіймав його і передав новобранцю.

– На ось. Значить так, береш лінзу на вказівний палець, середнім відтягаєш повіку правого ока…

Ох і намучився ж Лука, намагаючись запхнути в око сторонній предмет! Ллючи сльози, він, однак, не здавався, не бажаючи явити новим колегам власну безпорадність. Коли ж лінза нарешті стала як слід, Луччине око і без того мало шуканий червоний відтінок.

Спершу він нічого не зрозумів. Світ мигнув рожевим і млосно поплив перед очима.

– Ти друге око закрий, – порадив Мар’ян.

Вчинивши так, Лука ледь не охнув. Кімната воднораз пірнула в червоні сутінки, неначе на зорі буремного дня. Обриси предметів поблякли, а людські постаті взялися темним куривом, крізь яке прозирали ясні мерехтливі жаринки. Феліксів «вогник» горів рівно і тихо, а Мар’янів – танцював, наче багаття на вітрі.

Лука розплющив друге око – світ знову надбав звичного виду, хіба лишився ледь рожевий на колір. Смикнувся при скроні біль, сповістивши Луці про те, що нова робота означає також і нові професійні ризики.