Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)

Аж тут рипнули двері, й до кімнати ввійшли двоє – Горган і незнайомий Луці чоловік. Попри бесіду з Морою, хлопець так і не зміг позбутися неприязні до першого проквестора, тож зараз, корячись мимовільній підозрі, він знову заплющив ліве око. Вогонь у серці Луччиного ненависника горів ясно і гостро, немов холодна зірка… Блимнувши, Лука побачив, що той пильно дивиться на нього, і від того погляду хлопцеві аж морозом сипнуло по шкірі – лихий і незворушний, наче хижий птах, проквестор викликав незборну бентегу, причину якої Лука тут-таки пообіцяв собі дослідити.

Тим часом другий чоловік рушив до них із Мар’яном. Був то середнього віку дядько у картатім піджаку та круглих окулярах. Русяве волосся його, немовби від постійного стикання зі зловісними таємницями, стовбурчилося в різні боки. В руках він тримав порепану чорну папку.

– Це, значить, ти – новенький? Оце, значить, тільки зайшов, і вже лінзи потягнув, не спитавшись?

– Климе, не бурчи! Це я їх взяв, – зізнався Мар’ян.

Чоловік зиркнув осудливо.

– Ти, ну звісно, як я не здогадався. Поцупив. Формуляра не підписавши. Що характерно.

Тоді глянув на Луку, примружився через глянець окуляра.

– Ти, хлопче, відразу собі затям: головне – звітність. Деяким тут – аби постріляти на дурняк та дівок, як смеркне, полякати… Це, прошу відзначити, категорично неправильний підхід до справи.

Дядько насупився і простягнув Луці папірчик з папки.

– Підпиши. Отут і тут.

Лука підписав, де веліли, намагаючись не зважати на Мар’яна, який корчив кумедні пики в Клима за спиною. Фелікс, однак, глянувши на того, з тужливим зітханням відклав свій часопис.

– То що, Климе? Що сказав Шафраник?

– Що-що, – буркнув той, акуратно вкладаючи папірця з підписами до папки. – «Ідіть до сраки», сказав. Що характерно.

Лука аж очі вилупив від несподіванки. Клим зиркнув зверхньо.

– Та це спершу, – продовжив він. – Потім погодився, звичайно. Сьогодні о першій. В «Оркестровій ямі».

– В «Ямі»?! – з огидою мовив Фелікс. – У цьому вертепі? Який несмак, чесне слово…

Клим знизав плечима.

– Ну, ми ж туди не на танці йдемо, ногами дриґати. Інакше би шеф Горгана не споряджав.

Фелікс тяжко зітхнув.

– Отож-бо й воно… Ну, ходи.

Підвівшись, він взяв Клима під лікоть і рушив до виходу. На півдорозі обернувся і мовив до Мар’яна:

– Ти чув? Будьте на зв’язку.

Той поважно кивнув.

– Про що це вони? – не витримав Лука. – Що тут діється?

– Та нічого, – гордо усміхнувся той, – нормальна робота. Ти побачиш… Я так думаю, ми обоє з тобою дещо сьогодні побачимо. О першій. Ну а тим часом пішли погуляємо. Треба обновити твоє «око».

Лука кивнув, підводячись. Його трохи повело вбік від незвичної перспективи, але він зразу ж і виструнчився, розуміючи, що з «оком» треба якось жити. Хоча б до того моменту, коли доведеться знімати кляту лінзу – операція, про яку наразі думати не хотілося.

День видався складним; початок осені разом із перелітним студентством та засмаглими туристами щоразу приносив до міста нові нагоди та нові негаразди. Було складно і, менше з тим, цікаво. Правду каже чарівна Мора, мотивація – могутня сила, а його мотивація віднедавна не має собі рівні. Дарма, що провадити справу стає дедалі тяжче, дарма, що скорбота його ще не вичерпана… Ні, свою долю він не проміняв би на жодну іншу.

Нехай навіть вона передбачає марудний клопіт та головний біль. Як оце зараз.

Гість – кремезний, наче ведмідь, і такий же незграбний у своїй дорогій парі із блискітками запонок у манжетах (хто лише його надоумив?!) дивився невдоволено і трохи бентежно.

– Уклепався ваш протеже, Наглядачу. Казав я вам, зиску з нього жодного, а біди – не розгребеш.

– Та ну, Меценате, – всміхнувся Наглядач. – Так уже і жодного зиску?

– Та перепала дещиця, – вищирився гість.

– Авжеж…

Господар ковзнув неуважним поглядом по темних панелях шляхетного дерева.

– До того ж, – повагом мовив він, – я ще маю щодо нього деякі плани.

Відвідувач дратівливо ворухнувся у своєму кріслі.

– Ці мені ваші плани… Хіба не розумієте, що він може розповісти, потрапивши до рук Магістрату?

– Не думаю, що до того дійде, – примарно посміхнувся господар.

Гість стенув плечима, кинув невдоволено:

– Сподіваюсь, ви знаєте, що робите. Але з Магістратом треба вже щось вирішувати. Вони мені заважають.

Наглядач зупинив погляд на сповитому сутінками портреті на протилежній стіні. Миловида жінка в жалобному вбранні – скорботна й бездоганна…

– Ви навіть не уявляєте собі, – відказав Наглядач з раптовою наснагою, – як давно я мрію про це. Магістратові настане край, друже мій. Не сьогодні – так завтра. Не поспішайте. Не псуйте мені задоволення.

* * *

Мар’ян зупинився на Ринковій площі, нерішуче роззираючись.

Вечори стояли ще достатньо теплі, і хідники довкіл майдану були загачені столиками вуличних кав’ярень, за котрими туристи та інші нероби збавляли час у затишнім сяйві свічок. Вуличні музики грали на скрипках та кришталевих келихах, а мандрівне студентство, розсівшись просто на бруківці, медитувало під ритми тимпанів. Звичайний, знайомий Луці з дитинства, галас та юрмління здавалися нині притлумленими, ніби червона лінза змінила йому не лише бачення, але й слух, змусивши звуки пульсувати разом з багряним відсвітом сердець.

Луці здавалося, ніби він зазирає людям під шкіру, і від цієї несподіваної інтимності його трохи не млоїло.

Новий колега зиркнув на нього спочутливо.

– Зараз, чекай… От ніяк не можу вирішити, куди б це податися, – пожалівся він. – «Під золотим бараном» сьогодні презентація, «Під ящерами» – поетичний турнір…

Лука вражено блимнув.

– Поетичний турнір межи упирями?

– Упирями? A-а, це ти про inferi? Нормально, щось в цьому є… Тільки не так зразу. Просто на таких імпрезах збирається повно всякого творчого люду, серед котрих – як це Мора каже? – наша група ризику. Ну ти розумієш, з нетривкою психікою. Ми їх реєструємо, аби не проґавити потім. Раптом що.

– А як це ви їм діагноз ставите? Знов – на око?

– Ага… – усміхнувся Мар’ян. – Ходімо, мабуть, до наших поетів – там більше шансів щось таке перестріти. Ти як ставишся до поганих віршів? Переживеш? Фелікс туди не ходить, бо казиться так, що ледве дише…

– А що, неодмінно мусять бути погані?

Мар’ян гмукнув саркастично.

– Та тут така річ… Добрі читають в інших місцях. Але там все гаразд, здебільшого. Не тому, що таланту більше, а тому, що, як би це… більше визнання.

Лука кивнув. Це було йому рідне й знайоме: тато його часто лаяв критиків – катів-нелюдів без всякого розуміння, які не спішили визнавати його творчі здобутки.

– То ходім. Думаю, що переживу… Мені вже ніби не вперше.

Мар’ян кивнув і, обминувши ратушу, хлопці рушили до «Ящерів», півпідвального клубу, що принаджував публіку митецькими забавами для широкого загалу. В поетичнім турнірі, зокрема, міг взяти участь кожен охочий, подавши своє творіння на розгляд знуджених суддів та щедрих на оплески пияків-шанувальників.

Спустившись до клубу, хлопці знайшли собі тихий закуток, звідки добре було видно пурпуровий диван з бундючними суддями, подіум з мікрофоном та конкурсантів, що чекали на свій зоряний час. Турнір щойно почався, і дехто з відвідувачів намагався ще прислухатися до читців; з мікрофона линуло щось урочисте й незбагненне – то читав свої вірші нахабний молодик, або щось таке, вбраний в усе чорне, з нечесаними патлами та цигаркою в зубах. Тяжко було зрозуміти, про що мова – читець бубонів, наголошуючи на окремих лише драматичних зворотах, де йшлося про лайно, хтивих сучок та блювання. Лука скривився, починаючи розуміти, чому мудрий Фелікс уникає цього місця. Заплющивши око, проте, Лука переконався, що вогник читця горів яскраво і впевнено – поет, очевидячки, насолоджувався життям. Щойно він закінчив читати, публіка відгукнулася оплесками та схвальними погуками.

Наступною до мікрофона підійшла літня жінка, і Лука щиро здивувався, відзначивши таку послідовність. Жінка говорила тихо й невиразно, і публіка невдовзі забула про неї, надавши перевагу розмовам при склянці.

– Дивись, – прошепотів Мар’ян.

«Закриємо двері, мов ляду від гроба, нас тиша зігріє, відлюдна жалоба…» – тихо говорила жінка. Лука здригнувся: її вогник ледь світився, немовби присипаний попелом.

– От і маємо одну… – зітхнув Луччин колега. – Піду дізнаюся, хто вона. Їй, либонь, уже зовсім недовго лишилося.

Підвівшись, Мар’ян попрямував до котрогось із організаторів, який, кивнувши «ловцеві», взявся порпатись у паперах.

Лука ж тим часом продовжував блимати, сподіваючись, що помилився і лихові ще можна зарадити.

– Не плач, – щойно вернувшись, порадив Мар’ян, простягаючи серветку. – Лінза заскочить, тоді не витягнеш.

– Нічого я не плачу! – обурився Лука.

– Та що я, не розумію? – зітхнув той. – Сам, бувало…

Не дослухавши, Лука підхопився і рушив до жіночки, яка встигла вже сісти за столика коло вікна.

– Ви дозволите? – спитав він, а що жінка не відповіла, то сів без дозволу. – Знаєте, мене схвилювали ваші вірші. Гарні, тільки дуже сумні. Вам би, може, випити чогось чи на кіно веселе піти?

Жіночка звела на Луку світлий і якийсь ніби нетутешній погляд.

– Навіщо? – стиха спитала вона, і така остаточність була в тому слові, що хлопець миттєво відчув себе зайвим.

Не наважившись на подальші умовляння, він підвівся, вернувшись до Мар’яна.

– Ну, бачиш? – мовив той. – Їм уже нічого не цікаво. Inferi, вони інакші, войовничі… Тільки й те не від доброго життя.

Лука похмуро кивнув, щиросердо сподіваючись, що полювати йому доведеться бодай не за старими скорботними пані. Решту вечора він намагався навіть не дивитися на неї; на Луччине полегшення жіночка невдовзі підвелася та пішла.

По завершенні турніру Мар’ян хотів був зазирнути на сусідню презентацію, але щойно хлопці вийшли з «Ящерів», у його кишені зателенькав мобільний. Розмова була короткою, і по її завершенні Мар’ян кивнув Луці та стрімко розвернувся, прямуючи до Болотної брами.

– Куди це ми?

Мар’ян хитро вищирився.

– Буде тобі щастя – йдемо на упиря. Твій знайомець, до речі.

– Мій – хто? – скинувся Лука.

– Ти його бачив уже – тоді, на Кутній. Тепер будемо його брати, і начальство вимагає – неодмінно живим.

Мар’ян крокував швидко, аж Луці довелося його наздоганяти.

– Зачекай… – попросив Лука. – Я зараз, може, і дурне спитаю, але що з мене тепер користі? Мені ж навіть зброї не видали, та й, чесно кажучи, я не знаю ще, як і е-ее… за що тих упирів брати належить.

– Через те й ідемо, аби дізнався, – усміхнувся Мар’ян. – Треба, щоби ти побачив нашу роботу, щоб роздивився, як слід, одного зі справжніх inferi. Через «око», тямиш? А під руки не пхайся поки що… Так, постоїш збоку. Вважай, що купив квитка в партер.

Луку така роль не тішила – понад усе він не любив бути зайвим. Проте Мар’ян все ж таки мав рацію: не на муляжі ж картонному вивчати злочинців, та ще й таких хижих, як на те.

Швидко перетнувши спорожнілу Ринкову площу, хлопці вибрались на вулицю Святого Дорміана, простору і тиху о нічній порі. Лука знав, проте, – тиша ця позірна, і життя продовжує вирувати в численних генделиках, підвальних клубах та за припнутими фіранками старих будов. Мовби почувши його думки, Мар’ян попрямував до одного з відомих у місті вар’єте, відомих передусім заможною публікою та не цілком законними забавами. Звалося воно «Оркестрова яма», натякаючи буцімто на митецький вміст; у розмові, проте, назву скорочували до просто «Ями», обіцяючи радше брудоту та небезпеку. Тим-то вона, очевидячки, і вабила спраглих яскравого відпочинку.

Мар’ян, проте, обійшов тьмяно освітлений вхід і, кинувши оком на якийсь фургон на другім боці вулиці, пірнув до ледь помітної арки межи будинками. Дивна річ – лише крок від центру, і ти нібито опиняєшся в іншому часі: полущені стіни, непроникна темрява та люте котяче сичання з-під ніг. Насилу призвичаївшись до примарного світла, що сочилося з-поза гостроверхих дахів, Лука розгледів занедбаний дворик, над куцою площиною якого суворим підборіддям тяжіла балюстрада другого поверху. Краї дворика губилися в невидющій чорноті, тож розгледіти людей, що чекали в темряві, можна було, хіба наскочивши на котрогось із них.

– Тихо ви… – пробурчала темрява Климовим голосом. – Тупочете, як два слони.

– Що характерно, – єхидно докінчив Мар’ян.

– Тшш! – зашипів Фелікс. – Ставайте праворуч. Раптом що, Мар’яне, перекриватимеш йому відхід. Лука, не лізь під ноги. І ніхто не ворушіться. У нас є ще хвилин п’ятнадцять, потім заходить Шафраник із хлопцями, і починається забава.

– Яка забава? – не стримався Лука.

– Та цить! – шикнув Фелікс.

– Як то – цить? Чому ж це я навчуся в такий спосіб?

Фелікс пробурмотів щось несхвальне, але Мар’ян, нахилившись до Луки, пошепки розтлумачив:

– Поліція заходить з обшуком, підіймає ґвалт, наш клієнт видирається через чорних хід. А тут і ми з дружнім привітом.

Лука кивнув, хоча ніхто цього, певна річ, не побачив. Більше, аж до появи inferi, жоден з них не сказав ні слова. Лука не хотів більше відволікати колег, вони ж мовчали звично й зосереджено, побувавши в подібних засідках, очевидячки, неоднораз. Луці ж було цікаво і лячно, аж заходилося серце; згадавши, що на нього чекає нова зустріч з убивцею з Кутної, він відчув навіть відгомін тодішньої нудоти. Словом, чекати в засідці Луці не подобалось – причім, не подобалось дедалі більше. Час ішов, напруга росла, але нічого не відбувалося. Коли поряд із Лукою щось гучно клацнуло, він ледь не схопився за серце, лише за якусь мить усвідомивши, що то Мар’ян видобув зброю та пересмикнув затвор. Його рух повторили старші колеги – з клубу врешті долинули збурені голоси.

Наступні кілька хвилин Лука провів, йому здалося, навіть не дихаючи. Коли двері клубу нарешті відімкнулися, і то рвучко, навідмах, це принесло якесь ніби полегшення, а по тому – приголомшену гарячку. Задум магістратських ловців вдався, але не цілком. Явір Шацький – тепер Лука згадав, що бачив його на концертах та якихось ніби молодецьких мітингах – вискочив надвір, розхристаний і лютий, проте вискочив не один. Убивця тримав під лікоть молоду жінку із поглядом широким і нестямним, як то буває під дією дурману; навряд чи вона розуміла, що з нею діється. Хоча, може, воно й на краще: другою рукою Шацький притискав до її скроні цівку пістолета, намагаючись у такий спосіб вторгувати собі втечу.

Зашипівши крізь зуби, Фелікс виступив вперед.

– Кинь зброю! – виголосив він. – Це єдиний твій шанс забратися звідси живим!

Зненацька убивця розсміявся – смикано та штучно.

– Ми помремо разом, – сповістив він. – Я і моя солодка кицька.

Убивця мовби й не усвідомлював загрози, поводячись, наче блазень чи радше – навіженець. Лука замружився від мимовільної огиди і тоді нарешті згадав про ціль своєї тут присутності – роздивитися, як слід, магістратського клієнта. Заплющивши ліве око він побачив… та власне, нічого й не побачив спершу; лише, призвичаївшись, зрозумів – проти струменя світла з відкритих дверей бовваніє темна химера, в серці якої не світить ані іскринки, а обрис ледь ясніє, наче далека заграва.

– Ніхто не помре! – тим часом намагався упевнити клієнта Фелікс. – Ти поїдеш з нами, на тебе чекає звичайне дізнання і суд…

– До дупи ваш суд! – заголосив злочинець. – Ви ж знаєте, виродки, я не протягну й тижня у вашій катівні! Дайте пройти – інакше… капці цій чарівній дівчинці! Ну? Геть з дороги!

– Не смикайся, Шацький, – пролунав неподалік знайомий голос. – Тобі однаково звідси не вийти.

Лука здригнувся – виявляється, окрім них чотирьох у темряві попід стінами ховався і п’ятий, котрий досі ані подихом не дав знати про свою присутність. Проквестор Горган, хто ж іще.

– О, Горгона! – не знати чому зрадів зловмисник. – На тебе я й чекав! Ану ходи сюди! Давай-давай, як не хочеш спричинити наглу смерть іще однієї красуні! Тільки, дивись, без зброї! Ходи, поговоримо!

Тінь ворухнулась, і проквестор ступив у смугу світла, тримаючи порожні долоні на видноті.

– Ну… ну, давай ще… – азартно шипів Мар’ян у Луки над вухом, тримаючи злочинця на прицілі. Глянувши вздовж уявної лінії, Лука збагнув, що той намагається поцілити в inferi, не зачепивши заручницю. Зараз це було неможливо – Шацький тримав її просто перед собою, але, відволікшись на проквестора, він повернувся трохи вбік. Іще трохи, і можна було б стріляти. Інструкція «брати живим» уже нібито припинила бути актуальною.

– Ну, приві-іт, Горгоно, – провадив далі зловмисник, відступаючи аби краще бачити свого візаві; Мар’ян затримав подих, проте той, ніби здогадавшись про небезпеку, поспішив затулитися безтямною жінкою. – Ти знаєш, про що я зараз мрію? Не втекти звідси, ні… Та і що мені з такого життя? Ні… я хочу забрати з собою до пекла одного з вас, і бажано – особисто тебе, друзяко. Бачиш, як добре, що зазирнув.

– Браво, Шацький. Мені дуже страшно, – спокійно відказав Горган.

Тоді, відштовхнувши жінку, inferi випростав руку зі зброєю, швидко скеровуючи її на супротивника. Той не зрушив з місця, хіба різко ворухнув рукою, цвигнувши нею, неначе батогом.

Блимнув відбиток світла на металі. Пролунав постріл.

Пасучи поглядом проквестора, Лука не зразу збагнув, що ж насправді відбулося. Горган встиг-таки вистрілити з пістолета, який невідь-як опинився в його долоні. Так чи інак, але він поцілив. І зловмисника не стало.

Не стало – у значенні прямому й вичерпному. Сяйнувши болючим світлом у червоній лінзі, inferi взявся чорною золою, яка відразу ж сипнула врізнобіч, влягаючись на долівку клаптями гарячого попелу.

Не ймучи віри власним очам, Лука дивився, як вітер розносить попіл подвір’ям, встеляючи брудом черевики.

Тоді нарешті заручниця отямилась, і над нічним Дракувом здійнявся подібний до виття крик.

SICINNIUM

Шановні гості, зараз ми з вами виходимо на центральний міський майдан – Ринкову площу. Саме тут обізнаному глядачеві стає очевидною унікальність нашого міста. Оскільки це не наш випадок – авжеж? – то я зараз коротко розповім, про що йдеться. Передусім, зверніть увагу на її розмір. Площа – це квадрат зі стороною у двісті метрів, до того ж, навіть після побудови ратуші та торгових рядів тут залишилося до біса вільного місця; з нагоди різних свят, як-то коронація чи страта, тут могло зібратися понад сто тисяч осіб.

Для середньовіччя такі масштаби – це просто скандал, адже розширення внутрішньої забудови збільшувало довжину стін, які слід було захищати. Однак, уже відомий нам Адріан Раманте умовив тодішнього короля виділити це місце під площу, і той ніколи потім про це не шкодував: гігантські ярмарки, які регулярно відбувалися в місті, приносили чималий дохід, що дозволило швидко звести ратушу та королівський палац. До речі, цікаво, що ця площа, спланована та випестувана Раманте, стала останнім, що він бачив у своєму житті. Але про це – трохи згодом.

Нині ж погляньте на міську ратушу… Ну боже ж мій, людоньки, куди ви дивитесь? Ні, ну хіба я вам показую на пивний кіоск? Та ось же перед вами – здоровенна така бандура! Так, це і є ратуша, а власне – ратушна вежа. Міська управа збиралася, власне, в оцій-от приземкуватій будові коло вежі. Тут же засідав суд, розглядалися позови… А бандура навіщо? Так раптом кому вирок суду не до душі, судді могли замкнутися у вежі й перечекати заклики до апеляції, супроводжувані збройними загонами позивачів. Еге ж, дикі були часи, зате закон тоді справді був на висоті – тут метрів вісімдесят, не менше…

Ви хочете – що? Вилізти на вежу? Ні, ви знаєте, з того часу, як на вежу занадилися міські самогубці, вхід для публіки було закрито. Втім, можна відвідати музей у підмурку вежі. Що в музеї? Ну звісно ж, катівня. Так, звичайно, є в нас «іспанські чоботи», і гаррота, і «залізна діва»… Все, як у людей! Гаразд, потім зайдете, як буде вільний час.

Що в нас далі? А це в нас, люди добрі – торгові ряди гільдії сукноробів. Ваше щастя, що ви не застали власне середньовічного торжища, де, окрім сукноробів, провадили свою негоцію пекарі, риболови, м’ясники, кожум’яки та інший ремісничий люд. Уявляєте, який тут дух стояв? Це зараз краса – голуби, діти, е-ее, бомжі… ну що ж, вони в нас теж дуже самобутні – говорять, що вони відганяють з площі привидів страчених, так що киньте їм копійку.

Отже ж, торгові ряди… Їх було побудовано вже в п’ятнадцятому столітті, але вони дуже скоро згоріли… та тут все час від часу горіло – одні кажуть, прокляття Авеля Паленого, інші – недобросовісна конкуренція, ну але так чи інак, торгові ряди перебудували в шістнадцятому столітті. Тоді ж додали дах, аркаду і прикраси – от приміром, оці різні фігурки на даху. Що то за рила, питаєте? То не рила, шановні гості, то маскарони. І зображували вони, здебільшого, міських чільників. А що потворні такі – ну так всяка влада має властивість спотворювати, надто ж в очах простого люду. А ярмарки, до речі, тут і досі проводяться. Зокрема, на користь сиротинців, хворих там, студентів…

Що ви кажете? Спечно вам? Мої ж ви бідосі! Гаразд, давайте зробимо тут невеличку перерву. Купіть собі пива, абощо, бубликів з кмином. Вони тут у нас і справді чудові. Та і пиво… Власне, чому б і ні.