Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)

– Гм?.. – неуважно кидає Наглядач.

Жінка відступає на крок і позирає на нього з-під довгої темної гривки.

– Це місце… Тут трохи моторошно.

Наглядач повільно усміхається.

– Авжеж.

– Ти мене не заспокоїв! – докоряє гостя.

Чоловік знизує плечима.

– Вибач. Так треба. Тут ця річ, – він обережно торкається карти, – спрацює найкращим чином. А я не маю права приставати на менше, ніж найкраще.

– Але ж минула твоя спроба – ще у старому місці – була цілком вдалою!

– Не цілком, – у його голосі зненацька звучить притлумлена загроза. – І я не маю охоти сперечатися.

Жінка підкидає примружений погляд.

– З цього приводу, – додає він м’яко, – але не з інших. Ти ж знаєш, я ціную твою думку.

Вона удає, ніби уточнення їй до душі, повертається до карти і торкається її обережно, наче труйної квітки.

– Ця штука мене лякає, – повідомляє гостя. – Вона і справді… жива?

Наглядач рвучко усміхається.

– Дивись сюди, – схилившись над планом, він вказує на друге найбільше перехрестя. – Тут зображено Костьол Всіх Святих. Однак – ось дата, бачиш? – план міста складено у тисяча триста дев’яностому, а костьол зведено у тисяча чотириста п’ятдесят шостому. На той час автора цього плану понад півстоліття вже не було серед живих.

– І ніхто цього не помітив? – дивується жінка.

– А! – невідь чого радіє Наглядач. – Звичайно, ні. Загальнодоступна копія, що зберігається в історичному музеї, не містить усіх цих… доповнень.

Жінка кілька довгих секунд вивчає розстелений на столі артефакт.

– Тобто… тобто коли знищити його – це справді буде вбивство?

Чоловік коротко киває.

– Добре, – нарешті робить висновок гостя, – це місто мені однаково ніколи не подобалось. Халтурна робота.

Наглядач весело сміється і бере її руку до своїх. Жінка осудливо зиркає на його перев’язану долоню.

– Навіщо було так ризикувати?

– О-о, люба, – відказує він, – деякі речі не можна доручати стороннім. Мій партнер почав мене непокоїти.

Жінка лукаво мружиться.

– Має сенс освіжити його сприйняття.

– Саме так, – вдячно киває він. – Крім того, час уже позбутися моєї… невдалої спроби. Він вичерпав свою корисність.

– Оце хороша думка. Сам до нього сходиш?

Наглядач прозоро усміхається.

– Гадаю, цього разу моя участь не знадобиться.

* * *

Це була друга в житті Луччина засідка, і не сказати, що нині він почувався значно краще в цій незатишній позитурі. Хіба може трохи впевненіше – з огляду на вогнепальну вагу при правому боці. Разом із впевненістю, проте, зброя спричиняла і мимовільну дрож, бо Лука вже почав боятися власної схильності вихоплювати її за кожної доречної нагоди. В іншому ж змінилося мало що – його водночас млоїло від хвилювання і судомило від нудьги.

Остання обставина, правда, сприяла дозвільному розгляду останніх подій, і тут було про що згадати. Пообіцявши їм із Мар’яном голову вбивці, Вітій нагадав про всіма забутого арештанта, якому, з огляду на співпрацю зі слідчими, ніхто так і не зібрався висунути звинувачення. Цей молодий, але вже зіпсутий митецькими фестивалями чоловік звався Міхалком Дзбановим, і був він помічником недоброї пам’яті Шацького у справі продажу «умбри» спраглим куражу музикам. По смерті Шацького, Міхалко працював з Павлом Закревським, чия недовга кар’єра в якості moribundi скінчилася в такий прикрий та кривавий спосіб.

Вітієва ідея полягала у звільненні Міхалка та в подальшому стеженні за ним у сподіванні на те, що Закревський шукатиме зустрічі з колишнім помічником. Це було ймовірно, вирішили вони, адже у згаданих двох були спільні інтереси, і, до того ж, Закревський мав підстави вважати, що саме Міхалко вивів на нього Магістрат. Отже, коли той і шукатиме зустрічі, то навряд чи задля дружньої пиятики з нагоди щасливого звільнення з буцегарні… Задуму бракувало етичності, не міг не визнати Лука, проте нині це його анітрохи не обходило.

Отак і вийшло, що нині четверо з них чигають у темному, пропахченому котами під’їзді на околиці старого міста. З їхньої позиції було добре видно вікна квартири Дзбанова, що дивилися на захаращений внутрішній дворик. Більше того, той, хто хотів би відвідати колишнього арештанта мусив би так чи інак проминути під’їзд – вхід до квартири було виведено у двір.

Цікаво, подумав Лука, а що, коли Закревський виявить бодай яку розумову міць, і просто не прийде? Такий варіант розглядався під час підготовки до «збройного виходу», однак Вітій був схильний дивитися на речі оптимістично, а Мора вирішила підтримати його, апелювавши до схильності inferi ризикувати з огляду на власну притлумлену суїцидальність. Йшлося про те, що вони десь глибоко всередині не хочуть такого життя, однак ніхто не міг би сказати, наскільки глибоко ховалася ця добра інтенція, і надто вже розраховувати на неї не випадало.

Та попри все це, Закревський виправдав їхні сподівання.

Щоправда, вони не відразу це второпали, а коли їм все ж таки відкрилася правда, то було вже пізно – майже пізно, а надто ж, для злощасного Міхалка.

Закревський знову надурив їх. Чи, може, він просто вжив застережну тактику, якою користалися ці двоє під час попередніх зустрічей у квартирі. Як виявилося згодом, вона мала другий вхід, через сусідній будинок. Горган першим помітив щось підозріле в підзвітному вікні – це був швидкий рух, який змусив світло коротко блимнути – і першим рвонув до дверей. Далі здогадалися про вторгнення й інші, зокрема, через різкий шум, як від перекинутих меблів.

Їм залишалося тільки спрожогу штурмувати помешкання і сподіватися, що некликаний гість не вискочить звідти перш, ніж вони дістануться до нього. Горган відстрелив хирлявого замка, штурхонув двері, і вже наступної миті він та Вітій опинилися в задушливім передпокої. Лука та Мар’ян, котрим звелено було прикривати старшим спини, ступили до хати наступними.

Невідомо, як це можна жити в такому місці, мимохіть здивувався Лука. Тут царював старожитній мотлох, чия найкраща пора минула, либонь, з півстоліття тому, а сучасність принесла лише неохайне електричне дротовиння та купи свіжого сміття. Дзбанів винаймав квартиру, і таке враження, що для чогось інакшого, аніж звичайний людський побут.

Втім, господар помешкання мав наразі проблеми, суттєвіші, аніж хатній гармидер. Визирнувши з-за плеча Вітія, який спинився на порозі з піднесеною зброєю, Лука угледів те, що несвідомо чекав побачити: маленького чоловічка, закляклого поперек старого крісла, і темну постать, що схилилася до нього мовби в намаганні прошепотіти на вухо щось вельми приватне. Міхалко був іще живий, і його погляд панічно метнувся від нападника до нових дійових осіб. Закревський же рвучко відступив за крісло, що давало йому одразу дві переваги – перепону для стрільби і затінок, який надав від спрямованої до входу лампи, дуже доречно ховаючи від гостей його лице.

Це був досить розумний крок, проте зловмисник тут-таки зіпсував усе враження, зайшовшись тихим смиканим сміхом, від якого в Луки шугнули спиною хижі крижаки.

– Ха. Старий вирішив мене позбутися, – безжурно повідомив убивця. – Не дурний, коли так.

І почав стріляти. Друзки та скалки полетіли врізнобіч, надаючи нечупарній квартирі цілком аварійного виду. Магістратці попритулялися до коридорних стін, і, попри пристрасне бажання відповісти на стрілянину взаємністю, зберігали вимушену тишу. Лука добре розумів, чому Вітій наразі заборонив їм стріляти – по-перше, нехай злидень припас витрачає, а по-друге, варто би перемовитися з ним, перш ніж того розкидає попелом по кімнаті – проте бездіяльність давалася нелегко, і, судячи з придушеної Мар’янової лайки неподалік, не йому одному.

Невдовзі Закревський усвідомив марність своїх зусиль.

– Та де ж ви там? – обурено виголосив убивця. – Ну? Горгона?! Виходь, привітайся хоч би зі старим другом!

Горган не здвигнув ані пальцем. Лука кинув на керівництво здивований погляд. Це що ж це тут відбувається? Схоже, і сам зловмисник губився у здогадах.

– Чи, може, знову хочете принадити справедливим судом? Казав же – до дупи суд!

І тут нарешті Лука збагнув, що мучило його останні кілька хвилин. Манера Закревського була йому знайома, хоча він ніколи й не бачив того фестивального душогуба. Голос був інакшим, проте говорив та поводився він наче… наче на Луччиних очах убитий та розвіяний по вітрі Явір Шацький!

Цікаво… але саме так він і назвався Франекові. Чи з метою надурити, чи… просто не в силі прийняти інше ім’я? Але ж як таке може бути?!

– Ти знаєш, Яворе, – зненацька проказав проквестор, – я теж гадаю, що суд тут нічим не зарадить.

Закревський – Шацький? – нестямно реготнув.

– Поговоримо, е? Ну то що вам від мене треба?

– Ну, по-перше, не завадить дізнатися, якому це диву ми завдячуємо приємності спілкування з тобою, – поцікавився Горган.

Шацький пирхнув, спираючись на крісло.

– Я і забув уже, Loquax,[11]11
  Базікало (лат.).


[Закрыть] із ким маю до діла!

Проквестор смикнув плечем, мовби відганяючи ґедзя – очевидячки, це назвисько було йому знайоме.

– Ось що я тобі скажу, – по роздумі мовив Шацький. – Коли хтось обіцятиме тобі безсмертя, не вір цій гадській падлюці, а зразу стрель межи очі.

– Ти маєш для нас ім’я згаданої особи? – втрутився Вітій.

– Вже! – розсміявся Явір. – Хіба я не розумію, що варто мені назвати мого гм… знайомця, і ти нацькуєш на мене свою розстрільну команду!

– Значить, все ж таки, – холодно кинув Горган, – нинішнє твоє існування має свої переваги?

Шацький розлючено довбонув крісло коліном.

– Та що ти тямиш у тому?! Це наче гнити живцем! І нічого не тішить – хіба зразу після того, як заб’єш якогось бідолаху… Лише тоді почуваєшся живим, та і те минає швидше за хміль!

– А значить, той твій знайомець, – підхопив Вітій, – зробив тобі погану послугу. І тобі немає жодного сенсу його вигороджувати.

Шацький паскудно гигикнув.

– Отут ти помиляєшся, Вітію. Сенс якраз є. Сенс у тому, щоб не спрощувати життя тобі і твоїм людям. Я злопам'ятний, квесторе.

Горган втомлено зітхнув.

– Дарма ти думаєш, Яворе, що ми підемо звідси, так нічого й не дізнавшись.

– О! Ну тоді давай, стріляй! Побачимо, як багато розкаже вам запашна купка попелу!

Проквестор примружився, піднісши зброю.

– Як скажеш, Яворе.

Пролунав постріл і – замість гаданого вибуху – розлючений зойк. Визирнувши з-за канта, Лука розгледів зібгану постать Шацького – той скімлив, притиснувши до себе травмовану правицю.

– Але… як…? – спромігся він.

Горган стенув плечима.

– Окрім «червоних» куль є і звичайні, правда ж?

Проквестор, а за ним і Вітій, ступили до кімнати.

Квестор спинився коло пораненого – Міхалко, схоже, зомлів десь упродовж перемовин, проте помирати нібито не збирався. Горган тим часом скочив до Шацького, миском черевика відкинув геть його пістолета і швидким рухом прип’яв того до стіни.

– То як, говоритимеш? – лиховісно мовив він. – Чи мені вдатися до неетичних методів переконання?

– Ви не маєте права! – вискнув Явір.

– Та невже?

Лука глянув пильніше, намагаючись з’ясувати, про які ж це неетичні методи йдеться. Однією долонею проквестор тримав Шацького за плече, притискаючи до стіни, другою… друга склалася в кулак десь на рівні грудей. Межи його пальцями струменіло примарне червоне світло.

– Анімула! – причаровано видихнув Мар’ян.

Справді, пригадав Лука, йшлося про те, що нападники передали Закревському анімулу, і тепер Горган – робить що? Погрожує відібрати її? Але що ж тоді, цікаво, станеться з її власником?

Шацький, очевидячки, був певен, що нічого доброго. Навіть, сказати б, згадане недобре уже почало діятись – його дрібно трусило, дихання уривалося, а очі так і прагли закотитися попід лоба.

– Юр! – застережливо кинув Вітій.

Горган дратівливо смикнув кутиком вуст.

– Ну?! – погрозливо мовив він. – Ми чекаємо, Шацький.

Той, як не дивно, зумів опанувати себе і твердо глянути Горганові в очі.

– Я скажу… не те, що ти хочеш почути. Але навпаки – те, що навряд чи тебе потішить. Я був його першою спробою, пілотним – ха! – проектом. Здогадайся, хто буде наступною!

На Луччин безмежний подив Горган запнувся.

– Ти мариш!

– Я? Це ти ще справжнього марення не чув! Мене використали, як… як ганчірку, Loquax… Ти пам’ятаєш, – Шацький говорив тихо, мовби придушено, – пам’ятаєш «Святу Корову»? Я тоді… я помилявся.

На якісь кілька секунд їхні погляди зійшлися, наче борці у клінчі. Жоден не бажав відступати. А потім… потім Горган повільно розтиснув долоню, відпускаючи вогнистий амулет.

Шацький різко реготнув.

– Добрий, е? І кого ти намагаєшся надурити?

Стрімким рухом, аж ніхто не подужав втрутитись, він зірвав анімулу з шиї і жбурнув її додолу. Червоне скло порснуло навсібіч, вивільняючи пливке, наче туман, сяйво.

Вітій рвонувся до бранця, але було вже пізно.

– Ти що наробив, дурню?!

Шацький, відмахнувся, зробивши хиткий крок.

– Я однаково нічого не скажу. І що лишається робити, коли у вас тут чемпіонат з милосердя…

Останні слова Лука вгадав, радше ніж почув – голос Шацького зробився глухим і невиразним. Іще крок, і той упав на коліна, хапаючи ротом повітря. Навіть у тьмяній кімнаті було видно, як різко і страшно зблідло його лице. Нараз його зігнуло в судомі, і, виголосивши тільки придушений хрип, Шацький повалився набік і, здригнувшись востаннє, завмер.

Четверо магістратців із жахом стежили за агонією, не знаючи, що робити. Втім, схоже було, що їхнє втручання нічим би тут не зарадило.

– Інфаркт, – схилившись над тілом, виснував Вітій. – Дивовижна стрімкість перебігу.

Горган ніяк не відреагував, розширеним поглядом вдивляючись у скорчену на підлозі постать. Кинувши на нього збентежений погляд, Вітій рушив до Міхалка, який щойно заворушився у кріслі.

– Мар’яне, клич Домбровича, – звелів він.

Той радо взявся за слухавку, очевидячки, потішений справою, на яку можна було би перемкнути увагу.

– А поки він приїде, – пробурмотів квестор, – ми з паном Дзбановим тихенько поговоримо. Гадаю… гм… перебита ключиця не заважає вам говорити?

Міхалко здригнувся.

– Мене ж відпустили! – заквилив він.

– Трохи зарано, еге ж? – відказав невблаганний Вітій.

– Ви мене вже допитували! – все іще пручався поранений. – Я сказав все, що знаю!

– Зараз ми це перевіримо, – кивнув квестор. – І думаю, цього разу ви поставитесь до розмови з належною відповідальністю. Юр!

Горган, стріпнувшись, підійшов ближче. Вітій кивнув йому, і той дістав з кишені темного шкалика. Сердешний Міхалко, попри поранення, ледь не вискочив з крісла.

– Нема підстав панікувати, – заспокійливо мовив Вітій. – Кілька крапель «умбри» вам не зашкодить. Проте, як сказав тут мій колега, ми не підемо звідси, так нічого і не дізнавшись.

SICINNIUM

А тепер, шановні гості, прошу роззирнутися та сповнитись побожного зачудування: ви стоїте на бруківці, що нею урочисто походжали королі, міністри, єпископи, а також розгулювали їхні е… розгульні фаворитки. Словом, ми зараз перебуваємо на землі королівської резиденції, закладеної королем Авелем та його чарівною дружиною, королевою Арою.

Резиденцію сплановано таким чином, щоби монарша особа могла провести тут все життя, так жодного разу звідси й не поткнувшись. Ліворуч дбали про тілесне: перед вами – господарський корпус із кухнями та пральнями; за ним, ондечки, видніється Картопляна Брама, чий, правда, суворий обрис так і не надихнув нападників проникнути до замку, укрившись на підводі з харчем. Праворуч – кафедральний собор, де опікувалися духовним. Тут монарха хрестили, коронували, женили, а як відслужить своє, урочисто відспівували та ховали, причім тут-таки, під сподом собору.

Словом, увесь кругообіг королівського життя міг гарненько увібгатися у сто п’ятдесят квадратних метрів за міцною стіною. Недоброзичливці подейкували, що Авель ніколи не випускав звідси свою дружину, настрашений пророцтвом про те, що Ара втече від нього з чужоземним принцом, ну, і слід сказати, свого Авель досяг.

Із принцом принаймні його королева так і не втекла.

У королеви, проте, були інші розваги та захоплення. З дозволу свого чоловіка Ара піднімалася на дзвіницю собору, звідки вдень за доброї погоди було видно все місто аж до Болотної Брами, а вночі – ясне зоряне небо, для вивчення якого панна замовила комплект лінз та астролябію. Гороскопи королеви набули популярності, а от замальовки «з народного життя» були чомусь конфісковані єпископом. Дехто пояснює це тим, що королеві з її високого вікна видно було, як здорове дозвілля торує дорогу до монастирських твердинь, спостерігати за чим, очевидячки, – гріх.

Втім, спостерігати можна було і за побутом самого замку. Оцей-от, Гвардійський, або ще кличуть його «Кошлатий», корпус – бачите, наче килимом, обвитий виноградною лозою – правив за казарму для Королівської гвардії. А що гвардія вправлялася просто на плацу перед палацом, то придворні дами не мусили мудрувати на предмет, чим би зайняти нудний полудень.

Гаразд, давайте нині підійдемо ближче до собору та оглянемо фасад. Зверніть увагу на золочені бані капел при вході, а також на унікальні водостоки, виконані у формі різноманітних дракончиків. Та вгору ж гляньте! Ну от, лише не дибуляйте туди-сюди, задерши голови – тут недавно розкопки почалися, і ходити обережненько слід, аби не гм… не долучитися до експозиції.

Тепер давайте трохи обійдемо собор, тут, ліворуч – особлива капличка, відома під назвою Мавзолей Адріана. Попри таку назву, поховано тут зовсім не архітектора, але нащадків династії Авелонів. Споруду виконано в строгому романському стилі, лише на фронтоні зображено фігуру з опущеним прапором у руці, а над замкненими дверима надпис «Non omnis moriar». Цікаво, що, ця цитата зовсім не з біблійних джерел, але з Горація, і повністю вона читалась би як «Non omnis moriar, multaque pars mei vitabit Libitinam» – «Весь я не помру, переважна частина мене уникне Лібітіни», давньоримської богині смерті себто.

Королі та поети, звісно, мають право на дивацтва. А ми з вами маємо цілковите право відпочити, бо бачу вже, бачу ваші стоптані мешти і змучені культурним дозвіллям лиця. Отож маєте десять хвилин на фотографування, і зразу ж по тому ми з вами рушимо до кав’ярні, де за смачними вафлями з вершками я нарешті розкажу вам всю правду про династію Авелонів.

LAUDATIO. PARS VIII

– Файна кав’яренька, е? – вдоволено хихикнув Мар’ян.

Лука скоса зиркнув на закіптюжені вікна, густо засмальцьований шинквас та вовкуватих завсідників, що блимали на них крізь димну імлу.

– Чарівна… – кахикнув він.

«Кав’яренька» звалася «Завісою», і Лука одразу ж потрактував це на користь димної завіси, що огортала клієнта, гарантуючи йому тьмяну приватність та їдку задуху. Цей район, що мав назву «Каганець» і починався щойно на південь від замку Авеля, взагалі був місцем, що зберегло принади середньовіччя, а власне – бруд, бідність та безпросипну пиятику. «Завіса» ж мала всі підстави зватися квінтесенцією доби, причім Лука мав підозру, що власники умисно не стирають кіптяви, бережуть патьоки воску та уникають електричного освітлення – по автентику сюди ішли не рідше, аніж по чарку гіркої.

Мар’ян був, схоже, одним з таких романтиків і, попри заборону пити на роботі – а місце справді надихало, – він знаходив у перебуванні тут якусь свою незбагненну втіху. Лука ж мучився спрагою та головним болем: справи були надто лихі для тверезості та надто складні, щоб розв’язатися чаркою. Отож він тихо сьорбав каву, намагаючись не приглядатися до чудного на смак напою.

Білявий тим часом намагався відчистити від кіптяви бодай би мале кружальце на шибі – все ж таки, їхні посиденьки в «Завісі» мали, окрім краєзнавчої, ще й стратегічну мету.

– Ну, то як там? – спрагло поцікавився Лука.

– Тихо… – гмукнув Мар’ян. – Та не смикайся, вони зачиняються хвилин за двадцять. Пий ото свій… свою… е… абощо.

Лука дражливо кахикнув.

– І що було злочинцям вибирати таке занедбане місце для свого кублища? – поскаржився він.

Мар’ян пирхнув.

– Справді, їм би просто перед ратушею крамничку відкрити! Налітайте, люди добрі, поки труйка свіжа!

– Оце ж, – схвально кивнув Лука, – і їм до фестивалю – крок дороги, і нам до них – хвилька пішки. Однаково, ми б їх і на Ринку не надибали, якби не друзяка Дзбанів…

Лука аж здригнувся, пригадавши недавній упереджений допит з уживанням «умбри». Цього разу Міхалко видав адресу «виробничих потужностей» та назвисько – бо хто б сказав йому прізвище? – постачальника митецької трути. Цей пан, відомий колегам під іменем Меценат, був імовірним призвідником усіх нинішніх Магістратських негараздів – від убивства Павліни Чарної і до незбагненного воскресіння Шацького. Зловити його на гарячому було би безумовним успіхом, однак Лука не мав на те серйозних сподівань. Надто просто і – надто вже нещадно… Нехай навіть Лука не мав підстав співчувати Дзбанову, але те, яким він став, щойно Вітій згодував йому розчин «умбри»…

Мар’ян скоса зиркнув на свого колегу, здогадавшись, очевидячки, що того гризе.

– Та доста вже комизитись… – насупився він. – Це тільки виглядає так…

– Так – наче людина втрачає волю і перекидається на слухняну ляльку? – тут-таки спалахнув Лука. – Тільки виглядає, еге?

Мар’ян зітхнув.

– А от ти не думав, що «умбра» до всього іншого – седативний засіб, який дозволяє притишити біль і подолати шок? Якби наш Міхалко далі пручався і виривався, уламки кістки могли би пошкодити артерію – і все, капці «друзяці»…

Лука блимнув.

– Вітій, отже, наперед знав, що дістане тяжко пораненого інформатора?

Білявий стенув плечима.

– Навіть коли так, я йому не дорікатиму. Не до вибору вже… А якось, Мора казала, він вийшов на виробників анімул, заславши до них власну дружину…

– Оце шляхетний вчинок! – уїдливо кинув Лука.

– Еге ж, – вищирився Мар’ян. – Коли Магістрат затримав торговців, у їхньому запіллі знайшли дев’ятьох малих дітей, призначених на «сировину»… Шляхетність, ти знаєш, – це поняття, здебільшого, ситуативне.

– Я помітив, – буркнув Лука.

Мар’ян усміхнувся та знов прикипів до вишкрябаного на шибі вічка.

– О, дивися, – за хвильку мовив він, тицьнувши пальцем у вікно.

Лука придивився пильніше, насилу розгледівши, як тьмяна фігура ступає на поріг пильнованої ними крамнички та, судячи з рухів, знімає з дверей табличку «відчинено». Таких деталей з романтично-закопченого вікна було, звісно, не видно, але хлопець міг припустити таке, побувавши у згаданому закладі щойно сьогодні вдень. Попри те, що ситуативно-шляхетний квестор тішився відомостям, Лука із жалем згадував тьмяний закапелок та негарну кирпату дівчину, що продавала тамтешній крам, – квола й неприязна, панянка прикро нагадувала вгамованого «умброю» Дзбанова. Надана ним інформація, отже, була взята на озброєння, і саме тому, власне, пів-Магістрату тинялася нині непривітним Каганцем.

Зітхнувши, Лука ввімкнув рацію.

– Замикається, – тихенько промимрив він.

– Виходимо, – мугикнуло зі слухавки Феліксовим голосом. – Ви двоє – лишайтесь на місці.

Лука та Мар’ян тоскно перезирнулись. Це було обумовлено перед виходом, а проте «сидіти в партері» жоден із них не прагнув. За хвилину чи щось із тим вони засвідчили, як дві спритні фігури майнули вулицею та ковзнули крізь двері, що їх млява панянка не встигла іще зачинити. Аж цілих два проквестори – вони знатимуть, либонь, що робити. Лишалося сподіватись, думав до себе Лука, що ніхто з них не наважиться вдатися до «неетичних методів» щодо бідолашної крамарки, котрій і без Магістрату, очевидячки, несолодко ведеться.

Цього разу – на зміну – Луччині сподівання справдились. За кілька хвилин дівчина вискочила з крамнички, розгублено роззираючись та намацуючи телефон.

Мар’ян заледве не виламав шибу, намагаючись розгледіти, що діється. Поки що події розгорталися за планом, але ж хто зна, хто зна…

– Ну?! – смикнув його Лука.

Мар’ян відмахнувся, тоді раптом засичав, наче змій.

– Ідуть! Двоє поки що.

– Двоє до вас у гості, – продублював Лука у слухавку.

– Ясно, – по-горганівськи сухо буркнуло у відповідь.

Це була наразі лише охорона. Якщо вдасться її знешкодити, ймовірно, до крамнички нагодиться і сяке-таке керівництво, сполохане дзвінком крамарки та мовчанням сторожі. Такий принаймні був попередній план.

Кілька хвилин вони з Мар’яном прокоротали, шарпаючись, немов на гарячій пательні. Охорона пірнула до крамнички і назад не потикалася. Відомостей від колег так само не було.

– Все, – зненацька скреготнуло у рації, – під контролем.

– Амінь, – нервово хихикнув Мар’ян.

Не смішно, подумав Лука. «Знешкодження» у виконанні Горгана означало, здебільшого, «клич трупарку», а Луччине сумління все іще судомило від подібних речей. Востаннє, правда, нещадний проквестор зглянувся чомусь на воскреслого Шацького, пригадав Лука. І це… це непокоїло.

Збіг іще якийсь час, проте нічого нового не відбувалося. На це слід було розраховувати – навіть, коли б їхній план спрацював, господарі мусять іще зібрати каральний загін та дістатися місця. Лишалося чекати, припавши до вікна, та сподіватися на розвиток подій. Отож Лука дістав хвильку для рефлексії.

– Мар’яне, – стиха гукнув він, – а тобі не здалося дивним те, як Шацький повівся щодо Горгони?

Білявий гмукнув, не відмерзаючи від мерхлої шиби.

– Назвав його «базікалом», еге ж… Пасує йому те назвисько, як рибі – манишка. Хоча, мушу визнати, – Мар’ян скоса зиркнув на колегу, – останнім часом він таки більше говорить, аніж зазвичай. Бува, навіть цілими реченнями. До чого б це, як гадаєш?

– До службової догани, – зненацька пробурчало зі слухавки. – Ліпше б вулицю пильнували, мовознавці…

Мар’ян скинувся, вилупивши очі – вони обоє забули, що рація і далі працює. Зрештою хлопці все ж таки пирснули, стримуючи сміх. По роздумі, проте, Лука, насуплено зиркнув на слухавку – на його подив, він не міг визначити, хто з двох – Горган чи Фелікс – пообіцяв їм догану.

Попри невизначене авторство, проте, зауваження було навдивовижу вчасним – за кілька секунд на дорогу, що бігла межи «Завісою» та маленькою крамничкою, завернуло містке авто. Мар’ян вихопив слухавку.

– Здається, до нас, – енергійно прозвітував він. – У машині четверо. Кличемо поліцію?

Збігла секунда вагання.

– Рано, – сухо відказала рація, і цього разу Лука безпомильно впізнав Горгону, – нехай зайдуть. Ви рушаєте наступними і, в разі чого, не дасте їм вийти. Климе, контроль за п’ять хвилин.

– Буде контроль, – глухо відгукнувся Клим.

Намагаючись не зважати на серце, що скакнуло, немов істеричний легкоатлет, Лука підвівся з-за столу, звичним уже рухом вивільняючи зброю. Мар’ян скочив з місця так само швидко і ледве не перекинув тутешнього кельнера, який підібрався до них напрочуд нечутно.

– А заплатити? – обурено виголосив той. – За каву, е?

Лука та Мар’ян, обидва зі службовою зброєю напереваги, ошелешено витріщилися на нього. Кельнер аж задихнувся від несподіваного видовища.

– Ага, гаразд, ясно… немиті чашки… вибачайте, шановні, – колорит…

Хлопці, перезирнувшись, метнулися повз бідаку, лишаючи його горланити до когось: «Каська-а! Кур-рва! Дивися, куди каву ллєш!» Затриматись, аби насолодитися скандалом уже, на жаль, не випадало.

Щойно вибігши з кав’ярні, хлопці опинилися на незвично темній вулиці, чиї калюжі та волога бруківка відбивали хіба місячне світло та блимання свічок крізь віконну кіптяву «Завіси». Нові «гості» пильнованої крамнички лишили машину за кілька метрів, якраз щойно пірнувши досередини. Лука роззирнувся. Трохи далі, на перехресті, стояв магістратський фургон, поблизу якого чатував поліцейський загін під проводом Клима. Вони не втручатимуться наразі, аби не сполохати ймовірних наступників нинішніх гостей. Відтак не лишалося нічого, окрім як, за наказом проквестора, попрацювати корком у бутлі, затримавши ворожий відступ.

Назирцем за Мар’яном Лука ступив до крамниці.

Він був тут сьогодні і нібито мусив пам’ятати, що до чого. Нині, однак, тут панувала пітьма, ледь розсіювана вбогим вуличним світлом. Власне торгова зала, де, принаджуючи покупців, красувалися бутлі та діжки з усілякими лікерами та настоянками, була невеличкою і наразі порожньою; виробнича та ділова діяльність, очевидячки, точилася в приміщеннях позаду. Навіть і нині так – з-поза тьмяної пройми дверей долинули кілька пострілів та супутній гуркіт. Лука та Мар’ян метнулися до протилежних стін, аби пильнувати внутрішні двері, і Луці, як навмисне, дісталася стіна з ярусами обтяжених дорогим алкоголем полиць – на нього відразу ж війнуло журавлиною та мигдалем, скликаючи цілком недоречні нині ідеї.

Тим часом «ділова діяльність» невідомо як, але просувалася – у проймі намалювалася чиясь спина. Поводячи зброєю з боку в бік, невідомий відступав до крамниці. Їм же належить зупинити відступ, гарячково метикував Лука, але як? Невже – стріляти в спину? Неприйнятність такої ідеї змусила його розгубитися, однак тут-таки зреагував Мар’ян. Але зреагував якось дуже вже творчо.

– Ані руш! – дзвінко виголосив він.

Невідомий боєць рвучко крутнувся. У відповідь на несподіваний різкий рух Лука сахнувся вбік. У принципі це було правильно, так і слід було чинити, коли якась лиха людина скеровує на тебе цівку, однак варто було пам’ятати ще й про полиці за спиною.

Одна з пляшок пурхнула додолу та лунко бренькнула по кам’яній долівці. І нападник, не витримавши, почав стріляти.

Лука тільки й встиг, що впасти на підлогу, а йому на голову вже сипалося скло та хлюпав запашний лікер. За мить у тісній крамничці запанував цілковитий армагедон: вибухали бутлі, гуркотіли постріли, з вулиці сунули якісь люди, додаючи до катавасії спалахи ліхтаря та розгублені зойки.

– Ану припиніть стрілянину! – зненацька гримнуло поряд.

Поволі метушня вляглася, і Лука ризикнув підвести голову.

Що ж, слід сказати, що їхній рейд завдав гаданим зловмисникам непоправного збитку. Фінансового, передусім. Бідолашна крамничка виглядала нині, наче епіцентр капітального вибуху – навряд чи тут лишилося бодай щось придатне для продажу. На порозі бовванів похмурий Клим з ліхтарем у руці, з-за його плечей допитливо позирали полісмени. Неподалік підводився з коліна ошелешений Мар’ян; невдатний нападник, стогнучи, притулився у проймі. Горган, лютий, наче розбурканий змій, переступив через бранця і, озирнувши руїну, стрімко попрямував просто в Луччин бік. Той, нажаханий Горгоновим поглядом, похопився встати, але тут-таки послизнувся на розлитім лікері та гепнувся назад на долівку.

Горган спинився поблизу, зачудовано звівши брови.

– Ніби ж обіцяли уникати алкоголю на службі… – підібгавши губи, поскаржився він.

Мар’ян за його спиною істерично зареготав, проте, зустрівши керівничий погляд, надсадно закахикав. Клим на те пирхнув і махнув рукою своїм підопічним, щоб наразі вийшли з крамниці. Фелікс став навколішки коло впольованого нападника – той виглядав на звичайного вояку охоронної служби, вбраного у камуфляж та бронежилет, який, утім, не зарадив проти мандрівної кулі, що ковзнула йому понад скронею.