Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)

– І що такого? – перепитав він у Мар’яна. – Вони нормальні!

– Оце і дивно, – відказав той. – У таких справах дилери надають перевагу inferi – вони і діють швидше, і позбутися їх можеш на раз. І слух у них, до речі…

Тут Мар’ян замовк, бо трійця зненацька спинилася. І не просто спинилася, але якось так непомітно сформувала захисний трикутник, притиснувши миршавого до стіни.

Білявий нечутно вилаявся. Якусь мить не відбувалося нічого – лишень купчилася в холоднім повітрі мовчазна напруга. Лука, здається, навіть дихати перестав. І раптом один з охоронців, немовби керований чиїмось наказом, повернувся просто в їхній бік.

Наступної миті почалося взагалі не знати що. Охоронці відкрили вогонь. Лука з Мар’яном, припавши до рогу будинку, стріляли у відповідь. З присмерку вулиці Фоми Невірного луною відгукнулися постріли Фелікса. Охоронці притишили стрільби на якусь мить, і один із них раптом гайнув за костьольну браму. Переслідувати його, проте, не було коли, бо тут до справи нарешті взявся миршавий.

Отут уже, коли б Лука засумував за справді дивним, то його прагнення були би повністю задоволені. Такого він не бачив ніколи доти: миршавий рухався так швидко, що на якусь мить він видався пливкою плямою, поцілити в яку могла хіба що кулеметна черга, та і то, коли пощастить. Неподалік вискнули колеса – другий охоронець, виявляється, встиг підігнати для підопічного автомобіль.

Це був єдиний їхніх шанс – поцілити в когось із трійці, поки вони сідатимуть у машину. І шанс було використано, проте Лука був певен, що не ним. Ні, він не міг би поцілити – не в такій темряві, не в такій гарячці… І добре, що не міг би, бо тут сталося щось неймовірне: допомагаючи миршавому сісти, охоронець – нормальна людина, аж ніяк не inferi – зловив-таки кулю і засвітився раптом у Луччиному правому оці, щоб за секунду вибухнути, наче розбитий ліхтар.

Дверцята глухо клацнули, зачиняючись, і машина рвонула з місця в бік Платанів. Мар’ян, а за ним і Лука вискочили були назирцем, проте тут-таки пролунало люте Феліксове «Назад!».

І він мав цілковиту рацію, бо щойно хлопці попадали на землю, над їхніми головами продзижчали кулі, випущені не просто швидко, а неймовірно швидко, і добре, що навмання.

Колеса скригнули на повороті, і за мить співробітники Магістрату залишилися на вулиці Фоми Невірного самі – коли не зважати на неохайну купку золи при костьольній брамі.

Лука та Мар’ян підвелися, обтрушуючи з одягу пил та попіл.

– І куди ви ото побігли?! – наскочив на них Фелікс. – Куди ви ото попнулися?! Ненормальні! Самогубці! Чи ви не бачили, що це за тип?

– Ну? Що? – буркнув Мар’ян. – Це ти нам скажи! І головне – поясни, чого нормальна людина – не inferi! – вибухає раптом від нашої кулі?

Фелікс запнувся на якусь хвильку. Але зрештою не витримав.

– Не знаю! Несуттєво! Коли якась лиха потвора в мене стріляє, мені байдуже, що з нею робиться від моєї кулі! А от миршавого ви… ну та Лука навряд чи знає, а ти, Мар’яне, міг би і здогадатись! Позаторік, пам’ятаєш? Покійний Інгве Галич?

Мар’ян аж задихнувся з несподіванки.

– Ой, ні… – промимрив він.

– Оце ж! – тицьнув пальцем Фелікс. – А ти скачеш на нього, наче цуцик на капці!

– А про що мова? – втрутився Лука. – Хто він такий, цей… е-е, моторний дядечко?

Фелікс лише обурено пирхнув, зате замість нього напрочуд ваговито відповів Мар’ян.

– Невідомо, хто він такий. Але відомо, що він таке. Він – larvati, Лука.

* * *

Коли Фелікс із хлопцями нарешті зволив податися, куди йому веліли, Вітій іще кілька секунд пильно стежив за вікном навпроти, яке, однак, не являло більше ні світла, ні руху. Зловмисники, отож, або полишили аптеку, або ж зачаїлися, чекаючи на гостей. Це було нелогічно і нерозважливо, проте щось наче муляло квесторові, намовляючи до дії.

– Ходімте, – зітхнув він. – Часу обмаль.

Юр мовчазно кивнув, наче тінь, відступаючи від стіни; Теззі ж чомусь нервово хихикнув.

– Все хотів відвідати їхню оновлену експозицію – а тут така нагода!

– А тобі б лише культурно збагачуватися. В робочий час, – буркнув Вітій.

– І бажано, на дурняк, – вищирився архіваріус, намацуючи зброю.

Вийшовши з готелю, вони швидко перетнули вулицю і заклякли попід аптечними дверима. Їх не було замкнено; зсередини не чулося нічого, окрім порипування дверей на зимному протязі. Вітій уже зготувався був взятися за ручку, коли Горган м’яко відштовхнув його і, застережливо блимнувши оком, пірнув до темного, просякнутого лікарняним духом коридору.

Теззі глянув запитально, проте квестор кивнув – Горган знав, що робить. Він мав перевагу перед ними, гріх було не зужити її для загального добра. Хоча добро, в цьому разі, – поняття вельми суперечливе.

Спливла хвилина чи, може, дві, і внутрішній квесторів лічильник почав уже подавати сигнали тривоги, аж тут щось в алхімічнім музеї теленькнуло, гупнуло і зашипіло. Відчутно дмухнуло смаленим. І нарешті пролунали тихі кроки.

– Чисто, – повідомив Горган.

– Ну авжеж, – гмукнув Вітій. – А було?

– Двоє при вході до підвалу, – відказав проквестор. – Тобі, Вітію, буде цікаво глянути.

Те, як він сказав це – холодно і майже злостиво, – змусило квестора завмерти в недоброму передчутті. Цілком виправданому, до того ж, як з’ясувалося трохи згодом.

Двоє – те, що від них лишилося – лежали купкою коло важезних дерев’яних дверей, що вели, ймовірно, до службових приміщень музею. Місячне сяйво, забарвлене жовтим відсвітом ліхтарів, кидало навскісний зріз крізь ґратовані віконця, і того світла було цілком достатньо, щоб розібрати незвичну деталь – розсип підлогою дрібних скалок червоного скла.

Вітій нахилився, розглядаючи, хоч і не мав у тім жодної потреби. По правді, йому просто бракувало кількох секунд, щоб опанувати зненацька захололе серце та вгамувати жар, що сипнув по щоках.

Теззі тихо свиснув.

– Вітію… коли я правильно розумію… вони мали на собі анімули!

Квестор поволі кивнув, все іще не довіряючи своєму голосу. Анімули! Щонайменше дві, а можливо, десь є іще… Та що вже, напевне, є! Адже це – єдиний засіб продовжити існування inferi, зручний і надійний засіб, що дозволяє жити, не полюючи за перехожими… Якщо, звичайно, не зважати на те, що виготовлення цього амулета передбачає убивство, до того ж – убивство дитини, аби замкнути в карбункулі її нерозтрачену життєву силу.

Тепер зрозуміло, чому inferi, загалом не схильні до спільних дій, охоче працюють під орудою невідомого зловмисника: такий амулет – неабияка принада!

Дивно, але власне Горган висмикнув квестора з похмурої задуми.

– Йдемо далі?

Вітій кивнув, хоч і над силу – менше за все його вабило те, що могло чекати їх за дверима.

Двері, однак, були замкнені. Горган недбало поворушив миском черевика масний чорний попіл, що лишився від охоронців. Тьмяно зблиснули кілька металевих деталей – ґудзики, ніж, руків’я зброї. Ключів не було видно. Квестор був уже на межі слабкодухого зітхання – не ламати ж ті двері! – коли наперед проштовхався Теззі.

– Ану… – промимрив він, придивляючись до замка. – Плаский отвір, неглибока виїмка… Ага, та це ж каролінгський замок! Для нього потрібен простий одноборідковий ключ… У когось є ключі від нашого тиру?

Горган знизав плечима і подав архіваріусу зв’язку. Той іще кілька хвилин мудрував коло дверей, тоді повис на ключі всією вагою, і зрештою замок з розпачливим скреготом підкорився нарузі.

У підземеллі було темно, хоч око вийми, проте Вітій мав із собою ліхтарика, що не раз виручав його під час обходів. У примарно-блакитному сяйві блимнули вузькі сходи, низька стеля та нетиньковані стіни. За кілька кроків вниз вони опинилися в невеличкому приміщенні, яке цілком могло би бути коморою експозиції, якби не стояв тут бентежний дух лабораторії навпіл зі склепом: тут відгонило гіркою хімією та ледь чутним віддихом тління.

Ліхтарик вихопив з темряви полички, де причаїлися ваги зі склянками, стіл, скриньки з книгами, і зрештою – жаровню, поперек якої лежало недавно вживане, очевидячки, начиння: тонкий ніж-пробійник і незвичної форми скляна конструкція, що формою нагадувала маску із видовженим отвором на рівні вуст. Ніж, маска, жаровня і підлога під нею були захлюпані темними плямами, від яких тхнуло гнилою іржею.

Вітій відчув, як попід горлом стискається млосний корч – йому було добре відомо, який ужиток передбачався для цього начиння; походження темних плям, таким чином, теж не становило для нього таємниці.

Саме тут, схоже, виготовлялися анімули… Ніж, отже, потрібен був, аби заподіяти смерть, а маска – для того, щоби закоркувати останній подих жертви у червонім карбункулі.

Квестор глянув на Горгана – той недбало тримався за стіну із лицем, позбавленим будь-яких почуттів; Теззі ж – навпаки – ледь не хапав ротом повітря, мовби щойно дістав стусана під дих.

– Мені треба вийти… – навпрямки повідомив він і, не чекаючи на відгук керівництва, поквапився сходами вгору.

Щойно архіваріус зник за дверима, Вітій та Горган перезирнулися, і квестор із якимось болісним полегшенням збагнув, що той поділяє його скорботу, хіба лише на свій непоказний манер.

– Агов! – пролунав раптом згори Вельків театральний шепіт. – Виходьте хутчіш! Здається, маємо гостей!

Горган вищирився і блискавично піднісся сходами; Вітій – за ним. Зустрівши колег, Теззі швидко тицьнув пальцем вгору, показуючи сходи на другий поверх музею.

Всі троє тихцем прослизнули сходами, чуючи перегук голосів при вході. Велько, котрий у своїх музеях почувався, наче вдома, смикнув колег до коридору, що біг довкіл внутрішнього дворика – і саме вчасно. Повз них протупотіли кроки, тоді пролунав владний наказ – кроки посипалися назад, вниз зі сходів… на якусь мить все завмерло, і нарешті в підземеллі музею гуркнуло так, що здригнувся всенький будинок, луснули шиби, зусібіч посипалися шматки гіпсу та лушпиння тиньку.

За хвилину чи щось із тим Вітій, кахикаючи, підвів голову. Поряд, озираючись дещо причмелено, спиналися на ноги Юр і Теззі.

– Не знаю, як ми пояснимо це Шафранику… – розгублено мовив архіваріус.

– Я би більше журився, чесно кажучи, – відказав Вітій, розтираючи поперек, – коли б мусив пояснювати йому те, що ми щойно бачили в підмурі.

Теззі поволі кивнув, і навіть Горган ствердно гмукнув, розваживши варіанти.

– Сподіваюся, хоч Фелікс не принесе нам сьогодні поганих новин… – зітхнув квестор, прямуючи до вцілілих сходів на другому боці будівлі.

А коли б він знав, що сподівання його безпідставні, то гіркота його зітхання не поступилася би квилінню фамільної примари у маєтку Велипольських.

* * *

Прокинувшись надвечір наступного дня, Лука одразу ж збагнув дві речі: те, що почувається він геть хворим, а також те, що він от-от спізниться на службу. Перш ніж збагнути, що він робить, хлопець підхопився з ліжка, намацуючи штани, і лише наступної миті йому сяйнуло: він поривається бігти, немов підстрелений, попри те, що тріщить голова, болять синці на колінах і нещадно ниє розтягнене плече.

Лука так і сів з одною ногою в штанині. Що ж це діється? Чому це нині контора Магістрату стала для нього центром тяжіння такої сили? Чи досі прагнення правди керує його вчинками? Чи, може, якась інша спонука – ім’я котрій, можливо, страх?

Роз’ятрений страшними підозрами, він все ж таки підскочив і заходився шукати якусь годящу одежину. Вчорашній піджак – хоч викидай, так просмердівся він димом та порохом. Штани ж іще менше пасують до виходу межи люди – такі плями на колінах, мовби він збавив вчорашній день на старцювання попід костьолом на Ринковій площі. Тяжко зітхнувши, Лука кинув штани на купу коло пральної машини.

У спізнілій мудрості надибавши врешті свої старі джинси, Лука вдягнувся та спинився коло дзеркала, аби вчепити осоружну червону лінзу. І тут його відвідало звичне уже, однак неусвідомлене доти відчуття. Те, що щемило в грудях, було прагненням дії, пристрасним потягом, навіть азартом… А отже, йому просто хотілося на ту кляту службу. Хотілося несподівано сильно.

Глянувши скептично на власну скуйовджену пику у дзеркалі, Лука визнав, що для такого бажання є свої підстави. Адже там були люди, котрим, щонайменше, неоднаково, живий він чи ні.

Це, звичайно, тішить – нехай так, – вирішив хлопець, проте дану собі обіцянку дошукатися остаточної правди теж ніхто не скасовував. Саме тому – чи так він розважив принаймні – Лука вискочив з дому, навіть не випивши щовечірньої кави.

Контору ж тим часом трусила нова гарячка – Нічний Магістрат чекав на своє високе начальство з міської управи. Вітій сновигав конторою змучений і злий – досі присипаний тиньком піджак та неголена борода свідчили про те, що він і голови не схилив відучора. Фелікс, такий же засмиканий, похапцем дописував звіт, гиркаючи на кожного, хто мав необережність підступити до його столу. Мора зосереджено підбивала свої таблиці, зрідка лаючись медичною латиною, коли щось там не ставало, як слід. І лише Горган, охайний та стриманий, дозвільно чепурив свою «беретту», несхвально поглядаючи на нервову метушню довкіл.

Мар’ян, щасливо незадіяний у складанні звітів, якось трохи приголомшено медитував над горнятком кави.

– Слухай, Мар’яне, – поцікавився Лука, – а чому в нас така паніка? Хіба той Маркус такий страшний?

– Та ні, – позіхнув білявий. – Він у нас просто бюрократ. Знаєш, із тих, що радше вибачать тобі брутальне убивство, аніж брак розписки за патрони, вжиті для його скоєння… До того ж, він трохи чудний став над старість, і не знати тепер, до чого причепиться. Ось наші іі намагаються залатати всі дірки, до яких лише руки дійдуть.

Мар’ян тяжко зітхнув, зазираючи у спорожніле горнятко.

– От тільки дірок у наших справах нині більше, аніж у призових мішенях…

Лука гмукнув, погоджуючись. Дійсно, останніми днями – тобто ночами, радше – справи закрутилися, немов скажений дзиґлик: і згуртування inferi, і поява дядька-larvati, і виявлення лабораторії з виробництва анімул… Що пов’язує усі ці з’яви, і далі не знав ніхто. Залишалося тільки поспівчувати Вітію, котрий муситиме давати якісь пояснення керівництву.

Провівши очима сердитого квестора, який у чергове мчав тицьнути Феліксові у помилку, Лука ледь не зойкнув – розтягнене невідомо в який спосіб плече злостиво мстилося за наругу.

– Ага, виробничі травми! – глузливо пирхнув Мар’ян. – Біжи до Клима, нехай дасть тобі щось від передчасного радикуліту.

– І чого ти такий злий? – образився Лука.

– Я?! – розсміявся білявий. – Та я сам перший рік відходив, крекчучи та кульгаючи… Іди-іди, Клим знатиме, що робити – йому не вперше вже калік доглядати!

Розваживши, що гірше від того не буде, та не маючи, до чого б іще себе приставити, Лука справді подався до магістратського тиру. Клим скоро відповів на його грюкання, але глянув косо – в його хазяйстві теж кипіла робота з підбивання звітності. Дізнавшись, проте, в чому біда, він несподівано втішився.

– О, бач! А я що казав тобі? Лікті треба розвертати, як стріляєш! От усі ви так – доки не покалічитесь, розуму не наживете… А, і кажуть, ти тут вчора досить вдало скочив за сміттєвий бак на Риторики? Так от, не думай, що тобі й надалі таланитиме! Прийдеш сьогодні перекати потренуєш – рухатись треба, рухатись! – Клим передихнув і нарешті зглянувся на Луччині муки. – А тим часом візьми мастило в шухляді, і дай мені врешті спокій!

Взявши добряче вже вичавлений тюбик анальгетика, хлопець подався до вбиральні, аби намастити покалічене плече. Коли він вийшов звідти, мружачись від лютої печії, в конторі панувала несподівана тиша – клацання, лайка та шурхотіння стихли, поступившись місцем поважній розмові. То прибув нарешті шановний консуляр-супервізор Нічного Магістрату, Маркус Войцехівський.

Лука забарився трохи в коридорі, не знаючи, чи варто потикатися на очі начальству, а тоді все ж таки підтюпцем пробрався на своє місце. Консуляра він відзначив не зразу, бо той виявився несподівано тихим та присадкуватим, аж навіть Мора трохи вивищувалася над його маківкою.

Втім, виявивши присутність пана Войцехівського, уже не випадало мати сумніви щодо його високого рангу: він носив винятково чепурний костюм, тримався ваговито та поглядав по-хазяйськи, хоч і зовсім не зверхньо. Скажімо, для розмови з Морою він запанібрата присів на сусідній стіл, звідки й провадив бесіду, похитуючи ногою, неначе який бешкетний школяр. Щойно Лука примостився на своєму стільці, пан консуляр поволеньки обернувся, щоб глянути на прибульця.

– Ви – Лука Ведель? – зичливо мовив він. – Наш новий інтерн?

Хлопець ніяково кивнув. Пан Войцехівський миттєво відстежив його бентегу і сяйнув коротким усміхом.

– І як вам робота в Магістраті? – поцікавився консуляр.

Лука завмер, шукаючи за словом.

– Дуже, е-е… ненудна, – нарешті промимрив він.

Маркус глузливо звів брови, проте кивнув, мовби Лука якимось чином виправдав його очікування. Хлопець не знав уже, де йому ховати очі від цього зіркого пана, аж тут нарешті Вітій порятував його від консуляра, закликавши того до кабінету. Фелікс та Мора суголосно зітхнули, і чулося в тому щире полегшення.

Вітій, очевидячки, взяв весь вогонь на себе. Розмова була тривалою і навряд чи приємною – про що свідчили гучні голоси бесідників, рівно ж як і квесторів наїжачений вид по її завершенні.

– Ти зрозумів би мене краще, Вітію, – наостанку мовив консуляр, уже виходячи з дверей кабінету, – коли б то твій поріг щодня оббивав Лешек Чарний, як це він робить зі мною.

Вітій похмуро кивнув.

– Та розумію я тебе… Офірний цап нині всім потрібен, не лише твоєму брокеру…

І Маркус на це несподівано сердечно розвів руками, мовляв, що ж із тим вдієш. Квестор лише замучено зітхнув.

Консуляр же тим часом заходився прощатись – кивнув Луці, поляскав по плечі Мар’яна, аж той зіщулився з несподіванки, галантно поцілував руку Морі і тут раптом перетнувся поглядом із Юром Горганом.

Це тривало лише якусь секунду, проте Лука готовий був заприсягтися, що обоє затримали подих, аби спинити якийсь таємний порив. Наступної миті Горган повернувся до впорядкування своєї зброї, а Маркус вийшов геть, не обмовившись більше ні словом.

Щойно кроки високого начальства стихли за дверима, як до контори вступив зосереджений Клим, несучи свою чорну папку урочисто, наче подушку з короною.

– Ось! – гордовито виголосив він. – Звітність за останній місяць!

Вітій лише рукою махнув.

– Все. Уже не треба.

– Тобто? – сполотнів упорядник. – Нас що, закривають?

– «Все», – весело підхопив Мар’ян. – Але не настільки. Маркус обмежився сьогодні експрес – переляком: пошумів та й пішов собі.

– A-а, он як… – кивнув Клим, дещо розчаровано. – Ну та, може, воно й на краще. Коли б він до підмуру спустився, нашого свідка провідати – то ще хто зна, що сказав би.

– А що з ним? – присоромлено смикнувся Лука, в котрого невдатний «кузен» за іншими негараздами якось вискочив з голови.

– Та нічого хорошого, – насупився Клим. – Це я до того, що за нормальних умов його давно би вже слід до «голуб’ятні» відвезти.

Лука так і підскочив. Із Франеком – те саме, що з його батьком?! Знов? І він так само не може нічим зарадити? То якого ж біса було потикатися до Магістрату, коли він так і не дізнався, що можна протиставити лиху?

Горган повільно підвів погляд.

– І наскільки давно? – спитав він.

– Та на мій погляд, уже день як… – відказав Клим. – Але нехай скаже той, хто краще знається на moribundi.

Проквестор кивнув, стрімко підвівся і вийшов. Першим Луччиним пориванням було йти за ним – він і досі мимовільно ладен був винуватити Горгана у якихось незнаних зловживаннях, – проте Мар’ян смикнув його за рукав.

– Сядь, – буркнув він. – Тебе там тільки бракувало.

Мора збентежено зиркнула в їхній бік.

– Ти що, знав його? У нас є правило – у жодному разі не мати професійного контакту з близькими.

– Та не те щоби знав, – засмучено відказав Лука. – Але він був такий… живий.

– А ти гадаєш, комусь потрібні живі свідки? – із робленим цинізмом мовив Мар’ян.

Лука знизав плечима, задивившись у вікно. Зненацька йому забаглося вийти на вулицю і нещадно порішити там двох-трьох inferi.

Клим промимрив щось на предмет всезагальної безвідповідальності та подався назад до свого кублища. Вітій, пирхнувши, зачинився в кабінеті, проте час минав, а проквестор все не з’являвся. Лука, мордуючись підозрами, ніяк не міг знайти собі місця; уже навіть і Мар’ян почав здивовано позирати в бік сходів, аж тут нарешті Горган повернувся до контори.

Луці досить було і півпогляду, аби збагнути, що тут щось негаразд. От хоча б тому, що завше зграбний та повороткий проквестор заледве не поцілувався з одвірком, коли заходив до кімнати.

– Спустіться хтось до того хлопця… – глухо промовив він. – Здається, йому вже краще.

Отут уже Лука не втримався, навскач рвонувши до підвалу. Він вибіг з кімнати швидко, можливо, аж надто швидко, бо інакше почув би, як Вітій, визирнувши з кабінету, кинув своєму заступнику «ідіот!» і гнівно гримнув дверима.

* * *

– Як би мені не хотілося цього уникнути, але нема на те ради… – із натужною бадьорістю мовив Вітій. – Давайте до нарадної, панове. Ворушіться, ну! Феліксе, потім мене проклинатимеш, у вільний від роботи час… Моро, мені добре відомо, який діагноз спадає тобі на гадку, коли ти так лагідно на мене дивишся… Та не ображаюся я на тебе, який мені з того зиск… Юрчику, а ти чого сидиш? Давай, спробуй уявити, що це тобі цікаво… І не треба так тоскно позирати на свого пістолета – я все бачу…

Колеги зрештою підвелися з насиджених місць та поволеньки попленталися до нарадної. Ну чому це, подумав до себе Вітій, я повинен нині удавати із себе схибленого на роботі тирана, коли сам волів би прилягти оце попід стіночкою, і хай би тій роботі хрест… Проте не можна зараз силувати нікого з них – люди й без того змучені до краю. В Мори онде повіки червоні, мов попечені, Фелікс-бідака заледве стоїть, а він не такий і юний вже, до речі… Горгана, і того, хилитає, хоча тут він сам винен – і невідомо ще, як на всіх них окотиться цей його останній напад глупства… Решта ж… Ага, справді…

– А хлопці де?

Мора блимнула, мовби силкуючись згадати, про кого ж це мова.

– А… Повезли того Франека до Луки додому. До речі, хтось мені може пояснити, що з ним сталося?

Горган, зараза, опустився в крісло і незрушно споглядає стіну.

– Можу припустити, що Клим помилився, коли давав такий песимістичний прогноз… Недогледів щось – так, Юрку?

– Угу.

От поганець!

– Менше з тим, панове… Прошу уваги. Ми повинні сьогодні переглянути наше бачення ситуації, беручи до уваги нові факти. Фестивальний бізнес Шацького. Larvati. Анімули. Все це не вкладається в жодну з відомих мені схем. Потрібно з’ясувати – ми маємо справу з однією злочинною групою? Чи можливо, таких «ініціатив» насправді дві?

– Не примножуй сутностей без потреби… – нудно промимрив Фелікс.

– Саме час для середньовічної схоластики, – озлився квестор.

– То доведи мені, що потреби дійсно не існує! Відкрий мені очі на злочинний задум, і бажано, на імена та мотиви задіяних!

Фелікс розгублено кліпнув, не чекавши, очевидячки, що втрапить у гаряче. Однак будучи особою упертою, він так просто не відступиться. От і чудово. Просимо.

– Ну-уу… Досі ми мали партнерство Шацького і невідомого постачальника, створене з метою продажу «умбри» легковірним митцям… Шацький гине, а його партнер, як ти це вчора озвучив, прагне позбутися підозр… Спершу вбиває Павліну Чарну, тоді намагається усунути нас із вами, бо – він гадає – ми вийшли на його слід. Ну і цеє… Для цього він наймає inferi, котрим платить за роботу анімулами, а коли це не спрацьовує, то він – аби дістати перед нами якусь перевагу – знаходить чи якось створює і приставляє до справи larvati…

– Як це він «створює» larvati? – не витримала Мора. – Як це він приставляє його до справи? Феліксе, як таке в принципі можливо? Ти пригадай Інгве Галича!

На це навіть байдужий Горган видав відсторонене «кхм».

Справді, тут є, що згадати. Справа Галича – це був страшний, трагічний, але в дечому навіть кумедний збіг. Громадянин Інгве був нікчемним нащадком славетного колись художника Петра Галича, засновника митецького руху «Молода хвиля». Той був справжнім генієм, хоч, може, не стільки художнім, скільки громадським; багато хто з його молодих колег вибився в люди завдяки променистій енергії засновника, його вмінню надихати та переконувати. А от Інгве… йому не дісталося ані дідівського художнього смаку, ані його сонячної особистості. Онук був нещасним, забембаним, заздрісним невдахою, аж поки в пориві руйнівної злості він не пошматував полотно, що дісталося йому від діда у спадок. Отут і почалося… в хлопця то прозирав якийсь раптовий талант, то раптом траплялися з ним напади буйства, які зрештою призвели до кількох брутальних убивств. Його жертвами ставали ті, хто колись образив був у той чи інший спосіб бідолашного Інгве – злостиві критики, пихаті власники галерей, успішні художники, чий успіх так тяжко було їм подарувати… І поліція нічого не могла вдіяти зі скаженим невдахою – той діяв так блискавично, що вистежити його, а тим паче – вполювати, було просто неможливо.

Ця справа впала на їхні плечі, щойно Велькові стало відомо про знищення картини: саме так можна було, випадково чи навмисно, позбавити помешкання лара – духа, що затримався на світі завдяки улюбленому своєму творінню. Інгве ж, із куцим своїм талантом та незмірними забаганками, був типовим moribundi на межі свого дев’ятидення. Одержимий полум’яним дідівським духом, Інгве просто схибнувся, довівши до межі свої давнішні прагнення – поквитатися з усіма, хто заподіяв йому кривду.

Магістратові тоді довелося попобігати за моторним larvati… «Червона» куля не була для нього фатальною, як для inferi; ба навіть більше: йому не страшні були поранення, що спинили би пересічну людину – таким сильним був його безтямний дух… Зарадити могло лише точне попадання в життєво важливі органи – а спробуй-но поцілити, коли рухається твоя ціль вдвічі швидше за тебе! Навіть Горганові тоді прийшлося непереливки; він і вцілів лише тому, що в larvati забракло набоїв.

Відтак, справді, створити larvati – то мудра штука, не кажучи вже про контроль над ними… Але так чи інак, larvati мав місце, і з цим доведеться якось жити.

– Гаразд, припустімо, що наш противник і справді може контролювати larvati, – Вітій потер очі, намагаючись сконцентруватися. – Хоч я і не збагну, яким чином. Наступне питання – навіщо це йому?

– Кажу ж, на нас нацькувати! – правив своєї Фелікс.

– У такому разі, чому ж вони цього не зробили? – повела плечима Мора. – Ти ж казав, вони тікали від вас, а не навпаки?

Запала мовчанка, бо Фелікс якраз ображено насупився, так і не надумавши гідного пояснення.

– Вибух, – зненацька блякло повідомив Горган.

– Що, вибух? – не зразу второпав квестор.

– Ліквідація свідчень, – розщедрився на стисле пояснення Юр.

Аж і справді – чому лише він раніше про це не подумав? Якби лише «підривники» знали, що вороги їхні так близько, то не зневажили би шансом спекатися доброї частки Магістрату. А коли не подбали про те, значить, мали до виконання якусь іншу задачу. Larvati зі своїми друзяками, отже, був хіба маневром для відтягнення уваги…

– Але ж чекайте! – заскочений прикрим здогадом, Фелікс забув навіть про свою кривду. – Це ж значить, що вміст лабораторії був для них настільки важливим, що вони, не вагаючись, «здали» нам свого larvati?

Мора скептично хитнула головою.

– Не збагну… Що ж такого нового для нас в анімулах? Таке робилося раніше – ти ж пам’ятаєш, Вітію?

Ой, ліпше б вона цього не поминала, гірко пошкодував квестор.

– Пам’ятаю. І забув би, так не можу…

– Ну! – Мора, здається, нічого й не помітила у своєму завзятті. – А це значить – що? Це значить, у лабораторії було ще дещо – чого ви, панове, не помітили!

Вітій зиркнув на Горгана. Той лаконічно вигнув брову. Квесторові захотілося чомусь почати виправдовуватися: часу було обмаль, зі світла – самий ліхтарик… Але ж вона і сама чудово це розуміє! Перед ким хвоста розпустити пнешся, старий ти павичу?

– Замало інформації, – втрутившись, порятував його від стидовиська Горган. – Ми мусимо знати, що шукаємо.

Мора зітхнула. Тепер уже їй бракувало аргументів.

– Немає інформації, значить треба її роздобути, – підсумував Вітій. – Які в нас є зачіпки?

– Рештки лабораторії, – скривившись, пригадав Фелікс. – Коли, звісно, Шафраник сумлінно розгребе завали… Вибухівка, знов-таки, не з пустого ж місця намалювалася…

Вітій кивнув, тоді глянув на Мору – вона зосереджено катала ручку по стільниці, мовби не важачись здійняти голос.

– Ну? – підштовхнув її квестор.

– Діти… – стиха проказала вона.

Квестор ледь не охнув. Дійсно…

– Для виготовлення анімул, – пояснила Мора, ніби в тім справді була потреба, – треба перевірити, чи не зникали останнім часом діти від двох до дванадцяти. Як пощастить, то в поліції можуть бути вже якісь напрацювання.

– Є іще одне… – долучився Фелікс. – Але це залежить від того, як добре почуватиметься Луччина знахідка. Коли він отямиться, то зможе показати того, хто поїв його «умброю».

– А він отямиться? – зиркнув на Горгана квестор.

Той похмуро кивнув.

– Значить, ось чому ти… не віддав його до «голуб’ятні»? – не втримався Вітій.

Проквестор відповів йому непроникним поглядом. Ну нехай, зітхнув собі Вітій, принаймні, є в його діях логіка. Логіка – а зовсім не співчуття. Час би вже звикнути, справді.

* * *

Франек давно не почувався так погано. Не те, щоби йому боліло щось конкретне, ні – боліло радше щось абстрактне, інакше і не скажеш… Ет, шкода, що він прогуляв майже весь курс класичної філософії в другому триместрі, бо, може, зміг би нині знайти на те якесь путяще мудре назвисько.

Йому просто було якось… гидко. Хлопець і сам собі здавався навдивовижу бридким, не кажучи вже про світ довкола: холодно, протяг з вікна, жорсткий якийсь лежак, червоні запилюжені гардини… Хоча, які до дідька гардини – в гуртожитку?

Мружачись у сірому досвітку, він підвівся на лікті, мимохіть змахнувши додолу старенький картатий плед. Еге, то це ніякий не гуртожиток – чиясь ніби хата, не надто затишна, втім, з порохнявим духом занедбаного музею… Але хто б там не мешкав у цих апартаментах, дяка йому, що надав хоч якийсь притулок по вчорашній пиятиці… А вчора ж мусила бути славна забава – настільки, що й не згадати тепер, як він сюди дістався і з ким… Згадувалося тільки голосіння пісень нічними вулицями… і, чомусь, ніби постріли, і поїздка кудись у темнім фургоні, а потім якийсь червоний спалах просто перед очима… Тьху, і насниться ж всяка гидь!

З настроєм попросту чинилося щось незбагненне – таке, ніби напередодні хлопця привселюдно відшмагали, принагідно аргументуючи кричущу нікчемність жертви переконливим фактажем. Попри те, що пам’ять не містила подібних епічних сцен, Франекові хотілося схоронитися в якомусь темному куточку, а краще – зовсім пропасти зі світу.