Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

Сторожа стенув плечима.

– Всяке буває, – відказав він і, зненацька нахилившись до Луччиного вуха, повідомив: – Ану як хтось із них – прихований inferi, який тільки й чекає, що на безборонну жертву?

Лука аж сахнувся з несподіванки, і Ювен паскудно захихотів.

– Та ти не бійся. Зброї тут ні в кого немає, а раптом що, клич медсестру – вона тебе порятує.

Сяйнувши глузливим усміхом, жартівник нарешті зник за дверима. Проте варто було зачинитися броньованим стулкам, як Лука відчув, що ладен зносити які завгодно вибрики, аби тільки не лишатися на самоті з «голуб’ятнею». Це був склеп, проте склеп, який жив і дихав, і, здавалося, от-от почне ворушитися.

Зрештою хлопець забрався з ногами у просиджене крісло, передбачливо прилаштоване спинкою до стіни, і завмер, прислухаючись.

* * *

– Випий іще, дівчинко, – каже він. – Заспокойся.

Голос його м’який та теплий, неначе пухова ковдра. Таким голосом добре затулитися від негараздів, від божевілля, лихої маячні останніх днів. Уже ніби й зараз усе чується крізь щільну завісу, та і бачиться не так, щоби добре.

– Пий-пий… тобі треба.

Він знає, як краще, і вона слухняно підносить велику татову чашку з гірким гарячим питвом.

Смаку майже не чується. Він киває, дивиться уважно.

– Розповідай.

Їй неприємно повертатись у той вечір, коли м’які подушки та ароматні куріння змінилися раптом холодним подвір’ям та пригорщами гарячої золи, що її вітер кидав у засліплені спалахом очі. Їй сказали потім, що їй здалося, що їй примарилось, що то просто була пожежа… але що могло горіти на порожнім брукованім дворі? Їй не хочеться повертатись, але вона мусить, вона знає – це важливо.

Вона бачила не так уже й багато. Але одного їй не забути – чоловіка в чорному з криваво-червоною іскрою в оці. Чудовисько! Це він, він – убивця!

Він переслідував її, допитував у поліцейському відділку! Добре, що в неї є друзі, які визволили її з того страшного місця! Вони мусять її захистити, раптом він і далі полюватиме за нею!

– Нема чого боятись… – киває гість.

Певна річ, адже він знає, як знищити потвору!

– Що ти розказала йому?

Дівчина випростовує руку за чашкою, проте знаходить її не відразу. Вона втомилася, їй недобре. Треба лягти…

– Що ти їм сказала?!

Не можна відмовити. Це важливо. Не можна брехати, просто не вийде, ніяк не вийде. Вона розповість все, і він покарає убивцю. А щодо допиту, то нічого вона й не сказала. Прокляла, пообіцяла кару! Явір повернеться і помститься, страшно помститься за свою смерть!

– Все? Ти нічого більше не сказала? Припустімо, про те, як саме йому належить повернутися? Добре подумай!

Та що там! Ні, ніколи! Вона ні слова не сказала би вбивцям!

– Добре.

Він підводиться, дивиться на неї ласкаво.

– Відпочивай. Все буде гаразд.

Він іде! Не треба, не йдіть!

Їй не хочеться лишатись самій, після всього, що випало на її долю. Їй страшно – раптом чудовисько знайде її? Проте гість прощається. Але завтра, завтра він обов’язково до неї прийде. І він поверне їй Явора. Все буде гаразд.

Двері зачиняються, і дівчина залишається на самоті. Похитуючись, вона підходить із чашкою до вікна. Надворі порожньо і навдивовижу ясно – давно вже не сходило над містом таких величезних зір. Тихо відлунюють вулицею нерівні кроки спізнілого п’янички; неподалік, у Костьолі Всіх Святих поважно бамкає великий мідний дзвін.

Вона довго стоїть коло вікна, начебто боячись обернутися. А коли нарешті обертається, вловивши несподіваний звук, то переконується, що боялася не дарма. В кімнаті темно, проте обрис стороннього чітко малюється проти сяйва зірок.

– Явір?

Мовчить. Одним поривом приходить розуміння – він таки знайшов її, чудовисько, котрого боялась найбільше. Слід би тікати, але її зненацька охоплює млосна неміч, така, що чашка вислизає з рук.

За дзенькотом розбитого скла звук пострілу майже нечутний.

* * *

Сонце сьогодні немовби сказилося: воно сяяло гаряче й нещадно, розбиваючись на тисячі сліпучих уламків у вікнах, бризках фонтана, шпилях, окулярах та золотавих сурмах. Сонце немовби поклало собі за мету покарати того, хто зневажив ним, і Лука відчував себе покараним, мружачись та перечіпаючись зосліпу через приступки, ятки та чужі ноги. Треба ж таке – лише тиждень праці в Нічному Магістраті, і він уже забув, як виглядає сонце погідного дня. Низка світанків та смеркань та сон за щільно запнутими фіранками – ось, що він дістав в обмін на сонячні полудні. І хоч би сну того було вдосталь, але де там…

Позіхаючи, Лука роззирнувся. І за яким це лихом він попнувся на Ринкову площу? Ага, ну звісно, нагадати собі, на що схоже місто вдень. І хто ж мусив знати, що звична суботня прохідка обернеться ярмарковим натовпом, ятками з крамом, штовханням і галасом, а також дешевим вином і смаженим сиром?

Останні два чинники мали свої переваги, отож Лука вирішив компенсувати собі втрати від штурханини. Взявши фігурний, апетитно підсмажений кавалочок та пластиковий кухлик червоного, він вибрався на приступку ратуші, аби звідти дозвільно спозирати ярмаркові веселощі. Опісля нічного чергування в «голуб’ятні», посиденьки на сонечку та споглядання жвавої колотнечі виявилися несподівано приємними.

Поблизу була зібрана невеличка сцена, звідки линули танечні наспіви навперемін з офіційною балаканиною. З останньої випливало, що ярмарок має благодійний характер, і гроші, зібрані з нього, підуть у фонд підтримки сиротинців Замії Ольжич. Якась жіночка, ймовірно, сама панія Ольжич, говорила щось із дивовижним для її віку юнацьким запалом. Інтонації бадьорили, хоча до змісту, очевидячки, ніхто не дослухався.

– Слухай, брате, а де ти брав вино? – смикнув Луку хтось поряд.

Обернувшись, він зобачив худенького, але серйозно кудлатого молодика з гітарою та величезним наплічником. Лука показав йому зручний шлях до діжки, і невдовзі кудлатий повернувся з великим кухлем.

– А ти не знаєш, брате, де тут можна вписатися на ніч? – відсьорбнувши вина, безпосередньо поцікавився він.

– Ти звідки такий взявся? – усміхнувся Лука. – Вчитися приїхав?

Той заперечливо хитнув патлами і гордовито напнувся.

– Ні! Мене на фестиваль запросили!

– Який фестиваль? – насторожився Лука.

– Ну як же? Щорічний дракувський фестиваль Студентської Пісеньки! Я вийшов у фінал!

Фестиваль… о, боже, – подумав Лука, – оце Фелікс радітиме!

– То що, – торочив своєї фіналіст, – як на предмет вписатися?

– Тебе як звати? – зітхнув Лука.

– Франек.

– Мене – Лука. Значить ось що, Франек… За квартал звідси є недорогий хостел. А якщо зовсім немає грошей…

Новий знайомець енергійно закивав.

– Ну то… піди до Університету – онде, високий червоний дах, – тицьнув Лука рукою з кухлем. – До речі, вони закриваються скоро, так що ворушися… Скажеш, що ти – племінник покійного професора Веделя, і нехай тобі дадуть з цього приводу ліжко в гуртожитку.

– А цей професор, що, був там велике цабе?

– Ні, – зітхнув Лука. – Просто вони йому дечим завинили… Так що знайди кафедру філософії, либонь, щось із того й вийде.

Франек радісно підскочив, напинаючи пудового наплічника.

– Спробую! Ну, побіг! Дякую, брате!

– Ну, тоді вже кузеном клич, – підморгнув Лука.

Музика примружився, а здогадавшись, про що мова, весело реготнув і ляснув Луку по плечі. По чому і справді побіг, незважаючи на свої громіздкі бебехи – Лука й не знав, що таке можливо.

Зосередившись нарешті на вині та сирі, хлопець іще з півгодинки просидів попід ратушею, тішачи око народними гуляннями. Він уже був збирався йти, коли з кишені його куртки пролунав якийсь загадковий звук – на таке деренчання були спроможні хіба старезні телефонні автомати з іржавим дзвінком. Насилу згадавши, що нова робота поблагословила його мобільним, Лука видобув це диво ворожої техніки з кишені. Що ж це могло таке трапитися просто посеред глухої е-е… днини?

– Лука, – притишено мовив зі слухавки Мар’ян, – давай до нас.

– А що сталося?

– Нарада, – скорботно зітхнув співрозмовник.

– А я вам нащо? – здивувався Лука. Досі його на такі врочисті посиденьки ніхто не кликав.

– Шеф сказав, тебе це теж стосується, – відказав Мар’ян. – І припиняй комизитись. Мене он взагалі з ліжка підняли… – на другому боці розпачливо позіхнули. – Так що давай швиденько. На тебе чекаємо.

Лука гмукнув, ховаючи слухавку. Гарно і тепло було попід ратушею, і ось нате… Змовились вони там, чи що? Бурмочучи під носа тихі прокльони, хлопець попри те хвацько торував собі дорогу крізь велелюдне торжище. Щось у голосі Мар’яна, та і в самому неочікуваному виклику неабияк його збентежило. Ще б пак – з чого, питається, може сполошитися контора, яка по обіді робить з людини купку попелу, а, повечерявши, сторожує склепи? Не інакше як прищемили хвоста душогубам! От тільки Лука не знав – радіти з цього приводу чи, краще, не слід.

Швиденько пробігаючи Братською вулицею, Лука, попри поспіх, все ж таки звернув увагу на незвичний натовп під Костьолом Всіх Святих. Люди, що зібралися до служби, гомоніли тихо і гнівно, а деякі вразливі городянки навіть похапцем витирали сльозу. Нутром відчувши, що на це є причина, і причина ця невдовзі з’ясується, Лука наддав ходу і подолав шлях, на який за нормальних обставин витратив би зі чверть години, за якихось сім хвилин.

Мар’ян зустрів його з чашкою кави в руках. Лука глузливо глипнув на нього – спати той подався раніше за нього самого, а виглядає так, ніби щойно голову схилив.

– Нарешті, – позіхнув той. – Ну, ходи.

Решта працівників Магістрату вже зібралася в невеличкій нарадній, від чого там утворилася несподівана тиснява. Ця обставина, вкупі з невиспаними та затятими обличчями задіяних, нагадувала якусь підпільну зустріч лиховісних змовників. Причім, найлиховіснішим виглядав навіть не Горган, але квестор Вітій.

Свого нинішнього начальника Лука бачив досить рідко – в день своїх перших відвідин Магістрату і ще кілька раз по тому, мигцем, дорогою зі служби та на службу. За першого спіткання він викликав у хлопця повагу, зокрема через те, що виглядав той статечно, а говорив серйозно і втомлено. Розмова була короткою, але тоді Луці здалося, що він відчув те, що стояло за словами – і бентежну увагу, і прихильну іронію.

Але зараз Вітій дивився інакше – здавалося, він насилу стримував лють, яка могла би легко рознести тут усе на друзки. Лука тихенько пробрався на вільне місце і всіявся так, аби здаватися непомітним.

– Ну отже, – з притиском мовив квестор, – тепер ми всі тут.

– Окрім Теззі, – втрутився, очевидячки, ще не цілком свідомий загрози Мар'ян.

– З ним буде окрема розмова, – зловісно пообіцяв Вітій. – Зараз, якщо ні в кого більше немає бажання мене перервати або поставити дурне запитання… Ні? Чудово. Зараз кожен з вас мені розкаже, де і як провів сьогоднішню ніч.

Бійці Магістрату перезирнулися.

– А до чого це… – почав був Фелікс.

– Дурні питання, рівно ж, як і скарги та пропозиції, – тільки після мого офіційного дозволу, – гримнув Вітій.

На Луччин подив, Мора у відповідь широко заусміхалася. Квестор осудливо зиркнув на неї, проте, здається, лють його дещо вщухла.

– Отже, я вас уважно слухаю. Давайте від старшого. Юр?

Горган незворушно повідомив, що з дванадцятої до четвертої здійснював обхід другого та третього квадрантів, після чого навідався до контори та забрався додому. Фелікс до першої був на базі, тоді обійшов перший квадрант і по тому рушив спати. Клим у свою чергу навідався в четвертий і близько п’ятої змінив Луку в «голуб’ятні». Мора просиділа всю ніч в офісі, впорядковуючи базу даних. Ювен о першій вирушив додому, де сумлінно проспав до обіду. Мар’ян нібито пішов додому о дванадцятій, проте під суворим оком начальства швидко зізнався, що замість отчого дому подався заливати горе до клубу з дівками, де і просидів до самого ранку. Тим-то він тепер позіхає, усміхнувся Лука. Сам він до п’ятої сидів у «голуб’ятні» – факт, який могла підтвердити купа народу.

Вислухавши всіх, квестор Вітій замислився на якусь хвильку.

– От кур-рва, – підсумував він.

Лука озирнувся на Мар’яна. Той принишкло медитував над кавою. Мора супилась. Клим незатишно шарпався на своєму місці, мовби пориваючись кудись бігти. Схоже, йому, на відміну від інших, було відомо, що відбувається.

– Отже, громадяни, – зітхнув Вітій, – виглядає так, що жоден з вас не має стовідсоткового алібі. Окрім хіба Луки, ну та про нього наразі не йдеться.

– Вітію, – дратівливо мовив Фелікс, – ти поясниш нам, що діється? Чи ми тут у «мафію» гуляємо?

– Пояснити? – квестор люто потер пальцями очі. – Хто б мені це пояснив… Але зараз ви мене зрозумієте. Справа в тому, що сьогодні близько другої ночі було вбито Павліну Чарну, нашого свідка у справі Шацького. Та тихо! – мусив закликати він, бо зібрання миттєво заворушилося. – Так, так, Шафраник – клінічний ідіот, це я й без вашого знаю. Він відправив її додому, нас не повідомивши і не виставивши хоч би якої охорони. І, мовби цього мало, з’ясовується, що бідолашну вбито не чимось там, а нашою кулею. Ви розумієте, колеги? Кулею з тих, що записані на озброєнні Нічного Магістрату!

На якусь мить у парадній запала цілковита тиша – не порушувана навіть диханням. Лука, як і решта, миттєво здогадався, про що мова. Напилювання з карбункула, вживане для знищення inferi, зовсім не виключало використання кулі для інших, більш практичних цілей. Зокрема, убивства свідків. Попри сумні новини, Луці приємно залоскотало у шлунку. Знав же – щось тут не так; шостим чуттям чув, третім оком бачив! І ось вони – докази!

– Попри всю мою повагу, – зітхнув Вітій, – я змушений просити тих із вас, хто має персональну зброю, прозвітувати про кількість набоїв. І не дивіться на мене – ми з Климом уже один одного перевірили; тепер ваша черга. Давайте, давайте, не стидайтеся – краще я, аніж Шафраник, який щиро любить нас усіх на купу…

Перезираючись та обурено бурмочучи, працівники Магістрату заходилися видобувати з кишень, підсумок та кобур магазини з набоями. Як із цікавістю відзначив Лука, жоден із них не наважився прийти на нагальну нараду роззброєним. І дійсно, хто ж зна іще, до чого може призвести несподіваний мозковий штурм; онде навіть Мора зграбно відстебнула від паска важкенький чохол. Останній, правда, був прикрашений стразами та емаллю, і Лука ледь не пирхнув, вчасно спохопившись та оцінивши жіночу мудрість – раптом що, чохлик легко було сплутати з модним мобільним аксесуаром.

За хвилину на стіл лягли п’ять магазинів. Витягати набої та рахувати їх, наче курчат на ринку, не було потреби – магазин мав отвір, що дозволяв оцінити його наповнення. Поки начальство уважно переглядало припаси, Горган, продовжував шукати щось у кишені. Лука примружено спостерігав за убивцею, і не даремно – в його магазині бракувало набою. Щойно цей факт з’ясувався, як решта колег звернули на проквестора збентежені погляди. Вітій здивовано звів брови.

– Юр? Ну і як ти це поясниш?

Витримавши драматичну паузу, Горган видобув з кишені останній патрон. Червона іскра гостро сяйнула на кінчику.

– Вийняв з набійника, – спокійно мовив він. – Техніка безпеки.

Вітій примружився на нього, проте суворий погляд, що так добре спрацював із Мар’яном, лишив проквестора незворушним.

– Ну гаразд, – махнув рукою квестор, – забирайте геть свої бебехи. Вважайте, що ви мене переконали. Я й не думав, чесно кажучи, підозрювати когось із вас…

– Ну, мерсі! – пробурчала Мора. – Спершу ледь не до стінки всіх рядочком, а тепер, каже, не підозрював…

– Мила моя, – зітхнув Вітій, – не про мене мова. Хіба не розумієш, що означають наші набої в руках убивці?

– Хтось хоче нас підставити! – підскочив Мар’ян.

– Хороший хлопчик, – похвалив його начальник. – І це ми повинні мати на увазі. А ще?

– Вони мають доступ до нашого озброєння, – повагом мовив Фелікс, – або навчилися виготовляти подібне.

– А це означає…

– Ой… – повідомила Мора.

– Власне, – кивнув квестор. – Це означає, що вони знають про нас та наші методи. Ті, хто прибрали з дороги Павліну Чарну, – це не прості торговці «умброю», як минулого разу. Ці люди добре поінформовані про те, хто їм протистоїть. І, як не прикро, ми знаємо про них значно менше, ніж вони – про нас. Нам невідомі ані їхні цілі, ані їхні ресурси, хоча навіть тепер можна бути певним, що їм не бракує ні рішучості, ні нахабства. Вживши саме цю кулю для вбивства, вони фактично оголосили нам з вами війну.

Фелікс тихо вилаявся.

– А Маркус про це знає? – поцікавився Клим.

– Ма-аркус… – протягнув Вітій, – про це не знає. І я скажу вам, чому. Після того випадку із Шацьким він був страшенно лютий на нас і хотів навіть перевести Магістрат на режим спостереження, як це вже сталося в інших містах. Мені насилу вдалося переконати його не робити цього от конче зараз.

Мар’ян різко цюкнув чашкою об стіл.

– Ні…

– А що означає «режим спостереження»? – вирішив з’ясувати Лука.

– Це… це означає здати зброю і ходити голим! – гнівно пояснив білявий.

Лука не зразу збагнув, до чого тут дефіляди голяка, але зрештою допетрав, що то в Мар’яна таке специфічне бачення розлуки з пістолетом.

– Це означає покинути оперативну роботу, а лише збирати інформацію і передавати її в поліцію, – переклав Ювен.

– Бачимо, як та поліція дає собі раду, – пробурчав Клим. – Остобісіли вже ті зухвалі засранці!

Квестор скривився.

– Ну годі. Отож, коли б Маркус дізнався про ту кулю, то… можете собі уявити наслідки. Я сподіваюся вирішити цей інцидент із Шафраником. Все ж таки, він відчуває за собою провину… і, можливо, кулю вдасться вилучити зі справи.

– Вітію, – стурбовано мовила Мора, – якщо Маркус довідається про ці твої маневри…

– Та нічого, я поволеньки все йому поясню. Він нормальний дядько і все зрештою зрозуміє. Проте для цього потрібен час, а щось мені підказує, що часу в нас обмаль. Тому, хлопці і дівчата, відсьогодні ніхто не ходить в обхід наодинці. Навіть ти, Горгане, і не дивись на мене, як той побитий василіск… Дам тобі до пари… ну скажімо, нашого юного інтерна.

Лука ледь не підскочив.

– Але я ж іще…

– Знаю. Але нічого не вдієш. Ось щойно Клим прийме у тебе залік, так і станеш до роботи.

Лука перевів нажаханий погляд на проквестора. Дивна річ – той навіть не думав сперечатися. Примружив лише свої гадючі очі, ніби розважуючи, в який спосіб позбутися докуки, але промовчав.

– Отже, шановні, – підсумував квестор. – Надходять скрутні часи. Вважайте, не робіть дурниць. А раптом що, стріляйте першими.

Добра порада, тоскно подумав Лука. Дурниць він уже наробив, і найбільшою з них була згода працювати в Магістраті. Нехай він, зрештою, дізнається ту правду, котрою принадив його проквестор, та, схоже, вона дістанеться йому не задурно.

SICINNIUM

To що, всі вже тут? Один, два, п’ять… Ох, ну що ж це діється, де ж це мені конкурувати зі свіжим пивом? Ну, всі начебто. Гаразд, давайте трохи розтрясемо наслідки цієї наглої дегустації і пройдемо, ага, погойдуючись, довкіл нашого славного Ринку.

Друга найвища споруда площі – це, як ми бачимо отут-во, костьол Діви Марії, чільна наша святиня. Побудований він у п’ятнадцятому столітті ще за короля Авеля. Як ви можете бачити, вежі костьолу різні, і, кажуть, сталося таке через категоричну незгоду в архітектурних уподобаннях короля та королеви. Після чергової сварки вони дали архітекторові протилежні вказівки, і той, роздратований тривалими баталіями, звів одну з веж у готичному стилі, другу – в ренесансному. Отакий-от вийшов гімн подружній злагоді.

За старих часів у цьому костьолі молилася міська шляхта та багаті міщани, тож на місце старця коло входу завжди був захмарно-високий конкурс. Втім, існував інший спосіб потрапити попід стіни костьолу – здійснити, приміром, крадіжку, вилаятись у церкві чи вчинити адюльтер. Бачите кайдани при вході – ось тут і лишали злочинців прикутими усім на радість. То що, любі гості, чи всі з вас вірні своєму подружжю? Ага, отож! Як-то кажуть, люби свого ближнього, але тишком-тишком…

Так, тепер розвертаємось і бачимо навпроти костьолу гарний будинок з чортами. Тут у нас засідає нинішня міська рада. З чортами, громадяни, це фігурально мовлячи. А хоча… Про цей будинок здавна ходили лихі чутки – справа в тім, що побудовано його на місці цвинтаря. Коло костьолу завжди, як передбачає традиція, закладався цвинтар. Проте за нових часів керівництво міста вирішило, що цвинтар псує краєвид, і перенесло його за міську браму. А замість нього побудувало собі нову та простору міську управу. Кажуть, що прикрасивши будинок чортами, архітектор у таких спосіб висловив свою лояльність до керівництва.

Йдемо далі. Зверніть увагу – цей будинок має назву «Під відтятою головою». В ньому в п’ятнадцятому столітті проживав міський суддя, схильний до вольових рішень, хоча, кажуть, плакав за кожним страченим, як за рідним сином. Поряд – кам’яниця «Під золотим місяцем», тут, як свідчать легенди, жив королівський алхімік Войцех Парний. Судячи з того, що тут тепер міститься банк, яким володіє магнат з таким же прізвищем, можна припустити, що пан Войцех приховав від корони котрийсь зі своїх патентів… А це ось – дім «Під козлами»; тут, у художньому салоні панни Ксяженки, збиралася міська інтелігенція. Чого «Під козлами»? Ну, самі робіть висновки, панове… Там і зараз, до речі, проводяться всілякі митецькі презентації – з поваги до традиції, не інакше…

Біля виходу з площі бачимо невеличкий фонтан з бронзовою фігуркою студента. «Бідний Жак» називають його городяни, хоча, судячи з кухля пива в руці та молодецьки задертого берета, ведеться йому не так і погано. Е, куди це ви – брататися зі студентом? Ану припиніть, фонтан тут не для купання! Ах, монетку кинути…

Зверніть увагу, шановні, ну, тобто ті, хто ще не хлюпається у фонтані, на підпис під фігурою: Mortuus in anima qui nec vivit nec lascivit, що значить «у того мертва душа, хто не живе і не жадає». Студентська нібито мудрість, але скажіть, що не так!