Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)

SICINNIUM

Ну що, шановне товариство, як печеня? Нічогенька, е? Що, встати тепер не можете? Не біда – зараз, швиденько, на дзвіницю і вниз, все й минеться… Ні? Хе, ну, як хочете.

Давайте, в такому разі, рушимо поволеньки вздовж вулиці Сестринської, яка, минаючи монастир кармеліток та зазираючи до вікон обителі кларисок, виведе нас на невеличку площу, присвячену Марії Магдалині. Я, правда, і сам не збагну, як-то міська влада вирішила побудувати монастир на цій площі і що хотіла цим сказати… Однак дуже скоро цей затишний майданчик вподобали собі студенти, що призначали, та і досі призначають, тут любовні побачення.

До речі, праворуч, у цій білій кам’яниці, жив у п’ятнадцятім столітті Ян Біґос, відомий науковець, автор кількох історичних трактатів. Коло будинку ви зараз можете бачити скульптурну композицію: сам Біґос навколішки перед… ну, швидше за все, Мадонною. Попід скульптурою витесано надпис AVE AMOR VIRGINALIS, що можна перекласти як «Радій, невинна любове», проте, зважаючи на локації, цей вислів іноді перекладають як «Привіт тобі, перше кохання». Цікаво, що міські історики ніяк не можуть визначити, коли ж з’явився цей надпис – дехто, приміром, вважає, що надпис молодший за скульптуру і може бути результатом звичайного студентського хуліганства. Однак затерти надпис поки що рука у влади не піднімається.

Втім, можливо, що до створення шедевра доклав руку мешканець оцього будинку неподалік. Зверніть увагу – над дверима викарбувано герб: відкрита брама, церемоніальний жезл і… блазнівський ковпак. А жив тут у другій половині п’ятнадцятого століття ректор нашого Університету Адам Жижка, добрий упорядник, але разом з тим веселий і дотепний чоловік, який, кажуть, вів дружнє листування з Еразмом Роттердамським. Цікаво, що за студентських часів його неодноразово обирали «блазнівським ректором», а ставши ректором і направду, він звелів витесати над входом свої тодішні відзнаки разом з девізом «Gaudium est animi vis», що значить «Сила духу – в радості». У дворі ректорського будинку нині відбуваються вистави студентського театру, зокрема, знавці радять при нагоді подивитися «Похвалу глупоті» у виконанні студентів факультету права.

То як, трохи розтрясли обідню тяготу? Ні? Що, присісти коло фонтанчика? Ну сідайте, коли вже вам впала в око та брудна кам’яна облямівка… Там же дітиська на скейтах скачуть, а відтак сідати туди білими штанами я не радив би. А, вам уже байдуже? Це тішить. А в радості, хе-хе, душевна сила… Фонтанчик? Ні, він тут віднедавна, хоча колись на цьому місці був колодязь. Про це мало хто нині знає, бо криницю засипали ще за часів Велислава. А була вона, кажуть, отруєна. Та ні, незумисне. Сталося так, що працівники Інквізиторіату, розташованого тут поблизу, позбувалися матеріальних свідчень сумнівної фармакології – ага, ага, алхімічних декоктів, просто собі виливаючи оті варива до водостоків. І нібито щось таке до криниці просочилося, що люд, який воду звідтам брав, почав масовано хворіти на гм… vacans animo, тобто бездушність.

Що? Та звичайно, жартую. Це мене спадок «блазнівського ректора» надихнув. Не бійтеся, вода там чиста – ну, більш-менш. Але мушу сказати, що тодішні лікарі справді ставили хворим діагноз, який звучав як vacans animo. Схоже, проте, що дієвих ліків від тої біди не знайдено й донині.

LAUDATIO. PARS VI

Вранці, коли над містом заяснів зеленавий та млистий світанок, Лука нарешті повернувся додому, змучений, змерзлий та злий. Останнім він завдячував невблаганному Горганові, котрий, замість відпустити підпитого колегу додому, кілька годин турлив його холодними вулицями, внаслідок чого хміль йому вивітрився, зате з якихось пекельних глибин зринув глухий та надокучливий головний біль.

Найгірше, проте, почалося, коли хлопець опинився у власнім омріянім ліжку. Займався день, за стіною в бентежному сні (сповненому, либонь, всіляких музичних звитяг) крутився Франек, а Луці, попри люту втому, сон не йшов. Знову і знову поверталося йому підземелля «Прозаку», а надто ж – виклично вбрана дівчинка з полохливим, розпачливим поглядом темних очей.

Цей погляд непокоїв його, в невідомий спосіб розбудивши почуття провини, бажання виправдатись, вберегти від шкоди, а межи тим – з’ясувати те, що знає вона, чим керується, кидаючи звинувачення Магістрату. Адже ж виглядає так, що Тілія добре розуміє, з якою установою має до діла, на відміну від Луки на зорі його мстивих поневірянь. До того ж, його раптова неспроможність підтримати розмову про будню працю не просто приголомшила – вжахнула, а клятий Горган так і не завдав собі клопоту розказати щось понад тим, що так виразно прохопилося в нього напередодні.

А коли нарешті змучена свідомість загасила ліхтарі у своїх покоях, то приверзлося Луці таке, що, як знав, то й не лягав би взагалі. Наснилося йому, що батько, донині живий начебто, працює в кабінеті за стіною, проте Лука знає, що тому загрожує непевна, та неминуча однак, небезпека. Хлопець біжить застерегти його, проте коридори зненацька безкраї; затинаючись, він жене щодуху, сягаючи нарешті порогу – і затим лише, аби побачити, як батько підносить до скроні затиснену в правиці «беретту» і натискає на гачок. Приголомшений, хлопець підходить ближче і бачить, що на столі розстелено чомусь старовинну карту міста, і нині з-поміж сивих пасом мерця струменіє кривава цівка, заливаючи майдани та повноводою рікою біжучи вздовж власноруч накресленої Адріаном Раманте вулиці Cardo.

Прокинувся Лука нажаханий, заслаблий та з таким паскудним настроєм, що радо розміняв би його на згаданий вчора Weltschmerz, та ще й доплатив би за зміну. Було вже по обіді, і повертало на вечір; на кухні чулося якесь дзеленькання, і, відвиклий від всякого сусідства, Лука наполохався було, але вчасно згадав про «кузена». Насвистуючи, той порався коло вогню, і з кухні линув радісний дух підгорілої смаженини.

– Що горить? – поцікавився Лука, притулившись до одвірка.

Франек смикнувся, але швидко опанував себе.

– Яєчня. Зі всякими… е… рештками. Ти ж не проти? Я подумав, ти голодний встанеш, от і…

– Рештки… – позіхнув Лука. – Звучить до біса спокусливо. Тільки пильнуй за ними, еге? Бо рештки – то таке, а згарків я не подужаю.

– Ой! – дзиґликом крутнувся музика. – Шляк!

Пирхнувши, Лука подався вмиватися, а повернувшись, застав радісного Франека над порятованою зі згарища яєчнею, чи радше тим, що від неї лишилося.

– Заколупанка! – врочисто проголосив Франек.

Ні, сваритися на нього не було ані сил, ані охоти. Заколупанка? Ну, теж пожива, зрештою.

– Ти що робити збираєшся? – поцікавився Лука, ставлячи джезву на вогонь – що-що, а от з кави заколупанку робити він не дозволить.

Франек гордовито заяснів.

– Мене «Голіарди» запросили, я ж казав тобі, так?

– Голіради?.. – мугикнув Лука.

Кава взялася пінкою, випромінюючи райські пахощі. І це, вочевидь, підняло рештки Луччиної свідомості зі сну.

– А зроби мені послугу, гаразд? – обернувся він до Франека. – Розпитай отого їхнього фронтмена…

– Ігрека Буркота… – підказав музика.

– Ігрека Буркота, – погодився Лука, – що він знає про Горг… про мого колегу, який вчора так несподівано до нас долучився.

Франек обережно колупнув свій кулінарний шедевр.

– Оте люте страхопудало?

Лука заусміхався, оцінивши барвисту прикладку.

– Помітний дядечко, еге ж? То розпитаєш?

Музика облизнув виделку, хитро примружившись на господаря.

– Та мені не важко. Тільки не збагну… чи ж ви своїх колег самі не знаєте?

– Цей… цей – особливий, – неохоче пояснив Лука.

Франек, проте, поважно кивнув.

– Та, брате, схоже на те… Хоча от, на відміну від нього, з тою гарненькою чорнявкою я би познайомився поближче…

Лука ревниво підкинувся. З Морою? Оце ще! Хлопець хотів було закинути гостеві, що після певних рятівних ін’єкцій і сам посоромився би потикатися Морі на очі; однак закидати не став, збагнувши, що музика, замість встидатися, може взяти нагоду на озброєння. Однаково, нема чого йому робити в Магістраті.

Розмова з Морою, проте, – ідея цілком незла. Похапцем знищивши рештки «заколупанки», Лука зазбирався до контори.

– Спитай там за мою гітару, гаразд? – гукнув навздогін йому Франек.

Лука мугикнув ствердно, стрибаючи через три сходинки за раз.

Надворі дощило. Повертатися за парасолькою було до біса ліньки, отож магістратський інтерн лише накинув куртку на голову та підтюпцем припустив сірим, аж чорним, скаламученим зливою містом.

У конторі товариство, скупчившись коло Климового столу, затишно гомоніло над криміналістичною експертизою давнішньої вибухівки.

– Це називається «тихе прибирання»?! – обурено тицяв пальцем Велько. – Та там гримнуло так, що сходи обвалилися!

Клим зневажливо відмахнувся.

– Кажу тобі, якщо закласти два кіло нітротолу під капітальну стіну, то і стеля гуркне!

– Але ж експертиза каже – півкіла! – не вщухав архіваріус.

Мора знуджено хилитала ногою, сидячи на сусідньому столі та дратівливо позираючи на знавців, отож, незадіяна в процесі, вона першою помітила мокрого як хлющ інтерна, який тільки-но зазирнув до Магістрату.

– Ти чого без парасолі? – гукнула вона.

– Та… забув… – здираючи змоклу куртку, зізнався Лука.

Мора зіскочила зі столу, вочевидь, потішена бідою простішою, аніж гадане застосування двох кіло нітротолу.

– Чекай, зараз дам рушника, – пообіцяла вона, рушаючи до кухні. – І гаряченького чогось би тобі, еге?

Не вірячи у свій талан, Лука пошкандибав за нею.

Мора, нині вбрана чомусь у спідницю – не довгу й не коротку, а якраз тої довжини, що пасує гарно збудованій ніжці, – стала навшпиньки, добуваючи рушник із шухлядки над мийкою. Мимохіть Лука замилувався її поставою, та Мора, крутнувшись, кинула погляд такий нищівно-глузливий, що хлопець ледь не заточився. Його певність ледь йому не зрадила, однак Лука все ж таки спромігся озвучити своє прохання.

– В мене тут, власне, є до вас питаннячко… Можна?

Мора здивовано підкинула брову.

– Ви ж по «дуріках» спец, еге? Ну так я хотів про свій тут… сон один розказати….

Вже наступної миті Лука збагнув, що бевкнув щось не те. Мора спершу завмерла, а тоді раптом зайшлася щиросердим сміхом.

– По дуріках… ох… – простогнала вона. – Але ти в нас хлопець без претензій…

Лука набурмосився.

– Ну коли ні, то я…

– Та ну, – витерши сльози, мовила Мора, – не зважай… Звичайно, давай поговоримо. Тільки кучері обітри, гаразд? Бо тільки всяких шмаркатих нам тут бракувало! Ну і чаю давай все ж таки загрію…

Гаряче горнятко пройшлося якраз до речі – аби зігріти недбалого ходільця під дощем, рівно ж як і дати йому нагоду подужати ніяковіння. Він заговорив, зрештою, бо мусив бодай би кому розказати про свої потерпання.

Мора спершу слухала, ховаючи посмішку за горнятком, проте скоро відставила його та замислено примружилась.

Лука договорив, тоді зиркнув на неї запитально.

Мора пожувала губу. Зітхнула.

– Симптоматично, – зрештою сказала вона.

– Е-е-е… Це як розуміти?

Молода жінка глянула спочутливо.

– Ти знаєш, те, що привело тебе до нас… це не дуже добра спонука. Те, що ти взяв смерть свого батька на знамена пошуку чи там, помсти… це значить, що ти так і не зміг її прийняти. Перестраждати і жити далі. Щось там тебе не відпускає… провина, можливо?

Лука опустив погляд у бурштинові надра горнятка, відчуваючи, що потребуватиме підіймача, аби зрештою дістати його звідти.

– Можливо…

Мора зненацька ляснула долонею по стільниці, аж хлопець мимохіть підскочив.

– Слухай мене, – звеліла вона. – Я достатньо набачилася moribundi, щоб сказати тобі з певністю: якщо вже людина з якоїсь причини втрачає сенс життя, то ніхто із близьких не зможе його замінити. Жива людина й не повинна бути чиїмось «сенсом» – це несправедливо щодо неї самої.

Лука мимоволі зиркнув зацікавлено.

– Як не людина – то що?

– Ну… – Мора насупилася. – Якщо грубо узагальнити, то можна назвати це мотивацією. В твого батька, я так розумію, це була наукова праця. Він розчарувався в ній, так? Ну то вся твоя любов і увага не змогли б цьому зарадити. Погано, коли в людини – лише одна мета в житті… Варто їй вичерпати себе, і все, вважай, іде попідтинню… Ми звемо це кризою домінантної мотивації, коли тобі цікаво.

Останні слова Мора промовила навдивовижу похмуро, позираючи на власні зчеплені пальці.

– Якби я знала, що цьому протиставити, хлопче… – тихо проказала вона, – то в Магістрату значно поменшало би роботи.

Лука розважив альтернативи. Справді…

– А що ж тоді означає карта – ну, стара карта міста в моєму сні? І кров?

Мора зиркнула скоса.

– Нічого… сподіваюся, нічого особливого.

Щось у її голосі змусило хлопця збентежитись. Кепсько, коли сам не розумієш витоків загрози… Гірше, коли навіть знавці не мають, чим зарадити.

Лишалося, правда, іще одне джерело інформації. Темнооке й розмальоване, наче лялька… але й таке не слід відкидати.

І тут раптом Лука усвідомив, що сама лише перспектива дослідження згаданого джерела, принесла шукану розраду. Нехай би що з того не вийшло.

* * *

Тілія тяжко зітхнула, мружачи втомлені очі. Сьогодні робота в неї не клеїлась аж ніяк. До того ж, не клеїлась у сенсі цілком дослівнім: триста афіш грядущої імпрези лежали на бюрку, припадаючи пилом. Слід було дістати дозволи, відвезти спонсорам кільканадцять примірників, аби потішити їхній корпоративний гонор, та, зрештою, видзвонити хлопців, щоб розклеїли ту мороку. Сьогодні, однак, у дівочій душі панувала мізантропія, і навіть телефонна слухавка викликала гидливу погорду. Вмовляти, просити, переконувати – ну скільки ж можна, справді… Колись їй було кому пожалітися, і її б зрозуміли, але тепер… Тепер хоч вовком вий. От хоч би просто у слухавку – либонь швидше дозволи випишуть, почувши таке діло.

Збагнувши, що роботи однаково не вийде, та і пізно вже, Тілія зазбиралася додому, сподіваючись, що сусідка її вже забралася на свою нічну вахту, і вдасться нарешті провести вечір без її нудного торохкотіння.

Перш ніж вийти на люди зі свого закамарка у надрах клубу, дівчина кинула погляд на дзеркало при вході. Дзеркало було старе, запнуте у виткий бронзовий оклад, і кожен, хто зазирав туди, опинявся мовби в якійсь старовинній віньєтці; на Тілію, отож, глянула чергова примара: кола під очима (і коли лише туш попливла?), розсип хрестів у вирізі блузки і, нарешті, запалені та покусані губи. Готично, гмукнула вона, дістаючи помаду, аби приховати останню обставину під ядучим шаром краси. Чи не варто? Хто побачить? Охорона, може, але начхати на них…

Тілія визирнула до залу. Та вже майже й нема нікого. Звісно – сьогодні ж ніякої культурної програми, окрім, хіба, випивки… Але чекайте, а це ще хто?

Коло бару, крутячи навсібіч головою, сиділо вчорашнє кучмате диво. Либонь, виглядає кого… Чи не її, раптом? Тілія ошелешено заскочила назад до закапелка. Вона ж сама його провокувала, так? І зачепила ж, як і праглося їй… Але що тепер? Охорону кликати? Чи спершу-таки нафарбуватися?

Перемогла, звісно ж, краса. Причепурившись, Тілія зібрала нерви купкою і ступила до зали. Треба було так чи сяк розібратися з тим магістратським красенем, раз уже сама попнулася до нього знайомитись. Либонь, скаже корисне що. Ну а як біди проситиме, то ондечки охорона напохваті.

– Привіт, – недбало кинула вона, підійшовши до шинкваса. – Ти сьогодні без свого друзяки-вбивці?

Хлопця скривило, як від квасного.

– Чого це ти вирішила, що цей… тип мені друг?

Дівчина прихнула зневажливо.

– А якби я назвала убивцю твоїм колегою, тебе б це потішило?

Хлопець – ага, Лука начебто, так, – зиркнув на неї втомлено і зітхнув.

– Оце навряд. Мене потішило б, однак, якби ти могла доказово засвідчити свої звинувачення.

Тілія розгублено блимнула.

– Засвідчити?

Лука потер запалені недосипом повіки.

– А чого ти так дивуєшся? Я, на відміну від тебе, перш ніж плюнути їм в очі, подбав бодай би про папірець з печаткою. Не те, щоб мені це зарадило, а все ж…

– Ти?! – не повірила дівчина. – Але ж хіба ти не працюєш у… тій конторі?

Лука нахилився ближче, і на неї війнуло віддихом пороху й металу.

– Я пішов туди працювати, катуючись тим же, що і ти, – пошепки промовив він. – Прагненням правди.

– Ну і як? – так само пошепки відказала вона. – Дізнався?

Лука зітхнув.

– Щось дізнався. Щось – і досі не збагну. Я сподівався, може, ти маєш докази його провини… Сам він мені не скаже, правда ж?

Тілія відступила на крок, міряючи нового знайомця скептичним поглядом.

– Хіба в мене є причини вірити тобі? Назви хоч одну.

Лука ніяково скуйовдив чуприну.

– Я не знаю, Тіліє. Але якби ти мала докази, достатні для судового звинувачення, ти б уже оббивала пороги поліції, хіба ні? З того, що я бачу, тобі б цілком стало на це зухвальства.

Дівчина відвела очі. Надто він гарної про неї думки. Що ж, нехай і далі так гадає. Не дочекавшись заперечення, хлопець провадив далі:

– А отже… висловлюючи свої підозри, ти нічим не ризикуєш. Навпаки – дістаєш нагоду їх перевірити.

– Нагоду – в твоїй особі?

– Угу.

– Ну, вже! А хіба ти зможеш мені розповісти, навіть якщо захочеш?

О, тут вона поцілила в яблучко. Лука миттєво спохмурнів.

– Розповісти, може, і ні… Але ніхто не забороняє мені діяти відповідно до того, що я дізнаюся.

Тілія не могла не відзначити, як серйозно, вже майже на межі пафосу, заговорив її візаві. Це було навіть трохи кумедно.

– Діяти, еге? – тонко усміхнулася вона. – Значить, ти повідаєш мені про свої здобутки, висловлюючись, як би це… мовою тіла?

Вона ворухнула плечима, ілюструючи своє припущення. Хрести у вирізі дзеленькнули. Хлопець повів очима, як причарований, а тоді обсмикнувся, злодійкувато відвівши погляд. Тілія тихо пирхнула. Попри всі свої страшні таємниці, він був іще такий молоденький… Трохи старший за неї, але, як на цинічного вбивцю, йому бракувало того-таки вбивчого цинізму.

Можливо, йому й справді можна вірити. Це було б незле.

– Гаразд, я розкажу тобі дещо, – вона роззирнулася. – Але може вип’єш щось? Бо стоїмо коло бару, наче пришелепи.

– Ні, – швидко відказав Лука. – 3 мене вчорашнього стало.

Вона заусміхалася.

– А… Не слід було мішати «Placebo» з «Mania in vitro».

– «Манія у склянці»?

– Ага! – кивнула вона. – Той коктейль, яким я тебе пригостила.

– Логічно… – заусміхався він. – А я думаю, чого мені потім не спалося…

Тілія злостиво хихикнула.

– Ще не передумав мати зі мною справу?

Він хитнув головою, нині підкреслено нею милуючись.

– Гадаю, аби відповісти… мови тіла достатньо?

Тілія спалахнула. Молоденький, авжеж… Але швидко вчиться.

– Назарку, – гукнула вона до бармена… – а дай-но нам соку, будь ласка. Просто соку, ага!

Взявши склянки, Тілія спрямувала свого гостя до одної з порожніх ніш. Якщо вже говорити про серйозні речі, то не при шинквасі ж, де кожен п’яниця може до розмови пристати… Розташувавшись на м’якому диванчику, проте, Тілія знов завагалася. Страх не відпускав її відтоді, як загинула Павліна, беззахисна проти тієї збройної зграї… А вона ж лише хотіла допомогти Явору, і це природно… Та задля нього Тілія й сама… Ні, не думати про це!

– Той твій колега… – нарешті зважилась вона, – застрелив Павліну Чарну, бо вона знала, що той винен у смерті дочки одного з міських чільників. Явір був при тому і міг би це довести.

– Так… – Лука, примружившись, нахилився вперед. – Тобі відоме ім’я?

– Ні, – стиха мовила дівчина. – Я з Явором про це не говорила. А знаю лише те, що сказала мені Павліна: вони планували викрити його і засудити.

– Чекай… Це про якого власне мого колегу йдеться?

Тілія прикусила губу. Що ж, навряд чи вона скаже щось для нього нове.

– Про Юра Горгана, звісно.

Лука вп’явся в неї поглядом голодного вовкулаки.

– Авжеж… А звідки ти знаєш, що це саме він?

Тілія завагалася. Погляд її візаві, однак, містив передчуття перемоги – як і Яворів, у його останні дні. Схоже, що хлопець і справді не плекає добрих почуттів до того страховидла.

– Я була там… – майже нечутно відказала вона, – в «Ямі», коли Явір загинув. Я бачила… все.

Як і тоді, горло їй судомно стиснулося. Сік до речі якраз. Мудре було рішення – замовити питва… Відсьорбнувши, вона різко поставила склянку на столика, аж та жалібно дзенькнула. Занурена в свої потерпання, дівчина ледь не скинулася, відчувши доторк чужої руки. Хлопець на коротку мить накрив її долоню своєю. І було в тому русі щось таке правильне, що Тілія не зважилася відсмикнути руку.

– Нікому більше не кажи про це, – серйозно мовив Лука. – Невідомо, що саме знала Павліна, та я б тобі не радив це з’ясовувати самотужки. Краще вже я спробую за це взятися. А тим часом…

Він дістав з внутрішньої кишені свого піджака ручку і клаптик паперу.

– Тримай мій телефон. Раптом що… набери мене, гаразд?

Тілія взяла папірець. Навряд чи він отруйний або вибухає від доторку… Відчуття було втішне і трохи млосне: так хотілося повірити, і так страшно було це зробити…

– Добре, дзвонитиму… – насилу проказала вона, – раптом що.

Він посміхнувся несподівано несміливо.

– Та і так просто, теж дзвони.

Тілія хлюпнула носом. Хотілося плакати. Невідомо чому.

* * *

Мора хвацько піднесла трубку службового телефону, урвавши томливе, наче сирена, теленькання.

– Так, пане Домбрович… Так, звісно, зараз відправлю когось…

Погляд її метнувся кімнатою, виглядаючи щасливця, і Лука несамохіть пригнувся, ніби це справді могло зарадити. Морині очі спинилася на ньому і суворо примружились.

– Кажіть адресу… угу, так…

Лука тяжко зітхнув. Уже радше б йому піти в обхід, аніж пакувати безпорадних moribundi. А все ж не відкрутишся: Фелікс із Мар’яном рушили «на лови», Горган із Климом штурмують твердиню Шафраника на предмет якихось там вибухових прикмет, Ювен у «голуб’ятні», тож нема на кого це щастя перевісити.

– Лука, ану ходь сюди! – гукнула Мора.

Той звівся і приречено поплентався до її столу.

– Ти вже здогадався про що мова, так? – ствердно мовила вона. – Треба підібрати одного з наших клієнтів…

Вона зиркнула на папірець з адресою.

– У Платанах. Це тут, недалечко, коло Духовної Академії, – вона завагалася. – На… е… на лавці там. Ну, гадаю, знайдете.

– «Знайдете»? – здивувався Лука. – А хто ще зі мною?

– А ти думав клієнта в обіймах донести? – пирхнула вона. – Мар’ян в обході… Ану, чекай, зараз я Велька з крипти викличу.

Лука мимохіть гигикнув, і Мора кинула на нього несхвальний погляд. Але ж справді – «викликати з крипти» звучить промовисто. Нібито упиря якого… оце Велько посміється!

Але той не сміявся. Як і всякий упир, він не любив, коли його «викликають». До завдання, проте, він поставився філософськи і лише різко махнув головою – аж хвіст його майнув, наче чорний вимпел – запрошуючи колегу на шпацир.

«Службова підвода» терпляче чекала на них коло архіву, так само заклично сяючи лицарями та веселками. Теззі Велько звично поліз на водійське крісло, а Лука стрибнув на сусіднє. На місто щойно зійшли сутінки, разом з відчутною уже холоднечею, примноженою ще й дошкульним вітром, отож залишалося хіба тішитися, що не йому сьогодні випало блукати містом. Не кажучи вже про того, кого належить їм підібрати десь там на лавці.

Велько акуратно розвернув машину і рушив у бік Підзамчої. Щойно вони проминули мури, і дорога стала ширшою за котячу лазівку, Теззі глипнув на колегу примружено.

– Ну то як тобі в нас ведеться? – світським тоном поцікавився він. – Мерці не турбують?

Лука гмукнув.

– Який власне різновид ви маєте на увазі?

Велько вдоволено заусміхався.

– Оце ти гарно спостеріг. Значить, звикаєш. Це добре.

Тут він кинув на Луку дивний такий, тривалий та непроникний погляд.

– Добре, бо… ти ж знаєш, звідки походить наша служба? Передусім, ми з тобою – трунарі. Лібітінарії.

– Хто? – скинувся Лука. Цього слова він раніше не чув.

– А-а-а… – кивнув Теззі, спиняючи машину, – тобі не розказали. Але нічого. Ну все, вилазь.

Лука розгублено роззирнувся.

– Приїхали, – пояснив архіваріус. – Ондечки – Академія. А он, коли не помиляюся, Домбрович зі свитою.

Справді, коло лавки неподалік стояв поважний бородатий дядечко в довгому пальті, поряд з яким тупцяло двоє полісменів. Лука зразу ж впізнав бороданя – це ж він-бо колись забрав з дому його батька. Магістратський медик майже не змінився відтоді, і Лука мусив похапцем гамувати прикрі та недоречні нині спогади.

На лавці ж, власне, лежав класичний міський безпритульник, на якого Лука й уваги не звернув би за інших обставин. Нині, проте, він глянув уважніше, відзначаючи незвичну, нехай навіть нужденну, охайність мешканця лави. Він був старий, але поголений акуратно й відносно недавно. Примруживши око, Лука журливо засвідчив – жодного відруху світла.

– Левко Дваржек, – повідомив доктор, кидаючи Велькові «бомжеву» пенсійну картку.

– Рідних повідомили? – поцікавився архіваріус.

– Та то такі рідні, – гмукнув один з полісменів. – Власна дочка виставила його з хати. В неї чоловік – брокер, старими квартирами опікується, от вони, схоже, і надумали звільнити цінне помешкання.

Архіваріус несхвально цикнув.

– Чи не псяче життя? – зітхнувши, мовив він. – Але нема ради… Ми відвеземо його до лікарні на Веженці, коли ніхто не має заперечень.

Ніхто їх і не мав. Лука допоміг влаштувати вигнанця до фургона, де для цих потреб була передбачена м’яка відкидна лава з ремінням: дарма, що «клієнт» навряд чи відчував якийсь дискомфорт, жбурляти його, наче вантаж, ніхто не намірявся.

Нарешті Велько завів машину, і Лука з полегшенням стрибнув досередини, ховаючись від посмиків вітру та примруженого погляду Домбровича, який, очевидячки, намагався згадати, де ж це він його бачив. Тлумачити його здогади в хлопця не було нині жодного бажання.

Втім, химерний водій-архіваріус теж не навіював душевного спокою. Як от з таким працювати, коли він лише й чекає, аби ошелешити товариша як не згадкою про некрофілію, так повідомленням про кар’єрні перспективи в якості трунаря? Велько, ніби здогадуючись про потерпання колеги, метнув на нього глузливий погляд.

– І чого ти набурмосився? – доброзичливо поцікавився він. – Ти ж правди хотів нібито? Ось і маєш її – живу й нефільтровану…

Лука пирхнув.

– А для туристів ви її, значить, фільтруєте?

– Ну звісно, – заусміхався Велько, – фільтруємо, дистилюємо, додаємо барвників та приварків. А ти думав? Тонка штука – турист… дай йому правди, і, швидше за все, його просто знудить…

– Ага… – зітхнув Лука. – А на мені ви, значить, відпрацьовуєте рецептуру… Ну гаразд, то що там далі? Ви кажете – трунарі? А я ж, грішним ділом, гадав, що ми звемося Нічним Магістратом…

Велько усміхнувся, спрямовуючи «підводу» на порожній о цій порі міст, під яким сонно спливала чорна струмина річки.

– Magistrate nocturni, – кивнув він, – «Нічні власті»… Це були такі корисні люди, які, за латинським звичаєм, відповідали за спокій та безпеку о нічній порі. Про це якось не випадало базікати, але одним з обов’язків цієї установи було давати раду мерцям, які б надумали швендяти нічними вулицями. Набирали для цього професійних трунарів-лібітінаріїв, які мали фаховий підхід до клієнта… Лібітіна, пам’ятаєш, богиня смерті й похорон? Ну так от… Але з часом основні повноваження магістрату відійшли до міської варти, гвардії чи, там, поліції… Лишилося тільки те, що не міг виконати ніхто інший: впокоювати неживих.

Теззі зітхнув начебто навіть сумовито.

– Дехто з колег нехтує нашою славною історією, вважаючи себе чимось на зразок поліціянта. Воно, може, й простіше так; проте це перешкоджає формуванню здорової фахової гідності, і звідти всі наші сумніви й потерпання. Не віриш – на Мар’яна глянь: мучиться хлопчина, а давно вже міг би й заспокоїтись. Так що, вважай, проводжу з тобою профілактичну бесіду, аби потім Морі менше мороки.

Лука гмукнув. Йому стрельнуло, що, нехай навіть правду подають йому «з барвниками та приварками», але є в тому певна здорова логіка. Краще вже прийняти на віру щось бридке і тоскне, аніж тицятися в нього щоразу, чекаючи від роботи невідь-яких веселощів.

За вікном блимнули знайомі обриси лікарні.

– Гадаю, Мора попередила, кого слід, – мовив Велько. – Так що нас зустрінуть. Але знаєш, що… давай-но складемо Ювену компанію. Раз уже в нас видався такий профілактичний виїзд.

– А що з ним таке? – поцікавився Лука.

Архіваріус потер губи зігнутим пальцем, мовби вагаючись, як би його краще відповісти.

– Не подобається він мені останнім часом. П’є на роботі… Ну загалом-то, хто без гріха… Але він навіть перестав просити когось собі на зміну, і я не вірю, що це від доброго життя.

Ювен і дійсно виглядав дивно – не так щоби пригніченим, але відстороненим гранично; зустрівши колег, він навіть не привітався. Лише дізнавшись, що йому мають намір скласти компанію, блимнув, мовби фокусуючи погляд.

– Навіщо?

– Та оце… хочу інтернові одну теорію проілюструвати, – зиркнувши на Луку, зімпровізував архіваріус.

Ювен позіхнув.

– Ці ще твої теорії, Теззі… То в тебе стіни говорять, то брами здвигаються… Може, доста вже, ні?

– Брами? Стіни? – спитав Лука. – Як то?

Велько роззирнувся, відзначивши, що медсестра на реєстратурі звела на них зацікавлений погляд. Це була якась інакша дама, молодша, аніж та, котру Лука бачив раніше, ще й доволі симпатична.

– А ходімте нагору, – запропонував Велько. – Ти ж не заперечуєш, Ювене?

Той знизав плечима, та раптом усміхнувся рвучко і вклонився, немов царедворець, вказуючи дорогу. Кинувши останній погляд на гарненьку даму при вході, Лука подався за старшими колегами.

В «голуб’ятні», як і той раз, панувала сутінь та ледь чутний шелех дихання тутешніх мешканців. Теззі спинився на порозі між передпокоєм та великою залою, затримався там на мить, роздивляючись візерунок тіней від фігурних граток, тоді жестом зазвав Луку до себе.

– Продовжуючи розмову, – стиха мовив він. – Чому, на твою думку, ми звемо це місце «голуб’ятнею»?

Лука незатишно смикнув плечима.

– Ну, бо напхано їх тут, наче пташок під стріхою…

– І це теж, – поволі мовив Велько, – але «голуб’ятня» передусім, це – дослівний переклад давнього терміна columbarium. Це тобі нічого не нагадує?

– А… то це теж із вашого «трунарського» жаргону? – здогадався Лука.

Велько радісно кивнув.

– Ну. Колумбарій, такий собі багатомісний склеп. Тямиш?

– Ве-есело… – протягнув Лука.

– Та не зважай на нього, – порадив Ювен, порпаючись у присадкуватій залізній шафці. – Велько ж у нас – старший по небилицях… Пити будете?

– А що є? – безтурботно поцікавився «старший по небилицях».

– Ну… марганцівка, зеленка, йод… – теленькаючи скельцями, повідомив господар.

– Здається, не до вибору тут, – комічно зітхнув архіваріус. – Давай зеленки!

Лука труснув головою, наче відганяючи ману, та приєднався до колег, що влаштувалися вже довкіл малесенького столика, освітленого лампою-моргавкою. Хлопцеві сідала не лишилося, тож довелося вмоститися просто на лікарняну шафку – бодай вона не хиталася, як Вельків кульгавий стілець.