Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

Роззирнувшись та не побачивши нікого поруч, хлопець припустив до тераси бігцем. Може, там який невідомий йому вихід? Чи, може, який придатний сховок?

Горган, проте, начебто не намірявся ні тікати, ані ховатися. Сягнувши тераси, Лука побачив, що той просто стоїть собі, притулившись до куртини та споглядає нічні краєвиди. Почувши Луччині кроки, він обернувся і насупився невдоволено.

– То вони тебе відіслали? Не могли кого кращого знайти?

Хлопець аж закляк з несподіванки.

– Ніхто мене не відсилав, – обурився він. – Я… я просто хотів був запитати дещо.

– Ну звісно, – буркнув Горган, повертаючись до милування містом. – Але перше скажи – з… з дівчиною твоєю все гаразд?

– Ага, – кивнув хлопець, так само припинаючись до замкових зубців. Краєвид і справді мав місце.

– Добре, – зітхнув проквестор. – Ну, то що тобі треба?

Лука забарився на мить, а тоді все ж таки не втримався – ну бо коли ж іще випаде нагода!

– Ви з Ненією… були, гм… були добре знайомі?

Горган пирхнув із якимось болісним гумором.

– О, певна річ. Ми мали намір побратися.

Лука заскочено завмер.

– Але… але чому ж тоді…

– Чому я стріляв? – Горган обернувся до нього, і відсвіт міських вогнів пофарбував половину його лиця в червоне, іншу залишивши в темряві. – Інакше вона би вбила мене. Inferi, які вже взяли чиєсь життя, більше не можуть спинитися.

Лука пригадав, як тяжко тому далася відмова від аніми Маркуса. Але він подужав себе, отже…

– А як так сталося, що ви, даруйте, е…

– Що я став inferi? – незворушно підхопив Горган. – Отак і сталося. Я не зміг пробачити собі її загибель.

– Але ж ви мусили!..

– Мусив. Але не повинен був.

Лука замружився. Навіть не хотілося думати, що би він сам зробив у подібних обставинах. О ні, не дай боже йому звідати такого вибору!

– А яким чином Вітій…?

Горган зітхнув.

– Та Вітій теж не повинен був так чинити. Його дружина була moribundi, і, попри свою ненависть до виробників анімул, він, замість знищити, потай зберіг одну для неї. Але вона відмовилась.

Лука смикнув плечима. Власне, жити, знаючи, що твоє життя куплене смертю дитини… Дуже весело.

– І тоді Вітій віддав її вам, – виснував він по роздумі.

– Віддав. Ну так, – кивнув Горган. – Радше, переконав узяти. Уже тоді він бачив, що в місті діється щось дивне. І я був йому потрібен.

Що ж, тут принаймні Вітій не схибив. Коли б не Горган, капці Магістрату настали би значно швидше.

– Вітій знав? Про наміри Маркуса?

Проквестор гмукнув.

– Ну, скажімо, мав підозри.

Так, ну нехай. Йому однаково уже не дорікнеш. Але цікаво інше…

– І як воно? В сенсі, жити з анімулою?

Горган обернувся до нього одним рвучким рухом.

– «Жити»? – ядуче перепитав він. – Про що це ти?

Лука відвернувся. Не слід було, мабуть, зачіпати цієї теми.

– Ну годі, – кинув проквестор, – давай, роби свою роботу.

Хлопець підкинув на нього розпачливий погляд.

– Ви певні?

– А які в мене варіанти? – дошкульно розсміявся Горган. – За якийсь час або мене замкнуть у карцері, або я не втерплю та заб’ю когось у темнім завулку. Краще би до того не дійшло, хлопче. Давай, зроби мені послугу. Маєш набої?

Лука дістав зброю і перевірив запас. Повільно скинув запобіжник. Підніс пістолета на рівень очей. І тоді, водночас немовби заслабнувши, опустив руки.

– А. Не можеш, – спостеріг проквестор. – Ну то… Запам’ятай це відчуття. Тепер ти засвоїв найголовніше.

Перш ніж хлопець встиг відзначити його блискавичний рух, він вихопив власну зброю, і, зразу ж, несподівано гучно, у замковій тиші гримнув постріл.

Це було не так, як Луці траплялося бачити раніше. Не було ані вибуху, ані чорної золи. Тільки спалах сліпучих іскор, неначе феєрверк.

І вже за мить порух вітру розвіює їх над чорного проти досвітнього неба гребінкою дракувських дахів.

POST SCRIPTUM

– А тепер, шановні гості… Ой, тьху, холерні, – реготнув Велько. – Зовсім мене забембали! Коротше, дивився, Луко, ось цей чудовий питецький заклад, який ніхто, крім мене, тобі не покаже.

Лука звів погляд на старезну дерев’яну вивіску, на якій готичною насічкою писало «Ignis et Aqua». Вогонь і вода, себто два начала, які вкупі давали дим та «вогненну воду» – незмінний предмет прагнень вечірніх гульвіс. Велько, проте, вів його сюди не за цим.

– Зверни увагу на завсідників, – тихцем порадив архіваріус, щойно вони вступили до корчми.

Справді, тутешній люд вартий був осібної уваги: середнього віку й старші чоловіки та дами, з очима ясними, наче блищики, вбрані так мальовничо, що починав брати сумнів щодо того, яке, власне, століття надворі.

– Вони тут всі, здебільшого, прихильники старовини, – пояснив Велько. – Цілком ненормальні. Але, бува, приносять на продаж чи обмін справді цікаві речі. Як антикваріат, вони, переважно, ніц не варті, але для мого архіву я тут вибрав уже не одного доброго симулякра.

Лука усміхнувся.

– Не попускає вас, еге ж?

Велько невиразно гмукнув.

– Ходи, замовимо щось. Тут, як не дивно, цілком прийнятний мід та морав’янка.

Велько мав рацію. Ну та, зрештою, архів – архівом, а він би не спинявся тут, коли б у «Вогні з водою» наливали абищо.

– Ну, то які в тебе новини? – спрагло відсьорбнувши медового питва, поцікавився він.

– Ой, та то такі новини… – відмахнувся Лука мимохіть, проте, починаючи щиритись. – Знову Франек приїздив, так ми із Ті заледве його випхали. Він же тепер у нас – зірка, і ніяк не може збагнути, що його цілодобові концерти – то не дармова розкіш, а безсоння та люті сусіди. Але він кумедний, та і «Голіардам» він, здається, до серця припав. Що ще?.. Ну, я думаю, може, до Університету податись – ну, на заочний. Треба ж іще колись на харч заробляти…

Велько зиркнув на нього понад бурштиновим сяйвом меду в келишку.

– А що б ти сказав на пропозицію повернутись?

– Повернутись – куди? – кліпнув очима Лука.

Нічний Магістрат, водночас позбавлений керівництва, якось непомітно втратив офіційний статус і, як наслідок, можливість діяти в межах закону. Його співробітники розійшлися, хто куди, і Лука, пригнічений останніми пригодами, відчув від того зрадливу якусь полегкість.

Хоча щось і муляло, не завершене мовби, як слід.

– Фелікс із Морою мали довгі перемовини з міською владою, – тим часом повідомив Велько. – Ти ж розумієш, із нашим розпуском проблема не зникла. За останні місяці було кілька прикрих інцидентів – здебільшого зі стихійними inferi, тож Фелікс певен, що невдовзі буде позитивна відповідь. Ми всі на це чекаємо, а Мар’ян, той взагалі замало не замешкав попід конторою… Ми потрібні місту, Лука. І ти, межи нас, можливо, потрібен найбільше.

Хлопець зітхнув, посупившись.

– Я не знаю, Теззі. Всі ці таємниці довкола Магістрату – довкола і всередині… Погодьтеся: ми знищили себе самі і саме тим, що пильнували кожен – якісь свої потайні негаразди. Якщо це й надалі так триватиме, то від нашої контори буде більше шкоди, ніж користі.

Велько кивнув, відвівши погляд.

– Маєш рацію. Багато чого потрібно буде змінити. Але місто…

– Та звідки вам відомо, чого хоче ваше місто? – вибухнув Лука.

Архіваріус на те лише примарно всміхнувся.

– В мене є… джерела. Я і привів тебе сюди, аби дещо тобі показати.

Лука нашорошився.

– Що саме?

– Не так зразу, – відмахнувся Велько. Коли ми домовлялися про зустріч, ти сказав, що маєш до мене питання.

– А, так! Зараз! – пригадав Лука, сягаючи по зошити у власній сумці.

То були батькові папери, акуратно зшиті в пузатих чорних папках. Пожовклий папір із чорнильними ляпками, дрібне, ліворуч похилене письмо… Все тут було знайомим від малечку. Все, крім одного.

– Погляньте, – запропонував Лука, передаючи папери Валькові. – Та правим оком погляньте – я ж бачу, що ви і досі вбираєте лінзу!

Теззі гмукнув і примружився. Лука знав, що він повинен там розгледіти: бачені крізь червону лінзу, під чорнильними рядками бігли інші – звивисті та нечіткі, але цілком видні слова.

– «Проаналізувавши ті вияви людської діяльності, які мій шановний опонент називає „некрофілією“, – звівши брови, почав читати Велько, – я дійшов висновку, що він оминає увагою важливу властивість людської свідомості – своєю вірою наділяти неживе життям: так, зокрема, виникли уявлення про богів стихій, духів предків тощо. Я певен, що у царині людської свідомості владарює не любов до смерті, але прагнення поширити своє буття на весь матеріальний світ. Відтак, для тих, кому це насправді вдалося, мертвого не існує».

Архіваріус відклав папери і звів на Луку променистий погляд.

– Значить, він все ж таки дописав свою роботу… – захоплено мовив він.

– Ну, не знаю, чи дописав, – гмукнув Лука. – Хіба, може, мріяв про це…

– Однаково! – мовив Велько. – Але ж ти тепер бачиш, які тут відкриваються можливості! Втрачені вірші, загублені теореми, ненаписана музика… Та бозна, що ще!

– Ну так, – зітхнув хлопець, складаючи зошити. – Лише б не спало кому на гадку зужити ці можливості в якості енергетичного коктейлю чи навіть просто пального…

– Це ти про карту? – здогадався Велько.

Лука кивнув.

– Подумати лишень, злощасний архітектор стільки часу працював над тим планом, він вклав у нього все, що мав… І, коли вірити у ваших ларів, міг би ще навідатись до нас, аби глянути, як тут його творіння… А ті навіжені взяли і знищили таку коштовну річ!

Йому справді було прикро. Він уявляв собі роботу батька – роки кропіткої писанини, – знищену одним порухом, і його тут-таки охоплював праведний гнів.

– Ну, я би так не переймався через те, – химерно якось мовив Велько, позираючи кудись поза Луччиним плечем. – Все ж таки, план – то лише папірчина. Якби він хотів повернутися, до його послуг завжди був би оригінал – той, котрий з каменю…

Не витримавши, Лука обернувся, аби дізнатися, що ж саме того зацікавило. Позаду них за широким розкидом газети сидів сухорлявий чоловік з в’юнкою гривою чорного, ледь полініяного сивиною волосся. Якраз тепер він відклав газету і кинув на стільницю гроші за келишок коньяку та горнятко еспресо.

Тоді, помітивши, що став зненацька об’єктом уваги своїх сусідів, він приязно кивнув Луці та привітався із Вельком. Не затримуючись більше, чоловік попрямував надвір, де якраз починала сіятись легка весняна мжичка. Над вхідними дверима мелодійно теленькнув дзвоник.

– І хто це був? – здивувався Лука.

– Один тут завсідник, – усміхнено відказав архіваріус. – Старий знайомець. Його звати Адріан.