Текст книги "Новендіалія"

Автор книги: Марина Соколян

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)

– Поверхнева рана і струс, – виснував Фелікс. – Буде жити, швидше за все… Ану ж бо…

Другий проквестор поляскав бранця по заюшеній щоці. Той кліпнув очима і звів на нього тьмяний погляд.

– На кого працюєш? – поцікавився Фелікс.

Бранець кволо всміхнувся, не поспішаючи відповідати.

– Краще тобі сказати все відразу, – доброзичливо порадив допитувач. – Тобі ж відомо, які запаси «умбри» містяться тут, у коморі. Досить, аби навчити відвертості усю міську раду разом з канцелярією.

Бранець скривився від болю, проте далі зберігав мовчанку.

– Він не скаже, – зненацька втрутився Горган. – Якщо присягався мовчати під «умброю».

Фелікс люто форкнув.

– Шляк! То що далі? Климові підручні тут такого галасу наробили, що годі сподіватися інших гостей.

– Є машина… – подав голос Лука.

Горган примружився, а потім коротко кивнув.

– Так, є. Але, можливо…

Він присів коло Фелікса.

– Хто власник цієї крамниці? – суворо запитав він.

Очі бранця забігали, а губи ворухнулися, мовби куштуючи слово на смак.

– Левко Дваржек, – кволо проказав охоронець.

Магістратці перезирнулися.

– Комусь знайоме це ім’я? – запитав Фелікс.

Лука вчепився долонею у клейкі від лікеру вихри. Нарешті йому зажевріла згадка.

– Левко Дваржек… Ми ж недавно лише замкнули його в «голуб’ятні».

«Чи не псяче життя?» – пригадалося йому Велькове ремство у розбурханому вітровієм парку, нещасний moribundi-безпритульник, що його виставили з дому рідні. Зиркнувши на похмурих та затятих колег, Лука припустив, що невдовзі рідня пошкодує – як не про власну нещадність, так про власну недбалість щодо старого.

* * *

Тілія дратівливо насупилась і відкинула стосик візиток, які тут-таки розсипалися по столі хитромудрим пасьянсом. Якось так склалося останнім часом, що кожного дня по роботі вона ішла пиячити та шукати пригод. Добре, коли б це бажання ішло від юнацької безтурботності, але ні – причина була цілком інакша. Щойно надходив вечір, і колеги розбрідалися по своїх домашніх кубельцях, в її серці розтулялася труйна пустка, що вимагала заповнення. Ось тоді і ставали в пригоді дами та валети з її колоди – особи, причетні до культурних змагань, чомусь ніколи не відмовляли, як ішлося про веселий вечір у генделику.

Невдовзі, втім, вона зрозуміла – посиденьки ці, хай які відчайдушно-бешкетні, не гоїли пустки, ніхто з її богемних приятелів не був – і не прагнув стати – другом, що йому можна звірити потаємне. Ніхто й ніколи не замінить їй Павліну та Явора, навіть, як і правда, той був злочинцем.

Ця остання прикра згадка змусила Тілію… чомусь усміхнутися. Нехай криво й невесело, але все ж таки… Новий знайомець, що кинув це звинувачення, видавався несподівано кумедним та простодушним, як для тої страшної контори. Цілковита протилежність Яворові – в тому простодушності не було ані дрібки. Неймовірно, як це вона могла йому довіряти.

Постукавши чорнолаковим нігтиком по візитках, Тілія замислилась. Подзвонити йому?

І що сказати – погуляймо Платанами, бо душа просить пригод?

Коли задзеленькав телефон, Тілія навіть відчула полегшення: можна не вигадувати дурнуватих причин – нехай уже цим переймається інша сторона!

– Чи не бажає прекрасна німфа похмелитися?

Ага, не те, щоби інша сторона переймалася причинами… Може, й добре, коли так.

– Ммм… Актуальна пропозиція, – зізналася вона. – Лише не у Платанах цього разу, гаразд?

– Без питань! – зрадів Лука. – Я, власне, думав, може, запросити тебе до «Святої корови»?

– Куди?!

Спокійно, наказала собі вона, звідки б йому знати? Адже це було так давно – вже й не віриться, що було… Це місце стало її святою землею, містичним осереддям, яке неоднораз по тому приходило в снах… А коли так, може, й має сенс навідатися туди, пересвідчитись, що те місце не містить у собі вже ніякої магії? Ану як це, бодай трохи, а зарадить?

– Добре, – зрештою відказала вона й відсторонено призначила час.

Їй було про що подумати, що згадати, перед тим, як навідатись туди знову. Адже саме в «Святій Корові» два роки тому вона познайомилася з Явором. Він, як це з’ясувалося згодом, мав той підвальний генделик за свою штаб-квартиру, і їй відкрився тоді цілий новий світ: пишні красуні, натхненні музики, дотепні поети, і понад усім – Явір, вродливий, амбітний та бездоганний. «Успіх – це єдине, що надає життю сенс, – піднесено твердив він. – А отже, успіх – це єдине, за що варто його віддати». Йому вірили, ним захоплювалися – таким молодим і зухвалим, годним запалити очі та серце. Так це сталося з багатьма. Так це сталося з нею.

Тілія сумовито зиркнула на себе в дзеркало, перш ніж вийти надвір: вона стала старшою відтоді, в погляді запали нові глибини цинізму, зачіска стала коротшою, а макіяж – ряснішим. Проте щось дитинно-захоплене, хоч-не-хоч, а прозирало подекуди в її рисах.

Гнівно чмихнувши, дівчина підхопила сумку з пухнатими китичками та рушила на призначену зустріч з минулим.

Сіялася дрібна мжичка, проте холоду не чулося; звідкілясь з-поза ріки дмухав легковій, приправлений запахом диму та прілого листя. Ніби й не найкраща пора для гулянь, проте дівчина тішилася прохідкою, яка дала змогу остудити спогади та дістатися місця майже при божім спокої.

Однак, при дверях «Корови» щось підбило її пригальмувати. Звідти линув притлумлений спів… майже як тоді, і – дивна річ – навіть слова були точно тими ж…

 
На чоло долонями
Відтиск ляже ласкою;
Коли безборонні ми,
Він застигне маскою.
Нам вже не болітиме,
І зітхнете тоскно ви,
Та іще служитиме
Нам обличчя воскове.
Станемо камінними,
Хоч не варті кари ми,
Але знову зринемо
Маскараду чарами.
 

Уже ставши на поріг, Тілія зупинилася, не в силі ступити далі. Голос був іншим, певна річ, проте пам’ять не бажала на те зважати, відлунюючи тремтінням пальців та корчем у горлі.

Хтось кахикнув неподалік. Шморгнувши, Тілія обернулася. І треба ж було тому магістратському знайомцеві застати її власне в момент стидкого емоційного колапсу?

– Щось негаразд? – тут-таки здогадався хлопець.

Тілія зиркнула на нього, шукаючи в його очах жалю чи поглуму. Ні, на щастя, на його лиці малювався лише бентежний подив.

– Знаєш що, Лука? А давай-но ми сьогодні підемо деінде? – опановуючи себе, запропонувала вона. – Погода гарна, можна просто погуляти.

Він озирнувся. Якраз щойно почав накрапати дощ.

– Ага… – розгублено мовив він. – Можна. Тільки давай до мене заскочимо по парасолю? Тут недалеко.

– Давай заскочимо, – погодилась вона, сподіваючись, що вдасться уникнути запитань. Даремна надія, звісно…

– Страшна яка пісня, – дипломатично зауважив він. – Схоже на «Голіардів».

Ти ж бач! Тілія здивовано зиркнула на нього.

– То вони й були.

– О, до речі! – з дивним завзяттям промовив Лука. – А ти не знаєш, хто такий Базікало?

Тілія зітхнула, радіючи з того, що мова зайшла про сторонні речі.

– Чула, – відказала вона, – був такий поет. Це, до речі, його слова.

– Правда? – аж зупинився Лука. – А чому «був»?

– Ну бо… це романтична історія, – повідала дівчина. – Кажуть, у нього загинула кохана, і він з горя повісився. Ну, або втопився.

– Отак і кажуть? – зачудовано мовив хлопець.

– А що ти хочеш від музик? – пирхнула Тілія. – Такі історії – їхній хліб із маслом.

Лука непевно гмукнув, проте дощ якраз припустив сильніше, і розмова про богемні звихи урвалася.

Він і справді жив недалеко звідси, в «старому новобуді», в одному з тих будинків з високими стелями, де колись міська влада, розбудовуючи університет, селила запрошених науковців із сім’ями. Цікаво, з ким живе її знайомець у такім престижнім помешканні – напевно ж, не сам?

Втім, квартира, двері до якої прочинив Лука, була глухою й темною.

– Зайдеш? – тихо запитав він.

Дівчина глузливо гмукнула. Чому ні, власне? Пригод можна шукати не лише в генделиках чи парковій гущавині. До того ж, попри всі свої невимовні таємниці, Лука зовсім її не лякав. По хвилиннім роздумі, Тілія зверхньо кивнула, зайшла до квартири і звеліла подати собі чаю.

Доки хлопець гарячково порався на кухні, Тілія розглядала вітальню, непривітну і тьмяну, наче стара бібліотека. Деякі з книжок на численних полицях лише поглиблювали меланхолійні настрої: «Апокаліпсис нашого часу», «Самогубство», «Страх і дрож»…

– Захоплюєшся романами жахів? – поцікавилася дівчина, щойно господар показався в кімнаті з чайником напереваги.

– Що? – розгубився той, тоді, прослідкувавши за її жестом, чомусь розсміявся. – Це?! О ні, це – філософія! Боюся, це значно гірше, аніж згадані романи.

Гарячий чай на журнальнім столику та тепле світло торшера зробили кімнату несподівано затишнішою. Тілія зітхнула, вмощуючись зручніше.

– Ти вчишся на філософському? – поцікавилась вона.

– Я? Я – ні… – спохмурнів хлопець. – Це все – бібліотека мого батька. Він помер.

– Вибач. То ти тепер… сам?

– Угу.

– Я теж.

Хлопець підняв на неї запитальний погляд.

– Я виросла в притулку, Лука, – пояснила вона і, бачачи, яким жалісним стає його лице, поквапилась уточнити. – Це було… не так і погано. Коли я стала старшою, наша опікунка дала мені своє ім’я і допомогла знайти роботу. Все могло бути значно гірше, правда.

Судячи зі скорботно зведених брів, це його не переконало.

– Слухай, у мене все гаразд, – запевнила Тілія. – Я навіть можу квартиру знімати – на двох із подружкою, правда – але ж багато хто не має і такого житла! До того ж, моя сусідка працює в нічну, і ми майже не перетинаємось.

– В нічну… – пирхнув він. – Вона не моя колега, часом?

– Оце навряд, – відказала Тілія. – Вона медсестра, і донедавна працювала десьу лікарні на Веженці.

Невідомо чому, але від цих слів хлопець заледве не похлинувся чаєм.

– На Веженці… – відкахикавшись, промимрив він. – А цікаво, зараз вона де?

– Не знаю, – стенула плечима Тілія. – Поїхала з міста на пару тижнів. А тобі що з того?

Лука відставив чай і, так і не відповівши, підхопився і закрокував кімнатою. Дівчина збентежено стежила за ним, не розуміючи, що відбувається. Нарешті він спинився і присів на килим просто перед нею, дивлячись благально й затято.

– Тіліє, скажи мені, будь ласка, чи не знайоме тобі ім’я Ангели Кліш, у дівоцтві – Дваржек, чи її чоловіка, Адама?

Дівчина розгублено блимнула.

– Ні. А хоча, чекай… Павліна згадувала якогось Кліша – колишнього партнера її батька, з яким вони щось там не поділили. Чому запитуєш?

Лука кинув на неї винуватий погляд.

– Виглядає так, наче цей гость причетний до того, що сталося з Явором і Павліною. Поки… поки поліція його не пов’яже, тобі є сенс остерегтися.

Тілія сердито примружилась.

– Остерегтися… це значить, не ходити «по парасолю» до підозрілих хлопців, які нічого тобі не розказують?

Лука зиркнув скривджено.

– Ну не треба так. Я розказав би тобі, якби міг. Віриш чи ні, але я не хочу, щоб тобі завдали шкоди.

– Чому ж це? – пирхнула вона. – Потребуєш мене в якості свідка?

– Не в якості свідка, ні…

Останні слова він пробурчав, ніяково відвівши очі. Тілія усміхнулася, раптом усвідомивши, що просто біля її колін у кружалі теплого світла сидить хлопець, чиї вуха зненацька червоні, як маків цвіт. Не дивиться на неї, певна річ, похиливши голову, аж йому падають на лице скуйовджені брунатні пасма… Несподівано зворушена, вона легко торкається його волосся, і на межі звуку чує, як хлопець затримує подих.

І раптом чари розвіяно – дзвонить Луччин телефон, і хлопець підхоплюється, наче попечений.

– Якого біса? Що?! Схибнувся? Угм, ага… Та добре, добре, згинь!

Він дратівливо кидає слухавку до кишені і за хвильку звертає на неї розпачливий погляд.

– Недоліки… нічної вахти. Вибач.

Тілія підводиться і зазирає йому в очі, щоб засвідчити там перебіг бучної баталії межи відчаєм та сподіванням. Тоді вона всміхається, випростовує руку, аби зловити його за петельки, втім, хлопець теж не зволікає, і десь на півдорозі вони зрештою зустрічаються в поцілунку.

Дивно, але цього разу він пахне не порохом, а солодким мигдалем.

«Я просто заплуталась у спогадах, і чинити так неправильно, – твердила вона дорогою додому. – Неправильно, неправильно, неправильно!»

І попри те, не могла стримати усміху.

* * *

Лука часто тішився, що вибрав для себе місце саме коло вікна: тут зручно було знічев’я малювати на шибі карлючки або споглядати з вікна міську метушню або, як оце зараз, медитативно спозирати порожнечу, не викликаючи при цім збентеження колег, як могло би статися, якби перед його носом бовваніла стіна.

Зараз же для медитації були підстави. Він згадував зустрічі з Тілією, її рвучкі рухи та бентежну посмішку, і вперше за довгий час йому було затишно у власних спогадах; це було так, начебто до його самотнього помешкання прибилося зворушливо тепле й пухнасте кошеня. Отож нині Лука усміхався нічному Дракуву зі свого вікна, не усвідомлюючи ані студентських співів на вулиці, ані бурмотіння колег за спиною.

Хто зна, скільки б він просидів у своїй приємній задумі, коли б раптом щось летке не поцілило йому просто в вухо. Лука скинувся, наче ґедзем вжалений, аби звеселити лише своїм недоладним рухом товариство позаду. Найбільше тішився Мар’ян, котрий, власне, і відзначився снайперським запуском паперового боліда.

– Якого лиха? – насупився хлопець.

– О! – підкинув палець Мар’ян, з урочистим видом обертаючись до Мори. – Я ж казав! Перед нами яскравий приклад патології під назвою «гіпершалезія психіка денервоза»! Пацієнт неспроможний адекватно реагувати навіть на позитивні стимули!

– Шматтям у вухо – це у вас уже позитивний стимул?! – обурився Лука.

– Тихо, тихо! – відмахнулася Мора. – Тут нічого особистого. Це Мар’ян демонструє мені, що в нас у конторі панує нездорова атмосфера. І я, чесно кажучи, помалу теж схиляюся до цієї думки.

Лука скептично зиркнув на білявого.

– Ризикове твердження, як для особи з невмотивованими нападами буйства…

– Годі, ну! – розсміялася Мора. – У Мар’яна виникла добра пропозиція – переміститися до «Чароварні». Нам справді здалось би відволіктися.

Лука гмукнув. Справді, гарячий шоколад, гарненькі відьмочки – все це звучало дуже… оздоровче. Перш ніж товариство досягло згоди, проте, до контори зайшли Фелікс та Велько, обоє – врочисто-похмурі.

– Куди це ви зібралися? – з підозрою мовив Фелікс. – Нам же з тобою, Мар’яне, в обхід за пару годин.

– Так точно! – зблазнював Мар’ян. – Але ж то за цілих пару годин! Знаєш, скільки шоколаду можна спожити за цей час?

– Феліксе, а ходи з нами! – підхопила Мора. – І ти, Вельку, теж!

Теззі зачудовано озирнув товариство.

– У нас є підстави для радості? Я щось проґавив?

Мора зітхнула.

– У нас їх не буде, доки самі про те не подбаємо. Давайте, люди, слухайте свого терапевта!

Її зрештою послухали, бо ж, власне, задумові нічого не суперечило: Клим та Вітій лишалися в конторі, і, раптом що, із «Чароварні» до Магістрату – крок дороги. До того ж, зміна інтер’єру не заважала провадженню ділової розмови, коли б така нагодилася.

У кав’ярні знайомий шинкар кивнув їм на вільну нішу осторонь людської коловерті, і товариство влаштувалося в затишній келії, що її тутешні упорядники подбали прикрасити чародійськими кресленнями, кольоровими бутлями та високими свічками.

– Морав’янки, красуне! – виголосив Мар’ян, чарівно усміхаючись до патлатої відьмочки, яка підійшла взяти замовлення.

– А кому нині в обхід? – відсторонено поцікавився Фелікс.

– Маленький келишок, – насупився білявий.

– Алкоголіки, – пробурчав Велько, тоді раптом крутнувся до кельнерки. – А мені великий. Тобто ні. Краще два.

Мора глузливо пирхнула.

– Що, Теззі, від архівного пилу в горі зашерхло?

– Та йому в тім склепі просто випити нема з ким, – втрутився Мар’ян, приймаючи чарочку. – Дарма, що довкіл стільки мертвих звитяжців…

Велько поволі обернувся до товариства, примружившись та схиливши голову трохи набік, від чого раптом зробився подібним до величезного вченого крука.

– З ними не вип’єш, це правда, – мовив він. – Але я не радив би говорити про них зневажливо, бо… ну бо всяке може бути.

Мар’ян дратівливо пересмикнув плечима.

– Ага, ну давай знову про карти, які самі себе правлять, про зброю, яка скаче з поличок, про цеглу, що сиплеться на голови огудників…

Теззі зневажливо відмахнувся.

– Пий ото і не верзи дурниць.

Лука мимохіть зацікавився.

– А що, справді таке траплялося? – спитав Лука.

Теззі зиркнув якось дивно.

– Можливо. Говорять, що люди, котрі перебрали «умбри», можуть бачити певні… знаки. А, до речі… – примружився архіваріус, – той твій приятель, Франек, нічого незвичного не розповідав?

Лука гмукнув.

– Не розповідав. Але… – насупився він, – може, це вже мені верзеться, та коли ми знайшли його тоді, на Риторики, він марив щось латиною – а потім клявся та божився, що ні слова тої говірки не знає…

Велькові очі спрагло зблиснули.

– Гм… – сказав він, а тоді додав замислено, – гммм…

– Мені інше цікаво, – буркнув Фелікс, – чи скоро Шафраникові меткі колеги знайдуть нам Мецената? Виходячи на вулицю, хотілося б знати, що не перестрінеш там його хижих підручних.

– Та ну, Феліксе, – форкнув Мар’ян, – хіба так цікаво? Виходити – і знати точно, що ти там нікого не перестрінеш?

Фелікс закотив очі.

– Моро, ну хоч ти йому поясни – він не в цяцьки бавиться! Аби цікаво йому, ти ж бач!

Мора стенула плечима.

– А ти був би тут, якби тобі не було цікаво?

Другий проквестор розгублено блимнув.

– Я? Та я тут до чого? Хіба я ставлюся до роботи, як до «луна-парку»?

– Ну так, не ставишся, – втрутився Велько, котрий по короткій задумі звитяжно подолав свій другий келишок. – А як же концерти та презентації, як – імпрези та фуршети? Високочолі дискусії за гранчаком?

Фелікс тяжко зітхнув.

– Ну нехай! Всі ми тут з одного гілля ягода, надто ж, – він скоса зиркнув на колегу, – в тому, що стосується гранчака… Але ж слід розважливо ставитися до власної безпеки! Ось пригадую, як ти, Мар’яне перед larvati вискочив, наче чортик зі скриньки…

Білявий раптом тицьнув пальцем у Луччин бік.

– А он він з Горгоною вдвох проти larvati вийшли – і нічого!

Фелікс обернувся до хлопця, зважуючи того іронічним оком.

– То що скажеш, чому ти це зробив? Невже ото з дозвільного інтересу?

Лука блимнув, не знаючи, що сказати. Чому він вийшов проти larvati всупереч страху і здоровому глузду? Чому він досі тут, коли справи дедалі смутнішають? І не скажеш же їм, що то все від затятості, яка давно уже не присвячена батькові, але править за спосіб утвердити власні сили…

– З інтересу теж, – нарешті спромігся він. – Цікаво було, що робитиме Горган проти того шаленця. А я – я лише відволікав inferi, аби злидень під ноги не пхався.

Мар’ян радісно зареготав, штурхонувши Луку в плече.

– Ага! Так їх, брате!

Фелікс безпорадно зиркнув на Мору. Та глузливо пирхнула.

– Дітиська, – підсумувала вона.

Велько відмахнувся з мудрим видом.

– Нічого, іще перебісяться.

Лука мимохіть заусміхався. Від цієї зичливої сварки йому зробилося несподівано затишно, немов від звичного батькового бурчання. Це було трохи дивно, але попри те, відчувалося, як належне, немов самотужки здобута винагорода.

* * *

Високі двері рвонулися досередини, гримонувши по кам’яних стінах обіруч. Наглядач, зітхнувши, звів очі від паперів.

– Вітання, Адасю. Як ся маєте?

Гість, лихий та похмурий, нависнув над ним, вклякнувши кулаками в стіл.

– Напад на мою крамницю – ваша робота?

Наглядач підкинув брови.

– Не знаю, що примушує вас так думати. Вам відомо, що я не можу втручатися в роботу Магістрату.

– Вони розтрощили мою власність! Мої рахунки заблоковано! Дружина змушена була залишити країну!

Господар розвів руками.

– Даруйте, друже, але хто ж вам винен? Ви вдало позбулися свекра, але, очевидячки, не подбали почистити документи на нерухомість. Було б дивним, якби Магістрат не спромігся на таке невелике розумове зусилля, як-от поєднати одне з другим.

– Ви повинні були їх спинити!

– Я?! – щиро здивувався Наглядач.

Гість люто форкнув.

– Ви! Скільки можна було воду варити – «не поспішайте», мовляв, «не псуйте задоволення»? Якого лиха я мушу зазнавати збитків заради вашого оце задоволення?

Наглядач різко ляснув долонею об стіл та звів на гостя морозний погляд.

– Припиніть. Я не відповідаю за вашу недбалість у справах.

Гість рвучко видихнув.

– Їх слід було знищити. Всіх. У нас була можливість.

– Справді? – дозволив собі глузливу усмішку Наглядач. – Ви мали кілька спроб. Результат не вражає, Адасю.

Гість відступив і раптом зі стогоном відчаю осів у крісло..

– Та вони ж там всі навіжені, – поскаржився він, а тоді тяжко зітхнув. – І що… що мені тепер робити?

Господареві захотілося розсміятись. Деякі люди, дарма що злочинці у серці своєму, бувають часом безпорадні, немов діти. І це, звісно ж, на користь справі.

– Друже мій, – його голос раптом м’який та зичливий, – я не розумію вашого розпачу. У вас іще є вірні люди, чи не так?

– Авжеж, – знехотя кивнув Кліш. – Мушу визнати, ваша ідея щодо inferi виправдала себе. Взявши від мене анімулу, вони стали слухняні, неначе пси.

– Ну от, – втомлено зітхнув Наглядач, – це допоможе вам розв’язати нагальні питання. Що ж до перспектив, то, повірте мені, ані банкір, ані поліцейський чин не здатен опиратися доводам, наведеним під келишок «умбри». Сьогодні вас винуватять у всіх смертних гріхах, а завтра вже отямляться і перепросять.

Гість замислено смикнув кутиком вуст. Очі його спрагло засвітилися.

– Це добре. Ви… ви подбаєте про це, Наглядачу?

– Авжеж, – милостиво кивнув той. – Що ж до Магістрату… Тут я теж можу вам посприяти. Існує спосіб позбутися тої контори… без надмірних жертв.

Господарів партнер вже відверто ширився.

– Давно уже час, – задоволено буркнув він, але тут-таки насупився, пригадавши щось неприємне. – Але ж є іще поліція. Вони в Магістрату напохваті, а мені б не хотілося перетинатися з властями.

Наглядач сплів пальці пружним кошиком.

– Поліція не втручатиметься. Це я вам обіцяю.

Адам Кліш зиркнув з повагою.

– Отож… Ви нарешті зважилися розв’язатися з ними? – виснував він.

Господар зітхнув.

– Так. Мій клопіт близький до завершення. А там… гадаю, що можу розраховувати на посаду консультанта, щойно ви стане міським головою?

– Ким? – розгубився гість.

– Чому ні? – стенув плечима господар. – Ви накопичили певні статки, продаючи історичну нерухомість, але уявіть, які відкриються перед вами можливості, щойно ви дістанете владну посаду? Маючи ваші ресурси, ви не знатимете перешкод. А це був би незлий початок.

Гостеві очі взялися мрійливою млою.

– Міським головою, еге?

Наглядач потай усміхнувся. Спокуса владою – штука безпрограшна. Надто ж для тих, хто нічого не тямить у справжніх принадах.

* * *

Перш ніж рушити в обхід, Лука поклав собі відстріляти два-три комплекти набоїв, щоб вивітрити легкий хміль та зосередитись. Мар’ян вважав, що вже того не потребує, але Лука не поділяв його веселої авантюрності, знаючи за собою схильність до безладних дій у разі раптової небезпеки.

Сьогодні йому стрілилося легко, але здебільшого навскоси. З голови не йшли недавні посиденьки, а також побачення з Тілією, про яке домовлено на завтра; замість стріляти, хлопцеві хотілось би робити безліч інших речей: дочитати батькові папери, перемовитися з Морою про мотивації, потай провести Тілію до ректорських покоїв, де старовинні карти і крісло червоного оксамиту… Майбутнє містило приємні принади, і все було, нарешті, так як слід. Хіба от кулі чомусь лягали хтозна-як.

Зненацька в Магістратському тирі гримнули двері, і поблизу загуркотіли кроки, чутні навіть попри захисні навушники. Лука обернувся і здивовано гмукнув. Горгона. Чого це він тут?

Проквестор спинився попід стіночкою, кивнувши колезі продовжувати. Лука нервово стрельнув раз чи два. Горганове сусідство дратувало, заважаючи зосередитись.

– Гайнуємо припаси лишень… – пролунала відсторонена заувага.

Лука рвучко скинув навушники і обернувся до керівництва. Все його радісне замилування майбутнім розточилося, як дим – і невідомо, чи від люті, чи просто від сорому.

– Спробуй-но чергами по два-три постріли, – порадив Горган, дістаючи власну зброю. – Мусиш вміти швидко компенсувати відбій.

Він вистрілив тричі поспіль. Лука кинув оком на мішень – певна річ, кулі лягли рівнесенько в центр мішені.

Лука кивнув. Проквестор глипнув на нього примружено.

– До того ж, не слід братися до стрільби з головою в хмарах, – мовив він. – Рука звикає до похибки.

Порада була доречною, проте хлопцеві, роз’ятреному керівничими закидами, праглося помсти.

– А хіба для віршописців «голова в хмарах» – не природній стан?

Щойно вимовивши, Лука пошкодував про свої слова. Горган зиркнув на нього так, що хлопцеві закортіло пропасти зі світу – таким чорним проваллям обернувся проквесторів погляд. А тоді він раптом… ну не усміхнувся, але щось ніби саркастично чмихнув.

– Саме тому «віршописці», як ти кажеш, довго не живуть, – виснував він, вкладаючи кілька нових набоїв до магазина.

Лука звів подих, щойно зараз усвідомивши, що на кілька секунд забув навіть про дихання. Цей Горганів погляд відкрив йому незнайомий край, і нині Лука бачив, що за брамою його незворушності – кілометри горілих земель. Це було страшно, але дивним чином прийнятніше, аніж доти.

Луці спало на гадку, що, можливо, дарма він плекав ненависть до керівництва, і, може, навіть, здалось би вибачитись, однак ці його добрі наміри лишились наразі не здійсненими: звідкілясь згори загуркотіли постріли, і цього разу, очевидячки, аж ніяк не учбові.

Панічно піднісшись сходами назирці за проквестором, Лука засвідчив дивне видовище: Вітій разом Климом мудрують коло вхідних дверей, замикаючи доти не помічені хлопцем ґратки. Квестор рвучко обернувся, почувши їхні кроки.

– Готуємось до облоги? – здивовано відзначив Горган.

Вітій кинув на нього лихий погляд.

– Здається так, – відказав він, мовби і сам не цілком вірячи в те, що діється. – Щойно сюди намагалися увірватися якісь озброєні пришелепки. Ми їх випхали, та, схоже, далі буде…

– Канонічну заблоковано, – похмуро додав Клим. – І ми навіть не знаємо, скільки їх там зійшлося.

Горган примружено зиркнув на квестора.

– Це ж нонсенс, Вітію, – мовив він. – Збройний штурм просто посеред міста… На що вони розраховують? Гадаю, поліцію вже повідомили?

Клим смикнув плечима.

– Авжеж. Лише… – він невпевнено зиркнув на Вітія, – ми не знаємо, як швидко вони зреагують. Останнім часом говорити з ними – суцільні танці з вихилясами…

– Так, – насупився Вітій, оглядаючи товариство, – Мора – тут. Велько – в «голуб’ятні»… Фелікс із Мар’яном… Хол-лєра.

Магістратці перезирнулися, і Вітій рвучко взявся за телефон. Лука затримав подих, проте надовго його не стало – збігла хвилина чи й дві, та на тому боці ніхто не озивався.

– Вони могли вимкнути звук, – ніяково кахикнувши, мовив Клим. – Як варіант.

– Справді… – зітхнув Вітій. – Фелікс так часто чинить з міркувань безпеки. Шляк! Їм же скоро вертатися… А ми навіть не можемо їх попередити!

Ще одна мить незручної мовчанки.

– Їх можна зустріти, – зненацька вирік Горган. Колеги обернулися до нього заледь не обурено, тож він був змушений пояснити: – Маршрут нам відомий. А Магістрат має другий вихід.

– Нападникам теж про нього відомо, – нагадав Вітій.

– Не конче, – відказав проквестор.

Вітій заскочено примружився, мовби шукаючи в Горгановім погляді якогось натяку. Той, проте, виглядав звично незворушним.

– Може, й так, – тихо мовив квестор. – Але це збіса небезпечно. Я не проситиму в тебе такого.

Горган смикнув кутиком вуст.

– Ти не мусиш просити, – відказав він.

Лука скоса зиркнув на проквестора – в його словах вчувався мовби докір; та, оскільки ніхто того не завважив, хлопець вирішив, що і йому приверзлося. Горган зручніше прилаштував кобуру і, кивнувши колегам, попростував до дверцят під сходами, які вели до порожньої нині крипти. Вітій рушив назирцем і, щойно той зник за дверима, опустив на них важенький засув.

Кілька хвилин вони стояли під дверцятами, дослухаючись. Коли б Горган зустрів заваду, вони почули би постріли – це, звісно, коли б він мав оказію на неї зреагувати… Наразі, проте, з-поза дверей не чулося ні звуку. Надворі – за тривкими дверима та ґратами теж панувало бентежне безгоміння, і Луці на коротку мить здалося, що все довкіл несправжнє, як у сні.

Тої ж миті, уриваючи його сновидчу задуму, на сходах почулися сторожкі кроки, і на привхідний майданчик ступила Мора.

– Я говорила з Теззі, – мовила вона. – Все гаразд, але він поривається їхати сюди. Я його відмовила. Так?

Вітій зробив крок до неї і нерішуче торкнувся її плеча.

– Коли це ти робила щось «не так»? – усміхнувся він. – Але, знаєш, не варто тобі тут стовбичити. Я почуватимуся спокійніше, коли ти зачинишся нагорі.

Мора гордовито підкинулась.

– Вітію, ти ж знаєш, я цілком спроможна…

– Знаю, – урвав її квестор, – але ж ми домовилися з тобою, авжеж? «Коли не буде іншого виходу», пригадуєш? А зараз він є.

– Певен? – насупилася вона.

Вітій безтурботно знизав плечима. Трохи аж занадто безтурботно, як на Луччин смак.

– Навіть Горган сказав, що все це – «нонсенс». Власті визволять нас за кілька хвилин.

Мора зиркнула непевно, маючи на меті, очевидячки, вказати керівництву на хиби у власній логіці, однак тут-таки знадвору лунко затарахкало пострілами.

– Бігом нагору! – гримнув квестор, і Мора, підібгавши губи, підкорилася.

Лука ж натомість вкляк на місці, не знаючи, куди пориватися. Щось там діялося за дверима, але що? Чи поліція нарешті спромоглася стати на їхній захист… чи то радше у магістратців, там, назовні, справи пішли навскоси? Його колеги, очевидячки, катувалися тим же; квесторові долоні самочинно лягли на ґратки, а Клим, розгублено блимнувши, затис у долоні ключ.

– Можливо… – промимрив Вітій, – може, це лише маневр, аби ми відчинили двері…

І це ймовірно, визнав Лука. Але попри те, бездіяльно чекати, знаючи, що, можливо, твій сумнів виявиться фатальним… це було нестерпно.

Забувши спитати дозволу, він скочив на сходи та чкурнув догори.

– Моро! Глянь, що там! – гукнув він на півдорозі.

Він дістався контори швидше, ніж вона встигла відповісти. Вікно, коло якого Лука любив збавляти надвечір’я, було нині забране віконницею, і Морі довелося помудрувати із запіркою, перш ніж звідти щось бодай можна було розгледіти. Лука видерся на стіл та припав оком до щілини.

Як і казав Клим, вулицю було перекрито з боку Підзамчої – там стояв якийсь фургон чи то міні-бус. Звідти ж гуркотало та палахкало; інші ж спинилися за згином вулиці, відокремлені від ворога лише кривою кам’яниці. Їх було… ага, троє. Навряд чи це поліція. Якого ж біса вони не забралися звідси якнайдалі? Чому туляться до блокованого штабу? Лука ще раз озирнув сцену бойовиська і збагнув нарешті, в чому річ: Горган за такий незначний час не міг би зайти далеко, а значить, він перехопив інших двох уже на підступі.

Забратися звідси їм теж не випадає – з другого краю вулиці бовваніла раніше не відзначена хлопцем машина. Їх, отже, загнали в кут, перетявши відступи!