Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 18 страниц)
Останній вільний зубр
ще ходить по землі
*
І знов те ж саме
знову за своє
І дух людський знемігся
одкрилатів
Христос
не знаю
може де і є
Зате в очах рябіє од Пілатів
*
Гуманність добігає свої кроси
Задумалась на фініші століть
Тхорезний дід
котрий писав доноси —
такого теж за старість пожаліть?
*
Не боягузи
не дебіли
Але чому так душі сплять?
Тоді овації гриміли
Тепер овації гримлять
*
Ура!
Дозволено бути сміливими
Ох же ж і поговоримо
ох же й покричимо
Між іншим вовка уже підсмалили
Уроків історії не вчимо
*
Людей на світі смуток не трима
Розвію хмару над життям навислу
Іронія —
це блискавка ума
котра освітить всі глибини смислу
*
Режими хунти і Преторії
Минало все
лишалися народи
А грати що ж
це канва історії
Треба ж на чомусь вишити
обличчя свободи
*
Ви думали —
поет
ні за холодну воду
Сидить собі поет
пописує «стишка»
Поети – це біографи народу
а в нього біографія тяжка
*
Чорний сон віків не збудеться
що мине
а що й забудеться
що засне
а що й розбудиться
Чорний сон віків не збудеться
"Летючі крони голубих дерев"
* * *
Летючі крони голубих дерев.
Із року в рік дожити до неділі.
Ріка. Багаття. Озеро. Курінь.
Аборигени Острова Надії.
Босоніж діти бігають малі.
Пройшла гроза і не була озонною.
А де тепер не зона на землі?
І де межа між Зоною й не зоною?
"Летять на землю груші, як з рогаток"
* * *
Летять на землю груші, як з рогаток.
Скот вибрідає з куряви доріг.
Усохлий дуб, насупившись рогато,
червоний обрій настромив на ріг.
Стара дзвіниця й досі ловить ґави.
Серед мого колишнього двора
стоїть дівча, таке, як я, біляве,
очима світ у душу набира.
Мене веселий смуток заарканить.
Я задивлюсь на дівчинку чужу.
Невтримний час до білого паркану,
немов коня баского, прив'яжу.
Зайду у хату… озирнусь… притихну…
Час б'є копитом. Встигну, не біда.
Час б'є копитом. Я сказала – встигну!
Ось трохи відпочину – і гайда!
"Літературна газета", 26 січня 1962
ЛІДІЯ КОЙДУЛА* НА ЧУЖИНІ
Стояла самотня жінка,
На березі моря стояла.
Схилялася в ноги хвиля,
Неначе трава зів’яла.
І плакала жінка:
– Еесті!
Країно моя чудесна!
Не відала я безчестя,
Бо ти споконвіку чесна.
І кажуть, що я вродлива.
Ти знаєш, чому я вродлива?
Бо ти у мене красуня,
Земле моя нещаслива.
І кажуть, така я світла,
Неначе вранішня зірка...
Еесті! Над чужиною
Тій зірці сходити гірко.
Еесті моя! Еесті!
Я руки свої ламаю.
Я руки свої ламаю —
Я крила зламані маю.
Стояла самотня жінка,
На березі моря стояла.
Схилялася в ноги хвиля,
Неначе трава зів’яла.
Якісь кораблі даленіли,
і крилами птиці шуміли...
* Лідія К о й д у л а – естонська поетеса XIX ст. Койдула в перекладі: вранішня
зірка.
«Вітрила», 1958 р.
ЛІД НА ОДРІ
(Уривок з поеми "Чайка на крижині")
В цьому році зима не вдягала білої свити.
Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав.
Пошукала, поплакала... Що ж робити? —
Бідувала в старій із торішніх зів'ялих трав.
Як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць.
Сперечалася з морем, несла сум'яття вітрів.
Все збиралась на силі, та не встигла огледіться,
Як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів.
Крига буйно ломилась у відкриті двері протоки.
Лід кришився, б'ючись об каміння берегове...
І нарешті по Одрі – темній, широкій —
На останній крижині самотня чайка пливе.
– Ти куди ж розігналась? Чи бува не до самого моря?
Чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна.
А крижина тонка. А крижина майже прозора...
Ну, а що, як її підмиє вода весняна?
Ну, а що, коли їй та удержать тебе несила?
затріщить і відломиться... Піде вода кругами...
– Дивна людино! Я ж маю крила,
Нащо крилатим ґрунт під ногами?
Див. "Чайка на крижині"
ЛІС
Вовтузяться в грунті гриби.
Цвітуть черемухи млосно.
Дубів золоті герби
Горять під коронами сосен.
Біліють храми беріз.
То мудра і древня держава —
вкарбований профілем ліс
в черленого сонця кружала.
Тут кожен сам собі пан,
живе по своєму закону.
І сонце – найвищий Коран
І крона – найкраща корона.
Століття – лише на розгін.
Звір’я – від мурашки до лева.
У сосен державний гімн:
"Ненавиджу дрова з древа!"
І тільки при людях, мабуть,
дерева тремтять від жаху,
бо кращих із них поведуть
ні за що ні про що на плаху.
Каліками – тими погребують.
Найкращих зрубають, повалять...
Задзвонять над ними погребно
білі дзвони конвалій.
І гірко в нічній глушині
запалять люльки серед моху
старі бородаті пні —
підданці царя Гороха.
"Дніпро", кн. 12, грудень 4
"Ліс був живий. Він не прощався"
* * *
Ліс був живий. Він не прощався.
Віки, здавалось, прошумить.
Якби я знала, що то щастя,
я б зупинила оту мить.
А я не знала, я ж не знала,
вона ж не скаржиться сама.
А мить минала і минала,
і от тепер її нема.
І тільки з відстані розлуки
обпалить, змучить, защемить —
твоя присутність, твої руки,
твоє обличчя у ту мить!
24.03.2002
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Ліси стоять в концтаборі"
* * *
Ліси стоять в концтаборі. Осотом
Заткало землю. І, мабуть, навік.
Косуленько, пробач, що ти за дротом.
Я теж за дротом, тільки по цей бік.
22.04.2010
«Мадонна перехресть», 2011
"Ліс теж змінився. Може, постарів"
* * *
Ліс теж змінився. Може, постарів.
Чи траса порозхитувала сосни.
Чи пень старий на старості здурів
і гарну осінь ухопив за коси.
Чи навезли тут жужелиці й скла?
Зміїний цар згубив свою корону?
Радіаційна мжичка попекла,
дощі кислотні вижовтили крону?
Чи вчора з ночі проривався сніг?
Чи молодик вжалився кропивою?
Сумний їжак образився на всіх,
заліг і вкрився листям з головою.
ЛІТО 1963
Мельхіорове літо,
день ясний, а не мій,
від цензурного Літ’а
від міських анемій.
Сонце радісно пряжить,
сонце – як ананас.
Все проміння на пляжників,
а всі шишки на нас.
Що ви ськали у слові?
В слові ж тільки сонця.
Демагогій ослові
підкидають сінця.
Він жує, ремигає.
Він од гніву кипить.
Він нас пере-магає
аргументом копит.
Пережовує книги.
Я піду на Подол.
Я ж у віршах Вернигора,
а вже п’ю валідол.
Сяду в тиш пароплава,
щоб подалі відплив
з вулканічної лави
постанов – інвектив.
А вже яблунька вишенька,
а вже віття рясне.
Медсестра моя, вишенька,
приголубить мене.
Незбагненна це тонкість:
кожен критик – буй-тур.
Оголошено конкурс –
Сотий тур кон’юктур.
Поспішайте писати,
щоб і влад, і впопад.
Є вакантні посади:
Поет-автомат.
Вкинуть в тебе монету,
от і булькай, годи.
Літо, браття поети.
Не хватає води.
ЛІХТАРНИК
Кожного вечора,
коли скочується сонце
за гори, за доли і за моря, —
на нашу вузеньку вулицю
приїжджає ліхтарник,
сходить зі старого велосипеда
і впускає вогненну пташку
у скляну клітку ліхтаря.
Вулиця стає загадковою.
Вулиця стає фантастичною.
Вулиці вже немає. Вона була колись.
Здерев’яніли дерева.
Закам’яніли будинки.
І нереальні постаті виходять із-за куліс.
Світло якесь примарне...
Якесь попелисто-зелене...
В ньому тьмяніють навіть веселі очі фар...
Балкон мій – наче Гальорка.
З вулиці, як зі сцени,
на мене війнуло холодом
і духом олійних фарб.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Лилася ніч, як темна кров"
* * *
Лилася ніч, як темна кров,
по жилах містечкових переулків.
Дзижчали зорі в темряві, як оси.
І головаті гарбузи
робили зашморги із гарбузиння
і вішались мовчазно на тинах...
Я йшла із пристані.
Валізка терла руку.
І скло тріщало сухо на бруківці
під жовчним недобитим ліхтарем.
І – ні душі. Ні лементу собак.
Містечко ніби вимерло.
І раптом —
з-за рогу вийшла постать.
Громіздка,
як згусток темряви,
не йшла, а насувалась,
трамбуючи булижник чобітьми
і сопучи застуджено чи п’яно.
І вже ввижався запах перегару
і темнуватий захалявний ніж.
Зажмурившись – хай буде те, що буде —
я не звернула.
Він ішов назустріч.
Навис, як хмара.
Штурхнув плечем.
Спинився. Засопів ще дужче.
Наблизився обличчям до обличчя.
І гаркнув несподівано й сердито:
Щоб ваше лихо вмерло —
І пішов.
І я пішла, усмішкою зігрівшись.
На дні садка,
мов потонулий дзвін,
лежали сизі обриси готелю.
Дрімучий сторож глухо забухикав,
вилазячи з безмежного кожуха.
І десь спросоння застогнала сойка...
А ніч пливла, як темний пароплав,
поблимуючи зорями.
І спали,
в каютах люди, стомлені і рідні...
І захотілось в срібний рупор ранку
сказати їм:
– щоб ваше лихо вмерло люди!
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
ЛИСТ
На одному з малих полустанків я чекаю поїзда
зранку. Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не
знайшли цікаві. Протяг має в’їдливий присмак паровозного
сизого диму, і стоїть неумитий присмерк за розхитаними дверима.
Десь там брязкіт і скреготіння, залізничний
постійний шум…
Я поклала папір на коліно, я стревожені
вірші пишу. Наче прозу пишу – без розбивки на рядків
розмаїті пласти, щоб здавалось на перший
погляд, що пишу я звичайні листи.
Власне, це недалеко від правди.
Інша форма – той самий зміст. Адресовані
людям вірші – найщирший у світі лист.
«Проміння землі», 1957 р.
ЛИСТО
ПАД
почервоніли яблука-циганки
високе небо проворонив дах
і вогнища мов кинуті цигарки
щоночі дотлівають по садах
сади стоять обдмухані вітрами
листки летять киваючи гіллю
і хто тут я статист цієї драми
згрібаю їх згрібаю і палю
вони горять нічого не питають
німим городам руку золотять
минуло літо от і облітають
а облетіли от і шелестять
ЛЬВІВСЬКІ ГОЛУБИ
Тінь чорна стрімко падає униз —
то білий голуб так злітає вгору.
Проспект пташиний, сонячний карниз
вінчає строгі лінії собору.
Строкаті ритми вулиць і юрби,
дахів похилих старовинні плечі.
Над містом розмовляють голуби.
Про що, не знаю. Про цікаві речі.
Про той собор. Про людство. Про війну.
Про білий світ, про небо з далиною.
А може, він голубці каже: – Ну,
як я літав, ти скучила за мною?
"Люблю легенди нашої родини"
* * *
Люблю легенди нашої родини,
писати можна тисячу поем.
Коли були ще баба молодими,
вони були веселі, як Хуррем.
Вони в житті не сердилися й разу.
І діти гарні, й любий чоловік.
Але як що вважали за образу, —
тоді мовчали страшно і навік.
Що б не було там, будень чи неділя,
не вдаючись ні в який монолог,
вони ішли в мовчання, як в підпілля,
вони буквально замикались в льох.
Вони не те щоб просто так мовчали, —
вони себе з живущих виключали,
вони робились білі, як стіна.
Вони все розуміли, вибачали,
але мовчали, тяжко так мовчали,
неначе в них вселився сатана.
Усіх трясло з того переполоху
щезали всі, хто вельми їм допік.
– Та мамочко, та вийдіть з льоху! —
в душник благали діти й чоловік.
Вони мовчали, як у бастіоні,
Вони благань не мали на меті,
непереможно безборонні
в своїй великій німоті.
Коли ж вони відходили потроху
і вже од серця зовсім одлягло,
вони капусту вносили із льоху,
і більш про це вже мови не було.
"Люблю слова, їх музика іскриста"
* * *
Люблю слова, їх музика іскриста.
Мелодія пекуча і терпка.
Ця аскетична пристрасть гітариста,
коли він струни пальцями торка.
Це струми струн, він ними обпікається,
він сам струна, замовкнуть – упаде.
Всіх почуттів застиглий Апокаліпсис —
його обличчя дивне і бліде.
"Люблю твій степ і подих твого степу"
* * *
Люблю твій степ і подих твого степу.
Міраж кринички і міраж осель.
Поклавши крила на велику спеку,
стоїть над степом сірий журавель.
Тут всіх було – і половця, і грека.
Віки замкнула на басовий ключ
бандура степу, бурштинова дека
з голосниками гайдамацьких круч.
Громи рокочуть десь там на пониззі.
Люблю твій степ. Усе твоє люблю.
Мені самотньо, як в Червоній книзі
останньому у небі журавлю.
"Люблю чернігівську дорогу"
* * *
Люблю чернігівську дорогу –
весною, влітку, восени.
Там досі моляться Стрибогу
високі в сонці ясени.
Дівчата ходять, мов княгині.
Цвітуть смарагдові .луги.
Русявокосі Берегині
позолотили береги.
Там переходять шлях уповні.
Під осінь в кожному селі
немов димки димлять жертовні -
копають люди картоплі.
Бори стоять, такі соснові!
Ведмедів бачать уві снах.
Вінки цибулі бурштинові
там висять просто на тинах.
Від магістралі за два метри,
уся закутана в що є,
сидить бабуся, як Деметра,
у відрах моркву продає.
Шофер гальмує мимоволі,
стоять колеса в шелюзі, -
несе хтось яблука в приполі,
несе хтось груші в картузі.
І знову мчиш, як метеор ти.
І довго світяться в душі
оті розкішні натюрморти
уздовж доріг на спориші...
ЛЮБОВ НАНСЕНА
Я кохаю Вас, Єво. Не виходьте за мене заміж.
Не жалійте мене, хоч і тяжко буде мені.
Я Вас прошу, ні слова. Усе передумайте за ніч.
Добре зважте на все, і вранці скажете: ні.
Світла мрія про Вас співає мені, як сирена.
Прив’яжуся до щогли і вуха воском заллю.
Розумію, це щастя. Але щастя – воно не для мене.
Я боюся Вас, Єво. Я вперше в житті люблю.
Моя Пісне Пісень! Золоте пташеня мого саду,
Корабель попливе, я не вдержу його в берегах.
«Фрам» – це значить «Вперед». Ви залишитесь, Єво, позаду.
Бо до серця підступить вічний пошук у вічних снігах.
Тиждень буде все добре. Цілуватиму Ваше обличчя.
Може, навіть не тиждень, а цілі роки минуть.
Будем дуже щасливі... Але потім воно покличе.
Ви зумієте, Єво, простити це і збагнуть?
Ви не будете плакать? Не поставите душу на якір?
Не зіткнуться в мені два начала – Ви і воно?
Я без Вас нещасливий. А без нього буду ніякий.
Я без Вас збожеволію. А без нього піду на дно.
Ваші теплі долоні і мої відморожені руки...
Як вуста одірву від такої сумної руки?
Чи зуміємо жити – від розлуки і знов до розлуки?
А якщо доведеться чекати мене роки?
«Фрам» застряне в льодах... А якщо не вернуся я звідти?
Я ж собі не прощу! А якщо у нас буде дитя?!
Ви, така молода! Ви, що любите сонце і квіти!..
– Я люблю Тебе, Нансен! І чекатиму все життя,
Все, що є найсвятіше, в мені називається – Нансен.
Хай співає сирена, вона перед нами в боргах.
Я сама розіб’ю об «Фрамові» груди шампанське,
як покличе Тебе вічний пошук у вічних снігах.
Моя Пісне Пісень! Вічний саде мій без листопаду!
Ти відкриєш свій полюс. Тебе не знесе течія.
Подолаєш сніги. Все залишиться, милий, позаду.
«Фрам» – це значить «Вперед». А на обрії буду я.
ЛЮБОВ ПОТЬОМКІНА
Болить життя. А справи дуже древні.
Раби – як риби, замерзає кров.
Де були «потьомкінські дєрєвні»,
Там була й потьомкінська любов.
Як любив він ту Єкатерину!
Як міняв усмішки й парики!
Виникали різні райські крини,
як по мановєнію руки.
Очі сині, очі сині, очі сонні! —
від которих млосно баранів,
на його тавричеській персоні
залишали більма орденів.
Січ розбита, край той перекраяний,
груди в лєнтах – цілий Млєчний путь.
Хочете, пожалста, пів-України
подарую вам на незабудь.
Як він був закоханий в царицю,
як життя їй присвятив своє!
Навіть нам Лук’янівську в’язницю
збудував у формі букви «Е».
Це ж не те якесь там мракобісся.
Це ж в ім’я свободи! А тепер —
ти пиши їм Катько, ти не бійся.
Хай тебе привєтствує Вольтер!
"Людей на світі смуток не трима"
* * *
Людей на світі смуток не трима
Розвію хмару над життям навислу
Іронія
– це блискавка ума
яка освітить всі глибини смислу
ЛЮДИ З ТАБУЛЕНА
Як плив король якоїсь там династії,
то поки й видно ще було корму,
усі його підданці придунайські
ще й навздогінці кланялись йому.
Лиш табуленці, з тих усіх навколишніх, —
і як таких тримає ще земля?! —
не те що не стояли там навколішках,
а навіть не вітали короля.
Ні в слугах не служили, ні в екскорті,
попихачів вражаючи за тлю.
Король їх недолюблював, бо горді,
це ж треба – не коритись королю!
У нього військо, радники, вельможі,
все у мундирах, в золоті, в плісе.
А ці якісь окремі і не схожі,
і власну думку думають про все.
Але в годину найскладніших рішень,
державних найважливіших проблем —
не радників питав і не старійшин,
а посилав гінців у Табулен.
Бо ці придворні – публіка смиренна,
і кожен дбає тільки про своє.
Покличте тих – людей із Табулена.
ті не злукавлять, скажуть все, як є.
ЛЮТІЖ *
І шум, і крик, і різні голоси,
і глиб лісів, жорстока і похмура.
Свенельдичу, не йди у ті ліси.
Там п’яний князь полює на буй-тура.
Ти ще ж не воїн. Ти іще юнак.
Ти ще не тямиш у державних справах.
Ти ще не знаєш правих і неправих.
Все, може, так, а може, все інак.
Ти ж подивись, ти ж добре подивись,—
що то за князь і що то за боярин.
Ти ж не буй-тур, не сокіл і не рись,
ти ж оленятко сонячних галявин,
Не стій між ними. Ночі голубі.
Ненависть пильна, і сиріла безлика.
Якби ти мав хоч зброю при собі,
а так загинуть – мудрість невелика.
Твій кінь тебе до батька принесе.
Паде на дім жалоба і зажура.
Свенельдичу! Свеішдьдачу-у-у!.. І – все.
І п’яний князь уполював буй-тура.
* Старовянне місто, засноване серед лісів і назване так на честь Люта, сина Свенельда, якого, за переказами, убив древлянський князь Олег.
"Лягає тиша лісам на плечі"
* * *
Лягає тиша лісам на плечі.
Пасуться в лузі стриножені коні.
І жовта скирта у сизий вечір
над лугом сходить, як місяць вповні.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Мабуть, були ми дуже молоді"
* * *
Мабуть, були ми дуже молоді, —
час марнували з щедрістю безсмертних.
Збулися долі.
Вже переді мною
людських життів поздовжня панорама.
Одні стоять високі, як тополі,
понад усім своїм життєвим шляхом.
А декого вітри уже зломили.
А декому і світ уже немилий.
А дехто став чомусь уже як покруч.
А з деким ти уже й не сядеш поруч.
2.11.2010
«Мадонна перехресть», 2011
"Мабуть, ще людство дуже молоде..."
* * *
Мабуть, ще людство дуже молоде.
Бо скільки б ми не загинали пальці, —
XX вік! – а й досі де-не-де
трапляються іще неандертальці.
Подивишся: і що воно таке?
Не допоможе й двоопукла лінза.
Здається ж, люди, все у них людське,
але душа ще з дерева не злізла.
"Майбутні злочинці іще в личинці..."
* * *
Майбутні злочинці іще в личинці.
Колишньому глоду вже не до плоду.
А десь в Березівці чи в Чучинці
чучикає баба майбутнє народу.
Воно лежить у рожевій льолі,
йому на поріг прибита підкова.
Над ним схилилось обличчя Долі, —
її усмішка така загадкова!
Слова підлітають над гривою казки,
і серце підказує правду уму.
Не східні царі, не волхви, не підпаски; —
жоржини прийшли поклонитись йому.
І верби прийшли. І прийшло незабутнє.
І люди, й не люди, добро і зло.
Але майбутнє тому і майбутнє,
що має бути, що б не було!
Морями пшениці, у пахощах м’яти,
де літо стоїть, як мальований глек, —
пливуть і пливуть колискові фрегати,
летять космонавти на крилах лелек...
МАДАМ АНДРО
Яка вже там красуня з тої Анни?
Мадам Андро давно вже у труні.
А з гучномовця лине вечорами:
«О не співай, красуне, при мені!»
Вона стара. Їй років півтораста.
І ось воно, посмертне рандеву, —
його арапський профіль з пінопласта
і тінь хреста від неї на труну.
Вона була красунею. А нині, —
одна з блискучих фрейлін при дворі, —
в маленькому містечку на Волині
лежить вона отут в монастирі.
Над нею вечір свічечку проносить.
І хмари йдуть, великі і сумні…
Як він благає, як він її просить:
«О не співай, красуне, при мені!»
МАЙЖЕ ПЕРЕКЛАД З ПРОВАНСАЛЬСКОЇ
Я лицар і поет, не схожий на ханигу.
Я не служу чужому королю.
У відблиску меча читаю древню книгу
і даму серця здалеку люблю.
І хоч у мене приятелі щирі,
але я знаю, що таке любов,
і не хвалюся друзям у трактирі,
як я заліз до неї у альков!
А наш король, а ми його васали,
а чорт візьми, я теж його васал.
Усі йому вже оди написали,
лиш я йому ще оди не писав.
І хоч живу я з королем не в мирі,
бо не люблю присвячувати од,
я друзям не підморгую в трактирі –
мовляв, який король наш ідіот!
Мене куплять і спродувать не раджу,
моя душа не ходить на базар.
А не клянусь, тому що я не зраджу,
і вже не раз це в битвах доказав.
І хоч на світі сторони чотири,
я тут живу, бо я цей край люблю.
І не боюсь донощика в трактирі,
бо все кажу у вічі королю!
"Малина, м’ята, дим і димарі"
* * *
Малина, м’ята, дим і димарі.
Лункої тиші гойдалки сорочі.
І вишняки – чим вище на горі,
Тим вишеньки дрібніші і солодші.
Якби мені вернутися туди!
Там яблуні старі і розсохаті.
Сади мої, сади мої, сади!..
Як важко буть Антеєм на асфальті!
"Мало всього – ще і тугу цю вовчу"
Див. "ПАСАЖ БОЛЮ"
"Малює степ мені твоє обличчя"
* * *
Малює степ мені твоє обличчя.
Він весь, як ти, – свобода і жага.
Він любить нас, і згадує, і кличе,
і Чорний Шлях у простір запряга.
Там віє вітер, він за бандуриста,
вже років триста і сто раз по триста.
Вечірнє сонце надхиляє глек.
Стовпи, як амфори, на плечах
несуть натомлених лелек.
Зоря зорі присвічує каганчик.
Потроху траса стихне і замре.
На скіфську бабу дивиться тушканчик
і, хто вона, ніяк не розбере.
4.07.2007
«Мадонна перехресть», 2011 р.
МАРКОВА СКРИПКА
Сумління – річ тендітна і марка.
Вже дехто з нього й пилу не стирає.
Маркові що? Є скрипка у Марка.
Де хтось би плакав, а Марко заграє.
Грай, Марку, грай! Веселу, не яку.
Куди ж ти, Марку, дінешся? Ти – вічний.
На кожного лихо маєм по Марку:
Марко Пекельний і Марко Стоїчний.
Міркуєш, Марку: так то воно так.
А все не так, і ти міркуєш марно.
Закінчив польку, починай гопак, —
грай, Марку, грай, бо дуже граєш гарно!
Воно, звичайно, що там говорить.
Отож-бо й є, нема чого балакать.
А що поробиш, хай воно згорить,
сміятись краще все-таки, ніж плакать.
Та й те сказати, як його, гай-гай!
Воно й спочити – щастя недолуге.
Смеркає – грай. Розвиднюється – грай.
Бо світ великий, – як не те, то друге.
Бо що було, а що і загуло.
Біда біду, як кажуть, перебуде.
Не може ж буть, щоб якось не було,
вже як не є, а якось воно буде.
Ти, Марку, грай. Ти знай собі одне,
що що кому коли не заманеться, —
біда мине, і щастя теж мине, —
те, що ти граєш, тільки зостанеться.
"Марнували літечко, марнували"
* * *
Марнували літечко, марнували.
А тепер осінні вже карнавали.
Душа задивиться в туман і марить обрисами літа.
Чи, може, це приснилось нам
купання в річці Геракліта?
"Марную день на пошуки незримої..."
* * *
Марную день на пошуки незримої
німої суті в сутінках понять.
Шалене слово загнуздавши римою,
влітаю в ніч. Слова мене п’янять.
Я – алкоголік страченої суті,
її Сізіф, алхімік і мурах.
Мої слова, у чоботи не взуті,
спливають кров’ю на її тернах.
Вони горять і валяться, як вежі.
А потім їх обмацують сліпці.
І що ж, так наче й не було пожежі —
і тільки жменька попелу в руці.
"Материнські перестороги не лякають"
* * *
Материнські перестороги
не лякають,
давно забуті.
Ти і сам вже не від того,
щоб кому прочитать напуття.
Де ж пак,
маєш великий досвід,
у міжбрів’ї сувору складку.
А якщо і цього недосить, —
виручає тебе догадка.
Ти дорослий уже, нівроку,
з цим погодилась навіть мати
А поглянеш на себе збоку —
чи хочеш себе впізнати?
І чи будеш собі до вподоби,
коли раптом зумієш збагнути
ти всього лиш слаба подоба
того, чим ти хочеш бути.
«Вітрила», 1958 р.
МАТИ
Вона була красуня з Катеринівки.
Було у неї п'ятеро вже вас.
Купляла вам гостинчика за гривеник,
топила піч і поралась гаразд.
Ходила в церкву, звісно, як годиться.
Гладущики сушила на тину.
Така була хороша молодиця
І мала мрію гарну і чудну.
У ті часи, страшні, аж волохаті,
коли в степах там хто не воював, -
от їй хотілось, щоб у неї в хаті
на стелі небо хтось намалював.
Вона не чула зроду про Растреллі.
Вона ходила в степ на буряки.
А от якби не сволок, а на стелі —
щоб тільки небо, небо і зірки.
Уранці глянеш —
хочеться літати.
Вночі заснеш у мужа на плечі.
Де б маляра такого напитати?
Навколо ж орачі та сіячі.
Уваживши ту мрію дивовижну,
приходив небо малювать шуряк.
Вона сказала:
– Перестань, бо вижену.
У тебе, – каже, – небо, як сіряк.
Якийсь художник у роки голодні
зробити небо взявся за харчі.
Були у нього пензлі боговгодні,
став на ослін, одсунув рогачі.
У нього й хмари вигинались зміями,
уже почав і сонце пломінке.
Вона сказала: – Ні, ви не зумієте.
Злізайте, – каже. – Небо не таке.
Вона тим небом у тій хаті марила!
Вона така була ще молода!
Та якось так – то не знайшлося маляра.
Все якось так – то горе, то біда.
І вицвітали писані тарелі,
і плакав батько, і пливли роки, —
коли над нею не було вже стелі,
а тільки небо, небо і зірки...
"Машини, шини, стрес, експрес"
* * *
Машини, шини, стрес, експрес,
кермо, гальмо, впритул, з-за рогу!
Стоїть Мадонна Перехресть,
благословляючи дорогу.
Таксі, автобуси, авто,
і мотоцикли, і кибитки.
Всі всім на світі є ніхто —
ні хто куди, ні хто нізвідки.
Маршрути горя і безчесть.
Світ на століття постарішав.
Стоїть Мадонна Перехресть,
чи вже Мадонна Бездоріжжя!
І мчать, і мчать, числа їм несть.
Дорога дальня й невідома.
Стоїть Мадонна Перехресть,
благословляюча Мадонна.
7.11.2005
«Мадонна перехресть», 2011
"Мене дивує, що в дитинстві "
* * *
Мене дивує, що в дитинстві
мене нічого не дивувало.
Ходив гарбуз по городу.
На яблуні сиділа Жар-птиця.
Під вікном у нас на травичці
жабка, мишка і півник жили в рукавичці.
А тепер – якийсь листочок осінній,
і вже стоїш в потрясінні.
"Мене ізмалку люблять всі дерева…"
* * *
Мене ізмалку люблять всі дерева,
і розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала: "Здрастуй!" – крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю, я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
"Мені відкрилась істина печальна…"
* * *
Мені відкрилась істина печальна:
життя зникає, як ріка Почайна.
Через віки, а то й через роки,
ріка вже стане спогадом ріки.
І тільки верби знатимуть старі:
киян хрестили в ній, а не в Дніпрі
"Мені завжди здавалося, що у Греції "
* * *
Мені завжди здавалося, що у Греції
навіть статуї теплі.
А сьогодні передавали, що у Греції випав сніг.
Муза історії Кліо, мабуть, одморозила душу.
Бідні священні бики бога Геліоса,
де ж їм тепер пастися -
на ракетній базі?!
"Мені снилась бабуся, що вона ще жива"
* * *
Мені снилась бабуся, що вона ще жива.
Підійшла, як у церкві, засвітила слова.
Муркнув Кіт у чоботях, поклонився і зник.
Засміялася миша. Позіхнув домовик.
Подивився Архангел на святого Іллю, —
сон вже хоче приснитись, а я ще не сплю.
В хаті тихо-претихо. І натоплена піч.
Інкрустований місяць в заворожену ніч.
"Мені снилась дорога. Дорога – і все"
* * *
Мені снилась дорога. Дорога – і все.
Ні куди, ані звідки, – не знаю, не знаю.
Просто снилась дорога, – ні шлях, ні шосе,
а дорога й дорога, – іду й проминаю.
Тільки десь ніби вогник далеко в степах.
Може, мати стоїть на німому порозі.
Може, це вже Чумацький, а може й не шлях.
Може, просто дорога. Дорога в дорозі.
2.06.2010
«Мадонна перехресть», 2011
"Ми виїхали в ніч. І це було шаленство"
* * *
Ми виїхали в ніч. І це було шаленство.
Збиралось на грозу. Ми виїхали в ніч.
Притихлі явори стояли безшелесно.
І зблиснула гроза – як вихопила ніж!
Осліплені на мить, ми врізалися в пітьму.
Машину повело, і ми згубили шлях.
Усі мої ліси, удень такі привітні,
Схрестилися вночі із небом на шаблях.
Я думала в ту мить: привіт моїй гордині.
Ми виїхали в ніч. Дороги не видать.
Було моє життя – як ночи горобині.
Нічого у житті не вміла переждать.
О, як мені жилось і як мені страждалось!
І як мені навіки взнаки воно далось!
А що таке життя? Чи те, що переждалось?
Чи все-таки життя – це те, що відбулось?
"Ми з тобою – як море і небо"
* * *
Ми з тобою —
як море і небо —
і далекі, й близькі водночас.
Нам зустрітись на обрії треба.
Але обрій тікає від нас...
«Мандрівки серця», 1961 р.
МИМОВІЛЬНИЙ ПАРАФРАЗ
Поет, не дорожи любовію народной,
бо не народ дає тобі чини.
Кому потрібен дар твій благородний?
На всякий случай оду сочини.
Пиши про честь і совість, а при етом
вмочи своє перо у каламуть.
Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.
Тобі за ето ордена дадуть.
"Ми мовчимо – поезія і я"
* * *
Ми мовчимо – поезія і я.
Ми одна одній дивимось у вічі.
Вона не знає, як моє ім’я, —
мене немає в нашому сторіччі.
Я не зійшла, посіяна в бетон.
Не прийнялась, морозами прибита.
Я недоцільна – наче камертон
у кулаці кошлатого бандита.
"Ми платим дань прогресу банді"
* * *
Ми платим дань прогресу банді.
Та все ж я хочу запитати:
Невже дозволим ми троянді
Не нам свій запах дарувати?
На п'єдестал – кар'єра й діло.
А серцем – мізерні і бідні.
Невже кохаєм тільки тілом?
І солов'ї вже безробітні.
З дітьми, як завжди, по простому,
Роби як каже батько й мати.
Невже дозволим ми чужому
Їх перші болі поділяти?
Завжди в страху, щоб не проспати.
І в ритмі часу все робити.
Чи, може, варто запитати:
А хочу я так далі жити?
"Ми поранені люди, ми дуже поранені люди"
* * *
Ми поранені люди, ми дуже поранені люди.
Але хто наші вбивці? – не цей, не цей і не ця.
їх нема, вони є, і все це ще тільки прелюди.
Ті, що нас убивали, змінили вираз лиця.
Древо мислі вродило – цитати, цитати, цитати.
Як втомилась душа у суспільній своїй німоті!
Хто віддасть нам життя?
А немає ж у кого спитати.
Ті, що нас убивали, іще раз уже не ті.
"Ми прилетіли вранці у Європу..."
* * *
Ми прилетіли вранці у Європу.
Блискучий лайнер випустив шасі.
І кинув міст сталеву антилопу
в ласо доріг, тунелів і таксі.
Все зарябіло, як газетні шпальти.
Бетон, гудрон і пляжна пастораль.
Тісні двори, запечені в асфальти,
і вільний шлях, закутий в магістраль.
За день обличчя сірі, як тремпанги.
Глухе двигтіння титанічних струн.
Гігантське місто витискає штанги —
гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп, гуп-гуп!!!
