Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 18 страниц)
як Стейніц вірив в дітище своє!
Воно для нього – вимріяна казка,
вершина мислі і душі політ...
В житті найпершу Стейніцу поразку
приніс його улюблений гамбіт.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Геніяльний художнику"
* * *
Геніяльний художнику!
Ти,
що бачиш не тільки
співвідношення барв,
точну форму,
світло і тінь.
Ти,
що вгадуєш суть.
Ти,
що знаєш джерела й причини.
Ти,
що маєш натхненний
і виснажливий дар прозрінь.
Коли б ти захотів
змалювати мене в цю хвилину,
пензель твій мимоволі
оточив би сяйвом мене.
Променіли б вуста.
Променіли б очі і руки.
Стало б німбом сліпучим
волосся моє осяйне.
Не від святості, ні!
О, яка у грішної святість?
Я кохаю.
Я марю
в озарінному морі ночей...
Я сповідую віру,
у якій оточують німбом
не святих,
не пророків,
а просто щасливих людей.
«Мандрівки серця», 1961 р.
ГІРКІ ЧЕРЕШНІ
Де шлях летючими штрихами
За обрій віддалі несе —
Гіркі черешні над шляхами —
Спасибі вам за все, за все!
За цю красу, що при дорозі,
За цю солодку гіркоту,
За те, що люди вже дорослі,
Гілляку ловлять на льоту!
За те, що ви необережні,
При самій трасі – нічиї.
За слово радісне – «черешні»,
Де є і чари, і раї.
За те, що втомлений, аж чорний,
На ваше листя молоде,
Загримирований під чорта
Шофер очима поведе.
За вашу тінь, за насолоду —
Крізь вас побачити поля,
За неодчахнуту свободу,
За необчухране гілля!
ГІРСЬКА ПІСНЯ
Земля прокоржавіла.
Спека... Спека...
А ми піднімаємось вище й вище.
Наглухо стисла чорна смерека
каміння в пазурах кореневища.
Тут небо до гір обважніло хилиться.
Здається часто в обідню пору,
що сонце огрядне,
з рум'янцем на вилицях,
іде по схилах з тобою поруч.
І трави палить, сухі, нужденні.
Жовтава потерть сповзає з кручі.
Тут навіть джерела, такі студені,
в своїй студеності – теж пекучі.
Ноги підкошуються в знемозі...
Ой, круто ж ви стали, мої Карпати!
А хто ходив по рівній дорозі,
той на крутій не вміє співати.
Гуцулка іде на ясну полонину.
Швидко іде,
спочиває наспіх.
То винесе в гори,
то в лісі покине
пісні гірської тужливий наспів.
Може, кому милозвуччя недосить:
дикі слова і чудні повтори.
Як заспіває – мов заголосить,
чутно від Грегота до Чорногори.
Зате він простори подолає.
В чорноліс увійде.
Впаде в безодні.
І той, хто йде на далекому плаї,
уже не буде таким самотнім.
«Вітрила», 1958 р.
ГОЛУБА ДИСТАНЦІЯ
Не ламайте меблів, не впадайте в транси.
Голуба дистанція – вічна перегонка.
Дуже, певно, сердились диліжанси,
як на світ з’явилася перша конка.
Гоп, мої вибоїни,
гоп, мої милі,
та й немає транспорту
над коняку в милі!
Голуба дистанція – вічна перегонка.
А по силі й віддаль, а по честі й почесть.
А ще більше гнівалась, певно, конка,
як в дорогу вирушив перший поїзд.
Гоп, мої копита,
гоп, мої колеса,
ні чорта не вийде
з вашого прогреса!
Поїзд – хлопець добрий, поїзд – роботяга.
В голові, щоправда, в нього дим і кіпоть.
А як ляже сажа, а як свисне тяга —
мов на того поїзда нападає пипоть.
Голова у поїзда – як у шмаровоза.
Гоп, котел і топка,
тамбур, тарарам!
Ох, як вони сердились, чорні паровози,
як міняли голови поїздам!
"Дніпро", кн. 12, грудень 4
"Ґондоли – чорні. Бо в чуму були"
* * *
Ґондоли – чорні. Бо в чуму були
човнами смерті, транспортом Харона.
Але вже тільки в пам’яті смоли
лишилась та жалоба похоронна.
Пливеш – пливи. І смійся, і радій.
Усе і всіх віки перетривали.
Життя – це чорний подіум подій,
венеціанські маски й карнавали.
Ти вибрав маску і вона тебе.
Це ваша мить. Дай, Боже, не остання!
Ґондоли чорні. Небо голубе.
І ґондольєр співає про кохання.
ГОРИСЛАВА-РОГНІДА
Ой Боже ж мій, як він же тебе кинув,
княгинечку, постарілу від сліз,
навіщо ж він привіз тебе у Київ,
із Полоцька, із попелу привіз?!
Вже там жива хіба лише зозуля,
нема кому вже й накувати літ.
А він хотів, щоб ти його роззула,
та ще й щоб руки не були як лід.
Десь, кажуть, є страшна богиня – Мойра.
Життя людське – як зойк на болотах.
Вже б краще б він пустив тебе до моря
на тих повільних смертницьких плотах.
На берег вийшли б люди тогобічні,
і мовчки-мовчки бачили б вони,
що це пливе князь полоцький у вічність,
а з ним Рогніда і його сини.
А ти жива. І жах тебе прониже:
тебе цілує той, хто їх убив.
О найстрашніше із усіх принижень!
О найдивніше з найдивніших див!
В його обіймах ти була й щаслива.
Ти вже й змирилась, – ти йому жона.
Ти вже й смієшся, тільки пам’ять сива.
Ти вже й кохана, тільки не одна.
У нього сто таких на Берестові,
і кожна з них заходиться плачем, —
бо князь розлюбить, то уже любові
ні слізьми не повернеш, ні мечем.
Важкі, як осінь, шати золотії.
В черниці підеш, полоцька княжна.
Приїде Анна, та, із Візантії,
на берег зійде царствена жона.
Порфирородна візантійська ґава,
в душі якої можна заблудить.
Княгинечка, Рогніда, Горислава…
Ото не треба ворога любить!
"Горобець із білою бородою"
* * *
Горобець із білою бородою
Розбігайтесь, людоньки, хто кудою!
Горобець із білою бородою!
Що за диво дивнеє? На віку
Вперше бачу бороду отаку.
Може, він старійшина чи мудрець?
Може, він заслужений горобець ?
Ні, несе у дзьобику він пір’їнку,
Пригодиться діточкам на перинку.
"Готичні смереки над банями буків"
* * *
Готичні смереки над банями буків,
гаркаві громи над країною крон.
Ночей чорнокнижжя читаю по буквах,
і сплю, прочитавши собі Оріон.
А вранці повстану. Обуренням серця,
веселим азартом очей і ума.
На вікнах розсиплеться сонячне скерцо
і рух засміється над скрипом гальма.
Обридли відьомскі шабаші фікцій
і ця конфіскація душ під гармонь.
І хочеться часом в двадцятому віці
забитись в печеру і няньчить вогонь.
Свободи предтеча – розхристана втеча
з мурованих дум у мандруючий дим.
Дзвенить ручаїв стрімголова малеча
блакитною кров’ю камінних глибин.
Світанки мої у смарагдовій ворсі
над кумканням всіх ропухатих дрібниць –
готика самотності, готика суворості,
рубінові розсипища суниць…
Отут я стою під замисленим небом
на чорних вітрах світових веремій,
і в сутичці вічній святого з ганебним
світлішає розум зацькований мій.
Болять дисонанси. Сумують симфонії.
Пручаються ноти в розпечений залп.
Будую мовчання, як зал філармонії.
Колонний безсонний смерековий зал.
ГРАНІТНІ РИБИ
Панує тиша над морським простором —
вітри тамують подих...
Великі риби,
виплеснуті морем,
закам’яніли на гранітних сходах.
Знесилені подачками прибою,
закам’яніли у страшній судомі.
Луска зробилась тьмяною, твердою.
Плавці лежать важкі і нерухомі.
Біліє сіль на зябрах вуглуватих,
в гарячих шпарах сірого граніту...
Горілий дух асфальтів перем’ятих,
Духмяний сон магнолій перегрітих.
Зміїний шурхіт на вологих схилах.
Малої хвилі відчайдушний схлип...
Отут колись громадилися брили,
їх обриси нагадували риб.
Було у цьому
щось таке тривожне!
Було у цьому стільки гіркоти!..
Проходив мимо велетень-художник.
Проходив мимо, і не зміг пройти.
Узяв різець – і лінії поглибив.
Тесав граніт розпечений, твердий,
щоб знали люди,
як нестерпно рибам
над морем залишатись без води.
«Вітрила», 1958 р.
ГРАФИНЯ РАЗУМОВСЬКА
– Ти що, здурів? Куди мене привіз?
Мені тут тісно, в цьому Петербурзі.
Мені – щоб поле, щоб ставок, щоб ліс,
а тут цей двір, нема де клюнуть курці.
Туди не стань, там слова не скажи,
до тих і тих підлещуйся, аж сумно.
У церкві я молюсь на образи,
а тут дивися на якісь парсуни.
Ти теж, набрався, што та што, та ето.
Чогось повів царицю до вінця.
У Лемешах є теж Єлизавета, —
хіба ж така напринджена, як ця?
У нас дівчата – любо подивиться,
а заспіває, то на три версти.
Ото була б! А ця твоя цариця, —
косу немає з чого заплести.
– Мамаша, цитьте!
– Я йому мамаша!
Крий Боже, сину, ти таки здурів.
Тут все чуже. І мова тут не наша.
І сиро тут. Багато комарів.
А ті бали, не хочеш, а споткнешся.
А ті шовки і шлейфи, як шлея.
Сама з собою ледве розминешся, —
де не поткнешся в дзеркало, все я.
Мені набридли ті, і ті, і еті.
Ніде немає рідної душі.
Ну, все. Бувай. Скажи Єлизаветі, —
графиня повернулась в Лемеші.
4.6.2011
«Мадонна перехресть», 2011
"Гроза проходила десь поруч"
* * *
Гроза проходила десь поруч. Було то блискавка, то грім.
Дорога йшла кудись на Овруч в лісах і травах до колін.
Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.
Черкнула блискавка по зелах, аж полягали вони всі.
Над світом білим, світом білим хтось всі спіралі перегрів.
А хмари бігли, хмари бігли і спотикалися об грім.
Гроза погримувала грізно, були ми з нею тет-а-тет.
Тремтіла річечка рогізна, човни ховала в очерет.
"Гроза. Химерні привиди антен"
* * *
Гроза. Химерні привиди антен
танцюють хистко на дахах площинних.
Людей ковтає метрополітен,
і листя спрагло злизує дощини.
Гуде тугий каштановий тимпан.
Пливуть важкі і вистріпані хмари.
То там, то там розкриється тюльпан.
Червоний зонтик. Сірі тротуари.
ГРОМАДЯНАМ 41-ГО РОКУ
...І вже – громадяни?
О, як ти квапишся, часе,
щоб діти зростали,
мужніли,
вбиралися в німб сивини!
...І вже – громадяни?
Рожеві оті немовлята,
що білий світ
побачили в рік війни?!
А світ був не білий.
Він чорний був і кривавий.
Лежали під небом
обвуглені пустирі.
І в хаосі смерті,
в судомі нелюдського болю
творили життя
підвладні життю матері.
В холодних теплушках,
в могилах вузьких окопів,
в колисках руїн,
в шепотінні солдатських імен
з’являлися на світ —
уже сироти,
вже бездомні,
вже діти калік —
спадкоємці пісень і знамен.
Рожеві і ніжні,
шукали грудей материнських.
Бліді матері
блукали – мов зняті з хреста.
І з голоду мерли.
А в нашому чистому полі
горіли жита.
Горіли у полі жита!
Малі й безпорадні,
своїм незнанням щасливі,
притихлі і кволі,
з довірливим сяйвом очей...
...І вже – громадяни?!
А втім,
ви змалку солдати,
що роком народжень
боролися з роком смертей.
«Мандрівки серця», 1961 р.
ГРОТЕСК
Здається десь...
Для кожної людини...
У певному контексті...
Є зразок вікна...
Яке чарує, мов гротески...
На келиху червоного вина...
Вікно у світ...
Де нас немає...
Пробачити ...
Це тяжко...
Але напевно десь є світ,
В якому все не так погано,
В якому сльози – просто міф...
Який чарує и бентежить,
Якщо заглянути в вікно...
Але ми тут і ми – реальні,
А наші мрії як кіно...
Пройдуть, загаснуть і затихнуть
У каламбурі почуттів...
Здається десь...
Для кожної людини...
У певному контексті...
Є зразок вікна...
"Гуде вогонь – веселий сатана"
* * *
Гуде вогонь – веселий сатана,
червоним реготом вихоплюється з печі…
А я чолом припала до вікна,
і смуток мій бере мене за плечі.
Сама пішла світ за очі – аби
знайти від тебе крихту порятунку.
Мої думки, як дикі голуби,
в полях шукали синього притулку.
Сама втекла в сніги, у глухомань,
щоб віднайти душевну рівновагу.
І віднайшла – гірку печаль світань.
І п'ю, немов невиброджену брагу.
І жду якогось чуда із чудес.
Читаю ніч, немов би чорну книгу.
Якщо кохаєш – знайдеш без адрес
оцю хатину за морями снігу.
І відпливаю поночі одна
на кризі шибки у холодний вечір.
І спить в печі веселий сатана,
уткнувся жаром в лапи головешок.
І так до самих синіх зоряниць,
до світанкових поїздів ячання —
до безміру, як в темряві зіниці,
тривожно шириться чекання…
"Літературна газета", 26 січня 1962
ГЮҐО В СТАРОМУ МАЯКУ
Не віриться. Він вирвався. Невже?!
Хай там Париж живе собі як хоче.
Тут тільки сторож тишу стереже
і море об старий маяк плюскоче.
Нікуди вже він тут не поспіша,
ані в тенета слави, ні любові.
Аж тут його знеможена душа
нарешті зможе втілить себе в слові!
Бо як-не-як, це все-таки маяк.
А у Парижі ніяк і ніяк.
Прихильники, політики, рідня, —
все хтось тебе затуркує щодня.
А тут хіба що пройде навскосок
якийсь кораблик, посигналить діду.
А у віконці – море і пісок,
пісок, пісок, і ні людського сліду.
Рибальська сіть. Притоплений причал.
Притулок саме для анахорета.
І раптом, що це? Сторож закричав:
– Месьє Віктор, на обрії карета!
Оно вже йдуть, гукаючи: – Го-го!
Ми все-таки знайшли тебе, Гюґо!
Ну, що ти скажеш?! А вони все ближче.
Мерщій собі намилив півобличчя:
– Ти їм скажи, не можна до Гюґо!
Він... божевільний. Він уже того.
І виставив намилену щоку.
Прищулив око і сказав: – Ку-ку!
Сахнулись гості від такої пики.
Ішли назад, похмурі, мов індики.
І сіли. І поїхали, – куди ж?
Розносити сенсацію в Париж.
5.6.2011
«Мадонна перехресть», 2011
ДАВИДОВІ ПСАЛМИ
Псалом 1
Блажен той муж, воістину блажен,
котрий не був ні блазнем, ні вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в будні
не піде на збіговиська облудні.
І не схибнеться на дорогу зради,
і у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі, -
душа його у Бога на плечі.
І хоч про нього скажуть: навіжений,
то не біда – він все одно блаженний.
І між людей не буде одиноким,
стоятиме, як древо над потоком.
Крилаті з нього вродяться плоди,
і з тих плодів посіються сади.
І вже йому ні слава, ні хула
не зможе вік надборкати крила.
А хто від правди ступить на півметра, -
душа у нього сіра й напівмертва.
Не буде в ній ні сили, ні мети,
лиш без'язикі корчі німоти.
І хто всіляким ідолам і владам
ладен кадити херувимський ладан,
той хоч умре з набитим гаманцем, -
душа у нього буде горобцем.
Куди б не йшов він, на землі і далі,
дощі розмиють слід його сандалій.
Бо так воно у Господа ведеться -
дорога ницих в землю западеться!
Псалом 16
Єдиний Боже! Все обсіли хами.
Веди мене шляхетними шляхами.
І не віддай цим людям на поталу, —
вони вже іншу віру напитали.
Одплач в мені, одплач і оболи, —
вони ж моїми друзями були!
Псалом 22
Боже мій, Боже мій, Боже! Душу врятуй від грабунку!
Далекі слова мого крику від снів мого порятунку!
Боже мій, я ж Тебе кличу! Що ж Ти робиш зі мною?
Що ж Ти мій голос, Боже, мені ж повертаєш з луною?
Боже, хіба ж Ти пустка? Чом же Ти одвернувся?
Наші ж батьки Тебе кликали – і Ти до них відгукнувся.
Ти ж їх визволив, Боже! Були вони, Боже, спасенні.
Були вони вільні, Боже, хоробрі були і пісенні.
А я – ніщо. Одоробло. Опудало власних городів.
Я – посміховисько людське, бидло поміж народів.
Не віддаляйся від мене, дай мені грім Твоїх кроків.
Немає у мене війська, немає у мене пророків.
Бики мене оточили, вже їхня злоба, як хащі.
Вже пси вишкіряють на мене, як леви, криваві пащі.
Я ж, як вода, розлитий, душу мою загидили.
Серце, як віск, розм’якло, з нього виліплять ідолів.
М’язи мої розв’язались, вмерло моє терпіння.
Язик моєї розпуки спалив моє піднебіння.
Бо пси мене оточили, бики узяли на роги,
Обліг злоязикий натовп, протяв мені руки й ноги.
Вже ділять мою одежу, уже й жеребкують шати.
Чому ж ти не хочеш, Боже, на поміч мені поспішати?!
Врятуй мою душу, Боже, благаю Тебе, нездвиженного,
Душу мою, одиначку, із лап собаки саженого!
Я тихо молився, Боже, тепер я кричу вже криком –
прикрий мою душу, Боже, щитом малим і великим!
Не дай мені, Боже, впасти на цьому барвінку хрещатому, —
на всі свої покоління імення Твоє кричатиму!
Чи я завинив чим, Боже, чи я для того й родився?
Голос мій одинокий об вуха Твої розбився.
Увесь я уже розлитий, мов чаша гіркого трунку.
Далекі слова мого крику від снів мого порятунку!..
"Давно створились ріки повноводні"
* * *
Давно створились ріки повноводні.
На картах намальована їх путь.
Хоч обміліли деякі, —
сьогодні
їх все-таки великими ще звуть.
Чи сила звички,
чи гіпноз наймення, —
яка різниця? Тільки б мілина
не затискала у піщаних жменях
борти човнів і лопаті судна.
Давно створились ріки повноводні.
Та й зараз пробиваються струмки.
Десь, може, починається сьогодні
русло нової на землі ріки.
Дзвенять потоки в дощовому квітні.
Булькоче нетривале джерело!..
І тільки ті джерела непомітні,
які глибоке створюють русло.
«Вітрила», 1958 р.
"Далеко там в полях за вітряками"
* * *
Далеко там в полях за вітряками
за смутком за туманом за роками —
За смутком за туманом за роками —
Немає там ні станцій ані пошт —
Стоїть мати моя при дорозі
заплітає у коси дощ
"Двори стоять у хуртовині айстр"
* * *
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно – відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, —
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно – музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
"День за днем, вони вже звуться – дати..."
* * *
День за днем, вони вже звуться – дати.
Густо смутків чорного литва.
Дні мої, а чим же вас згадати,
всі мої зацьковані слова.
Люди мої, рідна моя рідність!
Щось мені так сумно, аж лякаюсь.
Щось приходжу я в невідповідність,
і чомусь, злочинниця, не каюсь.
Хтось там галасує, голосує.
Хтось танцює ритуальний танець.
Час – він мудрий, фікції скасує,
а, між іншим, я таки зостанусь.
"День світився, як свята Цецилія"
* * *
День світився, як свята Цецилія.
Дерся плющ на сходи і стіну.
Два ченці, на те ж вона й Сицилія, —
обробляли нивку кам’яну.
Вітер віяв з моря і з Тунісу.
Час ішов античний, навпаки.
В кам’яному вусі Діоніса
гомоніли люди і віки.
Тут жили мандрівники й поети.
Тут колись причалив Одіссей.
На моєму клаптику планети
землю не виборюють у скель.
Там ґрунти родючі і надійні,
є де розгулятись бур’яну.
У якому, Боже, провидінні
показав ти нивку кам’яну?!
"Дерева йшли над річкою додому"
* * *
Дерева йшли над річкою додому.
Стояло сонце в радісній воді.
Сосна березі руку подала,
і тихо йдуть, так наче в полонезі.
І альфа-часточки, як ельфи,
над бур’янами порхають в полях.
2.06.2004
«Мадонна перехресть», 2011
ДЕРЖАВА КУГЕЛЬ-МУГЕЛЬ
Залізний коник заіржав,
крутнувсь на ніжці флюгер.
Найсимпатичніша з держав —
держава Кугель-Мугель.
І грав у ній велику роль
один само вигнанець,
що був і сам собі король,
і сам собі підданець.
Із цілим світом тет-а-тет,
піднявши пива кухоль,
він пив за су-ве-ре-ні-тет
держави Кугель-Мугель.
Він був філософ і травник,
і мав амбітні плани.
І навіть Гіннеса уник
бо не любив реклами.
Усіх на світі поважав,
та мав шлагбаум в смуги.
Найпрогресивніша з держав —
держава Кугель-Мугель.
18.08.1996
"Мадонна перехресть", 2011 р.
"Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці"
* * *
Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці.
О горе тій горі, і горе тим лісам!
Десь, кажуть, там колись проходили мисливці
і пташку принести казали своїм псам.
І кажуть, що один убив таку співучу,
що заніміли всі, і змовкли ті ліси.
І кажуть, лиш павук снує там сіть павучу.
О горе, о гора, віддай їм голоси!
"Десь-не-десь, в якомусь царстві..."
* * *
Десь-не-десь, в якомусь царстві,
дзвони били по лицарству,
дзвони били й перестали,
бур’яном позаростали
повмирали дзвонарі,
залишились комарі.
Комарі на скрипку грають,
комарівни завмирають.
І нема на світі рівні
комаровій комарівні.
Почорніли ліхтарі —
все обсіли комарі!
Ні пройти, ані проїхать —
сіра віхола, як віхоть.
Ні вікна, ані зорі, —
комарюють комарі.
Гарні, добрі, сірі, мрійні.
Тільки дуже малярійні.
"Десь проходила ніжність між нами"
* * *
Десь проходила ніжність між нами
і спинилась. І кликала нас.
І не вміла стати словами,
бо не знала для себе назв.
Звалась дружбою. Звалась приязню.
Вміла ждати і чатувать.
Ми тримали її, мов на прив’язі,
щоб не сміла нас чаклувать.
І вона ставала незграбною,
як отой циганський ведмідь.
Лиш боялась на людях раптом
ланцюгом своїм прогриміть.
Чи були ми занадто гордими,
що й слова були крижані?
Так й лишилась вона кросвордом, —
може, ніжність, а може, й ні...
"Десь там планети в просторі безмеж"
* * *
Десь там планети в просторі безмеж
Яка сумна у безвісті ночівля!
А може ми їм світимося теж?
А може ми їм зіронька вечірня?
ДЕСЯТА ДОРОГА
Коли я буваю вдома,
виходжу на вулицю рідко:
тут навіть дерева знайомі,
і навіть камені свідки.
Знайомі щиро вітають,
знайомі про все питають.
І ловлять на слові свідки:
та хто? та яка? та звідки?
Яка я ? Хіба я знаю?
Сумна і розгублена, видно.
А звідки? З далекого краю
приїхала в місто рідне.
Воно і вітає, і мучить,
і кожний день видає
то згадку, то гілку квітучу,
то миле ім'я твоє.
Не хочу тебе стрічати.
Мені говорили друзі,
що ніби я винувата
в твоїй самоті і тузі.
«Проміння землі», 1957 р.
"Дзвенять у відрах крижані кружальця..."
* * *
Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.
Їй сняться хмари і липневі грози,
чиясь душа, прозора при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.
Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.
І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде...
"Дзвони б’ють на сполох"
* * *
Дзвони б’ють на сполох.
Музики грають до танцю.
Бандури будять минуле.
Сурми в майбутнє звуть...
Хай віщі тривожні дзвони,
веселі троїсті музики,
бандури і горді сурми
у кожному серці живуть!
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Дивлюсь на шпиль мечеті"
* * *
Дивлюсь на шпиль мечеті.
Відчуваю
спокійний рух землі навколо сонця.
Земля уміла вибрати світило.
Якби у неї мудрість перейняти,
то, певно, зроду б не кружляли люди
навколо зір, на блискітки розбитих,
ретельно розчленованих на частки...
«Вітрила», 1958 р.
ДІАЛОГ У ПАРИЗЬКОМУ САЛОНІ
Десь був Дега.
Де? Га?
Дега. Художник. Дивак. Самітник.
І те сказати: суспільство – смітник.
Між іншим, ви себе в ньому почуваєте незле.
Але…
Що – але?
Ви теж себе в ньому почуваєте незле.
Ми – про Дега.
Йому пога —
но! З таким іронічним розумом
він може зробити дивертисмент із власної муки.
– То для ближніх. Декорум.
Щоб не бути живим докором.
– Ближнім що? Постачай сенсації.
Ні, – засудять. На смерть. Без касації.
– Але ж він і так все одно що помер.
Мистецтво робить гігантські кроки,
а він не виставляє картин три роки!
Ось, у Салоні, висить всіляка лузга.
А де – Дега? Я вас питаю – де Дега?
– Він десь один. Десь на відлюдді.
У нього творча криза.
– Що?.. У нього творча криза?!
– Так, у нього творча криза.
Він написав геніальних танечниць.
– То у нього творча криза
Чи він написав геніальних танечниць?
– У нього дуже творча криза.
Він уже викинув танечниць.
Він уже пише безкінечність.
– Чому ж він не виставляє свої картини?
– Щоб писали статті кретини?
– Але ж бувають і люди в Салоні!
І в слави ж голос – як у сирен.
– Для лаврів сучасності треба чавунні скроні.
І потім – його відхилив професор N.
– Професор N? Це ж нежить мистецтва, нежить!
– На жать від нього усе залежить.
І взагалі у нас в Академії
Дега бояться, як епідемії.
– Він що, заважає чиїйсь кар’єрі?
– Немає Моцарта – ніхто не Сальєрі.
– З таким талантом
міг би стати Атлантом!
– У нас немає неба.
– Хай підпирає стелю.
– Низько згинатись.
Брудна і підперта погонами.
– Тим часом мистецтво кишить епігонами!
– Кратер вщух. Погасли критерії.
Бунтарство перенесе в кафетерії.
А він… Він – лев. Пішов у пустелю.
Він має небо. Ми маєм стелю.
– Він класик?
– Ні.
– Модерніст?
– А хтозна.
– Реаліст? Романтик? Хто ж він, га?
– Кров у мистецтва сьогодні венозна,
А він окремо. Він – Дега.
"Діти передражнюють зозулю"
* * *
Діти передражнюють зозулю
голосами хитрими в гаю.
а вона відгукується щиро,
мов зустріла подругу свою.
Чи вона, довірлива пташина,
голосів не вміє розрізнить?
Чи вона в гаю цьому – єдина,
і схотілось їй поговорить?
«Вітрила», 1958 р.
"Доборолися! Добалакались"
* * *
Доборолися! Добалакались!
Досварилися, аж гримить!
Україно, чи ти була колись
незалежною хоч на мить:
від кайданів, що волю сковують,
від копит, що у душу б’ють,
від чужих, що тебе скуповують,
і своїх, що тебе продають?!
Популяція! Нація! Маси!
І сьогодні, і вчора, й колись
українського пекла гримаси
упеклися мені. Упеклись!
Весь цей розбрат, і рейвах, і ремство,
і віки без голів’я вогонь, —
хай він спалить усе це нікчемство,
українського пекла вогонь!
ДОБРА ОЗНАКА
Неспокій, туга і нудьга шалена.
А друзям нудьгувати не з руки —
навшпиньки не блукають біля мене,
не співчувають слізно...
Навпаки:
вони сміються молодо і щиро,
розповідають тисячі пригод,
не губляться і не втрачають віри
при темній хмарі відчаю мого.
І це ознака найпевніша, милий,
що не навік ми розлучились, ні!
Інакше наші друзі б не зуміли
так весело сміятись при мені.
«Проміння землі», 1957 р.
ДОБРЕ ЖИЮ
Звичай – гордість або прикмета...
У Карпатах,
гірському краю,
на питання:
– Як ви живете?
кожен мовить:
– Добре жию.
Може, вмерло дитя єдине,
ворожнеча з другом зайшла,
чи унадився вовк в полонину,
а чи поле вода пойняла, —
все одно в гірському краю
кожен мовить:
– Добре жию!
«Проміння землі», 1957 р.
"Добре, що нічого ви не знаєте"
* * *
Добре, що нічого ви не знаєте,
добре, о майбутнє уві млі.
Всі ми, всі ми в цьому світі знайди, —
нас приніс лелека на крилі.
Все це знає Той, хто нас придумав,
хто поклав життя на Терези,
у чиїх безмежних каракумах
Вічність грає в довгої лози.
Юний предок дивиться з портрета.
Сиве сонце сходить у вікні.
Вчора, пролітаючи комета
підморгнула приязно мені.
20.06.2009
"Мадонна перехресть", 2011 р.
ДОЛЯ
Наснився мені чудернацький базар:
під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавалися різні Долі.
Одні були царівен не гірш,
а другі – як бідні Міньйони.
Хту купляв собі Долю за гріш.
А хто – і за мільони.
Дехто щастям своїм платив.
Дехто платив сумлінням.
Дехто – золотом золотим.
А дехто – вельми сумнівним.
Долі-ворожки, тасуючи дні,
до покупців горнулись.
Долі самі набивались мені.
І тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя ясне,
душею покликала очі…
– Ти, все одно, не візьмеш мене, –
Сказала вона неохоче.
– А може візьму?
– Ти собі затям, –
сказала вона суворо, –
за мене треба платити життям.
А я принесу тобі горе.
– То хто ж ти така?
Як твоє ім'я?
Чи варта такої плати?
– Поезія – рідна сестра моя.
А правда людська – наша мати.
І я її прийняла, як закон.
І диво велике сталось:
минула ніч. І скінчився сон.
А Доля мені зосталась.
Я вибрала Долю собі сама.
І що зі мною не станеться, –
у мене жодних претенсій нема
до Долі – моєї обраниці.
"Літературна газета", 26 січня 1962
"До мене в хату заповзла гадюка"
* * *
До мене в хату заповзла гадюка.
Кажу: – Сідайте. Кави чи вина?
Та й не туди, що тут би треба дрюка,
бо вже по підрах шастає вона.
В її очах болотяна сітчатка,
її язик – роздвоєне жало.
Вина ж сичить, сичала і сичатиме
і розворушить все своє кубло.
Воно ж кишить, і пнеться, і звивається,
і жалить всіх і вся наперебій.
Бо це ж гадючки прості, не вульґаріс,
тут не поможе заклинатель змій.
Кому ж таке потрібно страховидло,
що розвело круг себе мошкару?
Пора сказати: – Все. Кінець. Набридло.
Тепер вже пані, Здвиження. В нору!
16.10.1999
«Мадонна перехресть», 2011
"Домовичкам незатишно у місті"
* * *
Домовичкам незатишно у місті.
Нема горища й комина. А ніч.
Немає хати, що їй років двісті,
і не зітхає челюстями піч.
Нема колиски, щоб поколихати,
а як і є, то зовсім не така.
І навіть сон не ходить коло хати
і не співає "люлі" і "Котка".
На Страсть не пишуть хрестика свічками.
З екранів щось стріляє і реве.
Біда сьогодні буть домовичками,
у інтер'єрах казка не живе.
17.01.2003
"Мадонна перехресть", 2011 р.
ДОН ПІППО ЛІРОЗІ
Сицілія. Етна. Душа як в гіпнозі.
І море, і скелі, і тиша терас.
Дон Піппо Лірозі, ми завжди в дорозі.
Я вперше Вас бачу. Я згадую Вас.
Ми десь розминулись. Мабуть, в Сарагосі.
А може, колись Ви були й на Русі.
Дон Поппо Ліроз, я згадую й досі
троянду і шпагу у Вашій руці.
Цей дзвін цього слова – не ваша терцина?
Цей лицар в пустелі – не Ви вдалині?
Цей шрам на щоці – чи не меч сарацина?
Ця ніжність в очах – чи не сум по мені?
Дон Піппо Лірозі, чм є у нас тіні?
Чи грек,чи іспанець? Ім’я мандрівне.
А може, Ви – простір, і крилами піній
Ви хочете море обняти й мене?
Прощайте, я їду, ми знову в дорозі.
Добра Вам і тиші священних дібров!
Якби ж тільки знати, дон Піппо Лірозі,
В якому столітті ми стрінемось знов?!
«Мадонна перехресть», 2011
"Дорогий мій, сонячний, озвися"
* * *
Дорогий мій, сонячний, озвися!
Може й справді, краще так, – мовчи.
Золотої пам’яті узвишшя,
звідки видно вже лиш силует.
Який печальний в пам’яті естамп!
Мої слова від болю недоріки.
А ти десь там, а ти десь там, десь там —
як обрій мружиш сонячні повіки.
"Дорогі мої, діамантові"
* * *
Дорогі мої, діамантові!
Не циганка я, а скажу.
В кодах нашої хіромантії
бачу лінію пречужу.
Ось тут є вона, тут сховалася,
тут лаштується до злиття.
Тут поглинута, тут урвалася,
тут скалічила нам життя.
Де майбутнє? У траєкторії.
Де минуле? Було колись.
Не взолотиш руку Історії.
То, принаймні, хоч схаменись!
17.02.2009
"Мадонна перехресть", 2011 р.
ДОСВІД. АКАЦІЯ
Весна, дівчисько в ластовинні,
ще не ціловане в уста,
світанки жовті, аж левині,
хорал, проспіваний з листа
такими щиглями, канарками,
перепелиними капелками,
дзвенить лісними закамарками,
цвіте рясними закапелками!
Цвіте акація, акація —
на хмарі біла аплікація —
мого дитинства експлікація —
і просто так – цвіте акація!
Тепер дітей годуй не кетями.
– Дівча, а кинь-но і мені! —
Ряхтять акацій білі кетяги
в прудкій дитячій пелені.
Весна збиває шумовиння
у пелюсткове ескімо, —
а що ж ми винні, що ж ми винні,
що вже акацій не їмо?!
О, як їх їлося – як ласощі!
З росою, сонцем і стеблом.
Як смачно плямкалось, як лазилось
по верховіттях над селом!
О, як їх їлося, вминалося,
хрумтілося із мокрих жмень!
А щось таке в житті миналося,
миналося із дня у день...
Тепер куштую цвіт з галузки —
струшу росу... зломлю стебло...
Дивлюсь, щоб там якоїсь кузки,
якої кузки не було.
"До шибки притулився голубок"
* * *
До шибки притулився голубок.
У дощ йому незатишно надворі.
Моя фіранка, штапельний лубок,
хитає лоджій обриси суворі.
Венеція… Каміння і вода…
