Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 18 страниц)
сама від себе хочу у відпустку.
Лети, душа, у сонячні краї,
у вирій мислі, у країну слова.
А тінь моя – не візьмемо її,
нехай у пічку підкидає дрова.
Хай проводжає всіх моїх птахів.
Це тінь сумна, бо тіні всі черниці.
Отут спочину після всіх шляхів
і напою Пегаса із чорнильниці.
Ох, бідний кінь, гірке його пиття!
Жив на Парнасі і жував би квіти.
Нелегко, брат? Нічого, це життя.
А ми з тобою все-таки джиґіти.
НІЧ
Захлинаються м’ятою луки.
Мерехтять вересневі зорі.
Розметавши ріки, як руки,
спить земля в м’якому просторі.
Їй на коси випали роси,
трави-ковдри сповзли з постелі,
та й відкрилися ніженьки босі
і гаряче плече пустелі.
Місяць вирізав шпару в небі
ледь помітним серпом з латуні,
мов, ховаючись сам від себе,
задивився на сплячу красуню.
«Вітрила», 1958 р.
"Нічого такого не сталось"
* * *
Нічого такого не сталось.
Бо хто ти для мене? Сторонній.
Життя соталось, соталось
гіркими нитками іронії.
Життя соталось, соталось.
Лишився клубочок болю.
Нічого такого не сталось.
Ти просто схожий на Долю.
"Ніч одягне на груди свій старий медальйон"
* * *
Ніч одягне на груди свій старий медальйон.
Місто спить, як строфи Верхарна.
Скільки років Землі —
і мільярд,
і мільйон, —
а яка вона й досі ще гарна!
"Ніч повісила жовтий ліхтар"
* * *
Ніч повісила жовтий ліхтар над полями.
Зорі, ніби сніжинки,
косо падають вниз.
Осявають лице,
шарудять у нас під ногами
і пропалюють в полі
сніговицею витканий плис.
Ти не знаєш, чому
так зробилося гарно відразу?
Вчора так не було .
І ніколи так не було...
Просто, може, TOMV.
що сьогодні ми вперше разом
бачим сніг і зірки,
що горять у землі над чолом.
«Вітрила», 1958 р.
"Ні щастя, ні волі, ні чуда"
* * *
Ні щастя, ні волі, ні чуда,
ні часу, хоч би про запас.
Живу, все життя не почута,
причетністю вбита до вас.
Ні честі, ні мови, ні згоди,
самі лише смутки і пні.
Коханий мій рідний народе,
ти збудешся врешті чи ні?!
23.06.2010
«Мадонна перехресть», 2011 р.
НОВОРІЧНИЙ БАЗАР
Кудись відпливає будинок,
бо падає сніг навскіс...
Сьогодні на площі виник
зненацька ялинковий ліс.
Ялинки зросли з нічого.
Ще вчора на місці їх
двірник лопатою човгав,
золою притрушував сніг.
Був тихий будень холодний.
Сьогодні ж тут – метушня,
бо вечір став передоднем
якогось нового дня.
Сьогодні на площі виник
зненацька ялинковий ліс.
Ідуть покупці до ялинок,
і падає сніг навскіс.
Ялини різного зросту
стоять в сніговій імлі.
Не зрубують їх, а просто
відокремлюють від землі.
І робиться їм не тісно,
ялини – одна в одну...
Були б вони справжнім лісом,
якби вони мали коріння,
якби їх було неможливо
купить за дешеву ціну.
«Проміння землі», 1957 р.
"Ну, мідь, ну, золото. Ну, продана свобода"
* * *
Ну, мідь, ну, золото. Ну, продана свобода.
Ну, влади прагнете. Кордони вам тісні.
А хто ж вам право дав одняти у народу
його велику гордість і пісні?
Об скелі б’ється те невтішне море.
Помер Неруда. Скрізь горить Трансвааль.
Що не народ – одне й те саме горе.
Що не поет – одна і та ж печаль.
"Обдарував присутністю, побув"
* * *
Пам’яті Леоніда Коваленка
Обдарував присутністю, побув
тут, серед нас, поусміхався людям.
І жоден шпиль не мавши за Парнас,
сміявся сміхом лагідним і мудрим.
Зробив останній у житті привал.
Його душа прокинеться в легенді.
Як він сміявся, як він жартував! —
життя проживши з кулею в легені.
Ось він іде – ніколи і ніде! —
Лікує слово сміхом від пристріту.
Сьогодні день… Осінній тихий день —
І Льоня усміхнувся з того світу.
23.10.1989
«Мадонна перехресть», 2011
"Обережні люди придумали забобони"
* * *
Обережні люди придумали забобони —
між серцем і розумом знак заборони.
Між серцем і розумом – остороги.
Забобон – для кохання.
Забобон – для дороги.
З півдороги вернутись – погана прикмета.
Лихоліття криваві віщує комета.
Чорний кіт
на невдачу по вулиці шаста...
Ну, а що ви придумали, люди, на щастя?
Є які-небудь певні прикмети?
Не фатальні коти,
не зловісні комети?
Доброзичливі звірі
і ласкаві сузір’я?
Так і хочеться вірити.
І повірю.
А чого ж?
Уявляєте – щастя ще де то —
А вже є у людини щаслива прикмета.
Ну, там квітка, підкова, гніздо чи омела.
От людина і ходить собі весела.
«Мандрівки серця», 1961 р.
ОБРАЖЕНИЙ ТОРКВЕМАДА
Я інквізитор. Ну, і що із того?
Чи то такі вже злочини страшні?
Я не хвалюся. Віку золотого,
звичайно ж, не було і при мені.
Ну, катував. Ну, навертав до лона.
Палив багаття вищі голови.
Я їх убив, ну, може, півмільйона.
Ану згадайте – скільки вбили ви?
"Обступи мене, ліс, як в легенді"
* * *
Обступи мене, ліс, як в легенді про князя Хетага,
коли й кінь був убитий, і він уже ледве брів.
Осбтупи мене, ліс! Хай зупиниться вся ця ватага,
хай удариться люттю об спокій твоїх стовбурів.
Я побуду з тобою. Я тихо з тобою побуду.
Нахилися до мене і дай мені жменьку суниць.
Подивлюся на сонце. Поклонюся знайомому дубу.
Розпитаю, як справи у сосен, і звірів, і птиць.
Хай погоня підожде, усі ці жорстокі і тлусті.
Я нікуди не дінусь. Я долю свою прийму.
А коли я, беззбройна, їм потім вийду назустріч,
то вони позадкують, самі не знають чому.
ОБУРЕННЯ
Погасло багато сонця,
і вечір,
як сивий попіл,
осипався з неба на місто
і в сяйві ліхтарному зник...
Скінчилася денна праця.
Почався вечірній поспіх.
На розі, біля заводу,
ввійшов у трамвай робітник.
Спецодяг в цеху залишив
і чистим їхав додому.
Але невід’ємні від нього
сліди трудових років:
веселе його обличчя
покрила тінями втома,
і руки його зашкарублі
до крові цемент роз’їв.
Дівча уступило місце.
Хтось вийняв свіжу газету.
А інші відпочивали,
схилившись на спинки лав.
І тільки юнак вузькогрудий
у чудернацьких штиблетах,
плечем заслонивши даму,
«Яке неподобство!» сказав.
Вона повела плечима.
Зняла з рукава порошинку.
Обурено відвернулась,
засяявши блиском прикрас...
А я пропоную зробити
позачергову зупинку:
нехай обурені вийдуть,
щоб не бруднили нас!
«Вітрила», 1958 р.
"Огортають землю замети"
* * *
Огортають землю замети
і обтяжує горе зайве.
А земля, як годиться планеті,
випромінює тепле сяйво.
Я землі не бачила збоку,
не вела спостережень в ночі,
виміряю віддалі кроком,
бачу сяйво на власні очі.
Коли серпень у росах іскриться,
я тону в степовому теплі,
і здається мені пшениця
золотим промінням землі.
Коли маки у травах жевріють,
коли хвилями грає море, —
голубе, зелене, рожеве
підіймається сяйво вгору.
А буває, ідеш по світу,
і проходить повз тебе людина
так, неначе проносить квіти
і тобі віддає половину.
Ще і стебла від рук гарячі.
Озирнешся на неї здаля
і збагнеш – на промінь багатша
стала раптом твоя земля.
«Проміння землі», 1957 р.
"Одгородила доля шматочок поля"
* * *
Одгородила доля шматочок поля
та й каже: – Отут нам з тобою сіяти.
Хочеш – шито, хочеш – пшеницю,
мак, свиріпу, овес, щирицю.
Чи по самісінький горизонт
насій собі клопотів і гризот.
А я кажу:
– Чи не можна якогось легшого грунту? —
А вона мені каже:
– Легший уже позаймали.
А на цьому давно вже й не орано —
як заклято, як заговорено!..
Отут нам і сіяти.
Може, зійде яка стеблина.
"Одкам’янійте, статуї античні..."
* * *
"Одкам’янійте, статуї античні,
одкам’янійте і кричіть на гвалт!
В Лос-Анжелес пальми синтетичні
уже вростають коренем в асфальт.
Там смог навис, і сонце тяжко гріє,
потік машин тісніший череди,
і алігатор міста – алергія —
виходить із асфальтів, як з води.
Дерева вже тримаються за стіни,
вони ідуть із міста ледь живі.
Невже колись і їх уже не стане,
ні коника в реліктовій траві?
Сухі гілки – це вже вінок терновий.
Останній клен світ за очі забіг.
Залишитсья єдиний лист кленовий —
бетонний лист – розв’язкою доріг.
Ліси мої, гаї мої священні!
Пребудьте нам вовіки незнищенні!
"Одклекотіли гуси й лебеді"
* * *
Одклекотіли гуси й лебеді.
Вже їх чекає десь лиман.
І привидом князівни Либеді
Над річкою встає туман.
"О друзі мої! Із рідних домівок"
* * *
О друзі мої!
Із рідних домівок
вітрила ввижаються дальніх мандрівок...
а в дальніх мандрівках
ввижається в млі
коріння дерев у рідній землі!
«Вітрила», 1958 р.
"Ожиново-пташиний ліс"
* * *
Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті.
Одну сосонку вишиває
сріблястим шовком павучок.
Із цих озер пили ще динозаври.
І плив туман великоднів русальних.
Але ж біда народу, де на завтра
уже не залишається казок!
"Ой, із загір’я сонечко, з загір’я..."
* * *
Ой, із загір’я сонечко, з загір’я,
із-за далеких марев і морів.
Щоранку йде в холонучі сузір’я
одвічний дим одвічних димарів.
Чабанська ватра тліє коло заватри,
на довгій палі шелестить сніжок,
і бурелом громіздко, мов гекзаметри,
лежить у лісі поперек стежок.
Співає ліс захриплими басами,
веде за повід стежечку худу.
І це вже, певно, зветься небесами,
бо я уже над хмарами іду.
Тут, в небі, тихо. Ані шум потічка,
ні вітру шум, ні пташка лісова.
І тільки десь Іванова Марічка
із того світу кличе його: – Йва-а-а!..
"Ой ні, ще рано думати про все"
* * *
Ой ні, ще рано думати про все.
Багато справ ще у моєї долі.
Коли мене снігами занесе,
тоді вже часу матиму доволі.
А поки що – ні просвітку, ні дня.
Світ мене ловить, ловить... доганя!
Час пролітає з реактивним свистом.
Жонглює будень святістю і свинством.
А я лечу, лечу, лечу, лечу!
– Григорій Савич! – тихо шепочу.
Минає день, минає день, минає день!
А де ж мій сад божествених пісень?
Он бачиш, хто сидить в тому саду?
Невже я з ним розмову заведу?
Невже я з’їм те яблуко-гібрид,
що навіть дух його мені набрид?!
...Прикипіли ноги до постаменту, хліб у торбі
закам’янів. – Біда, – каже Григорій Савич. —
Він мене таки спіймав, цей світ, добре хоч,
що на тому світі. Нічого, якось відштовхнуся
від постаменту, та й підемо.
...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.
Шепоче ліс: – Жива із кам’яним!
– Диви, дива! – Дивується трава. —
Він кам’яний, а з ним іде жива!
І тільки люди зморщили чоло:
– Не може бути, щоб таке було.
Та їх давно вже хтось би зупинив!
...Тим часом ми проходимо крізь час.
Він твердо ставить кам’яну стопу.
Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.
Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.
Ми є тому, що нас не може бути.
"Ой, осінь, осінь, барви чудотворні"
* * *
Ой, осінь, осінь, барви чудотворні!
Як журавлі кричать твої: – Курли!
Які минають люди неповторні!
Хоч би іще хоч трошки побули!
Уже дерева – як рогаті олені.
Останнє листя облітає з крон.
Душа стоїть у пам’яті як в повені.
І тільки світить бакени Харон.
ОКСАНІ
Дитя моє, ночі безсонні.
Дитя моє, лагідні ранки.
Дитя моє, теплі долоні
і тихі, як сон, колисанки...
Ой, люлю,
ой, люленки-люлі.
під вечір злетілися гулі,
та й стали думать-гадати,
що доні моїй дарувати...
Даруйте їй дні променисті,
і долю, і щастя безкрає.
А серце, ласкаве і чисте,
вона і сама уже має.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"О мастаки пристосувати крок..."
* * *
О мастаки пристосувати крок!
Де треба – рачки,
де зручніше – плазом.
Посеред ребер, серця білих крокв,
фатальна опечатка протоплазми.
Ваш звичний спорт – тупий шахсей-вахсей
і самоїдства дика галабурда.
Напозичались у сірка очей
і набули ганьби, як атрибута.
Тупої ремигайлівки воли!
Вам залигали душу недоріку.
Ви калабані страху розвели
на всіх духовних магістралях віку.
Що може душу сколихнуть рабу?
Січкарня душ, омріяна епохо!
Мистецтво взяте на скабу.
Митці поволі обростають мохом.
"О, не взискуй гіркого меду слави..."
* * *
О, не взискуй гіркого меду слави!
Той мед недобрий, від кусючих бджіл.
Взискуй сказать поблідлими вустами
хоч кілька людям необхідних слів.
Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.
Взискуй терпіння витримати все.
А справжня слава – це прекрасна жінка,
що на могилу квіти принесе.
"Опадає вишневий цвіт"
* * *
Опадає вишневий цвіт
під вагою студених краплин...
Передати б тобі привіт,
та, мабуть, непотрібний він.
Позаносила повінь мости,
похилила трави роса...
Передати б тобі листи,
та боюся їх написать...
Бо у тебе очі хисткі,
і непевний у тебе сміх...
На землі лежать пелюстки,
то дощі позбивали їх.
«Проміння землі», 1957 р.
"Осінній сад ще яблучка глядить"
* * *
Осінній сад ще яблучка глядить,
листочок-два гойдав на гілляках.
І цілу ніч щось тихо шарудить,
і чорні вікна стигнуть в переляках.
Між стовбурами пробігав тінь...
А у світанків очі променисті.
Те білий кінь,
то білий-білий кінь
шукав літо у сухому листі.
ОСІНЬ
Вранці щулиться нагідка
від рясних колючих рос.
Розцвітає сиза квітка,
називається – «мороз».
Розцвітає в пізню пору,
коли й трав уже нема.
Отже, скоро,
скоро,
скоро,
Землю вибілить зима...
Не шуми, холодний вітре,
хмаро, геть з-перед очей!
Хай про зиму пізні квіти
попереджують людей.
«Вітрила», 1958 р.
ОСІНЬ ДИКУНСЬКА
Кошлатий вітер-голодранець
в полях розхристує туман,
танцює юродивий танець,
б'є в бубон сонця, як шаман,
І, настовбурчивши окраси —
зап'ястя, пера, пояси —
гудуть зелені папуаси,
лисніють литками ліси.
Тупцюють з вивертом і свистом,
трясуть глицевий тамбурин
і вигинають мускулисто
янтарні спини стовбурів.
Сосновим потом пахне пряно.
Гугнявить бубон в жовтий рев.
Дрижать скелети дерев'яні
іноплемінників-дерев.
Бредуть приречено – ні скарги —
високі бранці край доріг...
І падають багряні скальпи
шаману сивому до ніг.
ОСІНЬ ЖАГУЧА
* * *
Вечірній сон закоханого літа
і руки, магнетичні уночі.
Вродлива жінка, ласкою прогріта,
лежить у літа осінь на плечі.
Дозріла пристрасть до вогню і плоду.
Пашить вогнем на млосному щаблі.
І торжествує мудрий геній роду
всього живого на живій землі.
Ще літо спить, а вранці осінь встане –
в косі янтарній нитка сивини,
могутні чресла золотого стану,
іде в полях – вгинаються лани.
Близнята-зерна туляться в покоси,
біжить юрба червонощоких руж,
сплять солодко черкуси-негритоси,
біляві яблука і жовта раса груш.
Рве синій вітер білі посторонці.
А в серце літа – щедрий сонцепад.
І зливками розтопленого сонця
лежать цитрини, груші й виноград.
Загусне промінь в гронах перегрітих.
А ляже сніг на похололі дні –
жагучий сон закоханого літа
в холодну зиму бродить у вині!
ОСІНЬ УБОГА
Прошкандибала осінь по стерні,
ввіткнула в степ цурупалля, як милиці.
Летів козак на білому коні,
гукнув їй:
– Тітко, чей же, натомилися?
Хутчій давайте руку, підвезу.
Аж до якого двору вам під'їхати? —
Заморосило осінь у сльозу:
– Спасибі, хлопче, ніколи і нікуди.
Все роздала, червінці й дукачі.
Чужі курчата розклювали просо,
Убога торба – хмара на плечі,
іду в полях, голодна, гола й боса,
А вже цвяхами колеться стерня,
і крутить хуга біле перевесло.
Ти краще злазь, козаче, із коня,
копай могилу, поки не підмерзло.
Вкопай тепла земного.
Поклади
на тихі груди снігову намітку.
А в головах у мене посади
жовтогаряче сонце, як нагідку.
"Осінній день, осінній день, осінній!"
* * *
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! – та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген, килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче кошик серед трав – нема мелодій.
"Осінній день березами почавсь"
* * *
Осінній день березами почавсь.
Різьбить печаль свої дереворити.
Я думаю про тебе весь мій час.
Але про це не треба говорити.
Ти прийдеш знов. Ми будемо на «Ви».
Чи ж неповторне можна повторити?
В моїх очах свій сум перепливи.
Але про це не треба говорити.
Хай буде так, як я собі велю.
Свій будень серця будемо творити.
Я Вас люблю. О як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
"Осіння піротехніка – тумани"
* * *
Осіння піротехніка – тумани.
В човнах великі жовті гарбузи.
Чиєсь дитя подибало до мами,
а мама десь на відстані сльози.
І доля десь – на відстані печалі.
І час минув. І виросло дитя.
Вже ті човни до вічності причалили.
У Зоні віє вітер небуття.
ОСТАННІЙ КОНЦЕРТ ОЙСТРАХА У КИЄВІ
Була гроза. Двори були, як гроти.
Ревли потоки бурі і руді.
І, як важкі повільні бегемоти,
Машини йшли по фари у воді.
Чорнів тополь воронячий літопис.
Вода змивала непохитність черг.
А ми ловили хоч який автобус,
таксі, пікап, хоч Ноїв, а ковчег!
Вечірні сукні вже були, як рядна,
і кожний крок вже схожий був на трюк.
І парасолька, смішно безпорадна,
шукала шлях, вистукувала брук.
І ми пройшли, проїхали, промчали,
ми пролетіли, власне, пропливли.
Ми на колесах до фойє причалили.
Ми на пуантах в тишу увійшли.
Концертний зал був круглий, наче острів.
Погасла люстри золота бджола.
І ще живий, а вже далекий Ойстрах
підняв смичок… і скрипка ожила!
Летюча тінь циганського лошати —
магічна влада геніальних рук! —
Мабуть, це добре – завжди поспішати,
Бо смерть і вічність – то уже не рух…
То, може, велич, може, час і простір.
Але ж не скрипка!.. Не життя моє...
Ми якось дуже звикли, що він – Ойстрах.
Ми якось дуже звикли, що він є.
А от нема. І струни його стихли.
І проти смерті слава не рецепт.
А ми тоді... ми все-таки... ми встигли...
Ми думали, що то іще концерт!
ОСТРАХ
Очей ворожих, суперечок гострих
ніколи не боялась я.
У мене викликає острах
лиш ніжність і печаль твоя.
Я відвела б тебе рукою,
немов біду свого життя,
немов причину неспокою,
немов можливість каяття.
Якщо життя моє – як нива,
то на її широкім тлі
будь колоском – і, може, злива
тебе прихилить до землі.
Якщо життя із гаєм схоже, —
лише листком на гілці будь:
я сподіватимусь, що, може,
якісь вітри тебе зірвуть.
Будь випадковим, чи злим, шаленим.
Дай смуток, розпач, каяття...
Лиш мрією не стань для мене,
бо це уже на все життя.
«Проміння землі», 1957 р.
"Отак пройду крізь твій великий подив"
* * *
Отак пройду крізь твій великий подив,
не зачеплюсь об лагідні слова.
Ти Вельзевул. По душу теж приходив.
А я не віддала її – й жива.
У тебе з вуст пашіло біле полум’я.
Аби ж то й окошилося на тім.
Ти був високий, наче сонце полудня,
і сумнівам скорочувалася тінь.
Таким лишивсь. А я піду у зливи.
Молитись пням... Такі тотальні пні...
Я не люблю нещасних. Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
"Отак, як зроду, потаємно, з тилу"
* * *
Отак, як зроду, потаємно, з тилу,
Усіх міщан ощирені лаї
Ненавидять в мені мою скажену силу,
Ненавиджу я слабкості свої.
І скільки їх! Я зіткана з печалі.
Для ближніх знято тисячі свитин.
Коліна преклонивши, як Почаїв,
Стоїть душа перед усім святим.
Дзижчать і жалять міріади версій.
Ну що ж, нехай. Я сильна, навіть зла.
Я знаю: слабкість – це одна з диверсій.
А я ще в диверсантах не була.
ОТА САМА ЇВГА
Ходила у чорній керсетці. Хромові чобіточки.
Голову носила високо. Ні посмішки, ні сльози.
А в її чорнобривцях сокотали щоліта квочки.
А на її перелазі віщались гарбузи.
А всі казали про неї: це Ївга, це ота сама!
А що "та сама", до чого —
спробуй в дитинстві втям.
Сама – то це було видно. Гарна була, як сарна.
А решта, хто його знає, решта була життям.
А я ніколи не бачила, щоб хто заходив до двору,
щоб хто спинив серед вулиці або до хати провів.
І ходила та Ївга в куряві поговору,
в червоних і чорних маках вишиваних рукавів.
Ніхто не спитав ні в кого:
людоньки, що ж це коїться?
А Ївга сіяла м’яту, та сама, сіяла кмин.
І в чорних сльозах стояла,
в солодких сльозах шовковиця,
і чорні сльози шовковиці капали через тин.
Але усе це минуло.
Скрипки на весіллях терликають.
Дівчата б’ють закаблуками.
Співають хлопці басами.
Тепер, слава Богу,
на Ївгу пальцями не витикують.
Тепер їй восьмий десяток. Тепер вона не та сама.
"От був народ! Що римляни, що греки"
* * *
От був народ! Що римляни, що греки.
На всі віки нащадкам запасли.
А ми… А ми!.. Хоч би які лелеки
Гомера нам в колиску принесли.
Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,
були боги в нас і були герої,
який нас ворог тільки не терзав!
Але говорять: «Як руїни Трої».
Про Київ так ніхто ще не сказав.
Колись у давність недозриму
була страшна дорога з Риму.
І звався Аппіїв той шлях.
Вже скільки тих віків минає,
а в світі, певно, кожен знає,
коли й кого там розпинали,
Про це написано аннали,
про це писали так і в риму,
зучили вздовж і вперехрест.
Але ж ота дорога з Риму
якихось кілька сотень верст.
А тут до самої Волині
лежать ці села удовині!
Хто знає, що тут відбулося?
Хто розказав це людям до пуття?
Неназване, туманом пойнялося.
Непізнане, пішло у небуття.
І десь, колись, через багато літ,
ніхто цього й не втямить вже як слід,
не зніме шапку, не проллє сльози,
бо що? – дорога, їздили вози,
гули вітри, бриніла хохітва…
Велике діло – писані слова!
Історії ж бо пишуть на столі.
Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен,
дорогою до Києва з Лубен!
З роману «Маруся Чурай»
"Отримала я ненаписаний лист"
* * *
Отримала я ненаписаний лист.
Торкнула той лист, як струну гітарист.
Я чую слова, де ні слова нема.
Я теж, як і ти, від любові німа.
Кохання – це мука. Кохання – це хист.
Кохання – це твій ненаписаний лист.
"Ох, не повчайте молодих"
* * *
Ох, не повчайте молодих! Нехай побудуть молодими.
Кожне покоління відкоркує своє шампанське.
Кожне покоління вип’є свою чашу.
Але чому вони повинні пити ще й нашу?!
Причому вона ж і не наша, це ж нам залишена чаша.
"Очима ти сказав мені: люблю"
* * *
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
"О як страшно і як назавжди"
* * *
О як страшно і як назавжди,
як навіки і на віки,
ані зойкнувши, ні сказавши,
йдуть на той світ наші батьки!
Ані зойкнувши, ні сказавши,
лиш напившися горя вщерть, —
як безвихідно, як назавжди
відпливають вони у смерть!
ПАМ'ЯТІ ПЕРШИХ РУМУНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ
Ввійшли у мистецтво з громом – aж досі в душах відлунює
Спалились, як на жертовнику, – не ждали собі нагород.
Створили для тебе мистецтво, вишневогуба Румуніє!
Умерли теж відповідно – у тюрмах і від сухот.
Давно це було, Румуніє, коли ти була під боярами,
і геній твоєї нації ходив іще в личаках,
коли на гірських пасовиськах мистецтво ячало флоярами
і скрипка – дитя печалі – ридала в твоїх руках.
І ситі масні ретрогради, такі між собою приязні,
як ті торгаші біблійні, що разом пропхалися в храм,
тримали твоє мистецтво, як горизонт на прив’язі,
писали якісь картини – картини, дешевші від рам.
І раптом – з'явились художники! Неждано так і так грізно.
Художники божою милістю, всім серцем своїм і нутром,
А що – визнання? Дрібниці. Воно приходить запізно,
коли вже нічого не треба, коли вже земля пером.
Вони прийшли, як відплата.
Веселі, бездомні й голодні.
Свою неприкаяну долю пили з найгіркіших чаш.
Картин їх за грубі мільйони музей не віддасть сьогодні.
Якби їм тоді хоч лея – купити кармін чи гуаш!
В країні тупої влади, в країні вина й оксамиту,
під свист і цькування невігласів, під вітру холодне виття,
за той проїзд в недозволене платили високе мито —
єдину від Бога власність – своє непрожите життя.
За той проїзд в недозволене, за віру свою, за вірність,
за те, що натхненим пензлем прославили свій народ!
Дивлюся на них і думаю: це що вже – закономірність,
щоб так умирали художники – у тюрмах і від сухот?!
ПАМ'ЯТНИК І.М.СОШЕНКУ
Умер проїздом. Корсунь спав, байдужий,
що десь сьогодні, вчора чи торік
умер проїздом, сивий і недужий,
якийсь старий самотній чоловік.
Тяглась розбита корсунська сошейка.
Гула церковця хором неземним.
Лежить Іван Максимович Сошенко,
і всі на світі плачуть не за ним.
А Рось кипіла в кам'яному ложі,
між голих віт кричало вороння.
І дві вербички стали на сторожі,
щоб ту могилу час не зарівняв.
І два віки зійшлися на пораду.
І Літній сад приснився тій вербі.
Хоч би яка скульптура з того чаду
прийшла сюди постояти в журбі!
Лежи, Іване. Світ вже був немилий.
Ще тут всілякі грози прогудуть.
Тут Рось тобі камінчиків намила,
з них добрі люди пам'ятник складуть.
Ти в цей пейзаж печально так вклинився.
Лишився тут, спасибі тій вербі.
Лежи, Іване. Кожен, хто вклонився
твоїй могилі, – пам'ятник тобі.
ПАНСІОНАТ «ФОРЕЛЬ»
(До питання про нервову систему)
В салоні пансіонату
зловили «Апассіонату»,
порпалися в ефірі,
шукали джаз.
Хлопчики розбещені,
молодички розпещені
вбивали час.
Сивий професор втупився в одну точку,
Анемічна дама нудьгувала в куточку,
Хмари над лісом пливуть перисті.
Флегматики вдумливо грають в покер.
Підтоптані пари, такі непаристі,
як Януси, дивляться в різні боки.
Усі бережуть огрядні фігурки.
Усі ковтають якісь пігулки. —
І з ранку до ночі та сама тема:
нервова система, нервова система!
Цвітуть гладіолуси, матіоли.
Нема емоцій, є моціони.
І тільки одна чорнокоса жінка
між цих болящих звучить дисонансом.
Вона промениться банальним здоров'ям,
смаглявим, гарячим, вишневим рум’янцем!
І там, де втомились дебелі дебіли,
вона до автобуса легко добігла.
Ні моціонів, ані режиму.
Вона в Карпатах збирає ожину.
Волосся у зливу струсне по плащу —
і викрутять з нього півхмари дощу.
Сміється на найвищому регістрі.
Вживає парфуми «Індійський сандал».
А чоловіки ходять і роздувають ніздрі.
Чужі чоловіки. Справді, скандал.
І, може, лише анемічна дама
не гострить кігті на неї в куточку,
бо то вже – Єва того Адама,
котрий вже дивиться в одну точку.
Отож їй дама і пояснила:
вона цим курортом буквально снила.
Неврастенія.
Роблять уколи.
Вона сюди не приїде ніколи.
Уколи не тонізують.
Сусіди тероризують.
– І потім ці грози, постійні грози!
Вночі гаркотять, а у мене неврози.
І потім, що це за акварелі?
Дають салаку замість форелі.
І потім, ця молодь, ця музика. Жах.
І потім – машини гудуть в гаражах.
Вам добре, у вас не розхитані нерви.
У вас є щось від богині Мінерви.
А тут все втрачено, все зужито,
і стільки всього в житті пережито!
Постійні струси, постійні стреси,
погані праси, немає преси.
Така вона стомлена, анемічна,
гіпопотамо-гіпотонічна.
Волосся фарбоване під мімозу,
обличчя в стані анабіозу.
І з ранку до ночі та ж сама тема:
нервова система, нервова система!
Старесенький лікар, чаклун санаторний,
підсилений курс призначає, повторний.
І слухав меццо, сопрано й фальцети,
і пише рецепти, і пише рецепти...
А ця спокійна, монументальна.
Такій, мабуть, пасувала б тога.
Тугі завитки смоляного волосся —
як барельєф ассірійського бога.
Ввійшла в кабінет, як ніхто ще не входив,
така квітуча, струнка на подив,
така весела, така чорноброва!
– Та я, – каже, – що, я практично здорова.
Яке там серце, яка голова?
На що мені скаржитись?
Я – жива!
Мене не вбив ні снаряд, ні куля.
З моєї шкіри не зробили ридикюля.
Волосся моє не пішло в промисловість.
Хороші діти. Спокійна совість.
Люблю свою працю. Щаслива в родині.
Чого ще треба сучасній людині?
А лікар оглянув її по формі.
Сестричка зробила аналіз крові.
Нервова система – нічого, в нормі.
І серце міцне, і легені здорові.
Буває ж такий щасливий феномен!
Поміряв їй пульс.
І, як штамп на конверті,
майнув на руці татуйований номер —
компостер Дахау, табору смерті.
ПАПОРОТЬ
Птиці зелені
у пізню пору
спати злетілись
на свіжий поруб.
Тихо спустились
на жовту глицю
птиці зелені,
зелені птиці.
Крилами били,
пера губили,
голови сизі
низько хилили.
Пні навкруги –
їхні родичі кровні.
Зрізи на пнях –
наче місяць у повні.
Птиці зелені!
Що ж вам ще треба?
Маєте місяць.
Маєте небо.
Та на зорі,
в золотаву пору
птиці зелені
рвонулися вгору.
Тільки злетіть
не змогли, не зуміли:
тісно було,
переплутались крила.
"Вітрила", 1958 р.
ПАСАЖ БОЛЮ
* * *
Мало всього – ще і тугу цю вовчу
в оце щоденне людське улюлю!
А я перетерплю, а я перемовчу,
аж поки згіркне слово «люблю».
Оці Ніагари блуду і бруду,
а я пересилю, русява, як Русь,
а я переб’юся, а я перебуду,
а я переплачу, пересміюсь!
Це переждати, пережадати,
це передвічне навперехрест,
це як перестріт – тебе перестріти,
це як переступ – слово і жест.
Перенебачу, переночую,
передощиться, переболю,
а я переднюю, переночую,
а я перегодом перелюблю.
А я утечу в кошлаті Карпати,
а я цю любов задушу і уб’ю…
Зорі стозорі,
Ви що – телепати?
Чого ж ви ак дивитесь в душу мою?!
"Дукля", кн. 6, жовтень 1967, Пряшів
ПАСТОРАЛЬ ХХ СТОРІЧЧЯ
Як їх зносили з поля!
Набрякли від крові рядна.
Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.
Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна
вже не виведе з горя отих матерів.
А степам
будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,
те покиддя війни на грузьких слідах череди.
Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,
голуб'ята, анциболи, хоч не роди!
Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким не хотілося жить.
Під горю стояла вагітна, як поле, мати.
І кричала та мати:
– Хоч личко його покажіть!
Личка вже не було. Кісточками, омитими кров'ю,
осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.
Гарні діти були. Козацького доброго крою.
Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.
Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.
Попід руки держала отих матерів рідня.
А одна розродилась, і стала ушосте – мати.
А один був живий. Він умер наступного дня.
ПЕЙЗАЖ ІЗ ПАМ'ЯТІ
Ледь-ледь торкаю слово аквареллю —
прив'ялий ранок, тиша, парапет.
З кленового туманного тунелю
виходить Рильський, майже силует.
Різьба по небу – дерево черлене.
Я теж з туману обрисом з'явлюсь.
Він сумно-сумно дивиться на мене,-
хто я така, чого я так дивлюсь.
А я дивлюся... Я хвилююсь трохи...
І розминулись. Тільки силует.
Оце і все. Зустрілись дві епохи.
Дурне дівчатко і старий поет.
Кружляє листя, і не чутно кроків.
Пейзаж, котрому років, років, років.
"Пекучий день... лісів солодка млява"
* * *
Пекучий день... лісів солодка млява...
смага стежок... сонливиці левад...
Іде гроза дзвінка і кучерява
садам замлілі руки цілувать.
Краплини перші вдарили об шибку.
Кардіограма блиснула крива.
