Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"

Автор книги: Ліна Костенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 18 страниц)

на скелі дикій, як бізон.

І місто, вгвинчене в могили,

гібрид валторни і кота,

напнеться нервами тугими

на звук священного щита.

Удар. І ще раз. Бевхне глухо

в кубло чужинців і заброд.

Асфальтами залите вухо

не знає імені: Народ.

Нащадки вбивць і товстосуми,

священних рік повзучий пляж...

        Ти де взялася, Іма Сумак?!

        В оцей блюзнірський камуфляж

        як проросли твої молитви,

        той клекіт древнього жерця?

        Чи плем'я, знищене для битви,

        помстилось голосом співця? –

Щоб він сопрано, меццо, басом

усіх немислимих октав

ячав, метався диким барсом

і нот ні в кого не питав!

Йому під силу велич опер,

врочистий гімн чужих молитв.

А він, могутній, чинить опір,

співає те, що кров велить!

Співає гімни смертна жінка.

А в ній – чи знає і сама? -

безсмертно тужить плем'я – інки.

Те плем'я, котрого нема.

"Літературна Україна", 4 червня 1962

"І натовпом розтерзана Гіпатія"

*  *  *

...І натовпом розтерзана Гіпатія,

і Галілей, осміяний не раз,

якась звичайна людяна симпатія,

а не канони поєднали нас.

1 просто сум. І просто вечоріє.

Ти розплітаєш мислі і косу.

А ти, Склодовська, змучена Маріє,

бувало й так, що не бувало й су?

Ти схуд, Джордано. Одіспався б трохи.

Ти ж був дитя, вони вважали – тигр.

Ти все віддав для людства, для епохи.

Чи ти хоч, хлопче, налюбитись встиг?

А ти, Домбровський, ти почав курити?

Ти так і вмер, Тарасе, в самоті?

Тебе ще різні викличуть спірити.

Пошли їх к чорту, бо це саме ті.

Це ті. Ті самі. Саме ті, которі

тебе вбивали. В тому весь і сміх —

перпетуум мобіле історії:

мої убивці – правнуки твоїх.

Худенький Гус... Вони його зв'язали.

їм не відсохли руки по плече.

А ти – блюзнір, подвижнику Везалій?

Тобі досадно? Це тебе пече?

А ти забудь. Страждати – некрасиво.

Будь оптимістом, он як наш Тарас.

Десь міцно спали прогресивні сили,

не врятували жодного із вас.

"І не дивуй, що я прийду зненацька"

*   *   *

... І не дивуй, що я прийду зненацька.

Мені ще ж побороти переляк.

На штурм Бастилій – просто. На Сенатську.

А от до тебе – я не знаю як.

Вже одпручалась гордістю і смутком,

одборонилась даллю, як щитом.

Як довго йшла до тебе, як нехутко,

і скільки ще і сумнівів, і втом!

Прийми мою понівечену душу,

збагни й пробач мій безнемірний острах.

Дай хоч на мить забути слово – «мушу»,

це перше слово з букваря дорослих.

Мені без тебе сумно серед людства.

Вже людству не до себе й не до нас.

А дика груша світиться як люстра.

І чутно гомін тополиних трас...

"І не минає, не минає!"

*  *  *

І не минає, не минає!

І вже, напевно, не мине.

Тривога душу розпинає:

а що, як любиш не мене?

       Я по-латині: аморе, амо!

       Невже від цього рятунку немає?

              А море, мамо,

       а море, мамо, теж не минає.

А море, амо, аморе, амо,

Аморе, амо! А ти єдин.

Я обламаю хвилинам пальці,

Щоб не сплітались в печаль годин.

       Розпались хмари на міліграми,

       і всох колодязь каламаря.

       Куди забігти? Аморе, амо…

       На карті місяця теж моря.

Чманіє сад од квітучої рясності.

Іду, збиваю росу хвощів…

Море Кризисів.

                  Море Ясності.

                                 Море Дощів.

ІНКРУСТАЦІЇ

*  *  *

Мене сьогодні голуб розбудив.

Він прилетів і плакав на балконі.

Я не прошу поблажливості Долі

Хіба це мало – незабутня мить?

*  *  *

Художнику, ти пілігрим віків.

Йдеш по святих місцях людського духу.

Уздовж твоєї смертної дороги

зелені очі заздрості горять.

Непереможна безборонність —

твій меч єдиний і єдиний щит.

*  *  *

Ішов ночей повільний караван.

Мигтіли дні, як п'яти марафонця.

Слова уже не вірили словам

і мружились од правди, як од сонця.

Не переможе істина без нас.

Ой, скільки люду збіглось на Парнас!

Таке розвели тирло,

мені з моїм коником ніяк і підступитися.

Доведеться шукати гірське озеро.

Не люблю каламутного слова.

*  *  *

Не треба заздрити Шекспіру,

він жив у дуже темний час.

Кров з ешафотів бризкала на сцену.

Вони писали кожен свою п'єсу,

Шекспір – свою, а королева – іншу.

Протистояння генія і влади.

Слух королівський ласий на рулади.

*  *  *

Душа вертає на свої руїни.

Тим часом там уже виросла квітка.

Я слухаю нечутні голоси

              серед німої музики мозаїк.

Усе було на світі позавчора.

В зіницях Часу предковічний лід.

*  *  *

Людино, людино, людино, людино!

Збери себе всю у собі воєдино.

     Я втомлена, як квіти восени,

     котрі вже часом хочуть залишитись

    лише в далекій пам'яті дощів…

*  *  *

Стихії смутку і любові

Великий соя душі, не втілений у слові.

Гіркий міраж ілюзій і оман.

Силуети лицарів крізь туман...

*  *  *

Ох, не повчайте молодих! Нехай побудуть молодими

Кожне покоління відкоркує своє шампанське.

Кожне покоління вип'є свою чашу.

Але чому вони повинні пити ще й нашу?!

Причому вона ж і не наша,

                          це ж нам залишена чаша.

*  *  *

Як сірничок, припалений від сонця,

день спалахнув, обвуглився, погас.

Верба – мов чорний покруч ікебани.

Минав день. Ну, от ми й піднялись

ще на одну щаблиночку страждання.

*  *  *

Як чорно тіні впали від тополь

на добрий сум озимої пшениці!

Останні вже дукатики береза

на пальцях лічить, літу віддав.

Пробач мені, життя, дароване так щедро!

Обов'язком загнуздана свобода

не визнає ніяких виправдань.

*  *  *

Утопленість в морі плебейства

то ще не є демократія.

Хоч піднімай його домкратом,

а хам не стане демократом.

Ненавидить простота простоту.

Тримай від себе хама на версту.

*  *  *

Негр купує разок бурштину.

Переломим навпіл гіркий хліб мислі.

Хай Марі Андерсон ридає свої спірічуелс.

У людини з фашизмом генетична несумісність.

Скажіть, будь ласка, фантасте Уеллс,

чи буває фантазія похмуріша, ніж дійсність?

*  *  *

Я вам цей борг ніколи не залишу.

Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.

Віддайте мені ліс і річечку в лугах.

Віддайте мені сад і зірку вечорову.

І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.

Віддайте мені все. Віддайте мені мову,

якою мій народ мене благословив.

*  *  *

Атомний Вій опустив бетонні повіки.

Коло окреслив навколо себе страшне.

Чому Звізда-Полин упала в наші ріки?!

Хто сіяв цю біду і хто її пожне?

Хто нас образив, знівечив, обжер?

Яка орда нам гідність притоптала?

Якщо наука потребує жертв,—

чому ж не вас вона перековтала?!

*  *  *

Загидили ліси і землю занедбали.

Поставили АЕС в верхів'ї трьох річок.

То хто ж ви в, злочинці, канібали?!

Ударив чорний дзвін. І досить балачок.

В яких лісах іще ви забарложені?

Що яничари ще занапастять?

І мертві, і живі, і ненароджені

нікого з вас довіку не простять!

*  *  *

Страшний скрипаль підняв уже смичок.

Вів буде грати реквієм річок.

Хто вдарив землю в сонячне сплетіння

і спричинив конвульсії стихій?

Я чую увертюру апокаліпсису.

Вчора на базарі дядько

           продавав хрест з двома ангелами.

*  *  *

Бувають збіги дивні і страшпі.

Не вірте збігам, збіги випадкові.

Діапазон мети і метушні

поету мстить в неправедному слові.

Той чоловік з-під темної зорі.

Він вам сказав і потирає руки.

Бувають душі – наче пні старі,

що пишуть стежку почерком гадюки.

*  *  *

Вночі літак гуде у небі сумно.

Маленький джміль у просторі. Летить.

Зівсюди землю зорі обступили.

І Всесвіт в лупу дивиться на нас.

Хто ми йому? І що він бачить звідти?

Чумацький Шлях чи зоряну чалму?

Земля, що крутить хула-хуп орбіти,

мабуть, ще зовсім дівчинка йому.

*  *  *

Колись буди Орфеї, а тепер корифеї,

А як же він став корифеем, як не був Орфеєм?

Сам Орфейне був корифей.

Він навіть не бував у Спілці.

Сидів собі і грав на сопілці.

І його розтерзали менади,

бо не піддався на їхні принади.

*  *  *

Цитринове сонце, смарагдовий ліс!

Заломлене літо крізь тисячі лінз.

Моя душа у цьому літі —

як скалка сонця в хризоліті.

*  *  *

– Чи ти питала свою Долю, жінко,

                    коли ти перестанеш бути гарною?

– Коли перестану любити, —

                                              казала Доля.

– А коли ти перестанеш любити?

– Коли перестану бути гарною.

*  *  *

Мені здається, музика – космічна.

Найбільш космічна із усіх мистецтв.

Я часом думаю, що музика походить

ще з позивних із космосу крізь хаос.

А особливо – скрипка і орган.

В його акордах чутно кроки Бога.

*  *  *

Мене дивує, що в дитинстві

            мене нічого не дивувало.

Ходив гарбуз по городу.

На яблуні сиділа Жар-птиця.

Під вікном у нас на травичці

        жабка, мишка і півник жили в рукавичці.

А тепер – якийсь листочок осінній,

       і вже стоїш в потрясінні.

*  *  *

Мені снилась бабуся. Що вона ще жива.

Підійшла як у церкві. Засвітила слова.

І свят-вечір у хаті, і з медом кутя.

Всі зайці ще вухаті, і я ще дитя.

Стіни білі-пребілі, і натоплена піч.

Інкрустований місяць в заворожену ніч.

*  *  *

Всі ми про щось мріяли у дитинстві.

Хто про іграшку, хто про казкові пригоди.

А я – щоб мати до ранку не збожеволіла.

Вперше казку про Попелюшку

я почула на попелищі.

*  *  *

Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті.

Одну сосонку вишиває

сріблястим шовком павучок.

Із цих озер пили ще динозаври.

1 плив туман Великоднів русальних.

Але ж біда народу, де на завтра

уже не залишається казок!

*  *  *

Тепер Жар-птиці не буває.

Жар-птицю будень убиває.

Людина знівельована юрбою.

Заснути. Все забуть. Прокинутись собою.

*  *  *

Як давить світ, як обступає,

як приголомшує, як мне!

Як зберегти в собі це серце,

коли воно не кам'яне?

Як зберегти в собі цю душу

в глобальнім клекоті біди?

Кити хоч викидаються на сушу.

А людству викидатися куди?!

*  *  *

Ми поранені люди, ми дуже поранені люди.

Але хто наші вбивці? – не цей, не цей і не ця.

їх нема, вони є, і все це ще тільки прелюди.

Ті, що нас убивали, змінили вираз лиця.

Древо мислі вродило – цитати, цитати, цитати.

Як втомилась душа у суспільній своїй німоті!

Хто віддасть нам життя?

                             А немає ж у кого спитати.

Ті, що нас убивали, іще раз уже не ті.

*  *  *

Те, що принижує,– пронизує.

Душа образ не забува.

Все, чим образили поета,

акумулюється в слова.

А слово – струм. А слово – зброя.

А віще слово – вічове.

Душа, зруйнована, як Троя,

своїх убивць переживе.

*  *  *

Поет не може бути власністю.

Це так йому вже на роду.

Не спокушайте мене гласністю.

Я вдруге в пастку не піду.

Працюю в кратерах вулканів.

Я завелика для капканів.

*  *  *

Вириваюсь, як Лаокоон.

Змії тепер метиковані.

То душили,

тепер обнімають.

*  *  *

У Люксембурзі або десь в Монако,

мабуть, немає мислячих інако.

Бо де бувають мислячі інако?

Мабуть, лиш там, де мислять всі однако.

Але ж навіщо мислити однако,

та ще в країні, більшій за Монако?

*  *  *

Не живемо, а вибачаємось.

Хтось завжди зазирає у вікно.

Хтось потайки обнишпорює душу.

Хтось на людей нацьковує юрму.

Я все щось мушу, мушу, мушу, мушу!

А, власне, що я винна і кому?!

*  *  *

Поезія і популярність —

у цьому завжди в якась полярність.

Це – шлях од гідності до принагідності

Це – учта слави при духовній бідності.

Мені довелося бачити

                     найввдатніших поетів світу —

всі вони були не естрадники, а страдники.

*  *  *

Не треба все валити на Прокруста,

коли не маєш дару Златоуста.

Гріх сіяти недобре зерно.

Дешевий успіх – це мана.

Самозаслуханото бевзя

шляхетна муза обмина.

*  *  *

Все важче знаходити квіти,

          мед яких обіцяє бути цілющим.

Недаром європейська бджола

         брала нектар з квіток Андалузії.

І космічний пилок носила в свій древній вулик,

Також пил архаїчний зi всіх книгозбірень світу.

Мед новітній гіркий,

         стільники уже синтетичні.

На телеграфних дротах не зіграєш

                                   свій плач гітари.

*  *  *

Стоять озера в пригорщах долин.

Луги цвітуть у придорожній смузі.

І царствений цибатий чорногуз

поважно ходить в ранній кукурудзі.

Дівча козу на вигоні пасе.

Машини мчать, баранки крутять аси.

Малина спіє... І на все, на все

лягав пил чорнобильської траси.

*  *  *

Жоржини на чорнобильській дорозі

вже другий рік як струшують біду.

Прозорий жах обмацує ворота —

чи можна людям в хату увійти?

Роса – як смертний піт на травах,

                                             на горіхах,

Але найбільше стронцію – у стріхах.

Хто це казав, що стріхи – традиційні?

У нас і стріхи вже радіаційні.

*  *  *

Летючі крони голубих дерев.

Із року в рік дожити до неділі.

Ріка. Палатка. Озеро. Курінь.

Аборигени Острова Надії.

Босоніж дітки бігають малі.

Пройшла гроза і не була озонною.

А де тепер не зона на землі?

І де межа між зоною й не зоною?!

*  *  *

Перегнали конку експресом.

Одвінчали геніїв лавром.

Те, що вчора було прогресом,

               завтра стане іхтіозавром.

Але чи так уже й по висхідній

               іде фантазія людства?

Від крилатого коня до крилатої ракети.

*  *  *

Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть.

Не бий на сполох в невідлитий дзвін.

*  *  *

В дитинстві я літала над жоржинами.

Та й виросла, літаючи – літа. —

Тепер ходжу стежками і стежинами

і прикладаю шлях крізь болота.

Втомилось мое серце калатати.

Терплю і мовчки прокладаю шлях.

Я, що у снах навчилася літати...

Я, що могла б ходити по шпилях…

*  *  *

Болото цмокав губами.

Болотяні класики кумкають на купині.

Я знаю тут свого безвихідь.

Але куди подітися мені?

Податись можна, а подітись – та.

*  *  *

Дев'ятий вал болотяних емоцій.

Мистецтво подивитися не в суть.

І женщини, схвильовані собою,

у тривіальність бюсти понесуть.

Чутки, плітки, патетика, промови.

Апофеоз дрімучої гризні.

Колись напишуть спогади про море

ті, що тепер сидять на купині.

*  *  *

Сліпучо усміхнулася гроза.

Всесвітнє дерево струснулося дощами.

Що мав почувати горобець у горобину ніч?

Чи страх пропорційний до маси тіла?

На цьому дереві і людство – горобець.

Але ми знаєм виміри легенди.

*  *  *

Од звичайного погляду скрите

            відкривається лиш дивакам.

Прочитай золоті манускрипти,

           подивися у вічі вікам.

Чуєш гул космодромів прадавніх?

Ошелешений розум притих.

...Нетутешні обриси храмів.

...Нерозгадані німби святих.

*  *  *

Такий туман, аж піють сірі півні.

Людина йде з туману у туман.

Ми всі, по суті, живемо

якоюсь мірою в тумані.

Прозріння нам уже не притаманні.

Нема прозрінь в тумані підозрінь.

Потрібна філософія. Натомість —

всі форми напливання на свідомість.

їмо плоди із дерева незнання.

*  *  *

Мучено. Мічено. В душу насмічено.

Долю окрадено й плівку засвічено.

Втомилась я від філіалів пекла.

Що, крім страждання? Крім страждання, що?

Оптимістичні пасторалі.

А головне, що – по спіралі.

*  *  *

Фенікс вилітає з попелу.

Зі сміття він ще ніколи не вилітав.

*  *  *

Ескіз до портрета епохи.

Секс-бомба. Приміряв атомні сережки.

На скронях вінок з колючого дроту.

Крок – рок. Починала з фокстроту.

Літав в космос. Усміхається в телекамери.

Грає блискавичні пасажі

             на клавішах електронної апаратури.

На маскараді ідей. – Хто ви, маско?

Тулить до обличчя респіратор.

Плаче кислотними дощами.

*  *  *

Ми – спадкоємці спадків розграбованих.

Ми – власники сплюндрованих святинь.

Ми вже як тіні на своїй землі.

Хто зрозумів нашу ностальгію?

*  *  *

Ми любимо тих, що знали нас молодимо.

їхня пам'ять – музей коштовностей,

                          які ми колись розгубили.

Хто дивиться нам вслід,

                         той плаче за собою.

Віддай людині крихітку себе.

За це душа поповнюється світлом.

*  *  *

Які слова страхітливі – дволикість,

дворушництво, двозначність, двоєдушність!

Двомовність – як роздвоєне жало.

Віки духовної руйнації.

Змія вжалила серце нації.

*  *  *

О мово, ти іще жива. Тяжкі твої тортури.

Колись творилися слова,

тепер – абревіатури.

Читаєш: «СНІД», і давишся сніданком.

В чім порятунок? Гумор – не Гомер.

Як тій дитині зватися Богданком,

коли епоха зветься НТР?!

*  *  *

Усі усіх не люблять. Це біда.

Це чорний дим невидимого пекла.

Ми вчаділи за декілька століть.

В цій п'єсі диригує сам диявол.

Просніться, люди! Це погані сни.

Нове століття в шибку заглядав.

Той самий чад, ті ж самі казани,

лиш інший диявол дрова підкидає.

*  *  *

А спробуй подивитися на все

очима соціального прозріння.

Це місто – монстр. Воно себе пасе.

Воно не знав, де його коріння.

Не стукне в браму лицар Ланселот.

Козак Мамай прибути погордує.

Зневажені тут мова і народ,

який міщан століттями годує.

*  *  *

Історія проситься в сни нащадків.

Поет – це медіум історії.

На спіритичних сеансах пам'яті

          найголосніше говорять мертві.

*  *  *

Чудовисько розтисло щелепи.

Першими випали інтелігенти.

Деякі ще живі,

інші частково.

Випали з його пащі, а впали до його ж барлогу.

Між гігантськими кігтями

                 навпомацки шукаем дорогу.

*  *  *

Нове століття, ба, тисячоліття!

Тривожний історичний Рубікон.

Такий рубіж – це завжди катаклізми.

Держави, не махайте кулаком!

Політики, позбудьтеся апломбу.

І не ведіть до світлої мети.

Щоб якось, не спіткнувшися об бомбу,

поріг тисячоліття перейти.

*  *  *

Не любить слово стимулів плечистих,

бо п'є натхнення тільки з рік пречистих.

Народ шукає в геніях себе.

«ВИБРАНЕ», Київ, Дніпро, 1989

"І скаже світ"

*  *  *

І скаже світ:

                    – Ти крихта у мені.

Ти світлий біль в тяжкому урагані.

Твоя любов – на грані маячні

і віра – у наївності на грані.

Що можеш ти, розгублене дитя,

зробити для вселюдського прогресу?

– Я можу тільки кинути життя

історії кривавій під колеса.

Хоч знаю: все це їй не первина.

Але колись нап’ється ж до переситу!

Захоче випити не крові, а вина

за щастя людства, за здоров’я всесвіту!

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

"І сонце, й сніг, і ожеледь"

*  *  *

І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом.

І я не знаю, це весна чи ні?

Сваровськи би позаздрив дивним стразам,

що мерехтять у мене на вікні.

Не встигне поле зазимків злякатись,

не встигне вийти річка з берегів, —

Весна пливе під парусом акацій,

Зима пливе під парусом снігів.

ІСПАНКА КАРМЕНСІТА

Студентські вечори... Танцюють чи не всі там

і чардаш, і мазурку, і танці всіх племен.

Приходила до нас іспанка Карменсіта.

Любила танцювати, на те ж вона й Кармен.

Найкращі кабальєро кружляли її в танці.

І кожен усміхався, і кожен щось питав.

Усі її любили, і навіть наостанці

декан сивоголовий на плечах покатав.

А десь іржаві бомби рибальські рвали сіті.

А десь народ іспанський конав, як Прометей.

Було їй років вісім, іспанці Карменсіті.

Була вона вже діти іспанських тих дітей.

Така іще маленька, а мала кастаньєти.

Танцюй, танцюй, дитино! І ми танцюєм теж.

Нема вітчизни в тебе, але у неї є ти!

А всі ці генерали, – ти їх переживеш!

Той час іще настане, ще та хвилина прийде.

Колись же вони щезнуть, всі скрипні всіх Пандор.

Танцюй, танцюй, дитино! Життя – страшна корида,

На сотню Мінотаврів – один тореадор.

Ще будеш і в Мадріді, ще будеш в Барселоні.

Іще тебе в Гранаду твій тато повезе.

Життя – це і усмішка, і сльози ці солоні.

І кров, і барикади, і музика Бізе!

"І сум І жаль І висновки повчальні"

*  *  *

І сум

         і жаль

                     і висновки повчальні

І слово непосильне для пера

Душа пройшла всі стадії печалі

Тепер уже сміятися пора

"Ісус Христос розп’ятий був не раз"

*  *  *

Ісус Христос розп’ятий був не раз.

Там, на Голгофі, це було уперше.

Умер од смерті, може,– від образ,

і за життям не пожалів, умерши.

А потім розп’яли на полотні,

у мармурі, у гіпсі і в граніті.

А потім розп’яли його в мені,

і розп’яли на цілім білім світі.

І тіло з’їли, кров’ю запили.

Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?

І продавали образ з-під поли,

і не дають умерти чоловіку.

Куди піду? Куди тепер піду?

Де на землі земля обітована?

Казарми в Гефсіманському саду,

І всі народи – як розкрита рана…

"І тільки злість буває геніальна"

*  *  *

І тільки злість буває геніальна.

Господь, спаси мене від доброти!

Така тепер на світі коновальня,

що треба мати нерви, як дроти.

А нерви ж мої, ох нерви,

струни мої, настренчені на епохальний лад!

А мені ж, може, просто хочеться щастя,

тугого і солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!

Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.

Лежить під небом, чистим і високим

холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,

і я у ніжність ледве добреду.

Яким вогнем спокутувати мушу

хронічну українську доброту?!

А по ідеї: жінка ж – тільки жінка.

Смаглява золота віолончель.

Справляло б тіло пристрасті обжинки

колисками і лагодом ночей.

Була б така чарівна лепетуха,

такі ото б улучила слова,

що як по змісту, може, й в’януть вуха

а як по формі – серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни

На цю, таку струнку, віолончель,

що їй футляр – усі по черзі труни

вготованих для музики ночей?!

І щось таке в мені велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось таке в мені болить,

що це і є, напевно, Україна.

"І я не я, і ти мені не ти"

*  *  *

І я не я, і ти мені не ти.

Скриплять садів напнуті сухожилля.

Десь грає ніч на скринці самоти.

Десь виє вовк по нотах божевілля.

Бере голодну тугу – як з ножа.

Дзвенять світів обледенілі дзбани.

І виє вовк. І вулиця чужа

в замет сміється чорними зубами.

І виє вовк, ночей моїх соліст…

Заклацав холод іклами бурульок.

Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,

в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.

Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.

Ти розкажи свою пригоду вовчу.

А смушки скинь. Навіщо камуфляж?

Ти краще вий. А я собі помовчу.

Погрійся тут, моя нічна мано,

хоч ми із казки вибули за віком,

аж поки ранок в чорне доміно

зіграє з нами вогниками вікон.

аж поки сонце перепалить пруг

і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…

Лежить овеча шкура завірюх…

І скімлить пес розумний на порозі…

"І як тепер тебе забути?"

*  *  *

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

"Йду в Карпатах крізь летючі хмари"

*  *  *

Йду в Карпатах крізь летючі хмари,

де світанки сонце надпили,

де на скелях пишуть мемуари

блискавки, століття і орли.

В золотих поземках звіробою,

на громів гуркочучій гарбі, —

маю тільки небо над собою,

маю тільки душу при собі.

КАЗОЧКА ПРО ТРЬОХ ВЕЛЕТНІВ 

У чистім полі, в полі на роздоллі,

де колосочки проти сонця жмуряться,

Вернигора, Вернивода й Вернидуб —

три велетні —

                    зібралися та й журяться.

– Ми велетні, ми велетні, ми велетні.

Ми телепні, ми телепні, ми телепні!

І сила ж є, і серце не мізерне,

і сто віків ні вмерти, ні заснути, —

все вернем, вернем, вернем, вернем!

А вже пора було й перевернути.

"Калина міряє коралі"

*  *  *

Калина міряє коралі

       А ти летиш по магістралі

                Життя – це божевільне раллі

                        Питаю в долі

                                А що далі?

КАЛИНОВА СОПІЛКА

Ми з нею разом підем по гриби.

Вона мене ненавидить, я знаю.

Шумлять мені берези і дуби,

шумлять вітри Славутича й Дунаю:

– Ой, стережися, дівчино, її!

Вона той ніж взяла не для опеньків.

Там чорнолісся, там глухі гаї,

німі провалля і дощі сліпенькі.

Вона ледача бабина дочка.

А ти дочка ненависна, ти дідова.

Вона того лиш тільки і чека,

коли ви до гущавини підійдете.

Гей, озирнись!.. А ніколи мені.

Та й берегтись була б мені охота.

Ненависть їй висотує всі дні,

а в мене завжди є якась робота.

Спокійна я. Аж міниться вона.

Все між дерев скрадається у пущі.

Ножа виймає, а того й не зна:

такі, як я, беззахисні, – немрущі.

Коли ж мене в ялиннику густім

таки уб'є ота брехлива дівка, -

минуть віки... Калинова сопілка

всю правду скаже голосом моїм.

КАНАРЕЙКА

Плаття – під колір торішнього листя,

вицвіло мереживо на чепці.

Жінка спинилась.

                      Ні кроку з місця.

Палиця дрібно тремтить в руці.

Підходжу, дивлюся на неї зблизька.

Під руку беру – обережно ступа...

Лягла біля вуст їй болісна риска:

«Спасибі... Машини... А я сліпа...»

Слово за слово, розговорилась:

«Році в тридцятому, на Дніпрі,

донька єдина моя втопилась.

І я осліпла о тій порі.

Спасибі людям, в пригоді стали.

Поможуть завжди, лише звернись.

Я добре знала оці квартали».

І посміхнулась гірко: «Колись...»

Колись блукала тут вечорами.

З коханим проходила тут не раз.

Вгорі відчинялися вікна над нами,

і люди з вікон дивилися на нас.

«Це ж ми на якій?»

               «А! праворуч звідси

стояла герань на високім вікні,

і ще там була канарейка в клітці...

А є тепер канарейка чи ні?»

І сумно, і радісно раптом стало,

що й досі герань на вікні не зів’яла.

І дивно було, що в моїй столиці,

де цілі квартали згоріли до тла,

жила канарейка, маленька птиця,

співала й жила, і згоріть не могла.

«Проміння землі», 1957 р.

"Карташинський лиман... Карташинський лиман..."

*  *  *

Карташинський лиман... Карташинський лиман...

Незастояне люстро свободи.

Тільки де ж те обличчя, що личило нам,

щоб дивитись на себе в ці води?!

Затули свої очі долонями сліз.

Занімай, наче знаки наскельні.

Ми, нащадки героїв, співців і гульвіс, —

ми тепер такі безшабельні!

Ми, володарі степу й баских табунів,

на місцях оцих заповітних

для вцілілої сарни і двох кабанів

спромоглися зробить заповідник.

Мені горло болить од печалі цих слів

з не моїми горбами покори.

Ти мілієш, лимане... Ти зовсім змілів...

В баговинні глухнуть мотори.

Твою славу щури розтягли по світах,

і немає у тебе Гомера.

Лиш застогне вночі недострелений птах

від заблуканих куль браконьєра.

КІНЬ КАЛІГУЛИ

Який закон? Феміда перекліпає.

Центуріон – кентаврові рідня.

Коли із Риму від'їжджав Калігула,

він замість себе залишав коня.

Стояв той огир в перах і в попоні,

стрункі раби одмахували мух.

Сенатори, запрагнувши супоні,

поштиво нашорошували слух.

Кінь бив копитом в римському сенаті,

у чорних шорах ніздрями дрижав.

І в тиші, од захоплень шелеснатій,

усі вставали, коли кінь іржав.

Ішли повз нього ритуальним кроком,

когось топтали, кидали груддя.

А він стояв, косив кривавим оком,

цей кінь-мислитель, зверхник і суддя.

І що цікаво, не вели до стайні.

Ішли в той бруд, як бджоли в резеду.

Вони були на диво одностайні,

вони любили віжки і вузду!

Журились потай і вживали трунки,

у пишних одах прославляли хлів.

І мантії звисали, як натрумники,

під лаврами заплішених голів.

Коли ж тиран не вдержався на троні

й на повен зріст простягся у труні,

вони кричали: «Коні – незаконні!

А де той кінь? Вся справа у коні!»

А хвора правда так і не оклигала.

Стратенці йшли небриті, як стерня...

Він був розумний вбивця, той Калігула.

Він знав, кому поставити коня.

КЛИМЕНА

Орел впивався кігтями в рамено,

клював печінку… Але не про те я.

А як тобі жилось тоді, Климено,

нещасна, вірна жінка Прометея?

Ой, можна жити в пущі і в пустелі

і можна харчуватися корою.

Але коли підходила до скелі

і бачила… як він… спливає кров’ю!

І як та кров по каменю рудому

стікає вниз і капає, червона…

Ковтала сльози і брела додому

чучикати свого Девкаліона.

Тужити, ждати, жити як в пустелі.

Чекать, що хтось у спину засміється:

– Це та, що в неї чоловік на скелі!

Він, кажуть, злодій. Щось украв здається.

КНЯЗЬ ВАСИЛЬКО

...І коли повалили його на долівку,

він усе зрозумів. Що пручатися марна річ.

Що тепер він почне останню свою мандрівку

у свою непроглядну, свою закривавлену ніч.

Але він ще пручався. Пручалися, власне, м’язи.

І впиналось мотуззя в набряклі садна плечей.

Але все було марно. Він повалений був і зв’язаний.

Він дивився у вічі. І вони почали з очей.

Навалились на груди, і князь на мить задихнувся.

Двоє сіли на дошку, нагнітили її, важку.

В ката руки тряслися, він зразу не зміг, промахнувся.

Перш, ніж вийняти очі, поранив князю щоку.

Потім князя везли. Навіть сіна підклали під плечі.

Щоб не дуже трясло. Бо творящий добро блажен.

Потім краяли хліб, розмовляли про різні речі.

Перерізали навіть вірьовки йому ножем.

Бо навіщо знущатись? Вони ж не які-небудь вбивці.

І зробили лиш те, що звелів Святополк і Давид.

І один з них – вівчар. Двоє конюхів. Добрі мисливці.

Ї страшний був у князя його закривавлений вид.

В чому винен? А хтозна. Їм нічого про це невідомо.

Знає все Святополк, на те ж він сидить угорі.

Ну а це – князь не їхній. Лиш знають, що їхав додому

І заїхав у Київ. Молився в монастирі.

І покликаний був розділити з князями трапезу.

І слузі не повірив, що хочуть його схопить.

Ну, а що було далі, що між тими князями трапилось,

це вже діло не їхнє. Звеліли його осліпить.

То вони й осліпили. Тепер везуть куди треба.

Святополку видніше – куди, кого і чому.

Не убитий на смерть, не поламані в нього ребра.

Навіть ось розв’язали, щоб легше було йому.

Бо ж куди він втече? Його зловлять тепер повсюди.

Та й навколо ж ліси, які он столітні бори.

Там же звірі в лісах, а тут усе ж таки люди.

Що ж, він піде, сліпий, обмацувать там стовбури?

Завезем до попа. Бач, он церква стоїть на горбочку.

Попадя заридала, посадила його на ослін.

І омила лице, і змінила йому сорочку.

І сказала: – Убивці!.. – І вперше отямився він.

І сказав їм: – Навіщо ви зняли сорочку криваву? —

І сказав: – Перед Богом я хотів би стати у ній. —

Попадя постелила ряденце йому на лаву.

Ї задумався місяць на сорочці його лляній.

Князь Василько заснув. А вона ще при ньому сиділа.

І одному не спалось, і він їй сказав тоді:

– А при чому тут ми? Ми – лиш свідки кривавого діла.

Це я можу сказати а хоч би й на Страшному Суді.

"Кобзар співав в пустелі Косаралу"

*  *  *

Кобзар співав в пустелі Косаралу,

У казематах батюшки-царя.

Кайдани, шаленіючи, бряжчали,

Щоб заглушити пісню Кобзаря.

А пісня наростала у засланні.

А пісня грати розбивала вщент.

Правдивій пісні передзвін кайданів –

То тільки звичний акомпанемент.

«Мандрівки серця», 1961 р.

КОБЗАРЕВІ

I

Кобзарю!

Знов до тебе я приходжу,

бо ти для мене совість і закон.

Прости, що я дрібницями тривожу

твій вічний і глибокий сон.

А, може, це і не дрібниця.

Ти ж бачиш сам, які складні часи:

Великі струси.

                         Перелом традицій.

Переосмислення краси.

І вічний рух —

                    у всесвіті, у світі.

Лише могили з місця – ані руш...

О, скільки стало в нашому столітті

скалічених і безнадійних душ!

Так що ж, не дивно.

                              Покрутився глобус

в диму, в пожежах, у кривавій млі.

Захворів дехто на морську хворобу,

хитається на палубі землі.

Розхитаний, спустошений і кволий,

біда, якщо в мистецтво забреде, —

шукає форм не бачених ніколи,

шукає форм нечуваних ніде.

І тут же – просто шукачі прокорму,

і шахраї і скептиків юрма —

шукають найсучаснішої форми

для того змісту,

                         що в душі нема.

Возрадуйтеся прадіди печерні —

ось пролунав новітній благовіст!

в абстракції,

                    в модерній,

                                      в істерії,

конає в корчах витончений зміст.