Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 18 страниц)
же ми так кохами!»
«Мандрівки серця», 1961 р.
Див. також інший варіант вірша: "Спогад"
"Тиха щедрість невичерпних вод"
* * *
Тиха щедрість невичерпних вод.
Смарагдові сонячні причали...
Дніпре, Дніпре,
ти, як мій народ, —
лагідний, простий і величавий.
Іскрометний сміх – круговорот.
Глибина сувора і студена...
Дніпре, Дніпре,
ти, як мій народ, —
жартівливий, мудрий і пісенний.
Течії привільний розворот.
Хвилі буйні і далекочутні...
Дніпре, Дніпре,
ти, як мій народ, —
гордий, волелюбний і могутній!
Журнал «Дніпро», кн. 8, серпень 1961
ТИША
Сидить в узголов’ї тиша,
пряде мені забуття,
і хвору пам’ять колише,
як мати – мале дитя.
Колише її, колише...
А може, й приспить уві сні
кохання моє колишнє,
сльози мої рясні.
Десь вечір попідвіконню
притишує травами крок,
кладе широкі долоні
на жовті очі шибок.
Так боязко, тихо і сумно
блукає під домом моїм.
А вітер стає – ніби сурми,
і тиша – як мертвий грім.
А зорі, несмілі, як здогад,
схрестили тонкі палаші.
І ходить навшпиньках спогад.
І стукає в браму душі.
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
"Ти – Шіва"
* * *
Ти – Шіва. Ти – індуське божество.
Твої реальні обриси двояться,
Боюсь на Тебе подивитись, бо
Таких очей не можна не бояться.
Душа шукає слів як молитов.
До синіх вікон туляться дерева.
О, ця побожність, схожа на любов,
Очей повільних ласка мигдалева!
А очі ближніх – зведені курки,
І душі в нас беззахисні, як тири,
Ти думаєш, у Тебе дві руки,
А в Тебе дві, і ще, крім них, чотири.
У хмарах Кабінетної Нудьги
вони з надпліччя виростають хижо
і відливають бронзою жаги
і сріблом заворожених наближень.
Повзе гадюка в чорний телефон.
Мигтять людей столикі дублікати.
А я стою. І це мій марафон —
самій від себе безвісти тікати.
Ми розмовляєм сухо недарма,
такі чужі. А Ти при всіх натомість
незримо обіймаєш чотирма
мою незриму світлу непритомність.
І дві мене, прозорі від безсонь,
на перехресті вічності й вівторка,
стоять під тінню бронзових долонь,
одна – Твоя, а друга – недоторка.
"Ті журавлі, і їх прощальні сурми"
* * *
Ті журавлі, і їх прощальні сурми…
Тих відлітань сюїта голуба…
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко – рученьки вербові! —
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.
ТІНЬ
Я пишу тобі лист.
І не знаю – так падає світло,
чи невдало схилилася я над письмовим столом,
бо лягла моя тінь на білий аркуш паперу,
і, виходить, пишу я чорним по чорному лист.
Я тебе не люблю.
Я, нарешті, зібралась на силі,
щоб сказать: «Не люблю».
А здавалось мені колись,
що простіше простого
відштовхнути від себе людину,
засміятись, відчувши: не втратила волі душа.
Інша річ – покохати.
То здавалось таким небезпечним
і таким нелегким,
що хотілось уникнуть його.
Інша річ – покохати,
а кохання твого не помітять
чи зневажать його.
То здавалось найтяжчим в житті.
А тепер я сміюсь над оманами юності гірко.
Я пишу тобі лист.
То найтяжче – сказать: «Не люблю».
Краще зроду не знати жодної хвилі кохання,
ніж образить початок таким нелюдським
кінцем.
Про причини – не треба.
Кожен має свої причини.
А причини призводять
до відсутності всяких причин.
Ти ні в чому не винен.
Я теж ні в чому не винна.
Я пишу тобі лист.
Тінь упала на білий папір.
«Вітрила», 1958 р.
ТІНЬ КОРОЛЕВИ ЯДВІГИ
Вчора я ночувала у кімнаті короля Фердинанда.
Ліжко під балдахіном, золота бахрома.
Цілу ніч купідони несли зі стелі гірлянди.
Чомусь було, дуже сумно, чому – не знаю сама.
Давила бархатна тиша. Чаїлися тіні в портьєрі.
Зима за вікном завалиста, і так натопили піч,
що тихо вночі скрипіли вузькі старовинні двері,
розсохлось горіхове дерево, і стіни скрипіли всю ніч.
Казали, ті дивні двері ведуть у горішні покої.
Жила там колись Ядвіга, щаслива із королев.
Вночі спускалась по сходах, торкала двері рукою,—
король до ніг королеви лягав, як приборканий лев.
Які там трони й корони, було тут лише кохання.
Якщо за коня – півцарства, то що ж тоді за любов?!
Скрипіла невидимі двері і чулося тихе зітхання,
літали ліпні купідони, і тайнами дихав альков.
Ця дивна музика сходів... Ця тиша барви індіго...
Не спалось мені, не спалось! Хтось плакав... І тінь на склі.
Чого ти ходиш, Ядвіго? Король твій помер, Ядвіго!
Лише на всьому, на всьому – герби його й вензелі.
Ця ніч мені буде надовго – як рицарська давня балада.
Зима. Стародавній замок. Печаль королівських лип.
Усе минуло, Ядвіго. І царство минуло, і влада.
Одне лишилось, Ядвіго. Оцей твій жіночий схлип.
ТІНЬ МАРІЇ
Вночі скрипів і осипався клен.
А вдень був бій. Було не до пленера.
Пахке безсоння пальцями Мадлен
діткнуло спраглих вуст Аполлінера.
І розпашілий з тих нічних видінь,
він слав листи, безтямні, гарячкові.
...І тінь Марії, тінь Марії, тінь
знов стала на шляху його любові.
Ти зрозумій, Маріє, я твій друг.
Ти ж вбила все, що мало освятитись.
Той пень печалі так вже перетрух,
що навіть може дружбою світитись.
Я співчуваю:
все тобі не так.
Мистецтво швах і чоловік не витязь.
Мені простіше.
Я між двох атак
встигаю випить рому, поголитись.
І написать листівку до Мадлен.
Тут ми, тут трупи, знаєш, аромати.
А ще вночі буває часом клен.
Коли, звичайно, не гарчать гармати.
Чого ти хочеш? Знову бути милою?
Так, як тоді? Париж, троянди, спека...
У тебе вдача – хай бог милує.
І я щасливий, що тебе вже спекався.
Кошмар тих літ, букет моєї дурості,
пір’їночка оскубаної мрії!
Мене б спитали: ще раз хочеш юності?
Будь ласка, прошу. Тільки без Марії.
Чого прийшла? Така тендітна пані.
І взагалі – перейдемо на ви.
Ти ж там живеш, здається, десь в Іспанії.
Хіба ж я що кажу тобі? Живи.
Затінюй очі капелюшком з крисами,
худе звіря із траурними рисами.
А пам’ять? Годі. Аутодафе.
Тут не Париж. Це фронт, а не кафе.
Було. Минуло. Говорити всоте?
Люблю Мадлен, далеку і святу.
Ти пам’ятаєш,, повість є у Гьоте —
лежиш з цією, уявляєш ту.
...Ти плачеш, Маріє? Ти дуже до неї заздра?
Тебе пече те ім’я, ті листи, ті вірші, той клен?
Даремно, Маріє. Бо він збайдужіє завтра.
І навіть тінню не стане ота всесильна Мадлен.
Згадається Анна. Майне Бланшет, Женевєва.
Обпалить жагою блискуча зрадлива Лу.
Адам був цнотливий : в раю була тільки Єва.
А тут їх стонадцять. І всі згорять на золу.
Розколеться череп, і стане на вірші скупо.
Якусь там клепку виб’є снаряд в умі.
Обруч – як на діжку. Щоб мислі трималися купи,
він буде ходити в якійсь чудернацькій чалмі.
Зажуриться. Ні пари, ані парості.
Мігрень душі...Написано не все...
І перша ластівка непроханої старості
в острішшя брів сивиночку внесе.
Дивак, бешкетник, чудо в решеті,
о, як притихне, як притихне він!
Аж поки зійде над життям, нарешті,
руда, як сонце, дівчина Жаклін.
Це теж любов, душа, як на дотації.
Затишний дім, не все ж і кабаре.
Було життя як вірш без пунктуації,
а смерть поставить крапку і тире.
І знов один. Заплатять гробокопам.
Розійдуться. Ні віршів, ні видінь.
І над останнім у житті окопом —
лиш тінь Марії, тінь Марії, тінь...
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ТІНЬ СІЗІФА
В корчах і в кручах умирають міфи.
Чугайстер щез. Покаялись нявки.
І тільки ми, подряпані Сізіфи,
тябричим вгору камінь-рюкзаки.
Руді стежки роз’їдені дощами.
З крутих плаїв зриваємся, йдемо.
У сьоме небо вийдемо з гущавин,
задавлені гранітними трюмо.
Цей мисник днів – мальовані тарелі,
ця тінь Сізіфа – потойбічний гість,
в столицях меду, в райдугах форелі,
у гіркоті покинутих обійсть.
Ми – гості бджіл. Посидим па бенкетах,
у кріслах пнів, на покуті проваль,–
Попович Женя, Мефістофель в кедах,
і мавки в шортах. І моя печаль.
І тінь Сізіфа, тінь тії печалі,
горбата тінь, трагічна тінь сторіч.
Лілові хмари іван-чаю
пливуть над прірвами у ніч…
Тут буде твердо душу відіспати.
Сидить Сізіф і журиться, біда.
І п’є за нас шампанські водоспади
потік гірський, веселий тамада.
Я знаю, важко. У твоєму віці.
Либонь, я знаю, що й подумав ти:
“Вже краще йти до Бога пасти вівці,
ніж на Вкраїні камінь цей тягти”.
Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески.
Для глядачів тут сцена закрута,
де чорний беркут з крилами наопашки
хребет землі до сонця поверта.
А ми йдемо, де швидше, де поволі.
Йдемо угору, і нема доріг.
І тінь Сізіфа, тінь моєї долі…
І камінь в прірву котиться з-під ніг…
"Ті, що народжуються раз на століття..."
* * *
Ті, що народжуються раз на століття,
умерти можуть кожен день.
Кулі примхливі, як дівчата, —
вибирають найкращих.
Підлість послідовна, як геометрія, —
вибирає найчесніших.
В’язниі гостинні, як могили, —
вибирають неприборканих.
Криваві жоржини ростуть над шляхом у вічність.
Тріпочуть під вітром короткі обривки життя.
І тільки подвиг людського духу
доточить їх до безсмертя.
"Літературна газета", 26 січня 1962
"Той любить Фанні Брон, той любить Беатріче"
* * *
Той любить Фанні Брон, той любить Беатріче,
Лауру, Ганську або Наталі.
Коштовні імена на бархаті сторіччя!
Немеркнучі зірки на обріях землі!
О, скільки взято нот і списано паперу!
Шкода, як ореол не держиться чола.
Коли безсмертя впало на Ликеру,
вона якраз по бублики ішла.
"Той, що створив нас, був дуже розумний"
* * *
Той, що створив нас, був дуже розумний:
ввімкнув нам тільки ближнє світло свідомості.
Мчимося по космічній трасі, так і не знаючи, —
а що ж там в кінці Чумацького Шляху?..
"То рік Щура"
* * *
То рік Щура,
то Тигра,
то Дракона.
Мигтить життя в калейдоскопах Вічності.
Я в Твоїх очах надрукована
таємним шифром Твоєї ніжності.
ТРАВНЕВА ГІЛКА
Не було ніякої умови —
випадково зустрічались скрізь.
А скажи, що це невипадково, —
дівчина образиться до сліз.
Вештались по вулицях широких,
хитрували, здовжуючи путь,
та боялись навіть ненароком
лагідніше глянути, зітхнуть.
А коли ішли повз огорожу,
де буяла яблуня в цвіту, —
недріманну знехтував сторожу,
хлопець розігнавсь у висоту.
Умудрився дуже обережно
найніжнішу гілку відломить,
щоб зробилось тихо і безмежно,
щоб нічого вже не говорить...
От і все. А сумувать не треба.
І не варт мінитись на лиці,
коли в травні раптом біля тебе
пройде хлопець з гілкою в руці.
«Вітрила», 1958 р.
ТРАМПЛІН ДЛЯ СОСЕН И СНІГІВ
В кишені був квиток. А снігу по коліна.
Ходжу на лижах майже як пінгвін.
Але вдесяте падаю з трампліна.
Ідея фікс – узяти цей трамплін!
Він був крутий, він був гора горою,
він був магніт, котрий мене притяг.
І те, що зранку починалось грою,
під вечір стало справою життя.
Узять трамплін! І з’їхати, як Сольвейг.
Як з крижаними крилами Ікар.
Для себе. Для снігів оцих. Для сосен.
Для того, щоби страх не виникав.
Розбитися. Згоріть, мов єретичка.
В огні ангін ковтати анальгін.
Підожде час. Підожде електричка.
Підожде потяг. Я візьму трамплін!
І я взяла. Була цим вельми горда.
У хуртовини виграла парі.
Є строга радість – взять трамплін рекордний.
Без публіки. Без премій. Без жюрі.
ТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ
Ти думаєш: сум за горами,
немає ніяких тривог,
ніхто не стоїть між нами,
ми разом,
ми поруч,
ми вдвох.
Незгоди навіки стерті,
осіла в душі каламуть...
А знаєш, з’явився третій,
той третій,
що зайвим звуть.
Він дуже схожий на тебе.
Твій голос.
Обличчя твоє...
Не треба вдивлятись, не треба!
Можливо, це ти і є.
Не той, котрого любила,
а той, що немилим стає.
«Вітрила», 1958 р.
ТРИ ПРИНЦЕСИ
Немов чарівні декорації —
жасмин, троянди і бузок.
Кузини мамині, три грації,
як три принцеси із казок.
Які ж вони були вродливі,
три Лади-Лебеді тоді!
І трішки-трішки вередливі,
і дуже-дуже молоді.
До них у гості ми приходили,
вони жили через город.
О тихий сад мойого подиву,
де сливи звалися ренклод!
Де шпак літає,
сойка літує,
принцеси ходять серед клумб...
А їх давно вже переслідує
страшний безжалісний чаклун.
Він поселився в домі їхньому,
під зорепадом жолудів.
Колись я ввечері приїхала
і чула, як він шарудів.
В тому годиннику з зозулькою
він причаївся у кутку.
Вона з віконечка вигулькує,
ніяк не вимовить:
«Ку-ку!»
Над тою гиркою деркучою
вже й не ворушиться вона,
бо хтось підкручує, підкручує
залізні вуса чаклуна...
Стоять садів квітучі повені.
А я зайти туди боюсь.
Там три принцеси зачаровані
у сивих зморщених бабусь.
ТУНГУЗЬКИЙ БОГ
Я ж тебе вистругав, боже,
З такого смаглявого дерева!
Я ж вороною пір’їнкою вуса тобі малював!
Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!
Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!
Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!
Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!
Я ж тобі в ніздрі сережку!
Щоб ти не світив мені пупом,
Я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!
Я ж тобі – зуб акули! Я ж тобі – роги марала!
Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!
Землі мої віднято… Діти мої повмирали…
Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув?
Зорі мої кедрові кров’ю моєю нагусли.
Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.
Ти думав, як ми нещасні, ти думав, як ми тунгуси,
То ми вже до всього звикли, то видержим вже і це?!
Я ж був ладен валятись тебе тут під ногами,
а ти віддав мою землю на глум моїх ворогів!
Може, клячать даремно люди перед богами?
Може, іноді треба бити своїх богів?
Може, іноді варто кидати їх у полум’я?
Де ж мої землі… і діти… і найсолодша жона?
Я ж тобі губи мазав кров’ю найкращого оленя!
А ти мені так віддячив?!
Так на ж тобі, на тобі, на!!!
"Тут обелісків ціла рота"
* * *
Тут обелісків ціла рота.
Стрижі над кручею стрижуть.
Високі цвинтарні ворота
високу тишу стережуть.
Звання, і прізвища, і дати.
Печалі бронзове лиття.
Лежать наморені солдати,
а не проживши й півжиття!
Хтось, може, винен перед ними.
Хтось, може, щось колись забув.
Хтось, може, зорями сумними
у снах юнацьких не побув.
Хтось, може, має яку звістку,
які несказані слова…
Тут на одному обеліску
є навіть пошта польова.
"У анти-світі, там, де анти-я"
* * *
У анти-світі,
там, де анти-я
на все дивлюся іншими очима,
мені моя малесенька Земля
всього лише у Космосі мачина.
Кассіопея просвіщає зорі.
Альдебаран п’є ночі із Ковша.
І над землею хмари непрозорі
розсунуть хоче крилами душа.
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"У драмі людській небагато дій..."
* * *
У драмі людській небагато дій:
дитинство, юність, молодість і старість.
Роби що хоч, ридай або радій.
Неси свій хрест. Все інше – позосталість.
Настане час – і піде всве в архів.
Уламки долі винесе на сушу.
Життя – спокута не своїх гріхів.
Життя – це оббирання з реп'яхів,
що пазурами уп'ялися в душу.
Кричи, благай – епоха та глуха.
Поет припав до папиних пантофель.
Страшний суфлер підказує: ха-ха!
Мені не смішно. Я ж не Мефістофель.
"У жадобі ідейної висі..."
* * *
У жадобі ідейної висі
зіп’ялись на словесні котурни
і шпурляють недокурки мислі
у невпізнані прірви, як в урни.
Бідні лицарі коньюнктури!
Ви ж забули істину просту,
що найвищі у світі котурни
не замінять власного зросту.
"Літературна газета", 26 січня 1962
"У запічку гномик плямкає"
* * *
У запічку гномик плямкає.
Цвіркунчик завів руладу.
Тихенько цокнула клямка —
Бабуся іде із саду.
Глуха сінешна акустика.
За лиштву чіпляються айстри.
Бабуся скидала хустку
І ставала біла, як айсберг.
А я, діждавшися мужньо,
Не зводжу з неї очей.
А хатка, як біла мушля,
На самому дні ночей.
Жаринка в печі зачаєна,
Сніпка перевесло туге…
Таке все тоді звичайне,
Таке все тепер дороге.
"У Корчуватому, під Києвом..."
* * *
У Корчуватому, під Києвом,
рік сорок другий, ожеледь, зима.
Рябенький цуцик п’ятами накивує.
Знічев’я німець зброю підніма.
І цілиться. Бо холодно і нудно
йому стоять, арійцю, на посту.
А навкруги безсмертно і безлюдно,
бо всі обходять німця за весну.
Лишає мить у пам’яті естампи.
Ворона небо скинула крильми.
Вже скільки снігу і подій розтануло
там після тої давньої зими!
Вже там цвіли і квітли незліченні,
вже там і трасу вивели в дугу.
...А все той німець цілиться знічев’я.
...А все той песик скімлить на снігу.
УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО
Над шляхом, при долині, біля старого граба,
де біла-біла хатка стоїть на самоті,
живе там дід та баба, і курочка в них ряба,
вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.
Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,
і вишні чорноокі стоять до холодів.
Хитаються патлашки уздовж всії стежини,
і стомлений лелека спускається на хлів.
Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.
А потім довго-довго на призьбі ще сидять.
Я знаю, дід та баба – це коли є онуки,
а в них сусідські діти шовковицю їдять.
Дорога і дорога лежить за гарбузами.
І хтось до когось їде тим шляхом золотим.
Остання в світі казка сидить під образами.
Навшпиньки виглядають жоржини через тин…
"У марафона вломилась нога"
* * *
У марафона вломилась нога.
Зупинятися час і подумати.
Ця дорога мені дорога, —
зупинитися, кажу, час і подумати.
Хай назустріч відкритим ротам
Хтось виносить на грудях стрічку.
А у мене фініш не там,
навіть зовсім в іншому напрямі.
Перетерла душа всі віжки.
Йти по колу – не мій маршрут.
Я зійшла з бігової доріжки,
моя доля – бігти не тут.
Це ж не спорт, щоб до впаду мчатися,
не пробіжки і не турне.
І чого б то я ганялася за сучасністю?
Нехай вона мене дожене.
1963
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Умирають майстри"
* * *
Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.
В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.
А підмайстри іще не зробились майстрами.
А робота не жде. Її треба робить.
І приходять якісь безпардонні пронози.
Потираючи руки, беруться за все.
Поки геній стоїть, витираючи сльози,
метушлива бездарність отари свої пасе.
Дуже дививй пейзаж: косяками ідуть таланти.
Сьоме небо своє пригинає собі суєта.
При майстрах якось легше. Вони – як Атланти.
Держать небо на плечах. Тому і є висота.
"У мить натхнення Бог створив Сицилію"
* * *
У мить натхнення Бог створив Сицилію.
Створив її із каменю суцільного.
В чоло поцілував, перехрестив
і на долоні в море опустив.
"У наших лісах блукають вже інші люди"
* * *
У наших лісах блукають вже інші люди.
Вони нас не знають. Це будуть вже їхні ліси.
Життя непоправне. Його фінали й прелюди
впадають невпинно у інші долі й часи.
Червона автівка стоїть, як "божа корівка".
Невидимі люди по наших лісах розбрелись.
Болить моя пам'ять. Життя – засвічена плівка.
Ті люди блукають, як ми з тобою колись.
Так само "ау!" гукають на повні груди,
луна їм вертає свою найтривалішу з нот.
У їхніх лісах блукатимуть інші люди.
А сосни шумлять. Життя – великий цейтнот.
1.10.2002
«Мадонна перехресть», 2011 р.
.
"У присмеркові доброї дібровості"
* * *
У присмеркові доброї дібровості
пшеничний присмак скошеного дня.
На крутосхилах срібної дніпровості
сідлає вічність чорного коня.
Киреї хмар на плечах має вічність.
Вони пливуть кудись на Чигирин.
Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.
По саму душу в спокій і полин.
Отак брести. А тиша – як в соборі
з давно-давно загубленим ключем.
Холоне степ, і невкипілі зорі
рогатий жук виймає рогачем.
А там – Дніпро, аж ген до Базавлука,
аж за пороги й далі за лиман.
Об цілий світ спіткнулася розлука
і йде на нас, страшна, як Тамерлан.
А ти десь там, за даллю вечоровою,
а ти десь там, за морем тишини, —
так владно, так повільно вичаровуєш
мене із ночі, з тиші, з далини…
"У світі злому і холодному"
* * *
У світі злому і холодному,
де щастя зіткане з прощань,
чи ми пробачим одне одному
цю несподівану печаль?
Чи будем вік себе картати?
Але за віщо, Боже мій!
За те, що серце калатати
посміло в ніжності німій?!
За ті передані привіти?
За тихий погляд, що п’янить?
Нехай це сонечко посвітить.
Нехай ця туга продзвенить.
"Усе було – і сум, і самота"
* * *
Усе було – і сум, і самота.
І горе втрат, і дружба нефальшива.
А ця любов – як нитка золота,
що й чорні дні життя мого прошила.
Усе було, було й перебуло.
А ця любов – як холодно без неї!
Як поцілунок долі у чоло.
Як вічний стогін пам’яті моєї.
1.03.2010
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Усе змінилось. Люди і часи"
* * *
Усе змінилось. Люди і часи.
Двадцятий вік уже за перелазом.
Глобальне людство хоче ковбаси,
а вже вона з нуклідами і сказом.
Упала тінь на батьківські гроби.
Вже й чорт гидує купувати душі.
В лісах тремтять налякані гриби.
З дерев стрибають підозрілі груші.
Епоха зашморгнулась, як Дункан.
Спиніться, люди. Хоч поставте кому.
Поезія потрібна дивакам.
Поети не потрібні вже нікому.
"У селі одному на Поділлі..."
* * *
У селі одному на Поділлі —
все життя, а й досі не знайшов —
дід Карпенко ходить щонеділі
у степу шукати бозна й що.
Бо якийсь там гетьман чи отаман
закопав нечувані скарби —
біля груші дикої, отам он,
через довжик до тії верби.
Правда, груша двісті літ як всохла,
зарівняла й місце борона.
Та була могила там висока,
тільки ж там могила не одна.
Десять кроків од тії могили,
тихі трави... гайворон кричить...
Сірий ідол, витесаний з брили,
от хто знає, але він мовчить.
Був тоді там, кажуть, кущик глоду.
Кущик є, та – терен, а не глід.
І дурний в очах всього народу —
вже вкотре! – йде додому дід.
І сміються люди вже у вічі:
треба ж так от збутися ума,
щоб оце в двадцятому сторіччі
та шукати те, чого нема!
Смійтесь, люди. А діди зникають.
Сивий сон у вічність однесе...
Є скарби, допоки їх шукають.
Перестануть – от тоді вже все.
"Усі вже звикли: геніїв немає"
* * *
Усі вже звикли: геніїв немає.
Поснулим душам звелено хропти.
Епоха несприятлива – ламає
іще в колисці геніям хребти.
Колись, давно, були якісь гіганти.
Тепер зручніші виміри – пігмей.
Напівнездари чи напівталанти,
в космічний вік – дремучий Птолемей.
І живемо. Земля ще нас тримає.
А вже мистецтво ждать перестає.
Усі вже звикли: геніїв немає.
А що, як є? Зацькований, а є?!
А що як він між нами ходить, геній?
Вивозить з бруду цей потворний час.
Що, як за це вже зараз в наших генах
нащадки наші зневажають нас?!
"У чашу дня упав кристалик вечора"
* * *
У чашу дня упав кристалик вечора
і розчинився. Майже чорна синь.
Сміється вулиця побіленим парканом.
Хтось десь іде, обгавканий Полканом.
І світяться крізь віття яворів
янтарні очі стомлених дворів.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Над полем ніч. І над лісами праніч.
Добраніч людям. І лісам добраніч.
19.06.1998
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Учора в дощ зайшов до мене Блок"
* * *
Учора в дощ зайшов до мене Блок.
Волосся мокре, на щоках росинки.
Блідий од смутку, тихий од думок,
близький до сліз, реальний до ворсинки.
Постояв трохи, слів не говорив,
поусміхався дивними очима.
І ніч у зламах врубелівських крил
стояла довго в нього за плечима...
"Учора все було зелене"
* * *
Учора все було зелене,
сьогодні білим зацвіло.
В часи прекрасної Гелени
ще не літало НЛО.
Були Геракли і Перикли,
і не порнуха, а Парнас.
Навіщо ми до всього звикли?
Навіщо звикло все до нас?
Життя ж коротке і шалене.
Летить, як цифри на табло.
Учора все було зелене.
Учора все іще було.
"Фанерні журавлі не полетять у вирій"
* * *
Фанерні журавлі не полетять у вирій.
Хіба що оживуть... але коли, коли?
Над ними ключ летить, і щось у небі квилить:
а ми ж вас, ми ж вас, ми —
а ми вас кли-ка-ли!
І дощик моросить. Гніздо прибите криво.
І струшується ліс над трасою вві млі.
Де небо? Де земля? І як підняти крила?
Фанерні журавлі… Фанерні журавлі…
ФЛЕЙТА АФІНИ
Ти знаєш, чому Афіна сама не грала на флейті?
Помітила – як негарно, коли надуваються щоки.
Вона ту флейту створила, але віддала її Пану,
бо Пан все одно небритий, у нього й ноги кошлаті.
Тож хай собі грає на флейті, йому не завдасть це шкоди.
А жінці, та ще й богині, подумати треба спершу.
Політика, мої пані, то діло збиткове для вроди.
І щоки треба надути, і рот треба мати, як вершу.
ФОТО У ДАЛЕКИЙ ВИРІЙ
Він приїздив щоліта на канікули.
У нього були дивні очі —
кольору повільної грозової хмари.
Дівчата переглядали свій гардероб
і починали носити прюнелеві туфельки.
А ми з Володькою стрибали з шовковиці,
мчали йому назустріч.
Він кидав свої конспекти і йшов з нами у поле,
Ми з ним облазили всі кручі і всі байраки.
Ґрунтознавство осипалося під ногами,
орнітологія каркала на тополях.
Такий великий і такий дорослий,
він з нами чесно поділяв, однак,
всі наші кроси крізь тунелі проса
і всі наскоки на сусідський мак.
Він нам дивився просто в самі душі,
і, як Батий очоливши орду,
з розбійним свистом разом з нами груші
колись обніс у власному саду.
Він був, як ми, блакитний від ожини.
І через те ми дуже з ним дружили.
Уже й сусіди дивувались: чом це
він цілий день вовтузиться з дітьми?
Такі ж дівчата виросли, як сонце,
там рушників тих вишито до тьми!
Тут що не двір, то квітне по Наталці.
І кожна хоче у кіно й на танці.
Наталки шепотіли до Катрусь:
– Він, може, мае в городі котрусь?
А він, мабуть, і в городі не мав її.
І не кажіть, що це інфантилізм.
І не шукайте в цьому аномалії, —
то, може, був р о з у м н и й ф а т а л із м.
Він, може, просто не казав нікому,
він, може, мав якесь передчуття,—
якийсь космічний холод, на якому
затріпотить обірване життя!
В ті вечори задумані, чудові
на золотих околицях села
він, може, глянув у обличчя долі,
а доля, може, очі одвела.
І він спитав:– Чого ж ти їх одводиш? —
Boнa сказала: – Холодно. Зима.
Поглянь у поле, – ти вже там не ходиш.
В майбутнє глянь, – тебе вже там нема.
І він ходив у цих полях востаннє.
Він залишав себе на цій землі.
Ще рік, ще два, і вже його не стане.
А ми – майбутнє. Ми іще малі.
Ми ще ростем. Ми виростем. Ми будем.
Ми ще ніким не взяті на приціл.
І ми його ніколи не забудем,
бо діти в цьому схожі на митців,
...А може, б ні, і все було простіше,
і не такий він був оригінал,
а просто хлопець вільно й не престижно
своє дитинство в полі доганяв.
Чи, може, вій щось інше мав на оці, —
а може, він був Корчак, Песталоцці?
А маже, я подробиці забула,
щось більше знав невирубанвй сад.
А може, – красень, велетень, Микула, —
він просто ще соромився дівчат?
Хто знає, що там в серці відбувалось
і на які він сумніви терпів.
А може, йому танго не давалось?
А може, він од вальсу торопів?
Чи це пручалась дідова порода, —
мовляв, гопак, ото було раніш!
Музики вдарять, хромових не шкода,
і тілу жарко, й для душі тривніш.
А це тупцюють дрібно та борзенько,
ну, що ти скажеш, пропада народ.
Хіба Нечай, Богун чи Морозенко
оце б такий човгикали фокстрот?
А може, й справді Катря угадала
і вже якась його залободала.
А може, у двадцятому сторіччі
йому не вистачало Беатріче?
Не знаю. Очі в загадок бездонні.
Це з тих рівнянь, де всі вже невідомі.
В кожному разі він кидав свої конспекти
і йшов з нами до річки.
Високий був і гарний.
Звали його Миколою.
Зараз там перед школою
стоїть гранітний. Дуже на нього схожий.
А він похований невідомо де.
Навіть юні слідопити
не знайшли його сліду на землі.
Тільки фото прилетіли у вирій,
як маленькі сірі гуси.
І на їхніх глянцевих крилах —
крихітні-крихітні ми.
Кучеряві, як папуасики,
ми, Телесики, ми, Івасики,
сидимо на тих крилах,
як чортенята болотяні,
а посередині Микола.
Мати гукає нас. Ще не осінь.
А фото вже знялися та й полетіли.
І скрізь на звороті він надписав нам:
«На спомин!»
...У срібній тиші урочистих пауз —
магічний рух з-під темних запинал —
старий фотограф, містечковий Фауст,
хвилини діловито зупиняв.
Цих фото теж у мене є з півдюжини,
«На спомин» теж надписані усім.
А що за спомин, тямили не дуже ми,
бо нам було ще років щось по сім.
Росли ми в дощ, не слухали ще лекцій,
для нас «учора» вже було «давно»,
і неповторний смуток ретроспекцій
було ще нам осмислить не дано.
Це нам було все 'дно, що по-латині.
Ми ще і сліз не вміли тамувать.
Аж мати дивувалася:
– Дитині
на с п о м и н фото раптом дарувать?!
...Вже час кував смертельні медальйони.
Ще кілька років... місяців... годин...
І хто він був? Його було мільйони.
Мені ж він був однісінький-один.
Він нам робив і човник, і рогатку.
У поле брав і жито молотить.
Та все писав: «На спомин». Не «На згадку».
Бо згадка що? Зітхнеш – і одлетить.
А спомин – це таке щось неповторне,
таке щось невимовне і сумне,
що коли він крилом своїм огорне,
то це уже ніколи не мине.
Це цілий світ, якийсь інакший вимір,
який ніколи нас не полиша.
А може, спомин – це далекий вирій,
де вже посмертно гріється душа?..
То де ж вона зігріється вже зараз?!
До кого ж вона крильми припаде?
Ярину вб'ють, Наталка вийде заміж,
Катруся десь в Ельзасі пропаде.
І мати вмруть, і батька вже не стане,
І хата буде інша на горі.
І хто тепер ті фото вже дістане,
кому вони на світі дорогі?
Верба усохне, і спиляють грушу,
Зелене море зроблять із Дніпра.
Ще брат живий, та він глухий на душу,
Є братова, але вона стара.
Є обеліски, плити, і колони,
і урочисті квіти роковин.
І хто ми є? Усі усім мільйони.
А хтось комусь однісінький-один.
Тому ми люди. І життя навколо.
Тому б людство. Нація. Сім'я.
Нема на світі в тебе вже нікого.
Але у тебе є на світі я.
Прилетіли твої фото у вирій —
не за тридев'ять земель,
а за тридев'ять років.
Очі у тебе дивні —
кольору повільної грозової хмари.
Іду я полем, наче вдвох з тобою.
Оглядаються на мене тополі:
з ким це я розмовляю?
Дорогу жінка переходить з повним.
Поклала вишня ліктик на тину.
Тебе немає. Але є мій спомин.
Я не згадаю, ні, я с п о м' я н у.
І спом’яну, і пом’яну.
І ще раз війни прокляну.
Твій вирій тут. Тут сонце тобі гріє.
Тут наше небо зорями густе.
Миколо, здрастуй! Ось тобі надгріб'я.
Крізь плити строф безсмертник проросте.
"Хай буде легко. Дотиком пера"
* * *
Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ – березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.
"Химерна, важка, вибухова"
* * *
Химерна, важка, вибухова,
яку вже ніхто не спасе,
а може, я тінь мого слова,
от тінь мого слова, і все.
А може, я лиш аберація,
вібрація ритмів і рим,
