Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 18 страниц)
Десь, може б, набрела втонулу Атлантиду.
Там цар морський Нептун живе у курені,
пасе морських корів зникаючого виду.
Чи нафта розпливлась, чи, може, це казки, —
на Командорах, кажуть, серед літа
з морської піни вийшла на піски
коров’яча остання Афродіта.
Прощай. І не журись, що піна – як мазут.
Ще місце є у тій "Червоній книзі".
Ще ходить по землі останній вільний зубр,
твої брати моржі ще гріються на кризі!
РАЙСЬКА ЕЛЕГІЯ
Зажурилася Єва,
і Адам заклопотаний ходить,
і посивілі хмари висмикує Бог з бороди.
Щось у цьому раю вже нічого не родить,
вже нічого не родить,
тільки родять запретні плоди.
Бог трясе кулаками:
та що ж це настало за врем’я?!
Кинеш оком з небес, а запретні плоди оніно!
Єва сушить узвар, Єва робить із них варення,
засипає у бутлі, і вже шумує вино!
Бог їй каже: о, жінко!
Ти ж тільки слабке створіння.
Ти забула, що я унатурив тебе із ребра?
Не скузуйся зі мною, бо із того варіння,
бо із того варіння не буде тобі добра.
А вона йому каже:
– На те ж воно, Господи, й літо,
щоб плоди достигали. І що ж ти створив за світ?
Ще ж немає ні людства, ні преси, ні головліта,
а цензура вже є, і є заборонений плід!
Бог тоді до Адама:
– Ти приборкай свою половину,
бо ж, анахтемська віра, отак розпустилася, ич!
– Я б їй, Боже, зварив незапретну якусь картоплину,
так збутвіло ж усе, і не родить в раю анігич.
І підкрався тоді до Адама Змій-Іскуситель,
підтягнв портупею та й муркоче ласо, мов кіт:
– Тут же є гнилички, тебе ж хоче спасти Спаситель.
Ну зірви, ну скуштуй хоч один незапретний плід!
Безпринципний Адам,
хоч боявся божої довбні,
а сказав, потонувши по самі вуха в гріху:
– Коли ж, Боже, плоди незапретні – такі невоздобні,
і червиві такі, що тільки й сказати: тьху!
– Так за те ж, що ви їли
плоди запретного древа,
покараю вас тяжко і безсмертія вам не дам!
Чимчикує із раю репресована Єва...
І трюхикає вслід "поражонний в правах" Адам...
РАНА ВЕДМЕДЯ
Ще не було ні пензля, ні мольберта
і не писались мудрі письмена.
Була природа гола і одверта,
жили в печерах дикі племена.
Іще тих сосен не торкався іній,
іще землі й не снились лемеші.
Іще тривожна досконалість ліній
не хвилювала дикої душі.
Ще не було ні анта, ні венеда.
Але під вечір, на розливі рік,
старий валун був схожий на ведмедя —
і зупинився дикий чоловік.
Йому ще жодна муза не сприяла.
Ще й не світало в сутінках сердець.
Ще розум спав,– прокинулась уява.
І це був перший – первісний! – митець.
Не знаю, де та фарба була брана,
з яких молюсків пурпур той розцвів.
Стоїть ведмідь, на грудях в нього рана.
Тому ведмедю тисячі віків.
Глухих лісів німі аборигени,
людського духу навіть не ази,
вже як не в – спасибі вам за гени.
Хай грають далі в довгої лози.
"Ранесенько, акації ще спали"
* * *
Ранесенько, акації ще спали,
росою ще не сплакались кущі,
ми йшли удвох, і вишні осипали
рожевий цвіт на трави і хвощі.
Стояла тиша. Плесо придніпрове
торкала чайка, вигнуте крило.
А сонце, сонце, сонце – пурпурове! —
такого ще ніколи не було.
А ми ішли. Нас вишні осипали.
Ще довго пам’ять буде там ходить.
Ранесенько, акації ще спали...
Мовчали ми, щоб їх не розбудить.
РАНКОМ
Світанок. Перша електричка.
Вікно рожеве і зелене.
А дівчина з худеньким личком
схиляється весь час до мене…
Ніяковіє, червоніє:
«Даруйте, зміна уночі…»
Та раптом обважніли вії,
заснула на моїм плечі.
Така чутлива, як билинка.
На косах промінь виграє…
Дорогі мої друзі! Скоро моя зупинка.
Обережніше, тихше, пересядьте на місце моє.
«Проміння землі», 1957 р.
РЕКВІЄМ ДЯДЬКОВІ ОЛЕКСІ
Розчахнулася груша.
Впала гілляка
заплаканим листям у бурячиння.
З одного кореня,
з одної зав’язі,
в одного сонця
були на прив'язі, —
а відчахнулась,
порвала жили,
захрясла в гичці серед городу
і затужавіла, затужила,
кожним зерням живого плоду.
Мляве листя млоїла спрага,
і мошкородилася трава —
в цукристі гроти
у чорних крагах
марширувала мурашва...
І дядько Олекса на всю Вдовівщину
гукнув дітей. Збігалась малеча.
Носила глину із кручі Довжика,
носила воду із річки Леглича.
Сорок відер води принесено.
Грушу стулено з верху до кореня.
Обручем її підперезано,
Ще й покручено дротом, твореним.
...Руки танули стеаринові.
На могилі земля порепана.
Понад кручами старовидними
груша грає безсмертний реквієм —
Білим цвітом, крислатим голосом
і бджолиними віолончелями,
підперезана дядьковим поясом
попід хмарами величенними.
"Український календар 1967", Варшава, 1967
РИБАЧКА
Дивлюсь вдаль. Латаю снасті.
Вночі тривожусь і тужу.
Щоб не накликати нещастя, —
про це нікому не кажу.
Чекаю довго і терпляче.
Без тебе скрізь.
З тобою – скрізь...
Але над морем не заплачу —
воно і так гірке без сліз.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Ріка заховалась під кригу"
* * *
Ріка заховалась під кригу,
в снігах загубила слід.
І тільки в блакитну відлигу
над нею темніє лід.
А десь промерзає море,
без хвиль і вітрів живе.
Над білим його простором
лише хуртовина пливе.
Ну що ж, хай пливе-пропливає,
хай стомить, замучить, обридне
закрутить в дорозі, – дарма!
Під снігом таки впадає
ріка, якої не видно,
в море, якого, здається, нема.
«Проміння землі», 1957 р.
"Рожеві сосни... Арфа вечорова"
* * *
Рожеві сосни... Арфа вечорова…
Але прислухайсь: ми тут не одні.
Он гномики заготовляють дрова
в смарагдовій вечірній тишині.
Малесенькі Гаруни аль-Рашиди
в чарівних капцях, глянеш – і нема
Лежить дорога, золотом прошита…
Іде з небес березова зима…
"Розвиднилось траві – упали такі роси"
* * *
Розвиднилось траві – упали такі роси!
Ще, може, буде трішки не зими.
В лісах блукають згорблені колоси —
Дерева, неприкаяні, як ми.
Їм сумно, як і нам. Ніде немає літа.
От холоду в ногах посиніли дуби.
Лиш там, де лось лежав, земля була зігріта, —
Тихесенько ростуть здивовані гриби.
"Розбуди мене, розбуди"
* * *
Розбуди мене, розбуди,
мені сниться холодний сон,
що навколо – вічні льоди,
крижаний зимовий полон.
Білі палаци крижані,
кришталеві ґрати колон...
Крижаніє серце в мені,
віддається зимі в полон.
Одвикає від літа знов,
забуває знов про тепло,
бо коли проходить любов,
значить, зовсім її не було.
Замітає її сліди
білий сніг між білих колон...
Розбуди мене, розбуди!
Мені сниться холодний сон.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Розкажу тобі думку таємну"
* * *
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
на сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, —
на сьогодні, на завтра, назавжди! —
ти залишишся в серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і завтра, й навік.
РОЗКИДАНІ ДРУЗІ ПО СВІТУ
Розкидані друзі по світу,
як зорі по ясному небу.
Неждані листи і привіти
промінням доходять до тебе.
І вже не зломишся в горі,
і вже не загинеш у тузі —
по небу розкидані зорі,
по світу розкидані друзі...
"Мандрівки серця", Київ, 1961
РОЗПУСНА ВДОВИЦЯ (Фрагмент із поеми "Мандрівки серця")
Вечір-мисливець
підстрелене сонце
несе у сірому ягдташі.
Тягнуться хмари – скривавлені крила —
по травах,
по обрію,
по душі...
Уже сутеніє.
Туман каламутно
клубочиться в синіх ярах...
В такі хвилини
мандрівникам смутно.
Здається далеким шлях.
І роси холодні.
І втома нестерпна.
І стежка в село не пряма.
І плечі від ноші найлегшої терпнуть.
І на ніч притулку нема.
Заводить в село степова дорога.
Ні краю їй, ні межі.
Над нею – тини, перелази, пороги.
Та все чужі і чужі.
Іде Мандрівник.
Іде, обминає...
І раптом спинився як стій.
У нього нічого свого немає.
Та він уже й сам не свій.
Ішов, не спіткнувся, по цілому світу,
то й тут не спіткнеться, ачей...
Стоїть молодиця,
як тихе літо,
не зводить з нього очей.
А очі у неї – такі тривожні,
і голос бринить – як струна:
– Скажи мені, хто ти,
чудний подорожній? —
питає зненацька вона. —
Ти далеко йдеш,
ти, напевно, втомився,
ти ноги об камінь побив.
Зайшов би в хату,
води напився.
Зайшов би в хату,
спочив.
– Спасибі за ласку,
за слово гостинне.
Я й справді йду вже давно.
А жінка стелить лляну скатертину
і ставить на стіл вино.
А брови у неї – такі шовкові!
Вуста у неї – такі малинові!
Руки у неї – такі тендітні!
Очі у неї – такі привітні!
І вся вона – як жаринка, глянув – і обпікся.
Е-е-е,
поки не пізно,
пора прощатись.
А то тут можна навіки зостатись.
Шапку узяв,
почав її м’яти:
– Що ж, на добраніч,
пора вирушати...
Пильно вона йому глянула в очі:
– Куди ж ти підеш супроти ночі?
Куди завгодно, аби із двору.
Хіба не боїшся ти поговору?
– Сказати правду – вже не боюся,
Люди говорять, а я сміюся.
Бо в тому правди нема і крихти.
Як мені легко, щоб їм так дихати!
Рано я, рано зосталась вдовдою,
та й попливла, як лист за водою.
Живу одна,
живу, як черниця.
А люди кажуть – розпусна вдовиця.
Кажуть, гуляю,
кажуть, чаклую,
кажуть, чужих чоловіків чарую.
Кажуть, хлопців з розуму зводжу.
Кажуть, любити щиро не можу.
Кажуть, горілку я п’ю, як воду.
Кажуть, я маю відьомську вроду.
Трохи до мене чорти не літають...
Все вони бачать!
Все вони знають!
Тільки не бачать моєї муки,
як в самотині ламаю руки.
Що ж ти притих?
Будеш спати на сіні.
Між нами будуть двері та сіни.
Та два пороги.
Та клямка й засув.
Щоб я й тебе не зачарувала часом.
І засміялася гірко, невесело.
Вийшла у клуню.
Свічку світила.
Постіль на сіні пахучім стелила.
Чистим ряденцем її накривала,
білу подушку на сон підбивала...
Та й побажала спокійно спати.
Та й повернулась —
пішла до хати.
Грюкнули двері.
І зачинились.
...Зорі крізь щілини в клуню дивились
поглядом тихим, далеким, глибоким:
– Холодно в ночі усім одиноким!
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Холодно...
Ніч проминула.
Нічого не снилось.
Ледве на світ благословилось, —
встала вдова,
пирогів напекла,
Мандрівника до воріт провела.
До оболоні,
до шляху в поле.
Ще й уклонилась:
– Щасти тобі, доле!
А сусідки на неї дивилися,
і плювалися,
і хрестилися:
– Безсоромниця
і розпутниця,
вже й не криється, шалапутниця,
Бач, відплив від берега човник...
Що не ніч,
то новий полюбовник!
РУАН
Жанну Д’Арк спалили в Руані.
«Мені шкода тебе, Руане!» —
Це останні її слова.
...А світ чадить. А світ уже не білий.
А ти така, хоч прикладай до ран.
Голубко Жанно, дух неозлобілий, —
«Руан, Руан! Шкода тебе, Руан!»
Руан, Руан... Така висока вежа.
Красиве місто, що і говорить.
Руан. Руан, на площі ж не пожежа, —
Людину палять, бачиш, як горить?
Ти бачиш, ти! Ти ніздрі роздуваєш,
Ти товпишся. Ти в захваті закляк:
Як мучиться!.. і корчиться!..буває ж ...
І стогне, стогне! ... – а ти ж думав як?
Це боляче. Це тяжко. Це смертельно.
Для цеї муки тіло заслабе.
Ну, кат – це кат, вогонь розвів ретельно.
А хто, Руане, хто примушував тебе?!
А втім, чого ж. Все так, на кожнім кроці.
Останнє в світі враження Христа:
Як той жовнір змочив ту губку в оцті
І ткнув її розп’ятому в уста.
Вітаю вас. Оплакую вас, люди.
Горю вогнем у вашу темноту.
Спасибі вам за наклепи й огуди,
За галас ваш і вашу німоту.
Не вирвуся. Прикручена, прикута.
Обвуглююсь у пекло вогняне.
А все-таки горять зі мною пута,
Що до стовпа прив’язують мене.
Прощайте, люди. Кланяйтесь горилам.
Згорю, одмучусь і воскресну я.
Та тільки буде пахнути горілим.
Руан, Руан, твоє, Руан, ім’я!
САДЖАНЕЦЬ
Деревце оперилося.
Пір’я зелене
тріпотіло на радісному гіллі.
В листопаді опало...
Деревце називалося кленом.
Обкопали його.
Відірвали його від землі.
Повезли-повезли
по дорогах труських осінніх.
В незнайомі ґрунти
посадили в далекім краю...
Не зів’яло воно,
бо у вузлик міцного коріння
на дорогу взяло
найріднішу землю свою.
«Вітрила», 1958 р.
"Сади стояли в білому наливі"
* * *
Сади стояли в білому наливі.
Іскрив зеніт, як вольтова дуга.
А ми були безсмертні, бо щасливі.
За нами пам’ять руки простяга.
"Сайгак, тарпан… О як ми легко звикли"
* * *
Сайгак, тарпан… О як ми легко звикли,
що ці тварини вже на світі зникли!
Зникають зубри, вивелися коні,
зникають річечки і оболоні.
Червона качечка і сіра пташка каня, —
і ті вже під загрозою зникання.
І ті вже під загрозою зникання.
А ми усе звикаєм до звикання.
4.06.1990
«Мадонна перехресть», 2012
"Самі на себе дивляться ліси"
* * *
Самі на себе дивляться ліси,
розгублені од власної краси.
Немов пройшов незримий Левітан —
то там торкнув їх пензликом, то там.
Осінній вітер одгуляв, затих.
Стоїть берізонька – як в іскрах золотих.
"Сахається розгублена душа"
* * *
Сахається розгублена душа,
почувши раптом тихі кроки щастя.
І неповторність кожної хвилини
шукає шлях від болю до перлини.
СВІТАНОК
На зорі обзивалися коні,
парувала земля після злив,
і світанок моря червоні
біля обрію щедро розлив.
Десь далеко за тими морями
з-під холодного попелу хмар
буйний вітер своїми руками
вигрібає сонячний жар.
«Вітрила», 1958 р.
СВІТЛИЙ СОНЕТ
Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
"Свої і чужі тривоги"
* * *
Свої і чужі тривоги,
незгоди людських взаємин,
як давні дніпровські пороги,
лежать на шляху моєму.
Та серце повік не здорожиться,
і страху не знає недаром.
Мій прадід був запорожцем.
Водив за пороги байдари.
«Мандрівки серця», 1961 р.
СВЯТ-ВЕЧІР
Мороз малює у віконці.
Узваром дихає кутя.
І Мати Божа на іконці
у хустку кутає дитя.
Побудь дитиною, синочку.
Твоє дитинство золоте.
Ще вітер віє у терночку
і дерево на хрест росте.
Ще час не сплинув за водою.
Ще Юда спить у сповитку.
Он гурт з різдвяною звіздою
уже на ближньому кутку.
Поколядують і засіють.
Ще, може, буде і життя.
Ти на Голгофі вже Месія,
а на руках іще дитя.
СЕБЕЛЮБЦЕВІ
Можна подумати,
що природа дала тобі шмат життя,
як старцеві —
кусень хліба,
так жадібно ти його з’їв,
ні з ким не поділившись,
ще й крихти згріб у долоню
і проковтнув крадькома.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Сидить диявол десь на Гіндукуші"
* * *
Сидить диявол десь на Гіндукуші.
Вивчає звідти всяку Божу твар.
Питає: – Гей! Почім сьогодні душі?
Чому такий неякісний товар?
У передгір’ї зріють виногрона.
Колиску моря вітер колихнув.
– Во врем'я оно, о, во врем’я оно! —
сказав диявол і чомусь зітхнув.
2.02.2003
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Син білявого дня і чорнявої ночі..."
* * *
Син білявого дня і чорнявої ночі,
вечір-мулат підійшов до порога.
Слухай, мулате, бачиш ті ночви, —
нехай це буде стара пірога.
Давай попливемо у ніч коротку
назад по ріці незворотнього часу.
Тепер із черепа роблять коробку,
колись хоч робили із черепа чашу.
Давай попливемо у те, що минулось.
Насняться нам сагайдак і стріли.
Так захотілося, так заманулось,
щоб печеніги нас перестріли.
Тінь Святослава майне під зірками,
хвиля лине через край піроги.
Білої блискавки чорні аркани
кидає небо в дніпровські пороги.
А ми пливемо й пливемо без упину.
Що нас чекає у ніч заворожену?
Вже так до ножа ми звикли у спину,
що в чесній битві ми переможемо!
Давай попливем і ніде не причалимо,
давай побудемо трохи окремо.
Хіба ж кого-небудь ми опечалимо
тим, що пливемо там, де пливемо?
Іде епоха моя головата
кудись від етики до синтетики.
Ближчий мені старий Гайявата,
ніж всі досягнення кібернетики.
Хай нам Уїтмен махає беретом...
Ти думаєш, вірші потрібні поетові?
Поетові треба бути поетом.
СИНИЧКИ НА СНІГУ
* * *
Синиці голодом намлілись —
така зима, така зима!..
Оце б у вирій полетіти, —
так батьківщини ж там нема.
"Сіре місто, бетонна маро"
* * *
Сіре місто, бетонна маро,
до кісток перепахле гудроном.
Я маленька принцеса Метро,
коронована мертвим неоном.
В миготінні трасуючих трас,
в гримотінні новітньої ери
я рятуюся тут серед вас,
сталактити моєї печери.
Як втомився мій час від погонь!
Хоч на мить я себе відокремлю.
Може, я забіжу у вагон.
Може, я провалюся крізь землю.
Хай двигтить і вилискує Змій
в мармуровій мушлі склепіння.
Вже цей світ божевільний – не мій,
а моє вже тут тільки терпіння.
Чи боліло в Адама ребро,
коли Бог дав жону чоловіку?
Я маленька принцеса Метро
у печерах ХХ-го віку.
"Сірий день. Тьмяніючі трави"
* * *
Сірий день.
Тьмяніючі трави.
Чорна м’ята – при самій землі.
Несподівано квіти яскраві
спалахнули на сірому тлі.
Пурпурові, жовтогарячі,
найяснішим квітам рідня,
на осінній землі терплячій —
ніби залишок літнього дня...
Милий мій!
Розминаються люди,
і немає для них вороття...
Коли щастя у тебе не буде,
потьмяніє твоє життя,
коли будні приб’ють до землі, —
хай хоч згадка про наше кохання
спалахне на сірому тлі.
«Вітрила», 1958 р.
СКІФСЬКА БАБА
Ти, скіфська баба, кам’яна незграба,
стоїш в степах… Курай і бугила…
Яка ж ти баба, ну яка ж ти баба?!
За сто віків дитя не привела!
Були б у нього кремінь-ноженята,
ото вже б гупотіло по ланах!
Чого смієшся? Космос нежонатий,
а ти стоїш одна у полинах.
Невже ж таки ніхто не женихався?
А висить же в музеях твій портрет.
Тобі козацький череп усміхався,
Та це – минуле. Ти дивись вперед.
Ти звикла – коні, гаківниці, стріли,
Зрадецькі хани з профілем шулік…
Ти це забудь. Усе це застаріле.
Поглянь навколо. Це – двадцятий вік.
А ти стоїш. Звітріли коси й руки.
Скришились плечі,– може, скажеш, ні?
Були б у тебе кам’яні онуки.
Ти розумієш, бабо? Кам’яні!
Ото – літак, а не якась дараба.
Це все – прогрес. А ти стара як світ…
…Сміється баба, клята скіфська баба,
сміється, ухопившись за живіт.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
СКРИПАЛІ З МАРАМОРЕША
Щосуботи, по роботі,
не сидиться паруботі.
Вісімнадцяте століття,
захід сонця – медовар.
Сходять хлопці у долину,
мнуть зубами бадилину,
на крисанях чорні пера
і наопашки кептар.
Буде грім до понеділка,
землю витопчуть до глянцю.
Кожен має свою дівку,
кожен хоче свого танцю.
Щоб не скоїлося бучі,
темперамент – Каліфорнія! —
скрипалі смички співучі
натирають каніфоллю.
Б'ють підборами дівчата,
чобітки, як на ресорах.
А з якого ж їм почати,
як замовлено штук сорок?
– Мокеняска!
– Унгуряска!
– Тропотіта!
– Инвертіта!
– Арделяна!
– Хацегана!
– Калабряза!
– Жок!
– Хейдея!
В зуби вдарив,
скрипку брязнув.
Ой, де я?!
В хлопців щелепи, як жорна.
Під рум'янцем ходять жовна.
Чорні очі, мов скажені,
в жовтім пасі – три кишені.
Сходить місяць, як діжа,
а в кишенях – три ножа:
один плаче,
другий сміється,
третій крові хоче.
Ріжте, бийте, Бога ради!
Але хто ж вам буде грати?!
Ну, пішов скрипаль до раю.
З скрипалем буває різне.
Та якщо він добре грав,
то навіщо ж його різать?
І між іншим, не музика,
а перекупка з тандити
той скрипаль, котрий потрафить
всім одразу догодити.
...Думу думали арбітри.
Браги випили три літри.
Вісімнадцяте століття,
вісім кухлів на столі.
Скрипалі хіба ж не знають?
Що потрібно людям, грають.
Хай же грають на помості —
на три сажні від землі!
Будуть танці, будуть різні.
Буде чутно й за три сажні.
А хто хоче їх зарізать,
то для того недосяжні!
"Скупе, аж біле, сонце над полями"
* * *
Скупе, аж біле, сонце над полями.
Вдягає хлопець шапку на бігу.
Мигтять в очах чотири чорні плями —
рябенький пес на білому снігу.
А я дивлюсь, а я чомусь радію.
Моя душа від поля до небес.
А, власне, справді... теж мені подія...
Сніги і хлопчик, і рябенький пес.
СЛАЙДИ
У нашому саду була розкішна флора, —
жоржина й кропива, любисток і ревень.
І прадід мій ходив, як привид Ельсінора,
і сойка у кущах пищала цілий день.
Була в тому саду смородина й порічки.
Малина розрослась, як дикий чагарник.
Індустріальний подиїх п’ятирічки
до нас у сад тоді ще не проник.
Ще півники цвіли. Ще яблука родила.
В городі ще стояв локальний, свій, туман.
Бабуся той город так-сяк обгородила,
а потім щовесни білила той паркан.
А потім в паркані хтось виламав штахету,
ліхтариками груш вчарований між віт.
В ту дірку в паркані відрився світ поету —
великий, і складний, і незбагненний світ.
Прорубане вікно – з укропу у Європу.
В Європі вже був млин, двигучий, паровий.
І прадід мій ходив, як Ной після потопу.
А я собі, мала, була – як херувим.
Я пурхала в саду, розгойдувала квітку.
Полохала в гнізді пташину боязку.
А вранці крізь бузок дивилася на тітку,
котра була чомусь – як свіжий кущ бузку.
Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба.
У закутку душі хай буде трохи сад.
Вже дожились – забули колір неба,
воно буває кольору досад.
Хай буде сад, і дерево крислате,
і кіт-воркіт, і ще багато див.
Доросла пам’ять – то уже не слайди.
Тоді вже доля гляне в об’єктив.
СМЕРТЕЛЬНИЙ ПАДЕГРАС
Земля кружляє у космічнім вальсі.
Вітри галактик – вічні скрипалі.
Гармонія крізь тугу дисонансів
проносить ритми танцю по землі.
І серцю в грудях тісно, тісно, тісно!
Смички пиляють задубілий сум.
Зненацька м’язи вибухнуть первісно,
ударить кров, як електричний струм.
І не паркет, зачовганий до глянцю,
не долівки, налиплі до чобіт, —
вже вся планета – п’єдестал для танцю,
де сходять вальси з голубих орбіт.
Гримить високий гонор полонеза,
і лихом б’є об землю перепляс,
лезгинка чорна срібні гострить леза
і граціозно ходить па-де-грас.
Шпурляв канкан мережки парижанок.
Шмагав аркан по сивих постолах.
І відчайдушний танець між ножами
шотландки танцювали на столах.
Велике діло – танець між ночами!
Танцюй собі, лиш пальчика не вріж.
Доріг війни смутні подорожани,
ми знали інший – танець бездоріж.
Десь труп коня вмерзає в сизу осінь.
І смерть впритул до мене підступа.
А я іду. А я роблю наосліп
на міннім полі обережні па.
Півроку вбік – і все це піде прахом.
І цілий всесвіт вміститься в сльозу.
Дрімотні міни – круглі черепахи —
в землі шорсткій ворушаться, повзуть.
О піруети вимушених танців!
Хто йшов по полю мінному хоч раз,
той мимохіть і на паркетних глянцях
пригадує смертельний падеграс.
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
СМІХ
На вулиці – я чую крізь вікно –
Сміється жінка штучним сміхом.
Мабуть, їй сумно, але жінка хоче,
Щоб їй хотілося сміятись.
А я дивлюсь на ріки темних вулиць,
На голови веселих ліхтарів,
Одягнені в малі кашкети з жерсті,
І на моє високе підвіконня
Каштани білі квіти подають…
А я дивлюсь і думаю про вірші.
Коли їм сумно – хай вони сумують.
Хай тільки не сміються штучним сміхом,
Бо щирі люди закривають вікна.
«Проміння землі», 1957 р.
"Сніги в снігах. Ріку скувала крига"
* * *
Сніги в снігах. Ріку скувала крига,
І вербам руки з холоду звело.
Біжить вовчиця – мати – роздобига,
Зеленим оком світить на село.
А те село давно уже як привид.
І смерть пройшла лісами напролом.
І хмари йдуть. І місяць губи кривить.
І виє в ніч вовчиця за селом.
6.01.1991
«Мадонна перехресть», 2011
"Сніги і ніч. І ліс дорогу пише"
* * *
Сніги і ніч. І ліс дорогу пише.
І спить в снігах все тепле і живе.
Лиш іноді захриплий голос тиші
чиюсь зорю із вічності позве.
"Сніги метуть. У вікнах біле мрево"
* * *
Сніги метуть. У вікнах біле мрево.
Антени ловлять клаптики новин.
На білий вальс запрошую дерева,
на білий вальс вітрів і хуртовин.
Хай буде сніг, і музика, і вечір.
Хай серце серцю сплачує борги.
О, покладіть гілки мені на плечі,
з мого життя пострушуйте сніги!
Я вас люблю за те, що ви дерева.
Що ви прийшли до мене, що ви тут.
Зима стоїть, скляна і перкалева.
Метуть сніги. Сніги метуть, метуть...
"Снігурчик прилетів червоногрудий"
* * *
Снігурчик прилетів червоногрудий
та й сніг клює. Біда його жене.
О місяць грудень,
Добрий місяць грудень!
У тебе в грудях серце крижане.
СНОПИ
Я пам’ятаю все —
дощем залиті ниви,
шорсткі понад шляхами полини
і відтінки на обрії мінливі —
від пурпуру до сивизни.
Розтерзані снарядами дороги,
і зойк дротів,
й розчахнуті стовпи, —
А під колеса,
гусениці,
ноги
чужинцями підмощені снопи.
їх волочили.
їх байдужо несли.
Немов живих, тягнули по стерні.
Під шинами тріщали перевесла,
і колоски тонули у багні.
Чужинець нахилився до вибоїн.
Змахнув сльозу.
Напевно, селянин...
Могло б не бути на планеті воєн,
якби отак заплакав не один.
«Вітрила», 1958 р.
СОЛОВЕЙКО ЗАСТУДИВСЯ
Дощик, дощик, ти вже злива!
Плаче груша, плаче слива.
Ти періщить заходився,
соловейко застудився.
А тепер лежить під пледом —
п’є гарячий чай із медом.
Сольфеджіо
Старий маестро з добрими руками,
котрий гуманно причинив балкон,—
на весь квартал з вікна його роками
лунає писк майбутніх примадонн.
Сольфеджіо, сольфеджіо!.. Октави...
колоратура... опера... вокал...
Взискуйте слуху, слуху, а не слави!
Нічого, звик. Усе життя звикав.
Вони приходять, гарні і негарні.
До ваших послуг. Мріяла давно.
Талант... мистецтво... Боже, є книгарні,
театри, спорт, ну, зрештою, кіно!
Усі пищать. Усі вони сопрано.
Усі співати хочуть Баттерфляй.
Він каже:
– Згодом. Зараз іще рано. —
А верещать – хоч вуха затуляй.
Він каже:
– Потім. Це ще перші кроки. —
Він за урок чорніє, як земля.
Нічого. Справно платять за уроки.
Він репетитор. Репетуйте. Ля!
На сто одна. Це, зрештою, природно.
О Маргарити кольору бордо.
Натхнення? Що ви? Зараз це не модно.
Цікаво, як співала Віардо?
Що ви сказали? «Тоска»? Тоська. Так, Пуччіні.
Аїда? Ні. Безсоння. Люмінал.
Вам не дано. Пояснювать? Причини?!
В кардебалет. В кафе. У персонал!!!
Десь люди, певно, затикають вуха.
Ну, так, звичайно, грюкнуло вікно.
О боже мій, ні голосу, ні слуху...
Ля, ля! Не сі, а ля!.. А, все одно.
"Сон лісний прийшов до мене в хату"
* * *
Сон лісний
прийшов до мене в хату.
Став на стіл. Із склянки воду п’є...
Все гаразд.
Я добре буду спати,
коли сон у мене в хаті є.
Я не знаю, правда, що присниться:
ще пелюстки згорнуті у сну,
ніби зберігають таємницю —
як я тяжко ждала цю весну.
Як стогнали сосни на морозі,
як не спали верби по ночах,
як ліси шуміли в передгроззі,
як берези падали на шлях!
...Сон весняний
з падолисту виринув,
волохатий, синій, теплий сон.
Сосни сплять, щасливо, втихомирено,
прихилившись кронами до корон.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Сонце зійшло, як сходить віками"
* * *
Сонце зійшло,
як сходить віками...
Зігнувшись під вітром
в земний уклін,
впала верба на замшілий камінь,
збивши кору з корявих колін.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Сонце моє, оченята карі"
* * *
Сонце моє, оченята карі,
синя криниця в моїй Сахарі,
сосен моїх сльоза бурштинова,
серця мого печаль полинова,
синя птиця мого Метерлінка,
в чистому полі росте материнка,
скирти сердиті, як зубробізони,
взяли на роги усі резони.
Думка моя, переплакана двічі,
може дивитися людям у вічі.
Грішниця я. Полюбила чужого.
Долі моєї пекуча жого.
Буде гроза! Потім буде тиша.
Жінка твоя. Але я твоїша.
Десь ти живеш по дорозі в Святошино.
Душу мою без тебе спустошено.
Оце дожилася – з бурі та з клекоту,
оце дожилася – до сліз, до лепету.
Всесвіт. Проблеми. Трагедій поденщина.
А я закохалася. Сказано – женщина.
"Сороко, не кричи! Я в лiсi не стороння"
* * *
Сороко, не кричи! Я в лiсi не стороння.
Я знаю тут усiх, i знають всi мене.
І хори птиць, i цих дубiв хороми.
І сосни, сосни, SOS! – тону у їх красi.
І рiчечка, де вранцi-рано
бобри працюють фiлiгранно.
І лис, i лось, i те осiннє поле.
І та над яром стежечка стрiмка.
І той, що вже нiзвiдки i нiколи
не вийде з лiсу i не погука.
"Сосновий ліс перебирає струни..."
* * *
Сосновий ліс перебирає струни.
Рокоче тиша на глухих басах.
Бринять берези. І блукають луни,
людьми забуті звечора в лісах.
Це – сивий лірник. Він багато знає.
Його послухать сходяться віки.
Усе іде, але не все минає
над берегами вічної ріки.
Світає світ в терновому галуззі.
Кладуть вітри смичок на тятиву.
Десь голос мій шукає моїх друзів,
і хтось чужий кричить мені: ау!
І знову тиша. Лиш блукають луни,
Крізь день, крізь мить, крізь душу, крізь віки.
Сосновий ліс перебирає струни
над берегами вічної ріки...
"Спини мене"
* * *
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю
"Спинюся я і довго буду слухать"
* * *
Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй...
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
ще пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом —
по гарячому сліду...
«Вітрила», 1958 р.
"Співучі обриси роденівської Музи..."
* * *
Співучі обриси роденівсьої Музи,
недоторканна мармурова плоть,
той вигин рук,
важкий туман волосся,
тонке одухотворене лице.
Такою ти з’являлася, о Музо,
натхненним опівнічникам-поетам.
А ми...
А ми!
Оглянься —
за плечем
стоїть твоя категорична Муза.
Того не можна. І того не слід.
Пласка як дошка. Голос – наче блямба.
Маслакувато затуливши світ,
танцює ритуальні танці штампа.
Сама собі насвистує в свисток.
Сама собі цензура, і жюрі.
І клаца кастаньєтами кісток,
і ритми вибива на кобурі.
Хароша штука, ета кобура.
Всі добровільно підуть до вольєри.
Хрущов – ура! І не Хрущов – ура!
А головне – да здравствуєт кар’єра!
СПОГАД
Поїзд у Варшаву спогади навіяв, —
Я на Україні згадую тебе.
Ти співав для мене пісню вечорами, —
«Цо кому до теґо, же ми сєм кохами».
Я люблю, коханий, Київ і Варшаву,
Але батьківщина в кожного своя.
Як тебе згадаю, – забринить сльозами —
«Цо кому до теґо, же ми сєм кохами».
Поїзд із Варшави йде крізь моє серце,
Сто доріг між нами, а печаль одна.
І минають роки, роки за роками...
