Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 18 страниц)
* * *
Будь щедрою, хай плаче твоє листя,
роздай плоди і знову зацвітай.
Хай попліткує наволоч тілиста.
Що є душа? – у неї не питай.
Як є, то є. Нема – то нікотрої.
Віки надбали мудрості, не я.
Кассандра плаче на руїнах Трої.
В руїнах Трої гріється змія.
"Буду ходить – туманіти"
* * *
Буду ходить – туманіти,
будуть сади гомоніти.
Будуть стовпи телеграфні густи
тільки тому, що далекий ти.
Будуть приходить чужі листи,
буде приходить хтось – не ти.
Буду стрічати я – не я,
буде стрічати туга моя.
«Проміння землі»
БУЗИНОВИЙ ЦАР
У садочку-зеленочку
ходить вишня у віночку.
Хтось їй грає на дуду,
подивлюся я піду.
Баба каже: – Не ходи!
Темні поночі сади.
Там, де вітер шарудить,
бузиновий цар сидить.
Брови в нього волохаті,
сиві косми пелехаті.
Очі різні, брови грізні,
кігті в нього як залізні,
руки в нього хапуни —
так і схопить з бузини!
Я кажу їй: – Бабо, ні!
Очі в нього не страшні.
На пеньочку, як на троні,
він сидить собі в короні.
Грає в дудку-джоломію,
я заграв би, та не вмію.
А навколо ходять в танці
квіти – всі його підданці.
Є оркестри духові,
равлик-павлик у траві.
Є у нього для настрашки
славне воїнство – мурашки.
Три царівни бузинові
мають кожна по обнові.
Невсипущі павуки
тчуть серпанки і шовки.
На царевій опанчі
зорі світяться вночі.
Він сидить у бузині,
усміхається мені!
"Були у мене за дитячих літ"
* * *
Були у мене за дитячих літ
такі блакитні очі,
як згадати,
що часто навіть білий світ
мені здававсь голубуватим.
І в тому світі не було
ні тіні чорної,
ні плями, —
лише довір'я, і тепло,
і щедре сонце над полями.
Але ввійшло в дитячі дні
небачене
і неймовірне доти —
червоний колір крові на війні
і чорний колір людської скорботи.
Ввібрали очі відтинки нові.
Зробились очі темні і похмурі.
Вони були,
як хмари грозові,
коли на світі підіймались бурі.
Вони ставали сивими, як дим,
коли пожежі землю шматували
і чорні кулі хлопцям молодим
холодну смерть поспішно роздавали...
Змети,
Майбутнє,
горе і жалі.
Живі живих не будуть убивати.
І цілим поколінням на землі
здаватиметься світ голубуватим.
«Вітрила», 1958 р.
"Було нам важко і було нам зле"
* * *
Було нам важко і було нам зле,
І західно, і східно,
Було безвихідно, Але
нам не було негідно.
І це, напевно, головне,
Якої ще фортуни?
Не відступитися, І не
покласти лжу на струни.
"Важке литво свічад і свіч"
* * *
Важке литво свічад і свіч.
Любові царственна офіра.
Якби Джульєтта колупала піч,
То, може б, навіть не було Шекспіра.
5.02.2000
"Мадонна перехресть", 2011 р.
ВАН-ГОГ
Добрий ранок, моя – одинокосте!
Холод холоду. Тиша тиш.
Циклопічною одинокістю
Небо дивиться на Париж.
Моя муко, ти ходиш по грані!
Вчора був я король королів.
А сьогодні попіл згорання
Осідає на жар кольорів.
Мертві барви.
О руки-митарі!
На мольбертах розп’ятий світ.
Я – надгроб’я на цьому цвинтарі.
Кипариси горять в небозвід.
Небо глухо набрязкло грозою.
Вигинаються пензлів хорти.
Чорним струсом палеозою
переламано горам хребти.
Струменіє моє склепіння.
Я пастух. Я дерева пасу.
В кишенях дня,
Залатаних терпінням,
Я кулаки до смерті донесу.
Самовитий – несамовитий —
Не Сезан – не Гоген – не Мане —
Але що ж я можу зробити,
Як в мені багато мене?!
Він божевільний, кажуть. Божевільний!
Що ж, може бути. Він – це значить я.
Боже – вільний…
Боже, я – вільний!
На добраніч, Свободо моя!
"Український календар 1967", Варшава, 1967
"Варшаво, я знала, що ти вродлива"
* * *
Варшаво,
я знала, що ти вродлива.
Варшаво,
я чула, що ти пісенна.
Померхло давнє бібілійне диво
перед дивом твого воскресення.
Воскреснуть з мертвих – то ще не штука.
А ти не з мертвих, а ти не з хворих —
вже й тіло були розклювали круки,
вже й серце Шопена украв твій ворог.
Була – як поле, камінням засіяне.
Вродило поле нові кам’яниці.
Була – як попіл, вітрами розвіяна.
І знову стоїш. І знову – столиця!
Ще біль не пройшов.
Ще руїни – як шрами.
Але на обличчі – веселий спокій...
Гояться довго глибокі рани.
А рани воїнів – завжди глибокі.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Ввірвалася орда шалена"
* * *
Ввірвалася орда шалена
у тихе привілля сіл.
Повісила чорні знамена
на світлі фасади шкіл.
І свастика в ту годину
зігнала із гнізд лелек,
зіткала важку павутину
над шафами опліотек.
Під тінню її зловісною
чужинці рівняли крок.
Топталися по золоту тиснень,
по білій душі сторінок.
Шпурляли в огонь, не гортавши.
Зметнулось багаття до хмар.
І корчився в полум’ї Гаршин.
І гнівно палав Кобзар.
Чорнів Достоевський від муки.
Сміявся вогнисто Шекспір.
І Леся обпалені руки
з вогню простягала до зір...
Згорить і папір, і оправи,
посивіють фото в золі.
І чорні клапті на трави,
як мертві падуть мотилі.
Але під цим небом синім,
аж поки земля жива, —
витають думки нетлінні.
Бринять неспалимі слова.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Вдень ще літо, а надвечір – осінь"
* * *
Вдень ще літо, а надвечір – осінь.
В склепі ночі похорон тепла.
Вийдуть в ранок яблуні, як лосі,
розсохаті роги дибала.
Пийте воду, поки ще ласкава.
Лосі, лосі, жумрайте траву.
Так думки печаль прополоскала,
що, як сад під зливою, живу.
Ой, живу, впівголосу, впівсили.
Відкладаю щастя – на коли?
Скільки цвіту з мене обтрусили...
Скільки яблук з мене продали!..
"В дитинство хочу, там усе моє"
* * *
В дитинство хочу, там усе моє.
В дитинстві ми Великі Магеллани.
В дитинстві відкриваєш материк,
Котрий назветься потім – Батьківщина.
А поки що, маленький папуас,
я відкриваю стежечку і квітку.
Мені цвіте люпин. Мені співає пташечка.
Мене гукнув далекий пароплав.
"В дні, прожиті печально і просто"
* * *
В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: – Люблю. —
Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.
А буває – спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв…
Є для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.
«Вітрила», 1958 р.
* Набране курсивом відсутнє у збірці "300 поезій"
«ВЕДМЕЖЕ ВУХО»
(Ботанічний жарт)
На узліску – свої тривога,
Шурхотлива піщана тиша.
Подорожник іде край дороги.
Материнка дітей колише.
Іван-да-Мар'ї дивиться у вічі,
Бурчить буркун. Невесело крушині.
Росте «ведмеже вухо» – в просторіччі
(не пам'ятаю, як там по-латині).
Ведмеже вухо?
Що?
Ведмеже вухо?
А вовча ягода?
А заяча душа?
Ведмеже вухо…
Чш-ш-ш, ведмеже вухо.
Ромен, волошка, конюшина,– ша!
– Але ж задуха! – простогнав чорнобиль.
Але ж посуха,– опадає цвіт.
Ведмеже вухо... чш-ш-ш... ведмеже вухо!
Усе як слід.
Усе як слід.
Дурман складну розв'язує проблему.
Безсмертник хоче написать поему,
Квітуча мова,
поривання духа!
Ведмеже вухо... ой, ведмеже вухо...
Осот корінням задавив билину.
А потім ніс на цвинтар домовину.
Високі трави хвилювались глухо.
Але ж ведмеже ву-ву-ву-вухо!
А материнка все дітей гойдає
і колискову пісеньку співає:
«Ой, люлі, люлі, люлі,
Прихиліться до землі,
Всуньте голову в стебло,
Ніби зроду й небуло».
Що за диво-дивина?
На узліссі тишина. Лиш белькоче блекота:
– Тра-та-та-та-та-та-та!
"Великі поети не вміють писати віршів"
* * *
Великі поети не вміють писати віршів.
Клював їх орел в печінку і сумнів сни випасав.
Графоманові краще. Графоман вирішив
написати —
і написав.
Про що завгодно.
Коли завгодно.
Скільки завгодно.
І завжди всує.
Головне, що не антинародно.
Народ засилосує.
А геніальні поети – такі бездарні!
Виходять з ночей аж чорні, як шахтарі з забою.
А ті клаптенята паперу – то смертельні плацдарми
самотньої битви з державами,
з часом,
з самим собою.
"Великі хмари холодом нагусли"
* * *
Великі хмари холодом нагусли,
Червоне листя падає в гаю.
Летять у вирій дуже дикі гусі,
А я слонам привіт передаю.
"Велосипед ночує на балконі..."
* * *
Велосипед ночує на балконі,
наставив роги на туманне скло.
Сміються всі ретроспективні коні,
уздрівши ту пародію – сідло.
Сміється кожна квітка конюшини,
регоче пилом Сагайдачний шлях,
Сміються гори, доли, і вершини,
і всі підкови, згублені в полях.
Сміється хміль, повитий на балконі.
Сміється місяць, що іще поет.
А що із того, що сміються коні?
Нема тих коней. Є велосипед.
ВЕРБОВІ СЕРЕЖКИ
Біля яру, біля стежки
одягла верба сережки.
Головою хилитала,
потихесеньку питала:
– Де ота біленька хатка,
що гарнесенькі дівчатка?
Хай би вибігли до стежки,
подарую їм сережки.
ВЕСЕЛИЙ ПРИВИД ПРАБАБИ
Рідна моя прабабо, а я ж не знаю, де Ваша й могила.
Хрести порубали на дрова, не гнівайтесь на людей,– війна.
А було ж, на проводи як обвішають той хрест рушниками,
то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.
Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою.
Ви, кажуть, були з благородних, пудрували своє лице.
Було Вам 110 років, а Ви були молодою.
Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це.
Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те щоб осліпли,
а так,– Ви просто не бачилидеяких прикрих речей.
І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,
стояла на півобличчя темна вода очей.
Коси було дуже багато. Ви грали на ній, як на арфі,
Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.
І Ви казали до діда – а дід човгикав до хаті —
а що Ви йому казали, то Ви не чули й самі.
Той дід був простого роду. Він був мужицького роду.
Йому рушники вишивали дві Ганьки і п’ять Варвар.
Той дід був поїхав до міста – продавати городину.
Той дід був як Вас побачив, той дід був пропив товар!
Хоч він був чесного роду, таж Вас йому не давали.
То що ж йому залишалось, то він Вас узяв та й вкрав.
Та так Вас привіз до батька та й каже: «Ось моя виручка»,
А батько його гарапником та й у солдати віддав.
Та так ото 25 років Ви їздили за солдатом.
Знайшлася у Вас Марієчка, морочливий індивід.
Вдягав мундур миколаївський – парубком був чубатим.
Знімав мундур миколаївський – оце тобі маєш, дід!
То Ви перегодом осліпли. І лихо Вас не укоськало,
Вам був уже рік сто перший, чи Ви й не знали, котрий,
як Вас покусали собаки полковника Мацаковського.
Якби не оті собаки, то Ви б танцювали кадриль.
Як вже ж вони покусали, то Ви упали у лежу.
От тільки й добра: на лежанці не хапав за литки город.
Ви уже тільки навпомацки розрізняли Вашу одежу.
Розпалося Ваше дзеркало, і шашіль з'їла комод.
Але Ви таки вставали, хоч як було через силу,
сідали косу чесати, немов ішли до вінця.
Кивали пальцем онуці і тихо її просили:
– Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?
"Весна. А вітер – наче восени"
* * *
Весна.
А вітер – наче восени.
Чекає дощ зірватися щомиті.
Як рідко ти приходиш в мої сни!
Великим смутком спогади омиті.
"Весна прийшла так якось несподівано"
* * *
Весна прийшла так якось несподівано!
Зима стояла міцно до пори.
Вітри війнули з півдня. І тоді вона
немов у Ворсклу з’їхала з гори.
Ще сніг ковтала повідь широченна,
і рала ждав іще тужавий лан.
А під горою вишня наречена
вже до віночка міряє туман.
Подовшав день.
Полегшали ці тіні,
вечірні тіні спогадів і хмар.
І дика груша в білому цвітінні
на ціле поле світить, як ліхтар.
Уже в дітей порожевіли личка.
Уже дощем надихалась рілля.
І скрізь трава, травиченька, травичка!
І сонце сипле квіти, як з бриля.
Вже онде щось і сіють у долині.
Вже долітає пісня з далини.
Вже горлиця аврукає в бруслині,
стоять в заплавах золоті лини.
Тут коло нас така зелена балочка,
там озеро, не видно йому дна.
Вже прилетіла голуба рибалочка,
ніс в неї довгий, довший, ніж вона.
Вже й дикі гуси в небі пролітали,
вже й лебеді кричали крізь туман.
Вже ходять в болотах біля Полтави
ходуличник, крохаль і турухтан.
З роману «Маруся Чурай»
ВЕЧІР
Човен, окутий міддю,
виплив у темне море.
Вдарили хмару хвилясту
весла – тонкі промінці.
Хмара запінилась миттю,
хмара захльостує човен...
Вечір, бакенщик сивий,
стис весло у руці.
Хмару плечем відсунув,
уперся ногами в днище.
Вийняв свою запальничку,
подихав на неї, зігрів.
Викресав жовтого вогню,
прикривши рукою од вітру.
Тихо запалює зорі —
бакени інших світів.
«Вітрила», 1958 р.
"Вечір дуже турецький"
* * *
Вечір дуже турецький.
Півмісяць, і зірка, і млосно.
Півонії дуже гарні. Вуста в них напіввідкриті.
А хто тут – за дощ?
Долоньки. Зелені. Одноголосно.
А вас же вночі скупають, вже зрізаних, у кориті.
Вночі налетять татари, ударять вас ятаганом.
Вони вже десь недалеко. Вони уже десь
причаюються!
Вночі я писатиму вірші. Аж – стогін.
То я на ганок.
Півонії всі вже зрізані. Вони уже не пручаються.
І тільки ловлять городи
пелюстки їхньої вроди…
І тільки кілька сльозин
з обдемкуватих корзин…
Складає букети тітка
не гірше якого японця.
А скільки коштує квітка?
Не знаю. Спитайте у сонця.
"Вечірнє сонце, дякую за день!"
* * *
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
"Вже брами літа замикає осінь"
* * *
Задощило. Захлюпало. Серпень випустив серп.
Цвіркуни й перепілочки припинили концерт.
Чорногуз поклонився лугам і садам.
Відлітаючи в Африку, пакував чемодан.
Де ти, літо, поділось, куди подалось?
Осінь, ось вона, осінь!
Осінь, ось вона, ось!
Осінь брами твої замикала вночі,
погубила у небі журавлині ключі.
"Вже десь мене ліси ті виглядають"
* * *
Вже десь мене ліси ті виглядають
на поцілунку неба і полів.
Ще буде все. Ще дні похолодають.
Іще мороз прихватить журавлів.
Іще трава зіщулиться і змерзне,
іще печальні скажуться слова.
Ще на світанку білому розверзне
небесні брами хмара снігова.
Ще щоки у зайців позападають,
бруньки повідморожують носи.
А вже мене ліси ті виглядають,
і я вже виглядаю ті ліси.
"Вже в стільниках стерні немає меду сонця"
* * *
Вже в стільниках стерні немає меду сонця.
І дика груша журиться: одна.
Лиш клаптики червоного суконця
шляхам лишає сіра далина.
Проходить осінь, посмішка землиста.
Скляніють очі неба і води.
Суху розмову полум'я із листям
до ночі сумно слухають сади...
"Вже почалось, мабуть, майбутнє"
* * *
Вже почалось, мабуть, майбутнє.
Оце, либонь, вже почалось…
Не забувайте незабутнє,
воно вже інеєм взялось!
І не знецінюйте коштовне,
не загубіться у юрбі.
Не проміняйте неповторне
на сто ерзаців у собі!
Минають фронди і жіронди,
минає славне і гучне.
Шукайте посмішку Джоконди,
вона ніколи не мине.
Любіть травинку, і тваринку,
і сонце завтрашнього дня,
вечірню в попелі жаринку,
шляхетну інохідь коня.
Згадайте в поспіху вагона,
в невідворотності зникань,
як рафаелівська Мадонна
у вічі дивиться вікам!
В епоху спорту і синтетики
людей велика ряснота.
Нехай тендітні пальці етики
торкнуть вам серце і вуста.
"Вже рік старий за обрії пливе"
* * *
Вже рік старий за обрії пливе.
Уже й Новий стоїть на виднокрузі.
Хай у Новому буде все нове, —
старі лиш вина, істини і друзі!
28.12.1995
«Мадонна перехресть», 2011
"Вже трави інеем припали"
* * *
Вже трави інеем припали,
і ясен руки опустив...
Та листя ще ж не відкружляло,
і лід озер ще не засклив.
Якщо ж березам при дорозі
стояти зимно серед тьми,
то це, мабуть, не від морозів,
а від передчуття зими...
Зігрій мої, коханий, руки,
закрий кватирку у вікні.
Адже в передчутті розлуки
тепер так холодно мені.
«Проміння землі», 1957 р.
"Вже третій день живу у лісі"
* * *
Вже третій день живу у лісі,
годую білочку з руки.
Зелений мох на древній стрісі
заткали древні павуки.
У хаті глухо, як в печері.
Вікно під фресками сльоти.
І що там пустка Торрічеллі
проти такої німоти?!
А тільки вогник засвітився,
вікно зажевріло моє, —
уже і цуцик приблудився,
уже хвостом об ганок б`є.
ВИНОГРАДАРІ
Вергали землю з ранку та й до ночі,
вклонялись низько,
догоджали їй,
аж піт гарячий напливав на очі
і виповзав, як сльози, із-під вій.
Повільно поверталися додому,
трудящих рук несучи тягарі.
І засинали,
підкорялись втомі,
щоб знову пробудитись на зорі...
А в серпні соком наливались грона,
струнких дівчат кохали юнаки,
і жартами, достойними Брюньйона,
перемовлялись древні старики.
«Вітрила», 1958 р.
"Вирлооке сонце..."
* * *
Вирлооке сонце
сідає на чорну скелю.
З неба, гір і свободи собі збудувала дім я.
Небосхил для людини – якраз відповідна стеля.
Піднімеш думку – і не розіб’єш їй тім’я.
Майстрували нам стелю до млості, до одуру,
із найкращих ідей, з настановами згідно,
знявши мірку з пресованих бовдурів
і пружинно-спіральних негідників.
Спіральним зручно.
Високим не дуже.
Високим зроду таке личило,
щоб те, за що ладен віддати душу,
думку твою підгинало й калічило.
Висока думка в’юнитись не вміє.
Впиралась чолом у погашені гасла,
крізь товщу стелі росла в надію
і, як свіча, без повітря гасла.
Боліла правдою. Плакала віршами.
Чистими ранами революції зняла.
Училась мовчати. На бантині вішалась.
Або йшла милуватись північним сяйвом.
Морозами бита, муштрована покиддю,
виходила сива з тих академій.
На довгих столах вимирала покотом
від різних редакторських епідемій.
А люди питають:
– Де геніальні повісті?
Де думка епохи, весела й печальна? —
Поїхала у закритому поїзді.
Похована на цвинтарі мовчання.
Слухайте, ви, що ідеї розплямкали,
чиїми руками ту стелю роблено, —
воскресла думка, встає над уламками,
живою водою правди покроплена!
Золото мистецтва за переляком сплавити,
добути з брехні – ненадійна алхімія.
Єдина стеля мистецтва – правда.
Піднімеш поезію – і не розіб’єш їй тім’я.
"Високий норвежець, фіорди чистого розуму"
* * *
Високий норвежець, фіорди чистого розуму —
«Вікторія», «Пан», «Містерії» – це форма була чи зміст?
Після якого фатального роздуму
Ви пішли на такий компроміс?
Вам фашизм усміхнувся?
Показав свої ікла і мускули?
Рятували перо? Заморочила Вас чума?
Яка різниця – Ви добровільно чи мусили?
Великий або дволикий. Середини тут нема.
Великий або дволикий.
І дихає вже на ладан
талант Ваш, втиснутий Вами
в личину, йому чужу.
Лише чіпкохвостий нездара
чіплявсь за кожну владу
і висить вниз головою, як мавпа руда сапажу.
А Ви – Ви ж милістю Божою!
Вас люди читали в захваті.
Осяяла Ваші книги північна якась чистота.
І як же з такою музою,
на інші музи не схожою,
прийняти фашизм і визнати...
Чи й муза уже не та?
І як Вам в новій цій ролі?
Бо щось Вас давно не видно.
Чи вже по рідному місту Ви ходите тільки вночі?
Щодня приносить поштарка страшні якісь бандеролі —
вертають Вам Ваші книги з усіх країн читачі.
Ви ставите вище комір.
А всі ідуть звідусюди.
Чи це Вам так тільки здається?
Це осінь так шелестить,
Пробачте їм, пане Гамсун. Вас надто любили люди,
А Ви їх так ошукали, вони не зможуть простить.
Ви вранці хочете саду, якогось душевного миру.
Лежить під кущем «Вікторія». На сходах валяється «Пан»,
Все дуже просто і ясно. Люди проходили мимо
і кидали Ваші книги просто через паркан.
Вже й пес не гарчить.
І осінь
захрипла шерехом криги.
І садівник оббиває об, дерево чорні граблі.
А люди проходять, проходять, і просто кидають книги.
Так просто, як у могилу кидають грудки землі.
ВИСОТА
Хто знає круті підйоми,
ходив на високі мости,
тому, напевно, знайоме
чуття – боязнь висоти.
Спочатку провалля зяє,
обрій не мас меж,
і страшно стояти скраю:
здається – ось упадеш.
А потім зберешся на силі,
поглянеш спокійно вниз
і все побачиш в тій хвилі —
до найдрібніших рис...
Пишу про це неспроста:
поезія – теж висота.
«Проміння землі», 1957 р.
"Виходжу в сад, він чорний і худий"
* * *
Виходжу в сад, він чорний і худий,
йому вже ані яблучко не сниться.
Шовковий шум танечної ходи
йому на згадку залишає осінь.
В цьому саду я виросла, і він
мене впізнав, хоч довго придивлявся.
В круговороті нефатальних змін
він був старий і ще раз обновлявся.
І він спитав: – Чого ти не прийшла
у іншу пору, в час мого цвітіння?
А я сказала: – Ти мені один
о цій порі, об іншій і довіку.
І я прийшла не струшувать ренклод
і не робить з плодів твоїх набутку.
Чужі приходять в час твоїх щедрот,
а я прийшла у час твойого смутку.
Оце і є усі мої права.
Уже й зникало сонце за горбами –
сад шепотів пошерхлими губами
якісь прощальні золоті слова...
"Виходжу в ніч. Іду назустріч долі"
* * *
Виходжу в ніч. Іду назустріч долі.
Ітиму, доки вистачить снаги.
Ідуть мої супутники – тополі.
Лежать мої сучасники – сніги.
А темрява! Іду, не спотикаюсь.
А люди, люди! Десь вони та є.
І все таки, до чого я торкаюсь,
воно ж таки хоч трохи відтає.
"Вівтар, трибуна і шинквас"
* * *
Вівтар, трибуна і шинквас,
печери духу, що чамріє.
Ця райська птиця не для вас,
вона між вами почорніє.
І Гриць, і грець, і швець, і жнець.
І хто кому Іскаріоти ?
Цій райській птиці тут кінець.
Обпатрають, бо патріоти.
14.10.1994
"Мадонна перехресть", 2011 р.
"Відмикаю світанок скрипичним ключем"
* * *
Відмикаю світанок скрипичним ключем.
Чорна ніч інкрустована ніжністю.
Горизонт піднімає багряним плечем
день —
як нотну сторінку вічності.
Що сьогодні?
Який веселий фрагмент
із моєї шаленої долі?
Усміхається правда очима легенд
і свобода – очима неволі.
Любов неповторна – моя валторна.
Шляхи прощальні – перша скрипка печалі.
А сірі будні будуть бити, як в бубни.
Дуже мені легко. Дуже мені трудно.
Еволюція гусячих пер.
Філософій забрьоханий німб.
Слово – прізвище думки тепер,
а частіше – її псевдонім.
Так чого ж я шукаю і чим я жива?!
Велемовний світ велелюдний.
Ви поезія, вірші?
Чи тільки слова?
У майбутнього слух абсолютний.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ВІДОЗВА ДО БАЛАКУЧОГО ГОСТЯ
Ображати тебе не хочу я,
прошу тільки, щоб ти зрозумів —
не розстрілюй часу робочого
кулеметною чергою слів!
Поки ми собі на здоров’я
тут говорили про сотні тем, —
гине час, стікаючи кров’ю
не написаних нами поем.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Віки живуть в старому фоліанті"
* * *
Віки живуть в старому фоліанті.
Душа шукає не прощення – прощ!
А дощ так само ходить по веранді,
Екологічно небезпечний дощ.
І сам на сам із Всесвітом імлистим
Летить Земля із людством на плечі,
А дощ шепочеться із листям,
Як я з тобою уночі.
11.05.2005
"Мадонна перехресть", 2011 р.
ВІНГРАНОВСЬКИЙ НАД РОССЮ
Він тут сидів над річкою. Живий.
Живий і гарний. З теплими руками.
Його тут знали птиці і гриби.
Боялись риби.
А тепер він камінь.
Той камінь в спеку теплий теж. Але,
Хоч добрий скульптор ані в чім не схибив,
для серця камінь – місце замале.
І не бояться риби.
А все так само. В лузі ходить кінь.
І Рось як Рось,як річка і не Лета.
І дощ іде. Шукає той курінь.
І сонце встало. Жде того поета.
5.05.2011
«Мадонна перехресть», 2011
"Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель"
* * *
Вітри гули віолончеллю, писали пальми акварель.
Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей.
В країні древньої Колхіди, де п’ється радісне вино.
А я ж вважала, що це – міфи. А я ж вважала, це – давно!
В країні гордій і гористій ця скеля сива, як Софокл.
Її показують туристам, туристи дивляться в бінокль.
Тут берегів амфітеатри, і море міниться од барв.
О Прометею! Варто?!
– Варто! —
так він сказав мені з-за хмар.
ВІЯЛО МАДАМ ПОЛЕТИКИ
Ідалія Полетика,
прославилася бабонька,
цькувала собі генія, знічев'я, просто так.
Тепер в музеях Пушкіна
зі стін очима кліпає,
за віяло ховається, коли екскурсовод
ні-ні та її скаже: – Ось вона,
та сама світська дамочка,
котра цькувала генія. Нікчемна, а й вона
отрути жменьку вкинула, де наклепи варилися,
і є в його загибелі також її вина.
Куди ж тепер їй дітися?
Безсмертя річ безвихідна.
Всі погляди спиняються на ній, на ній, на ній!
А що, мадам Полетико?
Позиція невигідна.
Тепер сиди у рамочці, прилюдно червоній.
Він щедрий, незлопам'ятний,
він вивів тебе з ницості.
Без нього, без убитого, ну ким би ти була?
А так усі розплутують по вузлику, по ниточці,
вже років сто розплутують усе, що ти плела.
В Дантеса були крильця – сріблясті еполетики.
Він пурхав, ти звивалася – як жевжик і змія.
Воно, звичайно, бувши
дружиною Полетикя,
годилось би залишити достойніше ім'я.
Ідалія, вродливиця, і очі з поволокою,
дитя розпусти графської, рождене без вінця.
Як ви цькували генія!
Безжалісно, толокою.
Чого ж тепер ти віялом прикрила півлиця?
Ідалія, сучасниця,
ну, як тобі сичалося?
Звідкіль взялося віяло, бо наче ж не було.
Чи ти ото прикрилася, щоб совість не пручалася,
щоб люди не побачили роздвоєне жало?
А треба ж було думати,
царі, Дантеси, Дубельти,
Ідалія Полетика, і всі на одну масть!
То небезпечно – генія цькувати.
Він у безсмерті страшно вам воздасть.
"В маєтку гетьмана Івана Сулими"
* * *
В маєтку гетьмана Івана Сулими,
В сучасному селі, що зветься Сулимівка,
До кінських грив припадені грудьми,
Промчали хлопці – загула бруківка —
І тільки гриви…курява…і свист…
Лунких копит оддаленілий цокіт…
І ми…і степ…і жовтий падолист…
І цих дворів передвечірній клопіт…
І як за сонцем повертає сонях,
Так довго вслід чомусь дивились ми.
А що такого? Підлітки на конях…
В маєтку гетьмана… Івана Сулими…
"Вночі із хаосу безсоння"
* * *
Вночі із хаосу безсоння
коли мій Всесвіт ожива —
як срібні птиці вилітають
ще не приборкані слова.
За день банальностей і фальшу
ото піднімеш стільки тонн —
що не напишеш,
що не скажеш
Не те! – Застогне камертон.
А день схитне свою орбіту
і тиша зорі засіва —
І Хтось диктує з-понад світу
непередбачені слова.
ВОГНИКИ
Ходять трепетні вогники
уночі
по осінніх шпалах.
Зустрічаються,
розминаються,
в темряві спотикаються,
лаються тихо й сердито —
гравій дощами розмито.
Ходять трепетні вогники,
носять гарячу воду,
постукують по колесах поїзда.
Скоро
поїзд
поїде
до інших далеких станцій...
І трепетні вогники ночі
в людей перетворяться вранці.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"В пустелі сизих вечорів..."
* * *
В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів
і скільки снів
мені наснилося про тебе!
Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю – ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.
І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.
Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
одне,
своє,
неповториме.
Нехай це – витвір самоти,
нехай це – вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.
"Все більше на землі поетів"
* * *
Все більше на землі поетів,
вірніше –
тих, що вміють римувати.
У джунґлях слів поставили тенета,
але схопити здобич ранувато.
Зайці, папуги, гнізда горобині…
Великий щебет, писк і цвірінчання –
таке,
що часом хочеться людині
поезію шукати у мовчанні.
Хай метушиться дріб'язок строкатий,
міняє шерсть залежно від погоди…
Поете,
вмій шукати і чекати!
Найкращий вірш ще ходить на свободі.
"Вітчизна", кн. 7, липень 1962
"Всі ми – яблуні, облиті купоросом"
* * *
Всі ми – яблуні, облиті купоросом.
Всі ми здатні родити лише дрібні гіркущі
яблучка.
І коли наш господар чіпляє на нас рум’яні
бутафорські плоди —
ілюзію урожаю —
коріння наше болить у нашій землі.
Я вийшла із цього саду.
Наді мною нема господаря.
Мені дорога лиш земля, з якої я росту.
Я стою одиноко, але в промерзлих суцвіттях
передчуваю свої перші справжні яблука
ВУЛИЦЯ СОЛОВ’ЇНА
Солов’ї співають повсюди,
але так назвали її,
бо гадали тутешні люди,
що найкращі у них солов’ї.
Позвикалися з їх голосами,
і здається, що з давніх-давен
солов’ї прилітають ті самі,
проростає той самий ромен,
на дзвіниці клекоче галич,
квітнуть мальви із року в рік...
Коли б дітям не марилась далеч,
все б здавалось застиглим навік.
«Проміння землі», 1957 р.
В ЧАС ВЕСНЯНОГО РОЗЛИВУ
В час весняного разливу
зацвітає верболіз.
Через річку гомінливу
дуже довгий перевіз.
Біля того перевозу
вітер котики гойда,
і пливе під верболозом
позолочена вода.
Човен ріже позолоту,
пахнуть стебла молоді,
села гріються напроти
по коліна у воді.
Неприкаяне роздолля —
повідь неба і ріки !
Ліс вітрил на видноколі,
а чи білі вишняки.
Обрій дальний і мінливий,
хвилерізи з чагаря...
В час весняного розливу
ріки схожі на моря.
«Вітрила», 1958 р.
ГАМБІТ СТЕЙНША
Буває розум – як горіння горна,
як спалах дня,
як пінисте вино.
А в нього розум – як повільні жорна,
що довго перемелюють зерно.
Він не любив азарту, ані риску
раптових геніяльних озарінь.
І не було захопленого блиску
в його очах, —
а тільки думи тінь.
Напружено,
спохмурено
і сумно
в руках тримав перипетії гри.
І витримці запеклій важкодума
здавались найблискучіші майстри.
І в результаті досвіду, і вміння,
і перемог, що дивували світ,
на нього опустилось озаріння —
він винайшов,
він сотворив гамбіт.
Актор не вірить так в своє призвання,
ханжа не вірить в Боже битіє,
дикун не вірить в силу заклинання,
