Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 14 (всего у книги 18 страниц)
«Цо кому до теґо, же ми сєм кохами».
"Наше слово", Варшава, 18 лютою 1968
Див. також інший варіант вірша: "Ти співав для мене пісню вечорами"
"Справжня сила – довше під спудом"
* * *
Справжня сила – довше під спудом,
наростає, гартує волю.
Хай міцнішають руки й груди,
щоб підняти велику долю.
Щоб як вийти вже на дорогу, —
не спинятися ні на хвилю,
здобувати тяжкі перемоги
тільки силою – не зусиллям.
Непоспішно йдуть урагани.
Тишиною гроза починалася...
Метушня слабким притаманна.
Безголосим властивий галас.
«Проміння землі», 1957 р.
"Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль"
* * *
Ставить осінь на землю свою золоту жирандоль.
І, ковтаючи сльози, одягши на плечі сукману,
перемотує літо на чорні котушки тополь,
шиє голим полям нескінченну сорочку з туману.
Тихо строчать дощі... І навіщо мені ця печаль?
Що я хочу спитать у цієї сумної кравчині?
Я прощаюся з літом. І воно мені каже: – Прощай!
І хитав над шляхом порожні гнізда грачині..
"Стара моя Полтавонько, Олтаво"
* * *
Стара моя Полтавонько, Олтаво!
Щоразу по загладі молода.
Ох, скільки дзвонів тих одкалатало,
коли тебе пустошила орда!
І як літали стріли половецькі
і клекотіли степові орли!
Минулих літ великодні мертвецькі
тебе густим мовчанням облягли.
І що лишилось від твоєї вроди?
Безлюдних дворищ виляглі тини,
між попелищ некопані городи,
де рили землю дикі кабани.
А потім знов на тому потолоччі,
несіяні, мов квіти і трава,
пробились люди і протерли очі, —
Полтавонько, ти все-таки жива?!
Плакучі верби сплакали у воду
гірку пилюку одболілих літ.
З підземних нір зацьковану свободу
попідруки ти вивела на світ.
Позаростали рутою руїни.
І знов твій голос тугою примовк.
В твоїх лісах, над водами твоїми
своїм богам молився князь Витовт.
Зминули дні. Ти старшала роками.
Ішла у небо і вростала в грунт.
Тебе обняв залізними руками
чужий король, неситий Сигизмунд.
І знову, знову, знову під’яремна!
Чи вже собі ми ради не дамо,
ще й Вишневецький, виродок Ярема,
свій власний кат, запріг тебе в ярмо?!
І знову захід – наче багряниця.
І знов надія в розпачі оман.
Де впав Павлюк, там виріс Остряниця,
і всі кайдани розірвав Богдан!
І знову лихо. Не пройшло і году, —
у Білій Церкві складено угоду.
І знову ти лишилась на поталу,
і знову панство суне на Полтаву.
Щоб знов тебе поставити навколішки,
щоб ти була рабою, як колись.
Он знову люди з хуторів навколишніх
в твою фортецю степом потяглись.
Іде, біжить – усе, що є живого.
Жене корів, кульгає до узбіч.
О давнє місто, звикле до облоги,
яка тривожна буде в тебе ніч!
З роману «Маруся Чурай»
"Стара фортеця з косими бійницями"
* * *
Стара фортеця з косими бійницями —
камінний череп рицарських часів —
тут феодали з бронзовими лицями
жили, укриті шкурами лісів.
Вона стоїть, розкопками роз’ятрена,
уся в провалах потаємних брам,
дощами змита, викришена ядрами,
не раз, де два узята на таран.
Монгольських стріл розлога траєкторія,
сумної кобзи болісна струна,
мечі, шоломи, – добре, це історія,
А ця побита кулями стіна, —
Чий сон, чий син одстрілювався, падав?
Чиє життя урвалось – і нема!
І тільки верб зеленим водоспадом
стара фортеця пам’ять обніма.
Цвіте спориш. І квіти пурпурові.
Ідуть віки. Бджола збирає мед.
О, скільки тут було пролито крові
за всі віки на кожен міліметр!
Хто славен був, хто, може, і забутий.
Земля Вітчизни, квітни і живи!
І ось він в чому, подвигом добутий
квадратний корінь квітів і трави.
СТАРА ЦЕРКОВЦЯ В ЛЕМЕШАХ
Історія стоїть біля дороги,
та й дивиться, хто їде по соші.
Йде череда, туман взяла на роги.
А он село, що зветься Лемеші.
Десь там жила Наталка Розумиха,
Грицькова жінка, гарна й молода,
Як ще був жив, набралася з ним лиха,
такий він був п’яндига й гуляйда,
Але й козак, просмолений, мов човен,
Жагучо любий до безтями рук.
Як він помер, весь світ сльозами повен
в дощах стояв до самих Базавлук.
Вона ж його ні словом не вкорила,
Ходила до могили припадать,
А двох синів Олексу та Кирила
в капелу царську мусила віддать.
Коли ж сини доскочили пошани,
приїхала вона у Лемеші.
Мов янголи, співали клиромани
За упокій козацької душі —
в тій церкві, що Наталка спорудила
на тому місці, де Грицьковий гріб.
А двох синів, Олексу та Кирила,
У тій же церкві висповідав піп.
Один був мужем вінчаним цариці,
Сподобивсь другий навіть булави.
Вона молилась: Грицю, чуєш, Грицю!
Хоча б на мить устань та оживи!
Та подивися на свою Наталку,
що за одмолені гріхи,
яку он долю виспівали змалку
підпаски наші, наші пастухи!
Вони ж гусей тут пасли в конюшині,
вВони ж тут руки дряпали в малині,
вони ж на цьому вигоні росли.
А ті ж то гуси, гусилебедята,
та й узяли підпасків на крилята,
та й у хороми царські занесли!..
Лампадка тьмяно блимала в кіоті,
стояла в церкві дивна тишина.
Блищали скрізь оправи щирозлоті,
і озивалась Лотова жона.
Чекали слуги десь аж біля брами.
Наталія молилась гаряче.
А синя стрічка царської статсдами
текла, як річка їх, через плече.
Вона молилась: – Встань та подивися,
що я вже стала свахою Петра.
Що грошей в нас тепер хоч подавися,
невістка в мене з царського ребра.
Тепер уже не плачу я ночами.
Невістка гарна, що там говорить.
Вже як вони, хоч тайно, обвінчались,
то це ж таки уже не фаворит.
Буваю на балах і на прийомах,
бо я графиня, а Олекса граф.
Він при дворі, а я уже при ньому,
спокійно хай покоїться твій прах!..
З колін звелась графиня Розумовська,
зашарудів широкий кринолін.
Чи то спіткнулась, чи на плитах ковзко,
чи на дзвіниці хилитнувся дзвін,
і задвигтіла церква – кам’яниця,
і хрест на церкві також хилитавсь,
Мабуть, Грицько в землі перевертавсь.
СТАРИЙ ГОДИННИКАР
Ще пароплавчики чаділи, наче праски,
ще ми шукали крем’яхи в піску, –
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.
Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничної води.
Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і лампу там залишив Алладін.
А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючі в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро
і поціляв у гвинтики й зубці.
Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом –
в руках крутив манюньке коліща.
Куди він плив? Немов стояче озеро,
у сутінках поблискував трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: "Приляж!"
А він крутив малесенькі штурвали,
і плив, і плив... З якої далини?
Його дитинство в рамочках овальних
дивилося на нього зі стіни.
Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.
У мерехтінні маятників мідних,
коли гуділа басова струна,
над мурашинням циферок термітних
він був – як тінь старого чаклуна.
Він лікував годиннички куповані.
Час зупинявся, цокав і кульгав.
Вночі нам сходив маятник уповні,
а він тихенько гирку підтягав.
СТАРИЙ ГОДИННИКАР (Другий варіант)
Ще пароплавчики чаділи, наче праски,
ще ми шукали крем’яхи в піску, —
на пограниччі дійсності і казки
стояв той дім за хмарами бузку.
Там жив дідок, що схожий був на графа,
в краватці чорній, не як всі діди.
В трельяжі віддзеркалена карафа
була як сон криничної води.
Усмішкою дитячої фортуни
було для нас потрапити в той дім.
Там все було блискуче і латунне,
і на роялі гномик там сидів.
Були там сови і якісь личини.
Коти робили хижий променад.
Трельяж дивився срібними очима
на все, що не хотіло проминать.
А той старий, достоту Каліостро,
щось прецизійне маючи в руці,
дивився в шкельце, наче кібець, гостро,
і поціляв у гвинтики й зубці.
Навколо нього час лежав навалом.
Співали птиці в шибку із куща.
А він, старий, сидів як за штурвалом, —
в руках крутив манюньке коліща.
Куди він плив? Немов стояче озеро,
за ним тьмянів у сутінках трельяж.
Всі механізми цокали загрозливо,
і з пітьми хтось казав йому: «Приляж!»
У мерехтінні маятників мідних,
округлені, як очі камбали,
дзигарики замовників безслідних
на підвіконні цокали, ішли.
Він дарував нам шкельця та брелоки.
Ми ще тоді не знали ні про що.
Був тридцять сьомий. Він вслухався: кроки.
Якийсь замовник знову не прийшов.
Старенька жінка вносила соломки
і, вся залита сяйвом золотим,
чогось палила у печі іконки,
поцілувавши кожну перед тим.
Мені стояло в пам’яті роками
яке ми тоді не відали про те,
чого старий тремтячими руками
ловив секунди крильце золоте.
Крихкий комод вивірчувала шашіль.
З куточка сяяв срібний образок.
Його душили спогади, і кашель,
і навіть той за вікнами бузок.
І як хисткий підсвічник на роялі,
де вже у свічці догоряє гніт,
він був для нас вже майже нереальний —
отой старезний загадковий дід.
Чогось він так дивився і дивився,
він міг дивитись і годину, й дві.
Коли один годинничок розбився,
він лиш погладив нас по голові.
Ми розминались в часі і у просторі.
Йому було, мабуть, уже віки.
І набалдашник на старому костурі
уже забув тепло його руки.
"Старий записничок, адреси, телефони"
* * *
Старий записничок, адреси, телефони,
відкинутий життям уже на марґінес.
Куди дзвонить? Там дзвонять тільки дзвони.
Куди писать? Там вже нема адрес.
Та й час новий. Мобільники, е-мейли.
Кому потрібні записи криві?
Але ж ті імена! Вони ж там не померли,
в старих записничках вони іще живі!
Старі записнички не можна викидати.
Там неповторні записи і дати.
Там небуденні навіть наші будні.
Там дивляться нам вслід забуті незабутні.
21.12.2010
«Мадонна перехресть», 2011
"Старі дуби, спасибі вам за осінь"
* * *
Старі дуби, спасибі вам за осінь,
За відлітання радості і птиць.
Ще, певно, я затуркана не зовсім,
Моя княгине! Ти ідеш вмирати,
Піднявши вгору стомлене лице.
Я плачу й можу сліз не витирати.
Старі дуби, спасибі вам за це.
"Старенька жінко, Магдо чи Луїзо"
* * *
Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!
Великий світ, холодні в нім вітри.
У нас ще й досі круппівське залізо
виорюють у полі трактори.
Ну, як там вальси – чи гримлять у Відні?
Як доктор Фауст – бореться зі злом?
У нас навіки хлопці наші рідні
живуть собі у рамочці за склом.
Я не скажу ні слова тобі злого.
Твій, може, теж загинув на війні.
За що він бився, Магдо, проти кого?!
Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?
"Старесенька, іде по тій дорозі"
* * *
Старесенька, іде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здоров’я, де тепер воно?
І знов іде... Зникає за деревами...
Світанок стежку снігом притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе! Даремно.
Горить ліхтар – ніхто не погасив.
Моя бабусю, старша моя мамо!
Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!
Якими я тобі скажу словами,
Що ти в мені повік не одболиш!
Земля без тебе ні стебла не вродить,
і молоді ума не добіжать!
Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,
і насіння у вузликах лежать!
Ну, космос, ну, комп’ютер, нуклеїни,
А ті казки, те слово, ті сади, —
І так по крихті, крихті Україна
іде з тобою, Боже мій, куди?!
Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!
Ще й час є в тебе, пізно, але є ж!
Зверни додому з білої доріжки,
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?
Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози втерла.
А то пішла, й нема тебе, й нема...
Старенька, іде чиясь бабуся,
і навіть хтозна, як її ім’я.
А я дивлюся у вікно, дивлюся,
щоб думати, що, може, то моя.
"Старої казки пісня лебедина..."
* * *
Старої казки пісня лебедина,
нема-нема, а раптом запече.
Ішла людина, просто йшла людина,
закинувши шарманку за плече.
Гули мости, двигтіли автостради,
машини мчали наче навмання.
І явори просили христа ради
хоч жменьку тиші у долоні дня.
І так щодня, щовечора, щоранку,
так щодуші! – мигтить у всі кінці.
А він ішов, насвистував. Шарманку
підтягував щораз на ремінці.
Стара гравюра, вицвіла картинка,
зворушливий чудний анахронізм.
Колись вона ще звалась "катеринка", —
з якої казки він її приніс?
Крути шарманку, пожалій нас трохи.
У нас ще є і зорі он, і клен.
Великі вуха нашої епохи
нехай хоч мить побудуть без антен!
В його волоссі заблудився вітер.
Фонтаном бив асфальт, як риба-кит.
То, може, був звичайний реквізитор
і йшов на склад здавати реквізит.
А всі були вже трішечки поети,
і розпливались посмішки до вух,
і вечір сипав золоті монети
в його потертий сірий капелюх...
СТЕПИ
Зелений степ – ні дерева, ні нивки.
Блакитний степ – ні хмар, ні голубів.
Червоне сонце
незастиглим зливком
пливе повільно поміж двох степів.
А ти за ним
до вечора мандруєш.
Втомився? – ляж горілиць у траві
і слухай-слухай,
поки не почуєш,
як тихо дишуть квіти степові.
«Вітрила», 1958 р.
"Стихії смутку і любові"
* * *
Стихії смутку і любові.
Великий сон душі, не втілений у слові.
Гіркий міраж іллюзій і обман.
Силуети лицарів крізб туман...
"Стоїть у ружах золота колиска"
* * *
Стоїть у ружах золота колиска.
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька.
Початок є. А слова ще нема.
Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив’язані до слова,
от просто так – пливуть собі й пливуть.
Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.
"Стояла груша, зеленів лісочок"
* * *
Стояла груша, зеленів лісочок.
Стояло небо, дивне і сумне.
У груші був тоненький голосочок,
вона в дитинство кликала мене.
Ми з нею довго в полі говорили,
не чули навіть гуркоту доріг.
Мої важкі, мої щоденні брили
старий Сізіф тим часом постеріг.
Стояли ми одна супроти одної.
Ні з чим не крились, не хотіли йти.
Вона боялась осені холодної,
а я боялась шуму й суєти.
Удвох ми з нею слухали зозульку.
І хмари йшли, як нетутешній дим.
Сізіф курив свою гіркущу люльку,
йому хотілось бути молодим.
"Стоять жоржини мокрі-мокрі"
* * *
Стоять жоржини мокрі-мокрі.
Сплять діамантові жуки.
Під грушею у дикій моркві
до ранку ходять їжаки.
А в сні далекому, туманному,
не похилячи траву —
Дюймовочка в листочку капустяному, —
я у життя із вічності пливу.
"Стоять хатинки набурмосені"
* * *
Стоять хатинки набурмосені.
Береться памороззю брук.
Люмінісцентні барви осені.
По ниві ходить чорний крук.
"Страшні корчі вербових ікебан"
* * *
Страшні корчі вербових ікебан.
Зникаєм, як етруски і ацтеки.
Недавно в Чорнобилі дикий кабан
переходив вулицю біля аптеки.
Людей нема, а яблуні цвітуть.
І мертва річка зблискує, як ртуть.
"Страшні слова, коли вони мовчать"
* * *
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
"Страшний калейдоскоп"
* * *
Страшний калейдоскоп:
в цю мить десь хтось загинув.
В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.
Розбився корабель. Горять Галапагоси.
І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.
Десь вибух. Десь вулкан. Руйновище. Заглада.
Хтось цілиться. Хтось впав. Хтось просить: «Не стріляй!»
Не знає вже казок Шехерезада.
Над Рейном не співає Лореляй.
Летить комета. Бавиться дитя.
Цвітуть обличчя, острахом не стерті.
Благословенна кожна мить життя
на цих всесвітніх косовицях смерті!
"Стриптизи осені"
* * *
Стриптизи осені,
і дріж святого Вітта,
і самотканий дощ, і сонця лиш на чверть,
І вже дотлів цвітастий ситець літа,
оцим полям набираний на смерть.
Душа полів, ти пам’ятаєш стерні?
Оцю печаль, покинутість оцю?
Останній пензель літньої майстерні —
тополя зронить краплю багрецю.
Змарніє день, зіщуляться берези,
замре коріння в сизій мерзлоті...
Убоге поле, ми з тобою Крези,
десь наше зерно – гори золоті.
СУВИД
Ми завжди проїжджаєм це село.
Ім’я у нього праслов’янське – Сувид.
Тут навіть хмари особливо сунуть —
сутемна синь на бронзове чоло.
І хоч Стрибог на поїзд пересів,
і вже дахи струсились од соломи, —
тут, за щитом смарагдових лісів,
моїх жар-птиць блакитні космодроми.
Я забуваю сумніви і сум.
Я воду п’ю у Сувиді з криниці.
В країні сосен, сувидських красунь,
зі мною грають в піжмурки суниці.
Тут Сувид скрізь. Він ходить по росі.
Учора він прокинувся сосною.
То коней напуває у Десні,
а то як грім гуркоче за Десною.
І хто він – Сувид? Може, бог лісів,
що десь пішов у нетрі й буреломи?
Він, може, чує луни голосів
і хоче теж вгадати собі, хто ми?
Спасибі вам, двори і явори,
що ви лице дали його розгледіть —
у тиші вод, у борознах кори,
у хмарі, що як профіль і як лебідь.
Здригнувся лось. Регоче браконьєр.
– Який там Сувид? – каже. – Все нормально.
Він міф. Він мох. Він сутінь цих озер.
Його ніде на світі вже немає.
Неправда, є! Бо хто у небесах
на дощ поверне місяця рогами?
Хто після тебе пройде по лісах,
вогонь притопче босими ногами?
Не можна бути, щоб його – ніде.
Без нього людям суєта і сумно.
І я гукаю: – Су-ви-де!.. – ви де?
– Ви де?.. Ви де?.. – відгукується Сувид.
"Суворий вчитель, розум невблаганний"
* * *
Суворий вчитель,
розум невблаганний,
немов дитину, серце научає.
Оцінки ставить.
Вписує догани.
Найменших помилок не вибачає.
Терпляче викликає на довіру,
читає надто правильні моралі:
– Ти вже доросле.
Мусиш знати міру.
Себе в руках тримати.
І так далі.
Ти знову закохалось, як шалене.
Затіяло нерівний поєдинок.
Раніш поради не спитало в мене,
аніж зробити необачний вчинок.
Ось почекай, візьму тебе за вухо,
бо вже терпіння, далебі, немає...
а серце робить вигляд, ніби слуха.
І, як школяр, на вікна поглядає.
«Мандрівки серця», 1961 р.
СУМНА КОЛУМБІАНА
Що, розуме, скептичний мій химернику?
Не прикидайся, ти сумуєш теж.
Любов відкрити важче, ніж Америку.
По-перше, чи до неї допливеш?
А допливеш – то цілий, чи потрощений?
Спустошений, ускладнений чи спрощений?
З якими вантажами, чи збагатими?
З якими міражами й сурогатами?
Ну, ось доплив. Ти певен, що впізнаєш?
Ну, ось впізнав. Ти кинешся в прибій?
Ну, виборов. Ну, вистраждав. Ну, маєш.
І все-таки – чи ти повіриш їй?
Не налетять якісь конквістадори,
Копитом в душу і в обличчя – «плі!»
І фермери посадять помідори
На шуканій ошуканій землі.
Як довго не було її в біноклі...
О, море днів,гірка твоя вода!
Просмолені канати із коноплі
Вже натягати в бурю набрида.
Уже собі нічого не пробачиш.
Уже не йдеш наосліп, навмання.
Земля, земля!..Ти вже її не бачиш.
Тобі в очах диявольське ткання.
Все вже змішалось. Все уже дифузія.
Земля,земля!..Тепер уже невчас.
Коли тонула ще одна ілюзія,
Ти вже й не кидав рятувальний пас.
Хай дальній берег в сонці медом плавиться.
Земля, земля!..Усе ж уже було.
Хай іншому якомусь мореплавцеві
Фазан розстелить пальмове крило.
І хай пливе, і хай собі радіє,
А потім проклинає свій порив.
За Добрим Мисом Доброї Надії
Вже не один той подвиг повторив.
"Сумує хата, бо вона вже пустка"
* * *
Сумує хата, бо вона вже пустка.
Сумує сад, бо вже не золотий.
І ніч глухоніма
осінніми руками
розмовляє з місяцем на миґах.
А хмари мимо, хмари мимо, мимо.
Холодна пустка виє у димар.
І місяць білий, як обличчя міма, —
трагічна маска під бровами хмар.
СХОДИТЬ СОНЦЕ
Сходить сонце, ясний обагрянок
Заглядає у вічі мені:
А чи добрий у мене ранок,
Чи не плакала я вві сні?
Ранок – добрий.
А ночі, ночі!
Снишся ти і чужі краї…
Плакали сині очі.
Плакали сірі очі.
Плакала чорні очі.
І всі – мої.
«Проміння землі», 1957 р.
СЬОМЕ НЕБО
Благословляю ті сліди,
благословляю ті дороги,
що привели мене сюди –
в мистецтва зоряні чертоги!
Тут сьоме небо,
верх бажань,
мета духовної жадоби,
причина слізних уповань –
сам бог і всі близькі особи.
Пророки, ангели, святі,
секретарки і херувими.
Благословенна мить в житті,
коли сідаєш поруч з ними.
Блаженна мить, священна мить!
Але хай бог мене простить,
що я штовхався якомога,
щоб сісти ближче біля бога.
Щоб воскурити фіміям,
і разом випити сто грам,
і щоб сподобитись тих страв,
що божий кухар готував.
О, божа велич неземна!
О, запах редьки і вина!
Закурить бог – і від цигарки
на небі створюється хмарка.
Бог плюне в космос – цілу мить
здається, що зоря летить.
А як гикне, то що й казать? –
всі гості покотом лежать.
І я лежу, і я тремчу:
а що, як милість обмине –
бо не поплеще по плечу
простого смертного, мене.
Є, правда, чутка, що і він,
не кажучи лихого слова,
земного батька простий син,
в боги потрапив випадково.
Та – нічичирк!
Бо хто ж не зна –
у нього сила неземна.
Що Саваоф? Старий дивак.
Із глини сотворив людину.
Оце так бог, оце мастак!
Перетворив її у глину.
"Вітчизна", кн. 7, липень 1962
"Такий чужий і раптом – неминучий"
* * *
Такий чужий
і раптом – неминучий.
Химери хмар задушать горизонт.
Земля вдихне глибинно і жагуче
на вишняках настояний озон.
Мені нестерпно, душно, передгрозно.
Ліловим чадом туманіє без.
Гудуть ліси, риплять дубові кросна,
парчеву зливу виткавши з небес.
Лягла грози пульсуюча десниця
на золоте шаленство голови.
Мені, мабуть, ніколи не досниться
сліпучий спалах чистої жаги.
Гроза мені погрожує громами,
закутий біль спинає на диби.
Нехай смакують почуття гурмани,
а ти стихія – любиш, так люби!
Чи ще тебе недоля не намучила?
Чи не сліпить грозою ткана ніч?
Люблю.
Чужого.
Раптом – неминучого.
Тужу тонкою млістю передпліч.
"День поезії 1965", Київ, 1965
"Так мовчиш, що заслухатись можна"
* * *
Так мовчиш, що заслухатись можна,
потонути в м’якій тишині.
І якби не було тривожно,
то чудесно було б мені.
Я не знаю, чи ти вродливий,
і чи ти на світі один.
Ти для мене – як справжнє диво,
котре виникло без причин.
Але в серці – пересторога,
і зривається слово: «Іди»
Пізно стрілися наші дороги.
є на них уже інші сліди.
Вірю в серце твоє і волю,
вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.
«Проміння землі», 1957 р.
"Так хочеться якоїсь етики"
* * *
Так хочеться якоїсь етики.
Пера, і пензля, і струни.
Якоїсь дивної поетики
в шляхетних німбах сивини.
Натомість маєм бздуру модню,
амбіцій вистріпаний рюш.
І чорний викид сірководню
з отруєних століттям душ.
"Так часом тяжко, що мені здається..."
* * *
Так часом тяжко, що мені здається,
що серце в грудях вже не б’ється.
Що залишилась по мені
лиш тінь від мене на стіні.
І ця печаль, прискіплива, як слідчий.
І ця строфа, оголена, як відчай.
І дикий хміль, примерзлий до воріт.
І на криниці необбитий лід.
"Та нічого. Тільки от що"
* * *
Та нічого. Тільки от що.
На пронизливих вітрах
облетіло наше листя,
облетіло його – страх!
Лиш одна є втіха в тому,
що під небом голубим
аж тепер вже видно, хто ми,
до самісіньких глибин.
Хто на що заповідався,
хто що зміг і що не зміг,
хто уліг яким спокусам,
хто ніяким не уліг.
Все вже чітко, без облуди.
Час ішов і проминав.
То були усе прелюди,
а тепер от-от фінал.
ТАРАНТЕЛА
Печаль моя, Італія,
на перехрестях ери.
В руках твоїх гітари,
смагляві, як гетери.
Засмучена, заторсана,
запущена в етер,
душа сміється торсами
жагучих тарантел.
Не ліками, не зелами,
не звадою спокус —
лікує тарантелами
тарантулів укус.
Червоними трояндами
на чорному паску.
Ех, люди, ех, тарантули,
і як вам не наску-
чило кусатися?
Воно ж гадючий труд —
на серці розписатися
скорописом отрут!
05.10.1990
«Мадонна перехресть», 2011
"Твій силует за соснами"
* * *
Твій силует за соснами,
твій голос за ялинами.
Твій крок у храмі осені,
у шелесті трави.
А дятел у беретику відстукує хвилини.
А ліс несе у вічність зелені корогви.
ТЕЛЕГРАМА-БЛИСКАВКА
Вночі за вовчими ярами
зайці давали телеграми.
І прочитала так сосна:
«Чекайте квітами Весна».
Зелені дзьобики бруньок
Ворони каркали у кронах.
Світило сонце з висоти.
Бруньки мовчали при воронах
що завтра хочуть розцвісти.
"Ти Вишняківна. Рід у вас гучний"
* * *
Ти Вишняківна. Рід у вас гучний.
Таких родів не густо на Полтаві.
Твій батько, Галю, чоловік значний.
У нього жінка ходе в златоглаві.
Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.
У нього скроні в срібній папороші.
Буває так, що слава на дурняк,
а в нього слава за великі гроші.
Йому добро саме іде у двір.
І сад рясний, і нива хлібодарна.
Він не який визискувач чи звір,
він просто вміє взяти запівдарма.
Він посідає греблі і поля,
у церкву ходить майже щосуботи.
Хто – за Богдана, хто – за короля
А він – за тих, которії не проти.
Як він уміє красно говорить!
Які у нього займища і луки!
Вся Україна полум'ям горить,
він і на цьому теж нагріє руки.
Де треба, вчасно притамує гнів.
Де треба, скаже правди половину.
Щасливий дар. Мій батько так не вмів.
Він знав одне – боротись до загину.
А цей примружить плетиво повік,
все розміркує, зважить, не погребує.
Твій батько, Галю, мудрий чоловік.
А може, хтозна, може, так і треба —
у всіх оцих скорботах і печалях,
у всіх оцих одвічних колотнечах —
і чураївські голови на палях,
і вишняківські голови на плечах.
Уривок з роману «Маруся Чурай»
"Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора"
* * *
Ти вчора поїхав, ти ж тільки поїхав учора,
А вже мені будень диктує дощі та й дощі.
І де ж мені взяти для дум зрівноважені чола,
Для смутків сутулих – непродощимі плащі?
Вмовляю себе, що тиждень – це так небагато,
Ну, що таке тиждень? Були й не такі тижні.
При згадці про тебе я гріюсь немов при багатті.
Дощі зарядили, такі затяжні-затяжні.
Дороги розмиті і чується крик журавлиний.
І ніч проминула, і сон не приніс забуття.
Тепер я не можу без тебе пробути й хвилини.
А якось жила ж я усе попереднє життя!
"Ти дивишся. А я вже – як на трапі"
* * *
Ти дивишся. А я вже – як на трапі.
І слів нема. І туга через край.
Життя іде по «Гаусівській шляпі»:
отак-от – «здрастуй», а отак – «прощай».
Прощай, прощай, чужа мені людино!
Ще не було ріднішого, як ти.
О це і є той випадок єдиний,
Коли найбільша мужність – утекти.
"Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі"
* * *
Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі,
моїх пекельних кіл склепіння голубе.
Розгублений актор, що раптом збився з ролі,
ти п'єсу завалив, але зіграв себе.
О боже мій, які побачила я очі!
Як голос твій лунав, лишався на віки.
А п'єса собі йшла... А ми були, як зодчі,
що зводили свій храм без дотику руки.
І що мені той текст, і що мені ті ролі?
І хай собі крізь люк провалиться суфлер.
Ти загадка моя, ти сфінкс моєї долі.
Ми зводили свій храм. Він є у нас тепер.
Невидимий очам, без брами і паркану.
Там тільки голос твій, твій голос та ім'я.
І коли там душа, вона недоторканна.
Ти загадка моя... ти вигадка моя...
"Ти знов прийшла, моя печальна музо..."
* * *
Ти знов прийшла, моя печальна музо.
Не бійся, як не покладаю рук.
Пливе над світом осінь, як медуза,
і мокре листя падає на брук.
А ти прийшла в легесеньких сандаликах,
твій плащик ледь прип’ятий на плечі.
О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,
така одна-однісінька вночі!
Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?
Яким вікам світилася вві млі?
І по якій несповідимій карті
знаходиш ти поетів на землі?
Ти їм диктуєш долю, а не вірші.
Твоє чоло шляхетне і ясне.
Поети ж є і кращі, й щасливіші.
Спасибі, що ти вибрала мене.
"Ти любив Одилію, принце"
* * *
Ти любив Одилію, принце,
і красу її лебедину.
Ти ні в чому не винен, в принципі,
ти не зрадив її, не покинув.
Розлучила вас чорна сила.
Розлучили чари захланні.
І нічого вона не просила -
ти її сам поклявся в коханні.
Ти шукав її довго й вірно.
Ти шукав безнадійно і всує.
І тепер ти щасливий безмірно —
ось вона, для тебе танцює!
Але хто ж це її зурочив?
Але, принце, добре приглянься!
Непроникні у неї очі.
Чудернацькі у неї танці.
Та Одилія – несмілива.
Та Одилія – ніжна до болю.
Тя поривчаста і примхлива,
вихиляється перед тобою.
Спокутує, манить, регоче...
Принце, принце, добре приглянься!
Непроникні у неї очі.
Чудернацькі у неї танці.
Врешті, можна й порушити вето.
Ти не перший і не останній.
Грім не вдарить, як обнімеш Одетту.
Просто згасне чудо кохання.
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
"Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані"
* * *
Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані,
Такі садки були тоді розхристані.
І вся в гірляндах, як індійська жриця,
Весна ряхтіла в іскорках роси.
Плакучі верби не могли журиться,
Такі були у іволг голоси!
А під вікном цвіли у нас троянди,
Не вистачало трішечки доби.
І по даху прозорої веранди
Ходили то дощі,то голуби...
"Ти половець, ти правнук печеніга"
* * *
Ти половець, ти правнук печеніга,
з чужої муки і з чужої Мекки.
Я жду тебе, і я вже почорніла
на цих вітрах од горя і од спеки.
Стоять в степу брати мої кургани.
На стольний Київ сунеться навала.
Ми стрінемось. Ми будем ворогами.
Я вже на тебе меч наготувала.
Чужинець ти. І всі ви – яничари,
Турецьке зілля хиже і безнебе
До тебе в сни приходжу я ночами
за сто печалей від самої себе.
Але не спиниш тінь мою зникому.
Моя душа зболілася в кольчузі.
Я знаю все. Я не скажу нікому,
що ми давно не вороги, а друзі.
Козацький син з козацькими очима,
При чому тут мечеть і той півмісяць?
І з ким ти йдеш?! Ода твого вітчима
усе на зраді вчинить і замісить.
Рубай мене, прицілься в мене з лука!
О ти, що міг би буть моїм коханим! —
В твоїх очах незміряна розлука,
а ти ідеш на землю мою з ханом.
І це твоя спокута і офіра —
опустиш руку раптом серед бою.
В тобі щемить моя висока віра,
а ти і сам не знаєш, що з тобою.
"Тиран, полководець, державний корсар"
* * *
Тиран, полководець, державний корсар —
ім’я твоє грізне – Тиглатпаласар!
Тигряче, гаряче, як тигель, як жар —
ти ґрати, ти гроти, Тиглатпаласар!
Ти грім, ти гробниця, ти гори, ти град,
ти гордість, ти горе, ти Тигр і Євфрат!
Ти цар вавилонський, полин і полон!
Диви, розвалився і цей Вавилон.
"Ти співав для мене пісню вечорами"
* * *
Ти співав для мене
пісню вечорами:
«Цо кому до теґо,
же ми так кохами?»
Потім розлучились.
Віддалі між нами...
«Цо кому до теґо,
же ми так кохами?!»
І минають роки.
Роки за роками...
«Цо кому до теґо,
же ми так кохами?!»
Іншого цілую.
І бринить сльозами:
«Цо кому до теґо,
