Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 18 страниц)
а інше все – декорація,
полуда, гримаса і грим.
За цим тимчасовим фасадом,
де стільки любові й тепла, —
людиною, річкою, садом
я тільки у слові жила.
21.05.1999
«Мадонна перехресть», 2011
"Хлопчичок прийшов із Шарлевілю "
* * *
Хлопчичок прийшов із Шарлевілю.
О Парижу, це малий Рембо.
Не доводь його до божевілля,
постарайся вберегти або
хоч принаймні пожалій, щоб вижив.
Грубіян? Пробач, переросте.
Він не може звикнуть до принижень,
може, він скажений через те.
Він нестерпний? Дами і добродії!
Етику порушив, етикет?
Не доводьте дійсність до пародії,
вам нічого, але ж він поеті
Серед вас, чужих і бородатих,
може, йому снився Лангедок.
Я насмілюсь тільки нагадати,
що йому ж сімнадцятий годок!
Сни у нього ще не чорно-білі,
серце ще обурене на цвіль!
Хлопчичок прийшов із Шарлевілю»
Мученик вернувся в Шарлевіль.
"Ходить дивний чоловік по лісу"
* * *
Ходить дивний чоловік по лісу.
Дивиться, дивиться, шарудить
у осінньому листі.
Розгортає траву, копирсає паморозь моху.
– Що ви, – кажу, – шукаєте?
Каже: – Себе. —
У всіх повні кошики грибів.
А в нього порожній.
ХРАМИ
Мій дід Михайло був храмостроїтель.
Возводив храми себто цілий вік.
Він був чернець, з дияволом воїтель,
печерник, боговгодний чоловік.
Він був самітник. Дуже був суворий.
Між Богом-чортом душу не двоїв.
І досі поминають у соборах:
храмостроїтель Михаїл.
Жив у землі, мовчущий не во злобі.
Труждався сам, нікого не наймав.
Він працював до поту на возлоб'ї
і грошей зроду шеляга не мав.
Ті тридцять срібних теж були грошима.
Це гріх. Це сльози діви Міріам.
Він був святий. Він жив непогрішимо,
і не за гроші будував свій храм.
Різьбив вівтар, збивав тесові паперті,
клав палець свічки тиші на вуста,
де з малювань, тонких, як листя папороті,
світився лик розп'ятого Христа.
Він ставляв хори, амфори й амвони.
В єпархію по ладан дибуляв.
А щоб кращіше бамбиляли дзвони,
шпіальтеру до міді добавляв.
Він баню зводив, не зійшовши з місця.
Він бляху в ромби краяв, мов сатин,
Коли стояв над келією місяць,
Блідий, як німб, загублений святим.
Тягав каміння – мурувати брами.
Стругав божник... За північ не куняв…
І так, у мислях збудувавши храми,
торгующих із храму виганяв.
"Дукля", кн. 6, жовтень 1967, Пряшів
"Хтось є в мені"
* * *
Хтось є в мені, і я питаю: – Хто ти?
– Не знаю, – каже. – Може, хто в роду.
Мене водив під руку Арістотель
в якомусь дуже дивному саду.
Згасало сонце у вечірніх лузах.
Десь в Римі правив Тит або Нерон.
А я тоді жила у Сіракузах,
писала вірші золотим пером.
Я скрізь своя, і я ніде не дома.
Душа летить у посвіті епох.
І де цей шлях почався, – невідомо.
І де урветься, знає тільки Бог.
"Хто я? Стеблинка гравітаційного поля"
* * *
Хто я?
Стеблинка гравітаційного поля.
Клаптик інших галактик
залетів у мою свідомість.
Вогник земного дому
прихистив мою космічну бездомність.
20.02.2009
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Хочеться чуда і трішки вина"
* * *
Хочеться чуда і трішки вина.
Дні пролітають, як сірі перони.
Чорний букет надвечір’я – ворони —
місту підносить струнка далина.
Що ж, я свій вік одробила сповна.
Що ж, я свій вік одробила по-людськи.
Дні облітають, як чорні пелюстки.
Хочеться чуда і трішки вина.
Доки ж ці пута, пора і звільнить.
Де ж ви, мої золоті пасторалі?
Літо літає і осінь дзвенить.
Розпач накручує чорні спіралі.
Де ж мого слова хоч би хоч луна?
Знову пішла Україна по колу.
Знову і знову, ще раз у ніколи?!
Хочеться чуда і трішки вина.
ХУДОЖНИК
Жив колись художник Верне.
Він друзям своїм сказав:
«Прив’яжіть до щогли мене,
коли буде на морі гроза».
Його прив’язали справді...
Хмари – як чорні віхті,
мечуться хвилі горбаті,
гострять об палубу кігті.
З голови заливають до ніг.
А він вдивлявся – як міг.
Страх мимовільний боров:
химерна була глибина,
і сам корабель – немов
потвора морського дна.
Чутно у реві морському
дикі розкоти грому.
Видно в огні блискавиць —
рифи лежать горілиць...
А коли втихомирився вітер,
уляглося море внизу,
взяв художник свою палітру
і почав писати грозу.
Він писав її барвою моря,
шумовинням білої піни,
він робив ескізи суворі
олівцями порід камінних.
На обличчі мінився з муки,
приголомшений, падав ниць,
бо йому обпікали руки
горді спалахи блискавиць.
Кораблі тримав якорями,
а гроза не втрачала снаги
і насилу втислася в рами,
не зумівши ввійти в береги.
Є на світі багато історій,
а прохання у мене одне:
«Коли буде гроза на морі,
прив’яжіть до щогли мене!»
«Проміння землі», 1957 р.
ХУРТОВИНИ
Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
– Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! –
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, –
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.
«Вітрила», 1958 р.
ХУТІР ВИШНЕВИЙ
В. Ц.
Там, за порогами, в степах,
де землі щедрі та розлогі,
сидять лелеки на стовпах
і ріллі дихають вологі,
там що не впало – проросло,
шляхи – як рокіт на бандурі,
там як зривались чорні бурі –
чорнозем тоннами несло, -
Вишневий Хутір... Ні душі.
А де ж ті вишні, де ті вишні?
І де ті сни давнеколишні?
Нема вже й стежки до соші.
Якийсь зальотний самосій -
і той аж сизий, аж смушевий.
Лише у пам'яті твоїй
той хутір все іще Вишневий.
Цвітуть іще ті вишняки,
за обрій стелиться пшениця,
і йде у школу навпрошки
маленький хлопчик пішаниця.
А Дике Поле, Дике Поле! –
по груди коням деревій.
А мати свій городець поле, -
все ще у пам'яті твоїй.
А мати поле, мати поле.
Земля тужавіє, тверда.
Згорів город, і жито кволе,
і в річці висохла вода.
Все обступили солонці.
Рілля вродила камінцями.
Стоять порожні криниці,
береться сіль до самих цямрин.
Земля – як панцир черепах,
лежить, не змита і грозою.
Вишневий Хутір у степах
немов пропечений сльозою.
А ваша хата ще стоїть,
Забиті навхрест ваші вікна.
Землі хоч тисячу століть –
Вона не втішиться, не звикне,
Що кінь в степу не заірже,
Що вже нема верби тієї,
Де мертвий хутір стереже
Могилу матері твоєї…
ЦАВЕТ ТАНЕМ
Сільві Капутікян
Згоріли їхні селища, пропали їхні мули,
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку,
Щоб мову свою рідну їх діти не забули,
їм літери виводять вірменки на піску.
А вітер, вітер, вітер!.. Який палючий вітер!..
Обвуглені обличчя січе, січе, січе!..
Лиш виведеш те слово із тої в ’язі літер,
а слово ж без коріння, покотиться, втече.
І десь, в якійсь пустелі, з’їдять його верблюди.
Забудуть його діти, і виростуть німі.
Бредуть, бредуть вигнанці...
бредуть бездомні люди...
Ні даху ж, ні притулку, – буквар їм на умі!
Згоріли їхні храми. Мужчини їхні вбиті.
Втонули їхні дзвони у озері Севан.
О, як їм далі жити? На тім кровопролитті
не місяць в небі сходить – турецький ятаган.
А вітер, вітер, вітер!.. Як шарпає той вітер!..
Куди їх ще, вигнанців, недоля заведе?
Нема коли писати отих маленьких літер.
Немає чим писати. Нема писати де.
І тільки на привалі, в ті рідкісні хвилини,
коли ще в свої тачки жінки не запряглись,
Ті буковки вірменські виводять, як стеблини,
і слізьми поливають, і букви прийнялись.
В пісках пустили корінь – а вітер, вітер, вітер!..
Бредуть, бредуть вигнанці в дорогу неблизьку!..
А скрізь по всій пустелі тоненькі стебла літер,
Як трави, проростають в палючому піску.
Їх топчуть ситі коні, дзвенять чужі стремена,
А букви проростають в легенди і пісні.
«Цавет танем!»– як кажуть, прощаючись, вірмени.
Твій біль беру на себе. Печаль твоя в мені.
ЦАРИЦЯ АСТИНЬ
Приймає цар послів державних.
Вже здивував, чим тільки міг.
Драглисто євнухи дрижали,
наказів прагнули. Поріг
охороняли алебарди.
В короні сяяло чоло.
Були раби, служниці, барди,
лише цариці не було.
І цар, доточений пихою,
володар титулів шести,
звелів з усмішкою лихою
царицю Астинь привести.
Бо скрізь є золота сипкого,
лакиз, вельмож, візирів – тьма.
Але цариці – ні у кого
такої іншої нема!
Євнухи дріботіли, халатами тріпотіли,
наказ той ледве пролопотіли.
Назад брели, як при подагрі.
Один від страху аж ячить:
– Мовчить цариця, государю.
Стоїть цариця і мовчить!
Цар настовбурчив брови чорні:
– Я вас, нездари, розжену!
Скажіть у витонченій формі —
я жду її, свою жону.
Євнухи бігли, себе переплигуючи.
Назад приплентали, як на налигачі.
Плішинами об килим вдарили,
не знають, як його й почать:
– Мовчать цариця, государю.
Стоять цариця і... і мовчать!
Цар побілів: – Я вас в темницю!
Я вас у мурах заморю!
Як сміє хтось, хоч би й цариця,
чинити всупереч царю?!
Євнухи підтюпцем, євнухи риссю,
євнухи гримнули на царицю:
– Наказ всесильного і мудрого!
Хто тут посмів наоборіт?!
...Світились плечі перламутрово,
летіли брови на той світ.
Лиш усміхнулись губи крейдяні:
– Велінь царя не визнаю.
Бо, через євнухів передані,
втрачають царственість свою!
"Дніпро", кн. 12, грудень 4
ЦАРИЦЯ САВСЬКА
Цариця Савська плакала вночі.
А вранці встала в блиску свої слави,
вся в діамантах, золоті, парчі.
Усі царі гінців до неї слали.
Вона їх брала вродою в полон.
Ніхто при ній розумним не здавався.
Аж навіть сам премудрий Соломон
на всі віки від неї здивувався.
Красуня, казка, магія, міраж.
В садах любові царственна троянда.
Вино очей, чаклунство магарадж.
Хвилююче мовчання фоліанта.
Жагучий сон, мінливий Орієнт.
Такий вже імідж у цариці склався.
Коштовний камінь в перстені легенд, —
цариця Савська, о, цариця Савська!
Вся в діамантах, золоті, парчі.
При ній сторожа піша і комонна.
Цариця Савська плакала вночі.
Але про це нема у Соломона.
"Цей дощ – як душ"
* * *
Цей дощ – як душ. Цей день такий ласкавий.
Сади цвітуть. В березах бродить сік.
Це солов’їна опера, Ла Скала!
Чорнобиль. Зона. Двадцять перший вік.
Тут по дворах стоїть бузкова повінь.
Тут ті бузки проламують тини.
Тут щука йде, немов підводний човен,
і прилітають гуси щовесни.
Але кленочки проросли крізь ґанки.
Жив-був народ над Прип’яттю – і зник.
В Рудому лісі виросли поганки,
і ходить Смерть, єдиний тут грибник.
"Цей ліс живий. У нього добрі очі"
* * *
В. Ц.
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі,
літопис тиші пишуть у траві.
Дубовий Нестор дивиться крізь пальці
на білі вальси радісних беріз.
І сонний гриб в смарагдовій куфайці
дощу напився і за день підріс.
Багряне сонце сутінню лісною
у просвіт хмар показує кіно,
і десь на пні під сивою сосною
ведмеді забивають доміно.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
"Це називалось – творчі семінари"
* * *
Це називалось – творчі семінари.
Шукання іскри золота в піску.
…Пливли над лісом фіалкові хмари,
як обважнілі кетяги бузку.
Ішов Хікмет. Іще блідий. Ознака —
Що серце знов, що тяжко, що воскрес.
А поруч з ним оранжевий собака,
Такий красивий вишуканий пес.
Ішов Хікмет. Ішов на зустріч з нами.
А ми були тоді Літінститут.
Усі питання сколоті тернами,
хотіли бути вирішені тут.
О, ми були великі полемісти!
Пашів рум’янцем юності азарт —
на всі питання зразу відповісти,
усі проблеми зразу розв’язать.
Була розмова довга і гаряча,
уже й ті храми вечір перебув.
Хікмет сказав:
– Там зараз передача.
Будь ласка, хтось зловіть мені Стамбул.
Все перейшло враз в іншу площину.
і гладив він оранжевого пса.
А ми йому ловили батьківщину.
І це був сум. І це була краса.
А світ хрипів. Всі станції гриміли.
Співав,кричав і сперечався світ.
Чи ми знайти ту хвилю не зуміли,
чи десь вона розбилась об граніт, —
але крізь шум, крізь клекіт той і галалс,
крізь голоси немислимих країн, —
Туреччино! Чого ж ти не озвалась?
Він так тужив за голосом твоїм!
"Це не чудо, це чад, мені страшно такого кохання..."
* * *
Це не чудо, це чад, мені страшно такого кохання.
Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік —
ця тривога, ця ніжність,
незатьмарений рай без вагання,
заворожене щастя, – чи буває таке навік?
Що з осяянь своїх ми щодня непомітно втрачаєм?
Як сахається розум! Втомилась душа від шулік.
Заклинаю тебе, будь навіки мені незвичайним!
Чорна магія ночі, скажи мені голосом рік.
ЦИГАНСЬКА МУЗА
До поезії треба сходитись,
як до великого вогнища.
Папуша
Плювалися циганки, сміялися а Папуші,—
ну, що це за циганка? Як виродок в сім’ї.
Це ж скільки душ дітей,
і душі всі як душі.
А ця – неначе змалку зурочено її.
«Папуша» – значить «лялька».
Спиняються мужчини.
Красунечки такої іще не бачив світ.
Така розкішна лялька з печальними очима,
танцює, і ворожить, і… учить алфавіт!
Під школою стояла. Питала у дівчаток,
смаглявими руками допавши букваря:
оце велике слово, – а де його початок?
Для чого букві хвостик? Як пишеться зоря?
Циганки як циганки, меткі на заробітки.
Обдурить, заморочить, до нитки обдере.
А ця собі одна, сидить біля кибитки.
Бував, поворожить – і грошей не бере.
Пройшли усе Поділля. Намети і монети.
Добралися до Польщі. Циганки – ну і ну!
Ото десь по містечку як пройдуть, мов комети,—
там щезне кріль, там курка, там глечик на тину,
Худющі францісканці хрестились дрібно-дрібно,
Папуша вкрала книжку. У Кракові. В купця.
Циганки покрутили: воно тобі потрібно?
Купець був грошовитий. Вже б краще гаманця.
А іншим разом знову. Прийшли у Закопане.
Хапали всіх за фалди: постій, поворожу.
Й Папуша ворожила. А потім каже: – Пане,
даси мені паперу? Я ще й не те скажу.
Красивий-інтересний, і добрий, і хороший.
Сто років будеш жити, і діток буде п’ять. —
Вернулася у табір. Вітчим їй каже: – Грошей. —
А діти – кільканадцять – голісінькі стоять.
Хотів її прибити. Вже й замахнувся... Де там!
Із табору тікала... і знов прийшла до них...
За що циганський Бог їх покарав поетом? —
здається, так їх звуть, людей отих чудних.
Навчилась десь писати. Папір ховає в шматті.
Нанизує слова, як бублики на шнур.
Циганська дітвора, сунделики кучматі,
тягають той папір циганам на розкур.
Неписаний закон циганського народу —
віків не ворушити, бо буде каламуть.
Вітчизни в них нема, тому й поетів зроду
немає, не було і не повинно буть.
Кибиток кочових ребристі халабуди.
Старого вожака гартоване лице.
Циганську маяту виносити на люди?!
Будь проклятий навік, хто зважився на це!
Сережками трясти, співати гарно – й досить.
Панка приворожити, здурить когось – не гріх.
А літери писать – тебе ніхто не просить.
Поезія? Народ?!
Ти що – проти своїх?!
Ми плем’я. Ми горох. Ми котимось по світу.
Там пригорща. Там жменя. А кореня – ніде.
Що з того, що той цар прославив Суламіту?
А де тепер той цар і Суламіта де?
Хапай своє життя, звірятко повногруде!
Розкручуй карусель цвітастих спідничок!
Минулого нема. Майбутнього не буде.
Є скрипка, є життя. І ти на ній – смичок.
Зіграй свою печаль, свою жагучу душу.
Пройди по цій землі і слід свій замети.
А там, а там, а там!..
Труснем циганську грушу —
та й буде урожай, ще сто таких, як ти.
Папуша тютюну, розкурено, та й годі.
Розвіялось в степах, такий солодкий дим.
Циганська доля там, у зоряній колоді,
і цим, і тільки цим народ твій невредим.
А ти нам – письмена. Премудрість алфавіту.
Ще, може, нам і плуг, нажити мозолі?
Ми плем’я. Ми горох. Ми котимось по світу.
І тісно буде нам на клаптику землі.
Ще, може, й заснувать яку-небудь державу?
Який Циганоград, і зрошувать сади?
Атрамент свій розлий. Закинь перо, хай ржавіє
Забудь ті письмена, накличеш нам біди.
Спитай старих циган, покритих сивиною, —
без букви і письма ніхто іще не вмер.
Якби у нас тюрма, якби ми йшли війною, —
тоді б нам треба був і Флавій, і Гомер.
А так ми вільні, ми —
ну, добре, конокради.
Неграмотні? – нехай. Розбещені? – напів.
Зате у нас нема відступництва і зради.
Від чого відступать? – від сонця, від степів?
І є y нас ліси. Пісні в старовинні, —
старе вино душі! Навіщо нам скрижаль?
І що кому до нас? Кому і що ми винні?
Ми – протяг золотий в історії держав.
Ми – мідний листопад, гортанний клекіт болю,
з’явились, як приснились, і слід по нас прочах.
А грамота?
Хіба
ми не читаєм долю
по лініях руки, по зорях, по очах?
Чи ми кого в житі неправедно карали?
Чи, може, наш народ кого зі світу зжив?
От тільки і всього: у людства курку вкрали.
Чи, може, який циган в поліції служив?
Знялися і пішли. У нас нема адреси.
І цвинтарів нема. Ми вітер. Ми туман.
Закинь своє перо. Як чорта, бійся преси.
Ще прийдуть нас вивчать, та й буде нам капкан.
В будинки заженуть, в оті бетонні мушлі.
Вростати у верстати, артіль і ремесло.
Ти хочеш, щоб зів’яли в неволі наші душі?
Щоб вогнище циганське мохами заросло?!.
Благослови шляхи. Колеса і колеса...
Далеких польських міст манливі міражі.
Найперша у житті циганська поетеса!
Забудь оті міста. Вони тобі чужі.
Друкуй свою печаль колесами по багнах.
Пиши своє життя зигзагом по соші.
Ходи собі, гадай по Гальшках і Палагнах,
і хай ніхто не знає, що робиться в душі.
В чаду свого шатра, де кублиться злидота,
плоди своїх дітей, замотуй в піджаки.
На подвиги такі не треба Геродота.
Та вже тобі й самій писати не з руки.
Одплакали скрипки, одбубоніли бубни.
Три дні тебе, три ночі вітчим твій пропивав.
Закінчилось весілля. Пішли циганські будні,
барвисті, наче клапті строкатих укривал.
Роздмухуй свої дрова. Вари свою квасолю.
І хай ніхто не знає, що робиться в душі.
Чаруй мужчин прохожих циганською красою,
а потім чоловіку викладуй бариші.
Ти виросла у лісі. Душа осипле хвою.
Під сонцем електричним життя не для циган.
Прийшов твій наречений із півнем під пахвою,
і сам він був як півень, красивий галаган.
Виходила за нього, сліпа була від щастя.
Звав лялечкою, скрипкою, найкращою з папуш.
А потім взяв за руки, аж хруснули зап’ястя:
– Оце роби що хочеш, а звичаїв не руш!
Сичать вологі дрова в осінньому багатті.
Напився циган з горя, налютувався: ух!
Ага, таки піймалась, – знайшов папір у шматті.
Тепер сидить, похмурий, розкурює цибух.
Якби ж він знав, якби ж він!..
Той вірш був про кохання.
Про небо, про кибитки, – якби ж він хоч спитав!
Той вірш був як свобода. Той вірш був як зітхання,
А він його чобітьми у попелі топтав.
А сам же як на скрипці виводить свою тугу,
як припаде щокою!.. Всі плачуть навкруги.
Од Німана до Вісли, од Бога і до Бугу
то – наче хвиля пристрасті ударить в береги!
А це – незрозуміле. Не кінь і не підкова.
Згорілого паперу метелики сухі...
Якби ж він знав, якби ж він!
Що то – циганська мова.
Затуркана, убога, вона ж як грім в строфі!
Мовчить. Кошлатий. Чорний. Білки, як білі блюдця,
Паперу ж того трохи, а він і той одняв.
Стоїть навколо рейвах. Старі циганки б’ються.
Кульгавий сивий циган їх пужалном розняв.
Латають своє дрантя. Їдять свого квасолю.
Хропуть, і ремиґають, і прагнуть насолод.
І що їм всім до того, що корчишся ти з болю?
Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!
Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.
І сам ти – тільки брунька у нього на гіллі.
Для нього і живуть, за нього і вмирають,
ох, не тому, що він – найкращий на землі!
...Кибиток кочових ребристі халабуди.
Пронизлива печаль... Віки. Віки. Віки.
Поезія? Народ? Це видумали люди.
Це в’яже до землі. А ми – кочівники.
Циганкам – ворожить,
циганам – коні красти,
сережками трясти під стогони гітар.
І раз циганка ти, ще проклянеш не pas ти
оцей свій навісний, оцей свій зайвий дар!
Вони тобі його ніколи не пробачать.
Самі уже не знають, куди тебе дівать, —
чи з табору прогнать, щоб вже тебе не бачить,
чи в табір завернуть, щоб знову зацькувать?
Іди, іди від них. Бо тут змарнуєш душу.
Он бачиш, польських міст далекі міражі.
А цим, хіба їм що? Труснуть циганську грушу.
Забудь оцих людей. Вони тобі чужі.
Прийди у ті міста. Хай не питають звідки.
Хіба не видно и так? Із пекла. Із біди.
Завернуть, доженуть, прив’яжуть до кибитки,—
а ти рвонись. Рвонися! І вирвешся. І йди.
...І вирвалась. Прийшла.
І по війні, в руїнах,
дала їй Польща дах. Притулок їй дала.
І після тих лісів і пнів отих зміїних
зігрілася душа, розмерзлась, ожила.
І цілі стоси книг, і скільки хоч паперу,
і не циганський кінь по імені Пегас,
і стомлене перо, не звикле до гіпербол,
в чаклунських нетрях слів ламалося не раз.
Десь подруги твої, Земфіри й Маріули,
вечірній сизий брук спідницями метуть.
Пиши. Пити. Пиши. Про тебе вже забули.
Тут твій робочий стіл. Душа твоя не тут.
Найперша у житті циганська поетеса!
Живе, як Гесіод. Труди і дні... і дні...
І снились їй вночі забрьохані колесат
кибитки і вогні... вогні... вогні... вогні...
І снився їй народ, такий до болю милий!
І зорі, і вітри, і чорний-чорний ліс.
Ох, як її там ждуть, аж руки заломили
тонесенькі сестрички із племені беріз!
А тиша там яка! – вовки навшпиньки ходять.
Під соснами шатро стоїть, як боровик.
І ласують малі – що в лісі познаходять,
і рижики печуть над жаром, як шашлик.
А ночі а туман, а музика вогниста!
В дукатах, у намисті оголене плече!
О Господи, які там дукати і намисто?
В подертому наметі за шиворот тече.
І крутяться колеса скоріше та й скоріше,
на коліях дороги підтрушують возок.
Ліси уже посивіли, як брови у старійшин.
Останні очі квітів торкає морозок...
А тут тобі так тепло! І ліс уже не сниться.
Звичайна собі жінка. Додому поспіша.
І раптом зойкне пам’ять:
«А де ж моя спідниця
зі всіх квіток на світі?»* – аж зайдеться душа.
* Тут і далі слова, взяті у лапки, —цитати з віршів Папуші.
І де ж моя свобода, де ночі мої, грози?!
Як гарно жити в лісі: а сонця, а трави! —
«Збирати чорні ягоди, немов циганські сльози»,—
«складала свої вірші Папуша з голови».
І Тувім їй писав: «Хай пані пише, пише!
У пані в талант, в відчуття краси!»
А пані ту печаль ніяк не приколише,
а пані знов і знов вертається в ліси...
– Народе, дай долоню, я буду ворожити!
Що жде тебе, народе? Куди тобі брести?
Та бідні ж ви, цигани, і як вам далі жити?
Вже ж ніде у Європі багаття розвести!
Ви будете осілі. І, може, це чудово.
Одні вважають: треба, а другі – що біда.
Одне я тільки знаю: що вам потрібне слово.
Ви будете без слова стоячі, як вода.
І мружаться цигани: – Як чорта, бійся преси.
Хто водиться з чужими, той циганом не в.
Однімуть нашу волю, прикрутять до прогресу.
Оце хоч кров з-під нігтів,– тримайся за своє!
Прости, прости їм, Боже! Вони брели віками,
трагічно несвідомі своєї темноти.
І тільки час розсудить цей біль недоторканний,
цей кров’ю обкипілий діалог правоти.
– Що ж, можете карати... і можете добити...
Замовкну, перестану, та й буду вам німа.
То хай всі так і думають, що ми лиш ворожбити,
ні гордості, ні пам’яті,– нічого в нас нема?!
А хто ж розкаже людям про ті криваві сльози
у тих лісах волинських, де пам’ять аж кричить, —
коли ми йшли в безвихідь, у голод, у морози,
тікаючи од звіра, що звався геноцид?!
А смерть, як у біноклі, дивилась в кулемети.
А діточки кричали і падали, малі.
Коли ми своїх мертвих ховали у замети,
бо ніяк було, ніяк дістатись до землі!..
А хто ж розкаже людям всю правду про дорогу,
як їде собі циган, та й цьвох собі, та й цьвох.
А ту його кибитку, ту царствено убогу,
везе одненький коник, бо другий десь подох.
А тут – король назустріч. Карета – як скарбниця.
Під почтом королівським здригається земля.
А циган йому каже: – Егей, посторонися!
Крім сонця наді мною, немає короля!
І хто ж до нас озветься великими словами,
як той, що в Бессарабії прийшов до нас колись?
Пройшли великі грози у нас над головами.
У музику циганки по світу розбрелись...
Сумні птахи померлих, кричать у лісі сови.
«На вогнищах циганських вже виросли гриби».
Одне я тільки знаю: що нам потрібне Слово.
Як вогнище. Як доля. Як лінія судьби.
«Сміється моє серце і плаче, ніби вітер»,—
пером Папуша водить, а букви – хто куди.
Як важко їй писати! Нема в латинці літер
для кольору печалі і голосу води.
Сніги паперу білі. А букви – наче проліски.
Чи зійдуть? Чи проб’ються? Такі іще холоди.
Але виходить книжка. В перекладі.
По-польськи.
Із кольором печалі і голосом води.
І в ту ж ніч під вікном циганські ржали коні.
І брязнули шибки, і двері піддались.
Сусідські бабусі молились при іконі.
Одна з них сатану теж бачила колись.
Оце і весь твій сон – поезія, кибитки...
Розтоптані папери пожбурені на брук.
Поскаржитись кому? Бабусь покликать в свідки?
Щоб серця не клював оцей циганський крук!
Сказати на весь світ:
– Належу до народу,
котрий мене прирік на біль, на німоту!
Люблю його пісні, його печаль і вроду.
Ненавиджу його безмірну темноту!
Сказати на весь світ... А може, хтось на світі
і розум, і знання циганам роздає.
Принаймні там, в лісах, в циганському лахмітті,
ще хоч свобода є, яка вже там, а є.
...І снились їй ліси, і снилась їй свобода.
І тисячі долонь при тисячах свічок.
І лінії жзиття циганського народу —
яв лінії доріг і лінії річок.
І знову, знову, знов оті циганські круки.
І місяць молодий, тремтливий, як лоша.
Циганська Муза – викручені руки,
циганське слово – вийнята душа!..
О плем’я кочове! Ти згадуєш Папушу?
Ту сонячну печаль високого чола.
Якби циганський Бог заглянув їй у душу,—
вона ж і в смертний час його не прокляла!
"Чавунна ніч, гараж моєї втоми"
* * *
Чавунна ніч, гараж моєї втоми.
Заглух, затих задиханий мотор.
Упало серце крізь гіркі фантоми,
лежить, як неостиглий метеор.
Сумної зірки посмішка родинна.
Людської злоби чорні мегатонни.
Летить літак, сутулий, як людина,
І теж летить в гараж своєї втоми.
«Мадонна перехресть», 2011 р.
ЧАДРА МАРУСІ БОГУСЛАВКИ
Вузенька вуличка. Стіна, повита хмелем.
Татари сплять, сьогодні в них байрам.
Високий дуб, по-українськи – нелинь.
Святе письмо, по-їхньому – Коран.
Чого я тут? Ще й, кажуть, Богу слава,
що я жива, що в мене муж паша.
А я– Маруся. Я– із Богуслава.
У мене є непродана душа.
О, як він любить, як він мене палить!
Як він мене цілує уночі!
Каблучки нанизав по дві на кожен палець.
Браслети на руках, на шиї дукачі.
І я ходжу, володарка темниці.
Скриплять у тиші двері за дверми.
Блищать очима слуги темнолиці,
мені у ноги стелять килими.
Ох, килими, барвисті килимочки!
Фонтан, кальян і сльози на зорі.
Носила я і плахту, і віночки, -
ну, як мені, чи гарно у чадрі?
І меч, і правда – цноти не жіночі.
Люблю чадру – і чорна, і густа.
Коли татарам брешуть мої очі,
ніхто не бачить, як тремтять вуста.
Мого лиця не видно під чадрою.
Мій муж поїхав. Тоскно мені. Жду.
А то б я їм здавалася чудною, -
чого я зблідла і куди іду.
Чого дивлюся в море, у тумани.
Чого, як тінь, блукаю уночі.
…Бряжчать мені невільницькі кайдани.
А я шукаю сховані ключі.
ЧАЙКА НА КРИЖИНІ
(Поема)
НАДБЕРЕЖЖЯ
Кораблі прихилились
бортами
до тихих причалів.
Принесли свою втому
в затоки оці голубі.
Тиша...
Тиша в порту.
Дельта Одри вливається в далі.
Коронований гриф
скам ’янів
на старому гербі.
Посейдонів тризубець
уночі висріблює іній.
Вранці тануть сніги
і злітають бурульки з дахів.
Прокидається верф.
Поясами тонких ватерліній
оперізують люди
борти молодих кораблів.
Старовинного замка
суворі, похмурі стіни.
Мармурове лицарство,
повалене бомбою в пил...
Надбережжя стоїть
по коліна у власних руїнах,
в проростанні дерев,
в шурхотінні чаїних крил.
Над Валами Хробрего
розгублені меви кигичуть.
Видираються хлопці
на Башту Семи Плащів...
У Щеціна – червоне,
обвітрене морем обличчя
і схвильований голос
корабельних прощальних гудків.
КРИГА НА ОДРІ
В цьому році зима
не вдягала білої свити.
Часом вже й приміряла,
та хтось її зразу крав.
Пошукала, поплакала...
Що ж робити? —
бідувала в старій
із торішніх зів’ялих трав.
Як коли лютувала,
стелила рядно ожеледиць.
Сперечалася з морем,
несла сум’яття вітрів.
Все збиралась на силі.
Та не встигла огледіться,
як проснулись дерева
і на Одрі лід потемнів.
Крига буйно ломилась
у відкриті двері протоки.
Лід кришився, б’ючись
об каміння берегове...
І, нарешті, по Одрі —
темній, широкій —
на останній крижині
самотня чайка пливе.
– Ти куди ж розігналась?
Чи, бува, не до самого моря?
Чайки держаться гурту,
а ти відпливаєш одна.
А крижина тонка.
А крижина майже прозора...
Ну, а що, як її
розмиє вода весняна?
Ну, а що, коли їй
та удержать тебе несила?
Затріщить і підломиться...
Піде вода кругами...
– Дивна людино!
Я ж маю крила.
Нащо крилатим ґрунт під ногами?
КРИЛА
А й правда,
крилатим ґрунту не треба.
Землі немає,
то буде небо.
Немає поля,
то буде воля.
Немає пари,
то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина?
А що ж людина?
Живе на землі.
Сама не літає.
А крила має.
А крила має!
Вони, ті крила,
не з пуху-пір’я,
а з правди,
чесності
і довір’я.
У кого – з вірності
у коханні.
У кого – з вічного
поривання.
У кого – з щирості
до роботи.
У кого – з щедрості
на турботи.
У кого – з пісні,
або з надії,
або з поезії,
або з мрії..
Людина нібито не літає...
А крила має.
А крила має!
ГРУНТ
О, Польщо!
Я з Придніпров’я.
Я гість у твоєму краю.
Любов’ю,
любов’ю,
любов’ю
плачу за гостинність твою!
Люблю за леґенди славні,
за мову дотепну й живу.
А може, за звичаї давні.
А може, за дружбу нову.
За щирість твою без прикраси,
за горду вдачу й пісні.
А може, за все це разом
Така ти мила мені.
Я маю тут добрих друзів.
Живе тут кохання моє...
Чому ж моє серце в тузі?
Чому ж мені тяжко стає?
І з кожним днем усе тяжче!
Чудові є в світі краї...
Для мене ж той край найкращий,
де виросли крила мої.
Тому я не сплю ночами.
Тому я дивлюся на схід...
Лиш маючи ґрунт під ногами,
пускатися можна в політ.
УСМІХ
(текст вірша не знайдено)
"Час поле тихою сапою"
* * *
