Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"

Автор книги: Ліна Костенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 18 страниц)

Час поле тихою сапою.

На світі бойня і гризня.

А я іду до водопою,

веду крилатого коня.

Ріки немає. Русло всохло.

Дно каламутне і брудне.

І кінь здригається. І охло

іще раз в душу ремигне.

"Чатує вітер на останнє листя"

*  *  *

Чатує вітер на останнє листя

старого дуба, що своїм корінням

тримає схили урвища…

А знизу,

по глинищах,

по збляклих травах

вповзає дим циганського багаття

і чутно – перегукуються люди

за сірою гіркою пеленою.

Строката хустка – жовте і багряне –

з плечей лісів упала їм під ноги.

І вся природа схожа на циганку –

вродливу,

темнооку,

напівголу,

в червоному намисті з горобини,

з горіховими бубнами в руках…

«Вітрила», 1958 р.

"Чекаю дня, коли собі скажу"

*  *  *

Чекаю дня, коли собі скажу:

оця строфа, нарешті, досконала.

О, як тоді, мабуть, я затужу!

І як захочу, щоб вона сконала.

І як злякаюсь: а куди ж тепер?!

Уже вершина, де ж мої дороги?

...Він був старий. Старий він був. Помер.

Йому лизали руки епілоги.

Йому приснився жилавий граніт.

Смертельна туга плакала органно,

Він Богом був. І він створив свій світ.

І одвернувся: все було погано.

Блукали руки десь на манівцях,

тьмяніли фрески і пручались брили.

Були ті руки в саднах і в рубцях –

усе життя з камінням говорили.

Вже й небо є. А стелі все нема.

Пішли дощі. Хитались риштування.

Внизу ревла і тюкала юрма.

Вагою пензля металися вагання.

А він боявся впасти на юрму.

Сміялись в спину скіфи і етруски.

І він зірвавсь. Не боляче йому,

бо він розбився на камінні друзки.

І ось лежить. Нема кому стулить

його в одне на плитах базиліки...

Прокинувся. Нічого не болить.

Все віднялось. І це уже навіки,

Нажився він. І недругів нажив.

Було йому без року дев'яносто.

Життя стужив і друзів пережив,

і умирав зажурено і просто.

Важкі повіки... стежечка сльози…

і жаль безмірний однієї втрати:

“В мистецтві я пізнав лише ази.

Лише ази! Як шкода умирати...”

Земля пером. Чудний був чоловік.

Душа понад межею витривалості.

Щоб так шукати, і за цілий вік –

лише ази! – ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,

тобі не страшно навігацій Лети!

Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, –

усі митці, художники й поети.

Всі генії.

               На вічні терези

кладуть шедеври у своїй щедроті.

Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,

був Мікеланджело Буонарроті.

"Чекаю Твого наближення"

*  *  *

Чекаю Твого наближення,

завмреш від жаху, від захвату.

Осягаю душею просторінь,

нескінченність

і висоту

Та тільки я ще не знаю:

Ти – блискавка,

яка мене спалить,

чи Ти – благодатний промінь,

від якого я розцвіту?

«Мандрівки серця», 1961 р.

ЧЕРВОНІ КРАПЛІ ГЛОДУ

Блюстителі, халтура – ваше хоббі.

Ви, фабріканти вір і недовір,

зробити вам би по духовній пробі —

вас забракує кожен ювелір.

Номенклатурні дурні, бюрократи,

пласкі мурмила в квадратурі рам!

Ваш інтелект не зважать на карати,

а щонайбільше просто на сто грам.

Поету важко. Він шукає істин.

Ми – джини в закоркованих пляшках.

А ви, хто ви, які ж ви комуністи?

Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!

Ви вже його сточили, як хробаччя.

Поезія для ваших топок – торф.

Оце щоб ваші методи побачив, —

від заздрощів би луснув Бенкендорф.

Нелегко вам. Криваві краплі глоду

крізь наші вірші виступлять колись…

Не говоріть від імені народу, —

розперетричі ви йому впеклись!

ЧИГИРИНСЬКИЙ КОЛОДЯЗЬ

Козацька тверджа, давній Чигирине,

уламок слави серед цих полів!

Усе святе, усе неповториме,

усе чекає невимовних слів...

Тут запеклася кров мого народу

і одридалн волю кобзарі.

Брати мої, а де ж ви брали воду

в цьому камінні, на такій горі?

Коли в облогу брами всі зачинено

і догорають головешки веж, —

нили ви Тясмнн здалеку очима

чи, може, просто кам’яніли теж?

Цей шпиль гори і трави, що зів’яли,

руїн і скель розпечений полин...

То як же ви на смерть отут стояли?!

Стоять на смерть – це ж треба буть живим!

А он же, бачиш: в камені криниця,

мале відерце в дзьобі журавля.

Гори цієї дивна таємниця —

оця пробита в камені криниця,

коли рятунку ждать нізвідкіля!

Як ви пробили цей суцільний камінь?

Як добулись до того джерела?

Ломами? Кайлом? Голими руками?

Чи вам сама земля допомогла?

Навчи мене, навчи, о Чигирине!

Колодязь твій глибокий, не змілів.

Усе святе, усе неповториме,

усе чекає невимовних слів...

"Чи зрікся Галілео Галілей"

*  *  *

Чи зрікся Галілео Галілей?

Щось люди там балакали про втому.

Про те, що рятувався він. Але й

не певна я, бо не була при тому.

О, не тривожте, люди, його прах!

Чи знали ви, до осуду охочі, —

якщо він навіть зрікся на словах,

які тоді були у нього очі?..

"Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня..." 

*  *  *

Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?

Спасибі вам, спасибі за цей пріорітет.

Поетам всіх віків була потрібна Муза.

А жінці хто потрібен, якщо вона – поет?

Хіба дві жінки – ми – подужаєм цю зграю

проблем і протиріч, що жалять кожну мить?

Я в неї на очах, розтерзана, вмираю, —

що ж їй робити, бідній? – лиш руки заломить.

І хто нам допоможе? Єдиний у трьох лицях?

Кому я кину квітку, прекрасну, як зорю?

Ми з Музою – ми дві – дві жінки – де наш лицар?!

Ось Муза продиктує, а я його створю.

"Чоловіче мій, запрягай коня..."

*  *  *

Чоловіче мій, запрягай коня!

Це не кінь, а змій, – миготить стерня.

Доберемося за три годиночки

за стонадцять верст до родиночки.

Чуєш, роде мій, мій ріднесенький,

хоч би вийшов хто хоч однесенький!

Що ж це двері всі позамикані?

Чи приїхали ж ми некликані?

Ой ти ж роде мій, роде, родоньку!

Чом бур’ян пішов по городоньку?

Роботящий мій з діда-прадіда!

Двір занедбаний, Боже праведний!

Дев’ять день душа ще пручається,

а тепер вже едсь призвичаїться.

Ту морквиночку, тую ж квітоньку

не прополеш із того світоньку...

Люди згадують. Ми навідались.

От ми, родоньку, й перевідались.

"Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич"

*  *  *

Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.

Було в ній каміння – як сто бегемотячих спин.

А той цибатий, на клуні, звався лелечич.

А те запахуще – любидра, канупер і кмин.

Чомусь пам’ятаю – вночі ревли бегемоти.

Виходили з річки і дуже чомусь ревли.

І падали груші, і звались вони бергамоти.

Воли ремигали, і звались вони – воли.

Чомусь бегемоти випивали річку щоліта,

І пирхали важко рудими ніздрями злив.

Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,

Убитий шуліка чомусь між камінням плив…

"Літературна Україна", 13 червня 1967

"Чорна птиця б’є крильми по клавішах"

*  *  *

О. Д.

Чорна птиця б’є крильми по клавішах.

Із яких ти упала небес?

Може, Бах,віки подолавши,

у твоєму серці воскрес?

Так зіграти ці фуґи, токати,

проломивши невидимий мур.

Жінко-птице, звідки така ти,

із яких неземних партитур?

Ти ж не тут, ти все далі й далі,

ти сама вже не чуєш себе.

Тільки ожеледь срібних педалей

на землі тримає себе.

6.10.1998

«Мадонна перехресть», 2011

"Чорні верби над ставом"

*  *  *

Чорні верби над ставом. Білий вечір води.

Зірка впала кристалом на самотні сади.

Пробиваєш кирзою ту некошену гущ,

як в часи мезозою серед первісних пущ.

Ріки в’ються вужами. Цезій гусне в крові.

Динозаври іржаві пасуться в траві.

Як невидимий ящір, кігті випустив дріт.

І летить птеродактиль, він тепер вертоліт.

ЧОРНОБИЛЬ-2

Ліси хриплять застуджено, як бронхи.

У Зоні тиша. Тиша гробова.

Лиш мілітарним привидом епохи

«Чорнобиль-2» над лісом проплива.

Фантом, кістяк, антена дальніх стежень, —

він прихопив ті сосни під пахви.

Там спить їжак. Їжак узимку лежень.

І ніч іде з ліхтариком сови.

Там мох скубе косулька ще не вбита.

У пнях живуть древлянські ще боги.

Там все друкує ратички й копита

і вишиває хрестиком сніги.

Але, ліси розсунувши плечима,

фантом іде, куди його не ждуть.

І тільки села мертвими очима

його у далеч тоскно проведуть.

Йому не треба кленів і акацій,

ні голосів, ні мальви на тину.

Вже навіть ржавим залишком локацій

він може думать тільки про війну.

Не ясні зорі і не тихі води.

І ліс рудий. І стежки аніде.

А він стоїть. Він цар Антиприроди.

І на вітрах антенами гуде.

ЧУЖЕ ВЕСІЛЛЯ

Зозулин гай і вовчі крутояри,

і ми з гори йдемо у вечоровий час.

А десь танцюють дружки та бояри —

дуднить земля, туга, як тулумбас.

Медові зорі в небі прокидаються,

тополі білим листям лопотять.

А ми йдемо. Душа не оглядається.

А це ж далеко, верст, мабуть, із п'ять.

Вітрів свавілля, музика – Севілья!

Десь п'яні гості ломлять перелаз.

У нас з тобою не було весілля.

А втім, було. Давно. І не у нас.

Писала доля ночі під копірку.

Були бояри, дружки і свати.

Ну й що із того, що кричали: «Гірко!»?

А що було іще, крім гіркоти?

Чужа душа сиділа одесную,

в чужій душі усе було чуже.

У цій журбі одплачу, одісную,

аж поки час тих днів не відпряже...

Пісками літ у дзвоні потонулому

все заніміло, щезло, одгуло —

у проминулому, у промайнулому,

де ще тебе у мене не було.

Чуже весілля, випивки й закуски.

А шмат життя змарнований болить.

Двигтить земля, аж сиплються черкуски.

І пам'ять хоче вуха затулить.

ЧУМАЦЬКИЙ ВІЗ

У Крим далекий виряджали сина.

Волів купляли, ярма і занози.

На оболоні мати голосила

І виливала на чумарку сльози.

Гули степи. Воли жували літо.

Печаті ратиць відміряли дні.

Туди ішли – як оживало літо.

Назад брели по мертвенній стерні.

Топили серце чумаки у кварті.

І, розхитавши гопаком корчму,

везли в степах, просмолені, чубаті,

важченну сіль, тараню і чуму.

Вона цвіла єгипетським намистом,

турецьким капцем в’язла до стопи,

і гайворонням, ніби чорним листом,

із неба облітала на степи.

Пограбувавши золоті хороми,

вітри в гаях ділили бариші.

Росла у тілі передсмертна втома,

передпісенна туга – у душі.

Полудрабок здригався під рукою,

гойдалось небо і пливло, пливло…

І, захлинувшись тугою терпкою,

лягав чумак пилюці на крило.

Виймали хлопці із ярма занози.

Шапки здіймали, випрягши волів…

Вогонь в’їдався в чорні ребра воза,

прив’язані за дишель до землі.

Худі тополі сплять довготелесо

над безгомінням стомлених доріг.

І полум’ям обгризені колеса

під вічним небом замітає сніг.

А в небі сяє між своїм обозом

Великий Віз безсмертністю коліс…

Оце і вся різниця поміж возом

і мрією про той же самий віз.

"Вітчизна", кн. 7, липень 1962

"Шалені темпи. Час не наша власність"

*  *  *

Шалені темпи. Час не наша власність.

Фантастика – не мріяв і Жюль Верн.

Кипить у нас в артеріях сучасність.

Нас із металу виклепав модерн.

Душа належить людству і епохам.

Чому ж її так раптом потрясли

Осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,

І руки матері, що яблука внесли?!

"Шипшина важко віддає плоди"

*  *  *

Шипшина важко віддає плоди.

Вона людей хапає за рукава.

Вона кричить: – Людино, підожди!

О, підожди, людино, будь ласкава.

Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!

Одна пташина так мене просила!

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.

І просто осінь щоб була красива.

ШЛЯХ

Агей, передні!

Не робіть затору.

Чого спинились?

Вирушайте в путь.

Якщо вам тяжко їхати під гору, —

ті, що за вами, вас переженуть.

Обійдем шлях по висоті обочин,

де квіти мають бурштиновий мед.

... Пробачте, бджоли, ми їх потолочим,

нам конче треба рухатись вперед.

Аби ніхто від ноші не схилився

і не пристав, не вибився із сил...

Бо хто в путі надовго зупинився,

на того шаром осідає пил.

«Проміння землі», 1957 р.

ШОТЛАНДСЬКА БАЛАДА

Вдень Роберт оре, сіє, жне.

А ввечері під клен

виходить Джен,

хороша Джен,

найкраща в світі Джен.

Та тільки Роберт той дивак.

Ні віжок, ані шлей.

І все не так,

і все не так,

не так, як у людей.

Він вірші сіє, вірші жне.

Чого той фермер варт!

Люби Роберта – одне.

А заміж – то не жарт.

Вже й плаття шлюбне шиє Джен...

Йде Роберт в білий світ.

Лишає в душах слід пісень,

в салонах – слід чобіт.

Жінки кохають дивака.

Але далеко клен.

І не така,

і не така,і —

всі не такі, як Джен!

Співають гори і ліси

шотландської землі.

І знають Роберта усі —

раби і королі.

Був Роберт простий землероб.

Тепер він джентельмен.

Волосся падає на лоб,

Немов осінній клен.

Він вірші сіє, вірші жне,

король всім королям.

Він тугу з серця прожене —

а туга знову там.

І скільки їх було в житті —

коханих тих імен...

І тільки Джен,

і тільки Джен,

і тільки, тільки Джен!

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

ШПАКІВНЯ

Звичайна будка,

зменшена темниця —

тісна, буденна, сіра і вузька.

Таке житло, – хіба ж воно годиться

для птиці благородної, шпака?

От мій сусід, той знає, що до чого.

Такий палац шпакам приготував —

пиляв,

рубав,

терпляче стругом човгав

і флюгери фігурно вирізав.

Віконце склив,

місив ногами глину,

рожеві стіни крейдою білив,

а щоб вітри не дули у щілину,

то ще й на дверях дідика прибив.

Умеблював шпаківню дуже просто:

крім необхідних в побуті речей,

поставив крісло для шпаків – дорослих

і дві колиски для шпаків – дітей.

Ще й телескоп – дивитись на сузір’я,

домову книгу і малу печать,

корзинку —

для обскубаного пір’я

і ножиці – щоб кігті обрізать.

Зробив проводку,

якже, щоб світилось,

бо не сидіти ж їм при каганці...

Але шпаки чомусь не поселились,

зате живуть звичайні горобці.

«Вітрила», 1958 р.

ШПИЛЬ ТУГИ

В підніжжі Туги – остраху ковток.

Вібрує трос, блищать на сонці дуги.

Прощай же, радосте, бо я беру квиток,

беру квиток на шпиль самої Туги!

Там холодно. Там високо і сніг.

Там чорний Всесвіт наляга на плечі.

Там крижаної піфії триніг

куриться димом білої хуртечі.

Сліпучий магній снігових пустель,

хребтів баских затягнуті попруги.

Нема осель. Весела карусель —

червоно-жовті крісла, як попруги.

Нема осель. Весела карусель —

червоно-жовті крісла, як папуги.

На стиках троси кидає у дріж,

висока даль читається складами.

Лечу над білим болем бездоріж,

над вовчими голодними слідами.

А врешті – синтез. Врешті – результат.

Отак злетіть без дріб’язку валізи

на верховину Туги серед Татр,

в гірських вітрів трагічні вокалізи.

Людина, я, всіх горестей мішень,

на самий шпиль дісталася – і от я!

Десь чоловічок, схожий на женьшень,

сотає звук тірольського іодля.

Зимове сонце на плечі, мов глек.

Внизу далеко смужечка дороги.

Сніги і я. Над присмерком смерек —

усіх печалей білі епілоги.

"Шукайте цензора в собі"

*  *  *

Шукайте цензора в собі.

Він там живе, дрімучий, без гоління.

Він там сидить, як чортик у трубі,

і тихо вилучає вам сумління.

Зсередини, потроху, не за раз.

Все познімає, де яка іконка.

І непомітно вийме вас – із вас.

Залишиться одна лиш оболонка.

ЩАСЛИВИЙ ВИПАДОК

Йому було вісім десятків

тяжких згарьованих літ.

Він досить за вісім десятків

на білий нагледівся світ.

А щоб не було замало

тієї життєвої гри, —

ще й навпіл хрест розламали

холодні осінні вітри...

А все – таки був і у нього

випадок щасливий один:

умер він за тиждень до звістки,

що в битві загинув син.

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

"Щасливиця, я маю трохи неба"

*  *  *

Щасливиця, я маю трохи неба

і дві сосни в туманному вікні.

А вже здавалось, що живого нерва,

живого нерва не було в мені.

Уже душа не знала, де цей берег,

уже втомилась від усіх кормиг.

У громі дня, в оркестрах децибелів

ми вже були , як хор глухонімих.

І раптом, – боже! – після того чаду

і тарапати, рівної нулю, —

я чую дощ. Він тихо плаче правду,

що я когось далекого люблю.

І чую тишу. І співають птиці.

Приходять люди гарні і незлі.

В пахучій хмарі дощової глиці

стоїть туман, як небо на землі.

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,

навшпиньках ходять сутінки і сни.

Весна підніме келихи тюльпанів, —

за небо вип'ю і за дві сосни!

"Ще вчора була я висока, як вежа..."

*  *  *

Ще вчора була я висока, як вежа.

Здається, ще трохи – дістану зеніт.

І раптом, як вибух, – обвал і пожежа.

Розтрощений камінь – уже не граніт.

Руйновище віри, і розпач, і розпач!

Під попелом смутку похований шлях.

Зажурені друзі сахнулися врозтіч.

Посіяне слово не сходить в полях.

На те й погорільці, – будуємо хатку.

Над хаткою небо. А знов голубе.

Найвище уміння – почати спочатку

життя, розуміння, дорогу, себе.

"Ще назва є, а річки вже немає"

*  *  *

Ще назва є, а річки вже немає.

Усохли верби, вижовкли рови,

і дика качка тоскно обминає

рудиментарні залишки багви.

І тільки степ, і тільки спека, спека,

і озерявин проблески скупі.

І той у небі зморений лелека,

і те гніздо лелече на стовпі.

Куди ти ділась, річенько? Воскресни!

У берегів потріскались вуста.

Барвистих лук не знають твої весни,

і світить спека ребрами моста.

Стоять мости над мертвими річками.

Лелека зробить декілька кругів.

Очерети із чорними свічками

ідуть уздовж колишніх берегів.

ЩЕ ОДНА ВЕСНА

Білка струсить жовту глицю,

Сонну бруньку сколихне.

На березу, на ялицю

Вітер лагідний дмухне.

Набіжить весела хмарка.

Ліс безсмертний, як душа.

Знов простягне руки Мавка

І – не знайде Лукаша.

"Ще пахне сіно. Ще рояться оси"

*  *  *

Ще пахне сіно. Ще рояться оси.

Ще у дуплянках солодко медам.

А вже вночі навшпиньки ходить осінь

і полум’я жоржин задмухує садам.

"Ще трохи – і літ юнацьких"

*  *  *

Ще трохи – і літ юнацьких

не знайдеш, як вітру в полі.

Дорослою стала зненацька.

Змужнілою стану поволі.

Поволі, поволі, поволі

над серцем здобуду владу —

навчуся не плакати з болю

і в щасті дам собі раду.

Тоді не подумай, друже,

що вже відшуміли зливи,

що серцем я стала байдужа

і словом стала зрадлива.

Ти знаєш – великі ріки,

спокійні, глибокі, холодні —

в собі затаїли навіки

і вир, і каміння підводне.

То хай же літа юнацькі

зникають, як вітер в полі...

Дорослою стала зненацька.

Змужнілою стану поволі.

«Проміння землі», 1957 р.

"Що в нас було? Любов і літо"

*  *  *

Що в нас було?

                             Любов і літо.

Любов і літо без тривог.

Оце і все. А взагалі-то

Не так і мало, як на двох.

Ось наші ночі серпень вижне,

Прокотить вересень громи,

І вродить небо дивовижне

Скляними зорями зими!

І знову джміль розмружить квітку,

І літо гратиме в лото.

І знов сплете на спицях плітку

Сторукий велетень – Ніхто.

І в цьому днів круговороті,

Де все минати поспіша,

Як та пташиночка на дроті,

Спочине стомлена душа.

"Що доля нелегка, – в цім користь і своя є..."

*  *  *

Що доля нелегка, – в цім користь і своя є.

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє.

"Що ж, авторучка – це не шабля з піхов..."

*  *  *

Що ж, авторучка – це не шабля з піхов.

Ворожа кров не бризне з-під пера.

І лиє дощ. І гетьман не приїхав.

Неслушний час. І все-таки пора.

Пора, пора!

Живеться, як на Етні.

Ганьбу віків лиш магма відпере.

Це лиш слова. Зате вони безсмертні.

Вгамуйте лють. Їх куля не бере.

ЩОСЬ НА ЗРАЗОК БАЛАДИ, –

ЯК ВИЙШЛИ БУКВИ З-ПІД МОЄЇ ВЛАДИ

Було таке. Я мусила збрехать.

Не те, щоб як, – всього на півсторінки.

А букви раптом почали зітхать,

то та, то та тікать навперемінки.

Приміром, так. Беру я те перо.

І той папір. Писати хочу слово.

А буква «П», печальна, як П’єро,

Пробачте, – каже, – я тут випадково.

Примхливе «Р», перлина парижан,

зробило враз акробатичний номер.

Кружляло «Ж», жахливе, мов кажан,

а «Ц» і «Ч» присіли, наче гноми.

Сичало «С», мов кобра на хвості.

Шкварчало «Ш», і «Ф» взялося в боки.

І вірне «К» уперше у житті

Зробило вбік категоричні кроки.

Стогнало «Н», пручалась буква «Ю»,

кусалось «Є», І «Т» кричало: – Тату! —

Сказало «Л»: «На цьому я стою!» —

Ну, тобто прямо з Лютера цитату.

Слухняне «А» було вже на мазі,

приготувалось заспівати соло,

перекрутилось на одній нозі,

неначе циркуль, – і замкнулось в коло.

Котився перстень літерою «О»,

його згубив мізинний палець змісту.

Тоді взяла я знову те перо.

Як і належить доброму стилісту, —

так-сяк стулила букви у строфу,

з тих, що були, по кілька варіацій.

І вийшло: м-м-м... н-н-н... брр... ффу!

Це швидше так, набір алітерацій.

Та ще ж не все. А що було за тим?

Поки таку звела я огорожу,

А буква «Я» чкурнула через тин,

І досі ще знайти її не можу.

"Юдоль плачу, земля моя, планета..."

*  *  *

Юдоль плачу, земля моя, планета,

блакитна зірка в часу на плаву,

мій білий світ, міцні твої тенета —

страждаю, мучусь, гину, а живу!

Страждаю, мучусь, і живу, і гину,

благословляю біль твоїх тенет.

Цю грудочку тепла – у Всесвіті – людину!

І Всесвіт цей – акваріум планет.

"Я була маленька і стривожена"

*  *  *

Я була маленька і стривожена,

зовсім не уміла мудрувать

і гадала, що на світі можна

вік прожить – як вірші прочитать.

Я читала б зранку та й до ночі,

я б читала щиро від душі,

та були до цього неохочі

всі мої малі товариші.

Більше їм подобалось, коли ми

гралися у фанти і квачі,

і з гори стежками польовими

гнали перед себе обручі.

І якщо не потрапляли в зарість —

то як вітер мчалися вони.

І частенько ми тоді врізались

прямо у колгоспні баштани.

Сторож нам показував ломаку,

ми кричали, сторожу на зло,

і, мабуть, не стільки з переляку,

як тому, що весело було...

Ну, а потім, о страшній порі,

зажурились наші матері,

і пожеж багряні язики

потяглися до Дніпра – ріки.

Нас тоді розкидало по світу,

звідали біди не по літах...

І лише недавно, цього літа,

знов була я в пам'ятних краях.

Пригадала дні свої дитячі,

«Виросла, – питаю, – дітвора?»

А мене в долину біля Янчі

провели по березі Дніпра.

Мітку показали на вербині,

широко руками розвели:

– Кажуть люди, десь тут, у долині,

всі живцем закопані були.

Тут Одарка – невсипуща мати,

миротвориця дитячих чвар,

і Лаврін, прислів'ями багатий,

і Кривенко – сивий чоботар.

Тут Юрко і чорноока Хана,

всі твої товариші малі...

Тут земля, а в ній – глибока рана.

Не торкайтесь – боляче землі!

«Проміння землі», 1957 р.

"Я вам кажу, що цей поет був геній"

*  *  *

Я вам кажу, що цей поет був геній.

Ви кажете, що ви пили з ним каву.

Я вам кажу,що то не є суттєве,

чи ви йому на очі потрапляли.

Ви кажете: – Історію цікаву

я розкажу. – Як ви пили з ним каву?!

Вам більш нічого не було цікаво?!

Тебе ні з ким не треба пити, каво.

27.02.1995

«Мадонна перехресть», 2011

"Я в людей не проситиму сили..."

*  *  *

Я в людей не проситиму сили,

я нічого в житті не просила,

як не просять гранітні схили,

щоб у спеку дощі їх зросили.

Я в людей попрошу тільки віри

в кожне слово, почуте від мене,

в кожний погляд очей моїх сірих,

в кожну ласку рук нестудених.

«Проміння землі», 1957 р.

"Я виросла у Київській Венеції..."

*  *  *

Я виросла у Київській Венеції.

Цвіли у нас під вікнами акації.

А повінь прибувала по інерції

і заливала всі комунікації.

Гойдалися причали і привози.

Світилися кіоски, мов кістики.

А повінь заливала верболози

по саме небо і по самі котики.

О, як було нам весело, як весело!

Жили ми на горищах і терасах.

Усе махало крилами і веслами,

і кози скубли сіно на баркасах.

І на човнах, залитими кварталами,

коли ми поверталися зі школи,

дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами

балкончиків причалені гондоли.

І слухав місяць золотистим вухом

страшні легенди про князів і ханів.

І пропливав старий рибалка Трухан.

Труханів острів... острів Тугорханів...

А потім бомби влучили у спокій.

Чорніли крокв обвуглені трапеції.

А потім повінь позмивала попіл

моєї дерев’яної Венеції.

"Я виростала у садах"

*  *  *

Я виростала у садах,

де груші достигали теплі,

і курявою лист пропах,

і соковиті пахли стебла.

Я виростала у полях,

де сонця схід – неначе спалах,

де потривожена рілля

опівдні м'яко парувала.

Я виростала у лісах,

де сосни рожевіли станом,

де важко падала роса

на голубі лісні поляни.

Я виростала на Дніпрі,

де височіють кручі,

де на ніч ставлять ятери

рибалки – люд небалакучий...

І барви тих далеких літ —

куди б не ділася тепер я,

що б не писала, – як відсвіт,

лежать на білому папері.

«Проміння землі», 1957 р.

"Я вранці голос горлиці люблю"

*  *  *

Я вранці голос горлиці люблю.

Скрипучі гальма першого трамваю

я забуваю, зовсім забуваю.

Я вранці голос горлиці люблю.

Чи, може, це ввижається мені

той несказанний камертон природи,

де зорі ясні і де тихі води? –

Я вранці голос горлиці люблю!

Я скучила за дивним зойком слова.

Мого народу гілочка тернова.

Гарячий лоб до шибки притулю.

Я вранці голос горлиці люблю...

"Я вчу тебе, як мову іноземну"

* * *

«Оксані Пахльовській, моїй донечці – присвячую»

Я вчу тебе, як мову іноземну,

як знаки, зашифровані в гербі.

Я вдячна Богу, що послав на Землю

шляхетну душу, втілену в Тобі.

«Мадонна перехресть», 2011

"Я додому пишу нечасто"

*  *  *

Я додому пишу нечасто,

хоч забралась в таку далечінь.

Заважає мені то щастя,

то розваги, то просто лінь.

Мамо моя, не сумуй...

Щиру правду тобі скажу —

до неправди душа не лежить —

я ніколи в житті не тужу,

бо не маю від чого тужить.

Мамо моя, повір...

Що не день – то радість нова.

Що не будень – то майже свято.

Що не слово – то щирі слова,

бо у мене друзів багато.

Мамо моя, не тужи...

Не спіткнуся на жодній з доріг,

не зазнаю в житті образи...

Як вернуся на рідний поріг —

чи впізнаєш мене відразу?

Мамо моя, не плач...

«Проміння землі», 1957 р.

"Я дуже тяжко Вами відболіла"

*  *  *

Я дуже тяжко Вами відболіла.

Це все було як марення, як сон.

Любов підкралась тихо, як Даліла,

А розум спав, довірливий Самсон.

Тепер пора прощатися нам. Будень.

На білих вікнах змерзли вітражі.

І як ми будем, як тепер ми будем?!

Такі вже рідні, і такі чужі.

Ця казка днів – вона була недовгою.

Цей світлий сон – пішов без вороття.

Це тихе сяйво над моєю долею! –

Воно лишилось на усе життя.

"Я думала, – це так, а то була вже Доля"

*  *  *

Я думала, – це так, а то була вже Доля.

Душа ледь встигла стати на крило,

і раптом входить Вічність без пароля,

і все, що буде, вчора вже було.

А врешті, що ж, одмучилась і годі.

Але ж обридла звичка до нещасть!

Безмірно жаль, що ніжність вже не в моді.

І що життя ніхто вже не віддасть.

30.06.2004

«Мадонна перехресть», 2011

"Я егоїстка? Мабуть, ви праві"

*  *  *

Я егоїстка? Мабуть, ви праві.

І я, бувало, думала про себе.

Тримає час гріхи мої нові,

Коли старі ще відмолити треба.

Я Лицемірка? Що ж, можливо, й так.

Життя навчило маски одягати.

Щоб викупити спокій на п’ятак

Доводилося інколи брехати.

Я надто горда? Вперта, як віслюк?

Якщо і, так, не вам мене судити.

Я від повчань втомилась і наук,

А ідеально не навчилась жити.

Бездушна я? Жорстока і черства?

Ну що іще там? Це усі провини?

Я визнаю, були й мої слова

Бездушними, жорстокими, черствими.

Були й дороги інколи криві.

Бувало, й зло лишалося за мною.

Я егоїстка? Мабуть, ви праві...

Та я й не прикидалася святою.

Як бачиш, я – не подарунок долі.

Терпи таку, або втікай щодуху,

Поки ще ми не з’їли пуда солі

І світ не встиг замкнутися наглухо.

... Свавільна, гостра, не терплю розлуки.

Я, мабуть, від природи трохи з перцем.

Дивися сам, до кого тягнеш руки,

Щоб потім не хапатися за серце.

У нас з тобою дуже різні мови.

Чи можна їх в єдину об’єднати?

Повір мені, повір мені на слово:

Тобі не вдасться бурю покохати!

"Я – жниця поденна"

*  *  *

Я – жниця поденна.

Тяжка моя нива.

За ціле життя я не вижну її.

Але запитайте —

чим я щаслива?

Припливом снаги дивовижної.

Хай спека обпалить. І злива оплаче.

І стомлені руки заниють вві сні...

Я – жниця довічна.

Працюю терпляче.

За радість труда.

І за тисячний сніп.

У мене в руках благодатна напруга.

Нап’юся води,

розігнуся на мить —

невижата смуга,

невижата смуга

достиглим колоссям на вітрі бринить!

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Я знаю дивну річ: на світі є людина"

*  *  *

Я знаю дивну річ: на світі є людина,

Що береже несказані слова.

І може, це любов, і може, це єдина.

А може, й просто так, сама розрив-трава.

Мільйони слів звучать!... І змінюють подобу.

Проступить гіркота, як сіль на Сиваші.

Роки собі ідуть. Мовчання ставить пробу.

Несказані слова... Незримий скарб душі...

"Я зрадив, так"

*  *  *

– Я зрадив, так.

Але це біль чи злочин?

Скажу всю правду, ми тепер одні.

Кому з нас гірше? Я одводжу очі,

а ти у вічі дивишся мені.

Я мучуся. Я сам собі шуліка.

Є щось в мені так наче не моє.

Немов живе в мені два чоловіка,

і хтось когось в мені не впізнає.

І що найтяжче: мука ж моя марна,

бо зрада – діло темне і брудне.

А ти – це ти.

Ти і в стражданні гарна.

Ти можеш навіть пожаліть мене.

Або сказати: що хотів, те й маєш.

Мене вже, віриш, кидає вві сні.

Тобі то добре, ти цього не знаєш.

У тебе й мука піде у пісні.

Тобі дано і вірити, й кохати.

А що мені? Які такі куші?!

Нелегко, кажуть, жити на дві хати.

А ще нелегше – жить на дві душі!

З роману «Маруся Чурай»

"Яка різниця – хто куди пішов"

*  *  *

Яка різниця – хто куди пішов?

Хто що сказав, і рима вже готова.

Поезія – це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент

метафор, слів, – на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

в якому плачуть сни мого народу.

"Я кину все. Я вірю в кілометри"

*  *  *

Я кину все. Я вірю в кілометри –

обвітрені, задихані і злі.

Багато їх у матінки Деметри,

Котра була богінею землі.

О, розмотай шляхи мені, богине!

Світ за очі від себе забіжу.

Рятуй мене, врятуй мене, бо гине

моя душа, задивлена в чужу.

Так ніжно, так беззахисно, так віддано,

так всупереч тверезому уму.

Врятуй мене розлукою і віддалю,–

ні спогаду з тобою не візьму.

В гірких оазах сонячної цедри,

де грім тримає зливу в рукаві,

де тільки версти, дерев’яні зебри,

пасуться в запорошеній траві,–

хай буде степ, хай буде ліс і гори,

хай вибухне земна твоя пралють,

коли лихі на око семафори

мені дорогу смутком переллють!

"Які щасливі очі у казок..."

 *  *  *

Які щасливі очі у казок!

Я прокидаюсь, серце калатає.

Зима стоїть персидська, як бузок,

і жоден птах її не хилитає.

Мої палаци, вежі крижані,

я в першу мить не знаю навіть, де я, —

чи там, в дитинстві, чи іще у сні,

чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.

Я в першу мить не знаю, що це – я.

Сосновий світ здивовано вивчаю.

Я прокидаюсь. І твоє ім’я

наповнить душу сонцем і печаллю.

"Як сірничок, припалений від сонця"

*  *  *

Як сірничок, припалений від сонця,

День спалахнув, обвуглився, погас...

Верба – мов чорний покруч ікебани.

Минає день. Ну от ми й піднялись

ще на одну щаблиночку страждання.

"Як холодно! Акація цвіте"

*  *  *

Як холодно! Акація цвіте.

Стоїть як люстра над сирим асфальтом.

Сумної зірки око золоте,

і електричка скрикнула контральто.

Я тихо йду. Так ходять скрипалі,

не сколихнувши музику словами.

Єдина мить – під небом на землі

отак побути наодинці з Вами!

Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.

Страждання наше чисте і терпляче.

Як холодно!.. Акація цвіте.

Як холодно! Душа за Вами плаче.

"Якщо не можна вітер змалювати..."

*  *  *

Якщо не можна вітер змалювати,

прозорий вітер на ясному тлі, —

змалюй дуби, могутні і крислаті,

котрі од вітру гнуться до землі.

«Проміння землі»

ЯКЩО ЦE ВИМАГАЄ ПОЯСНЕННЯ

Я вийняла серце і замкнула його у шафу,

у таку неспалиму шафу, на саме дно таємниці,

щоб ми зустрічались дерев'яно, мов шахи,

на чорно-білій оцій шахівниці.

На шахівниці днів і ночей,

під шпичаками вічного цейтноту,

де кожен хід – всесвітній і нічий,

відсутність серця – то найбільша цнота.