Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 18 страниц)
Мигтять в очах рекламні балагани,
світ закидає вудлища антен.
Шматка землі немає під ногами,
в яку б ще міг упертися Антей.
Пелюстки скронь – чавунні, як гантелі.
Гараж, віраж, транзистор, віадук!
...І ось вночі, в модерному готелі,
мене збудив якийсь космічний звук.
Я потяглась рукою по годинник.
Вже ледь світало. Ранок був сумний.
І де він взявся, звідки він тут виник,
такий незвичний, дивний, неземний?!
Це зойк світів? Чи надсвідома згадка?
Чи, може, сон прекрасний наяву?
...А то звичайний європейський дядько
косив у нас під вікнами траву.
МИСЛИВЕЦЬ
Із лугу виходить мисливець,
він пахне туманом плес.
Похмуро під ноги дивиться
чорний мисливський пес.
Напевно, чималий кусень
прийшлося йти віддаля,
аж звисли козацькі вуса
з-під крисів старого бриля.
І втома – на цілий тиждень,
і чоботи не скриплять,
і дикі сріблясті крижні
при боці мисливця сплять.
Ти кличеш мене з собою...
Мисливче, хороший мій!
Із всіх можливих двобоїв
найгірший – нерівний двобій.
Ну, що ж, устану я зрання
та й буду тебе чекать.
Існує в житті полювання —
то мушу і я полювать.
Я спритно буду стріляти
у груди озерам лісним...
Але птахів підбирати
ти все-таки будеш сам.
«Проміння землі», 1957 р.
"Ми хочем тиші, хочем храмів"
* * *
Ми хочем тиші, хочем храмів.
Ми хочем музики й садів.
А всі залежимо від хамів,
від хрунів, хряків і вождів.
Ми всі залежимо від хамів!
Від їхніх кланів і сваволь.
У нас немає наших храмів,
у нас немає наших доль.
Нас убиває їхній атом.
А їх все більше, їх орда.
Ми що не виборем, то втратим,
і в цьому вся наша біда.
24.11.2006
«Мадонна перехресть», 2011 р.
МІЖ ІНШИМ
Коли я буду навіть сивою,
і життя моє піде мрякою,
а для тебе буду красивою,
а для когось, може, й ніякою.
А для когось лихою, впертою,
ще для когось відьмою, коброю.
А між іншим, якщо відверто,
то була я дурною і доброю.
Безборонною, несинхронною
ні з теоріями, ні з практиками.
і боліла в мене іронія
всіма ліктиками й галактиками.
І не знало міщанське кодло,
коли я захлиналась лихом,
що душа між люди виходила
забинтована білим сміхом.
І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! —
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
"Мій добрий ліс"
* * *
Мій добрий ліс
моя любове
Тепер ти тільки мої сни
І листя різьблене дубове
І крона царственна сосни
"Мій милий, мандрівнику гордий"
* * *
Мій милий,
мандрівнику гордий!
В яких ти блукаєш краях?
Вітрами далеких фіордів
листівка пропахла твоя.
Зеленою вогкістю молу,
вугільним пилом портів...
Пройшла зачароване коло
печатей і штемпелів.
На марках – то біла мева,
то в сяйві древніх корон —
якась молода королева,
якийсь допотопний король.
Далекого рейсу прикмети...
Як довго листівка йде!
Я завжди вгадую – де ти.
Ніколи не знаю – де.
Чи в морі,
чи десь у таверні,
що мов скаламучене дно, —
туманний міраж повернень
ти бачиш крізь дим і вино.
А може, вдивляєшся марно
в пітьму штормових примар,
а сонце, мов краб янтарний,
сховалося в брили хмар.
І хвилі – гора за горою,
надходить ніч грозова...
І може, я стану вдовою...
І може, я вже вдова!
Листівка пече мені руки.
Листівка нічого не зна.
Крізь тисячі миль розлуки
до мене ішла вона...
Така безтурботна й легенька!
Страшна в безтурботності цій...
А наша донька маленька
малює квітку на ній.
«Мандрівки серця», 1961 р.
* Набране курсивом відсутнє у збірці "300 поезій"
"Мій перший вірш написаний в окопі…"
* * *
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите не війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
шаленим шквалом полум'я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик —
як підводний човен
у морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
в казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
а я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.
МІС ІСТИНА
Красива жінка – Істина відносна.
Найперша міс на конкурсі оман.
Порадниця духовним альбіносам,
коли вчиняють вірші чи роман.
У неї сукня з правди перешита,
і мозок є, завбільшки, як горіх.
І вельми зручно з нею согрішити —
вона ж сама і відпускає гріх.
Вселенська шльондра, вміє дівувати.
Під ліхтарем тупцюючи старим,
ще й святістю потрафить здивувати.
Воістину, велике діло грим!
З часів прапрадіда Гомера
аж до сьогоднішнього дня
немає кращого гримера,
ніж добросовісна брехня.
Підновлює затаскану весталку,
що продавалась біля різних ватр.
Давно пора подати у відставку.
Не ті часи. Не той театр.
"Місто, премісто, прамісто моє..."
* * *
Місто, премісто, прамісто моє!
Стійбище людське з асфальту й бетону.
Як там не буде, а все-таки є
той силует у вікні золотому!
Ось я проходжу, і ось я пройду.
Може, й навік, але справа не в тому —
Тільки б не танув, як тінь на льоду,
той силует у вікні золотому!
Скільки душа прориває тенет!
З моря і суші – додому, додому!
Там, де у мене є той силует,
той силует у вікні золотому!
МІСТО УР
...І жив народ. І звався він шумери.
Все пережив, і війни, й землетрус.
І древні воїни, що вмерли,
держали кубки біля вуст.
У тій долині, що аж ген де
пісками плавить небосхил,
царі, поети і легенди
лягли в шість ярусів могил.
Отак помалу і помалу
вони ішли у забуття.
А з міста Ур, з міського валу
шумери сипали сміття.
Все вище й вище, вище й вище
смітник тотальний виростав.
А що було там кладовище,
то вже ніхто й не пам'ятав.
В долині Тигра і Євфрата,
котру заносить жовтий мул,
поблякне слава Герострата
перед твоєю, місто Ур!
Бо то ж вогонь, то діло чисте.
В руках людини – то життя.
А ти, пихате і речисте,
по груди вгрузло у сміття.
Навалом сипавши непотріб,
засипав, сам не знав коли,
мечі, шоломи, арфи, котрі
твоєю славою були!
Чи стали люди твої ниці,
чи вже якась на них мана,
що ти засипав ті гробниці,
що ти забув ті письмена?!
Які врятують тебе гуси,
о найнещасніший народ,
що, переживши такі струси,
не пережив своїх глупот?!
..Ідуть роки. Ідуть століття.
Хтось щось руйнує. Хтось і створює.
А місто Ур зсипає сміття,
зсипає сміття на свою історію.
"Моє життя – в скарбницю горя внесок"
* * *
Моє життя – в скарбницю горя внесок.
Заплачено сповна – за все, за все, за все.
Душа – як храм з очима древніх фресок.
Все бачить. Все мовчить. Все далі понесе.
"Моє серце, мабуть, болітиме"
* * *
Моє серце, мабуть, болітиме,
як не стрінемось ми в житті.
Я привітами-самоцвітами
зупинила б тебе в путі.
Вийду в поле, сяду на камені
та й заплачу – така біда мені,
та й заплачу – така біда мені,
що одна я сиджу на камені.
Але хто ж в самоті моїй винен —
чи негоди, чи хуртовини?
Ні негоди, ні хуртовини —
ти єдиний у цьому винен.
«Проміння землі», 1957 р.
"Моя душа в твоїх лабетах"
* * *
Моя душа в твоїх лабетах,
паперу хвиле снігова!
Як безпритульні по заметах,
бредуть слова,
бредуть слова.
За руки літери взялися.
Бредуть слова...
А навкруги —
холодним полем розляглися
паперу білого сніги.
Слова ідуть по цій пустелі,
по непрокладеній соші —
на вогник дальньої оселі,
в притулок людської душі.
У теплі руки, в очі теплі.
За кроком крок,
за кроком крок —
самотні, стомлені й запеклі,
несуть тягар моїх думок.
І підгинаються.
І крижем
лежать в снігу. І це – кінець,
коли крилом, тяжким і хижим,
їх перекреслить олівець.
І відлетить, немов химера.
Ще, може, й миті не пройшло —
снігами білого паперу
слабих навіки замело.
Вони замерзли в білій тиші —
ні сліз, ні стогону з грудей...
Але підводяться сильніші.
І знову йтимуть до людей.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Моя душа звільняється від пут"
* * *
Моя душа звільняється від пут.
їй необхідна нескінчена путь.
їй необхідні обрії круті.
І – щоб нічого зайвого в путі.
Тягар дрібниць і мудрощі дурниць
шпурну на дно покинутих криниць.
Нехай іде кошлата суєта
в очерета, на болота...
Несу на плечах небо і печаль.
Несу в очах довірливість і даль.
Моїй душі, як тону обертон,
потрібні рани взятих перепон.
Потрібна мудра тиша самоти,
щоб з неї людям пісню принести.
І день прожить – аж знайдеться душа.
І світло пить з Великого Ковша.
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
"Моя любове! Я перед тобою"
* * *
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не присни, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, – тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
"Моя пам’ять плаче над снігами"
* * *
Моя пам’ять плаче над снігами,
де стоять берези і хрести.
У зимові срібні амальгами
біле сонце хоче прорости.
Я живу, бо ще мені живеться.
Бо живу, дав Бог мені снаги.
Із твого невидимого серця
кров калини капле у сніги.
МУЗИКИ
Ішли музики із весілля.
Цимбали, бубон і скрипаль.
Місток вузенький над потічком!
З якої тут ступить ноги?
Тут як не ступиш, то не втрапиш.
Іще цимбали й скрипку втратиш.
Двигтить місточок у дві дошки.
– Не бійтесь, куме, іще трошки!
Гукніть сусідам і родині,
що ми уже посередині!
Та вдарте в бубон з тої прикрості.
Де страшно так, то тра навприсядки.
МУРАШКИ ДУМАЮТЬ ПРО ЗИМУ
Знайшов мурашка гарну бадилину.
Везе-везе… везе-везе…
І так, і сяк, і вгору, і в долину! –
Така важка, ніяк не доповзе.
Прийшла на поміч різна комашина,
Ще й коника гукнули стрибунця.
Три дні, три ночі царство мурашине
Рубало бадилинку на дровця.
"На березі Прип’яті спить сатана"
* * *
На березі Прип’яті спить сатана,
прикинувся, клятий, сухою вербою.
На березі Прип’яті – березі – на —
ріки, що колись була голубою.
Стоїть йому атомна чорна свіча.
Лежать йому села в біді і розрусі.
Уп’явся в пісок пазурями корча,
свистить йому вітер в дуплястому вусі.
Він скрізь по хатах понаписував мат.
Ікони покрав. Загубив респіратор.
Тепер захотілось йому подрімать.
Оце його царство. Він тут імператор.
Той чорний реактор – і пекло, і трон.
Він спить на піску, підібгавши коліна.
І сниться йому в ореолі ворон
вже вся Україна, вже вся Україна...
"Навіщо ж декламація? Все значно..."
* * *
Навіщо ж декламація? Все значно
і важче, і складніше. І бува,
така пласка глупота однозначна
себе ховає за гучні слова.
Здається, що тут, невелика шкода —
так-сяк той вірш на пафосі стулить.
Але поет природний, як природа.
Од фальші в нього слово заболить.
"На віях тиші мерехтять сніжинки"
* * *
На віях тиші мерехтять сніжинки.
Зима крізь вії дивиться на світ.
Шляхи і діти їх – стежинки —
шукають вранці згадку до воріт.
Село в снігах, як чаша кришталева,
у срібних жилках скованих джерел.
Ідуть у білих каптурах дерева,
понамерзали брови у дерев.
Їм білий вітер розвіває поли,
вони бредуть похилені, на шлях,
де гайвороння, чорне як ніколи,
шматочок сонця ділить у полях.
"На Ворсклі хрест вирубують опішнями"
* * *
На Ворсклі хрест вирубують опішнями,
Заллють водою, уморозять в лід.
Горбаті верби льодяними клішнями
скляні бурульки струшують з борід.
Летять з гори санки і ґринджолята,
в очах мигтять занесені тини.
Тоді у мене не було вже тата,
мані зробила мати ковгани.
Аж білий вихор здійметься довкола,
як нас по схилу сани розтрясуть, —
зима тікає, підібравши поли.
А вже співають, корогви несуть.
Тріпоче стяг нерукотворним Спасом.
Свята вода об кригу шурхотить.
І хрест, облитий буряковим квасом,
під білим сонцем дивно мерехтить.
Свята вода – як бузинова гуща,
кудись під лід пливе, пливе, пливе…
Питаю: – Мамо, це вода цілюща?
Скропити рани – тато оживе?
…Я не забуду, тату, вас ніколи.
Хоч як було, і голод, і зима, —
спасибі вам, дали мене до школи,
де дяк учив і грамоти, й письма.
Козацька школа, крита очеретом,
благенькі стіни, плетені з лози,
на піввікна заплющена заметом,
три лави, стіл, псалтир і образи.
Аз-буки-вєді… Що тоді я відала?
Не осягла й глибокості письма.
Ішла додому – снігом пообідала.
Аз-буки-вєді… Голод і зима.
Одвірок за ніч намерзає в сінях.
Стоять в кутку забуті рогачі.
Перелузали зиму, як насіння,
удвох одні на тій-таки печі.
Уривок з роману «Маруся Чурай»
"На все є час – на голубі тумани"
* * *
На все є час – на голубі тумани,
На вчинків простоту, на простоту понять,
На те, що коли навіть не таланить,
Можливості – і ті уже п’янять.
На те, що сил немає де прикласти,
Бо силам тим не відчуваєш меж,
І прагнеш далі – до мети і щастя,
А як впадеш – не боляче впадеш.
На все є час – на милу недосвідченість
І переконання у власній правоті,
І на любов, що благодатна, вічна,
Буває раз і тільки раз в житті.
На все є час – на самоту і вірші
В безсонну ніч осінньої сльоти,
На гіркоту безмірних перебільшень
І справедливу жорсткість прямоти.
На все є час – на право заперечень,
На те, щоб згасли істини старі,
На те, щоб не вагаючись на плечі
Узяти непосильні тягарі.
А потім, розрізняючи баласти,
І з-поміж них – єдине, основне,
Спокійно зняти, вибрать, перекласти,
Сказать:
– життя, прийми тепер мене!
«Вітрила», 1958 р.
"Навшпиньки повертаюся в ті дні"
* * *
Навшпиньки повертаюся в ті дні.
Вони, як сонце, сходять у мені.
Там є наш дім і обрій твоїх рук,
і ще душа не відає розлук.
І ще є час для друзів і гостей.
І щастя є. І донечка росте.
І син малює квіточку зорі,
як той Маленький принц Екзюпері.
18.06.2011
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Над Везувієм сніг"
* * *
Над Везувієм сніг. Над фіордами спека.
І мене вже немає дві тисячі літ.
Із Червоної книги вилітає лелека,
щоб зробить над землею прощальний обліт.
Облети, моя птахо, те царство вугляне,
що вжило неналежно Прометеїв вогонь.
Ні однісінький сад з-під долоні не гляне,
бо немає вже в саду зелених долонь.
День нахмуриться ніччю. Переглянуться зорі.
Озирнеться комета. Заплачуть дощі,
що Земля вже пустельна, і ріки вже хворі,
і немає ж куди повернутись душі.
"Над Іквою потрапив я в полон"
* * *
Над Іквою потрапив я в полон.
Як нас вели, до сідел прив’язавши,
той шлях страшний, те крякання ворон
мені у пам’ять врізались назавше.
Вже й не подужав стиснуть кулаки,
як ляхи нам обшукували в полі.
В кишенях тільки ржаві колоски,
одних лиш куль і пороху доволі.
Вночі я втік. Лишатись було згубно.
Зубами якось руки розв’язав.
А тих усіх, три тисячі, під Дубно
Ярема-князь добити наказав.
Ярами йшов, схищався десь у кручі.
Їв ягоди і гриз гірку кору.
Води набралось в чоботи хлипучі.
Не раз вже думав – ляжу та й умру.
І хай що хочуть – і земля страждання ця,
і всі, і всі, – я вичерпавсь до дна.
Але ж у мене мати-порожденниця,
і жде мене невінчана жона!
Зголоджений, я падав серед лісу
і руками дряпав об трухляві пні,
Я звірам заздрив, вовку заздрив, лису.
Тепла хотілось, затишку мені!
Я приблудився до чужої хати.
Була там дівка і гаряча піч.
Вона мене хотіла прикохати,
то я побув там тільки через ніч.
А вранці вийшов – туга моя степом
аж ген за обрій, чорна, як рілля.
І я пішов, бо я ішов до тебе,
бо ти мені світила, як зоря.
З роману «Маруся Чурай»
"На другий день Великого Потопу"
* * *
На другий день Великого Потопу
ще півні кукурікали. Ще десь
урвала баба у городі кропу,
бо світ ще був затоплений не весь.
Не всіх же Бог, як Ноя, попередив.
Ніхто не мав ковчега про запас.
Тож хтось женився, хтось ходив у хедер.
Хтось бив олію, а хтось кози пас.
Така в людей вже доля чудернацька,
усе часів чекають золотих.
Коли ж накрила хвиля їх зненацька,
ніхто і здивуватися не встиг.
30.11.2010
«Мадонна перехресть», 2011
"Надходить ніч. Думки у неї хмарні"
* * *
Надходить ніч. Думки у неї хмарні.
Бринить дорога на одній струні.
Нічного міста вафельки янтарні
тихенько тануть десь удалині.
І творять графіку химерну
в польотах бриючих низьких
останні Музи постмодерну —
ворони звалищ приміських.
"Найнезабутніше з облич"
* * *
Найнезабутніше з облич,
таке єдине, Боже, Боже!
Не плач, не муч його, не клич.
Він не обізветься. Не може.
Там ні печалі, ані сліз.
Ні дня, ні вечора, ні рання.
Його нема ніде. Він скрізь,
вже в остаточній формі існування.
21.12.2010
«Мадонна перехресть», 2011
"На конвертики хат"
* * *
На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки.
Непогашені марки – біда ще не ставила штамп.
Пролітають над ними віки, лихоліття і хмарки.
Я там теж пролітаю,я теж пролітаю там.
Опускаюсь на землю, на сивий глобус капусти.
На самісінький полюс, де ходе жук, як пінгвін.
Під склепінням печалі така хороша акустика.
Ледве-ледве торкнешся, а все вже гуде, як дзвін.
Ходить мати в городі. І лащиться плюшевий песик.
І ніхто ще не вбитий, не вбитий ніхто на війні.
Дикі гуси летять. Пролітає Івасик-Телесик.
Всі мости ще кленові. Всі коні іще вороні.
"На оболонях верби у болоньях"
* * *
На оболонях верби у болоньях,
туман, туман – нейлонові плащі.
А коло хати пелехатий сонях
пасе траву в блакитному дощі.
У верховіттях вітер колобродить,
сумує стежка дичками внатрус.
А угорі про таїнства природи
задумався мислитель-чорногуз.
Мені так добре, стіни такі отчі,
такий у серці невимовний щем!
І тільки чую – набрякають очі,
як хмари, перегущені дощем...
НАОМІ УЕМУРА
Ніхто не бачив, як він брав вершини,
сам по собі, самотній альпініст.
Над рівнем хмар, де вже ані пташини,
а тільки гори, первісні на зріст.
Пройшов крізь бурі, шквали і завали,
зривався в прірви, ковзав на льоду.
Лиш час від часу подавав сигнали:
«Я Уемура. Я іду».
Це ж треба так заглибитися в гори,
почути білий голос висоти,
щоб, як чіпкий корінчик мандраґори,
по скелях вгору дертися, повзти!
Не напоказ, не в кадрі, не навмисне,
не задля слави, грошей чи забав, —
своє життя, як скеля прямовисне,
сам наодинці з долею долав.
Так і загинув. Вість прийшла похмура.
Якусь вершину знову брав один.
Той дивний чоловік, що звався Уемура,
самотніх гір самотній паладин.
20.1.2005
«Мадонна перехресть», 2011
"На перевалі, там, на перевалі"
* * *
На перевалі, там, на перевалі,
що вигинав хребет, як динозавр,
гриміли грози нетривалі
і дощ в градинки замерзав.
Мене підвозили геологи.
Камінчик маю на презент.
Були і спалахи і сполохи,
і град обстрілював брезент.
Вітри були такі студені,
дорога теж не магістраль.
А не були б вони студентами,
якби лякала їх спіраль.
Такі чудесні шибайголови,
студентське братство мандрівне.
Агов, Карпати і геологи!
Чи пам’ятаєте мене?
10.10.2009
«Мадонна перехресть», 2011
"Напитись голосу твого"
* * *
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузі безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого!
"На світі можна жить без еталонів"
* * *
На світі можна жить без еталонів,
по-різному дивитися на світ:
широкими очима,
з-під долоні,
крізь пальці,
у кватирку,
з-за воріт.
Від того світ не зміниться нітрохи.
А все залежить від людських зіниць —
в широких відіб’ється вся епоха,
у звужених – збіговисько дрібниць.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Настане день, обтяжений плодами..."
* * *
Настане день, обтяжений плодами.
Не страшно їм ні слави, ні хули.
Мої суцвіття, биті холодами,
ви добру зав’язь все-таки дали.
І то нічого, що чигали круки,
що проминуло так багато літ.
З такого болю і з такої муки
душа не створить бутафорський плід.
НА СПИЛЯНОМУ ОСОКОРІ
Ішов дід з містечка, через гору, у свій присілок,
з трьома буханками хліба йшов у Маковщину.
Найкоротша стежка туди проз цвинтар.
Сів дід на спиляному осокорі, думає.
Запалив цигарку – що це ж йому вісімдесят год.
Закашлявся – а зимою ж буде слизько.
Натрусив попелу на коліна – уже й осокір спиляли.
Оніно його хата, а тут охітніше.
Бо у хаті ж анікогісінько,
а тут і жінка, й сусіди.
"На старих фотографіях всі молоді"
* * *
На старих фотографіях всі молоді.
За роками людина сама себе кличе.
У зіницях печалі, як в чорній воді,
відбиваються люди, дерева, обличчя.
І стонадцятий сніг ті поля притрусив,
і уже прилетять не ті самі лелеки.
Біля каси такий незворушний касир,
зафіксовану мить вибивав, мов чеки.
Білі, білі обличчя у чорній воді,
неповторні обличчя навік зостаються.
На старих фотографіях всі молоді.
На старих фотографіях мертві сміються.
"На старовинній ратуші годинник"
* * *
На старовинній ратуші годинник
давно спинився. Нерухомі стрілки
показують дванадцяту годину
якогось дня або якоїсь ночі
в якомусь невідомому столітті.
Пружина спрацювалась? Заржавіли
і чіпкість загубили коліщата?
Чи, може, в закапелок механізму
потрапив пил?.. Ніхто про це не знає.
Дзвонив годинник малиновим дзвоном,
і раптом захлинувся на півзвуці,
і стих навіки...
На широкій площі
здивовано перемовлялись люди,
піднявши вгору стомлені обличчя.
Великі стрілки рухаються швидко,
а вже як стали – то надовго стали...
Присвиснув хтось, а хтось махнув
рукою,
і розійшлися люди нетерплячі,
бо кожен мав по невідкладній справі,
бо кожен має по важливій справі,
бо кожен матиме по спішній справі...
«Вітрила», 1958 р.
"На схилах, трав’янистих і вологих"
* * *
На схилах, трав’янистих і вологих,
кострище розіклали вівчарі.
І падав дим на стомлені дороги.
І зник в туманах тільки на зорі.
Тоді торкнувся хлопець до флояри.
Теплом війнуло від малих ягнят.
І по-чаклунськи, наче воском ярим,
хтось вилив сонце в небозвід Карпат.
«Проміння землі», 1957 р.
"На ціле поле в полі цвів ромен"
* * *
На ціле поле в полі цвів ромен.
В садах пливли причілки і веранди.
Стояла ніч, прекрасна, як Кармен,
Червоні й чорні міряла троянди.
"На цямру монастирської кринички"
* * *
На цямру монастирської кринички
схилила осінь грона горобин.
Сюди колись приходили чернички,
блакитну воду брали із глибин.
Мені приснились їхні силуети.
Сама печаль, і профіль – як зима.
Чудний народ – художники й поети,
усе їм сниться те, чого нема.
Усе їм сниться те, чого й не буде.
І кожен з них і мудрий, і дитя.
По срібній линві тої амплітуди
проходять дивні видива буття.
І цілий світ, і ось така дрібничка —
димок туману в пригорщах долин,
і кухлик той, і та в яру криничка,
і обважнілі грона горобин...
"Не виходь сьогодні на вулицю"
* * *
Не виходь сьогодні на вулицю —
там сьогодні інакша мода.
І завтра не виходь,
бо й завтра буде інакша.
Там що не день,
То інший «ізм».
Поети в’яжуться у суцвіття.
Ти серед них анахронізм, —
Ти з ХХI століття.
6.12.1998
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Не говори печальними очима"
* * *
Не говори печальними очима
те, що не можуть вимовить слова.
Так виникає ніжність самочинна.
Так виникає тиша грозова.
Чи ти мій сон, чи ти моя уява,
чи просто чорна магія чола...
Яка між нами райдуга стояла!
Яка між нами прірва пролягла!
"Недобрий жарт зіграла з нами доля"
* * *
Недобрий жарт зіграла з нами доля.
Стояли дні у черзі ні за чим.
А це прийшло – як спалах, як сваволя,
без дозволу, без права, без причин!
Ця непритомність розуму і серця,
цієї казки несходимий ліс...
І ні причин, ні просвітку, ні сенсу.
Летить душа над прірвою навскіс.
"Недумано, негадано..."
* * *
Недумано, негадано
забігла в глухомань,
де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.
Де вечір пахне м’ятою,
аж холодно джмелю.
А я тебе,
а я тебе,
а я тебе
люблю!
Ловлю твоє проміння
крізь музику беріз.
Люблю до оніміння,
до стогону, до сліз.
Без коньяку й шампана,
і вже без вороття, —
я п’яна, п’яна, п’яна
на все своє життя!
"Не жарт, не шоу, не реприза"
* * *
Не жарт, не шоу, не реприза,
не яв, не сон, не імпровіз.
Життя – це криза,
криза,
криза.
Життя – це криза,
не круїз.
2007
«Мадонна перехресть», 2011
"Не знаю, чи побачу Вас, чи ні"
* * *
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
Є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
"Не знав, не знав звіздар гостробородий…"
* * *
Не знав, не знав звіздар гостробородий,
Що в антисвіті є антизірки,
Що у народах є антинароди,
Що у століттях є антивіки.
Це знаю я. Жалій мене, звездарю!
Це знаю я, і голову хилю.
У антисвіті зірочкою марю,
В антинароді свій народ люблю.
НЕЗНЯТИЙ КАДР НЕЗІГРАНОЇ РОЛІ
Іванові Миколайчуку
Його в обличчя знали вже мільйони.
Екран приносить славу світову.
Чекали зйомки, зали, павільйони,– чекало все!
Іван косив траву.
О, як натхненно вміє він не грати!
Як мимоволі творить він красу!
Бур’ян глушив жоржини біля хати,
і в генах щось взялося за косу.
Чорніли вікна долями чужими.
Іван косив аж ген десь по корчі.
Хрести, лелеки, мальви і жоржини
були його єдині глядачі.
І не було на вербах телефону.
Русалки виглядали із річок.
Щоденні старти кіномарафону
несли на грудях фініші стрічок.
Десь блискавки – як бліци репортера,
проекція на хмару грозову.
На плечі стрибне слава, як пантера,–
він не помітив, бо косив траву.
Іваночку! Чекає кіноплівка.
Лишай косу в сусіда на тину.
Іди у кадр, екран – твоя домівка,
два виміри, і третій – в глибину.
Тебе чекають різні дивовижі.
Кореспонденти прагнуть інтерв’ю.
Москва. Гран-Прі. Овації в Парижі!..
Іван косив у Халеп’ї траву.
"Нектар дощу в бетонному флаконі"
* * *
Нектар дощу в бетонному флаконі —
це гарне місто у цвітінні лип
Лишає хмара цвіт на підвіконні,
і ніч несе медовий смолоскип
І крізь бетон бунтує річка Либідь.
Святкує літо мить свою п’янку
Ласкавий липень, липи, липи, липи —
планети бджіл в туманностях пилку.
"Нема кому сказать: Кохаю"
* * *
Нема кому сказать:
– Кохаю
Нема кому сказать:
– Прийди.
Сама усіх я обминаю
або заплутую сліди.
Як перед ким тумани впали, —
не я до світла проведу.
Якщо у кого щастя мало, —
не я від себе докладу.
Хороші дні, весела просинь,
неждана радість – не мені...
І все тому, що ти і досі
стоїш печально в стороні.
«Проміння землі», 1957 р.
"Не оплакуй ні мрій, ні згадок"
* * *
Не оплакуй ні мрій, ні згадок,
загуби своїм прикростям лік...
Щастя треба – на всякий випадок.
Сили треба – на цілий вік.
«Проміння землі», 1957 р.
"Не питай, чи люблю, чи навіки"
* * *
Не питай, чи люблю, чи навіки.
Я, здається, не знаю сама,
де взяли свій початок ріки,
де ті ріки море прийма.
Безоглядно іду стрічати.
Безоглядно вертаюсь назад.
І увібрана ґрунтом гроза
проростає барвінком хрещатим.
І у білім цвіту опалім,
що зронили в грозу вишняки,
я стою і дивлюся в далі
з-під своєї легкої руки...
«Вітрила», 1958 р.
"Не половіють в полі колоски"
* * *
Не половіють в полі колоски.
Не ходять люди. Мячики не скачуть.
В Чорнобиль повертаються казки.
Самі себе розказують і плачуть.
1991
«Мадонна перехресть», 2011
"Несе Полісся в кошиках гриби"
* * *
Несе Полісся в кошиках гриби.
За болотами причаїлись Охи.
І спорить тиша голосом гарби
із реактивним гуркотом епохи.
Село сосновий виверне кожух
і йде назустріч, як весільна теща.
Осінніх вогнищ кинутий цибух
мале дитя в долоньки переплеще.
Правічну думу думають ліси,
вгрузають в мох столітні дідугани.
Переметнеться заєць навскоси —
горить асфальт у нього під ногами.
Лункі октави дальніх голосів
запише обрій у вечірній простір.
І молодик над смужкою лісів
поставить позолочений апостроф.
"Не треба класти руку на плече"
* * *
Не треба класти руку на плече.
Цей рух доречний, може, тільки в танці.
Довіра – звір полоханий, втече.
Він любить тиху паморозь дистанцій.
Він любить час. Хвилини. Дні. Роки.
Він дивний звір, він любить навіть муку.
Він любить навіть відстань і розлуку.
Але не любить на плечі руки.
У цих садах, в сонатах солов’їв,
Він чує тихі кроки браконьєра.
Він пастки жде від погляду, від слів,
І цей спектакль йому вже не прем’єра.
Душі людської туго і тайго!
Це гарний звір, без нього зле живеться.
Але не треба кликати його.
Він прийде сам і вже не відсахнеться.
"Не треба думати мізерно"
* * *
Не треба думати мізерно...
Безсмертя є ще де-не-де...
Хтось перевіяний, як зерно,
У ґрунт поезії впаде.
Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила,
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
"Нехай підождуть невідкладні справи..."
* * *
Нехай підождуть невідкладні справи.
Я надивлюсь на сонце і на трави.
Наговорюся з добрими людьми.
Не час минає, а минаєм ми.
А ми минаєм... ми минаєм... так-то...
А час – це тільки відбивання такту.
Тік-так, тік-так... і в цьому вся трагічність.
Час – не хвилини, час – віки і вічність.
А день, і ніч, і звечора до рання —
це тільки віхи цього проминання.
Це тільки мить, уривочок, фрагмент.
Остання нота ще бринить в повітрі, —
дивися: Час, великий диригент,
перегортає ноти на пюпітрі.
"Нечутно ходить вітер по землі"
* * *
Нечутно ходить вітер по землі,
цілує ніжним яблуням долоні.
Які тепер ми добрі і сумні,
які тепер ми серцем безборонні!
Як знаєм все, як хочемо не знать,
які чужі нам вихватки і пози.
І як в душі не хоче проминать
і все, і всі, побачені крізь сльози!
11.05.2001
«Мадонна перехресть», 2011
"Німе кіно – оця моя стіна"
* * *
...Німе кіно – оця моя стіна,
оця холодна, біла-біла-біла,
де за хрестом замерзлого вікна
стоїть зима, кошлата, як Сибілла.
Де тінь моя окремо при мені
по хаті ходить, кутається в хустку.
Веселий фільм, нівроку, на стіні,
