Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 18 страниц)
І раптом —
стогне, мете хуртовина...
То біла зима
на зеленім помості
співає пісню свою лебедину.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Зима прийшла... Ой нене, нене"
* * *
Зима прийшла...
Ой нене, нене!
Уже й мороз, уже і сніг.
А ще ж на кленах
лист зелений.
Він і пожовкнути не встиг.
«Вітрила», 1958 р.
ЗИМОВИЙ ЕТЮД
Ходила яблуня і стукала у вікна.
Бульдозер до кінця не викорчував сад.
І яблуня одна, нікому не підзвітна,
хазяїна свого шукала навздогад.
Та так і не знайшла, було багато вікон.
Доми все кам’яні, і вікна все чужі.
І яблуня одна стояла серед віхол.
Залізний пес гарчав у гаражі.
ЗНАЙДЕНА ТІНЬ
«Де тінь твоя, Шлелілю!»
(Шаміссо)
На Верховині, гей на Верховині
Угорський камінь з профілем орла,
вночі блукають звірі страховинні
і капле мед з ведмежого мурла.
І умирають згірклі таємниці
під крилами пошарпаних драниць,
де самотіють Сеньки і Анниці
з вустами, голубими від чорниць.
На Верховині, ой на Верховині
в зелено-чорну химородь лісів
гарчать обвали вохрово-левині
і йде луна далеких голосів.
На Верховині, там, на Верховині
ти сам на сам з віками, сум на сум,
а під ногами – біле хмаровиння,
липневих злив невиплаканий тлум,
лебедій легот, негура біласта,
летючий дим розріджених висот, —
стоїть людина, скинувши балясти,
відмолодівши років на сімсот.
... А вночі ми сиділи біля багаття,
сушили кеди,
смажили гриби без жодного мухомора,
і раптом —
ви знаєте закони фізики? —
я побачила свою тінь на хмарі.
Велетенську.
Задуману і чорну.
Тінь сиділа.
Тінь до багаття руки простягла.
І розминувшись з ембріоном тіла,
на білій хмарі далі пропливла.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ
Старий ведмедик без очей в кутку кімнати
Дивився поглядом дитини-сироти.
Без дому, друзів, мами й тата,
Він там завжди сидів в обіймах самоти.
Обірвані шпалери й дивний запах.
Суха трава. Так тихо надворі!
Зловісний пан, що шепче тихо: «Спати…»
І не прогнать його веселій дітворі.
Те ведмежа заплакало б, якби дізналось.
Дізналося про те, що в ньому – смерть,
Що радіація в його пухнастій лапі.
Вона отут, у ньому, а не десь.
І зайчик сонячний, такий ласкавий,
Ковзнув по ведмежатку без очей,
Заглянув у покинуті кімнати,
Стрибнув на підвіконня і завмер.
У купі мотлоху щось тихо завищало —
То кошеня мале…останні враження в житті…
Воно без сил вже зовсім скоро впало —
Незнаний ворог переміг…
А ведмежа… Воно сидить там досі.
Ще снить свої самотні сни…
Так само холодно йому у дні морозні,
Так само страшно… уночі…
ЗОНЬКА
В. Ц.
Маленький хлопчик пас верблюда.
То був життя його прелюд.
Верблюд довірливий, як люди.
І терпеливий – як верблюд.
Було це десь там, біля Таврії,
в степах, де гнеться ковила,
де обрій піниться отарою, —
колега коника й вола,
горбате диво, привид Азії,
сумирний жовтий страхолюд,
з якоїсь придбаний оказії, —
іде під вербами верблюд!
Собаче кодло сполошиться,
тікає кішка на вербу.
Нахарпуджена лошиця,
рвонувши, виверне гарбу.
А він іде, не ображається.
Скубне травинку на гарбі.
А він іде – як увижається
степам, і людям, і собі...
В степу верблюдові роздолля,
він каже хлопчику: диви,
така скупа на щастя доля
послала стільки нам трави!
А хлопчик згорнеться калачиком,
уткнеться в шерсть йому стару.
Малює сон веселим квачиком
і Самарканд, і Бухару.
Степ половецький половіє,
трава аж срібна від роси.
Коли душа посоловіє,
тоді уже не до краси.
Гуляє вітер. Чорні круки
сидять на плечах скіфських баб.
І вечір гріє сині руки
над жовтим вогнищем кульбаб.
...А часом вийде вовк з урочищ,
очима обрії мацне.
Верблюд високий – не доскочиш.
Верблюд силенний – як хвицне!
Тож вовк паде на хижі лапи.
у нього план свій в голові.
Вповзе на череві у злаки,
скавчить, качається в траві.
Та так ласкаво, так облесно
хребет лукавий вигина.
І так верблюду інтересно —
це що в траві за очмана?
Тваринна добра, неледача,
ще й голову нахилить вниз.
Цікавість – хиба його вдачі,
тому і вовк його загриз.
Степи, степи, стерня та роси.
Веселка в літа на брові.
Маленький хлопчик став дорослим.
...А вовк качається в траві.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
ЗОНЬКА (Другий варіант)
В. Ц.
Маленький хлопчик пас верблюда.
То був життя його прелюд.
Верблюд довірливий, як люди.
І терпеливий – як верблюд.
Було це десь там, біля Таврії,
в степах, де гнеться ковила,
де обрій піниться отарою, —
колега коника й вола,
горбате диво, привид Азії,
сумирний жовтий страхолюд,
з якоїсь придбаний оказії, —
іде під вербами верблюд!
Собаче кодло сполошиться,
тікає кішка на вербу.
Нахарпуджена лошиця,
рвонувши, виверне гарбу.
А він іде, не ображається.
Скубне травинку на гарбі.
А він іде – як увижається
степам, і людям, і собі...
В степу верблюдові роздолля,
він каже хлопчику: диви,
така скупа на щастя доля
послала стільки нам трави!
А хлопчик згорнеться калачиком,
уткнеться в шерсть йому стару.
Малює сон веселим квачиком
і Самарканд, і Бухару.
Заходить сонце. Чорні круки
сидять на плечах скіфських баб,
і вечір гріє сині руки
над жовтим вогнищем кульбаб.
Червоний гребінь горизонту…
Кирпатий босий бедуїн…
Чомусь верблюда звали Зонька.
Він був з далеких десь країн.
Тварина добра, неледача
на все дивився зверху вниз.
Цікавість – хиба його вдачі,
тому і вовк його загриз.
Ох, Зонька, Зонька, тигр – це краще.
А вовку хитрість в голові.
Підкрався, хижий, скімлив, лащивсь.
Вищить, качається в траві.
Отак він Зоньку й заморочив.
Цікаво Зоньці: що воно?
Верблюд схилився – вовк доскочив…
Все так недавно, так давно!..
Степи, степи, стерня та роси.
Веселка в літа на брові.
Маленький хлопчик став дорослим.
...А вовк качається в траві.
"300 поезій"
ЗОРІ
В холодні ночі звужуються зорі,
немов зіниці божевільного.
Моторошно й пильно
дивиться Всесвіт – Великий Маг, –
піднявши над землею рукав Чумацького Шляху…
А в ночі теплі, в ночі бірюзові,
стрекочуть кастаньєтами цикади.
І над землею розцвітають зорі,
солодкі й жовті, як цукати.
Зорі мають гіпнотичну силу.
Люди зіркою з давнини
називають жінку вродливу,
яхти, квіти й ордени.
Кажуть: зірку щасливу має.
Провідною зірку зовуть.
Кажуть: з неба зірок не знімає.
І по зорях знаходять путь.
– Хтось умер, – говорили строго,
коли впала з неба зоря.
Гадали по зорях астрологи.
І на зорі молились моря.
І недарма у сотнях вір
сподівалось – душа воскресне,
полетить десь туди, до зір,
бо між зорями – царство небесне…
А в ночі буйні, в ночі горобині
палають зорі грізної краси…
Ти побувала зіркою, людино!
Хто ж має право людство погасить?!
"Літературна газета", 26 січня 1962
ЗОРЯНИЙ ІНТЕҐРАЛ (З незначними скороченнями)
(Поліфонічна поема)
І. ПЕЧАЛЬНИЙ ТРАНЗИТ
Дня розпечені вулиці —
я зриваю стоп-кран —
смугляво сміється вулиця —
на весь білозубий паркан.
Проїздом – проїздом – проїздом —
мигтять полустанки хвилин —
з приїздом – з приїздом – з приїздом —
у край журавлів і калин!
Ти чий же такий небритий —
Іван, Грицько чи Семен —
ідеш по землі – розритій
для різних залізних вен?
Траншеї – траншеї – траншеї —
у вас тут великий бій —
на бронзовий стовбур шиї
одягнуто кабель-сувій.
– А що – не впізнала – здрастуй —
воно таки маратон —
на наше містечко в наступ
іде Вода й Телефон!
– Штанці на благенькій шлейці —
мале чорняве хлоп’я —
оте що тонуло – по Цельсію
п’ять градусів вище нуля?!
Років течія і заметі —
щетиною ти заріс —
В музеї моєї пам’яті —
дитинства рожевий ескіз.
Проїздом – проїздом – проїздом —
мигтів бузиновий перон —
оте що трьохпалим свистом
шугало з верби ворон?
Таки розбишацьки босе —
сорочечка дибала —
із кладки у річку шубовснуло —
а я його добула.
– Ну як виростало – виросло —
чи маєш в душі іржу —
скажи мені все по щирості?
– Я тільки одне скажу.
Потрапиш в лиху годину —
спіткнешся десь об біду —
гукни на весь світ —
Людино! —
і я звідусіль прийду.
– Спасибі —
спасибі —
спасибі —
– Спасибі —
спасибі —
спаси...!
що другом моїм красивим
у мислях своїх єси.
В краях каганця і свічки
ти кабель співучий прядеш —
бо я тебе витягла з річки —
до цього причетна теж.
На серці у мене садна —
в долонях твоїх мозолі —
над вишнями нашого саду
дзвенять голоси землі.
Проїздом – проїздом – проїздом —
увечорі зробиш візит —
транзит із дитинства – з приїздом! —
печальний – веселий транзит. —
II. МАРМУР. ДЕРЕВО. ГОРЕЛЬЄФ
Років течія і заметі...
Різець осягає натуру.
В музеї моєї пам’яті
з’явилась нова скульптура.
Крутоплечий хлопець, брови нарозліт,
глибокі очі і лоб – як сонце в зеніті.
Могутній стовбур шиї охопили дві гілочки
дитячих рук. Гарна жінка, прихилена
вітром любови до його плеча. Поцілунки
блукають по ній, наче соняшні бліки...
Робочий, його дружина і їхнє дитя.
Мармур.
Вони прийшли городом, навпрошки.
Світились біло – здалеку – крізь вечір.
Черлено вишнювали вишняки,
в городах ноги гріючи старечі.
Зелений став жабами жебонів.
Стрибали сизі коники у гречку.
І жовтими зіницями вогнів
сміялося моє сліпе містечко.
Моє глухе, воно тепер гуло.
Любило цеглу, як дитина – кубик,
і лепетало радісно «алло»
у погримушки телефонних трубок.
Був лоб у хлопця – соняшний зеніт,
і розум думку рухав, наче лопать...
Філософи пояснювали світ.
Такі ось хлопці світ цей перероблять.
Хто їх вважає грубими людьми?
Який це скульптор душу їм принизив —
наставив їх суцільними штаньми
над незугарним клечанням карнизів.
З яких жінок – бува, чи не своїх? —
він брав натуру для отих баберій,
що на фасадах стали, як на сміх,
на литки осідаючи дебелі.
Вони дійшли – від плуга до ракет.
А він в житах мистецтва підпадьомкав.
Зробив своєї ницости портрет
для іронічно вдумливих потомків.
Потомки розберуться, їм видніш
крізь кришталево-об’єктивну призму —
хто був мистцем, а хто ховав фетиш
простацтва за щитом соцреалізму.
Простацтво – це іще не простота.
Шукання форми – це іще не поза.
Лиш фанатичний пошук дороста
до простоти мистця і віртуоза.
Скінчився вік робочого тягла.
Уже немає репаних чухонців.
Цим простим хлопням розум пройняла
енергія розплавленого сонця.
– Спадковість?
– Совість.
– Мрія?
– Інститут.
– Любов?
– Життя.
– Зненависть?
– Трутні.
– Минуле?
– Труд.
– Позаминуле?
– Труд.
З таким минулим – можна і в майбутнє!
Ось інший зал. Затуркані роки.
Ґраніт. Дереворит. І порцеляна.
Оце його батьки.
Селяни.
Мати. Каріятида. Сірий ґраніт.
Підпирає перетрухлі балки хати.
Обімшіла стріха осіла їй на вивітрілі
плечі. Стара солома стирчить між
зашкарублими пальцями. І ластівка
звила гніздо на грудях.
Батько. Старий Атлант.
Ґраніт, шліфований гіркою працею.
Гляньте на нього збоку: він
тримає на собі світ.
А це – їх син.
Порцелянове хлоп’я
націлюється з рогатки.
Мабуть, у ворону
Чого-чого, а вороння над Україною
було досить. То велике побоїще.
То голод. – Завжди якийсь наїдок.
А ось і бузиновий перон мого дитинства.
...Кладка через вузеньку річку.
Три хисткі жердини, перев’язані
верболозом. Глинистий осув берега.
Судома голодного кореневища.
Всохла тополька з омелою на розчепірених
пальцях. Двох хлопчаків
буцаються посеред кладки.
Баран-буц!
Прогинається кладка.
Баран-буц!
Дивиться верболіз...
Як же, мамо, ви будете плакати,
очі вигорять вам від сліз!
Дереворит. На білій воді
зернятко макове – чорнява
стрижена маківка. Хлопчак переляканий —
здалеку. Дівча скидає сандалики.
Між іншим,
так я навчилася плавати:
з переляку не встигла злякатись —
і попливла.
Фігурка з чорного мармуру.
Дівча несе дитину, огорнувши її
долоньками, як мокре пташеня.
Тьмяний полиск осіннього сонця.
Сліди босих ніг на вуличній колії.
А ззаду, підтюпцем, друге хлоп’я.
В руках – по сандалику,
хлипає тужно:
– Він перший почав... їйбогу, не я...
А тато як візьмуть пужално!
Барельєф. Простоволосі, обезумілі,
біжать три матері, вдарені вітром
у груди.
Горельєф. Баба відігріває онука
при багатті. Потріскалось дерево
від старости. Коричневі зморшки,
вузлуваті руки – стара згорьована
мати безсмертя. Двоє загинули
в громадянську. Двоє в тридцять третьому,
двоє в тридцять сьомому,
ще троє лишилося для наступної війни.
Відігріває на грудях останнє пташеня
свого роду.
А через двадцять років —
крутоплечий хлопець, брови нарозліт,
глибокі очі і лоб – як сонце в зеніті.
Благословенна будь же ти, хвилино,
коли почула я дитячий крик.
І попливла. І витягла дитину.
І виріс з неї добрий чоловік!
Б’є північ.
Гіпсова маска сонця
висить на чорній стіні ночі.
На добраніч!
Я залишаюсь одна.
Лежу горілиць,
підклавши руки під голову,
і до ранку дивлюся в склепіння своєї душі.
III. ВІТРАЖ
Червоні – жовті – оранжеві —
зелені – фіолетні кола...
Червоно – жовто – оранжево —
миготять – миготять – миготять —
кощаві руки в перетлілому лахмітті
жонглюють фіолетово і швидко.
Сиві пасма течії збиваються
у рудий ковтун крутовороту...
Я тонула двічі.
Мене рятував рибалка.
Старий дніпровський рибалка.
А іншого разу – спортсмен.
Не пам’ятаю в обличчя.
Не сказали імен.
І тільки десь високо-високо,
під самим склепінням душі,
стобарвним перлямутровим блиском
світяться вітражі —
... коричневі руки рибалки
з розпухлими, як глобус, суглобами,
жовта геометрія ятера
і синій кобальт води...
А далі —
янтарний полиск
опуклих м’язів спортсмена,
блакитно-прозора вишка
і бенгальський вогонь стрибка.
Потім мені врятували майбутнє.
Хлопці, котрі лежать в братських могилах.
Коли смерть жонґлювала бомбами,
я чула, як один з них грав «Апассіонату»
...Високо-високо під склепінням душі —
Могильних плит чорно-білі клявіші,
землистий профіль. Грає боєць,
безсмертні руки на плити поклавши...
Кожна мить мого життя
врятована кимсь.
Інакше б я давно загинула від голоду,
холоду, самоти або чорної віспи.
Все, що я віддаю людям, —
лиш маленька часточка мого боргу.
Якщо збанкрутує мій моральний банк —
посадіть мене в боргову яму відщепенства.
Високі просвіти вітражів!
З вас дивляться очі моєї матері,
сині печальні очі душі,
моїми прикростями роз’ятреної.
А коли я додому несу неврятовану втому,
сльотаву осінь струшую із плеча —
з-за обрію порога
сходить сонце мого дому —
доня моя,
синьооке дівча.
І ти, людино з магічним обличчям,
сині тіні на сивих скронях,
скорботно і вічно дивишся в вічі.
І моя голова – на твоїх долонях...
А ще мені світиться —
золота лозина.
Вона лежала у нас на миснику.
І коли я з’являлась в синцях і сльозинках,
вона робила повчальні висновки.
В бабусині руки стрибала з полички
і говорила свистом свистячим:
– Своїх не чіпай! А стрінеш обидчика —
сама навчися давати задачі!
Ви сяєте вище смутної межі,
мої спасителі й оборонці!
Світає...
Крізь вітражі
просвічує сонце.
Над серцем бринить самоцвіття смуг —
синіх —
рожевих —
янтарних —
смарагдових, —
і білий голуб
описує круг,
програвши крилами гаму райдуги.
ІV. МЕСІЯ. БАЛАЧКИ ДІДА МУСІЯ
Програвши гаму, голуб зголубів...
Я райдугу продовжую торкати
руками слів, тривогами віків.
Гримить орган ліричної токкати —
Сумління мир мистецтво мудрість
музичні мускули краси
усмішку розум гідність мужність
спаси, Спасителю, спаси!
Примари мури муки мору
моря кривавої роси
тюрма юрма Содом Гоморра
спаси, Спасителю, спаси!!!
Отож і було достеменно так.
Спитайте Атланта діда Мусія:
– Оногди прийшов бородатий юнак
і каже:
– Драстуйте, я – Месія.
З лиця нетутешній, кучері – в німбі.
І Богові родич. І людям брат.
А що вже панькався довго з ними!
Грішних багацько було акурат.
Служили Мамоні,
були прокажонні,
перелюб чинили,
ближніх чорнили,
землю загидили! —
отакі гидоли.
Взяли собі прямо таки за науку —
ніхто нікого спасати не мусить:
– А що, як подати ближньому руку,
а він за те тобі пальця відкусить?
Тони – потопай,
стогни – потерпай, —
руки не подасть тобі!..
Отакі гаспиди.
Отож заходився Спаситель спасати.
Ділив хлібину. Лічив од сказу.
А щоб їм ліку того прописати,
котрий зціляє в душах проказу!
А він їх навчає: не согріши.
Не возжелай, нізя, не положено.
Ні тобі вбий. Ні тобі збреши.
Курку вкрасти – і то не можна.
І впікся він святістю людям зело.
Сіяч добра. Сіє та й сіє.
Його розп’яли. Щоб його не було.
Щоб знову помріяти про Месію.
VІ. 09. ШВИДКА ДОПОМОГА
Уявляєте?
Всі вже абсолютно здорові.
Ніде ні брехні, ані помислу чорного.
Душа у кожного – першої групи крови,
і кожен може бути всесвітнім донором.
І раптом – останнім спалахом епідемії:
Людина збрехала!
0-9! Швидку допомогу!
І лікар – студент суспільної академії —
хапає халат і мчить якомога.
– Рятуйте людину,
душа умирає в корчах!
– Спасайте, у нього страшна інфекція:
він зрадив!
Або —
він видихається творчо!
Або —
він шукає протекції!
Або —
лікаре, він кар’єрист, не віриш?
Одягни на нього божевільну сорочку!
Або —
він написав халтурний вірш,
зроби йому негайно примочку!
Чергування будуть цілодобові.
І в кожен виклик цілодобовости —
переливання душі,
переливання крови,
переливання совісти.
І, можливо, якийсь особливо живучий вірус
в останню хвилину
встигне убити лікаря.
Що ж,
лікар загине на посту великої віри,
білля підніжжя мети великої.
Прокреслить доля світлу траєкторію.
Веселий гнів нескорених горінь
змиває бруд із берегів історії
прибоями кипучих поколінь.
Марудна смерть, ґаздине домовита,
в твоїх коморах – невгасимий відблиск.
Якщо умрем —
то смерть динаміту,
який висаджує в повітря підлість!
Ні остраху,
ні тіні компромісу.
На кожен виклик, совісте, іди!..
В історичних льохах
відстояться вина істин.
Гірко вибродять кров’ю
правди пекучі меди.
VІІ. ВИЩА МАТЕМАТИКА
Плюс мінус життя.
Таблиця розмноження.
Квадратний корінь із мрій романтика.
Два пишем, три помічаєм.
Розношена
щоденна
проста
математика.
Душа підіймається до вищої.
Душа обчислює суму площ:
минуле – майбутнє – живі і знищені,
правда – поезія – атомний дощ.
Дракон – Мусій – телефон – калина,
віра – вірус – мільярди – нулі...
Життя оперує безконечно малими.
Ми всі поодинці – також малі.
Але з усмішки,
з потиску рук,
з брехні, убитої наповал,
історія – найскладніша з наук —
обчислює ЗОРЯНИЙ ІНТЕҐРАЛ.
Із найдрібніших зоряних крихт!
Вища математика віку:
з суми безконечно малих
виникає безконечно велике.
ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ (Уривки з поеми, за збіркою "Вибране")
ІІ
Зелений став жабами жебонів.
Стрибали сизі коники у гречку.
І жовтими зіницями вогнів
світилося моє сліпе містечко.
Моє глухе, воно тепер гуло.
Любило цеглу, як дитина – кубик.
І лепетало радісне "алло"
у погримушки телефонних трубок.
Був лоб у хлопця – сонячний зеніт.
І розум думку рухав, наче лопать.
Філософи пояснуювали світ.
Такі ось хлопці світ цей перероблять.
Хто їх вважає простими людьми?
Який це скульптор душу їм принизив,
наставив їх суцільними штаньми
над незугарним клечанням карнизів?
З яких жінок – бува, чи не своїх? —
він брав натуру для отих баберій,
що на фасадах стали, як на сміх,
на литки осідлаючи дебелі.
Вони дійшли – від плуга до ракет.
А він в житах мистецтва підпадьомкав.
Зробив своєї ницості портрет
для іронічного вдумливих потомків.
Потомки розберуться. Їм видніш
крізь кришталево-об’єктивну призму —
хто був митцем, а хто ховав фетиш
простацтва за щитом соцреалізму.
Простацтво – це іще не простота.
Шукання форми – це іще не поза.
Лиш фанатичний пошук дороста
до простоти митця і віртуоза.
Скінчився вік робочого тягла.
Уже немає репаних чухонців.
Цим простим хлопцям розум пройняла
енергія розплавленого сонця.
– Спадковість?
– Совість.
– Мрія?
– Інститут.
– Любов?
– Життя.
– Зненависть?
– Трутні.
– Минуле?
– Труд.
З таким минулим – можна і в майбутє!
Якби я робила горельєфи в пам’яті
або скульптури з бронзи, з порцеляни,
то в мене був би ось такий музей.
Оце його батьки.
Селяни.
Мати. Каріатида з божої глини.
Підпирає перетрухлі балки своєї хати.
Стріха осіла їй на стомлені плечі,
солома стирчить між зашкарублими пальцями,
і ластівка звила гніздо на грудях.
Батько. Старий Атлант. З могутнього кореня.
Шліфований і покорочений тяжкою працею.
Мати тримає на собі хату, батько тримає
на собі світ.
Отак би я створила їх обох.
Сумні у нас селянські пантеони.
Бо першим скульптором був Бог.
А ми вже тільки епігони.
А це – фігурка із моєї згадки:
хлоп’я угору цілиться з рогатки.
Чого-чого, а вороння над Україною
завжди було досить.
А ось – вузенька кладка в три жердини.
Двоє хлопчаків буцаються посеред кладки.
А ось і я. Дівча скида сандалики.
Біжить до річки, щось гукає здалеку.
Між іншим, так я навчилася плавати:
не встигла злякатись – і попливла.
А ще й таку я вирізьблю картину:
зі всіх дворів збігається рідня.
Дівча несе врятовану дитину,
зіщулену, як мокре пташеня.
За ними слідом хлипає хлоп’я:
– Він перший поліз битися, не я!
Барельєф. Простоволосі, обезумілі,
біжать три матері, вдарені вітром у груди.
Різьба по каменю. Згорьована прамати.
Двоє загинули в тридцять третьому,
двоє в тридцять сьомому. Ще троє лишилось
для наступної війни.
Відігріває на грудях останнє пташеня свого роду.
І ось ця зустріч, через двадцять літ!
Тепер вже він трима на собі світ.
Він молодий, він красень, він Атлант.
Він держить небо над своєю батьківщиною.
Могутній стовбур шиї оповили дві гілочки
дитячих рук. Гарна жінка, прихилена
вітром любові і до його плеча.
Благословенна будь же ти, хвилино,
коли почула я дитячий крик.
І попливла, і витягла дитину,
і виріс з неї гарний чоловік!
Б’є північ.
Гіпсова маска місяця
висить на чорній стіні ночі.
Підклавши руки під голову,
до ранку дивлюся в склепіння своєї душі.
Там сходить сонце, слово і люди.
V
Згадую сповідальню в старовинному костьолі у Кракові.
Кабіни з темного дерева. Різьблені, під горіх.
Між ними таке віконце,
таємниче віконце з гратками.
Крізь гратки людина ксьондзові розповідала гріх.
Каялась, просила не карати,
шепотіла у мушлю вуха:
– Шу-шу-шу,
ша-ша-ша...
А я не хочу пошепки.
А я не хочу крізь грати!
Не маю гріхів потаємних,
відкрита моя душа.
Не потербую прощення.
Мені потрібна порада.
Дай руку мені, Людино, це буде наш форум духа.
І я тобі, як на сповіді, скажу тільки чисту правду.
Отак – із душі у душу,
а не просто у мушлю вуха.
Я ще маю ілюзії. Я не люблю зневіри.
Але ніяк не збагну астрономічного закона:
чому
час від часу
над сузір’ям Ліри
з’являється голова Дракона?
Ось і зараз, виткнулась знову.
Поворушила вухами і зникла.
Я хочу сказати серцем вистраждане слово,
поки вона не вищирила ікла.
Я скоро буду виходити на вулиці Києва
з траурною пов’язкою на рукаві —
умирає мати поезії мого народу!
Все називається Україною —
універмаг, ресторан, фабрика.
Хліб український,
телебачення теж українське.
На горілчаній етикетці
експортний гетьман з булавою.
І тільки мова чужа у власному домі.
У шовінізму кігті підсвідомі.
Сім’я вже ж вольна і нова.
Та тільки мати ледь жива.
Вона була б і вмерла вже не раз,
та все питає, і на смертнім ложі, —
а де ж те Слово, що його Тарас
коло людей поставив на сторожі?!
Не свистіть на мене, дядьку міліціонере!
Я ж не пішоход, що переходить в неположеному місці.
Я просто хочу, щоб до наступної ери
з кожного сьогоднішнього злочину
не виросло завтрашніх двісті.
Ні остраху,
ні тіні компромісу.
На кожен виклик, совісте, іди!
В історичних льохах
відстояться вина істин,
гірко вибродять кров’ю
правди пекучої меди.
VII
Плюс мінус життя.
Таблиця розмноження.
Квадратний корінь із мрій романтика.
Два пишем, три помічаєм.
Розношена
щоденна
проста
математика.
Душа підіймається до вищої.
Душа обчислює суму площ:
минуле – майбутнє – живі і знищені —
правда – поезія – атомний дощ.
Дракон – Атлант – телефон – калина —
віра – вірус – мільярди – нулі...
Життя оперує безконечно малими.
Ми всі поодинці – також малі.
Але з усмішки,
з потиску рук,
з брехні, убитої наповал,
історія – найскладніша з наук —
обчислює ЗОРЯНИЙ ІНТЕГРАЛ.
Із найдрібніших зоряних крихт!
Вища математика світу!
З СУМИ БЕЗКОНЕЧНО МАЛИХ
ВИНИКАЄ БЕЗКОНЕЧНО ВЕЛИКЕ.
За збіркою "Вибране", 1987
"Зустрілись двоє, хлопець і дівча"
* * *
Зустрілись двоє, хлопець і дівча.
Та й ходять, ходять, і нема, де сісти
І сніг іде. І песик докуча.
І по дворах гасають хокеїсти.
Якась холєра дивиться з вікна.
І лід блищить. Машини роблять трюки.
І десь іде компанія блатна.
І холодно. І він їй гріє руки.
І кожне слово на тремку вагу.
І день сумний, і все-таки веселий.
І молодість застрягла у снігу,
мов коники дитячих каруселей.
ЗУСТРІЧ
Я не встигла звернути за ріг,
і зустрілися ми... Прости...
Ти, здається, також не зміг
непомітно мене обійти.
Що ж, минуло чимало літ,
все розвіялось, наче дим...
Привітайся ж зі мною як слід,
як годиться друзям старим.
І нехай не тремтить рука,
і бентежних не треба слів,
щоб розмова, як тиха ріка,
не виходила з берегів.
Щоб на світлу її гладінь
не набігло ніяких бриж,
а якщо і відкинув тінь,
то лише прибережний комиш.
Бо коли потривожить на дні, —
на поверхню піщинки йдуть.
Хоч самі по собі дрібні,
та велика з них каламуть.
Що ти уникаєш згадок,
а наші місця якомога
обходиш на всякий випадок,
ідеш на десяту дорогу.
Якщо ж тепер врахувати,
що й я їх обходжу по змозі,
боюсь, що ми можем зустрітись
якраз на десятій дорозі.
«Проміння землі», 1957 р.
І
Не ставте
не ставте
не ставте крапку над і
а якщо вже поставили
швидше перевертайте його догори дном
може б воно стало знаком оклику !
Бо тоді вже ніякий вітер
не задме цю свічку із чорним полум’ям
свічку із чорним полум’ям
Я цілком уявляю цю свічку в руках у мертвої істини
"І вийшов Колумб на берег Америки вранці"
* * *
...І вийшов Колумб на берег Америки вранці.
Ступив на траву не відомої досі землі.
І вийшли з вігвамів наївні стрункі індіанці,
вітали його і крутили на пальцях брилі.
Жінки танцювали. Гримів над селищем бубон.
На шиї пришельцям вдягли запахущі вінки.
Такий був ласкавий чужинець з русявим чубом!
Браслети дзвеніли. Всю ніч танцювали жінки.
Багаття горіло. І плавали в морі медузи.
Вітри вигравали в тростині дзвінкий ритурнель.
Розтуленим ротом сміявся Бог Кукурудзи,
на чорних пательнях стрибала срібна форель.
Плоди бурштинові вантажили в довгу дорогу,
і гімни священні співали, лицем догори.
На щастя чужинцям дали амулети в дорогу,
щоб тій каравелі сприяли добрі вітри.
Під ноги чужинцям гостинно сипали квіти.
На палки з бамбука спирали мудрість борід.
А діти смагляві, ще поки що вільні діти,
довірливо й довго махали Колумбові вслід...
"І все. І ніч. Живу, як в дзоті"
* * *
І все. І ніч. Живу, як в дзоті.
Прощайте, птиці какаду.
Мій обрій сів на горизонті
та й каже: – Далі не піду.
Бо що там далі? Далі долі?
Які там радощі й дива?
Німі, зневірені і кволі,
навіщо вам мої слова?
Мій обрій там, де вас немає.
Звідкіль прийшла, туди й піду.
Як плем’я інки, плем’я майя.
Прощайте, птиці какаду.
7.02.1998
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"І день, і ніч, і мить, і вічність..."
* * *
І день, і ніч, і мить, і вічність,
і тиша, і дев'ятий вал —
твоїх очей магічна ніжність
і губи розплавлений метал.
В ніч високосного притулку —
коли йде обертом земля —
ти до плеча мене притулиш
безсмертним рухом скрипаля.
"День поезії 1963", Київ, 1963
ІДОЛ
Язичниця,
що вірити могла
у грім, у вітер, в сонце і в дорогу, —
єдиним богом раптом нарекла
того, хто мало схожий був на Бога.
І ось, відчувши під ногами грунт,
на пам’яті,
на смутку,
на тривозі
він утвердився міцно – як Перун
на Боричевім древньому узвозі.
Приймав у жертву спокій і слова,
жадав душі, і все було замало, —
сам дерев'яний,
срібна голова,
лиш вусів золотих не вистачало.
Коли ж вогонь жертовний догорав,
зробилось ясно —
ідол, ще й звичайний.
Його давно із пам’яті пора
щпурнути прямо у ріку Почайну.
Хай відпливає, тоне у воді...
Але боюсь, що це не допоможе,
що бігтиму вздовж берега тоді:
– Видибай боже!
Видибай, боже!
«Мандрівки серця», 1961 р.
"І дощ, і сніг, і віхола, і вітер"
* * *
І дощ, і сніг, і віхола, і вітер.
Високовольтна лінія Голгоф.
На біле поле гайвороння літер
впаде як хмари, цілі хмари строф.
Нове століття вже на видноколі,
і час новітню створює красу.
А ритми мчать – як вершники у полі.
А рима віршам запліта косу.
І в епіцентрі логіки і стресу,
де все змішалось – рідне і чуже,
цінує розум вигуки прогресу,
душа скарби прадавні стереже.
"Іду в полях. Нікого і ніде..."
* * *
Іду в полях. Нікого і ніде.
Півнеба захід – золото червоне.
Я йду, і одуд стежокю іде,
моїх полів маленький чичероне.
Де бджоли носять сонячний пилок
і муравель над здобиччю міркує, —
ледь я зміню дистанцію на крок,
він перепурхне й далі чимчикує.
Я чую смутку пальці крижані.
Розрісся цвинтар. Груша постаріла.
Мабуть, людину десь на чужині
отак би жодна пташка не зустріла.
І він іде, і я собі іду.
Йдемо удвох під вечір по стежині.
А він мені дудукає: ду-ду!
А далі яр і діти у ожині.
"І засміялась провесінь: – Пора!"
* * *
І засміялась провесінь: – Пора! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом —
дивлюсь: мій прадід, і пра-пра, пра-пра —
усі ідуть за часом, як за плугом.
За ланом лан, за ланом лан і лан,
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом,
вони уже в тумані – як туман —
усі вже йдуть за часом, як за плугом.
Яка важка у вічності хода! —
за Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Така свавільна, вільна, молода —
невже і я іду вже, як за плугом?!
І що зорю? Який засію лан?
За Чорним Шляхом, за Великим Лугом.
Невже і я в тумані – як туман —
і я вже йду за часом, як за плугом?..
І ЗНОВУ ПРОЛОГ
Маю день, маю мить, маю вічність собі на остачу.
Мала щастя своє, проміняла його на біду.
Голубими дощами сто раз над тобою заплачу.
Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду.
Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.
Ця любов не схожа на таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю. Кожна ніч була передоднем.
Кожен день був жагучим чуттям передщасть.
А тепер... Що тепер? Моє серце навіки стерпне.
На пожежаї печалі я пам'ять свою обпалю.
Якби ти знав, як солодко, нестерпно,
і як спочатку я тебе люблю!
ІМА СУМАК
Було на світі плем'я – інки.
Було на світі – і нема.
Одних приставили до стінки,
а інших вбили крадькома.
Кого улещено дарами,
кого утоплено в крові.
І тільки храми, древні храми
стоять по груди в кропиві.
І тільки вітер, вітер, вітер...
І тільки сонце, сонце, сон...
над нерозгаданістю літер
