Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"

Автор книги: Ліна Костенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 18 страниц)

Моя душа – як багатир Добриня.

Слова благають обезболить значення —

від ніжності пекучого «добридня»

до голубої дулі «до побачення».

Моя байдужність – довідка фіктивна.

Я зустрічей з тобою уникаю.

Цей простий спосіб – вельми ефективний,

хоч він здається, трохи унікальний.

Він в моїх непослідовних вчинках.

Величина постійна, як параметр.

Бо серце, знаєш, така пекельна машинка —

вибухне в мені, ще й тебе поранить.

Постскриптум. Любов —

небезпечна вихватка.

Призводить людей до усобиць і смути.

...Людина жартує у двох

випадках.

Коли їй весело. І коли їй смутно.

"Дніпро", кн. 12, грудень 4

"Я лісу не впізнала. Він горів"

*  *  *

Я лісу не впізнала. Він горів.

Ще ж був живий. Недавно. Позавчора.

Обвуглений корою стовбурів,

він був сумний, задуманий і чорний.

Гілки кричали в небо, як хрести.

Стояла тиша. Жаль було планету.

І я сказала лісові: – Прости!

Йшов гамадрил і кинув сигарету.

21.07.2003

«Мадонна перехресть», 2011

"Я нахиляюсь над безоднею"

*  *  *

Я нахиляюсь над безоднею,

кричу у безвісті віків:

– А як же ми один без одного

в Сузір'ї Гончих Павуків?!

І як же ти один у Всесвіті?

І як же тут без тебе я?!

Впізнай мене в холодній безвісті,

згадай моє земне ім'я!

20.11.2001

«Мадонна перехресть», 2011

"Я не скажу і в пам’яті – коханий"

*  *  *

Я не скажу і в пам’яті —

                                            коханий.

          І все-таки,

                              Згадай мене колись.

               Ішли дві долі різними шляхами

                      На роздоріжжі доля обнялись.

"Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати..."

*  *  *

Я ніколи не звикну. Я не вмію до тебе звикати.

Це за примхи ти так гарно мене покарав.

І приходять світанки, щоденних турбот адвокати,

і несуть під пахвою тисячі різних справ.

Я кажу їм: світанки! Все на світі таке муруге.

Урожай суєти – залишається тільки стерня.

Скільки ми милувались!

                                 І жодного разу – вдруге.

Скільки років кохаю,

                                 а закохуюсь в тебе щодня.

"Я пішла як на дно"

*  *  *

Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.

Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.

Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,

як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,

Хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.

Дивні риби, і хмари, і тіні биків бетонних —

все пливе наді мною… усе наді мною пливе…

Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.

У високому небі обгорілої віри хрести.

Мені холодно тут. Та, принаймні, – ніякої твані.

Глибина, вона що ж? – потойбічна сестра висоти.

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.

Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар…

Так зате хоч одне: перетлілі мої канати

в не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.

"Я прощаюсь з рідним краєм"

*  *  *

Я прощаюсь з рідним краєм

у мовчанні,

в побожній тиші...

Вечір сонце пшеничне розкраяв

І окраєць над полем залишив.

Сонце, сонце, освітлюй тіні!

Не заходь, почекай хвилину!

Я ще раз

у твоєму промінні

озирнусь на свою батьківщину.

"Мандрівки серця", 1961

"Я хочу на озеро Світязь"

*  *  *

Я хочу на озеро Світязь,

в туман таємничних лісів.

Воно мені виникло звідкись,

у нього сто сот голосів.

Воно мені світить і світить,

таке воно в світі одне.

– Я Світязь, я Світязь, я Світязь!

Невже ти не чуєш мене?!

І голосом дивним, похмурим,

як давній надтріснутий дзвін:

– Батурин, Батурин, Батурин! –

лунає мені навздогін.

Я річку побачила раптом.

Питаю: – А хто ж ти така?

– Я Альта, я Альта, я Альта! –

тонесенько плаче ріка…

"Я хочу знати, любиш ти мене"

*  *  *

Я хочу знати, любиш ти мене,

чи це вже сон, який уже не сниться?

Моєї долі пекло потайне,

моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,

чи розміняєш суєтно і дрібно?

Краса – і тільки, трішечки краси,

душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,

де все нещадно звичне і щоденне,

ти просто мені дивишся услід

і трохи любиш сни свої про мене?

ЯЩІРКА ІВАШКЕВИЧА

На руїнах грецького театру

гріється, маленька і вертка,

ящірка, яку ще Івашкевич

бачив хтозна скільки літ тому.

Певно, то була її пра-пращурка.

Час ішов і думав не про них.

Все та ж сама і та ж сама ящірка

гріється на сходах кам’яних.

Ні трави, ні дерева, ні кущика.

Ані вранці Божої роси.

Лиш театру грецького акустика

оббива об скелі голоси.

Сон богів, Сицилія, Тринакрія,

що живе у вимірі сторіч, —

ящірка та сама чи однакова

це для неї несуттєва річ.

Але нам, чий термін наче міна,

що під кожним рветься і гримить, —

Сіракузи, Етна, Таорміна,

подаруйте Вічність хоч на мить!

Пані Етна піднімає келих,

повний магми й чорного вина,

і питає, – де той Івашкевич,

що про неї вірші написав?

А його давно уже немає.

Вже він Лету перейшов убрід.

Лиш на сходах ящірка дрімає,

що її ще бачив Евріпід.

"Я, що прийшла у світ не для корид"

*  *  *

Я, що прийшла у світ не для корид,

що не люблю юрби і телекамер,

о як мені упікся і обрид

щоденний спорт – боротися з биками!

Я одягаю пурпуровий плащ.

Бики вже люттю наливають очі.

Я йду на них!.. Душе моя, не плач...

Ці види спорту вже тепер жіночі.