Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 18 страниц)
Вітри з розгону поламали скрипку,
гуде у сосен буйна голова.
Тремтіння віт, і жах, і насолода,
шаленство злив у білому вогні!
Ну, от і все. Одплачеться природа.
Їй стане легше, певно. Як мені.
ПЕЛЮСТКИ СТАРОВИННОГО РОМАНСУ
Той клавесин і плакав, і плекав
чужу печаль. Свічки горіли кволо.
Старий співак співав, як пелікан,
проціджуючи музику крізь воло.
Він був старий і плакав не про нас.
Той голос був як з іншої акустики.
Але губив під люстрами романс
прекрасних слів одквітлі вже пелюстки.
На голови, де, наче солов'ї,
своє гніздо щодня звивають будні,
упав романс, як він любив її
і говорив слова їй незабутні.
Він цей вокал підносив, як бокал.
У нього був метелик на маніжці.
Якісь красуні, всупереч вікам,
до нього йшли по місячній доріжці.
А потім зникла музика. Антракт.
Усі мужчини говорили прозою.
Жінки мовчали. Все було не так.
Їм не хотілось пива і морозива.
Старий співав без гриму і гримас.
Були слова палкими й несучасними.
О, заспівайте дівчині романс!
Жінки втомились бути не прекрасними.
ПЕРЕД ПОРТРЕТОМ ЖІНКИ З ДИТИНОЮ
Лагідна жінко!
У тебе таке обличчя,
ніби на нього відсвіт
кладе непогасний вогонь.
Його не спотворює сумнів,
не мучать його протиріччя.
Твоєму синові тепло
в гніздечку твоїх долонь.
Було безтурботне дівчисько,
таке молоде-зелене.
Звичайним і навіть буденним
здавалось йому життя...
З тих пір, як створила серце —
живе,
людське,
незбагненне —
яким страшним і ворожим
здається тобі небуття!
«Вітрила», 1958 р.
ПЕРШІ КРОКИ
Світ надзвичайно широкий
має укладисті далі.
Від того і перші кроки
майже завжди невдалі.
Безпомічні вірші перші.
Нещасне перше кохання.
Немає ніяких звершень,
а тільки одні поривання.
А потім проходять роки,
з'являється стримана сила.
Поглянеш – а перші кроки
вже й пилом давно притрусило.
І смішно тобі, й сердито,
і ти забуваєш часто:
для того щоб добре ходити,
раз десять треба упасти.
«Проміння землі», 1957 р.
ПЕРШ, НІЖ ПІВЕНЬ ЗАПІЄ…
Петро – не Юда. Він любив Учителя.
І вуст він зроду був би не отверз.
…Коли вели Ісуса до мучителя,
була сльота. Петро апостол змерз.
А тут раби і слуги архирейські
Такий вогонь великий розвели!
Петро подумав: – Я лише погріюсь,
Бо хтозна, чи ще прийдеться коли.
Він підійшов до ницих і бундючних,
І руки грів при їхньому вогні.
Слуга спитав: – Ти також його учень? –
Була сльота. Сказав апостол: – Ні.
Він так сказав, і той його облишив.
Раби і слуги підкидали хмиз.
Месію били. В груди. І в обличчя.
Вогонь горів. Петро дивився вниз.
Коли ж Ісуса повели, одмучили
і розп’яли в такій височині,
слуга спитав: – Ти був між його учнями? –
Горів вогонь. Петро промовив: – Ні.
Він руки грів і зневажав Пілата.
В своєму серці плакав і скорбів.
Але вогонь продовжував палати.
І він сидів, як раб серед рабів.
Бо ж розіпнуть. І хто ж тоді нестиме
святе учення у майбутні дні?
Слуга сказав: – Я ж бачив тебе з тими! –
І втрете він тоді відрікся: – Ні.
Ну, Петре, як? Зігрів свої долоні?
Урятувався? Догоряє хмиз…
Тебе розіпнуть десь аж при Нероні.
Зате інакше: головою вниз.
"Пишіть листи і надсилайте вчасно..."
* * *
Пишіть листи і надсилайте вчасно,
коли їх ждуть далекі адресати,
коли є час, коли нема часу,
і коли навіть ні про що писати.
Пишіть про те, що ви живі-здорові,
не говоріть, чого ви так мовчали.
Не треба слів, навіщо бандеролі?
Ау! – і все, крізь роки і печалі.
"Під вечір виходить на вулицю він"
* * *
Під вечір виходить на вулицю він.
Флоренція плаче йому навздогін.
Ці сльози вже зайві. Минуло життя.
Йому вже в це місто нема вороття.
Флоренція плаче: він звідси, він наш,
Колись прокляла і прогнала вона ж.
Високий вигнанець говорить їй: ні.
У тебе ж є той кондотьєр на коні.
І площі тієї кільце кам’яне,
Де ти присудила спалити мене.
Вважай, що спалила. Згорів я. Помер.
Сім міст сперечались, що їхній Гомер.
А ти ж, моє місто,– єдине, одне! —
О, як ти цькувало і гнало мене!
Прославилось, рідне. Осанна тобі.
Хай ірис цвіте на твоєму гербі...
Дарує їй профіль. Вінків не бере.
Де хоче – воскресне, де хоче – умре.
Одежа у нього з тонкого сукна.
На скронях його молода сивина.
Він тихо іде, він повільно іде.
У нього й чоло ще таке молоде!
Хто скаже про нього: старий він як світ?
Він – Данте. Йому тільки тисяча літ.
"Підвівся Іскра, полковий обозний"
* * *
Підвівся Іскра, полковий обозний,
син Остряниці Якова, Іван.
Увесь блідий, аж під очима чорно.
– Я прошу, люди, вислухать мене.
Багато слів страшних тут наговорено.
Ніхто не говорив про головне.
Я, може, божевільним тут здаюся.
Ми з вами люди різного коша.
Ця дівчина не просто так, Маруся.
Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.
Коли в похід виходила батава, —
її піснями плакала Полтава.
Що нам було потрібно на війні?
Шаблі, знамена і її пісні.
Звитяги наші, муки і руїни
безсмертні будуть у її словах.
Вона ж була як голос України,
що клекотів у наших корогвах!
А ви тепер шукаєте їй кару.
Вона ж стоїть німа од самоти.
Людей такого рідкісного дару
хоч трохи, люди, треба берегти!
Важкий закон. І я його не зрушу.
До цього болю що іще додам?
Вона піснями виспівала душу.
Вона пісні ці залишає нам.
Ще тільки вирок – і скінчиться справа.
І славний рід скінчиться – Чураї.
А як тоді співатиме Полтава?
Чи сльози не душитимуть її?
Уривок з роману "Маруся Чурай"
"Під горою Машук"
* * *
Під горою Машук, на снігу, із простреленим серцем,
в казематі, будь ласка, я приймаю долю таку.
Все це – доля поета. Все це – гідне і справжнє, і все це
не вбиває поетів. Лиш дає їм усмішку гірку.
Але затишок цей, колисання душі щоденне!
Нерозпізнане древо у цьому страшному раю!
Цей розкоханий спокій! Даруйте. Це не для мене.
До побачення. Все. Я вертаюся в долю свою.
"Під маленькими яличками"
* * *
Під маленькими яличками
У смарагдовій траві
Літо виросло суничками —
То по одній, то по дві.
Ой, сестриченько-яличко,
Ти не дряпай моє личко,
Я суничок назбираю
Жменьку мамі і собі!
ПІДМОСКОВНИЙ ЕТЮД
По двійко лиж – і навпростець лісами,
в сніги, у сосни, в тишу – без лижні.
Сполохать ніч дзвінкими голосами,
зайти у нетрі, збитися – аж ні!
То там, то там над соснами димочок,
і в крижаних бурульках бахроми
стоїть такий чудесний теремочок -
друбок бурштину в кружеві зими!
Там Пастернак, а там живе Чуковський,
а там живе Довженко, там Хікмет.
Все так реально, а мороз – чукотський,
а ми на лижах – і вперед, вперед!
Ще всі живі. Цитуємо поетів.
Ми ще студенти, нам по двадцять літ.
Незрячі сфінкси снігових заметів
перелягли нам стежку до воріт.
Зметнеться вгору білочка біжйнка.
Сипнеться снігом, як вишневий сад.
І ще вікно світилось у Довженка,
як ми тоді верталися назад.
Ще нас в житті чекало що завгодно.
Стояли сосни в білих кімоно.
І це було так просто і природно -
що у Довженка світиться вікно...
ПІНГ-ПОНГ
– добридень –
– здрастуйте –
– як справи? –
– спасибі – добре – як у вас? –
– робота – літо – спека – спрага –
– а настрій? –
– добре –
– все гаразд –
– неправда – очі –
– вам здалося –
– ви зблідли –
– обережно – м’яч! –
вогнем мовчання зайнялося –
схрестились погляди – пробач –
кажи слова легкі й порожні –
кажи їх знов – кажи їх знов! –
а так так дивитися не можна –
в настільнім тенісі розмов!
ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.
"Після дощів руйнуються кряжі"
* * *
Після дощів руйнуються кряжі,
осіння мжичка поле бездорожить.
Мене тривожать вулиці чужі,
і самота в останній час тривожить.
А вечорами гаснуть ліхтарі,
розхитані холодними вітрами...
Приходиш ти до мене на зорі.
Приходиш тільки згадками і снами.
«Вітрила», 1958 р.
"Після дощів смарагдова діброва..."
* * *
Після дощів смарагдова діброва,
на білій ріні річка говірка.
І смужка сонця тонко пурпурова
далекий обрій пензликом торка.
Лежить городів гарбузова Мекка.
У тихе небо струменить тепло.
І над стареньким комином лелека
після дощу просушує крило.
ПЛЕМ'Я ТОДА
Біда, коли є цитруси і кава,
коли в землі є золото,– біда!
Біда, коли земля така ласкава,
коли така правічна й молода.
Тоді її пригорнуть і обнімуть.
Тоді її розгорнуть і однімуть…
О пестощі Ост-Індської компанії!
Залиште їм хоч казку, хоч струну!
Вже їх земля – копалини й копальні,
залізні кігті шахт у глибину.
Уже нема квітучої долини.
Не чути в передгір’ях череди.
Лиш чорний ієрогліф бадилини
щось шелестить до мертвої води.
Дівчат красивих тягнуть у гареми.
Страх і покора множать недорік.
На скелях клинописні теореми
вже не вчитає жоден чоловік.
Вже все іде у стерлінгах і центах,
і плем’я тода – це вже не народ,
і безтурботна молодь без акценту
вже розмовляє мовою заброд.
Уже своєї слухати не хоче.
Здається, все. Здається, вже кінець.
…Що він співає, що він там бурмоче,
цей передсмертно посивілий жрець?
Він прихилився в храмі до одвірка,
у тому храмі, де погас вогонь.
Стоїть над ним одна-єдина зірка,
пливе молитва в човнику долонь.
Останній жрець печального народу
бурмоче гімни, складені колись.
Він пояснив би тодам мову тода,
але ж вони вже віри відреклись!
І юнаки, верткі від мімікрії,
вже перешиті на новий фасон,–
хто зна од чого очі щось мокріють,
і сниться їм якийсь забутий сон…
"Пливли ми ввечері лиманом"
* * *
Пливли ми ввечері лиманом.
Моторчик чахкав спроквола.
Десь там за морем, за туманом
Уже Туреччина була.
Співали пісню ми про Байду
І про турецького царя,
Як Байда стрілами глобально
Царя у голову ціля.
А хтось виводив тонко-тонко,
Гули замріяні баси.
В туман, лиман, у річку Конку
Впадали наші голоси.
І так нам вільно, так повільно,
Таке роздолля степове! –
Що так ніхто і не помітив,
Що човен далі не пливе!
Чи, мо, наскочили на камінь?
Чи, мо, бензину вже не є?
Підводне царство з павуками
Нам зрушить з місця не дає.
А ми ж про це не мали й гадки.
Сміється Байда з далини:
– Що, доспівалися, нащадки?
Зіпхніться перше з мілини.
ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА
Заслання, самота, солдатчина. Нічого.
Нічого – Оренбург. Нічого – Косарал.
Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.
Нічого, якось жив і якось не вмирав.
Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі —
після таких років такої самоти —
Овацію таку йому зробили друзі! —
І він не зміг іти.
Він прихилився раптом до колони,
Сльоза чомусь набігла до повік.
Бо, знаєте... із каторги в салони...
не зразу усміхнеться чоловік.
"По вулицях ходять мертві"
* * *
По вулицях ходять мертві,
та їх не бачить ніхто.
Свічки їм не ставлять у церкві.
Крізь них проїжджають авто.
Ніхто їм не скаже: Здрастуй.
Ніхто не присвячує шпальт.
У місті не топчуть рясту,
у місті топчуть асфальт.
Обличчя втомою стерті.
Облом. Тарапата. Бедлам.
По вулицях ходять мертві.
Вони не читають реклам.
Не їм сигналять клаксони.
Не їм мигтить світлофор.
Безсмертні душі безсонні,
над ними святий омофор.
І там, де тіні простерті
каштанів і лип вікових, —
по місту блукають мертві,
які ще люблять живих.
"Погасли кострища стоянок"
* * *
Погасли кострища стоянок.
У землю пішли племена.
Забрали в холодні кургани
сокири, мечі й письмена.
Стьмяніли браслети і гребені,
розпались намиста разки,
що їх одягали древні
смагляві юні жінки.
І келихи срібні, і чаші,
що йшли по кругу колись,
покрилися порохом часу
і холодом тліну взялись...
Та, може, мені здалося —
а час не все переміг.
На чашах тепло збереглося
тих вуст, що торкалися їх.
І в пута тяжкі клинописні
закована з давніх-давен,
в степу оживає пісня
давно занімілих племен.«Мандрівки серця», 1961 р.
"Подаруй мені, доле, у вікнах березу"
* * *
Подаруй мені, доле, у вікнах березу.
Хай спочине душа в оберегах беріз.
Я прийшла у цей світ, щоб пройти обережно,
не завдавши нікому ні смутку, ні сліз.
А натомість я мушу. Усе щось я мушу.
Бог посіяв мене у жорстокі ґрунти.
Тут не можна пройти, не поранивши душу.
Тут свобода не сходить, тут сходять хрести.
17.03.2010
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Поезія згубила камертон..."
* * *
Поезія згубила камертон.
Хтось диригує ліктями й коліном.
Задеренчав і тон, і обертон,
і перша скрипка пахне нафталіном.
Поезія згубила камертон.
Перецвілась, бузкова і казкова.
І дивиться, як скручений пітон,
скрипковий ключ в лякливі очі слова.
У правди заболіла голова
од часнику, політики й гудрону.
Із правдою розлучені слова
кудись біжать по сірому перону.
Відходять вірші, наче поїзди.
Гримлять на рейках бутафорські строфи.
Але куди? Куди вони, куди?!
Поезія на грані катастрофи.
І чи зупиним, чи наздоженем?
Вагони йдуть, спасибі коліщаткам...
Але ж вони в майбутнє порожнем!
Як ми у вічі глянемо нащадкам?!
"Поезія – моя рентгенограма"
* * *
Поезія – моя рентгенограма
над пульсами, над ритмами і тембрами.
Туманності, химерності і плями —
якщо її дивитися у темряві.
Рентгенограму дивляться на світло —
на світло сонця і на світло совісті.
Тоді у ній і серце видно чітко,
і поля легеневого прозорості.
"Український календар 1967", Варшава, 1967
"Поетів ніколи не був мільйон..."
* * *
Поетів ніколи не був мільйон.
Не кожен з них був засновником.
Розбійником був Франсуа Війон,
а Гете, Вольфганг, сановником.
Були серед них дипломати, купці,
сангвініки і холерики.
Були різночинці, лорди, ченці,
лунатики і венерики.
Хто коми вживав, хто писав без ком.
Блондином був чи брюнетом.
Героєм, співцем, мудрецем, диваком.
Але жоден поет не був непоетом.
"Поїдеш прямо – дорога вгору"
* * *
Поїдеш прямо – дорога вгору.
То нелегка, нерівна дорога.
Втомленим, хворим, а може, дітям
Ти віддаси свого вороного.
Сам підеш пішки у передгір'я.
Знатимеш світлу глибінь зворушень.
Люди тобі подарують довір'я,
Ти ж подаруєш їм світлу душу.
Будуть вибоїни, будуть квіти.
Буде тривога, а часом і втома.
Ну, а чи дійдеш ти до вершини,
Це невідомо...
Це невідомо...
"Покремсали життя моє на частки"
* * *
Покремсали життя моє на частки,
на тьмяну січку слів і суєти.
А серце виривається із пастки —
у нетрі дум, під небо самоти.
У мовчазливу готику тополі,
в труда одухотворену грозу.
Я трохи звір. Я не люблю неволі.
Я вирвуся, хоч лапу відгризу.
ПО-ЛИЦЮ-ДОЩ
Великий воїн знищених племен,
в Америці в минулому столітті,
мав найдщшіше із усіх імен,.
він мав, ім’я нечуване у світі;
По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ!
Чи, не тому що в нетрях він, схищався
і від: дощу мабуть, не захищався —
По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ, По-Лицю-Дощ!..
Не Вовчий Плащ, не Бик і не Ведмідь,
не Зуб Мустанга, не Перо Орлине —
він мав ім’я сумне і старовинне,
його лице тверде було як мідь.
Він був високий, гордий і красивий,
із племені, котре не знало зради.
Тоді це плем’я називали «сіу»,
на мові злості щось близьке до «гади».
Він знав про це і не повів бровою
Горіли джунглі, вилягав бамбук.
Його вуста були тугі, як лук,
натягнутий дзвінкою тятивою.
І ті орлині пера на чолі,
той знак звитяг його над ворогами...
Але було вже рідної землі —
ото лиш та, що зараз під ногами.
А завтра, завтра!.. Сивіє волосся.
Чужинські кроки б’ють у груди площ.
Та що ви? Ні. Сльоза?! Це вам здалося,
По-Лицю-Дощ... По-Лицю-Дощ... По-Лицю-Дощ...
ПОЛТАВСЬКИЙ ПОЛК ВИХОДИТЬ НА ЗОРІ
Багряне сонце. Дужка золотава
стоїть над чорним каптуром гори.
На п'ять воріт зачинена Полтава
ховає очі в тихі явори.
Спадає вечір сторожко, помалу,
ворушить зорі в темряві криниць.
Сторожа ходить по міському валу,
і сови сплять в западинах бійниць.
«Вартуй! Вартуй!» – з Курилівської брами.
«Вартуй! Вартуй!» – від Київських воріт.
Уже стоять вози під яворами.
Полтавський полк готовий у похід.
Годуйте коней. Неблизька дорога.
Благословіть в дорогу, матері.
А що там буде, смерть чи перемога, —
Полтавський полк виходить на зорі!
Тай бій гримить. Там гине наша воля.
Там треба рук, і зброї, і плечей.
І що там варт чиясь окрема доля,
той тихий зойк у безмірі ночей?..
Вогненна зірка в небі пролітала,
сичі кричали, вісники біди.
На сто думок замислена Полтава
вербові гриви хилить до води.
Був правий суд. І вирок оголошено.
Усе як слід. За що себе вкорить?
…Мовчить Полтава, наче приголомшена.
Перехотілось людям говорить.
А власне, що ж, такі часи криваві.
Що варт життя? Ну, стратять ще когось.
Промчався вершник по німій Полтаві —
у серці міста громом віддалось.
Простугоніло смутком вечоровим,
хитнуло тиші синій оксамит.
І тільки вершник за полтавським ровом
десь даленіє цокотом копит…
Самотній вершник зникне за туманом.
Сторожа вслід подивиться йому.
Той вершник зветься Іскрою Іваном.
Йому сьогодні тяжче ніж кому.
Уже він там, уже за далиною,
вітрами тугу спалює з лиця.
Що ж, горе горем, а війна війною.
Послав полковник гетьману гінця.
«Вартуй! Вартуй!» – з Курилівської брами.
«Вартуй! Вартуй!» – від Київських воріт.
Уже стоять вози під яворами.
Полтавський полк готовий у похід.
Годуйте коней! Шлях їм далеченький.
Пильнуйте славу полкових знамен.
Полтаво! Засвіт встануть козаченьки.
Ти припадеш їм знову до стремен.
Так само засвіт встануть з полуночі.
А ти за них, Полтаво, помолись.
Лиш не заплаче свої карі очі
та Марусенька, як було колись…
Уривок з роману «Маруся Чурай»
ПОЛЬОВІ ДЗВІНОЧКИ
Піднімає джміль фіранку,
Каже: – Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, ночувалось
Чи дощу не почувалось?
Виглядає бджілка з хатки: —
У дзвіночку добре спатки.
Цей дзвіночок – як намет.
Тільки дощ – як кулемет.
ПОЛЯ МОГО ДИТИНСТВА
Колосисті поля в золотому безсонні.
Колосисті поля в колисанках вітрів...
Де не йду я тепер, —
бродить пам’ять моя босоніж
по росі, по траві, по стерні незабутніх полів.
Тут зростала моя неспокійна дитяча мрія.
І диханням простору навік пройнялась.
І на білім крилі паперового змія
в синє небо уперше вона піднялась.
Над полями вночі мерехтіли Стожари.
Недосяжні волошки у небі цвіли...
Пролітали роки,
наче звихрені хмари, —
випадали дощем і громами гули.
І мужніла душа.
Вище зір підіймалася мрія.
І проходило серце крізь бурю й вогонь.
...Тільки біле крило паперового змія
ще і досі летить над полями дитинства мого.
«Мандрівки серця», 1961 р.
"По сей день Посейдон посідає свій трон"
* * *
По сей день Посейдон посідає свій трон.
У правиці тримає тризуба.
В голубій одіссеї реліктових крон
причаїлась і зваба, і згуба.
За кущами заліг як не Фавн, то Амур.
А мужчини високі і мужні.
І виходить із піни антична ґламур,
виливаючи море із мушлі.
Понад хмари стоїть величавий Парнас.
На Олімпі лютує Юнона.
І Пегас, як фугас, пролетів і погас,
зачепивши крилом Посейдона.
Просто хочеться моря. Ні Скілл, ні Харибд.
І богиню із піни, невзуту.
Поки танкер якийсь не наскочить на риф
й не розіллє муари мазуту.
"Послухаю цей дощ"
* * *
Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди –
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутніть.
"Посмішки, цвітіння людських облич"
* * *
Посмішки,
цвітіння людських облич —
червоні троянди пристрасті,
білий гнів ломикаменю,
колюча шипшина зневаги,
сині іриси втоми, —
мене морозить, коли я бачу посмішку пошляка
або лакизи.
Хлопавкою для мух
убивати б такі посмішки!
"Дніпро", кн. 12, грудень 4
"Постривайте, куди ж ви, куди"
* * *
– Постривайте, куди ж ви, куди?
– Ми назустріч, назустріч – і мимо!...
Поїзди мої, поїзди,
ви бродячі мої побратими.
Ваша доля – невпинний шлях.
З далечінню не розминутись...
Коли поїзд гукає в полях, —
так і хочеться відгукнутись...
«Мандрівки серця», 1961 р.
"По цьому Дніпру пливли човни з Візантії"
* * *
По цьому Дніпру пливли човни з Візантії.
Царівна пливла, їй було вісімнадцятий год.
Про неї писали хіба ж такі грамотії!
Колись її сватав і вікінг, і русич, і гот.
Дніпро був широкий, і овидом вельми дивен.
І дзеркало слави було ще тоді не криве.
І Київ стоїть. І стоїть кам'яний Володимир.
І в пам'яті їхній царівна пливе і пливе.
Із циклу «Коротко – як діагноз», «Літературна Україна», 14 жовтня 1993 р.
"Починають зорі пригасати"
* * *
Починають зорі пригасати.
В пам’яті сутуляться хрести.
Альбіоні, Верді, Сарасате,
поможіть цей сум перебрести!
14.11.2007
«Мадонна перехресть», 2011 р.
ПОШТОВА СКРИНЬКА
Останні квіти.
Перший іній.
Свинцеве листя.
Срібний ґанок...
Поштову скриньку в колір синій
дідусь фарбує цілий ранок.
Погріє руки у рукавах.
на скриньку збоку поглядає.
Яскрава скринька, ой яскрава!
Від кого ж він листів чекає?
Такий старий і одинокий,
чоло скорботою вгорнулось.
Година.
Тиждень.
Місяць...
Роки!
Сини з війни не повернулись.
Спустіли храми голубині,
і розхитався ветхий ґанок...
Поштову скриньку в колір синій
дідусь фарбує цілий ранок.
«Вітрила», 1958 р.
ПРАЩУР
Коли ридали сосни янтарем
і динозаври ніжились в щириці,
коли ще жив у пралісі пралев,
коли у небі глибали праптиці,
коли льоди зсувалися із гір
і ще була не ящірка, а ящір,—
який він був, мій особистий пращур,
неандерталець, вертикальний звір?
А він же був, той дикий, той праперший,
котрий жарину виглядів од хвищ,
на стійбища людинячі приперши
ведмедя із пралютих сукровищ.
Йому іще кохання і не снилось.
Він знав ще, може, тільки букву «р-р-р».
Душа іще нічим не осінилась,
і розум був іще кошлатий... Бр-р!
Сліпого духу зарості дрімучі,
печерна тінь у потолоччі трав,
він що себе питаннями не мучив,
не каявся, не сіяв, не орав.
У груди сарні вскіплював стрілу
і твердо спав, упоравши ведмедя.
І наче Богу, кланявся дуплу,
де срібні липи чаділи від меду.
Він з лапи їв. Криваве м’ясо плямкав.
Та в ніч, коли зацвів гіркий мигдаль,
погладив раптом рябомизу самку
і перший в світі винайшов печаль.
"Пригадаєш забуту казку"
* * *
Пригадаєш забуту казку,
цяцьку, знайдену в лободі,
на озерах зелену ряску
і кораблики на воді, –
і душі дитяче начало
(найчастіше, що маєш ти)
потяглося до тих причалів,
де твої почалися світи,
звідки виплив ти якось вдосвіта
у простори, такі голубі,
ані хліба,
ні сили,
ні досвіду
на дорогу не взявщи собі.
І маленькі були неполадки,
і великі були нелади,
і ніщо не здавалось випадком,
бо лишало на серці сліди.
«Вітрила», 1958 р.
"Признаватися, може, й не варто"
* * *
Признаватися, може, й не варто,
щоб не знав ти і відав,
як, приклавши лінійку до карти,
виміряю між нами віддаль.
Сантиметри старанно множу.
Кілометри ретельно ділю.
І з усіх підрахунків виводжу,
що, мабуть, я тебе люблю.
«Проміння землі», 1957 р.
"Прийомний син барона був баран"
* * *
Прийомний син барона був баран,
що набирався лоску при лакузах.
Альковний кіт, кадрильний ветеран,
типовий фат в обтягнутих рейтузах.
Ну що він міг? Сказати комплімент.
Посмакувати пошлий анекдотик.
Продутись в карти, вибрати момент
і спромогтися на двозначний дотеп.
Страшна душа, як озеро Лох-Несс.
Не вписана в безсмертну партитуру.
І хто б він був без Пушкіна, Дантес?
А так він теж ввійшов в літературу.
"Прийшов у місто дуже гарний лось"
* * *
Прийшов у місто дуже гарний лось.
У надвечір’ї деревом здавався.
Сказали люди: – Це нам так здалось, —
і через те ніхто не здивувався.
А що такого? Лосі нам рідня.
Креснув рогами – як трамвайні дуги.
Він, може, йшов до мене навмання —
з моїх лісів, з чорнобильської туги.
"Природа мудра. Все створила мовчки..."
* * *
Природа мудра. Все створила мовчки.
Росинку поту втерла на брові.
На буреломах сходять мухоморчики —
театр ляльковий просто на траві.
Один великий, в брилику озерце.
Оранжеві, червоні ковпачки.
Здається, вийде гномик в камізельці,
застебнутий на срібні гаплички.
І вклониться. Задзвонить бубонцями.
Драбиночку приставить до гриба.
І краснолюдки підуть з куманцями
повз гриб, що зветься Жаб’яча Губа.
Ідуть, ідуть, ідуть та спотикаються.
А на грибку, під криласом пташок,
з великим пензлем, у зелених капцях
фарбує гном оранжевий дашок.
Йому злізати високо і круто.
Він пензель той тримає обома.
Як гарно все! І все така отрута.
І сіє дощ... І гномиків нема...
ПРИТЧА ПРО ІМ'Я
Одного разу
десь у антиквара
серед старого мотлоху знайшли
шедевр мистецтва.
То була картина,
покрита пилом.
Хтось провів байдужо
по полотну рукою, —
і зненацька
в щілину очі глянули живі.
Гарячі, відчайдушні і веселі,
вони на всіх дивились з далини
крізь пил віків
і морок забуття.
Вони сміялись —
що їм забуття?
Що їм якихось два чи три століття,
якщо мірило існування – вічність?!
Всі заніміли,
навіть врівноважені,
скептичні, завжди стримані знавці.
А потім обережно і побожно
обтерли пил,
вдивлялися в мазки,
вивчали фарби, школу і манеру.
Хто це?
Веласкес, Дюрер, Тіціян?
Чи, може, зовсім невідомий майстер?
Мовчало загадкове полотно.
Ні найдрібніших літер, ні ознаки...
Художник, певно, написав картину
і, вражений великою красою,
забув ім’я поставити своє!..
А тут же, поруч, висіла картина
когось із містечкових живописців.
Така собі,
всього у ній потроху,
а головне —
ім’я на видноті,
мале ім’я із літер величезних!
«Мандрівки серця», 1961 р.
ПРИТЧА ПРО РІКУ
Давно колись була ріка Діала.
І цар персидський на імення Кір.
І лотоси біліли, мов піали.
І берег грав вогнями, як факір.
То царське військо йшло на переправу.
Священний кінь з недогляду втонув.
І Кір порушив проти неї справу.
Судив ту річку. І таке утнув:
Він присудив, щоб не було Діали.
Він смертний вирок їй оголосив.
Звелів прорити у пісках канали,
Зрубав дерева й трави покосив.
Одвів ті води у всі боки сущі.
Ріка умерла. Не було ріки.
Пройшло по неї військо, як по суші.
Пройшло те військо… І пройшли віки…
Піски пустель засипали канали.
Ріка в русло вернулася своє.
Царя немає. Є ріка Діала.
Немає Кіра. А Діала є.
ПРИЧМЕЛЕНІ ГНОМИКИ
В пивничці на лото сиділи п’яні гномики.
Вони кричали: – Хто
поруйнував нам домики?
Вони горлали: – Ми
всіх наб’ємо, налупимо! —
Хтось усміхався: – Хми, —
і розглядав крізь лупу їх.
Вони гукали: – Бой!
Іще вина, три порції. —
Зітхнула мишка: – Ой,
велика річ пропорції.
"Пробачте, осінь, я вас не впущу"
* * *
Пробачте, осінь, я вас не впущу.
У вас мороз на скронях.
Не барабаньте пальцями дощу
вночі по підвіконнях.
Я краще ось пораджу вам —
вдягніть пурпурні шати.
Бо вже пливе Левіафан,
і треба поспішати.
ПРОВОДИ
Хрести дубові туляться в берізках.
Квітує поле в пахощах медове.
Прославши скатерті при обелісках,
своїх солдатів поминають вдови.
Вже оддзвонили дзвони великодні.
Вже на гробках молебні одслужили.
Такі сумні й задумані сьогодні,
ой, затужили вдови, затужили!
Що мій лежить за Віслою, далеко.
Якби землі хоч рідної на труни.
А ті ж обличчя – як скрипкова дека,
що вже на скрипці порвані всі струни.
А мій пропав десь безвісти, не знаю.
Чи хоч над ним горбочок нагорнули?
Як я ж тепер чужих тут поминаю,
щоб і мого десь люди пом'янули!
А я ж нічого в бога не просила,
мені ж тоді було хоч в ополонку,
що я ж дитя під серцем ще носила,
а вже мені прислали похоронку.
Великий день... Великдень Перемоги..
Все ж наче вчора. А літа минають...
На проводи, в степу біля дороги,
своїх солдатів вдови поминають.
"Прости мені, мій змучений народе"
* * *
Прости мені, мій змучений народе,
Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх, усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми, але у бік безодні.
"Простіть мені усі, кого образила"
* * *
Простіть мені усі, кого образила,
бо в суєті бурхливого життя
я грубо розкидалась фразами,
але прийшла пора для каяття!
Простіть за те, що часом мимоволі,
а іноді по власній несвідомості,
я всім вам завдавала болю...
В мені кричить сльозами голос совісті.
Простіть мені за зроблене і сказане,
за ненадану мною допомогу,
за ревніть, за брехню й за всі образи,
за нелюбов і за сердець тривогу.
"Простіше простого – зустрітись"
* * *
Простіше простого – зустрітись
в юнацькі дні,
в хороші дні,
спинитись,
пильно придивитись
і покохатися...
Так ні!
Було потрібно розминатись
на десять зим,
на десять літ.
Було потрібно подаватись
одне до одного в обхід.
Забути марення квітчасті,
пізнати смуток самоти
і, вже зневірившись у щасті,
впритул до щастя підійти.
«Вітрила», 1958 р.
"Простору! Простору! Простору"
* * *
Простору! Простору! Простору!
І щоб ніяких травм
І чогось такого простого
Як проростання трав
І чогось такого дивного
Як музика без блаженств
І слова хоча б єдиного
Що має безсмертний сенс!
"Прощавай! Щасливої дороги"
* * *
Прощавай!
Щасливої дороги!
Відгриміть, колеса, відгриміть...
Вечір вийшов з яру,
як з барлога
волохатий заспаний ведмідь.
Захід сонця прямо пахне медом;
Пахне медом сонячний бурштин.
Вечір лізе в пасіку ведмедем
через обрій – ніби через тин.
Вилітають в небо зорі-бджоли
і ведмедя жалять, золоті...
Поїзд твій завмер за видноколом..
Прощавай!
Щасливої путі!
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Прощай, морська корово із Командорських островів..."
* * *
Прощай, морська корово із Командорських островів!
Чудовисько, релікт, створіння ластогруде.
Десь бачили тебе, останню із корів.
Ти вимерла як вид. Тебе уже не буде.
Десь бачили тебе. Ти вийшла із води
екологічним зойком океану.
Останній дивогляд морської череди! —
жив тисячу століть, а я вже не застану.
Корівонько, що їла, що пила?
Медузами цвіли твої альпійські луки.
Коли на глибині ти царствено пливла,
всі мертві кораблі дивилися крізь люки.
Сиділа б собі там і паслася на дні.
