Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 18 страниц)
І сам на себе споглядає збоку —
чи є в його агонії краса...
Кобзарю мій!
Поете мій високий!
А як же ти поезії писав?
– Я не писав.
Я плакав і сміявся.
Благословляв, співав і проклинав.
Сказати правду —
мало турбувався,
як я при цьому збоку виглядав.
II
Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень – безліч.
Тиші – анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно голубі...
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
– А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям,
пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам'ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
"Коли вже люди обляглися спати"
* * *
Коли вже люди обляглися спати,
коли вже місяць вилузнувся з хмар,
коли спартанка Києва, не Спарти,
лиш я світила вікнами в бульвар, -
тоді із ночі, з пітьми, з порожнечі,
де зіп'ялася вежа на котурн,
мені хтось душу тихо взяв за плечі -
заговорив шопенівський ноктюрн.
А то були якісь магічні пальці.
Вони німіли на якомусь "фа".
І прислухались...
І боялись фальші.
Так, як боїться і моя строфа.
Вони вертались, мучились, питали.
Вони відклали славу на колись.
Вони ту фальш роздерли, розтоптали,
і аж збіліли, так вони сплелись.
Ніхто не знав. Цього й не треба знати,
як десь ламає пальці віртуоз...
Щасливий той, хто ще не вміє грати.
Він сам собі Шопен і Берліоз.
"Коли ганяли голку патефони"
* * *
Коли ганяли голку патефони
у затишку тодішніх рукоділь,
я змалку чула «Корневільські дзвони»,
хоча й не знала, де той Корневіль.
А потім, потім...Потім, як усі ми,
почула раптом дзвони Хіросіми.
А потім – дзвін Чорнобиля. І зону.
І серце дзвону в попелі руїн.
І Фукусіму, де вже й не до дзвону.
Який він буде, наш наступний дзвін?!
14.04.2011
«Мадонна перехресть», 2011
"Коли гончар спускає з круга"
* * *
Коли гончар спускає з круга
по-людськи зроблене горня, —
його стрічають, наче друга,
і все село йому – рідня.
А у неділю край базару,
серед зеленої трави,
ростуть гарячі, прямо з жару,
смугляві глиняні гриби.
І майстер тут же сивобровий,
не осторонь, не крадькома.
Чого там, глечики здорові,
горнят надтріснутих нема.
Дають їм люди щигля в боки.
Вони гудуть на всі лади.
Оце так глечики, нівроку!
Оце горнята, хоч куди!
Сміється майстер. Він багатий.
Не так тим виторгом, мабуть,
як тим, що всі його горнята
отак малиново гудуть!
Ну, а цікаво, що б за вигляд
тут дехто із поетів мав,
якби при них такого щигля
хто-небудь їхнім віршам дав?
"Літературна газета", 26 січня 1962
"Коли замовкли менуети"
* * *
Коли замовкли менуети
і звук божественних терцин,
були й музики, і поети,
але не так, як перед цим.
Ішли віки, мінялись люди.
Адреси змінював Парнас.
Було все так, як вже не буде,
як вже при них, а не при нас.
О ради Господа святого!
Усі ж бувають молоді.
А все не так, як після того,
і все не так, як при тоді.
16.04.2010
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Коли народжується вітер"
* * *
Коли народжується вітер,
то бурею його не зву.
А що, як він не зломить віти,
а тільки здійме куряву?
Притрусить пилом трави, листя,
та так, що трудно буде змить,
що потім з них і злива чиста
брудною цівкою збіжить….
Коли народжується вітер,
то бурею його не зву.
Дивлюсь, як оживають віти.
І просто слухаю траву.
Тремтіння, шелест, наростання —
і вітер бурею вже став…
А я повірю в це остання —
після садів і після трав.
«Проміння землі», 1957 р.
"Коли поетів буде, як машин"
* * *
Коли поетів буде, як машин,
вони вже не ходитимуть ногами.
Тоді старі критерії вершин
покриються навіки вже снігами.
І буде форма, буде навіть зміст,
шасі, таксі, готелі і мотелі...
Благословен останній альпініст,
що буде вгору дертися по скелі!
"Коли прибуває смуток"
* * *
Коли прибуває смуток,
як повінь,
зваливши загати, —
темнішають хмари й тіні,
тьмяніє річна глибінь...
Коли прибуває щастя,
коли починаєш кохати, —
здається, на землю від тебе
лягає світліша тінь.
«Вітрила», 1958 р.
"Колись давно, в сумних біженських мандрах..."
* * *
Колись давно, в сумних біженських мандрах,
коли дитям я ледве вже брела,
старі хатки в солом’яних скафандрах
стояли в чорних кратерах села.
Дроти бриніли арфою Ерделі.
Гострила вухо темрява у шклі.
Як тяжко стукать у чужі оселі,
бездомним бувши на своїй землі!
Чужі оселі... Темний отвір хати.
Ласкавий блиск жіночої коси.
А потім довго будуть затихати
десь на печі дитячі голоси.
Уже сидиш зі жменькою насіння.
Уже привітно блима каганець.
Уже в такому запашному сіні
в твій сон запрігся коник-стрибунець!
І ніч глуха. І пес надворі виє.
І світ кривавий, матінко свята!
Чужа бабуся ковдрою укриє,
своє розкаже, ваше розпита.
І ні копійки ж, бо не візьме зроду,
бо що ви, люди, на чужій біді?!.
А може, то в душі свого народу
я прихилила голову тоді?
"Коли у тузі вічної розлуки..."
* * *
Коли у тузі вічної розлуки
супутник людям голос подає, —
я думаю – у точності науки
яке мистецтво і натхнення є!
Ані строфи сумнівної, ні слова,
ані одного зайвого рядка...
А скільки в нас поезій випадкових
з нічого й ні для чого виника!
Байдужих слів металу нетривкого,
думок затертих
і порожніх слів...
Зроби супутник із добра такого, —
напевно, вище носа б не злетів.
«Мандрівки серця», 1961 р.
КОЛЬОРОВІ МИШІ
Давно, іще в шістсот якомусь році,
ну, цебто більш як три віки тому,
коли носили шпаги ще при боці
і розважали стратами юрму,
коли відьом палили при народі,
коли наук не знали ще ладом, —
кажу, давно, кажу, у Вишгороді
підсудна Анна стала пред судом.
Було тій Анні, може, десять рочків,
Її привів розлючений сусід.
Багряне листя, кілька тих листочків,
останнє листя із кленових віт
було на стіл покладене, як доказ,
і шаруділо тихо на сукні.
Осіннє сонце, яблуко-недоквас,
стояло в голих кленах у вікні.
І той сусід сказав тоді у тиші:
– Панове судді! Я її привів.
Вона робила... кольорові миші
з оцих ось жовтих і сухих листків.
Ото складе листочок до листочка,
два рази хукне – так і побіжать.
У мене діти, в мене син і дочки,
у них цяцьки так жужмом і лежать.
Вони були нормальні і здорові,
а ця чаклунка збила їх з пуття.
Вночі їм сняться миші кольорові.
Од тих мишей немає нам життя!
Тоді суддя в судейській чорній мантії
сказав:
– Життя – це справа без гарантії.
Чаклунок ми караєм по закону.
Перехрестіться, пане, на ікону.
Скажіть суду: вона із димаря
вночі літала чи згасила зірку?
Чи вам ті миші згризли сухаря,
а чи прогризли у підлозі нірку?
Сусід сказав, що миші ті якраз
такої шкоди не чинили зроду,
що в господарстві наче все гаразд,
а йдеться швидше про моральну шкоду.
Суддя спитав: – Вони на вас гарчать?
– Та, – каже, – ні. Але вони яскраві. —
Два рази хукнув писар на печать.
Сиділа тихо дівчинка на лаві.
Був сірий день. І сірий був сусід.
І сірий стіл. І сірі були двері.
І раптом нявкнув кольоровий кіт.
Залив чорнилом вирок на папері.
"Комусь – щоб хліба скибка"
* * *
Комусь – щоб хліба скибка.
Комусь – щоб тільки лаври.
Одна душа – як скрипка,
а друга – як літавра.
А тут не все так чітко.
То крила, то вериги.
Від Баха – до чечітки.
Від "чижика" – до Ґріґа.
Від ніжного ноктюрна –
до громових симфоній.
Від буйного обурення –
до сміху саксофонів.
Всі голоси природи,
всі види й різновиди,
від голосу народу –
до писку індивіда.
Все в душу входить вперто.
Ввійшло – навік зосталось.
Оце такі концерти.
Аж серце надірвалось.
"Літературна газета", 26 січня 1962
КОНЦЕРТ ЛІСТА
Я вперше в Києві. Це місто —
прекрасне, як усмішка долі.
Але тут мер не знає Ліста.
Я буду грати на Подолі.
Ну, що ж, я згоден. Все готово.
Я їх презирством покараю.
Це зветься площа Контрактова.
Вони торгують. Я їм граю.
Які зачовгані антракти!
Панки долонь тут не шкодують.
Вони підписують контракти,
а потім шумно аплодують.
Я знаю: їде з Відня шулер.
О, так, рулетки тут хороші.
Йому байдуже —
Ліст чи Шуберт,
Йому хоч Моцарт —
аби гроші.
Я задихаюсь, я вмираю.
Товар лицем, лице – товаром.
Я й те, що виграю, програю.
Я запущу в них гонораром!
Я грав уже й перед царями,
я й перед цими граю щедро,
аж склади скла і порцеляни
задеренчать їм од крещендо.
Ці торгаші і їхні кралі!
Ці фіжми, фраки у кареті.
О болю мій, я бачу в залі
одне обличчя, друге, трете!
О люди, хто ви? Хто ви? Хто ви?!
Ви є? Ви тут? Я вас не втратив?!
Це зветься площа Контрактова,
а ви прийшли не для контрактів.
Я граю вам, а не тій решті.
І я кажу: «Спасибі долі!» —
в Парижі, в Римі, в Будапешті.
І тут так само. На Подолі.
КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ
Мої кохані, милі вороги!
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги,–
людина може вдаритись в апатію.
Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.
Спортивна форма – гарне відчуття.
Марудна справа – жити без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.
Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі –
то в результаті сутичок із вами.
Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.
«КОРОТКО – ЯК ДІАГНОЗ»
Цикл, уривки
* * *
Дерева хитаються. Дохитують XX століття.
Підбиті народи в огонь випадають із гнізд.
Кружляє планета. І штучні її сателіти
виносять у космос свій чорний зачаєний вміст.
Куди одлетіло крило самобраної скатерті?
Іще й не поблякло народного взору шитво.
Всі люди як люди. Слов’янство стоїть як на паперті, —
а мо’ хто гостинця підкине їм на Різдво?
* * *
І знов сидять при владі одесную.
Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую.
* * *
Ми у просторі чи в прострації?
Деградуємо чи грядем?
У нас уже солов’ї хрипнуть від радіації.
У нас уже розікрадений наш Едем.
Світ ще не відкрив нас, як Колумб Америку.
Всі цивілізації будуть вже старі, —
А ми іще раз відродимось, і затанцюєм по телеку.
І сюрчатиме коник на кожному пустирі.
* * *
Перегорюєм ще раз – і вперед.
В апофеоз витійства і крутійства.
Допасувавши слово до потреб
горілкою налитого суспільства.
І все про волю будем гомоніть.
Будити мисль затуркану і кволу.
А вже ж нема попереду століть,
щоб триста років знов іти по колу.
* * *
Нації вмирають не від інфаркту.
Спочатку їм відбирає мову.
* * *
Покотили Україну до прірви.
* * *
На вербах золотих вродили дикі груші.
Зникає мій народ, як в розчині кристал.
Той шолудивий чорт купує вбогі душі.
Новим вождям вже мостить п’єдестал.
Купуй, купуй, купуй! – чого ті душі варті?
Мости, мости, мости! – впаде і ця мана.
Все людство вже збулось. Лиш ми іще на старті.
А на шляху – то прірва, то стіна.
* * *
Така до слави приналежність!
Така свобода і пісні!
Декоративна незалежність
Ворушить вусами вві сні.
* * *
Це вже ніхто, ні нація, ні люди.
Історія зіграла в нічию.
Одурені і ті, що одурили.
В лісах душі заводяться горили.
На зміну гуманістам приходять гуманоїди.
У парниковому ефекті зійдуть нові популяції.
Страшна ціна духовної інфляції.
* * *
Перелицьовані новатори.
Які річки, такі й фарватери.
Пора спускать на воду кораблі,
а у нас тут мальовані глечики
на болоті плавають.
* * *
Не там шукаєм істину, не там!
Ці болота потрібні болотам.
Забалотуйте болота,
бо знову буде істина не та.
Зелена твань, болотяні пастелі!
Трясовина, що поглинає слід.
Мойсей народ виводив із пустелі.
Де той Мойсей, що виведе з боліт?!
* * *
Починалося з Хаосу. Йдеться до порожнечі.
У порожнечі нема резонансу. До кого волати,
Господи?!
* * *
Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.
Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на «ти».
Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм
у колективних нетрях самоти.
Душа ніяк не вийде із-під варти.
То культ особи, то культура мас.
Колись ми, кажуть, виникли від мавпи.
Надалі мавпа виникне від нас.
* * *
Скільки тих бідолашних волали у цій пустелі!
І що ж? А нічого. Час від часу вона
таки ворухнулась.
* * *
Життя – це пастка і життя – це пустка.
Це сон про себе і нема коли.
А може, й смерть – це теж лише відпустка
у кілька втілень тої ж кабали?
А може, все це – піднебесний тир? —
Хатки, дерева, люди, птиці, звірі —
де все якийсь незримий богатир
приходить постріляти на дозвіллі.
* * *
По цьому Дніпру пливли човни з Візантії.
Царівна пливла, їй було вісімнадцятий год.
Про неї писали хіба ж такі грамотії!
Колись її сватав і вікінг, і русич, і гот.
Дніпро був широкий, і овидом вельми дивен.
І дзеркало слави було ще тоді не криве.
І Київ стоїть. І стоїть кам’яний Володимир.
І в пам’яті їхній царівна пливе і пливе.
* * *
В озонову дірку подивився янгол:
– Господи, скажи їм, щоб вони схаменулись!
* * *
На це не здатен був пітекантроп.
Летить земля – обпечена пелюстка.
Маркіза Помпадур сказала: «Хоч потоп!»
А після нас залишиться —
хоч пустка?
* * *
Поховані чорнобильські ліси!
Не забувайте наші голоси.
* * *
Прийшов у місто дуже гарний лось.
У надвечір’ї деревом здавався.
Сказали люди: – Це нам так здалось, —
і через те ніхто не здивувався.
А що такого? Лосі нам рідня.
Креснув рогами – як трамвайні дуги.
Він, може, йшов до мене навмання —
з моїх лісів, з чорнобильської туги.
* * *
В минулому у нас відняли майбутнє.
В майбутньому нам віддадуть минуле.
А де ж наше життя сьогочасне?!
* * *
Таке століття – навіть зрячі йдуть наосліп.
* * *
Так багато попелу на світі,
що він уже не стукає в груди людства.
* * *
Імперія – гріховність і верховність.
Іови націй в череві кита.
Проникливі балачки про духовність.
і шовінізму чорна блекота.
* * *
Не хочу грати жодної з ролей
у цьому сатанинському спектаклі.
* * *
Куди подітись від політики?
Залізла в душі нам по ліктики.
Базарна баба, перепродуха.
Блудяжниця, була і є.
Грабує душі нам без продиху,
на чорних ринках продає.
* * *
Я на планеті дерево людське.
Мене весь час підрубують під корінь.
* * *
В мені щодня вбивають Україну.
* * *
Вночі із хаосу безсоння,
коли мій Всесвіт ожива —
як срібні птиці вилітають
ще неприборкані слова.
За день банальностей і фальшу
ото піднімеш стільки тонн, —
що не напишеш, що не скажеш,
«Не те!» – застогне камертон.
А день схитне свою орбіту.
Вступає ніч в свої права.
І Хтось диктує з-понад світу
непередбачені слова.
* * *
Доповнення до античних джерел:
нашого Прометея клював двоглавий орел.
* * *
Ми – сталкери на власній Батьківщині.
* * *
Не бачу обличчя істини,
воно спотворене болем.
* * *
Держави, уряди, вожді... Вожді, міністри,
Генерали...
Не розраховуй на життя, вони уже його забрали.
* * *
Ой, осінь, осінь, барви чудотворні!
Як журавлі кричать твої: «Курли!»
Які минають люди неповторні!
Хоч би іще хоч трошки побули!
Уже дерева – як рогаті олені.
Останнє листя облітає з крон.
Душа стоїть у пам’яті як в повені.
І тільки світить бакени Харон.
* * *
Моє життя – в скарбницю горя внесок.
Заплачено сповна – за все, за все, за все.
Душа – як храм з очима древніх фресок.
Все бачить. Все мовчить. Все далі понесе.
«Літературна Україна», 14 жовтня 1993 р.
"Коти, зайці, ведмедики, лисиці"
* * *
Коти, зайці, ведмедики, лисиці,
рожева мавпа і зелений слон, —
мій зоопарк, і плюшевий, і ситцевий,
і черепаха, взута в поролон.
Їм в шафі тісно, а куди подіти?
У світі теж – там криза, там війна.
І діти виросли, вони уже не діти.
А я люблю зеленого слона.
Він гарний слон, у квіточки і в цятки.
Тут навіть є шовковий леопард.
А вже століття навіть не двадцяте,
ну, але то вже інший зоопарк.
Там все хтось в когось цілиться наосліп,
ніякі звірства вже не дивина.
Великий світ. І діти вже дорослі.
А я люблю зеленого слона.
27.05.2011
«Мадонна перехресть», 2011 р.
"Кохання, вірність – істини одвічні"
* * *
Кохання, вірність —
істини одвічні.
Створили їх іще до нас, давно.
А ми...
Що ж ми?
Лиш випадкові стрічні.
Яке гірке,
яке гірке вино!
А треба пити. То хороший звичай.
Його створили теж до нас, давно...
За нашу зустріч!
За прощання наше!
Яке гірке,
яке гірке вино!
«Мандрівки серця», 1961 р.
"Кощій Безсмертний зону стереже"
* * *
Кощій Безсмертний зону стереже.
Котигорошко зайця переймає.
А Колобок питається: – Невже
тих діда й баби у селі немає?!
Для кого ж квітку в полі п'є бджола?
Куди ведуть ці знаки придорожні?
Як довго в селах казка не жила!
Тепер вернулась, а вони – порожні.
"Красива осінь вишиває клени"
* * *
Красива осінь вишиває клени
Червоним, жовтим, срібним, золотим.
А листя просить: – Виший нас зеленим!
Ми ще побудем, ще не облетим.
А листя просить: – Дай нам тої втіхи!
Сади прекрасні, роси – як вино.
Ворони п'ють надкльовані горіхи.
А що їм, чорним? Чорним все одно.
КРИЛА
(Уривок з поеми "Чайка на крижині")
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина...
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір"я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає...
А крила має. А крила має!
Див. "Чайка на крижині"
"Крилатий грім, вуздечка блискавиці"
* * *
Крилатий грім, вуздечка блискавиці.
Ліси пригнули голови д’землі.
Ущухли води і примовкли птиці,
Поснули в травах квіти й мотилі.
Ворона сіла на старенький бовдур,
Сидить, крилом обмахуючи одур.
У річці важко ходиться лящу.
Лепече листя, хочеться дощу.
"Криши, ламай, трощи стереотипи"
* * *
Криши, ламай, трощи стереотипи!
Вони кричать, пручаються, – ламай!
Хоч давня звичка з профiлем Ксантиппи
благає, плаче, просить: «Не займай!»
Вiдкинь її в м’яку дрiмоту спалень.
Вона тобi нелюба. Ти болиш.
Гори. Щезай в пожежах самоспалень,
в гiрких руїнах власних попелищ!
Обвуглюйся. З дияволом грай в тенiс.
Згори на попiл в думах i лiтах.
Хай вилiтає не той самий фенiкс,
а зовсiм iнший, неймовiрний птах!
КРІЗЬ ВІДСТАНІ
Крізь відстані
і здичавілі пущі,
крізь непробудні кам’яні пласти,
крізь болота й пустелі загребущі
ідуть машини, коні й поїзди.
Лопата йде у загадки первісні.
Ракета зорі дальні перейма...
З душі у душу —
найкоротша відстань.
Чому ж так часто транспорту нема!
"Прапор", кн. 4, квітень 1962
"Ластівки тікають із Європи..."
* * *
Ластівки тікають із Європи.
Що поробиш? Скрегіт, регіт, рев.
Чад, бензин, вібрації, галопи, —
птиці мертві падають з дерев.
Може, десь є лотоси і гінкго,
тихі ріки і рожева даль —
у краю неляканих фламінго,
де росте неламаний мигдаль.
Може, там є птицям привілеї...
А гніздо ліпити, ластівки, —
все одно вам із якого глею, —
з Рейну, з Нілу чи з Угрюм – ріки?
Ну, а потім, – я люблю вас змалку.
А іще – спасибі вам за все.
Тільки хто ж це королеві Марку
золотинку в дзьобі принесе?!
"Латаю парус грубим полотном"
* * *
Латаю парус грубим полотном.
Ладнаю весла до бортів смолистих
і, грузнучи у вогкому піску,
штовхаю човен ближче до води.
А діти, що збирають черепашки,
великі золотисті черепашки,
підходять ближче, ніби неумисно,
щоб спідлоба лукавими очима
мене й мою роботу оцінить.
Хороші судді, ви несправедливі.
Вважайте: човен, що стоїть на суші,
то ще не яхта.
Навіть з парусами.
Його не легко зрушувати з місця.
Тут не поможе ні попутний вітер,
ні ваші заохочувальні крики...
Тяжка напруга на моїх руках
малює дельту синім і багровим.
Морською сіллю просякнулись м’язи,
і руки, огрубілі од вітрів,
промінням прогартовані,зробились
немов морський просмолений канат...
Латаю парус грубим полотном.
Ладнаю весла до бортів смолистих.
Щаслива я, що маю сильні руки.
«Проміння землі», 1957 р.
"Лев дивиться на осiнь. Вона жовта"
* * *
Лев дивиться на осiнь. Вона жовта.
Вона – як вiн, i жовта, i руда.
Лев сердиться, у нього ходять жовна, —
чого вона у клiтку загляда?
Не пощастило леву молодому.
Який там сон, який там апетит?
Вiн, може, хоче в Африку додому,
а тут ця осiнь листям шелестить.
"Лев спить, поклавши голову на лапи"
* * *
Лев спить, поклавши голову на лапи.
Лев міцно спить і журиться вві сні.
І сняться леву океанські трапи,
і трюми сняться, темні і тісні.
Немає гірш, як трапити в облогу,
у клітці левом леву працювать.
Левиця-мама навіть на дорогу
не встигла левеня поцілувать.
5.11.1994
«Мадонна перехресть», 2011
ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ
Мені страшно признатися: я щаслива.
Минають роки, а ти мені люб.
Шаліє любові тропічна злива –
землі і неба шалений шлюб.
Вколисана в ніч, тобою омита,
хитає мене серед білого дня.
Ковшами самотності сплачене мито
за всі незнання і за всі навмання.
Нещасть моїх золоті обжинки.
Душа моя, аж тепер сп’янись.
Ох, я не Фауст. Я тільки жінка.
Я не скажу: “Хвилино, спинись!”
Хвилино, будь!
Лише не хвилиною,
а цілим життям – хвилюй і тривож!
Аж поки мене понесуть із калиною
туди… ну звідки… Тоді вже що ж…
"Дукля", кн. 6, жовтень 1967, Пряшів
"Лежать сніги. Я виглядаю весну"
* * *
Лежать сніги. Я виглядаю весну.
Вона десь там, де змерзли солов’ї.
Вона іде... І я тоді воскресну.
Я жду її. А може, не її.
Я жду себе. Не знаю, чи діждуся,
бо це ж не я в ці тоскні вечори!
Соснові плечі вивірка обтрусить,
стрічати весну вийдуть явори.
Вона іде – півнеба над плечима.
І я іду – проз мертвий живопліт.
У вікон призьби тануть під очима.
Сидить на призьбі гофманівський кіт
ЛЕТЮЧІ КАТРЕНИ
*
Стеля і стеля
А де ж висота?
Що за поет
як піввіку лякався?
Звикли до правди мої вуста
Нащо їм чорне вино лукавства?
*
Ми – атомні заложники прогресу
Вже в нас нема ні лісу
ні небес
Так і живем
од стресу і до стресу
Абетку смерті маємо —
АЕС
*
Куди йдемо?
Який лишаем слід?
Хто пам'ять змив як дощик акварельку?
Все менше рук
що вміють сіять хліб
Все більше рук
що тягнуть все у пельку
*
Життя серед людей —
це та ж кімната сміху
Між тисячі дзеркал жахаєшся —
невже?!
Хто так спотворив нас?
Хто мав з того втіху —
приписувати нам зображення чуже?!
*
Якщо всерйоз
якщо без антраша
Якщо прозріти страшно і раптово —
Поети
чи зґвалтована душа
спроможна вільно вимовити слово?
*
Буває час орлів
а нині різне птаство
З державної руки сипнули їм пшона
Не треба правду говорить цвітасто
Вона сьогодні проста і страшна
*
Переступи межу оторопіння
Чи є у тебе час на манівці?
На обрії вселюдського терпіння
вже сходить сонце
у терновому вінці
*
Душа – єдина на землі держава
де є свобода чиста як озон
Кордон душі проходить над світами
а там нема демаркаційних зон
*
Простору
простору
простору
і щоб ніяких травм
і чогось такого простого
як проростання трав
і чогось такого дивного
як музика
без блазенств
І слова
хоча б єдиного
що мав безсмертний сенс
*
Віки минули
і віки грядуть
Чи людством бути
люди ще спроможні?
Демографічні вулики гудуть
а стільники розтоптані й порожні
*
І виростають покоління
котрі не чули тишини
О найстрашніше з літочислень —
війна війною до війни!
І вже новітні канібали
і втрат людських не одридать
Що вберегли ми
що надбали
щоб дітям в спадок передать?!
*
Тривожними уважними очима
моя душа подивиться на все
Які фатальні наслідки й причини:
великий світ над прірвою пасе!
*
Хто в нашу долю тільки не втручався
В яких тенетах тільки не б'ємось
Духовний Чорнобиль давно вже почався
а ми іще тільки його боїмось
*
Негідно бути речником юрби
Раби рабів ще гірше ніж раби
Грядущий хам вже навіть не гряде
Уже він сам в грядуще нас веде
*
Дозиметром не виміряєш дози
тотального спустошення душі
Історія лягає під бульдозери
Сучасний світ штампує фетиші
*
Спасибі предки за духовний спадок!
Трагічна доля ваших Фермопіл
де хлопчаки стріляють із рогаток
в очниці прадідівських черепів
*
Всілякі «ізми»
і всілякі «нео»
Усі держави з поглядом Горгон
Мені б курінь на острові Борнео
Але мабуть і там вже полігон
*
Калина міряє коралі
а ти летиш по магістралі
Життя – це божевільне раллі
Питаю в долі
а що далі?
*
Не так страшна та річка Лета
не так цензура та гірка
як самознищення поета
брехнею власного рядка
*
Душа у вирій проводжає птиць
Трагічний профіль сходить над снігами
Поет не буде ширмою для вбивць
Були
і є
і будем ворогами
*
Як страшно оре історичний плуг!
Які скарби
були були
і зникли!
В глухі часи загострюється слух
В епоху гласності усі до всього звикли
*
Спасибі вам за побажання влетів
Лечу на перебитому крилі
В Червону книгу запишіть поетів
Поети теж зникають на землі
*
Душа здригнеться і в астралі
Де ж те як писанка село?
В майбутнє підуть магістралі
а України наче й не було?!
*
Кричали «біс»
пишались зробленим
Прогрес любили над усе
Летить лелека над Чорнобилем
нікому діток не несе
*
Мій добрий ліс
моя любове
Тепер ти тільки мої сни
І листя різьблене дубове
І крона царствена сосни
*
Який був світ
античний і готичний!
Це снилось людству
чи таки було?
*
Світ робиться сухий і прагматичний
Вже ледве б'є кастальське джерело
*
Струїли все
пора на карантин
і вам поля
й тобі соснова кроно
А може й зараз твориться бурштин
але про це ще людству невідомо
*
Ох які усі ми генії
не настачишся вінків
Тільки що ж це там за постаті
там
у далечі віків?
Порівнявши
перевіривши —
еволюції нема
Так
нічого
милі віршики
павутиночка ума
*
Ліси та гори
мудрі як Тагори
Ще кажуть мудрі камінь і сова
Де чудодійний корінь мандрагори
щоб переклав ту мудрість на слова?
*
Неправда хлопці
слава – не аванс
Ця слава часом – славі протилежність
Усе це ігри на один сеанс
Люблю свободу
слава теж залежність
*
І сум
і жаль
і висновки повчальні
І слово непосильне для пера
Душа пройшла всі стадії печалі
Тепер уже сміятися пора
*
Десь там планети в просторі без меж
Яка сумна у безвісті ночівля!
А може ми їм світимося теж?
А може ми їм зіронька вечірня?
*
Ніч одягає на груди
свій старий медальйон
Місто спить як строфи Верхарна
Скільки років землі —
і мільярд
і мільйон
а яка вона й досі ще гарна!
*
І смог
і СНІД
і чорний дим Бхопала
В Червоній книзі сірі журавлі
Не бійтеся ліси
іще не все пропало
