Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"
Автор книги: Ліна Костенко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 18 страниц)
Травнева гілка
Новобудова
На старовинній ратуші годинник
Ґранітні риби
Гірська пісня
Простіше простого – зустрітись
Не питай, чи люблю, чи навіки
Ніч повісила жовтий ліхтар над полями
Хуртовини
Сірий день
Третій зайвий
Тінь
Дивлюсь на шпиль мечеті
Материнські перестороги
Коли прибуває смуток
Після дощів руйнуються кряжі
В дні, прожиті печально і просто
Степи
Діти передражнюють зозулю
Зашарілись ясні озера
Обурення
Спинюся я
Чатує вітер на останнє листя
Осінь
Зима прийшла
Вечір
Світанок
Ніч
Саджанець
МАНДРІВКИ СЕРЦЯ" (1961)
Зміст
Мандрівки серця (казка)
Чайка на крижині (поема)
«Я – жниця поденна»
Кобзареві
«Мій милий»
«Ти співав для мене»
Рибачка
Погасли кострища стоянок
Коли у тузі вічної розлуки
Дзвони б'ють на сполох
Прощавай
Суворий вчитель
Кобзар співав в пустелі Кос-Аралу
Громадянам 41-го року
Ввірвалася орда шалена
Земля вже у травах
Постривайте, куди ж ви, куди
На світі можна жить без еталонів
В пустелі сизих вечорів
Чекаю Твого наближення
Геніяльний художнику
Сон лісний
Кохання, вірність
Лягає тиша лісам на плечі
Моя душ в твоїх лабетах
Притча про ім’я
Свої і чужі тривоги
Гамбіт Стейніца
Поля мого дитинства
Відозва до балакучого гостя
Сонце зійшло
Себелюбцеві
Обережні люди придумали забобони
Ми з тобою
Розбуди мене, розбуди
Життя
Оксані
Ідол
Я прощаюся з рідним краєм
Вогники
Варшаво
Ліхтарник
Розкидані друзі по світу
Збірка «Мадонна перехресть», 2011
Зміст
Коли замовкли менуети...
Держава Куґель-Муґель
Сидить диявол десь на Гіндукуші
Коти, зайці, ведмедики, лисиці
Навшпиньки повертаюся в ті дні
Віки живуть в старому фоліанті
А вранці із усіх казок
За гріх щасливості в неслушний час
Ліс був живий
Усе було – і сум, і самота
Малює степ мені твоє обличчя
Добре, що нічого ви не знаєте
Хто я? Стеблинка гравітаційного поля
У наших лісах блукають вже інші люди
Я думала – це так, а то була вже Доля
У чашу дня упав кристалик вечора
Домовичкам незатишно у місті
Ми хочем тиші, хочем храмів
Дорогі мої, діамантові!
Вівтар, трибуна і шинквас
І все. І ніч. Живу, як в дзоті
Ні щастя, ні волі, ні чуда
Подаруй мені, доле, у вікнах березу
Важке литво свічад і свіч
У марафона вломилась нога
Не виходь сьогодні на вулицю
Але – якщо ви хочете страви
Жах привселюдності. Поет не може бути привселюдним
Чавунна ніч, гараж моєї втоми
У анти-світі
Я нахиляюсь над безоднею...
Починають зорі пригасати
Зелені очі орхідей
Найнезабутніше з облич
Старий записничок, адреси, телефони...
Вінграновський над Россю
Обдарував присутністю, побув
Нечутно ходить вітер по землі
Дерева йшли над річкою додому
Ліси стоять в концтаборі
Не половіють в полі колоски
Сніги в снігах
Я лісу не впізнала
Жаби ганяють ряску над нуклідами
Сайгак, тарпан
Я вам кажу, що цей поет був геній
Забіжу за наслідки й причини
На перевалі, там, на перевалі
Чорна птиця б’є крильми по клавішах
До мене в хату заповзла гадюка
Лев спить, поклавши голову на лапи
Життя жене свою вузькоколійку...
Мабуть, були ми дуже молоді...
Бо що життя?
Труханів острів
Вже рік старий за обрії пливе
Графиня Розумовська
Гюґо в старому маяку
Сучасники
На мосту над Сеною
В Енн-Арборі...
Люди з Табулена
Химерна, важка, вибухова
Біжутерія з магми
Дон Піппо Лірозі
Тарантела
Але я... Але я... Але ні!
Наомі Уемура
На другий день Великого Потопу
Не жарт, не шоу, не реприза...
Сьогодні Всесвітній День Океанів
Коли ганяли голку патефони
Мені снилась дорога
Машини, шини, стрес, експрес
FINITA LA TRAGEDIA
Вмирав актор. Він був смертельно хворий,
Він був старий. І це була не роль.
Віджив той голос, наче грецькі хори.
Вмирав актор, шекспірівський король.
Його ім'я розгублена афіша
уже несла, як вечоровий дзвін.
Яка у залі западала тиша,
Коли на сцені ще з'являвся він!
Його в театр привозила дружина.
Стояла там, припавши до куліс.
А він ще грав. І ми за ним тужили,
І вже його не бачили від сліз.
Він грав не так. Але не міг не грати.
Іще раз. Ще! Востаннє...І згасав.
Додому він вертався умирати,
але в мистецтві він ще воскресав.
А поруч грали молоді, високі.
Зривали голос, морщили чоло.
Але це так, це все іще масовка.
І серед них Його ще не було.
А Він вмирав. Вмирала з ним епоха.
Її уже не викличеш на «біс».
Остання дія... Кладовище. Похорон.
В безсмертя також повні очі сліз.
22
Два чорні лебеді календарного білого моря
випливають із ночі і знову кудись у ніч
лебедин і лебідка
лебедин і лебідка
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч
потім випливуть знову з багряної дельти світанку
віковічні абсурди кричать в пелюшках "кува!"
22-го березня 22-го вересня
22-го жовтня
22 22 (двадцять два)
чорні лебеді часу з якого вони Дунаю
де ночують вони і які вони зорі клюють
я нічого не знаю нічого нічого не знаю
буду я чи не буду через місяць вони пропливуть
о які незворушні над морями вселюдської крові
випливають із ночі і знову кудись у ніч
а як гляунти зблизька – дзьоби у них пурпурові
чорні лебеді часу з лебединої пісні сторіч
"А вечір пролітає, наче крижень"
* * *
А вечір пролітає, наче крижень,
черкнувши місто синіми крильми.
У сріблі заворожених наближень
ми вже як тіні, ми уже не ми.
Це як гіпноз, як магія безодні,
як струм жаги, що в голосі болів,
коли вуста пекучі, аж холодні,
уже не здатні вимовити слів.
"А вранці із усіх казок"
* * *
А вранці із усіх казок
прийшов невиспаний бузок.
Росу із кучерів струснув,
ліг поруч з нами і заснув.
11.5.2005
"Мадонна перехресть", 2011 р.
"А затишок співає, мов сирена"
* * *
А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,– це завжди Колізей.
І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне – дивитись в очі звіру
і просто – залишатися людьми.
Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!
Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:
– Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.
АЗОВСЬКА БАРКАРОЛА
Відпочиваю від гримучих трас,
камінних стін і мурашиння літер.
І тихі думи б'ються об контраст,
мінливі, як азовський вітер.
І тихі думи б'ються об контраст.
Плюскоче хвиля, лагідна і ласа...
Але піском занесений баркас,
чи вже вірніше – обриси баркаса.
За синій обрій покотив дельфін
царя морського сонячну корону.
А цей баркас... чого розбився він?..
Чи ще з війни, чи, може, так, од шторму...
Як тут неквапно проминає час!
Який вечірній присмак матіоли!
Піски і я. І тиша. І баркас.
І ті, що вже не вернуться ніколи.
АЙСТРИ
Знаєте, айстри, щось ви дуже красиві.
Вибирайте збаня собі, те чи те.
Оце б скупатись в Гольфстрімі чи в Куросиві.
Бо щось мені холодно. А ви мовчите.
Дощі періщать. Вікно відчинене.
Засніть абощо. Люлі-лю.
Вами любить мене хлопчина,
той, котрого я не люблю.
Я люблю іншого. В цьому плетиві
заплутались айстри і заячали.
Сині, червоні і фіолетові
вибухи моєї печалі.
Білі, рожеві і фіолетові
звісили ніжки і на пуантах
в цьому осінньому, в цьому балетові
закружеляли в кухлях і збанках.
Сині, рожеві і попелясті —
кожному смуткові буде по айстрі.
Я принесу вам вечір у тайстрі.
А музикою буде мій настрій.
"Літературна Україна", 13 червня 1967
АКВАРЕЛІ ДИТИНСТВА
Дніпро, старенький дебаркадер, левино-жовті береги
лежать, на кігті похиливши зелену гриву шелюги.
В пісок причалює пірога. Хтось варить юшку, дим і дим.
Суха, порепана дорога повзе, як спраглий крокодил.
В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків, може, три.
А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.
Моє нечуване терпіння іще ніхто не переміг,
бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом – Черніг.
Черніг страшний, він дуже чорний. Як звечоріє на Дніпрі,
Черніг сідає в чорний човен і ставить чорні ятері.
І ті корчі, і те коріння, розмите повінню з весни,
і золотаве звечоріння в зелених кучерях сосни.
І ті роки, що так промчали, і пароплав той, і гора...
Це вже невидимі причали в глибокій пам’яті Дніпра.
"Але – якщо ви хочете страви"
* * *
Але —
якщо ви хочете страви
з вершками і полуничкою, —
будь ласка, це не до мене.
І якщо ви хочете страви,
припеченої скандалом, —
будь ласка, це теж не до мене.
І якщо ви хочете слова,
збалансованого по центру, —
це теж будь ласка,
і теж не до мене.
Я інша. Мене, окрему,
в Книзі Божого дня
не вписано в теорему,
де в радіусі є свиня.
В руйновищах постмодерну,
де лепсько лиш кажанам,
яку б не розводили скверну, —
а шлях прокладати нам.
25.12.2001
"Мадонна перехресть", 2011 р.
АЛЕЯ ТИШІ
Вогненний світ оранжу і карміну.
Гуаш і смальта. Барви на меду.
Я наступлю на спогад, як на міну.
І похитнусь...І все-таки іду.
Алея Тиші. Ми отут мовчали.
Все перекреслив траурний кортеж
А осокори нас не помічали.
Вони стояли. І мовчали теж.
Ось камінь той. І ось та сама лава.
А осінь хвора,розлилася жовч.
Мені потрібне слово а не слава.
Гримучий світе, ти хоч тут помовч!
Ручай заграє срібну джоломію...
в згасанні левітанівських пожеж...
Я, може, щось на світі зрозумію.
Алея Тиші, Боже мій! Але ж —
ну що із того, що йому із того,
в яке безглуздя углибає суть!
Алея Тиші є вже у Толстого,
але ж по ній Толстого вже несуть.
А за життя, о, як хотілось тиші!
Здригався мозок, загнаний, як лось.
А за життя сім сивих днів на тижні
щось по душі гасало і товклось!
А вже обличчя мудре, як пергамент.
Спочатку так: усю на тебе тлю
замучити богами і боргами,
гачком в'язальним затягти петлю.
Замотлошити серце – аж конатиме.
Компонувати з тебе не тебе.
В сільських церковцях квацяти анафему —
як графа чорт за бороду скубе.
Спочатку так: терзати, розпинати.
Щоб знав. Щоб знов. Щоб слухався. Щоб звик.
А потім все – святині, експонати.
Письмовий стіл, перо і черевик.
Той дуб. Той граб. Та бричка, що у стайні.
Той чорт. Той граф. Того паперу жмут.
Та станція. Той поїзд. І останні
його слова:
"Тікати... доженуть...."
АЛЬТЕРНАТИВА БАРИКАД
На історичних перекатах
в чаду чиєїсь маячні
люди
завжди
на барикадах,
знають про це чи ні.
Барикади цегли – проти бездомності.
Барикади поезії – проти бездумності.
Барикади совісті – проти берій.
На барикадах – не до фанаберій.
А комунари – як комунари.
Кому лафет,
а кому і нари.
Мужність не дається напрокат.
Не бува барокко барикад.
Фуркне з купідонів потеруха,
коли свисне куля біля вуха.
Так що відійдіть, будь ласка,
хто боїться бути збитим, наче в кеглі.
Смерть – це ще не поразка.
В переможних боях
теж бувають полеглі.
Злазьте з барикад, герої до першої скрути.
І припиніть міщанські тари-бари.
На барикадах мають право бути
повстанці,
вороги
і санітари.
"Дніпро", кн. 12, грудень 4
АПОЛОГІЯ ЛИЦАРСТВА
Там, де віками, за гірким туманом,
де трубить вічність у Роландів ріг,
любов була єдиним талісманом,
а талісман ще звався – о б е р і г.
Було життя осяяне красою,
любов і честь цінились над життя.
І що там смерть з великою косою? —
мужчина, лицар, сонячне дитя!
В моїх садах мелодії Провансу,
і жінка, жінка, жінка всіх віків! —
за неї лицар гинув без авансу,
вона чекала цокоту підків.
В монастирях, фортецях і столицях,
з глухих палаців, схожих на тюрму,
якщо він лицар, —
о, якщо він лицар!
вона троянду кидала йому.
Гриміли вальси, пурхали амури,
давили будні, смикала сім’я, —
жіноча туга билася об мури:
де лицар мій, молитва де моя?!
І хоч в’яжіть, хоч плітку або клітку,
хоч бозна-хто розкаже бозна-де,
якщо він лицар – жінка кине квітку,
на все життя очима проведе.
АСТРАЛЬНИЙ ЗОЙК
Добридень, люди! Вбитий на снігу,
я спам'ятався в зоряній пустелі.
І все, що має на землі вагу,
осипалось, як мертві імортелі.
Там, на землі, щось падало, цвіло,
було рожеве, синє і зелене.
Мені вітри позичили крило,
я бачив землю за віки від мене.
Я натомився жити без душі.
Нема на чому записати строфи.
Усі арапи-предки й гармаші
Кричать в мені зігрітися хоч трохи.
Я сам не знаю, скільки тут пробув.
Не хочу я ні вічності, ні слави.
В безсмерті холодно. Я хочу в Петербург.
Вдягтися в тіло і напитись кави.
Там, на столі, лежить моє перо.
Воно лежить, воно давно не пише.
Я хочу вірші написати про -
Про те, як вітер гілочку колише.
Я хочу встати вранці, на зорі.
Любити жінку, ждать листа з Одеси.
Я хочу волі, волі!.. А царі?
Я хочу жити, жити!.. А Дантеси?
Я сто поем ще маю на меті,
а я дивлюсь у вічі пістолету...
В безсмерті холодно. І холодно в житті.
О Боже мій! Де дітися поету?!
"А ще ми з Грицем внадилися змалку"
* * *
А ще ми з Грицем внадилися змалку
у дідову Галерникову балку.
Він там живе в степу за вітряками,
один-один, одвик і говорить.
Лише димок із довжика роками
курить собі у небо та й курить.
У нього там і зарості ожини,
і таємнича ниточка стежини,
і вулики, і в жолобі водичка,
і вплетений у верби живопліт,
і хата, як старенька рукавичка, —
в ній кіт живе, цвіркун живе і дід.
А сам він дід старезний, полотняний.
А в нього сива борода, як дим.
Розказує про Кафу, полонянок,
про те, в які походи він ходив.
І каже нам, що ми його онуки,
не дав Бог рідний – не було коли.
Галерницькі рубцями биті руки
вистругують нам човники з кори…
Уривок з роману «Маруся Чурай»
"А що? І я спочину на хвилинку"
* * *
А що? І я спочину на хвилинку.
Сама собі запалюю ялинку.
Ліхтарики нехай замерехтять,
сніжиночки нехай собі летять.
І про життя спитаю у зозульки.
Boнa мовчить, обкльовує бурульки.
Над нею висить шишечка кедрова.
Життя складне, зозулька паперова.
І поживу в малесенькій хатинці,
що так притульно висить на ялинці,
де заглядає в зоряні віконця
Кіт у чоботях з вусами гасконця.
І там ніхто мене вже не дістане,
і срібен дощик йти не перестане.
І знову тихо погашу ялинку...
А що, і я спочила на хвилинку.
"А я пізнав риторики, інфими"
* * *
А я пізнав риторики, інфими.
І так скажу: душа жива не ними.
Піїти пишуть солодко, під метри.
Про три персони божі. А слова,
слова, Марусю, видумані, мертві.
Од слів таких чманіє голова.
Піднаторіли наші віршописці,
бодай їх муха вбрикнула в колисці, —
убогі словом, мислію порочні,
у тридцять літ плішиві і старі,
вони складають віршики святочні,
а в селах ридма плачуть кобзарі.
Або такі, як ти оце, дівчата
в сумних піснях виспівують життя.
Ще Україна в слові не зачата.
Дай Боже їй родити це дитя!
Бо те, що пишуть, то іще полова,
то ще не засів для таких полів.
З часів появи книги «Часослова»
вже й час минув, а щось не чутно слів.
Усе комусь щось пишуть на догоду
та чечевиці хочуть, як Ісав.
А хто напише, або написав,
велику книгу нашого народу?!
Чи десь над книгою тією
свіча у келії дрижить?
Чи десь в церковному притворі
у скрині кованій лежить?
З роману «Маруся Чурай»
БАБА ВІХОЛА
Баба віхола, сива Віхола…
Баба віхола, сива Віхола
на метільній мітлі приїхала.
В двері постукала, селом вешталась:
– Люди добрії, дайте решето!
Ой, просію ж я біле борошно,
бо в полях іще дуже порожньо.
Сині пальчики – мерзне житечко.
Нема решета, дайте ситечко.
Полем їхала, в землю дихала
баба Віхола, сива Віхола…
"Літературна газета", 26 січня 1962
БАЛАДА МОЇХ НОЧЕЙ
Коли земля в холодну ніч загилена
і вітер в зорях тягне горяка, —
у полі, між козацькими могилами,
мій Дон Кіхот шукає вітряка.
А той вітряк давно вхопили вхопини.
Пірнає в хмару місяць-дармовис.
І ніч глуха, і поле перекопане,
і в порожнечу поціляє спис.
А все довкола мертве, зачакловане,
і злий чаклун глузує поблизу.
Мої думки печальні, наче клоуни,
що, сміючись, розмазують сльозу.
Куди ведеш мене, моя гордине?
В яких вершин позаторішній сніг?
Ти суньголов. Ти скрізь напропадиме.
Чи ти вже зовсім розуму одбіг?! —
Мій Дон Кіхоте, лицарю, чого-бо ти
бредеш один по цій гіркій стезі?
Утюпкавсь кінь, і каші просять чоботи,
і вже вина немає в бордюзі.
Ти, Дон Кіхоте, може, біснуватий?
Що в тебе є? Печаль і далина.
Тобі не досить – просто існувати?
Ти хочеш побороти чаклуна?!
Он смерть твоя лулукає совою.
Розвісять сміх над пущами сичі.
А чи коли доточить хто собою
твої незрячі подвиги вночі?
А ноги довгі, ноги, не котурни.
Б’ють по литках терни і бур’яни.
Стугнить земля. Ідуть великі юрми.
Ти думав – люди, глянув – барани!
Ти їм на поміч, лицар-недотепа.
Ти їх рятуєш, а вони у крик.
Ех, Дон Кіхоте, їм же не до тебе.
Не заважай іти їм на шашлик.
Гудуть стовпи гавайською гітарою.
Двобій душі й рогатого рагу...
Ох, лицарю, не зв’язуйся з отарою —
вона тебе затопче в пилюгу!
Не встигнеш людям передати й досвіду.
Лиш блискавки напишуть від руки,
як ти загинув, Дон Кіхоте, вдосвіта,
шукаючи грукучі вітряки.
Замліє степ козацькими могилами.
Минає час, єдиний секундант.
Стоїть вітряк з опущеними крилами.
Стриножений пасеться Росіант...
БАЛАДА ПРО ЗДОРОВИЙ ЦИНІЗМ
Це ж треба мати в голові олію,
щоб після цього вірити в святе?
Хотів Рахіль – тобі підсунуть Лію,
обняв, розчуливсь – а воно не те...
Вона ж лежить нелюблена під боком,
Вона ж жадає ласки, Боже мій —
цей перестарок з більмуватим оком
і сірі вії кліпають як міль.
В очах у неї плавають медузи
і стан годиться лиш для фартуха...
Ти не тулись до мене, ти недуже —
воно мені, як вірність реп’яха.
До свого тестя зранку прийде Яків:
«Я ж так любив! За що мені цей біль?»
А тесть йому: «Чого ото б я якав?
Яка різниця, Лія чи Рахіль...»
– Яка різниця?! О, Яка різниця!
старезна торбо, напхата грішми!
Рахіль – це мрія, Лія – це спідниця,
і це з Рахіллю знаємо лиш ми...
Вона тоді стояла при колодязі,
Ішов я спраглий спрагою пустель —
це доля у шарлатовому одязі
мені у вічі глянула.
– Пусте.
– А я ж кажу – Стояла при колодязі,
я їй всміхнувся і забув слова.
Я воду пив з долоні, як із лотоса...
Тож як тепер я житиму?!
– Дива.
Скажу тобі дурний ти ще по совісті.
У тебе вітер свище в голові.
Рахіль – це блаж, а Лія – це пасовиська,
Втім одроби – і матимеш їх дві.
... Що ж, одроблю сім літ і не оглянусь.
Мої обидві – добрий епілог!
А інтересно, як цілує Янус —
Навперемінку чи одразу двох?
"Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів"
* * *
Біднесенький мій ліс, він зовсім задубів!
Він ждав мене і думав про розлуку.
Вже листопад підкрався з-за дубів
і гай знімає золоту перуку.
Синіє день, як пізні капусти.
Приходив дощ, а потім було зимно.
Біднесенький мій ліс! – він крила опустив.
Нема грибів, хоч би який мізинок.
Біднесенький мій ліс, хіба уже пора?
А може, ти ще в осені побудеш?
Завернеш птиць сріблястого пера,
одягнеш листя і звірят побудиш.
Про що, про що скрипить твоя сосна?
Зронило сонце бурштинову краплю.
І десь хихоче химородь лісна,
що я ж до тебе по снігах не втраплю.
Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан.
Дорога буде – ні туди, ні звідти.
І наче склом затовчений туман,
упала перша паморозь на віти...
"Біжить лошатко по асфальту"
* * *
Біжить лошатко по асфальту.
Цок-цок копитцями, цок-цок.
Смагляве літо смалить смальту.
Булана гривка навскосок.
На возі сіно, сіно, сіно!
Повз нього траса поспіша.
А дядько цвьохкає сумлінно.
За ним вибрикує лоша.
Скажи, навіщо людству розум,
щоб так цей світ занапастить?
Біжить лошаточко за возом,
не просить віжки попустить.
Вокзали, темпи, термінали,
в прогрес запряжена душа.
Самі себе вже перегнали.
А озирнулись на лоша.
БІЛА СИМФОНІЯ
Було нам тоді не до сміху.
Ніч підняла завісу —
біла симфонія снігу
пливла над щоглами лісу.
А ліс, як дрейфуюча шхуна,
скрипів, у льоди закутий…
І хлопець, зворушливо юний,
сказав із дорослим смутком:
– Ти пісня моя лебедина,
останнє моє кохання…
В такому віці людина
завжди кохає востаннє.
Бо то уже справа гідности —
життя, бач, як сон, промайнуло.
Підлітки для солідности
мусять мати минуле.
Завіяні снігом вітрила
звисали, як біла гичка…
Я теж йому щось говорила,
і теж, певно, щось трагічне.
Було кохання фатальне,
майже з драми Ростана…
Я тільки сніг пам'ятаю,
отой, що давно розтанув.
Білу симфонію снігу,
шхуну, в льоди закуту…
А нам з тобою – до сміху!
А нам з тобою – не смутно!
І добре тобі, і весело
на білому світі жити.
Ти тільки, як всі воскреслі,
не любиш про смерть говорити.
І маєш, напевно, рацію.
Минуле вмерзає в кригу.
І це вже не декорація…
Біла симфонія снігу.
Стогне завія до рання,
зламавши об ліс крило…
Ти – моє перше кохання.
Останнє уже було.
"Літературна газета", 26 січня 1962
"Біле – біле – біле поле..."
* * *
Біле – біле – біле поле.
Чорний гомін.
Вороння.
Посідало та й замріялось
про убитого коня.
Скаче кінь, копитом цокає,
тонко вухами пряде...
Ще ви, чорні, передохнете,
поки кінь цей упаде!
БІЛОЧКА ВОСЕНИ
На гіллячках, на тоненьких,
Поки день ще не погас,
Сироїжки та опеньки
Білка сушить про запас.
Так нашпилює охайно,
Так їх тулить на сосні
І міркує: «А нехай-но
Ще побудуть тут мені!
Поки дні іще хороші,
Поки є іще тепло,
А як випадуть пороші,
Заберу їх у дупло.
Буде холодно надворі,
Сніг посиплеться з дубів,
Буде в мене у коморі
Ціла в’язочка грибів!»
Але білочці не спиться.
Дятел стукає: тук-тук!
Щоб не вкрала їх лисиця
Або хитрий бурундук.
БІЛЬ ЄДИНОЇ ЗБРОЇ
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє.
Леся Українка
Півні кричать у мегафони мальв –
аж деренчить полив’яний світанок…
Мій рідний краю,
зроду ти не мав
нейтральних барв, тих прісних пуританок.
Червоне й чорне кредо рукава.
Пшеничний принцип сонячного степу.
Такі густі смарагдові слова
жили в тобі і вибухали з тебе.
Слова росли із ґрунту, мов жита.
Добірним зерном колосилась мова.
Вона як хліб. Вона мені свята.
І кров’ю предків тяжко пурпурова.
А хтось по ній прокопував рови.
Топтав, ганьбив нам поле найдорожче.
І сниться сон: пасуться корови –
сім тучних, але більше тощих.
Скубуть озиме, нищать ярину,
ще й гидять, гудять, ратицями крешуть.
Трагічна мово! Вже тобі труну
не тільки вороги, а й діти власні тешуть.
Безсмертна мово! Ти смієшься гірко.
Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.
Вони ж дурні, вони ж знімали мірку
з твоїх принижень – не з твоєї величі!
Твій дух не став приниженим і плюсклим,
хоч слала доля чорні килими
то од Вілюйська до Холуйська,
то з Києва до Колими.
З усіх трибун – аж дим над демагогом.
Усі беруть в основу ленінізм.
Адже ніхто так не клянеться богом,
як сам диявол – той же шовінізм.
Як ти зжилася з тугою чаїною!
Як часто лицемірив твій Парнас!..
Шматок землі,
ти звешся Україною.
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
Мій предковічний,
мій умитий росами,
космічний,
вічний,
зоряний, барвінковий…
Коли ти навіть звався – Малоросія,
твоя поетеса була Українкою!
"Біля білої вежі чорне дерево"
* * *
Біля білої вежі
чорне дерево. Спи.
Ми самотні в безмежжі. Хай нам сняться степи.
Хай присниться що хоче. Поле, човен, млинок.
Може, хто нас із Марса розглядає в бінокль.
А яке йому діло, ми собі летимо.
Ми отут на планеті, він собі отамо.
Тільки зорі в нас спільні та небесні степи.
Біля білої вежі
чорне дерево. Спи.
"Біля стоянки первісних людей"
* * *
Біля стоянки первісних людей,
котра охороняється законом,—
палеоліт, печерна цитадель —
була між нами річка Рубіконом —
ми зупинялись табором до ранку.
Легкий туман із річки вибрідав.
З трави дививсь на скатерть-самобранку
промитих шин штампований удав.
Мужчини, руки од мазуту вимивши,
ковтали в пресі де яка стаття,
оскільки людство допливло наввимашки
до значно вищих форм свого буття.
В степу вже літо розмовляло з вереснем
і всі віки жили вже без адрес —
по той бік річки все було ще первісне,
по цей бік річки все уже прогрес.
Було до них рукою нам подати,
і їм – лиш річку перейти убрід.
Над ними пролітає птеродактиль,
прогуркотівши, наче вертоліт.
І, поки ми тут ставимо палатки
і в казаночку булькає вода —
душа якогось первісного предка,
можливо, нас з-за брили спогляда.
От він заліг та й думає бровами,
бо сенс у слово ще не вмів убгать:
– Мільйони літ між мною і між вами,
але який солодкий дим багать!
"Блискоче ніч перлиною Растреллі..."
* * *
Блискоче ніч перлиною Растреллі.
З гори збігає Боричів узвіз.
І солов’ї, пташині менестрелі,
всю ніч доводять яблуні до сліз.
Цвіте весна садами молодими,
шумлять вітри, як гості з іменин.
В таке цвітіння, князю Володимире,
тобі не важко бути кам'яним?
"Боюся екзальтованих подруг..."
* * *
Боюся екзальтованих подруг,
балакучих самітників,
лекторів, у яких лоби
перекреслені жировими складками,
і мислителів – оригінальних,
як вдруге відкритий біном.
Пробі! Необов’язковими словами
вони мене обсипають, як пшоном.
Злітаються горобці-хвилини.
Кидають мене в тім’я, в мозок, в потилицю.
Дибають по спині.
Розчепіривши крила,
люто скубуться.
І, нарешті, кінчають, каналії,
фрагмент з гороб’ячої вакханалії.
Я поволі випростуюсь.
Але ще довго наді мною
літає гороб’ячий пух у пшоняному пилі.
А вночі мені сняться кошмари.
Ніби йду я між двома рядами огрядних лантухів,
і що не ткну пальцем у лантух —
з дірок сиплеться пшоно, пшоно, пшоно!
Уже по кісточки, по коліна, по плечі,
Уже немає чим дихати.
А вгорі на гілляці
сидить невмирущий Фенікс часу
і ронить сльози в сипучі піски пшона...
"Літературна газета", 26 січня 1962
"Божевілля моє, божемилля"
* * *
Божевілля моє, божемилля,
богомілля моїм сльозам!
Один-єдиний дотик абсолютного —
моя душа відкрилась, як Сезам.
Сама не знаю, що в ній за скарби,
якого серце зберігало джина.
Там, може, пограбовані гроби
і заржавіла лампа Аладина.
А може, й ні. Не відаю. Ти теж ні.
Моя душа відкрилась, як Сезам...
Які у тебе руки обережні,
які слова ласкаві, як бальзам!
"Бо що життя? Це усмішка двойлеза"
* * *
Бо що життя? Це усмішка двойлеза.
Ридання чардаша і гордість полонеза.
17.03.2011
«Мадонна перехресть», 2011
БРЕЙГЕЛЬ. «ШЛЯХ НА ГОЛГОФУ»
То ж не була вузесенька стежина.
Там цілі юрми сунули туди.
І плакала Марія Магдалина,
що не подав ніхто йому води.
Спішили верхи. Їхали возами.
Похід розтягся на дванадцять верст.
І Божа Мати плакала сльозами —
та поможіть нести ж йому той хрест!
Чи ви не люди?! Що за чудасія,
дають старцям, підсаджують калік,
а тут же йде, ну, добре, не Месія,—
людина просто, просто чоловік!
Юрма гуде і кожен пнеться ближче.
Хтось навіть підбадьорює: терпи,
вже он Голгофа, он Череповище! —
хрущали під ногами черепи.
Сказати б, зброя, це хіба єдине?
Так що б зробили стражники юрбі?
А в юрмах тих малесенька людина
тягла хреста важкого на собі.
І хоч би хто! Кому було до того?
Всі поспішали місце захопить.
Воно ж видніше з пагорба крутого,
як він конає, як вій хоче пить.
І він упав. І руки аж посиніли.
Тоді знайшовся добрий чоловік:
наморений ідучий з поля Симон,
що йшов додому в протилежний бік
Коли ж звершилась вся ця чорна справа ,
і люди вже розходилися ті,—
от парадокс: заплакав лиш Варава,
розбійник, не розп'ятий на хресті.
Чи пожалів, чи вдячен був Пілату,
чи втямив, темний, раптом щось нове:
що Божий Син таки іде на страту,
а він, розбійник, – він таки живе.
"Бродить спека, як хмільна опара"
* * *
Бродить спека, як хмільна опара.
Ціле літо грози і дощі.
Йде над лісом романтична хмара,
наче Гамлет в чорному плащі.
Трави мруть, їм хочеться літати.
Вечір котить сонце по стерні.
Коні п’ють, забрівши у латаття.
Гарні коні. Білі й вороні.
"Буває мить якогось потрясіння..."
* * *
Буває мить якогось потрясіння:
побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.
Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.
І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам’яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.
"Буває тяжко впорожні"
* * *
Буває тяжко впорожні.
Буває легко з тягарами...
Тягар душі – мої пісні —
мені буває легко з вами.
Я з вами в гору піднімусь —
і по дорозі не спочину.
Я з вами в горі засміюсь —
ніхто не знатиме причини.
Моя причина – при мені,
а я – при людях, з їх думками...
Буває тяжко впорожні,
Буває легко з тягарами.
«Проміння землі», 1957 р.
" Буває часом дивне відчуття"
* * *
Буває часом дивне відчуття, —
що час іде, а я собі окремо.
Мені п’ять років. Я іще дитя.
Люблю цукерки і читаю Брама.
Все щось майструю, думаю, дивлюсь,
таке мале, уперте і шалене.
Росту. Сміюсь. Нічого не боюсь.
А це мій син. І схожий він на мене.
"Буває, часом сліпну від краси"
* * *
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, —
оці степи, це небо, ці ліси,
усе так гарно, чисто, незрадливо,
усе як є – дорога, явори,
усе моє, все зветься – Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
що хоч спинись і з Богом говори.
…А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
тримає у жмені оранж горобини.
Як глянеш упростяж – дорога в намисті.
Ці барви черлені і жовтогарячі,
ці щедрі сади у багряному листі! —
а люди бредуть і бредуть, як незрячі.
Шуліка з неба видивляє мишу.
Горять на сонці грона горобин.
Сіріє степ. Сорока бриє тишу.
Прочани хліб виймають із торбин.
З роману «Маруся Чурай»
"Був день як день, як дні усі буденні"
* * *
Був день як день, як дні усі буденні.
Влетіла вість, як ворон у фойє.
Вмер Деррідa. Але усім до фені.
Бо кожен біг і думав про своє.
Але ж навіщо убивати осінь
мазутним духом нескінченних трас?
Я знаю вас. Але, мабуть, не зовсім.
І ви мене – так само, як я вас.
Ось ви пройшли, і я не озирнулась.
Ось я пройду, а вам не на часі.
Вмер Деррідa. А я з ним розминулась.
І він зі мною. Зрештою, ми всі.
"Був Ірод, і була Іродіада"
* * *
Був Ірод, і була Іродіада.
І Саломея, дочечка, була.
І їй сказали, то вона і рада,
і голову на блюді подала.
Так цар звелів, і так сказала ненька.
Так говорив і той кошлатий жрець.
Вона й пішла, раденька, що дурненька,
У той страшний розгнузданий танець.
Царівночко! Танцюєш віртуозно.
Створіннячко! В такому забутті.
Як ставиш ти грайливо й граціозно
на білий мармур ніжки золоті!
… І голову, в тих кучерях по плечі,
їм подала, від крові аж хмільна.
А що була то голова Предтечі, —
то що у цьому тямила вона?
"Будь щедрою, хай плаче твоє листя..."
