Текст книги "Ліна Костенко. Поезія"

Автор книги: Ліна Костенко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 18 страниц)

Фантазія задуманої ткалі.

Осінній вітер, Синя Борода,

рве з горобин оранжеві коралі.

І це село, і дощ, і голубок,

Венеція, і повні очі смутку.

Димарик той сховався за горбок,

як підліток, що смалить самокрутку.

Я знаю, сонце буде на соші.

І дощ, і сніг – і все воно минеться.

От тільки щастя хочеться душі.

А на фіранках виткана Венеція.

"Дощ полив, і день такий полив'яний"

*  *  *

Дощ полив, і день такий полив'яний.

Все блищить, і люди як нові.

Лиш дідок старесенький, кропив'яний,

блискавки визбирує в траві.

Струшується сад, як парасолька.

Мокрі ниви, і порожній шлях...

Ген корів розсипана квасолька

доганяє хмари у полях.

ДОЩІ

Вітер блискавку виструга,

хмара насуне з-за гір, –

перекидом,

                  колесом,

                               вистрибом

 вибігали діти надвір.

Топтали бузковий верес,

трусили на голови хвощ.

Здіймали страшенний вереск,

ласкаво просили дощ:

                "Іди, іди, дощику!

                Зварю тобі борщику

                в полив'яним горщику,

                в полив'яним горщику!.."

З кошлатих кущів солов'ята зиркали,

як по землі і щедро і видавцем,

то зливи ходили, високі, як циркулі,

то мжичка мала метушилася видрібцем.

На клуні стовбичив промоклий бусол.

А ми по калюжах гасали босі,

бо казала мати й бабуся –

дуже добре дощ на волосся.

              Гей, ідіть, благодатні зливи!

              Випадайте, перлисті роси!

              Хай нап'ються донесхочу ниви.

              Хай дівчата помиють коси.

Будуть коси блискучі й духмяні,

задзвенять весілля і заручини.

Цілуватимуть хлопці кохані

перемиті дощем кучері…

Так невже ж під багряним сонцем –

благодатні брати океанські –

ці дощі,

              отруєні стронцієм,

 засвистять, як стріли поганські?!

"Літературна газета", 26 січня 1962

"Дощі випадають нечасто"

*  *  *

Дощі випадають нечасто —

поникла трава, поникла...

Ти дуже схожий на щастя,

а я до щастя не звикла.

І знову мовчу наостанку,

дивлюсь, як проходиш мимо...

Так діти малих полустанків

проводять поїзд очима.

«Проміння землі», 1957 р.

"Дощі програють по городах гаму"

*  *  *

Дощі програють по городах гаму.

Трусне зелені кучері весна.

Педалі днів натисне під ногами —

і заспіває пташка голосна.

Засяють ночі зорями жасминно.

А срібний дощ підніме жалюзі —

       півонії, рожеві, як фламінго,

       стоять в городі на одній нозі.

ДРЕВЛЯНСЬКИЙ ТРИПТИХ

I

Отут жили древляни і древлянки.

Віки минули, як єдиний схлип.

Медове сонце вигріли дуплянки

у жовтих лапах сутозлотих лип.

Ліси в лісах.

                       Утоплена дорога

лоскоче боки мертвих яворів.

Слов’янські борті з профілем Стрибога

стоять в густому павітті дворів.

Замшілих сосон таємничі капища.

Димлять росою срібні спориші.

Ідуть волхви у стуманілих каптурах.

Ліси правічні, госпіталь душі!

      Не хочу я в рай, і не заздрю я Крезові.

      Заб’юся в глухий оцей кут.

      Тут сосни соснові, берези березові,

      і люди людяні тут.

Зелені коси русальних великоднів

                            верби порозвішували на сонці,

У криницях вибухають відра,

                           склепані з половинок бомби.

А поза тим – тиша. І я добуваю з неї істину.

      Приватний атом – істина розщеплена.

      У ці ліси, в це небо голубе,

      за два ікси історії зачеплена,

      на сто віків розмотую себе.

Тут вітер мені до серця прикладе древлянські тужаночки.

Тут вранці закукурікають тесові такі кружганочки.

      Хай прадідам згадається легенько,—

      пасуться коней вільні табуни,

      і вічністю розпороті легенда

      несуть на іклах дикі кабани.

      Тут вечір пахне емалевою гумою,

      щоб дик не вліз у картоплянки рай.

      Щаслива я. І ні про що не думаю.

      І мозок мій здивований украй.

      Що я сміюсь. Що говорю дурниці.

      Що чую голос вимерлих племен.

      Що у сучасність ґонти і драниці

      не закидають вудлища антен.

      Що тут нема транзисторної музики,

      лише пташки щебечуть лісові

      і маслючків брунатні карапузики

      з дощами в шахи грають у траві.

      Цікава білка струшує лушпинки,

      несуть моріжки, що у кого є.

      Я входжу в ліс – трава стає навшпиньки,

      кошлатий морок лапу подає.

Люблю хати древлянського Полісся,

ті старовинні рублені хати —

кремезні, довгі, сірі од сльоти,

де кущ туману, як бузок, розрісся.

Де літо маки стеле килимами,

дитя в городі ходить коло мами.

І на верстатах різьблених воріт

тче лабіринти вулиць живопліт.

Печаль моя – ріка без переправи,

на тому боці спогади живуть.

Хати древлянські – трохи пароплави,

що по зелених пагорбах пливуть...

      Але, не дай Бог, іскорка десь бликне!

      Дахи тесові, дерево, сушник.

      Переморгнуться відблисками вікна,

      і двір о двір черкнеться, мов сірник.

      І як гасити полум’я несите,

      в такій біді на кого уповать,

      хто має воду відрами носити,

      хто має чим те полум’я збивать?!

      Тому – як герб,

                          як знак нагрудний хати,

      неодривний настінний календар,—

      портрет відра, драбини чи лопати,

      щоб кожен знав, з чим бігти на пожар.

Тут я живу. Світаю дні за днями.

Мовчу. Дивлюсь. Записую пісні.

Синета-ліс з обвугленими пнями

в сутемряві пугутькае мені.

      Лляний дідок пряде усмішку вусами,

      цвіте ромен кружчатими обрусами,

      і поки не горгуснули громи, —

      сплять оксамитно у корчах соми.

      Вночі в садах тут світять груші бери.

      А молодик зійшов – оторопів,

      бо, перш ніж виплисти під місяцем на берег,

      русалки дивляться в дзеркальних коропів...

II

А де ті дерева, що роздерли князя Ігоря?

Такий же князь був плохенький,

                                    в колінцях йому скрипіло.

А вони ж його як схопили, аж кості в кольчузі хруснули.

Чи ці, чи не ці дерева, а десь на оцьому ж місці.

Та я ж вдихаю повітря, яке болить його криком.

Які ж вони дикі, древляни,– вони ж його били граблями!

Та в нього ж був ревматизм і грижа,

та він же не чув на одне вухо,

та він же був чоловік тонкої п’ясті, —

а вони його взяли та й роздерли!

Та вони ж вдесятьох крутили одну корбу, —

                     нагинали дуби, як буйволам роги.

Прив’язали князя за руки й за ноги.

Таж ті дуби могли роздерти контейнер!

Та з того ж князя кров’ю заморосило!..

А чого ж він прийшов у вільну древлянську землю?

І яким це він правом брав із древлян данину?

Та він же їх так примучив, що сил не було терпіти!

Набрав і хутра, і меду, – аж коні йому втяжіли.

Чого ж він ще повернувся, правцем би його поставило!

Казали ж йому: – Навіщо

                        ти знов ідеш до нас, князю?

Годі, відай же честі, ти нічого в нас не забувся. —

Ну, та він же був глухий на одне вухо,

а другим чув тільки те, що йому хотілось.

Ну, то нахилили два дерева,

                     та й прив’язали його до вершечків.

Ну, то й роздерли, так йому й треба.

      Але ж була у нього жона Ольга.

      Та так побивалася за своїм мужем!

І синочок маленький, сиротою лишився, княжич.

То що ж вона мала робити, то вона їм помстилася.

Ціле літо держала в облозі.

А що не могла їх взяти силою, то надумала взяти хитрістю.

Та й послала сказати, що відступить від їхнього міста,

Тільки й візьме данини —

                                по три голуби з кожного двору.

Ну, та ще там по три горобчики,

це ж така вже легка данина!

А вони, клаповухі, розпустили гемби та й повірили.

А вона роздала тих птахів своїм ратникам,

а вони їм до лап прив’язали ганчірочки з сіркою.

Підпалили – та й гайда,

                             та й летіть додому, у гнізда.

Ой, горіли ж древляни, аж гуготіло!

Ото щоб знали, як роздирати князя.

Отак помстилася мудра княгиня Ольга.

Але що ж воно винне, оте древлянське немовляточко,

що згоріло в лозовій колисці?

І ота бабуня – рятуйточки! —

                   що за димом у двері не втрапила?

І ота дівочка, що горіла на ній сорочка,

а вона бігла, а сорочка ще більше горіла,

а вони її повалили, княжі месники,

та й заходились гасити...

І оті бджоли, що розтопилась вощина,

і їх заливало гарячим медом.

І ота вагітна молодиця, що впала,

                        і поперек їй перебило кроквою.

І коні, коні,

                    що сахнулися тяжко у стайнях!

І той голуб, що приніс своїй голубці

                             у лапах полум’я...

III

А було це увечері, як земля древлянська вже спала.

Пахло смаленим пір’ям, од вогню одбивалися крильми.

А воно ж горобець – кричати з болю не вміє,

то й летить у гніздо, щоб йому горобчиха на лапи подула.

А древляни хропуть, обнявши своїх древлянок.

Сплять лошата і мальви, корови, і бджоли, і оси.

Коли пес як завиє! То один у спідніх – на ґанок.

А вже земля деревлянська рве на собі вогненні коси!

А вже язик пурпуровий у миснику лиже тарілку.

А вже оранжеве небо у чорно-ятряних віхтях.

Вогонь зміївся між пнями, обертавсь на вогненну білку,

дерся вгору по стовбуру на іскристих кігтях.

Сичала сита соснина. Падали печені яблука з яблунь.

Люди товклися лобами і що до чого не відали.

Кипіла вода в криниці. Шкварчали свині в повітках.

І чаділи у небо обвуглені ідоли.

Хто гасив, хто гасав. Кіявчали галки і круки.

По землі хтось качався, студив своє тіло травою.

Палахтіло волосся, пухирями бралися руки,

наче вжалені кропивою.

Хто виводив коня, хто тягав з річки мул у відрах,

хто хапався за меч, хто орудував ломом здоровим,

хто безтямно кричав, хто шукав свого скарбу попідрах.

А один сподаряка обкопував хату ровом.

      Де відро? Де лопата?—

                                              отака тарапата.

      За макітри, кочерги!—

                                       і на той світ без черги.

      Той наткнувся на того, а інша упала,

      той вогонь перескочив, як на Йвана Купала.

      А той обкопує хлів, де треба іншому бігти з водою.

      Той кричить: не там! А той кричить: не тудою!

Ох же ж і насміялися вої княгині Ольги!

Нащо тих древлян і вбивати? – самі себе перетопчуть.

Знай лови на льоту смажених гусей з древлянського полум’я.

Але ще ж яку помсту надумала мудра Ольга!

Привели їй дочку деревлянського князя Мала.

Десь зняли те дівчатко на вже обгорілій драбині,

і вона ту князівну взяла собі у рабині.

І забрала у Київ оту нещасну Малушу,

щоб і рід той пощез, щоб і спогад про нього вимер.

Але син її, княжич, полюбив ту рабиню – як душу.

Народився в них хлопчик.

                                      І це був князь Володимир.

*

А чого я це все згадала? Не Батия чомусь, не Баторія.

Шелестіли дуби, і смарагдова тиша була.

У древлянському лісі на пні сиділа Історія.

А я шукала опеньки, на неї там набрела.

ДУМА ПРО ТРИ КАМЕНІ

Гей, виїжджає козак молоденький

у чисте поле,

в першу дорогу.

Очі рукою прикривши від сонця,

дивиться вслід йому ненька з порога.

Кінь вороний виграє, басує.

Гей, у коня ще й копита не збиті!

Сивий полин огортається пилом,

перепелиця ховається в житі.

Їде козак,

підганяє коня

в чистому полі

три дні навмання.

Вже й пшениці відшуміли, і жито.

Трави буяють на перелозі.

Раптом урвалась дорога бита —

камені три стоять на дорозі.

Чорний, та білий, та ще й рожевий.

Так, як звичайно у казці буває.

Скочив козак з вороного на землю,

напис на чорному пильно читає:

«Підеш ліворуч, загинеш нізащо.

Зірвешся з кручі у прірву юначе.

Хоч і загинеш, ніхто не згадає —

нічим згадати буде, козаче».

У козака мурахи за плечима.

Камінь рожевий знайшов очима:

«Підеш праворуч – не пошкодуєш.

Рівна дорога,

спокійна дорога.

Всякі удачі на кожному кроці.

Щастя без сліз. Без борні – перемога».

Що ж, це вже краще, це друге діло.

Дивиться хлопець на камінь білий:

«Прямо поїдеш – дорога вгору.

То нелегка, нерівна дорога.

Втомленим, хворим, а може, дітям

ти віддаси свого вороного.

Сам підеш пішки у передгір’я.

Знатимеш світлу глибінь зворушень.

Люди тобі подарують довір’я,

ти ж подаруєш їм світлу душу.

Будуть вибоїни, будуть квіти.

Буде тривога, а часом і втома.

Ну, а чи дійдеш ти до вершини,

це невідомо...

Це невідомо».

Тихо у полі шемріє вітер.

Чорний чорніє похмурістю літер.

Камінь рожевий кличе, здається,

кожною літерою сміється.

В білого тільки спокійне обличчя.

Він не відштовхує і не кличе.

– Хочеш? – іди.

Не хочеш? – не йди.

Різні є люди у сивих віках.

Доля твоя у твоїх руках.

Більше не їде козак навмання —

справив на білий камінь коня.

Із книжки "Вітрила", Київ, 1958

ДУМА ПРО ШЛЯХ

Мій дикий коню, норовистий коню!

Все так би і іржав, все так би ти й летів.

А я тебе спиню і розсупоню

на роздоріжжі всіх оцих світів.

А от постій. А от не бий копитом.

Закинем геть хомут і остроги.

Хтось буде кпити. Схоче хтось купити.

А чайка все кричатиме: киги!

           А ми з тобою обминемо торжища,

           де гендлярі вимахують пером.

           Не дам тебе плескати і которгати.

           Ходім, я напою тебе Дніпром.

           Я нагодую очі твої степом.

           Могили України покажу.

           Ніяких віжок на тобі не стерплю,

           в Чумацький Віз – і то не запряжу.

Правічний шлях ковтатимуть яруги,

чіпкі примари схоплять з-за плечей.

Пахуче сіно скошеної туги

жуватимеш із рептуха ночей.

А потім я візьму тебе за повід

та й поведу по зоряній соші.

Самі до себе прийдемо на сповідь

і всі дрібниці витрусим з душі.

           Гривастий грім, лоша моє невкоськане! —

           цвістиме в зорях ніч, як бульденеж.

           І що нам шум і всі оті стовковиська?

           Отишимо ходу. Не вийдем на манеж.

Хай там без нас гуде азартом траса.

Це все – рекорди втоптаних орбіт.

Реве глядач. І ставить на Пегаса.

Поет стає жокеєм – і привіт.

Замкнулось коло. Вихід замурований.

Квапливий старт, і в мислях метушня —

чи сам себе жокей пронумерований

пережене, умиливши коня?

          А що від того у віках зостанеться?

          Хто наше поле вивершить в стоги?

          У нас, мій коню, шлях, а не дистанція.

          А чайка все кричатиме: киги!..

"Душа вертає на свої руїни"

*  *  *

Душа вертає на свої руїни.

Тим часом там уже виросла квітка.

Я слухаю нечутні голоси

                 серед німої музики мозаїк.

Усе було на світі позавчора.

В зіницях часу предковічний лід.

"Душа моя, знайдибіда"

* * *

Душа моя, знайдибіда!

Знайди біду, не вернешся.

Яку біду надибала?

Стоїш і не одвернешся.

Душа моя обпалена,

І, як ти ще жива?

Шукаєш, мов копалини, –

слова, слова, слова!

Оголеними нервами

         угадуєш словам

нестачу мікровольта

         і зайвий міліграм.

Душа з очима снайпера

в трагічній німоті,

здається, що вже знайдено.

І знову – ні, не ті!

У легкості вітрила

у попелі згорань

ти знаєш слово-брилу

і слово-філігрань.

Ти дома – тільки в невідомості,

Ще кожен вірш, як перше «ма».

І десь над гранями свідомості

є те, чого іще нема.

"Душа у вирій проводжає птиць"

*  *  *

Душа у вирій проводжає птиць

       Трагічний профіль сходить над снігами

               поет не буде ширмою для вбивць

                     Були

                               і є

                                     і будем ворогами

ЕКЗОТИКА

Якби це було просто щастя,

                       то це було б просто щастя.

А все, що зверх того, це вже – поезія.

Слухай, милий, ти захищайся!

Я стала дика,  я – Полінезія.

Колись Гоген тікав на Таїті,

лишались тут модерн, і готика.

У цьому черствому скрипучому світі

тільки любити – тепер екзотика.

Я порушила всі табу.

Нарвані квіти мої у Нірвані.

Пасеться обов’язків цілий табун,

а я цілую тебе у вігвамі.

Що з того, що туфлі у мене на шпильках?

Я в джунглях була і насилу вибрела.

Душі предків приодять навшпиньках,

щоб подивитись, кого я вибрала.

Очі у них великі і круглі.

Скелі голі, як Голіафи.

Птиця тюльпан п’є воду із кухля,

птиця бузок п’є воду з кафари.

Оце таке у мене Таїті —

руки твої, золоті ліани.

Аж дивно мені, що ходять на світі

якісь пошляки, немов павіани.

Дві зірки у хату мені влетіло.

Сади стоять буддійськими храмами.

Люблю твоє тіло, смагляве тіло,

тіло твоє, татуйоване шрамами.

"Літературна Україна", 13 червня 1967

ЕПІЛОГ

Я, підданка своїх обов’язків,

я, васал свому королю,

я люблю тебе тихо, боязко,

я прощально тебе люблю.

Не жалкуй за мною. Я мічена.

Мене кожне лихо згребе.

На прощання, тобою засвічена,

подарую тобі себе.

Це б лишитись. Але не можу я.

Нареченою нарече й

заколисує, заворожує

чорнобрив’я таких ночей.

А в моєму краю ойчистому

б’ють гармати, свистить картеч.

Я не жінка. Найкращі лицарі

наді мною зломили меч.

Мені легко, що вже аж трудно.

Мені страшно: забуду пароль.

Мене кличе суворо і трубно

мій обов’язок, мій контроль.

Не кажи, що не маю рації,

і докорами не карай.

Я в любові – як в еміграції.

Відпусти мене в рідний край.

"Епоха нас постами робила"

*  *  *

Епоха нас постами робила.

Епоха в нас влила постійний струм.

Рвонула наші душі —

                                    як рубильник,

включила в сіть високовольтних дум.

"Український календар 1967", Варшава, 1967

ЕСТАФЕТИ

Різні бувають естафети.

Міщани міщанам передать буфети,

Заяложені ложки, тупі ножі,

Глупоту свою і думки чужі.

Різні бувають естафети.

Воїни воїнам передать багнети.

Майстри майстрам – свої таємниці,

Царі царям – укази й темниці.

Різні бувають естафети.

Передать поетам поети

З душі у душу,

Із мови в мову

Свободу духу і правду слова,

Не промінявши на речі тлінні –

На славолюбство і на вигоду.

І не зронивши.

Бо звук падіння

Озветься болем в душі народу.

"Літературна газета", 15 вересня 1961

"Є велике щастя – стрічати"

*  *  *

Є велике щастя – стрічати

теплоту молодих сердець,

котрі знають, що є початок,

і не відають про кінець.

Є початок, бо є світанок,

мати, сонце і перший крик,

бо новим було і незнаним

все, до чого ти згодом звик.

А кінця немає, бо зроду,

хоч найдовший вік проживи —

не надивишся ти на води,

не устежиш росту трави

Не домрієш, і не долюбиш,

не допишеш своїх пісень,

і не все найдорожче згубиш,

і, шукаючи, знайдеш не все.

«Проміння землі», 1957 р.

"Є вірші – квіти"

*  *  *

Є вірші – квіти.

Вірші – дуби.

Є іграшки – вірші.

Є рани.

Є повелителі і раби.

І вірші є —

каторжани.

Крізь мури в'язниць,

по тернах лихоліть —

                  ідуть, ідуть

                  по етапу століть…

"Літературна газета", 26 січня 1962

"Жаби ганяють ряску над нуклідами"

*  *  *

Жаби ганяють ряску над нуклідами.

О земле моя, земле, кому ти дорога?

Світ славен був Платонами,

                                               світ славен був Евклідами,

тепер все всім до лампочки,

                                              до фені,

                                                            до фіґа.

І страшно, і не віриться, —

                                            невже не спам’ятаються?

Отак все далі й піде, настояне на злі?

А часом вже і думаєш, – а може, люди віруси,

от просто собі віруси на цій живій Землі?!

2010

«Мадонна перехресть», 2011

"Жах привселюдності. Поет не може бути привселюдним"

*  *  *

Жах привселюдності. Поет

не може бути привселюдним.

Самотнім, зболеним, відлюдним,

аби лише не привселюдним.

То найлукавіші з тенет.

Бо все так гарно, так драйвово,

болить з похмілля голова.

В тенетах борсається слово, —

то вже не Слово, а слова.

12.04.2009

«Мадонна перехресть», 2011

"Життя іде і все без коректур"

*  *  *

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, – час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

"Життя – це пастка і життя – це пустка"

*  *  *

Життя – це пастка і життя – це пустка.

Це сон про себе і нема коли.

А може, й смерть – це теж лише відпустка

у кілька втілень тої ж кабали?

А може, все це – піднебесний тир? —

Хатки, дерева, люди, птиці, звірі —

де все якийсь незримий богатир

приходить постріляти на дозвіллі.

"Життя  – як вокзал..."

*  *  *

Життя  – як вокзал.

Хтось приїжджає,

хтось від’їжджає.

Поцілунки і рани,

клунки і чемодани,

слова і фрази  —

все разом.

Хто їде в м’якому.

Хто  – у плацкартному.

Хто  – в комбінованому.

Хто  – в загратованому.

Квадрати  – грати,

залізні рамки,  —

можна зорями

грати в дамки.

А дехто  – зайцем.

Зупинки.

Аварії.

Перон.

Гучномовці.

Зали чекання.

Карти.

Вагони  – партії.

Вагони  – службовці.

Вагони  – аристократи.

Люстра  —

електрична сестра орхідей.

Черга. Буфет. Каси.

А не можна так, щоб для всіх людей  —

вагони першого класу?

"Життя, як річку не перейдеш вбрід"

*  *  *

Життя, як річку не перейдеш вбрід.

Та, певно, в ньому і немає броду.

Заходь по груди у студену воду,

Пливи, пливи, пливи десятки літ!

Не уникай в путі круговороту —

Хай руки загартуються твої,

Бо доведеться плавати і проти,

І впоперек стрімкої течії.

Коли ж попадеш в смугу теплих течій,

Коли душа розніжиться без меж,

Ослабнуть руки і отерпнуть плечі,

І вже навряд чи далі попливеш.

Зануриш серце у блаженну втому,

Запрагнеш тільки затишку... О, ні!

Як жити, зачепившись на мілкому,

То краще потонуть на глибині.

"Жовтенька квітка хилитається"

* * *

Жовтенька квітка хилитається.

А вже нічого не цвіте.

І день, як очі у китайця,

примружений. A la porteе

проходять люди і дерева.

Минає осінь. А проте —

як цятка сну, як хвостик лева,

жовтенька квіточка цвіте.

"Річка Геракліта"

"За багрецем сповити обрій"

* * *

За багрецем сповити обрій,

Розкину руки – полечу.

Тебе, далекий і недобрий,

Своїм навіки наречу.

Скажу: я долю розпитала,

Які шляхи лежать с полях,

Лежить шляхів мені чимало,

А серед них до тебе шлях.

Скажу: зумів забрати душу,

Зумій впустити в береги

Всю глибину моїх зворушень,

Всю простоту її жаги.

За багрецем сповити обрій,

Розкину руки – полечу.

Тебе, далекий і недобрий,

Своїм навіки наречу.

«Проміння землі», 1957 р.

"Забіжу за наслідки й причини"

*  *  *

Забіжу за наслідки й причини.

Оселюся в дальній далині.

Тиша сутінковими очима

усміхнеться лагідно мені.

Сонце переглянеться із плесом,

джерело заб’ється дзвонкове.

Слово, приголомшене прогресом,

непритомне слово оживе.

5.05.1998

«Мадонна перехресть», 2011

"Заведіть мене, дороги"

*  *  *

Заведіть мене, дороги,

у моє кохане місто.

А щоб ви не заблудились,

дам прикмету дорогу:

там хлоп'ята босоногі

продають лілеї білі,

продають важку брунатну,

придніпровськую кугу.

Я візьму лілею в руки,

розгорну її пелюстки.

Думать буду про мандрівки,

спокій ляже на чолі.

Не оплакуйте розлуки!

Я напевно повернуся...

Навіть плаваючі квіти

мають корінь у землі.

«Вітрила», 1958 р.

"Заворожили ворони світанок..."

*  *  *

Заворожили ворони світанок  —

не сходить сонце  – тільки кар та кар.

Розбившися грудьми об полустанок,

в траві лежить березовий Ікар.

Пливе перон за сизими шибками.

Туман... Шлагбаум... Тиша... Переїзд...

Дерева, як закидані шапками,

стоять у гронах ще порожніх гнізд.

Пройти уранці вулицями тиші.

Знайти готелик. Скинути пальто.

І де я, хто я,  – полустанків тисячі, —

хоч день, хоч два не знатиме ніхто.

І тільки шум далекого прибою  —

дерева, люди, вулиці, мости...

Валізу віршів привезти з собою

з цього притулку тиші й самоти.

"Заворожи мені, волхве"

*  *  *

«Заворожи мені, волхве!

                        Заворожи мені, волхве…»

Сидить по мавпі на зорях, на місяцях,

Респектабельні пілігрими

в комфортабельних «Волгах»

«ходять» по шевченковських місцях.

Вербують верби у монографії.

Вивчають біо– і гео-графію.

Полюють в полі на три тополі…

А цікаво, багато б із них потрафили

пройти шляхами його долі?

Давайте чесно.

Не кнопки ж ми й не педалі.

Що писав би Шевченко

в тридцять третьому,

в тридцять сьомому роках?

Певно, побувавши в Косаралі,

Побував би ще й на Соловках,

Загартований, заґратований,

прикиданий землею, снігами, кременем,

досі був би

                  реа

                        білі

                               тований.

Хоч посмертно, зате – своєвременно.

Звісило з трибуни блазенський ковпак

забрехуще слово.

Було так, було так, було так, було так…

А може, було інакше?

«Чуєш, батьку?

Чую, синку!..»

Пропадали ж люди ні за гріш.

Передсмертно лаявся Косинка.

Божеволів у тюрмі Куліш.

Курбас ліг у ту промерзлу землю!

Мовчимо.

Пнемося у багет.

Як мовчанням душу уяремлю,

то який же в біса я поет?!

"За гріх щасливості в неслушний час"

*  *  *

За гріх щасливості в неслушний час

належиться покута і покара.

Над віражами карколомних трас

я тільки жінка з крилами Ікара.

Розтане віск – я в море упаду

і захлинуся морем, як тобою.

Ції жаги некликану біду

лише твоєю ніжністю загою.

Стоять в шибках осінні вітражі.

Забути все. Піти – не озирнутись.

Ти здатен на смертельні віражі.

Ми не могли у світі розминутись.

1965

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Заночували птиці на лимані"

* * *

Заночували птиці на лимані.

А вранці неба не було в тумані.

А ще ж дорога довга і важка.

Куди летіть? – питають вожака.

Він теж не бачить неба у тумані.

Ночуймо ще раз, каже, на лимані.

Нам не до сну, нам не до, не до,

                                                       не до!

Не ґелґочіть, Господь нам явить небо.

А вранці встало сонце на лимані.

І сходить день, як пензель Піросмані.

 "Затишно дітям в пазусі казок..."

*  *  *

Затишно дітям в пазусі казок.

Отак би й слухав про царя Салтана

або про те, як весело козак

обманював турецького султана.

Про карих коней з полуменем грив,

про чаклуна, що все на світі може.

І хто б там що кому не говорив,

а згине зло і правда переможе!

Той у Яги царівну відбере,

той кам’янисте поле переоре.

Кощій Безсмертний непремінно вмре,

і всі безглуздя роздум переборе.

Лише борись, а щастя не втече.

Не схаменися  – півжиття позаду.

І вдень, і ніч, і тисячі ночей...

Спасибі вам за цю Шехерезаду.

"Затінок, сутінок, день золотий"

*  *  *

Затінок, сутінок, день золотий.

Плачуть і моляться білі троянди.

Може це я, або хто, або ти

ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде –

кроки почулись чи скрипнула хвіртка.

Може, він встане, чолом припаде,

там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?

Світку мій білий, яке тут роздолля!

Смуток нащадків – як танець бджоли,

танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ –

я і не я вже, розбуджена в генах,

тут на землі я шукаю хоч слід

роду мого у плачах та легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Вікна забиті, і висить замок –

ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.

Хто там квилить у цій хаті ночами?

Може, живе там сама самота,

соває пустку у піч рогачами.

Може, це біль наш, а може, вина,

може, бальзам на занедбані душі –

спогад криниці і спогад вікна,

спогад стежини і дикої груші...

"Заходить сонце за лаштунки лісу"

*  *  *

Заходить сонце за лаштунки лісу.

Тополя поклонилась вдалині...

Вечірній обрій опустив завісу —

космічний цирк запалює вогні!

І цілу ніч дивися хоч задурно

у те склепіння, де горить Персей,

жонглює космос бриликом Сатурна,

і Всесвіт крутить всю цю карусель.

Ірже Пегас, виблискує Корона,

і Волопас пасе своїх Телят,

і мерехтять у сяйві Оріона

химерні сальто Діви і Плеяд.

Летить Нептун, і я з ним налітаюсь.

Не бійтесь, зорі, я не розіб’юсь.

Я теж тут причепилась і катаюсь,

страждаю, мислю, плачу і сміюсь.

Дивлюсь, як простір гне свої підкови,

туман галактик бачу за плечем.

І хтось страшний, незнаний, загадковий

в космічній пітьмі цвьохкає бичем!

І все кружляє в дивній круговерті,

саме в собі шукає опертя.

І є природа. І немає смерті.

Є тільки різні стадії буття.

 "За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня"

*  *  *

За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,

Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.

Зеленим пензликом тополі – кривенькі кігтики в крові.

Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.

Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил –

Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.

Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,

Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!

Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.

Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.

Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?

Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.

"Зашарілись ясні  озера"

*  *  *

Зашарілись ясні  озера,

помарніли барвисті луки,

пересохлі кленові пера

опадають мені на руки.

І здається – клени з журбою

познімали жовті папахи,

з непокритою головою

проводжають у вирій птахів.

«Вітрила», 1958 р.

ЗАЯЧИЙ КАРНАВАЛ

– Вітре, вітре, ти не вий!

У звіряток – рік Новий.

Зорі світять на ялинці,

Дід Мороз приніс гостинці.

Прометем собі доріжки,

Потанцюємо хоч трішки.

Маски зробим з будяків,

Налякаємо вовків.

"Звичайна собі мить"

*  *  *

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.

На росах і дощах настояний бузок.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином,

а післязавтра – казкою казок.

А через півжиття, коли ти вже здорожений,

ця нереальна мить – як сон серед садів!

Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,

і навіть той їжак, що в листі шарудів.

"Здається з нами щось уже не те"

*  *  *

Здається з нами щось уже не те...

І навіть люди, місто й камні,

Щось прошепоче – Те усе святе

У що ти вірив – згинуло з віками

Пройшло скрізь пальці,

Як вода, зачерпнута відкритою рукою,

А на лодоні лиш краплинки сну,

У сяйві марив, як в полоні.

І вічність та тяжка завіса,

Що ми не здатні піднести,

Роздавить вас, навіщо йти

Навіщо тратити надію,

У те усе, що нам святе,

Скажи мені і я повірю,

Та все ж із нами щось не те....

"Здається, часу і не гаю..."

*  *  *

Здається, часу і не гаю,

а не встигаю, не встигаю!

Щодня себе перемагаю,

від суєти застерігаю,

і знов до стрічки добігаю,

і знов себе перемагаю,

і не встигати не встигаю,

і ні хвилиночки ж не гаю!

ЗДИВОВАНІ КВІТИ 

Сю ніч зорі чомусь колючі,

Як налякані їжачки.

Сю ніч сойка кричала в кручі,

Сю ніч ворон сказав: «Апчхи!»

Сю ніч квітка питала квітку:

– Що це робиться, поясни?

Тільки вчора було ще влітку,

А сьогодні вже – восени!

"Зелені очі орхідей"

*  *  *

Зелені очі орхідей.

І хтось на скрипці грає.

Вдова – це тіль серед людей,

свіча, що догоряє.

23.11.2007

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Земля вже у травах"

*  *  *

Земля вже у травах,

берези у брості.