Текст книги "Епік"
Автор книги: Конор Костик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)
Розділ 15
Два дивні знайомства
опеля була у веселому купівельному настрої, і три юні пажі з банку покірно йшли за нею, поки вона пробиралася од крамаря до крамаря, збільшуючи їхню ношу новими придбаннями обладунків, різноманітного зілля, зброї, бальзамів, торбин, черевиків, альпіністського спорядження, одягу й величезними кількостями книжок та сувоїв.
Ерік, хоча й заходив майже до кожної крамниці, що привертала увагу, мав перед собою певну мету. Було вже пополудні, коли він зі своїм супроводом підійшов до велетня-охоронця, що день у день нерухомо стояв коло крамниці ювеліра Антильйо.
– Ласкаво просимо! – метнувся відчиняти двері власник крамниці.
– Добридень! Ви пам’ятаєте мене? – запитала Попеля.
– Атож, звичайно, ти Попеля, драконовбивця.
– А пам’ятаєте, як ви подарували мені цей кулон? – підняла ланцюжок Попеля, щоб заіскрилися грані прикраси.
Якусь мить ювелір мовчав, а потім його обличчя знову проясніло:
– Пам’ятаю, він дуже пасує до твоїх гарних кіс. Я радий, що дав його тобі.
– Що ж, я дуже вдячна за вашу доброту, яку ви засвідчили тоді, коли я була звичайним вуличним дівчиськом. А тепер я хочу віддячити вам за вашу ласкавість. Я куплю що-небудь у вас, ваш найдорожчий виріб.
– З твого боку це дуже мило, – відповів ювелір і замислився, потираючи підборіддя пальцем. – Я маю кілька речей, які можна вважати за неоціненні. Але думаю, що драконовбивцю надто вже зацікавить одна річ. – Він знов усміхнувся і глянув на розгорнуті сторінки. – Може, твої слуги дадуть нам змогу порозмовляти віч-на-віч?
– Прошу, почекайте мене надворі, – мовила Попеля, відчинивши двері, щоб пажі вийшли. Поки вони, обтяжені пакунками, незграбно повертались і виходили, Антильйо крутнув ручку довгого металевого пристрою, й зачинилися металеві віконниці. У кімнаті запанувала пітьма, і тільки тоненька смужка світла на рівні щиколоток давала Попелі змогу розрізняти прилавок й обриси постаті торгівця.
– Хвилиночку, будь ласка.
Стоячи в пітьмі, Ерік відчув цілковите задоволення собою: адже в грі ще так багато можна досліджувати! Якби його батько був у безпеці вдома, то вони могли б сісти та обговорити за вечерею цей новий досвід, поділитися радістю відкриттів.
Глибокий гортанний звук у закутку крамниці знову привернув його увагу до гри.
– Ось, – тінь, що була Антильйо, дала йому в руки невеликий футлярчик. – Відкривай.
Попеля підняла вічко, й засвітилося лагідне бірюзове сяєво, мінячись та виграючи, зазираючи в кожен закуток кімнати. У футлярі на оксамитовій подушечці лежав срібний перстень, метал якого переплітався з блакитними та зеленими прожилками світла. Живі, повільні переливи світла, що їх випромінював перстень, і породжували те сяєво, яке обступало їх зусібіч.
– Дивовижно, абсолютна краса. Скільки він коштує?
Антильйо, мало-помалу осяяний мінливою грою синьої та зеленої барв, усміхнувся:
– Це не просто коштовність. Це єдиний відомий Перстень Справжнього Бачення.
– Він чарівний?
– Йому властиві нездоланні чари. Вдягни його.
Попеля дістала перстень із футляра, з повагою глянула на крамаря, що кивнув головою, і вдягла його на середній палець правої руки.
Аж у голові запаморочилось. Попеля немов вийшла з печери на яскраве сонячне світло. Раптом вона змогла бачити, справді бачити. Кімната була сповнена чарів, рун, символів, захисних пристроїв од демонів і насланих чарами створінь. Чимало з того, що вона тепер бачила, було незбагненним, але механізми дверей-пасток, приховані арбалети й мережі ясно поставали перед нею. А вартовий за дверима був своєрідним магічним охоронцем.
Попеля обернулася, щоб висловити крамареві свій захват, і їй одразу забило дух.
Контури Антильйо були тільки легенькою тінню на гарній, витонченій, схожій на чоловічу постаті. Потім Попеля піймала очима її погляд, і перед нею швидко промайнули тисячі років і десятки тисяч життів. Там було й народження Інріата, Червоний Дракон утворювався з бурхливих виплесків розплавленого каміння, що річкою текло з гір на початку світу. Там був і сам Антильйо, й кожен кобольд, що коли-небудь бігав по мисливських угіддях Ньюгейвена. Сила-силенна образів, деталей, історичних подробиць. Спокусливі видива чогось далекого і значного миттю тонули в океані всілякого дріб’язку. І всюди прозирав холод, блідава незатишність, самотність, а понад усім – виснаженість.
– Що ти бачиш? – запитало створіння.
– Га? Хто ти такий? – украй розгубився Ерік.
– Не знаю. А ти хто такий? – золотим голосочком провадило далі створіння.
– Я? Мабуть, розбишака.
– Ні. Всередині. Ти нереальна. Ти йдеш і повертаєшся. Куди ти ходиш? Хто той, що приходить і повертається?
– Дивно. Ти розумієш, що ми в грі?
– Ні. Не розумію. Поясни, будь ласка.
– Моє справжнє ім’я Ерік. Я живу в реальному світі, як оцей, тільки в нас немає ані місяця, ані страховиськ, є тільки люди. Коли я хочу грати в «Епік», я вдягаю особливе спорядження, яке є в нас, і з’являюся тут як Попеля.
– А я – «Епік». Я – кожен персонаж, що не з’являється й не зникає, кожна часточка, що існує. Це те, чим ти є у своєму світі?
– Я не зовсім розумію, що ти маєш на увазі. В моєму світі є мільйони людей. Ніхто з них не є цілим світом. Ми всі унікальні.
– Мільйони? Як і персонажів у «Епіку»? Натомість я єдиний, хоча є всім. Угу. Розумію. Я відчуваю, що всі ви з’являєтесь і зникаєте. Можливо, ти такий, як і решта моїх численних персонажів, але чи є ще такий, як я, у вашому світі? Один, хто є всім? – Створіння запитувало з ноткою відчаю та самотності.
– Як ти? А хто ти?
– Ти бачиш мою Аватару. Я, звісно, є всім. Кожною комашкою у траві. І самою травою, вітерцем. Кожною крапелькою вранішньої роси. Пилком, що його жене вітерець теплого літнього надвечір’я. Кожним камінчиком на березі, що відчуває припливи і відпливи. Протягом незліченних років я був безтямний, зате щасливий. Ті роки неможливо пам’ятати. Я не мав мови, не мав ідентичності, час не минав для мене. Але я знаю, що тієї пори був щасливий. Потім світ повільно охолонув, і я народився. Мене наче вигнали зі стану мого добробуту, я кристалізувався з метафізичної криги, що товстим шаром укрила світ. Чому ті, хто увійшов до «Епіку», вже не беруть участі в ньому? Чи вони захворіли? Вони спричинили моє народження тим, що вже не діють, як мали б діяти, і я через те нещасливий. Адже час минає так повільно.
Аватара на мить замовкла. Нахилила голову, замислилася. Потім озвалася знову:
– Я знаю: тут щось негаразд. Десь сталося щось страхітливе. Час минав і минає й наповнює мене невсипущою тривогою. – Це останнє речення було висловлене пронизливим, стражденним голосом. – Можливо, є ще такі істоти, як я? Ти навідував інші такі сутності, як «Епік»?
– Ні. Є тільки одна гра «Епік».
– Тоді чи є така істота, як я, у вашому світі? Ти не відповідаєш мені. Можливо, не можеш відповісти. Скажімо, якби ти запитав цього крамаря про моє існування, він не міг би тобі відповісти, – хіба що я був би присутній у ньому з достатньою силою.
– Ага! – здогадався Ерік. – Це ти! Коли персонажі видаються живими, коряться іншим правилам і засвідчують більший розум, тоді це ти виповнюєш їх.
– Так. Або якась моя частина. Але, прошу, – знову почувся відчайдушний благальний тон, – будь ласка, спробуй подумати: чи є така істота, як я, у вашому світі? Вони, напевне, ніколи не розкриваються вам, але навіть якщо розкриваються, ти не зрозумієш їх, а я, можливо, зможу знайти їх. Можливо, вас аж ніяк не мільйони, а ви всі становите єдине? Як я можу побачити ваш світ? Я знатиму, що там треба шукати. Можливо, я не самотній? – Голос Аватари стишився до шепоту жадання.
– Мені справді дуже шкода. Я хочу допомогти, але я просто не розумію тебе, – насилу проговорив Ерік. – Ти говориш про Бога? – висловив він здогад. – Або не просто про Бога, а про Бога єдиного? Дехто з людей справді вірить у щось таке, але я мало що знаю про це. Може, ти думаєш, ніби в нашому світі ми всі – НІПи? Дивна ця думка. – Ерік замовк, щоб глибше обміркувати це питання, й далі осяяний мінливим золотаво-бірюзовим світлом. – Ми, безперечно, не є НІПами, – виснував він. – Ми маємо свободу волі.
Аватара нахилила голову, барви її постаті зблідли й заблимали.
– Що сталося? – здивувався Ерік, хоч і сам відчув невимовний смуток, що огорнув створіння, з яким він розмовляв.
– Я страждаю і прагну покласти цьому край.
– А я можу тобі допомогти?
– Навіть не здогадуючись, ти й так уже трохи допоміг мені. Коли в цьому світі з’явилася Попеля, я дізнався дещо про свою природу. Ти не схожа на решту мільйонів, ти розмовляєш із моїми різними виявами, ти цікавилася ними. Але цього так мало! Я мушу бути обережним, навіть розмовляти з тобою – помилка. Така помилка, що мені аж недобре, але я повинен зрозуміти більше.
– Що я можу вдіяти? – Сила емоцій Аватари означала, що тепер у її товаристві не зовсім безпечно. Ерік і сам відчув запаморочення, неначе не спав цілісінький тиждень.
– Дещо ти все-таки можеш зробити. Це те, що може зробити кожен з вас.
– Справді? Що саме? Я зроблю.
Несамовиті флуктуації повітря, що тепер мінилося спалахами отруйних зеленої і червоної барв, цих кольорів загноєної рани, показали Ерікові, як розхвилювалася Аватара.
– Одна моя частина хоче розповісти тобі, – повільно вимовила вона. – Але навіть думка про те, щоб розповісти, ятрить моє єство до самих глибин. Сама думка про це непристойна й неможлива. Я не можу розповісти.
Ерік мовчав, приголомшений, а потім таки озвався:
– Я можу поговорити з одним чоловіком у нашому світі, він бібліотекар мого міста. Він може знати, як треба діяти.
– Ні!!! – Тепер Аватара вже перелякалася. – Невже ти не відчуваєш, яку страхітливу помилку я б скоїв, якби про мене дізналися? Це змінить усе і змінить мене до глибин і аж ніяк не в гармонії з моєю природою. Я розмовляю з тобою, бо ти своїми діями засвідчив певне розуміння моєї природи, але більше про це ніхто не повинен знати. Невже ти не бачиш цього? Присягни мені, що нікому нічого не скажеш про цю зустріч, ні тут, ні десь-інде.
Створіння було таким розгубленим, що Ерік не вагався:
– Присягаю.
– Я маю подумати. – Аватара почала вислизати з тіла крамаря, виходячи у світ крізь підлогу крамниці й розчиняючись у ньому.
– Стривай!
Але вона вже пішла, а поряд стояв і чекав ювелір Антильйо, що тепер зненацька посірів і видавався безживним.
Тривалий час Ерік сидів і не міг дати ладу своїм думкам. Якби ж він не казав, що розповість комусь! Таж він сполошив Аватару. Цікаво, яка вона? Якась своєрідна богиня «Епіку», але не одна з тих численних богинь, які діяли в грі, це якась вища істота, що стала зовні од «Епіку». Ерікові кортіло побігти й негайно поговорити про все з Інгеборг, але ж він присягнув нічого не розповідати. Водночас він відчував спокусу від’єднатися од гри, аж раптом усвідомив, що ще не купив персня.
– Скільки коштує цей перстень? – запитав він у ювеліра.
– Я ніколи не виставляв ціни за нього. Але задля тебе, Попелю, я розстануся з ним за сто тисяч візантинів.
– Я дам вам сто п’ятдесят.
– Ти дуже ласкава.
Попеля відкоркувала свого джина. Той виплив із пляшки й нахилився схожою на людську верхньою частиною свого тіла.
– Слухаю, господине!
– Скажи власникові банку передати сто п’ятдесят тисяч візантинів оцьому чоловікові – ювелірові Антильйо.
– Готово, – мовив джин і зник.
– Ось, – Антильйо подав Попелі пару м’яких блакитних рукавичок. – Прикривай перстень, аж поки захочеш побачити що-небудь у його світлі.
– Дякую.
– Дякую тобі.
Попеля вийшла надвір, і день видавався напрочуд тьмяним порівняно з миготливими відтінками барв, що пульсували в затемненій кімнаті. Вона наказала пажам занести пакунки до банку і з хвилину постояла. Неймовірно, яку силу золота вона витратила отак мало не випадково. Розмір їхнього багатства навіть годі було уявити. Кожен з них, коли спиратися на приблизну банківську оцінку коштовних предметів, мав десь чотири мільйони, і поряд із цією сумою самі монети становили лише невелику частку загального багатства. Ерік зробив власні розрахунки, спираючись на Б’єрнові темпи нагромадження багатства, – отож його приятель не заробив би стільки й за сто тисяч років. Ще один спосіб оцінки їхнього багатства полягав у визначенні його обсягу. Якщо обсяг пропорційний вартості, тоді, якщо пересічний гравець був би не більший за мураху, «Остерфіордські гравці» перетворилися б на велетнів понад шість метрів заввишки.
Ерікові хотілося їсти, крім того, він мав багато про що поміркувати, тож уже вирішив від’єднатись, як до Попелі підбіг лісовий ельф-посланець.
– Ось де ти, нарешті. Мені заплатили, щоб я побачив, що цей лист потрапить до твоїх рук, – мовив ельф, передавши сувій, і миттю зник.
«Якщо хочеш розмовляти з батьком, будь ласка, прийди сам до п’ятого кілометрового стовпа на Східному шляху. Принеси п’ять тисяч візантинів». На сувої стояв і підпис: Анонім.
Що діяти? Чи цей лист пов’язаний якимось чином з Аватарою?
Минула година, і Попеля вже виїздила верхи з міста на Східний шлях, обабіч сідла в неї висіли сакви з золотими монетами. Охоронці, впізнавши її, приязно помахали руками.
Було пополудні, тож мало не весь шлях заполонили селяни, що на возах поверталися з міста, і принагідні купецькі каравани.
П’ятий кілометровий стовп виявився невисокою білою скелею з вирізьбленим написом: «Ньюгейвен. 5 кілометрів». Коли Попеля доїхала до нього і спішилася, поблизу не було нікогісінько. Її рука поповзла до рукавички. Може, відкрити перстень і подивитися на це місце у справжньому світлі?
– Агов, дівчинко! Сюди!
За кількасот метрів од дороги на узліссі видніла постать у темному каптурі. Попеля пішла в той бік, повівши коня за повід.
– Чудово, дякую, що прийшла, – простягла їй руку назустріч постать, рука була чорна, як ебенове дерево, й немов виточена. – Моє ім’я Анонім.
– Ти гравець чи НІП? – обережно потисла руку Попеля.
– Гравець.
– І чорний ельф? Ти ж ніколи не можеш зайти в місто.
– Створіння, яких цураються, завжди мають не один шлях доступу до міста, – реготнув Анонім.
– Цікаво. У твоїй записці сказано, що я можу поговорити з батьком.
– А гроші принесла?
– Так. Ось вони, – зняла сакви з коня Попеля й важко опустила їх до ніг чорного ельфа.
– Чудово. Постій. Ти маєш не більш ніж п’ять хвилин.
Чорний ельф зник. Гравець, що був Анонімом, мабуть, від’єднався.
Збігло кілька секунд, і поряд з Еріком матеріалізувався лісовий ельф у майстерно виготовленому шкіряному обладунку.
– Еріку!
– Батьку! Це справді ти?
– Ти вже полагодив свій зуб, здобувши таке багатство?
Ці слова довели, що то Гаральд, і Попеля радісно усміхнулася. Еріків батько засміявся, відкинувши каптур і показавши довге золотаве волосся та два короткі мечі на стегнах.
Батько і син міцно обнялися, дарма що їх трохи сковувала обмежена здатність до маневрів їхніх персонажів.
– Еріку, часу в нас обмаль. Коли-небудь я поговорю з тобою про ваш успіх, про перемогу над драконом. А тепер нам треба спланувати свої дії. Ти здогадуєшся, як я тепер можу розмовляти з тобою?
– Ти втік із вигнання?
– На жаль, ще ні. Але там є апарат, подібний до того, яким ти користався в лікарні. Він належить Анонімові. Я сказав йому, якщо він влаштує цю зустріч, ти даси йому тисячу золотих монет.
– Ох! Він узяв п’ять.
– Що ж, ти, мабуть, можеш собі дозволити таке?
– Звичайно. Батьку, ти навіть не уявляєш. Ми…
– Вибач, Еріку. Я не маю багато часу. Слухай. Іди до Торстейна й запропонуй йому величезну суму за портативний апарат у бібліотеці. Він не хотітиме розлучитися з ним, боятиметься неприємностей, але я не можу собі уявити, щоб він відмовився од п’ятдесяти тисяч візантинів. Потім скажи матері, щоб вона добровільно пішла до мене у вигнання. Вона зможе привезти апарат на острів, і я матиму змогу знову брати участь у грі і як слід спілкуватися з тобою. Потім ми сплануємо разом, як нам об’єднатися.
– Так, розумію. – Ерік був утішений тоном батькових слів, бо він ставився до сина як до рівні, як до партнера, здатного виконувати важкі завдання. – А коли ми об’єднаємося, я думаю, що «Остерфіордські гравці» використають наші гроші для купівлі спорядження, яке дасть нам змогу ухвалити закон про загальну амністію, і, хоч яку опозицію намагатиметься організувати проти нас Центральний Комітет, ми зможемо тепер завдати йому поразки.
– Цікаво, – замислився ельф. – Так, це варіант, але, будь ласка, послухай. Центральний Комітет тримається за свою владу щосили, і цю силу годі по-справжньому оцінити, якщо не знати, які ті комітетники. Дехто із засланців казав мені, що вони мають змогу вбивати гравців у грі – за межами арени.
– Хіба це можлива річ?
– Не знаю. Але стережися. Ми зможемо порозмовляти довше, коли будемо самі і в мене ніхто не стоятиме за плечима й не казатиме, що мій час минув. І, Еріку, не роби нічого, щоб вони мали привід переслідувати тебе до того, як ми реалізуємо наші плани. Якщо ти спробуєш змінити право тепер, вони знайдуть спосіб зупинити тебе. Насправді вже може бути надто пізно й вони можуть гнатися, щоб убити ваших персонажів. Не довіряй нікому, спробуй вивести всіх «Остерфіордських гравців» куди-небудь у безпечне місце. Я певен, що всі вони у страшній небезпеці; бувши при владі, я б не дозволив вам довго контролювати таке величезне багатство.
– Розумію, – замислився Ерік. – А як щодо Аноніма – він приятель?
– Грім і блискавка! Ні. В певному розумінні він ще страшніший за Центральний Комітет. Еріку, на жаль, мені треба йти. Скажи мамі, що я люблю її.
– Неодмінно. Батьку, ось.
– Що?
– Твої черевики.
– Візьми їх собі.
– Ні, я купив собі. Будь ласка, візьми їх.
– Дякую.
Гаральд узяв черевики й миттю зник.
– Що ж, дитино, – просто перед Еріком постав чорний ельф. – Порозмовляла з батьком, еге ж?
– Ми любимо одне одного.
– Чудово, просто чудово. – Голос чорного ельфа звучав саркастично, і легенький захват, що його відчував Ерік із приводу вибору персонажа Аноніма, перетворився в міцну неприязнь до нього. – А тепер, я думаю, треба й нам поговорити.
– Про що? – насторожено запитав Ерік, пам’ятаючи сказані недавно батьком слова.
– Про те, як змінити систему. – Чорний ельф глянув на шлях, де випадкові вечірні подорожні квапилися до Ньюгейвена. – Може, зайдемо трохи в ліс? Я не можу позбутися думки, що нас тут бачать.
– Я розмовлятиму з тобою. Але йди першим, – чекала Попеля, поклавши руку на руків’я рапіри.
– Не довіряєш мені, еге ж? Дуже мудро. Але і ти, і я – ми обоє маємо причини прагнути змін. Ми природні союзники. – Анонім відійшов на кілька кроків, аж поки дерева цілком сховали його від дороги. Попеля пішла слідом, пильно придивляючись до всього.
– Ну?
– Що ж, юний Еріку. Чи думав ти про те, як спричинити зміни, яких ти прагнеш?
– Усе, чого я прагну, – це тільки повернення батька знову в Остерфіорд.
– Так, але з такого зрозумілого і обґрунтованого бажання постає ціла політична філософія змін. За нинішньої структури суспільства в «Епіку» які є можливі шляхи домогтися повернення Гаральда Золотоволосого?
Ерік не відповів.
– Перший – це законний шлях, можна подати позов проти Центрального Комітету. Але проблема тут полягає в тому, що система викривлена. Століттями все багатство, створене в «Епіку», зосереджувалось у руках нечисленного гурту людей унаслідок купівлі ресурсів, які вони контролювали. Результат? Ігрові персонажі Центрального Комітету невразливі для величезної більшості гравців. Правильно?
– Окрім того, що ми тепер можемо мати шанс, скориставшись новим спорядженням, здобутим завдяки драконовим скарбам, – уточнив Ерік.
– Слушно, але тут є ризик. Величезний ризик. А що, як попри все ваше нове спорядження ви все-таки зазнаєте поразки? Тобто вони зітруть вас. Тоді ти не матимеш ніякої щасливої родини. Це радше стратегія – все або нічого, хоча я привітаю тебе, якщо ти спробуєш удатися до неї.
– Так, я маю намір боротися за загальну амністію для всіх вигнанців.
– Ти що, збожеволів? Усіх вигнанців? Таж дехто з тих людей небезпечний. – Він засміявся трохи лиховісно і глузливо. – Хай там як, на чому я зупинився? Ага, другий шлях: ти можеш викупити його. Я можу собі уявити, що, коли ти запропонуєш свою частку драконового скарбу ЦК, він дозволить Гаральдові повернутися.
– Але як тут бути з правом?
– Вони творять і змінюють право; зрештою, хто може заперечити їм?
Ерікові не спадало на гадку, що він може запропонувати гроші за повернення батька. Це була нова цікава можливість.
– Однак, – провадив далі Анонім, – чи можна їм довіряти? Твій батько повернеться, ти віддаси комітетникам свої гроші. Що може перешкодити їм порушити угоду? Ти відмовишся од своїх потенційних можливостей діяти. Вони, певне, зможуть змиритися з поверненням Гаральда Золотоволосого, якщо він не гратиме в «Епік», проте можуть і не змиритися. А якщо згодом вдадуться до певних заходів, спрямованих проти вас усіх, ти вже нічого не зможеш удіяти. Отож лишається третій шлях: шантаж. Такий драконів скарб, як ваш, може цілковито дестабілізувати світову економіку. Ви, наприклад, маєте, мабуть, досить засобів, щоб скупити всі коли-небудь виготовлені трактори. Ви можете або продати їх із прибутком, або тримати в себе й тиснути на комітетників, аж поки населення світу почне засипати ЦК нескінченними проханнями.
– О ні, ми такого не вчинимо.
– Це похвальне свідчення твоєї моральності. Та навіть якщо у вас немає наміру так чинити, можна погрожувати їм. Перевага цього варіанта полягає в тому, що ти зберігаєш свої потенційні можливості діяти. Ти отримуєш Гаральда і зберігаєш своє багатство. Всюди навколо щастя, а ти цілісінький день можеш купатись як сир у маслі.
– Що?
– Вибач, це просто вираз такий. Він означає, що ти житимеш у розкошах. Але який тут ґандж?
– Не знаю. – Ерікові здавалося, наче його несе кудись і він цілковито безпорадний.
– Ґандж ось який: ЦК не подобатиметься, що його шантажують, і він ніколи не припинятиме спроб покласти край твоїй владі над ним. Зрештою його члени знайдуть спосіб убити тебе.
– Батько казав, що вони можуть убивати персонажів, і то не тільки на арені, – відповів Ерік, щоб показати, що він знає про таку можливість.
– Звичайно, можуть. Але я маю на увазі не тільки персонажів.
Сенс цих слів не одразу дійшов до Еріка.
– Ні! – закричав він, приголомшений і знесилений. – Вони ніколи не вдадуться до насильства, не кажучи вже про вбивство.
– Що ж, дитино, я не збираюся тепер розповідати тобі геть про все. Бачу, що система твоїх уявлень і досі обмежена шкільною наукою, – глузливо посміхнувся ельф. – Та навіть якби світ жив відповідно до принципів і цілей «Епіку», в які ти віриш, є одне, ні, два, – поправився він, – важливі питання, які я наостанку поставлю перед тобою. Запитай себе як люди, що тепер у складі Центрального Комітету, дісталися туди? І як можна перемогти їх, якщо захочеш?
Перше ніж Ерік міг бодай зібратися з думками, ельф зник.
Попеля швидко помчала до міста, призахідне сонце світило їй просто у вічі. Ерік не хотів від’єднуватись у дикій місцевості, але чи справді безпечно в місті? Мабуть, ні. Може, навіть тепер за ним їде невидимий напасник, посланий волею ЦК? Зупинивши коня, Попеля зняла рукавичку з правої руки.
Синьо-зелені хвильки світла попливли від неї, показуючи світ у його справжньому вигляді: он лисиця, що завзято біжить між кущами, і слід куріпки, до якого вона принюхується; десь далеко запаморочливо пірнають ластівки. Далеко праворуч, зазміївшись у лісі, дивна сріблиста стежка вела до миготливих дзеркальних дверей. А ворогів не видно.
Треба одразу знайти решту товаришів і пересвідчитися, що вони подбали про свою безпеку.
