Текст книги "Епік"
Автор книги: Конор Костик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)
Розділ 13
Драконове лігво
оки Ерік піднімався сходами, щоб приєднатися до гри, його супроводило швидке, уривчасте торохтіння дощу по покрівлі.
Це добре: навряд чи хтось за такої негоди буде в садку й обрізуватиме дерева. Дощ урятує решту гравців від будь-яких проблем із родинами. Ерік сумнівався, що Б’єрн та Інгеборг розкажуть своєму батькові, на що вони замірились, і то саме тоді, коли Рольфсон, здається, тішився, що вони підуть до Майклгардського університету.
# УСМІШКА
Ерік бачив сотні разів, як Попеля вилізає зі своєї скриньки, проте її поява однаково сповнювала його щастям. Вона видавалася майже живою, і Ерік радів, що зараз увійде до гри з її проворністю та відвагою.
Тиша. Мить передчуття, а потім величезна хвиля барв і звуків зарокотала й поглинула його.
Цікаво, в Ньюгейвені теж дощило, й мокра бруківка блищала, відбиваючи кольорові вивіски крамниць, схилені над вузькими вуличками. Попеля мчала, перестрибуючи через великі калюжі, аж поки забігла до чорно-білого будинку торгівця мисливським спорядженням.
Скинувши каптур, Ерік подивувався різноманітності товарів у просторій торговельній залі. Зі стелі звисала величезна металева пастка на ведмедя. На широкому стенді, прикріпленому до однієї стіни, були виставлені різноманітні ножі. Всюди на підлозі громадилися купи мотузок, наметів, одягу, черевиків і шкур. На стінах були розвішані голови тварин і страховиськ, зокрема лютого дзьобатого грифона, однооких циклопів і три голови химер.
З оббитих залізом дверей у глибині зали вийшов дужий і кремезний чоловік:
– Ага. Ти, напевне, Попеля.
– В ім’я помсти, звідки ви знаєте моє ім’я? – здивувався Ерік.
– Тут, дівчино, немає таємниць. До моєї крамниці зазирає небагато покупців, які відповідають твоєму описові. Твоя мати Фрея попросила мене приготувати для тебе трохи стріл.
– Ой, звичайно. Тож вони готові?
– Атож, готові. Стріл багато. А ти – тендітна дівчина. Я скажу помічникові, щоб допоміг тобі, – крамар зник у дверях у глибині, гукнувши через плече: – І зичу тобі доброго полювання.
У супроводі помічника з незручною ношею перев’язаних пучків стріл Попеля йшла мокрою бруківкою до головної набережної, де вона мала зустрітися з рештою гравців.
Дійшовши, Ерік побачив, що BE, Сігрид та Інгеборг уже чекають його під тентом взуттєвої крамниці, блакитні смуги якого змокріли й посіріли від дощу.
– Привіт, Еріку, або ж треба казати, Попелю, – махнула рукою відьма Інгеборг, широкий рукав її темно-зеленої сукні відкотився аж до плеча.
– Ну, стріл нам тепер не бракує, – мовив BE, що стояв коло не меншого запасу стріл, натомість Сігрид та Інгеборг не мали коштів придбати так багато, коло них стояли дві невеличкі в’язанки.
– Моя мати продала все, що мала, щоб купити їх.
BE засміявся:
– Хоч як би я хотів, щоб моя мати вчинила так само, я аж ніяк не можу розповісти своїм батькові-матері про це, аж поки все не скінчиться. Дива, а де ж Б’єрн? Я вже хочу рушати. Адже подорож довга.
Саме тоді на площу, загуркотівши, виїхав запряжений віслюком віз. Поряд із віслюком тупотіла дебела сіра постать Б’єрнового персонажа, проте без жодного обладунку.
– Б’єрне! – вигукнула Інгеборг. – Де подівся твій шолом?
– Я все продав.
– Добра ідея, – похвалив BE. – Ця спроба – все або нічого. Фактично… – він повернувся до Попелі: – Еріку, а чому ти не продав свого кулона? І не купив більше стріл?
Попеля сягнула рукою й намацала на шиї кулон:
– О ні, я не міг, це подарунок.
– Ну, зараз не час для сентиментів.
– Можливо, якщо є потреба. Ану гляньмо, що тут.
Гравці підійшли до воза, Попеля погладила рукою грубу шерсть на морді віслюка. На возі громадилися пучки стріл.
– Чудова робота, Б’єрне! – плеснув його по плечу BE.
– Що ж, якщо ми взагалі наважились на таке, слід усе робити як годиться, – відповів Б’єрн.
– Тож ми вже маємо віз, щоб класти потім золото, – мовив BE, і навіть крізь його персонаж, який був наче маскою, Ерік бачив, що приятель радісно збуджений.
Гравці поскладали стріли на віз, і вийшла така висока купа, що можна було загубити пучок, а то й два.
– Еріку, вибач мені за кулон. Узяти більше стріл ми не можемо. Рушаймо.
Друзі виїхали крізь північну браму міста, в протилежний бік од вохряних рівнин, де збиралася більшість гравців. Кілька годин вони просувалися досить швидко вздовж прямого брукованого шляху, але потім шлях повернув на схід, і їм довелося їхати багнистим путівцем, що вів до невисоких порослих лісом пагорбів на півночі.
Поблизу міста середовище було більш-менш безпечним. Селяни обробляли землю, а в лісах жили племена приязних лісових ельфів. Проте надвечір вони вже опиняться серед кам’янистих, негостинних краєвидів, де водяться небезпечні створіння – і звірі, й монстри.
Більшу частину дня вони мовчки йшли поруч із возом. Ерікові страшенно хотілося, щоб вони чимшвидше дісталися до печер і підготувалися до битви. Від її результату залежало так багато, що тяжко було зосередитись на чомусь буденному. Можливо, його товариші хотіли поговорити про господарство, майбутнє свято садівництва та інші місцеві справи, але з поваги до нього боялися перейматись таким дріб’язком.
– Б’єрне, де ти думаєш лишити віз та віслюка, коли ми від’єднаємося? – порушив тишу BE досить важливим запитанням.
– Не знаю. Сподіваюся, Ерік підкаже що-небудь, знайде якусь ферму абощо.
– Так. Десь на півдорозі тут живе лісоруб із родиною. Найчастіше я там і від’єднуюсь.
Проблема, спричинена від’єднанням у дикій місцевості, полягала в тому, що, повернувшись до «Епіку», можна було враз опинитись у розпалі битви, якщо там був якийсь монстр, а гравець несподівано матеріалізувався поблизу нього. А лишивши якесь майно, існувала ймовірність, що, повернувшись, його вже не буде.
Поки вони знесилено ступали, ознак небезпеки майже не було, путівець мало-помалу піднімався вгору, тож озирнувшись через ліве плече, вони бачили вдалині захищене мурами місто, що стояло там, де широке гирло річки Ейлінг вливалося в море. Надвечір дощ припинився, і призахідне сонце яскравим жовтогарячим світлом осяяло воду.
У світі «Епіку» відбувалися такі самі цикли зміни дня і ночі, як і в їхньому власному. День був довгий і повільний, а вони все вели своїх персонажів до вапнякових печер, де жив дракон. Вряди-годи зупинялись і по черзі від’єднувались од гри, а тепер голод і втома зморили їх усіх.
– Еріку, ще далеко до того лісоруба? – мало не плачучи запитала Сігрид.
– Та ні, вже близько. Думаю, за наступним пагорбом.
І справді, тільки-но вони вийшли на вершину невеличкого пагорба, шлях знов опустився в долину, перше ніж зіпнутися на ще один пагорб, а в долинці стояла рублена хата, над комином якої вітерець закручував гостинний димок.
– Гаразд. Це вже половина дороги, так? – запитав BE.
– Насправді трохи більше. Якщо завтра вирушимо вдосвіта, будемо на місці ще до вечора.
Друзі підійшли до хатини.
– Еріку, говоритимеш ти. Людям, здається, подобається Попеля, – усміхнулася йому Інгеборг.
Легенько підбігши до дверей, Попеля тричі гримнула кулачком.
– Хто там? – озвався обережний голос за важкими, оббитими залізом дверима.
– Подорожні, які хочуть лишити у вас на сховок віслюка та віз.
Крізь розщелину дверей на Попелю глянуло чиєсь темне око, потім вона почула, як відсувають засуви.
– Ну? – лісоруб стояв у одвірку, позаду нього видніли жінка і двоє дітей, що сиділи коло вогню.
– Можна ми лишимо у вас на ніч віслюка та віз?
Лісоруб замовк, його скам’яніле обличчя дивилось у порожнечу. То була характерна для НІПів реакція на ситуацію, до якої вони не готові. Потім його риси, здається, розслабились, обличчя немов порозумнішало, а коли він усміхнувся, випромінюючи гостинність, то здавався жвавішим за більшість персонажів.
– Звичайно, можете, молоді шукачі пригод. Вашого віслюка я навіть погодую і прилаштую у своїй хижці.
– Дякую. А ось вам за вашу турботу.
У них ще й досі лишалося півторби хліба, тож Ерік передав його лісорубові.
– Ого, дякую, панночко.
– Ми зайдемо вранці й заберемо їх.
– Дуже добре. Стережіться. Ночі тут небезпечні.
– Гаразд.
– Оце й усе, від’єднуймось, – квапився закінчити BE.
Лісорубові, мабуть, видалося дивним, що п’ятеро людей, які супроводжували віслюка та віз, раптом зникли.
* * *
Уночі Ерікові снилося багато бурхливих снів, які змішалися, коли він прокинувся, лишивши його зрештою з почуттям провини і, хоч як дивно, полегкості. Годі було пригадати бодай один фрагмент сновидіння, щоб учепитися за нього й вивчити, тож він підвівся і вмився. Ретельно, немов виконуючи ритуал, одягнув свій улюблений, найпоношеніший одяг. Гаральд часто казав йому, що забобонність – ознака слабкості, але, хай там як, не треба відлякувати долю ніяким хибним кроком. У неприбраній кухні Ерік терпляче почистив чотири помаранчі, потім обмив липкі пальці. Вчорашня каша ще досі стояла на плиті, й непокоїло те, що вогонь, який зазвичай горів цілий рік, погас. Щоб утішити матір, Ерік вигріб попіл, а потім розпалив піч. Каша нагріється ще не скоро.
На подвір’ї теж панував безлад: білизна висіла цілісіньку ніч і була тепер мокра від роси, ослячого посліду й досі ніхто не прибрав і не кинув на купу гною. Важко поратись по господарству, коли от-от маєш покинути його.
Знову зайшовши до хати, Ерік намагався думати про прості завдання. Щоразу, коли думки мимоволі зосереджувалися на битві з драконом, його трохи нудило. Не маючи досі звички копирсатись у собі, він подумав, що віддаватися тепер маренням – утомливе марнування часу. Якось, коли Ерік був малий, Гаральд узяв його з собою до села Фіркоун. Під час подорожі їм довелося йти хитким мотузяним мостом над річкою, що глибоко проточила піщаникове нагір’я. Тоді висота й гуркіт води видавалися йому просто запаморочливими. Згодом Ерік підріс і звик до того мосту, що втратив властивість накидати чари страху й запросин. Тоді Ерік тримав у руці одну зі своїх улюблених іграшок – лялькового коника. Дивлячись, як далеко внизу несамовито шумує вода, хлопчик був мов заворожений, і його рука з коником мимоволі розслабилася. Він уже уявив собі, як коник, падаючи, повільно обертається, крутиться й тікає від нього без вороття. Ерікові знадобилося чимале зусилля, щоб прогнати той образ і цупко тримати іграшку. А сьогодні картина вбивства дракона заворожує його з не меншою силою. Якщо він зафіксується на фантазії успіху, є реальна небезпека, що вона паралізує його волю і призведе до невдачі.
Хоча було ще трохи рано, Ерік вирішив увійти до гри. В образі Попелі він почувався дужчим і здібнішим. Узявши помаранчі й велику склянку води, він пішов нагору до обладнання.
# УСМІШКА
Як заспокоює процес гармонізації зі своїм упевненим персонажем.
Потужний вибух барв і звуків розвіяв пітьму.
У грі знову йшов дощ. Попеля була досить високо в горах, тож клапті низьких хмар повільно тяглись уздовж долини якраз над її головою.
– Еріку, привіт! Мені не спалося.
BE був уже тут. Його ельф запряг віслюка у віз, готуючись до від'їзду.
– Еге ж. А я дивуюся, що заснув.
Вони сіли поруч на возі, дослухаючись, як шумить дощ у навколишніх деревах, і обидва не мали бажання говорити про битву, що чекає їх. Поволі яснішав ранок, а дощ змалів до дрібнесенької мжички. Зненацька перед ними матеріалізувалися Б’єрн та Інгеборг.
– Чудово, піду за Сігрид, – мовив BE і зник.
* * *
Пополудні вони дійшли до драконової долини. Дороги вже не було, гравці по черзі вели віслюка, а решта тим часом ішли поруч із возом, що хилився в різні боки, й не давали викотитися стрілам. Тоненький шар ґрунту з травою скрізь навколо них проривали зазубрені каменюки й купи білих камінчиків. Рослинність у тих місцях була вбога, і тільки подекуди якась смілива червоненька квітка ожвавлювала сіру одноманітність краєвидів.
Потім вони піднімалися вузьким видолинком, під ногами ставало дедалі більше каміння, а високі скелі обабіч здіймалися, наче справжні стіни. Зрештою віслюк зупинився й навіть не ворушився.
– Пусте. Лишаймо його, – мовив Ерік. – Ми вже недалеко.
– А безпечно лишати тут віслюка? – запитала Сігрид.
– Ще б пак! Жодне інше створіння не наважиться полювати так близько від Червоного Дракона.
Друзі розвантажили віз, кожен узяв собі на спину величезну в’язанку стріл, але віз однаково стояв наполовину повний. Неподалік попереду лежала величезна чорна брила. Попеля скинула коло неї свій вантаж і видерлася нагору.
– Підходьте. Я покажу наші позиції.
Уздовж скелястих стін долини всюди видніли чорні отвори, кожен з яких міг бути входом до печери. Дно тієї віддаленої долини вистеляло тільки каміння, ніде нічого не зеленіло. Де-не-де були помітні лиховісні купки попелу, земля всіяна кістками та іржавими частинами обладунків.
– Не переживайте, – нервово засміявся Ерік. – Більшість тих кісток – мої.
– Я радий, що ти знаєш це місце, – похитав головою Б’єрн. – Адже годі вгадати, в якій печері дракон.
– Он у тій, – упевнено показала Попеля в кінець долини. Там, де вапнякові стіни були немов розпанахані під час двобою могутніх чаклунів, загрозливо зяяла широка чорна печера.
Орієнтуючись на місця попередніх смертей, Ерік показав товаришам їхні позиції та лінії, які драконові не можна дозволити переступати, щоб він не дістав їх своїм вогненним подихом. Усі двічі сходили до воза, аж поки біля кожного персонажа аж до пояса згромадилися стріли. Хоч Ерік казав, що тепер небезпеки немає, гравці рухались у цілковитій тиші й так обережно, що майже не дихали, займаючи свої позиції.
– Готові?
Тільки-но друзі закивали головами, Попеля вирушила до лиховісного рубця на стіні долини. Коли вона підійшла ближче, він виявився величезним отвором, глибоко втопленим у чорній сутіні. Так, відстань уже достатня. Попеля підібрала камінь:
– Агов, де ти там? Гості прийшли! – і жбурнула його в печеру, де він швидко зник у пітьмі. Потім ще один камінь, далі наступний. Камінь за каменем падали, лунко гуркочучи, аж поки один камінь не видав ніякого звуку.
Попеля обернулась і побігла якомога швидше, проворно стрибаючи на велике каміння.
Грім струснув долину, оглушивши всіх, сама земля задвигтіла од того звуку, немов затрусилася з переляку. Дракон дав сердиту засторогу й виходив з печери.
Спершу, високо над землею, з’явилася зміїна голова, в очах світився лихий розум, потім зі звуком розтрощеного скла на землю опустилася нога з твердими й гострими, як діаманти, пазурами. Далі з печерної темряви показалося гнучке лускате тіло страховиська. Ще одне нестерпне ревіння приголомшило їх усіх, задзвеніло у вухах. Потім Інріат випростав свої пишні крила, що мали страхітливу силу й вібрували пурпуровою барвою, яка свідчила про палючий жар того створіння. Воно було величезне, і Еріка на мить приголомшила думка про неможливість убити таку могутню лють.
BE вистрелив, і його стріла уп’ялася в тіло дракона, мов трісочка. Страховисько одразу мотнуло головою, щоб глянути на маленького ельфа, який наважився напасти на нього. Ступило, здригаючись, один крок до BE, як раптом друга стріла влучила в нього з другого боку. Знову страхітливо швидкий поворот і повільне, обережне переставляння величезної пазуристої ноги. А потім знову влучна стріла BE.
Отже, схема обстрілу почала діяти. Вже чотирнадцять пострілів, і в голові Еріка причаїлася думка, що от-от станеться промах, і таки справді, Б’єрн, стріляючи, надто низько нахилив лук і стріла відбилася од землі. Сігрид одразу вистрелила, і хоча її стріла відскочила од грубих лусок дракона, удар був достатній, щоб відвернути його увагу од BE.
Коли стався наступний промах, Ерік уже збився з ліку. В Б’єрна знову вирвалася стріла, і Сігрид знову прикрила його. Протягом наступної години вони підтримували гіпнотично незмінний ритм битви.
Стріла, гарчання, крок, стріла, гарчання, крок. Постріл за пострілом бійці постійно змушували дракона крутитись у вузькому колі, вперед і назад, дуже рідко промахуючись, але завжди відновлюючи ритм пострілом підтримки. Важко було не влучити в таке велике створіння. Перед Еріком битва, мабуть, ставила найбільші вимоги, бо він не стріляв, а стояв наготові, чекаючи подвійного промаху, ніколи не маючи миті відпочинку між пострілами, коли відповідальність переходила з одного боку долини на другий.
Минула друга година, і схема анітрохи не змінилася, хіба що небо вже спохмурніло, а тіні од стін долини наближались до місця битви. Третя година була не менш гіпнотична. Бійці забули геть про все, крім потреби дотримуватися схеми. Постріл за пострілом. Крок і знову крок. Три години зосередження. Але, здавалося, нічого не змінилося. Дракон виглядав не менш сповненим убивчого потенціалу, ніж завжди, вибух його люті насилу стримувала слабенька цівка пострілів з лука. Єдиною зміною у вигляді Інріата, відколи почалася битва, було тільки те, що верхню частину його тулуба тепер укривали, наче ріденькі латочки пуху, пучки стріл.
Ще одна година напруження, проте й далі годі було схибити, бо Інріат, ледь уникнувши невблаганної послідовності стріл, знищить їх за кілька секунд. Тож гравці були змушені й далі утримувати його у вузьких рамках простору, не даючи йому ступити той життєво важливий крок до риски, звідки він може дихнути на кого-небудь вогненним спалахом. Такий характер бою трохи нагадував дзиґу, яку кілька років тому мав Ерік. Треба кілька разів щосили натиснути на стрижень, щоб дзиґа закрутилася неймовірно швидко, а потім відпустити. Коли зробити все як слід, дзиґа видаватиметься нерухомою, хіба що трохи похитуватиметься, а насправді крутитиметься так швидко, що, натрапивши на невеличку нерівність ґрунту, злетить угору на кількадесят сантиметрів. Так само й Інріат невпинно рухався вперед і назад у вузькому колі, постійно на грані виверження вулканічної енергії, всякчас пристосовуючись до нової мішені, начебто безневинний, але на грані знищення їх усіх одним духом.
– Еріку! – крикнув BE. – Треба, щоб ти приніс мені стріли од Інгеборг!
– Атож. А мені стріли од Сігрид! – крикнув Б’єрн із сутіні, що, повільно насуваючись од скель, приховала його.
Аякже! Їм треба було краще розподілити стріли. Головні лучники стріляли майже в двадцять разів частіше, ніж резервні. Його власний припас був набагато більшим, ніж потрібно, йому ще ні разу не довелося вистрелити.
– Гаразд, пильнуйте, я зараз!
Раптом до страху перед невдачею додалося ще одне почуття, яке треба було відкинути: сором. Якщо вони загинуть, він ніколи не пробачить собі, що скоїв таку дурну помилку.
Невідступно стежачи за драконом, Ерік обережно пройшов до Інгеборг. А тепер настала справді небезпечна мить, йому треба покласти лук і взяти стріли. Глянувши на відьму, Ерік мимоволі замилувавсь, як вона стоїть із луком наготові, підкотивши оксамитові рукави. Вона навіть не озирнулася, щоб глянути на нього, всім єством зосередившись на стримуванні лютої могутності дракона. Попеля швидко підбігла до BE й поклала стріли поруч із ним. Побігла вдруге, і тепер у BE була велика купа, а Інгеборг лишилася десь із двома десятками стріл.
Інші гравці тим часом стріляли й далі, й Попеля зітхнула з великою полегкістю, знов узявши лук. Потім подалася в інший бік, де стояла не менш уважна Сігрид. Ще одна страхітлива мить, коли треба покласти лук. У цій ситуації од катастрофи їх відокремлювали всього два промахи поспіль. Ерік, усякчас пильнуючи, квапливо перерозподілив стріли. Постріл, поворот, крок, постріл. І криза минула. 3 луком у руці він повернувся на свою позицію.
– У разі потреби є ще мій пучок! – закричав він усім.
Битва тривала вже п’яту годину, і аж тоді Ерік помітив, що відбулася зміна.
– Подивіться на його голову!
Інріат поглядав на них ще лихішим оком, бо тепер його очі світилися червоним вогнем серед дедалі густішої пітьми, але його голова вже була ближче до землі, ніж коли вони побачили його вперше.
Ніхто не відповів, усі стріляли по черзі й пильно стежили, щоб дракон не зійшов з місця.
Повільно, майже непомітно дракон опускав голову. Ерік нарахував двадцять пострілів, потім спробував визначити зміну, вона була невеличка, але таки сталася. Він швидко зробив обрахунки, трохи применшивши темпи їхнього прогресу. Наступну сотню стріл випустили десь за десять хвилин, отже, за годину шістсот. Але це буде тільки чверть відстані до землі, отже, знадобиться чотири години і дві тисячі чотириста стріл, якщо тільки в них набереться стільки! В його власному стосі не було й тисячі.
– Я зараз роздам свої стріли! – крикнув Ерік. Ставши навколішки і вже не бачачи друзів, він спостерігав, як стріли вилітають із пітьми і встряють у драконове тіло, й водночас зв’язав половину своїх стріл у пучок і поклав собі на спину.
Коли Ерік устиг наполовину розкласти стріли коло BE, стався подвійний промах. Це видавалося дивним, бо острах, що вони неодмінно не влучать, коли його руки будуть зайняті, який супроводив Еріка під час першого перерозподілу, вже минув. Ті промахи були цілком несподівані. Дракон раптом ступив другий крок до Б’єрна. Вперше майже за п’ять годин він порушив схему й набирав темпу. Зберігаючи ситуацію незмінною увесь цей час, тепер вони за мить могли загинути.
# ГЛУМ
Оскільки лук Попелі лежав на землі, то була єдина дія, до якої можна було вдатися і яка могла врятувати їх.
– Гей, Червоновухий! У чому річ? Вогню вже немає?
Інріат обернувся, мов ужалений надто вже дошкульною стрілою. Б’єрн почекав, поки він піде до Еріка й повернеться на свою позицію, а потім вистрелив. Дракон обернувся мордою до нього. Але тепер уже BE напнув тятиву. Небезпечна мить лишилася позаду. Схема відновилася.
– Вогонь і руїна, я гадав, ми програли, – пробурмотів BE, коли Ерік поклав йому коло ніг пучки стріл і розв’язав їх.
– Я теж. Я теж так гадав. Не давай йому стояти.
BE не відповів, а пустив наступну стрілу. Нестерпно повільно голова Інріата опускалася й опускалась, аж поки опинилася не вище од їхніх. Настала ніч, та коли тіні долини злилися з чорними хмарами над головою, гравці побачили, що арену, де точилася боротьба, тьмяно освітлювало червонясте випромінювання, яке йшло від дракона. Минав час, і відтінок світла змінювався, поступово темніючи, стаючи фіалковим і тьмяніючи, цей процес теж засвідчував знесилення дракона.
Але Ерік і далі здригався од страху, знов оцінивши їхній припас стріл і темпи виснаження страховиська попереду. Саме тоді, коли він переконував себе, що в них не досить стріл, Інріат відчайдушно сумно зітхнув і повалився на землю, так ударившись головою об камінь, аж щось хруснуло. Тіло дуже швидко перестало світитися жодною барвою, тільки навколо нього ще лишався натяк на пурпурове жевріння, немов самісінький край веселки.
– Стріляйте й далі! – крикнув BE. – Пам’ятайте про крилатого дракона. Стріляйте до останньої стріли!
Тож вони стріляли тепер усі гуртом. Ерік, напинаючи тятиву, дивувався, що після семи годин битви він уперше вистрелив у дракона. Витративши всі стріли, гравці подіставали мечі.
– Готові? – крикнув BE. – Нападай!
Женучи од себе образ монстра, що повертається до життя, Попеля побігла, рапіра в її руках була дрібнесенькою шпилькою супроти схожого на гору тулуба дракона. Але він лежав непорушно, і гравці зібралися навколо голови, що сама була завбільшки з людину. Око поблизу Еріка тепер було темне, розум уже не світився в ньому.
– Невже ми справді вбили його? – не міг отямитися з подиву Б’єрн.
– Відступіть! – BE почав відтинати драконові голову своїм довгим мечем. Він рубав наче стовбур дерева, тож ніхто не міг допомогти йому. Б’єрн продав свою сокиру, щоб накупити стріл. Тільки коли BE відрубав голову, а з рани й далі цебеніла й парувала темна юшка, гравці справді повірили у свою перемогу.
– Ми вбили його! Ми драконовбивці! – BE простер руки до решти гравців. Вони збились докупи, стрибали од радості, аж поки, обіймаючись, усі гуртом утратили рівновагу й попадали.
– Мені треба зробити перерву, – сказав Б’єрн.
– Усім нам треба, – Ерік хотів негайно сповістити новину матері.
– Добре. Зустрінемося за півгодини, гаразд? І хай ніхто не йде в печеру, поки ми всі зберемося, – взяв провід у свої руки BE.
Гравці закивали головами й від’єдналися.
У хаті було темно, попервах Ерік гадав, що вдома нікого немає, але побачив, що Фрея заснула в кухні за столом, поклавши голову на руки.
– Мамо! Мамо! – розтермосив він матір. – Ми перемогли! Ми вбили Інріата! Ми вбили Червоного Дракона!
– Та ні. Мабуть, жартуєш?
– Це правда, мамо, щира правда. Ми вбили його!
Обличчя матері проясніло, і вперше за ці дні її усмішка була тепла й невимушена:
– Еріку! Молодці! Ви всі – герої!
Мати простерла руки, і вони надовго пригорнулись одне до одного.
– Розумієш? – вивільнився Ерік. – Тепер ми зможемо повернути батька. Маючи скарб, можна подати законодавчу пропозицію та ухвалити який завгодно закон, скажімо про амністію вигнанцям!
Фрея замислилася:
– Так, це реальна можливість. Але є й інші варіанти. Може, цими грішми можна підкупити капітана судна, щоб він привіз батька назад? Тобі не здається, що тут темно? Дай-но я щось приготую, а потім ми обговоримо наші плани.
– Я маю менше ніж півгодини, потім ми зустрічаємося, щоб забрати скарб.
– Поїж що-небудь. Ти, мабуть, просидів у «Епіку» останні дванадцять годин, а то й більше. – Фрея підвелася, тепер її виповнювали енергія та рішучість.
У двері гучно й наполегливо постукали. Ерік широко усміхнувся.
– Це до тебе, Еріку. Мабуть, Інні прийшла, – мовила Фрея.
Ерік розчахнув двері, й до хати заскочила Інгеборг, її очі аж іскрилися, прагнучи зустрітися з його очима. Ерік заточився в її міцних обіймах і побачив позаду дівчини Б’єрна, що радісно усміхався й водночас, здається, трохи збентежився поведінкою сестри.
– Ой, Еріку, хіба це не чудово? – Інгеборг знову і знову обіймала хлопця.
Якийсь час Еріка стримував внутрішній опір, бар’єр, зумовлений зосередженістю на битві з драконом, а потім його не стало. Ерік міцно пригорнув до себе Інгеборг, а вона не менш палко відповіла йому. Ерік тицьнувся обличчям у її теплі коси, що пахли квітами. Сила їхніх обіймів свідчила про їхнє щастя – ба навіть про щось більше.
– А я гадав, що мені доведеться покинути вас, геть усіх, і, можливо, назавжди. – На очі Ерікові накотилися сльози, то були сльози щастя. Інгеборг кивнула головою, ніжно потершись об його щоку.
– Тепер усе буде гаразд.
Знаючи, що тут присутній і Б’єрн, Ерік востаннє обняв гаряче тіло, що горнулося до нього, потім вони роз’єднали обійми, кілька розметаних пасом волосся Інгеборг прилипли до його розпашілої щоки.
Досить незграбно Б’єрн і собі простер дебелі руки, і хлопці на хвилину обнялися й відчули, що їх об’єднує щира приязнь.
– Як подумаю про це… – з острахом похитав головою Б’єрн. – Така невеличка відстань од загибелі до успіху. Отоді, коли ти був без лука, а вони обоє промахнулися.
– Атож, мені аж серце заніміло, думала, ми пропали, – погодилась Інгеборг.
– А твоє вміння глузувати спрацювало, – провадив далі Б’єрн. – Подумати тільки, од якої дрібниці залежало наше життя!
– А тепер пора подумати про приємніші речі, – усміхнувся Ерік. – Часу в нас небагато. Нам треба приготуватися й доправити той скарб до Ньюгейвена.
– Звичайно, – кивнула Інгеборг. – Ми просто хотіли побачити тебе, – і глянула на нього очима, повними щастя й гордості.
– Я радий, що ви прийшли, – сказав Ерік і додав після паузи: – До зустрічі в «Епіку».
