Текст книги "Епік"
Автор книги: Конор Костик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)
Ерік майже вибіг із кімнати. Ох як цікаво! Це вже справжня пригода. Якби мати достатньо часу, можна було мало-помалу заробити гроші на подорож до Касинопії, найняти корабель і дістати скарби. Єдина проблема полягала в тому, що часу Ерік не мав. До випускного чемпіонату з «Епіку» менше двох місяців.
Надворі й далі бурхав вітер і крутив листом уздовж вулиці. Якби Ерік міг відчувати холод через свого персонажа, то, безперечно б, замерз. Попеля швидко йшла вулицями, аж поки Ерік привів її до торговельних рундуків на набережній. Час трохи скупитися.
Ньюгейвен був великим космополітичним містом, і тут, на набережній, можна було купити майже все, що вам треба, – бо ж вам навряд чи захочеться марнувати гроші на якийсь непотріб.
Тут були ельфи з великих лісів і продавали свою продукцію: кошики дивних фруктів, вишукані вина й майстерно сплетений одяг. У високих, обшитих золотом наметах похмурих ельфів-сидхів можна було купити чудову зброю, зокрема славетні довгі луки з рунічними письменами і блискучі срібні кольчуги. Найдешевший виріб ельфів-сидхів – кинджал для метання – коштував десь п’ятдесят срібних дукатів. З цікавості Ерік запитав їх про ціну кольчуги. Дев’ять сотень візантинів видавалися дуже помірною ціною, якщо дивитися з погляду економіки гри. Але для звичайного гравця така сума була більшим багатством, ніж він міг назбирати за все життя пересічної гри.
Приязні карлики з гір торгували трохи ближче до міських мурів. Вони виставляли всі металеві вироби, які тільки може заманутися придбати, – від казанів і сковорід до рибальських гачків і міцних, практичних деталей обладунку. На відміну від наметів ельфів, коло їхніх рундуків штовхалися сірі персонажі гравців, запитували про ціни й перераховували свої скарби з мідяків, щоб з’ясувати, чи можуть вони купити якусь нову частину обладунку.
Ерік майже сміявся вголос, дивлячись на клаптикове спорядження гравців: тут один налокітник, там одні поножі. Хоч би що робитиме Попеля, вона не збиралася ступати на цей шлях. Можливо, шкіряний обладунок, тільки б не скидатися на того воїна попереду, що, беззбройний, мав тільки шолом на голові. Він був схожий на хлопчика, який замість шолома начепив казан і вдає солдата. Воїн зняв шолом, і Ерік, усміхнувшись, побачив, що то персонаж Б’єрна, неодмінно названий Б’єрном.
* * *
З почуттям добре виконаного обов’язку Б’єрн натиснув команду # ЗГОДЕН, і торгівля з карликом відбулася. Розпрощавшись зі старими поножами, латаними рукавицями й полотняною сорочкою, він придбав замість них лискучий бронзовий шолом. Адже шолом не тільки забезпечить значне збільшення загальної кількості його очок з обладунку, а й дасть змогу голіруч розправлятися з кобольдами, а це вже справді прискорить його заробітки, і то якраз вчасно, щоб придбати перед турніром або якесь удосконалення до свого бойового молота, або додаткові частини обладунку.
Б’єрн саме думав, як зрадіє його батько, аж раптом почув своє ім’я.
– Гей, Б’єрне! Це я, Ерік! Ти теж тут через дощ?
Голос лунав десь поблизу НІПа, рудої, привабливої дівчини з елегантною рапірою й кинджалом у піхвах на поясі. Повільно позираючи назад і вперед, Б’єрн здивувався:
– Еріку? Де ти?
НІП уклонився:
– Це я, дівчина-розбишака.
– Дівчина? Розбишака? Я ніколи не чув про такий тип персонажів. Що ти збираєшся робити? – здивувався і стривожився Б’єрн. Що це діється з його приятелем? Невже переживання з приводу родинних нещасть призвели до нервового розладу?
– Це новий шолом? – запитала розбишака.
Після такого запитання тривоги Б’єрна враз було змито хвилею насолоди від усвідомлення свого великого прориву:
– Атож, я був змушений віддати за нього поножі, рукавиці, сорочку і ще два візантини. Хіба це не успіх? Думаю, я збільшив кількість своїх очок з обладунку десь на 20 відсотків.
– Це таки успіх, Б’єрне. Добра робота – Персонаж Еріка усміхнувся, і то було незвичайне видовище. Б’єрн звик до невиразних сірих багатокутників гравців, тож йому й досі не вірилося, що він розмовляє не з якимось НІПом гри. Ерік, мабуть, започаткував свій новий персонаж із максимальною інвестицією в красу, що було цілковитим марнотратством і ще одним свідченням, що його приятель зламався під тягарем загрози неминучого переселення. Бідолашний хлопець, мабуть, уже не дбає ні про що; напевне, відчув, що вже взагалі надто пізно домогтися успіхів на турнірі.
– Я повертаюся воювати з кобольдами. Тепер я можу битися з ними наодинці… – Б’єрн завагався. – Хочеш піти зі мною?
Під час тих вагань Б’єрн боровся сам із собою. Етикет при вбиванні монстрів полягав у тому, що кожен у групі отримував невеличку рівну частку здобичі, незважаючи на те, хто виконав найголовніше. Але в цьому випадку не було й сумніву, що Б’єрн насправді не потребує допомоги Еріка і його воїн розбиватиме кобольдів бойовим молотом набагато швидше, ніж міг би жіночий персонаж, усі початкові очки якого витрачено на красу. Фактично Б’єрн пропонував узяти Еріка на буксир. Йому було б легко переконати себе, що Ерік несерйозно поставився до свого нового персонажа і що будь-яка здобич, поділена з ним, буде марнуванням зусиль. Але ж друзі – це друзі, і, попри безвідповідальний вибір Еріка, він правильно вчинив, зробивши таку пропозицію.
– Звичайно, Б’єрне, це було б добре. Хоча від мене небагато допомоги.
– Не переймайся. Кожен має десь починати.
Б’єрн махнув над плечем бойовим молотом, і обидва приятелі пішли на північ уздовж набережної. Поки вони йшли, Б’єрн зменшив суму нових мідяків, яку він сподівався заробити пополудні.
Пробираючись між тріпотливих полотнищ і мотузок ринкових яток, Б’єрн помітив дещо незвичне. НІПи не стояли нерухомо, їхні голови поверталися в бік гравців.
– Еріку, поглянь на крамарів.
– Гм, дивно. – Еріків персонаж виконав дії, зумовлені командою # ПОМАХ + УСМІШКА.
Торгівець травами неподалік усміхнувся й махнув рукою у відповідь.
– А тепер спробуй ти.
Б’єрн змусив свого великого воїна махнути рукою. Нічого.
– Вони люблять мене! – Інтонації голосу гравця відображувались у голосі його персонажа, і було ясно, що Ерік радіє.
– Ходімо. Я хочу побачити, який ефективний цей шолом.
Поки вони йшли, Ерік усякчас махав рукою та усміхався НІПам. Багато хто з них відповідав йому. Навіть страхітливий на вигляд пустельний містик, що продавав чари для чаклунів, легенько кивнув головою в бік Попелі. То була вочевидь дивна річ, проте Ерікова легковажність почала вже трохи допікати Б’єрнові. Що швидше вони дійдуть до рівнин кобольдів, то краще.
Наприкінці набережної тяглися вулиці зі справжніми крамницями. Коло дверей ювелірної крамниці стояв охоронець у повному обладунку, зіпершись руками на дворучний меч. Теоретично якийсь злодій або група гравців могли б спробувати грабувати крамниці, але різні засоби захисту, до яких удавалися крамарі, майже напевне вбили б їх. Літній власник крамниці махнув рукою у відповідь на жести Еріка і здивував обох хлопців, гукнувши:
– Попелю! Яка радість бачити тебе!
Ерік повернувся до Б’єрна, і навіть крізь середовище гри вони обмінялися значущим поглядом. Те, що крамарі вітали гравця, було цілком несподіваним.
Повернувшись до крамаря, Ерік спробував заговорити до нього:
– Мені теж приємно тебе бачити.
– Дякую.
– Привіт, купче!
– Еріку, вивіска! – Б’єрн показав пальцем на дерев’яну дошку з написом «Ювелір Антильйо». Тож після невеличкої паузи Ерік спробував просто привітатися:
– Привіт, Антильйо!
– Заходь, дорогенька. Я тут приготував щось для тебе.
– Б’єрне, ходімо. Треба поглянути, що тут.
– Еріку, тільки не дуже довго, – намагався приховати роздратування у своєму голосі Б’єрн.
Услід за Антильйо вони увійшли до крамниці, почекавши хвилинку, поки очі пристосуються до темряви.
– Ось, прошу, подарунок тобі. Коли мені продали його, я одразу подумав про тебе. Він дуже пасує до твоїх кіс.
У руці Попелі з’явився кулон. Він був срібний, із гранатом, що поблискував червоними іскрами. Ерік повісив його собі на шию.
– Ось, поглянь, – сказав Антильйо, показуючи на дзеркало.
Якийсь час крамар і Еріків персонаж стояли тихо, милуючись срібним кулоном на блідій дівочій шиї.
– Ти вже готовий, Еріку? – тихо пробурмотів Б’єрн.
– Дякую, Антильйо, – відвернулася від дзеркала Попеля.
– Попелю, не треба мені дякувати. Ти така гарна, що твоя присутність у моїй крамниці – вже достатня винагорода. Та якщо хто запитає, скажи їм, що цей кулон від ювеліра Антильйо.
– Я казатиму їм, що цей кулон від ювеліра Антильйо.
Усміхнений власник крамниці вже не відповідав, тож не знадобилося ніяких додаткових зусиль, щоб спонукати Еріка вийти з крамниці.
– Гаразд. Поквапмося, – шарпнувся бігти Б’єрн.
– Б’єрне, стривай. Поглянь на мене. Що ти на це скажеш?
– Га? – обернувся Б’єрн. – Про цей кулон? Звісно, нічого не варта дрібничка.
– Правда, але все-таки. Чи ти чув коли-небудь, щоб крамар віддавав щось задурно?
Б’єрн був змушений погодитися, що це справді дивна, безпрецедентна подія. Дивуючись, він пильніше придивився до прикраси.
– І справді, дуже дивно. А він гарненький, може, й вартий чогось. Срібняків, може, десять.
– Нумо я випробую своє вміння оцінювати коштовності, – запропонував Ерік.
Настала довга тиша.
– Ну? – зрештою запитав Б’єрн.
– Повірити не можу! Він вартий понад один візантин!
Б’єрнові мов заціпило. Сидячи вдома, він був просто приголомшений. Якби його воїн мав краще промальоване обличчя, Ерік побачив би, що він роззявив рота. За кілька хвилин існування жартівливий персонаж Еріка щойно здобув більше багатство, ніж назбирав Б’єрн за рік терплячої боротьби. Думки вихором закрутились у Б’єрновій голові. Почасти він був прикро вражений миттєвим успіхом Еріка. Крім того, постало кілька незручних запитань. Може, існує якийсь інший спосіб грати в гру, який означає, що його роки сумлінного нагромадження змарновані? Чи багато інших людей здогадуються про це? Невже він був йолопом увесь той час, коли пишався своїм ретельним призбируванням і крихітним зростанням кількості мідяків? А почасти Б’єрн відчув і хвилю радості. Можливо, Ерік зробив у грі важливе відкриття? За це своє щойно набуте багатство він уже може придбати пристойне спорядження, стартувати, мов блискавиця. Воно як з неба впало, і Ерік тепер може сподіватися на певний скромний успіх у випускному турнірі, а коли ще й Б’єрн йому допоможе, він, безперечно, матиме його.
Розділ 4
Закон про насильство
изка далеких постатей насипала лопатами сіль у діжки, наповнювала їх, а потім усі гуртом піднімали їх і ставили одна коло одної на вузенькій стежці. Згодом мав приїхати віз, і робітники піднімуть діжки й навантажать його. А поки що вони тяжко працювали, пробиваючи тверду кору й накладаючи в діжки пласт за пластом білої солі. На глибині десь одного метра сіль жовтіла й була ще волога від намулу, відкладеного в гирлі. Цю сіль робітники не чіпали. Ерік пильно придивлявся до їхньої праці. Хмарка соляного пилу, що здіймалася над робітниками, пригнічувала. Гарячої днини там, мабуть, і дихати важко. Він уявляв собі сухість повітря, всю вологу з якого увібрала сіль; напівзаплющені від ядучого пилу очі, забиті сіллю пори, зашкарублу шкіру, схожу на старезний шкіряний виріб. Робітника, що все життя видобував сіль, кожен міг упізнати за шорсткістю шкіри. Але ще небезпечнішою була праця тих, хто гарував на дамбах. Ті бідолахи працювали по пояс у воді й запускали під час припливу морську воду на великі прямокутні заливні майданчики, відгороджені греблями. Потім, коли приплив досягав максимуму і от-от мав початися відплив, вони закривали впускні отвори, похапцем накидаючи каміння й насипаючи мул, щоб не випустити воду й сонце могло висушити частку полоненого моря, лишивши копачам жовтуваті соляні купи. В боротьбі з намулом і припливом на греблях щороку гинуло двоє-троє робітників.
– Еріку, – несміливо озвалася Інгеборг.
– Інні! – він не обернувся, але зрадів, що вона знайшла його.
– Можна побути з тобою?
Цього разу Ерік поглянув і усміхнувся:
– Звичайно.
– Б’єрн сказав, що в тебе жіночий персонаж і що ти вже заробив один візантин.
– Так. Я й сам дивуюсь. Такого мені ще ніколи не траплялося. Я й справді думаю, що почав гру способом, якого люди зазвичай недобачають. Цікаво, чого ще можна досягти отак.
– Чудово, Еріку. Ти, може, ще маєш час здобути що-небудь, перше ніж… Ну, ти знаєш.
Вони сіли, тісно притулившись одне до одного. Вітер підняв кілька пасом довгих білявих кіс Інгеборг і лагідно опустив йому на щоку.
– Ці солярні – погані новини. Інні, подивись.
– Знаю. Але принаймні ти й далі житимеш неподалік од нас.
– Проте навіть солярні – вкрай невірогідний розподіл. Гадаю, треба подати прохання. Але я однаково сподіваюсь… Сподіваюся, що таки доберу способу і сам кину їм виклик. Або, можливо, мій батько урешті-решт припинить ховатися й матиме успіх.
– Еріку. Можна запитати тебе про щось особисте? – споважніла Інгеборг. Ерік звик бачити її у грайливому, пустотливому настрої й був трохи приголомшений, побачивши раптом дорослу жінку, якою вона стане невдовзі: розважливу, розумну і, ніде правди діти, вродливу.
– Запитуй.
– Чому твій батько не грає в «Епік»? – І швидко додала: – Якщо це таємниця, не кажи.
– Ох, – немов знітившись, він перевів погляд з її обличчя знову на робітників у річковому гирлі. – Я б і сам хотів знати. Мені б дуже хотілося, щоб вони довіряли мені, але хоч яка та таємниця, вони бережуть її навіть од мене. – Ерік збентежився, признавшись у цьому, й раптом відчув, як на очі йому набігають сльози. – Інні, ти ж знаєш, що мені можна вірити? – Інстинктивно він провів язиком по нерівній нижній поверхні одного з передніх зубів.
– Звичайно. Щоразу, коли ти усміхаєшся, я знаю, що тобі можна вірити.
Ерік знов усміхнувся, і вони перенеслися подумки на сім років назад.
* * *
Збирання олив у вересні становило для сільських дітей одну з нечисленних нагод добре розважитись. Дорослі розстеляли рядна навколо невисоких дерев і дозволяли дітям шаленіти. Діти трусили гілки або били по них щосили палицями, а то й видиралися в густі крони й старанно розхитували дерева, аж поки землю встеляли оливи, листя та гілочки. Оливи потім збирали в мішки й засипали в горловину рухливої платформи, що відсіювала гілочки та листя від чорних і зелених олив.
Ерік сидів на плечах Великого Еріка, або BE, як вони називали його, хапав за гілки і трусив, аж поки оливи обсипалися.
– Цю вже обтрусив? – запитував BE.
– Аякже!
– Тоді мерщій, нас наздоганяє Інгеборг!
BE був зухвалий шибайголова, десь удвічі старший за Еріка, й Ерік любив брати участь у його витівках.
– Ану поквапся! – гамселив Ерік п’ятами по грудях BE, поки вони мчали до наступного дерева. Інгеборг, тримаючись за руки зі своїм кругловидим братом Б’єрном, бігла одразу за ними.
– Наше! – радісно верещав Ерік.
– Та тут небагато й лишилося! – нарікав Б’єрн.
– Авжеж-авжеж, тоді допомагай нам, – підняв BE одну з рук, що тримали Еріка за коліна, й показав нею на дерево.
Кілька хвилин вони мовчали, ревно смикаючи гілля вгору і вниз. Потім, не без зусиль, бо ж Ерік тиснув йому на плечі, BE нагнувся й потай підкрався до дівчинки, що, стоячи спиною до них, присіла, щоб дістати нижні гілки. Ерік пустотливо захихотів і енергійно труснув гілки в неї над головою. BE насилу утримався на ногах, коли оливи градом сипонули на Інгеборг.
– Ой! – відбігла дівчина вбік, прикривши руками голову. – Ви що, навмисне? – запитала вона, впершись руками в боки, а в її гарних косах заплутались гілочки та листя.
– Звичайно, ні, – невинно відповів BE. – Ти ж знаєш правила.
Інгеборг із підозрою поглядала на хлопців:
– Так. Але і вас я знаю як облуплених.
Підійшов Б’єрн:
– Ми закінчили?
– Це була остання, – відповів BE.
– Тоді ходімо чогось вип’ємо.
– Стривайте. Понеси мене, – Інгеборг ніколи не пропускала свого, і саме тому хлопцям подобалося дражнити її. Вона потягла брата вниз, щоб сісти йому на плечі. – Ну, а тепер ви, негідники! – владно гукнула вона. – Пограймо в «Епік».
– Ой, «Епік»! – зойкнув Ерік.
– Це ж як? – здивувався BE.
– Ми лицарі. І перший, хто впаде, програє, – пояснила Інгеборг.
– А це дозволено? – запитав Б’єрн.
– Мабуть, ні, – відповів BE, енергійно піднявши Еріка й міцно тримаючи його.
– Що ж, я теж не знаю, – розгубився Б’єрн.
У Еріка в душі наростало збудження, а відчувши, як напружилось тіло, яке правило йому за коня, він знав, що BE готовий рушати.
– Уперед! – щосили верескнув Ерік, а потім зненацька замовк, коли BE скочив до Б’єрна. Тільки-но йому пощастило відновити рівновагу, він одразу відчув, як Інгеборг схопила його за плече і тягне вниз.
Ерік гепнувся на землю, BE, сміючись, упав поряд.
– Що там хруснуло? – нахилився над Еріком Б’єрн. – О ні! Бідолашний Ерік!
– Що там? – BE швидко сів, уловивши сильний переляк у голосі Б’єрна.
– Поглянь, – показав пальцем Б’єрн.
– Ох! – сумно подивився на обличчя Еріка BE. – Болить!
– Що? – відповів Ерік.
– Твій зуб.
– Дайте я подивлюся! Дайте подивлюся! – Інгеборг відіпхнула обох хлопців і нахилилася. На мить споважніла, а потім намагалася приховати усмішку: – Ти схожий на ідіота.
– Еріку, в тебе нічого не болить? – знову запитав BE.
– Ні. Все гаразд.
– Ану пошукаймо його. Може, його можна приставити, – стала навколішки Інгеборг і заходилась обмацувати траву.
– Не думаю, що вони можуть, – повільно промовив Б’єрн. – Пам’ятаєш, коли Грета зламала зуб, їй довелося видалити весь.
– Ет, не переживай, – сказала Інгеборг так, немов була доросла, а не мала всього сім років. – Малий Ерік ще молодий. У нього новий виросте.
Ерік радів, що Інгеборг така приязна. Він би дуже засмутився, якби бачив перед собою тільки Б’єрна й BE.
Допомагаючи шукати уламок зуба, вони похмуро перезиралися.
Діти вже вочевидь занепали духом, коли до них підійшли Гаральд і Рольфсон. Б’єрн пояснив, що сталося.
– Ой, сину, – мляво протягнув Рольфсон, неначе його приголомшила ця звістка. Похитав головою й подивився на свого сусіду. – Ну, що ти на це скажеш? Це порушення?
Гаральд стенув плечима.
– Передусім найголовніше. Як ти, Еріку?
– Цудово, батьку. Він анісрохи не болить.
Гаральд сів навпочіпки перед малим сином і, великим пальцем відсунувши йому губу вбік, дививсь якусь мить на зламаний зуб:
– Гм, та ним ще й жувати можна. Але щербата усмішка в тебе надовго.
– А не можна якось доточити його? – запитав Рольфсон.
– Може, в Майклгарді.
Настала довга мовчанка.
– А як щодо порушення? Чи можна нам сказати, що це нещасний випадок, який стався під час струшування олив? – аж заїкався блідий як полотно Рольфсон.
– Нам можна, – суворо поглянув на дітей Гаральд. Потім сердито зиркнув на Інгеборг. – Ти розумієш, що люди ніколи, ні за яких обставин не б’ються й не кривдять одне одного?
Дівчинка щосили мотнула головою.
– Багато століть тому наші предки покинули свою рідну планету через насильство, ми тільки знаємо, що ту планету спустошила війна, й відтоді ми живемо на нашій планеті. Ті перші поселенці привезли з собою один закон, і відтоді ми дотримуємося його. Ось він: «НІКОЛИ немає ніяких підстав коїти насильство».
Діти чули цю проповідь сотні разів, але раптом вона набула для них більшого значення, ніж будь-коли раніше.
– Добродію, ми не билися, – вставив BE. – Ми просто грали в «Епік».
– В «Епік»? Тож як? – запитав Рольфсон.
– Ми були лицарі, – відповів BE.
– Увесь сенс гри, – аж скривився Гаральд, – полягає в тому, щоб бути альтернативою бійки, а не спричиняти її. – Він сів навпочіпки, щоб зазирнути у вічі Інгеборг. – Ну, діти, ви вмієте берегти таємницю?
Діти щиро закивали головами, поки його погляд переходив з одного обличчя на інше, оцінюючи їх.
– Ваші дії можна було б вважати за бійку. А якщо так, Б’єрн досить дорослий, щоб мати великі прикрощі. Суддя може навіть послати його у вигнання, зваживши на те, що Ерік травмований.
– Бацьку, я не травмований.
– Послухайте. Якщо вас запитають, ви повинні сказати, що Ерік зламав зуб, збираючи оливи. Зрозуміли?
Діти знову закивали головами, вражені серйозністю голосу Гаральда.
– Сподіваймося на краще, – зітхнув Гаральд і подивився на Рольфсона.
– Ти розповіси Фреї? – запитав Рольфсон і далі занепокоєним голосом.
– Так. Я їй усе розповідаю. Але не переймайся. Жоден із нас більше й слова про це не скаже.
Рольфсон сумно похитував головою, намагаючись розігнати сумніви.
* * *
Трохи пізніше Ерік задля розваги катався на віслюку Лівану, поки той ходив по колу, рухаючи прес для олив, густий сік із м’якушем стікав у глечики. Батько водив віслюка за повід.
– З усіх причетних ти єдиний, хто, мабуть, найшвидше забуде про нашу таємницю, – врочисто промовив Гаральд.
– Чому, батьку?
– Бо в решти скоро не буде потреби говорити про це, а ти матимеш зламаний зуб, і люди завжди питатимуть тебе.
– Не переживай. Я не скажу.
– Молодець. Ти розумієш, чому це так важливо?
– Не зовсім. Ми ж тільки гралися.
– Знаю, знаю. Ось чому я не розсердився на Б’єрна й Великого Еріка. Але ж є судді. Вони можуть бути дуже, дуже суворі до бійок. Адже ти знаєш єдиний закон нашого суспільства.
– Так. Ніколи нікому не шкодь.
– Вони можуть подумати, мовляв, Б’єрн навмисне завдав тобі шкоди.
– Це не він, – засміявся Ерік. – То Інгеборг!
– Я нікого не звинувачую. І тебе теж, хоча, коли подорослішаєш, тобі буде трохи прикро, що в тебе такий вигляд.
– Ні. Анітрохи, – усміхнувся Ерік, показуючи батькові щербатого зуба. – Я зламав його, стрибаючи за оливами.
Гаральд усміхнувся синові у відповідь із тією самою гордістю, яка проступала на його обличчі, коли Ерік від’єднався після першого сеансу гри в «Епік».
