Текст книги "Епік"

Автор книги: Конор Костик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 16
Хабар

збережними стежками од Остерфіорда до Гоупа добиралися веселі родинні гурти. Рольфсони їхали на возі, Рольфсон із дружиною Сигідою сиділи спереду, а Б’єрн та Інгеборг – на відкритому задку. Позаду них Фрея та Ерік вели Лівана, що віз їхнє найкраще вбрання, складене в сакви, які похитувалися на крупі віслюка. Одразу за ними BE із сестрою Сігрид сиділи верхи на одному коні, поруч ішли пішки їхні батько-мати. Навіть старий Ірнсвіг вирушив у подорож, сидячи на візку, який тягли два його сини.

Поки вони йшли та їхали, старші люди співали, і, хоча пора була ще рання, оздоблений ріг із медом переходив від вуст до вуст.

Останні кілька миль до Гоупа доводилося долати кам’янисті схили пагорба, на якому височіло місто. Сонце, що вигравало чорними полисками на сонячних панелях на покрівлі сільськогосподарської школи й бібліотеки, раптом зникло в сутіні, яку верхнє місто відкидало на нижнє. Діти з жовтих, кам’яних, складених без розчину будинків передмість збігалися, щоб поглянути на них, і або несміливо приглядались, витріщивши очі, або, хто сміливіший, вигукували вітання й мацали одяг подорожніх.

– Гей, пане! Ви справді вбили дракона?

Ерік усміхався, коли його називали паном, хоча семирічному хлопчакові він і справді міг видаватися дорослим.

На той час, коли вони дійшли до головної дороги, що вела в місто, за ними зібралася вже справжня процесія. Шию кожного коня та віслюка заквітчали гірляндами квітів, у троянд обережно повідламували колючки, а вінки з маргариток обвисали під вагою тисяч дрібненьких квіточок.

Між двома будинками в найдавнішій і найпрестижнішій частині міста майоріло велике гасло: «Ласкаво просимо драконовбивць!» Фарба трохи поповзла по тканині, тож під кожною літерою видніли патьоки і здавалося, ніби з літер стікає кров.

Староста Гоупського округу вийшов назустріч привітати їх. Він енергійно вимахував руками і взяв за повід Рольфсонових коней, немов ведучи всю процесію на міський майдан. Коли вони наблизилися до окружної управи, їх привітала юрба захопленими вигуками. Там стояв дерев’яний поміст, немов під час великих свят, і його зусібіч обступили люди, досі їх розважав жонглер зі смолоскипами.

– Я ще ніколи не бачив так багато людей в одному місці, – сказав Ерік, обернувшись до матері.

– Мабуть, поприходили звідусіль, а не тільки з нашого округу, – відповіла мати з ноткою поваги в голосі.

Люди попереду розступилися, і п’ять драконовбивць підійшли до групи людей на помості: старости, Торстейна, директриси школи та чоловіка зрілих літ і могутньої статури. BE радів і сміявся, жартував зі своїми шкільними товаришами, що скупчилися під самим помостом. Решта друзів трохи ніяковіли, але годі було не усміхатися, коли навколо ясніло стільки усміхнених, приязних облич.

– Алло! Чи він ще працює? Алло! – Староста промовляв у невеличкий мікрофон, і звук його голосу відлунював навколо майдану з гучномовців, прикріплених до бібліотечної покрівлі.

– Жителі Гоупського округу й наші сусіди! Такому маленькому округові, як наш, ще ніколи так не щастило. Тепер ми маємо серед нас п’ятьох драконовбивць! Це найвидатніша подія, яка віщує для всіх нас новий період процвітання! – Але на ці його вітальні заклики юрба відповідала мовчанням, бо староста був непопулярний, саме він тиснув на селян, щоб ті виконували свої виробничі завдання. – А втім, дозвольте мені передати слово чоловікові, набагато придатнішому для цієї ролі, – одному з останніх великих драконовбивць, Свейнові Рудобородому з Блюваля!

Тепер вітання юрби були щирі й тривалі.

– Слава цьому величному дневі! – Літній чоловік, промовляючи, впевнено походжав по сцені, тож його могли бачити всі. – Тільки двічі в історії «Епіку» вбивали дракона. І мені здається, що вбивство драконів має бути завданням для молоді. Оскільки ви всі добре знаєте історію, я не можу приховати факту, що сорок років тому мої друзі і я здолали Чорного Дракона. І мушу признатися, незважаючи на весь мій прогрес відтоді, я, якби мене тепер попросили стати на бій із драконом, вибачився б і відмовився. – Натовп добродушно засміявся. – Але молодь смілива, і доля сприяє їй. Проте не тільки смілива, а й розумна. Неможливо перемогти дракона, якщо не вивчив його, якщо не розумієш, де в нього слабкі місця, якщо не знаєш досконало всіх ігрових ходів. Ця молодь заслуговує ще більших вітань саме за це, ніж за свою відвагу!

Юрба аж заревіла од захвату. Кожен житель округу запишався, що сам Свейн Рудобородий ушанував місцевих гравців.

– Я певен, що вчитель двох найстарших гравців теж заслуговує похвали. Жодна інша школа не виростила двох драконовбивць. – Тепер найпалкіші вітання пролунали з боку учнів сільськогосподарської школи, а вчителька збентежено вклонилася. – Я бачив в архівах, що ваша школа колись потребувала другого трактора. Невеличкого, вживаного трактора з малопотужним двигуном. Що ж, тоді ви зазнали поразки. – Почулося кілька несхвальних вигуків, але їхній тон навряд чи був серйозний. – То вочевидь була помилка з огляду на ваші теперішні й майбутні зусилля, присвячені випуску фахівців, які дають користь нашому суспільству. І тому я щасливий подарувати вам оце!

Свейн Рудобородий підійшов до краю помосту й махнув рукою. Почувся гучний гуркіт, що наростав і далі, аж поки перетворивсь у сталий ритм, який відлунював у кожного в грудях. Із провулку на міський майдан повільно виїхав новісінький трактор, сяючи свіжою фарбою, юрба шаленіла од утіхи. Трактор тягнув причеплену платформу, застелену тканиною, на якій видніли дивовижні фрукти й різноманітні торти й тістечка. Люди радісно плескали в долоні.

– Що ж, і сам родом з Півдня, я знаю, що ми живемо на дуже здоровій дієті з оливок і риби. – Свейн засміявся, почувши невдоволений буркіт. – Отож я подумав, що вам треба скуштувати й інших плодів нашої землі. Тільки тоді ви оціните, які ми щасливі. Адже іншим доводиться запихатися оцими північними тістечками, од яких тільки гладшаєш, і тими дивними водявими східними стравами.

Але до того, як ви поставите під загрозу своє здоров’я, я хотів би, щоб кожен приєднався до мене й передав три великі вітання вашим драконовбивцям, і подбайте, щоб вони були досить гучні і їх почули навіть в океані!

Всі засміялися, зрозумівши цей натяк на повне суперництво, що існувало між Гоупським округом і сусіднім округом на захід од нього.

– Гіп-гіп, ура! – підняв обидві руки Свейн, і юрба знову заревіла. Тричі пролунали гучні вітання, і Ерік щоразу пишався й ніяковів, такого він ще ніколи не бачив у житті.

Згодом, коли вони сіли за почесний стіл, смакуючи їжею, Свейн звернувся до них особисто:

– Ну, то які ваші плани? Які наміри? Можете вважати, що місця в університеті вам уже забезпечені.

– Чого тут іще бажати? – щасливо засміявся BE. – Я драконовбивця. Мені вже не треба працювати.

– Але, можливо, є потреба зробити щось не менш вартісне? – намагався зацікавити його Свейн.

– Що саме?

– Допомогти нашому суспільству гладенько функціонувати. Всі ви знаєте про дефіцити, й величне завдання, яке треба виконати, полягає в задоволенні всіх потреб, у забезпеченні якомога вищого рівня життя.

– Іти в адміністрацію? – запитав BE, заперечливо хитаючи головою. – Ні, для мене це завелика нудьга. Я боюся.

– Тоді, може, дослідження? Ти можеш використати свої ресурси для організації наукових експедицій – вивчення гірських хребтів і морських глибин. Нашому Центральному Комітетові такі експедиції щороку видаються марнотратством, тож їх кількість зменшують. Та якщо їх фінансуватимуть приватно, – чом би й ні, тоді не буде ніякого тиску з метою швидко отримати результати. Тоді будуть не короткочасні експедиції, а такі як слід.

– Справді, – трохи невпевнено погодилася Інгеборг. Невже вона справді бентежиться в присутності Свейна Рудобородого? Дивно, що тепер Ерікові доводилося усмішками спонукати її говорити впевнено. – Давніше я цікавилася геологією, прагнула допомогти відкрити нові джерела енергії.

Свейн уважно подивився на неї.

– Бачите, наш батько, перше ніж його розподілили на ферму, був змушений працювати в шахті, – квапливо додала вона. – Дуже важко, коли батько десь далеко, крім того, це брудна й небезпечна праця.

– Дивовижно! – кастократ відхилився, щоб кожен за столом міг бачити, як він захоплюється дівчиною. – Не сумнівайся: якщо в тебе така мета, тобі допоможуть геть в усьому. Я запропоную, щоб я міг приходити до університету бодай раз у рік і знайомився з ситуацією та зустрічався з іншими людьми, які зрештою стануть членами вашої команди. Я певен, що на тебе чекає велична і славетна кар’єра. А як щодо тебе, хлопче? – повернувся Свейн до Еріка, що відчув, як напружилася мати, на мить затримавши в повітрі руку з ложкою. – Ти можеш одразу полагодити свій зуб.

Не розтуливши вуст, Ерік, перше ніж говорити, намацав язиком щербатий зуб:

– Не знаю. Він уже став елементом моєї особистості.

Свейн засміявся і приязно поплескав Ерікову руку:

– Почекай, як опинишся серед університетських дівчат, тоді одразу зміниш свою думку!

Перед Еріком постала перспектива ходити до Майклгардського університету і змінити свій статус, носити кращий одяг, а на додачу сяяти бездоганно білою усмішкою. Але він не хотів нічого змінювати. Адже зламаний зуб правив за доказ, що він походить з малого округу зі злиденними ресурсами.

– Я лише хочу повернути батька.

– Ох! – важко зітхнув Свейн, не зрозумівши виразу на обличчі хлопця. – Це дуже важко. Всім законам нашого світу властива певна, закладена в них гнучкість. Усім, за винятком нашого основного принципу: «Ніхто не повинен коїти насильства над іншою людиною». Тут навряд чи є великий простір для маневру, щоб повернути його із заслання.

– Навряд чи? Чи взагалі немає? – зацікавився BE. Після перемоги над драконом стосунки приятелів змінилися. BE тепер набагато менше глузував з Еріка, поважав його майже як Б’єрна. Проте різниця на три роки означала, що BE й далі намагався відігравати роль старшого брата.

– Що ж, – нахилився вперед Свейн, стишивши голос. – Якщо Центральний Комітет оголосить про свою постанову публічно, я можу собі уявити, що обурення буде величезне. Та якщо непомітно і скромно Олаф, тобто Гаральд Еріксон, оселиться десь у далекому селі, як жив і тут двадцять років, це аж ніяк не поставить під загрозу устрою нашого суспільства. Але… – його брови суворо зійшлися докупи. – Це означатиме, що Ерік має піти на великі жертви. Не грати більше в «Епік». Бо якщо місцева громада, куди він переїде, з’ясує, що він драконовбивця, люди швидко збагнуть, що його батько – засланий злочинець. Отак і можна було б залагодити ситуацію.

– А як щодо його багатства? – й собі стишив голос BE, тож його насилу можна було почути серед жвавого гамору, що виповнював майдан.

– Дати достатньо грошей Фреї, щоб вона могла жити в достатку. Віддати решту на вартісні проекти, щоб переконати членів комітету, що Гаральда варто реабілітувати. – Свейн стенув плечима: – Це не ідеальний розв’язок, але він дасть вам змогу знову жити разом. – Він пильно поглянув на Еріка, що був досить обережний і старався зберегти спокійний вираз обличчя. – Ну, що скажеш на це?

– Мені треба подумати бодай день і поговорити з матір’ю. Дякую за вашу пропозицію.

А в глибині душі Ерік тієї миті відкинув її. Попри свою недовіру до чорного ельфа на ймення Анонім, він не міг забути його слів. Пропозиція була така, як і прогнозував ельф, і тепер, коли вона пролунала, Ерік бачив, що на цьому шляху немає ніяких гарантій. Незважаючи на всю приязність Свейна, він був частиною системи, що послала Гаральда у вигнання. На запитальний погляд Свейна Ерік відповів усмішкою, невпевнений, чи не зраджують його очі, що він має інші плани.

– А як ви? – повернувся Свейн до Б’єрна та Сігрид.

– Я хочу мати ферму, – насилу спромігся вимовити Б’єрн, запихаючись желейним тортом.

– А я, мабуть, садок, – кивнула сама собі Сігрид.

– Чудово! – знову став великодушним Свейн. – І, безперечно, родину. Я певен, чимало хлопців і дівчат, які сидять тут навколо, вважатимуть, що перспектива шлюбу з драконовбивцею дуже приваблива.

Б’єрн густо почервонів, Свейн влучив у ціль і засміявся:

– А тепер я повинен поставити вам кілька запитань у зв’язку з «Епіком», якщо ви, звісно, захочете поділитися зі мною інформацією. – В голосі Свейна почулися нові, трохи благальні нотки. Це був уже не видатний чоловік, що головує на святі, а прохач, як оті сотні людей, які підходять до драконовбивць, благаючи дати грошей або підтримати судовий позов. – Серед предметів із драконового скарбу були якісь конкретні речі, які допомогли б нам глибше зрозуміти традиції й загадки «Епіку»?

Інгеборг перезирнулася з Еріком запитання здивувало їх обох, і вони насторожились. Натомість BE, поставивши кружку, відповів одразу:

– Ви маєте на увазі щось на кшталт Закличного Дзвону Неовтли?

– Атож! – збуджено мовив Свейн, мимоволі підносячи голос. – Грім і блискавка! Невже ви знайшли його?

– Так, – задоволено кивнув Б’єрн, – але віддали його.

– Що? – мало не підскочив Свейн. Навколо них усі позамовкали, проте, коли кастократ опанував себе, радісний гомін швидко поновився.

– Генеральний знавець традицій і звичаїв сказав, що найрозумніше – віддати його ньюгейвенському єпископові, – немов вибачалася Сігрид. – Тож ми так і вчинили. Це була помилка?

– Не знаю. – Тепер, куйовдячи ріденьке волосся, Свейн видавався старим і втомленим. – Ви хоч знаєте, що це?

– Навіть не здогадуюсь, – мовив BE, що вже був напідпитку й дужче цікавився танцями, які почалися на одному кінці майдану, ніж розмовами про гру.

– За легендою, Неовтлі дав той дзвін Мов, бог мандрівників та купців і святий патрон Ньюгейвена. Якщо бамкнути в нього, каже легенда, з’явиться Мов і запропонує допомогу на честь послуг, які зробила Неовтла, – Свейн сумовито зітхнув. – Ви могли б скористатися ним для виконання якогось іншого величного завдання. Або просто порозмовляти з богом і почути від нього відповідь на нерозв’язані питання. – На обличчі Свейна з’явився відсторонений віддалений зажурений вираз, що аж ніяк не пасував до навколишнього сміху, музики і гірлянд з яскравих квітів. – А єпископ казав що-небудь, коли ви повернули його?

– Еріку, ти віддавав його. Що сказав єпископ? – запитала Сігрид, стараючись відновити добрий гумор їхнього почесного гостя.

– Зараз пригадаю. Він щиро дякував. Сказав, що ми завжди можемо звернутися до нього по допомогу. Й дав мені невеличкий кулон із зображенням символу, який, за його словами, визнаватимуть шанувальники Мова в усьому світі і вважатимуть нас за союзників.

– Розумію, – кивнув головою Свейн. – Річ корисна, але не така неоціненна, як сам дзвін.

– Ходімо! – нетерпеливився BE. – Ми не маємо права відгороджуватись. Усі хочуть, щоб ми святкували разом із ними. – Він поглядав на двох дівчат, з якими навчався в школі і які наполегливо на мигах запрошували його до танцю.

– Ідіть, – сказав Свейн. – Це ваше свято – насолоджуйтесь.

Коли друзі підвелися й почали пробиратися між столів, де лежали рештки найекзотичніших страв, коли-небудь бачених у Гоупі, Ерік відчув, як хтось міцно схопив його за лікоть і не відпускав, дарма що він намагався вивільнитись.

– Еріку, прошу, відійдімо, – почувся голос Фреї, що повела його вуличкою геть од велелюдного майдану.

– Я мав іти танцювати, – з досадою мовив Ерік. В уяві він уже тримав Інгеборг за талію і вони кружляли та сміялися під музику. То був образ щастя.

– Потім потанцюєш, – урвала його мати. – Зараз добра нагода зайти до бібліотеки. Я бачила, як туди прямував Торстейн.

Вони швидко пройшли до зроблених з металу і скла бічних дверей бібліотеки; всередині було темно, невеличкі відблиски світла, що відбивалося, давали змогу побачити схожий на печеру внутрішній простір будівлі.

Фрея постукала в шибку.

– Бібліотеку закрито! – пролунав десь далеко Торстейнів голос.

Але Фрея продовжувала стукати далі, аж поки до них підійшла огрядна постать, що з’явилася немов з темної порожнистої пащі величезного монстра.

– Хто там? О, Фреє, Еріку! – і Торстейн відімкнув для них двері. – Друзі, що сталося? Може, ви хочете увійти до «Епіку», щось купити? – здивувався він.

– Ні, – заперечила Фрея. – Ми хочемо позичити портативний пристрій. Той, яким користався Ерік у лікарні.

– Угу. Але ж на вулицях не дуже спокійно. Люди пиячать. Як на мене, це нерозважливо.

– Торстейне, ти не розумієш. Ми хочемо взяти його не на те, щоб скористатися тепер, а щоб забрати з собою, – твердо заявила Фрея.

– Навіщо? Таж у вас є вдома апарат.

– Можливо, ми житимемо вдома не так уже й довго.

– Атож, я збагнув, – засвітилося розумінням обличчя бібліотекаря. – Якщо ви приєднаєтесь до Гаральда на засланні, вам однаково буде потрібний доступ до величезних багатств Еріка. – Бібліотекар спохмурнів. – Але я не можу дозволити вам узяти апарат. Він належить бібліотеці, жителям Гоупа.

– А скільки коштує новий апарат – тисяч десять золотом? – запитала Фрея.

– Новий? Не знаю, може, тисяч п’ять. У Майклгарді вони є. Але ж проведуть розслідування, куди дівся старий.

– А ти просто скажи їм, що пропав, – запропонувала практична Фрея. – Скажи, що складав інвентар абощо і ніде немає запису про останнє використання апарата.

– Послухайте, Фрею, Еріку. Це важко для мене. Я можу втратити свою теперішню роботу. Роботу, яку дуже люблю. Вибачте, я не можу вчинити так, як ви просите.

– А що, як я дам вам п’ятдесят тисяч візантинів у разі, якщо ви втратите роботу? Тоді принаймні ви зможете жити щасливо й без неї, – усміхнувся Ерік до занепокоєного бібліотекаря.

Торстейн відхилився на стільці, жаль на його обличчі поступився роздумам:

– П’ятдесят тисяч, – пильно подивився він на обох, і Ерік уже знав, що вони домоглися його згоди. – Гаразд. Але він важкенький.

– Ми покладемо його на Рольфсонів віз.

– Ні, – похитав головою Торстейн. – Ні, поки Свейн Рудобородий у місті. Прийдіть за два дні, тільки пізніше, як сідатиме сонце.

Фрея та Ерік перезирнулися й погодились.

– Чудово. Дякую, Торстейне, – мовив Ерік, а його серце радісно забилося од успіху.

– Заходьте, заходьте, – мимоволі відповів огрядний бібліотекар, неначе вони просто взяли книжку.

Розділ 17
Небезпечна філософія

ув лютий, «місяць багнюки», найтяжчий місяць року для хліборобів округу, що день у день орали глевку холодну землю, не маючи спочинку аж до кінця посівної. Натомість життя оливкарів було легшим – дерева вже підрізані, й наставала пора лагодити реманент, починати невпинну боротьбу зі злісними бур’янами і працювати в розсаднику.

«Остерфіордські гравці» зібралися в наполовину викопаній траншеї, яка мала захищати молоді деревця від раптових каскадів води, що могли утворитися під час шторму. Важкі низькі хмари над ними загрожували дощем, що за інших обставин змусив би їх чимшвидше закінчити роботу.

– Не знаю, чого ми так стараємось, – нарікав BE, дивлячись на пухирі на долоні. – Ми навряд чи лишимось тут надовго.

– Але ж це треба робити, – відповів трохи приголомшений Б’єрн. – Адже хтось повинен це робити. Чом не ми?

– Бо ми багатії, – відповів BE й забрав свого плаща, що лежав на великому камені, прикладений меншим каменем, щоб його не здув вітер. Очі йому сльозилися, а обличчя побіліло від холоду. – І знаєш, що дивно? – поглянув BE на Б’єрна. – Б’юсь об заклад, ти ще не витратив свого першого мільйона.

– Мільйона. А ти вже витратив мільйон? – здивувався Б’єрн. – На що?

– Здебільшого на магічні предмети для свого персонажа. Новий оливковий прес був, напевне, досить дорогим. Але найбільше пішло на могутню зброю. – В голосі BE вчувалося щось викличне, немов він передбачав критику.

– BE, крові та помсти! Ти марнотратник! – припинив працювати й Б’єрн і, роззявивши рота, дивився на BE.

– Та чого ж? А що ще можна робити отут з цим багатством? Еріку, скільки ти витратив на Попелю? Вона тепер видається дуже крутою.

– Мабуть, тисяч триста. Але ж половина цієї суми пішла на Перстень Справжнього Бачення.

– Еріку, невже? – аж відсахнувся Б’єрн. – Я купив якомога кращий ельфів обладунок, і він однаково обійшовся мені всього в десять тисяч.

– Ет, та це лише речі, що їх крамарі виставляють у вітринах. Ти мав би попросити їх, щоб вони продали тобі справді гарний обладунок. Правда, Еріку? – BE застібав свій плащ, і Б’єрн спідлоба поглядав на нього.

– Ну, такому видатному драконовбивці, як ти, де там працювати. Я вже бачу, як ти через двадцять років станеш гладким і ледачим членом Центрального Комітету.

– А я бачу, як ти гаруєш усе життя й помреш із чотирма мільйонами візантинів у банку, збереженими й цілими! – ображено вигукнув BE.

Ерік утрутився, обережно добираючи слова й намагаючись покласти край неприязній розмові товаришів:

– Фрея і я плануємо забезпечити повернення Гаральда.

– Ой, справді? Цікаво, що ви робитимете? – одразу поставила лопату Інгеборг і обернулася до них.

– Ми вирішили домагатися закону про амністію для всіх вигнанців.

– Хай вам щастить, – буркнула Сігрид. – Немає жодного шансу, що Центральний Комітет дозволить ухвалити його.

– Ні, вони не дозволять. Ось чому ми повинні виставити проти них команду.

Ніхто не відповів.

– Що ж, це цікавий виклик, – замахав кулаками BE, вдаючи, ніби б’ється. – Молоді драконовбивці проти старих. Чудово. Чи ви можете уявити собі, скільки людей збереться на арені, щоб поглянути на ту битву?

– Ні, – похитав головою Б’єрн. – Тільки не я. Не тепер. Досі нам усім щастило – коли зважити на наше багатство. Ми не можемо йти на такий ризик.

– Дивно, Б’єрне, що ми брат і сестра. Інколи ми такі різні, – невдоволено глянула на нього Інгеборг.

– Атож. Ти віриш у школу філософії Еріка Гаральдсона, мовляв, зрештою все скінчиться добре, а доля сприяє тим, хто заслуговує. А я в це не вірю. Сваволі у світі набагато більше.

– А я, як бачите, вірю в Еріка. Саме завдяки його кмітливості ми забагатіли. Як ти можеш забути про це? Тобі тільки поразки в голові, – дорікала Інгеборг. – Ми немов знову і знову сперечаємося з тобою про дракона.

– Так. Можливо. Але пам’ятай, сестричко: коли тебе й на світі не було, була інша дівчинка, Ільга. Вона померла у дворічному віці, – ковтнув грудку в горлі Б’єрн. – Оце й уся різниця між нами. Ти надто поривна, мов метелик улітку, а зима не для тебе. А я можу дивитися на зиму, і вона застерігає мене. Бережи те, що маєш.

– Слухайте, слухайте! – оплесками привітала Сігрид Б’єрнову промову й роззирнулася, немов кидаючи виклик кожному, хто запропонує їй ризикнути її персонажем у битві з ЦК.

– Будь ласка, не сперечайтеся! Насправді мені потрібна допомога лише двох із вас.

– Еріку, як це? – здивувалася Інгеборг.

– Звичайно, боротиметься Гаральд, але є ще один персонаж, що, як ми знаємо, допоможе нам; його звуть Анонім.

– Можеш узяти мене, – зголосився BE. – Я вже знудився чекати на той університет. І кортіло б дізнатися, чого варта моя нова зброя.

– Звісно, ти можеш розраховувати й на мене, – докинула Інгеборг.

– Чудово. Спасибі, – вдячно всміхнувся їй Ерік.

– А що, як ти загинеш? – звернулася Сігрид до брата. – Тоді втратиш усе.

– А якщо ми виграємо, тоді в Центральному Комітеті з’явиться одразу п’ять вакансій, – мовив BE, що вже, здається, не мерз і сповнився енергії. Він вимахував руками, й поли його плаща розійшлися, але він уже не зважав на те. – Уявіть собі, того дня в амфітеатрі збереться увесь світ. То буде найбільший виклик в історії. Б’юся об заклад, що люди будуть на нашому боці. Невже ви не хотіли б подивитись, як зазнає поразки Центральний Комітет?

На цю фантазію BE ніхто не озвався жодним словом, кожен поринув у роздуми.

– Гаразд, Еріку, а хто той Анонім? Теж вигнанець? – поцікавилася Інгеборг.

– Так. Але я повинен сповістити вам ще одну річ, яка ускладнює ситуацію. – Коли всі принишкли, уважно прислухаючись, Ерік повів далі: – Анонім певен, що Центральний Комітет має змогу нападати на гравців і вбивати їх за межами арени. Ми тільки думаємо, ніби «Епік» не дозволяє цього, бо це те, до чого ми звикли. Але вони мають коди, які дають їм змогу створювати персонажів, які можуть убивати – і бути вбитими – за межами арени. – Ерік бачив, що Інгеборг ладна заговорити, але стримав її рукою й розповідав далі: «До першого вигнання Гаральда готували в університеті як убивцю. Тепер він вважає, що це робили для того, щоб його можна було використати проти інших гравців, і що тепер цю роль виконує Рагнок Дужий. Крім того, сказав таке: якщо ми в будь-якій формі кинемо виклик Центральному Комітетові, вони без вагань можуть ліквідувати нас – нас усіх, перше ніж той виклик дійде до амфітеатру.

– Ні, – заперечила Сігрид, – це неможливо.

Б’єрн пошукав якогось стійкого каменя й важко опустився на нього, поринувши у глибокі роздуми.

– Ну-ну. Ти почнеш діяти й поставиш під загрозу життя нас усіх? Навіть тих, хто не хоче кидати їм виклик? – міркував Б’єрн уголос.

– І так, і ні. Ми кинемо їм виклик, але тільки тоді, коли кожен із нас перебуватиме у відносній безпеці.

– Розумію, – мовила Інгеборг. – Ми десь заховаємо своїх персонажів, аж поки все скінчиться.

– Що ж, ми говорили й про це – Гаральд, Фрея, Анонім і я. Якщо заховатися, існує загроза, що вони використають магію, щоб знайти нас. Ні, наша найкраща безпека – це відстань.

– Що ти пропонуєш? – нетерпляче запитав Б’єрн.

– Поплисти нам усім до Касинопії й використати для нашого виклику тамтешній амфітеатр. Ми будемо за два тижні шляху од них, навіть якщо вони сядуть на найшвидші кораблі. Виклик прийде до того, як вони зможуть щось удіяти, щоб зупинити нас.

У світі «Епіку» існувало кілька амфітеатрів, і їх можна було поєднувати між собою, немов існував лише один, загальний амфітеатр, з яким пов’язаний увесь світ. А вийшовши з нього, глядач знову опинявся в тому місті, де він заходив до амфітеатру. Ця здатність була важлива не тому, що гравці зазвичай здійснювали далекі подорожі, а тому, що дехто міг дібрати собі тип персонажа, створений у містах, далеких од Ньюгейвена. Вони теж перебували в рамках правової системи, бо, байдуже де в світі «Епіку» поставав обраний персонаж, поряд було місто з амфітеатром.

– Чудовий план, – зірвався на ноги BE. – Ми втечемо, мабуть, уночі?

– Насправді я думаю, що ми ввели б їх у більшу оману, вдаючи, ніби ми всі працюємо над моїм проектом, – знаєте, отим пошуком закопаних скарбів? Отож ми відкрито наберемо екіпаж і відпливемо. Вони гадатимуть, ніби ми не становимо для них ніякої загрози.

– Блискуче! – у BE аж очі загорілися, коли він дивився на друзів. – Це спрацює. Б’єрне, а ти як гадаєш?

– Не знаю, що й думати. Може, краще, щоб ті, хто не бере участі у виклику, лишилися тут? Якщо ми лишимось, вони можуть дати нам спокій. А якщо поїдемо з вами, вони, навіть коли ми не станемо до бою, однаково нам помстяться.

– Якщо матимуть змогу вдатися до помсти. Щодо мене, я й досі не вірю в це, – спалахнула Сігрид.

– Хай там як, вони навряд чи матимуть змогу помститися. Гаральд має персонаж незрівнянного суперхарциза, Еріків персонаж дуже винахідливий, а я маю два нові мечі, – BE побіг уздовж недавно викопаної землі, вдаючи, ніби фехтує.

Ерік повернувся до Б’єрна:

– Подумай трохи, Б’єрне. Я розповім тобі, де можна побачити Гаральда й розпитати його про навчання і чому він вважає, що вони можуть нападати на гравців. – Як і тоді, коли вони сперечалися з приводу майбутньої битви з драконом, передусім він мав утримати Б’єрна од передчасного рішення. Ерік вірив, що приятель змінить своє ставлення до думки про необхідність покинути Ньюгейвен.

– Було б страшно лишити тебе і Сігрид тут як можливі мішені для Центрального Комітету, але я повинен не зважати на це. Сподіваюсь, ви розумієте. Ви б чинили так само, якби ваш батько був у засланні.

Дрібненький дощик мало-помалу промочив їх наскрізь, але Б’єрн, похнюпившись, і далі сидів з непокритою головою.

– А який персонаж той Анонім? – запитав BE, вже думаючи про битву з Центральним Комітетом.

– Чорний ельф, мабуть, воїн.

– Чорний ельф – річ незвична. А в нього добре спорядження?

– Дуже добре. Здається, він позбирав його в усіх вигнанців. І досить заможний, щось на кшталт наших комітетників. Мабуть, якось експлуатує інших, проте всі вони мають виграти, якщо ухвалять закон про амністію, тож, як на мене, можна виправдати… – Ерік замовк і замислився.

– Що саме? – Інгеборг знала Еріка дуже добре, тож розуміла, що він стривожений, якщо недоговорює чогось.

– Що ж… судячи з його слів, він… небезпечний.

– Як саме небезпечний? – запитав BE.

– Ви чули коли-небудь про книжку такого собі Мак’явеллі? – Ерік обвів очима їхні розгублені обличчя. – Ні, і я так само. Здається, він писав про здобування влади, і Анонім усякчас цитує його. Надто коли каже: «Засоби звинувачують, а результат виправдовує».

– І що це має означати? – запитала Сігрид, стурбована всією ситуацією. Насправді вона прагнула тільки повернутися до свого звичайного життя. Але ж її батько не був тоді у вигнанні.

– Означає, що, на його думку, задля досягнення влади не треба гребувати жодним засобом Якщо я кажу про всі засоби, то маю на увазі абсолютно всі. – Ерік бачив, що приятелі не розуміють його. – Що ж, він запитував мене: якщо наша стратегія змін через гру «Епік» зазнає невдачі, чи погоджуся я взяти справжню зброю й піти разом із ним у лавах війська на Майклгард і фізично повалити нинішніх володарів.

– Крові та помсти! – зареготав BE. – Він божевільний.

– Саме це я й сказав йому, – мовив Ерік, але не усміхнувся. – Тільки я й у думці не маю, що він жартує. Він вважає, що йому потрібна лише сотня послідовників. Урешті-решт люди в Майклгарді не мають фізичних засобів зупинити їх.

– Про такі речі навіть говорити страшно, – з відразою насилу вимовила Сігрид. – Еріку, як ти можеш повторювати такі думки?

– І ми працюємо разом із ним? Навіщо? – запитала Інгеборг.

– Бо він потрібний нам. Бо, можливо, його слова страшніші за його дії. Крім того, якщо ми зможемо домогтися змін через «Епік», ми ліквідуємо основу його планів боротьби в цьому світі.

– Я хотіла б побачити його, перше ніж боротися поруч з ним.

– І я теж, – підвівся BE. – Еріку, підготуй місце для зустрічі. Мені вже остогидло це порпання, піду потренуюся де-небудь у плаванні в «Епіку» й вип’ю якогось зілля для безконечного дихання. Якщо мій персонаж випаде з корабля, я не хочу втопитись, як той бідолаха на арені.

* * *

* * *

Зійшов місяць, укривши поверхню моря срібним шовком. Човен то піднімало, то опускало, хвильки лагідно хлюпотіли об борти. Тихий плескіт неподалік змусив їх повернути голови, але то був лише тюлень, що виплив на поверхню. Якусь мить гравці в човні і тюлень дивилися одне на одного, а потім тюлень знову пірнув у глибини.