Текст книги "Епік"
Автор книги: Конор Костик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)
Розділ 5
Полиск металевих панелей
нову оливи? – буркнув Ерік, сівши за стіл поряд із матір’ю.
– Із хлібом та сиром, це дуже добра дієта. Якщо харчуватись отак щодня, можна довго прожити, – напучувала мати, нарізаючи хліб.
– Привіт, привіт! – зайшов до кімнати одразу після купання Гаральд.
Якийсь час усі мовчки їли, Ерік викладав візерунок зі своїх оливкових кісточок.
– Я думаю, нам треба попросити, щоб нас переселили на вугільні копальні, – промовив Гаральд, ні на кого не дивлячись. Фрея аж їсти перестала.
– Ти хочеш працювати в шахті?
– Це єдина гарантія, що ми можемо лишитися разом як родина. – Гаральд замовк, і далі понуривши очі в тарілку. – Рольфсон казав, що там не так уже й погано.
– Але ж він працював тільки рік, – Фрея, здавалося, радше змирилася з цією ідеєю, ніж відкидала її.
– А втім, є ще один варіант. – Гаральд розламав у руках великий окраєць хліба. Ерік помітив, як батько-мати обмінялися серйозним поглядом. – Я думаю про процедуру апеляції від імені округу, – говорив далі Гаральд.
– Треба пояснити Ерікові, як здійснюють командний виклик. – Фрея легенько поклала свою руку на Ерікову руку й пильно дивилася на Гаральда.
– Гоупський округ подасть скаргу, що його дискримінували при розподілі решти сонячних панелей. У кожній команді по п’ятеро гравців: Гоуп проти команди Центрального Комітету. Іншими словами, найкращої на планеті.
– Тож ми матимемо не більше шансів, ніж якби я грала сама?
– Гм, – стенув плечима Гаральд. – Ми могли б мати шанс, малесенький, але тільки тоді, якщо гратиму і я.
Ерік занімів, не донісши виделки до рота. Здивувавшись, затамував подих і намагався бути непомітним. Запитань ціла сила, але він знав, що краще не розпитувати. Вони замовкнуть і відішлють його.
– І який той шанс? – закінчила свою думку Фрея.
– Десь один із п’яти. Нам потрібне середовище для рукопашної битви. Було б добре, якби стояв туман.
– Роби, – твердо сказала Фрея.
Гаральд кивнув, його очі іскрилися енергією:
– Решта жителів округу вважає, що нам варто спробувати. Вони зрадіють.
* * *
Гоуп стояв на сухому кам’янистому плато, і його можна було бачити за багато кілометрів, далеко за межами округу, якому він правив за окружний центр. Дивна річ, перші поселенці, вважаючи, що їхній світ буде позбавлений насильства, все-таки збудували навколо вершини пагорба кільце білих кам’яних будинків, схоже на оборонний мур. Мабуть, ідея полягала в тому, щоб визначити межі майбутнього міста, а вже потім розбудовувати центр. Протягом століть Гоуп розрісся і на нижчих схилах пагорба з’явилися невеличкі, гірше збудовані двокімнатні хатинки. Колір каменю пояснював усе. Будинки на пагорбі були споруджені з білого, видобутого в глибоких каменярнях і обтесаного машинами вапняку, а хатинки коло підніжжя – з жовтого піщанику, матеріалу гіршого, проте видобувати його легше. Над усіма будівлями, на найвищій точці пагорба височіла велика споруда з металу і скла, чорний прозорий дах якої полискував фіалковим промінням сонця, що відбивалось од сотні сонячних панелей.
Легеньке збудження, відчутне в поведінці батька, спонукало Еріка думати, що їхній візит до міста Гоупа пов’язаний із чимось більшим, ніж здаванням на заготівельний пункт їхнього значно зменшеного врожаю оливок. Однак лише тоді, коли вони дійшли до передмістя, Гаральд заговорив про неповсякденні речі:
– Сину, твоя розповідь про Попелю й піратський скарб дуже цікава. Але ти повинен здобути більше інформації.
– Знаю.
– У Гоупі є бібліотека. Там зосереджено всю інформацію, зібрану коли-небудь про «Епік». Це наше право – мати змогу ознайомитися з нею. Отже, ми підемо в бібліотеку.
Дорогою Ерік час од часу сідав верхи на віслюка і щойно востаннє проїхався на ньому, незручно тиснучись між чотирма високими діжками олив. Отож із почуттям справжньої фізичної насолоди – і щоб уберегтися од глузливих поглядів городян – він спішився й пішов поряд із твариною. Він ніжно погладжував м’яку шерсть на довгій морді Лівана, адже вони виросли разом, і віслюк був не просто свійською робочою твариною, а став йому любим приятелем.
Разом із дорогою, що піднімалася від скромних хатинок до давніших пишних будівель, змінювався й характер життя на вулицях. Довгі низки білизни поступалися гарненьким садкам і фруктовим деревам, де вже виднілися лимони та інжир, що невдовзі мали достигнути. На розпечених, брукованих вулицях уже не тинялися наполовину злі, наполовину приязні безпритульні собаки. Верхня частина міста була місцем вигулу для добре вгодованих котів, що ліниво блукали в затінку або зграбно стрибали з підвіконь на вузькі котячі стежки на садкових мурах.
Потім, проминувши зовнішнє кільце міцних білих споруд, батько й син вийшли на міський майдан, заповнений людьми, які привезли свій урожай для обрахунку і зберігання в громадських коморах. Щоразу, коли Ерік потрапляв у Гоуп, він був змушений пробиратися вузькими проходами між тісно поставленими наметами й рундуками, тож йому здавалося, ніби це постійна прикмета листа. Але батько пояснював, що, як споночіє, намети складуть і майдан порожніє, стаючи тихим місцем, де лунатимуть подекуди тільки майже людські верески котів, яким та площа править за турнірний майданчик.
Вражали й люди. Здавалося майже неймовірним, що така велика сила людей живе разом: незліченні родини в грубих, складених без розчину кам’яних халупах, і юрби, що торгувалися на ринку. Неймовірно, але цікаво. Людей порівняно з їхнім сільцем було так багато, що Ерік завжди соромився, приходячи в Гоуп. Не останньою чергою тому, що бачив тут набагато більше дівчат-одноліток. В Остерфіорді була тільки Інгеборг, а оскільки вони виростали поряд як сусіди, вона була йому радше як сестра, ніж як просто дівчина.
Навіть здалеку можна було побачити, що бібліотека дуже відрізнялась од решти міських споруд, її покрівля полискувала відблисками сотень металевих панелей, трохи нахилених до яскравого сонця. На покрівлі стояло кілька високих металевих щогл. На стінах бібліотеки було більше скляних вікон, ніж в усьому Остерфіорді.
А всередині бібліотека дивувала ще дужче. Передусім там було прохолодно, незважаючи на спекотний день. Крім того, чувся своєрідний негучний шум. Наче шум моря, тільки тихіший і не такий ритмічний. У центрі бібліотеки містилася зала з великим круглим столом, навколо якого стояло двадцять стільців. На кожному з них хтось сидів, люди різного віку мандрували у світі «Епіку». Дивно було дивитися, як вони мовчать і ворушаться лише їхні руки, тоді як у грі вони, можливо, біжать, кричать і б’ються.
– Привіт, Гаральде, а це, мабуть, Ерік Гаральдсон? – привітав їх приязний чоловік із залисинами.
– Привіт, Торстейне. Маєш слушність. Еріку, це Торстейн, гоупський бібліотекар.
Ерік потис руку бібліотекареві.
– Ох, бідолаха. Де це його так? – запитав Торстейн, дивлячись на Ерікове обличчя.
Ерік миттю поглянув на незворушне батькове обличчя:
– Я впав, трусячи оливки.
– Гай-гай, – поспівчував Торстейн. – А втім, може, до нас колись навідається зубний лікар з Майклгарда і поставить тобі новий зуб.
– Ми чекаємо цього вже сім років, – цинічно зареготав Гаральд.
Торстейн скрушно кивнув головою, визнавши свою безпорадність, і запитав:
– Ну, Гаральде, Еріку, чим можу допомогти?
– Ерік потребує інформації.
Торстейн уважно чекав.
– Еріку, розкажи йому, – заохотив батько. – Не переживай, – додав він, помітивши синові вагання, – хоч би що ти сказав, Торстейнові можна довіряти в усьому.
Коли Ерік розповів про Попелю й піратський скарб, у глибоко посаджених очах бібліотекаря загорівся вогник завзяття.
– Цікаво, дуже цікаво. Ходімо зі мною. – Торстейн незграбно пробрався до свого столу і приєднався. – Зачекайте хвилинку.
– Сину, це добрий знак, – поплескав Гаральд Еріка по плечу.
Поки Торстейн мовчки працював пальцями і крутив головою з боку в бік, Ерік роздивлявся бібліотеку. Її прикрашали сцени, якось перенесені зі світу «Епіку» й подані як картини. Чимало сцен він упізнавав, то були зображення Ньюгейвена, собору, амфітеатру. А деякі дивували його. Ерік підійшов до картини, на якій було зображено воїна в червоній шапці, що стояв на льодовику. Далеко за ним суворі гірські піки здіймалися рядами зазубрених білих іклів. Здавалося, ніби важке темне небо змусило щелепи світу відкритися й тепер спочиває на гострих верхівках довжелезних зубів.
Напис повідомляв: «Олаф Червоний досліджує Ненависні гори».
– Тату, а хто цей Олаф Червоний?
– Не знаю, – стенув плечима Гаральд. – Мабуть, він жив дуже давно. Ніхто вже нічого не досліджує.
– Ось, – Торстейн знову повернувся до них і усміхнувся, побачивши завзяте обличчя Еріка: – Добрі новини. – Бібліотекар озирнувся, пересвідчившись, що їх ніхто не чує. – Як я довідався, до твого пошуку, – хіба що про нього не повідомили, а це річ украй неймовірна, – ще ніхто не вдавався.
– Тож скарб і досі може бути там? – глянув Ерік на бібліотекаря, щоб той підтвердив.
– Справді може. Твій капітан Акуло – зареєстрований персонаж, що був піратом десь п’ятдесят років тому. «Королівський Посланець» – королівське судно, що базувалося в Касинопії десь тієї самої пори. Це, юначе, дуже і дуже перспективний пошук. – Торстейнове обличчя зібралося брижами навколо очей, а це свідчило, що він звик усміхатися.
– Чудово, тоді після випускного турніру я попливу до Касинопії.
Велика рука простяглася й торкнула Еріка за плече, немов стримуючи його. Торстейн знову спохмурнів:
– Не так швидко, юначе. До цього пошуку слід підготуватися. Черепні острови трохи досліджені, й там живуть дуже небезпечні хижаки. В морі повно акул, але є й гірші речі – на одному острові на горі гніздяться птахи рухи. І тобі, і будь-кому, хто прийде з тобою, будуть потрібні чудові рівні вмінь і добре спорядження.
Ерік протяжно зітхнув. Гаральд поглянув на Торстейна, що підняв угору очі, немов і собі дивуючись поривній натурі хлопця.
– Не квапся, юначе, – порадив бібліотекар. – Такий пошук може зробити тебе багатим, але якщо не поспішатимеш. Бо інакше загинеш і він буде втрачений для тебе назавжди.
– Що ж, тепер ми без сонячної панелі, і час не на нашому боці, – пригнічено буркнув Ерік замість відповіді.
– І у вас так само, – сумно мовив Торстейн. – Тяжкі часи настають.
– Саме це і спонукало мене прийти, – лукаво поглянув на бібліотекаря Гаральд. – Я маю команду з п’яти чоловік, які прагнуть кинути виклик Центральному Комітетові. Ми хочемо подати скаргу, що Гоупський округ зазнає дискримінації при розподілі сонячних панелей.
– Звісно, це твоє право, але я б не радив. Ви не переможете їхніх команд. Ви загинете марно, – повагом похитав головою Торстейн.
– Будь ласка, подай скаргу, – з притиском сказав Гаральд і замовк. Отож після паузи Торстейн знову поплентався до свого стільця і важко опустився на нього. Востаннє сумовито поглянувши на них, він приєднався.
Невдовзі Торстейн підвівся:
– Скаргу зареєстровано. Суд відбудеться в амфітеатрі за два тижні, о восьмій годині за нашим часом.
– Дякую, Торстейне.
Бібліотекар стенув плечима:
– Я підтримую вас. Але мені шкода, що ви так марнуєте своє життя.
Розділ 6
Бої на арені
рени великих міст «Епіку» мали бути тренувальними майданчиками. Кожен міг узяти свого персонажа й провести навчальний бій у середовищі, де немає значення, загине гравець чи ні: він просто знову з’являвся коло входу на арену. То був шанс перевірити ефективність зброї та чарів і вдосконалити вміння. Проте з плином років публічні битви в амфітеатрах стали способом розв’язання конфліктів.
Амфітеатр у Ньюгейвені був величезний – масивна кам’яна споруда зі східцями, що піднімалися від широкої круглої арени в центрі до запаморочливих висот. По периметру споруди обличчям до арени стояли статуї воїнів – мовчазні й байдужі свідки століть битв, що відбувалися на піщаній долівці далеко внизу.
Сьогодні амфітеатр був заповнений десь на третину, здебільшого тупими сірими постатями, які представляли людей, що спостерігали гру через своїх персонажів. Подекуди, вирізняючись барвистістю й виразністю рис, сиділи й НІПи. Ерік був присутній як Попеля. Поряд із ним сиділи Б’єрн, Інгеборг, BE і молодша сестра BE Сігрид, усі в образах своїх персонажів, тобто воїна, відьми, ще одного воїна і цілительки. Чимало родин з Гоупського округу відірвалось од своєї праці й приєдналося до «Епіку», щоб подивитися битву: адже характер цієї судової суперечки цілком виправдовував перерву в роботі. Коли відбувалися великі національні бої, як-от фінальні раунди щорічного випускного турніру, амфітеатр був майже повний. А коли якийсь малий округ скаржився на Центральний Комітет, було добре, якщо заповнювалася бодай п’ята частина місць, надто що жодна з інших справ, які чекали свого розгляду сьогодні, не мала планетарного значення.
Ерік з нетерпінням слухав оголошення, що лунали в кінотеатрі:
– «Справа № 133, рік 1124. Воїн Снорі проти Центрального Комітету. Воїн Снорі з Ествема звинувачує Центральний Комітет у несправедливій відмові його дружині в операції на стегні. Поєдинок буде до смерті. Місце бою довільне».
На арену вийшов воїн, наполовину захищений кольчугою, і з сокирою в руках. До нього зринуло кілька привітань, і він махнув рукою до найгучнішої частини юрби.
– Бідолаха, – промовила Інгеборг, і її тон відображував щирий жаль у її реальному голосі. – Які в нього шанси?
– А які шанси в кожного з нас? – похмуро запитав Б’єрн.
З цих сумних слів Ерік зрозумів, що Інгеборг і Б’єрн стривожені не менше од нього, – просто їм удається краще приховувати неспокій. Зрештою, їхні батько-мати теж прийшли до амфітеатру, взявши з собою всі свої життєві заощадження зброї, обладунків і чарів. Увесь тиждень люди з округу навідували їхніх персонажів у світі «Епіку» й давали їм подарунки, скажімо, цілюще зілля або частини обладунку. Але окружній команді перемогти Центральний Комітет не менш важко, ніж окремому воїнові.
Почулися кпини та свист, і Ерік побачив, як прибув воїн Центрального Комітету – Рагнок Дужий.
– Я знаю, чому ненавиджу його: за вбивство моєї матері. Але чому вся юрба так несамовито паплюжить його? – дивувався Ерік реакції стадіону на воїна Центрального Комітету, хоча був радий додати і свій голос до освистувань.
– Що ж, він нова постать у Центральному Комітеті. За межами арени він мав дуже незначні успіхи у грі «Епік». Гоупський округ не любить його за вбивство директриси сільськогосподарської школи, ця жінка пішла на дуель, щоб школі дали ще один трактор, – відповів BE.
– І він очолював команду, яка завдала поразки гринрокцям, коли ті не погоджувалися, щоб їм замінили вирощувану культуру на рижій, – похмуро додав Б’єрн.
– Атож, я й забув про це, – кивнув BE.
Уклонившись юрбі, Рагнок Дужий, здавалося, радів кпинам. Він раз по раз махав рукою, проте не своєму суперникові. Коли Рагнок відкинув плащ, стало очевидно, що це ельф-сидх, високий і стрункий, із довгим сивим волоссям, заплетеним у кілька кіс, щоб воно не спадало на обличчя. Його обладунок полискував синім і золотим сяєвом.
BE аж свиснув, оцінивши його:
– Тут тільки сама кольчуга коштує десять тисяч візантинів.
– «Воїни готові, – знову почулось оголошення. – Три, два, один – починайте!»
Арена амфітеатру миттю змінилася. Долівка зненацька перетворилась на басейн прозорої синьої води, а її поверхнею рухалися по колу платформи, немов виконуючи складний обрядовий танок. З юрби почулися вигуки і сміх. Місце бою було досить незвичним.
– Я б хотів потренуватися на них! – вихопилося в Еріка, захват із приводу незвичайних умов дуелі на мить спонукав його порушити тривожну тишу. – Ти коли-небудь пробував таке? Весь секрет у тому, щоб перетнути басейн. Насправді це важче, ніж видається. Якщо спершу стати не на ту платформу, одразу віднесе вбік.
– Це місце, про яке, мабуть, мріють чаклуни, – міркував уголос BE. – Уяви собі, що ти воїн і тобі треба переправитися, а на тебе градом насилають чари.
Гучно вискнувши, повітрям пролетіла стріла і влучила у воїна з Ествема. Рагнок Дужий навіть не намагався перейти до свого супротивника, а спокійно напнув лук і ретельно готувався до наступного пострілу. Ествемський воїн, не маючи лука, відчайдушно намагався знайти шлях через басейн, стрибаючи з острівця на острівець і пробуючи передбачити рух платформ. Знову вискнула стріла. Вона влучила у воїна під час стрибка і скинула його у воду. Він зник і вже не з’являвся. Вода була досить прозора, щоб глядачі могли бачити, як він, тонучи, силкується скинути важкі черевики. Його останні конвульсії змусили юрбу притихнути.
– «Конфлікт вирішено на користь Центрального Комітету».
Рагнок уклонився і пішов геть, арену тим часом знов укрив пісок.
– Ху! Яка страшна смерть! Обладунок, мабуть, потягнув його вниз. – Навіть із тієї обмеженої міміки, на яку був здатний сірий багатокутник цілительки, Ерік міг бачити, як здригається юна Сігрид.
Ерік теж почувався недобре. Далі була їхня черга, і він не бачив, як можна уникнути ситуації, коли їх заб’ють з не меншою легкістю.
– «Справа № 134, рік 1124. Гоупський округ проти Центрального Комітету. Гоупський округ звинувачує Центральний Комітет у дискримінації при розподілі сонячних панелей. Бій буде до смерті. Тих, хто виживе з команди переможців, воскресять. Місце бою довільне».
Гучні привітання заповнили амфітеатр, коли вийшла Гоупська команда. Навіть зазвичай спокійний Б’єрн захрип од крику. В Еріка аж сльози виступили на очах, коли він побачив, як приятель реве не своїм голосом. Хоча Б’єрнів персонаж і далі був сірий, Ерік знав, що в хатині Рольфсонів Б’єрн увесь почервонів, намагаючись підбадьорити свою команду.
Виклик від імені Гоупського округу кинули родини, які найбільше мали виграти од нових панелей, передусім жителі Остерфіорда. Дивно було бачити в амфітеатрі сусідів, поряд з якими прожив усе життя. Важко було повірити, що схожі на героїв постаті, які йдуть по піску, – мирні оливкарі, що живуть усього за кількасот метрів од нього.
Один член Гоупської команди щільно закутався у плащ, насунувши на голову каптур; інші вітали юрбу помахом рук.
Ерік відчув, як у його душі щось озвалося. Кивнувши головою, Інгеборг показала на арену:
– Напевне, то твій батько.
– Мабуть.
– Дивно, чому він у каптурі? – дивувався вголос BE.
– Мені теж. – Несподівана хвиля смутку наповнила Ерікові очі слізьми. Батько-мати не довіряли йому. Вони нічого не сказали йому про таємницю Гаральдового персонажа. Але ж йому можна довіряти. Зрештою, хіба не зберіг він таємницю про свій зламаний зуб?
– Напевне, щоб улаштувати несподіванку для команди Центрального Комітету, – снувала здогади Інгеборг. Дарма що середовище гри маскувало заплакані очі хлопця, співчутливий погляд Інгеборг, спрямований на Еріка, свідчив, що вона певною мірою розуміє його почуття.
Увійшла команда Центрального Комітету, і юрба замовкла.
– Крові і помсти! – схопився руками за обличчя BE.
– Що там? – аж тремтіла Сігрид, повернувшись до брата.
– Присягаюся, вони вивели свою найкращу команду, – крізь пальці дивився BE. – Гальфдан Чорний, Вольф, некромантка Глейд, чаклун Торкел і валькірія Брунгільда. Серед них четверо драконовбивць.
Гоупська команда, бадьорий вигляд якої підніс настрій юрби, тепер видавалася пошарпаною поруч із блискучим спорядженням і незрівнянною магічною зовнішністю супротивників. Здавалося, ніби навколо Гальфдана навіть світло тьмяніє, дарма що його черевики сяяли чорним полиском. Через дивні тіні, що їх відкидав його обладунок, ті, хто стояв поруч із ним, видавалися людськими подобами простертих на землі величезних, викривлених демонів.
– Ми не маємо шансу, еге ж, BE? – глянула Сігрид на брата, що тільки засмучено стенув плечима.
– «Бійці готові. Три, два, один – починайте!»
Арена одразу піднялася, сформувався кам’янистий терен, окремі купи каміння сягали аж до плечей. Гоупська команда завагалася, а потім, сказавши щось одне одному, побігла ховатися. Тільки четверо з них добігли до рятівного каміння.
Ерік ніде не бачив батька.
– А де Гаральд? – запитав Б’єрн.
– Може, невидимий? – висловив здогад BE.
– Ой, як добре! Сподіваймося, що це справді так! – плеснула в долоні Інгеборг, її ентузіазм додав їм надії.
Команда Центрального Комітету не квапилася шукати своїх супротивників. Її чаклуни щось бубоніли, а Гальфдан і Брунгільда – два воїни – впевнено стояли перед ними на сторожі. Вольф пішов і вигукнув якусь команду дивною гортанною мовою. Потім – юрбі аж дух забило – перекинувсь у великого, лютого чорного вовка й завив.
На відміну од попередньої битви, юрба уважно стежила, тож ті нечисленні голоси, які ще лунали, чулися дуже виразно. Ерік відчайдушно прагнув бути на арені разом із Гоупською командою – але в постаті персонажа, досить могутнього, щоб боротися з тими легендарними супротивниками.
Над ареною загриміло і скупчилися хмари. На глядачів упала велика тінь, і Ерік відчув, як тисне на нього небо.
– О ні! – застогнав BE. – Це чаклун Торкел. Він готується метнути блискавку.
Майже всі тисячі людей у юрбі зіщулилися, чекаючи страхітливого гуркоту в небі, коли з нього вдарить викликана чарами блискавка, дехто навіть вуха прикрив. А потім залунали радісні вигуки, глядачі попідводились. Темні хмари розвіялися, блиснуло сонце, осяявши білий піщаник каміння на арені.
– Що там, що? – зірвався на ноги Ерік, щоб побачити, як корчиться на землі Торкел, його блідо-блакитні, розписані різними символами шати закалялись, вуста запінилися. Од нього задкував стрункий ельф, крутячи перед собою двома короткими мечами, які полискували й гіпнотизували. Потім, легенько уклонившись юрбі, ступив у тінь і зник.
Інгеборг скочила на ноги поруч з Еріком, її сяйливі очі шукали його погляду:
– Еріку, це твій батько! Твій батько!
– Він, мабуть, суперхарциз, – похитав головою BE. – Хто б повірив, що в нас у Гоупі є суперхарциз?
– Ура! – розштовхуючи друзів і стиснувши кулаки, підскочив на місці Ерік. – Це за мою матір! – Він аж затанцював і гамселив кулаками повітря: – Смерть вам усім! – закричав він щосили тепер уже чотирьом членам команди Центрального Комітету.
Юрба й далі стояла на ногах, вітаючи Гоупську команду. BE, не ймучи віри своїм очам, похитав головою:
– Я й не думав, що так багато людей стане на наш бік. Мабуть, у них ті самі почуття до Центрального Комітету.
Вовкулака щосили завив і помчав до Гоупської команди. Проте Гальфдан Чорний озирався, немов охоплений панікою. Він штрикав кудись своїм величезним дворучним мечем і нервово шукав ворога. Брунгільда, поводячись більш упевнено, в повній згоді з образом валькірії в крилатому шоломі, схопила його і сказала щось на вухо. Вони стали спина до спини, а між ними умостилася Глейд, нахилившись над мертвим тілом Торкела.
Юрба заревіла. Крики «Гоуп! Гоуп!» підхопили в усьому амфітеатрі навіть ті, хто не жив у тому окрузі. Усі вони поділяли почуття й сподівання, що ця мить може увійти в історію. Поки що віри не йметься, але, можливо, команда невеличкого округу зможе перемогти могутню команду з Майклгарда; зрештою, загинув великий чаклун Торкел – річ нечувана! Може, цей день стане кінцем кар’єри чотирьох легендарних драконовбивць?
Вовкулака, висолопивши язика, стрибав зі скелі на скелю. Коли він наближався до чотирьох гоупських гравців, Рольфсон і другий воїн піднімали мечі і щити. Але Вовкулака не шукав битви з ними. Останньої миті він змінив напрямок атаки і над головами воїнів скочив з каменя на Сигіду, матір Б’єрна та Інгеборг, цілительку команди. Незважаючи на удари воїнів, що, здається, навіть не пробивали його грубої шкури, Вовкулака вп’явся в горлянку Сигіди, аж поки загриз її. Потім, рикаючи, повернувся до обох воїнів, ошкіривши закривавлену пащу.
– Срібна зброя. Нам потрібне срібло або чари! – занепокоївся BE.
У тіні позаду Вовка відбувся якийсь рух. Блиснули леза. Вовк заскавучав і обернувся, щоб побачити, хто так несподівано проштрикнув його. Перед ним стояв загадковий ельф, повільно крутячи двома короткими мечами й відбиваючи напади ошкірених вовчих іклів. Юрба знову підскочила од збудження. Ерік скористався нагодою, щоб краще роздивитися персонажа свого батька. То був лісовий ельф, менший за ельфа-сидха, але дужчий на вигляд. Його обладунок був переважно шкіряний, але напрочуд гарно оздоблений, тож міг бути чарівним. Під каптуром ельфа Ерік бачив полиск золотого волосся – незвичайну поблажливість і єдине свідчення, що той персонаж – справді його батько.
Вовкулака тим часом рухався дедалі повільніше, важко сапав, з його пащі спадали на землю довгі пінисті клапті слини.
– Мечі, певне, отруєні, – зауважив Б’єрн.
– Атож, – відповів BE, захоплено стежачи за битвою.
Поки Вовкулака дедалі тяжче водив боками, Ерік знову поглянув на команду Центрального Комітету. Решта бійців не гаяли часу. Глейд, ставши над тілом, встромила йому в груди жезл із черепом на верхівці. Ефектно махнувши жезлом, вона показала ним у бік лісового ельфа з двома мечами, що завдав їм стільки клопоту. Оживлене тіло Торкела повільно підвелося з землі, повернулося обличчям до своєї мішені й полетіло.
– Смерть і руїна, що це? – прошепотіла Інгеборг.
– Навіть не можу уявити, – зчепив руки BE, виказавши цим рухом свій страх, дарма що сіре кам’яне обличчя воїна зберігало непроникний вираз.
Гаральд час од часу відводив очі від Вовкулаки, що конав, і раптом побачив, як наближається воскресла істота. Відбіг у тінь і знову зник, але зомбі Торкела годі було одурити маскуванням: він постійно змінював напрямок лету, повторюючи Гаральдові рухи.
Зненацька зграя ворон, невідь звідки й узявшись, каркаючи та галасуючи, перелетіла через межі амфітеатру й пірнула в центр конфлікту. Глейд відкинула назад свої пурпурові шати і щось вигукувала, піднявши вгору руки, тим часом її сиві коси немов струменіли в небо, скеровуючи птахів на інших членів Гоупської команди. Гоупський чаклун спромігся видобути й пустити на птахів спалах полум’я, чимало ворон упало й гупнуло об землю. Але в зграї були тисячі ворон, тож невдовзі вони оточили трьох видимих гоупських гравців. Рольфсон та його товариші лише безперестанку крутилися, ховалися між камінням і відбивали небезпечні напади чорних створінь, що лопотіли над ними крилами. Чаклун, що був у найгіршому обладунку й не мав шолома, упав, затуляючи очі руками. Тієї ж миті його цілковито поглинув чорний рухливий пташиний килим, невдовзі бідолаха вже не ворушився. Обидва воїни, опустивши голови, билися й далі, прикриваючись мечами і щитами від ворон, які каркали і дзьобали їх.
Зомбі своєю нещадною гонитвою показував, що Гаральд швидко просувається навколо арени.
– Куди він біжить? – дивувався BE.
– Ну а що він може вдіяти? – пригнічено відповів Ерік. – Він у пастці. Якщо він зупиниться, його вб’ють. А напавши на Гальфдана і Брунгільду, мабуть, не виграє, та й зомбі миттю наздожене його.
Тим часом зомбі, нахилившись, полетів до команди Центрального Комітету.
– Він там! – гукнула Інгеборг.
Гальфдан і Брунгільда напружилися, підняли зброю й були готові до миті, коли Гаральд матеріалізується перед ними. Але, ухилившись від їхніх ударів, він не зупинився для боротьби. Він навіть мечів не мав у руках. Натомість, пішовши перекидьки, прокотився крізь їхні удари й обіруч схопився за жезл Глейд. Гаральд щосили смикнув і видер його, поваливши її на землю, і, дарма що Гальфдан зачепив його мечем по плечу, аж він заточився, мерщій утік, тримаючи жезл над собою, мов трофей, на втіху юрбі, що подвоїла свої вітання.
Озирнувшись, Ерік помітив, що в амфітеатрі вже значно більше людей, ніж на початку битви. Якось поширилася чутка, і дедалі більше гравців приєднувалося до «Епіку», щоб побачити битву.
Утікши від супротивників, Гаральд, крутячи череп, спрямував жезл на Глейд. Вона вжахнулась і повернула голову, побачивши, як зомбі Торкел зненацька зупинився в повітрі, а потім посунув до неї, піднімаючи вгору руки. Глейд у паніці викрикувала якісь заклинання, проте зомбі наближався. Гальфдан і Брунгільда завдали тому створінню могутніх ударів, але, хоч і здригнулося, воно віджбурнуло їх, схопило Глейд за горлянку й задушило її. Після її смерті Торкел упав на землю і знову перетворився на торбу м’яса з кістками.
– Гоуп! Гоуп! – шаленів стадіон. То було вбивство велетня, яке трапляється раз на сторіччя. Юрба схвально заревіла, коли Гаральд, уже вимахуючи мечами, привітав усі чотири сторони світу, перше ніж знову ступити в тінь і зникнути. Троє вже лежать!
– Твій батько неймовірний! – Інгеборг поривно обняла Еріка.
Ерік не підводився, дрібно трусячись усім тілом і відчуваючи радість, що спала величезна напруга, якої він навіть не усвідомлював. У роті відчувався дивний присмак, і він зрозумів, що то смак здійсненої помсти.
– Я вже ніколи не буду недооцінювати харциза, – пробурмотів Б’єрн собі під ніс.
Тим часом на арені настала мить тиші. Рольфсон і його товариш убили останніх ворон і тепер пили цілюще зілля, щоб поновити сили. Чаклун, проте, загинув, розшматований птахами.
На другому кінці кам’янистого майданчика Гальфдан і Брунгільда стояли спина до спини, пильно видивляючись харциза.
В амфітеатрі пролунало оголошення:
– «Гоупська команда пропонує нічию. Повне воскресіння для всіх, відновлення всього спорядження. За умови, що буде переглянуто розподіл сонячних панелей».
Хвиля палких оплесків привітала те оголошення.
– Це розумно, – пояснював BE. – Це добрий результат для нас. І їм буде важко відмовитися. Якщо вони спробують битися далі, але втратять свої життя, воскресіння не буде вже нікому.
Оголошення вочевидь розсварило Гальфдана і Брунгільду, що, й далі стоячи спина до спини, енергійно крутили головами й жестикулювали. Трохи згодом юрба повільно заплескала в долоні. З почуттям величезного полегшення Ерік і собі приєднався до оплесків. Боги гри осоромились, і юрба, миттю відчувши цю ганьбу, збільшувала їхнє приниження.
Коли в амфітеатрі залунали вже справжні овації, Брунгільда стенула плечима і вклала меча в піхви. Гальфдан підняв свого меча і махнув ним, даючи згоду.
– «Конфлікт скінчився нічиєю, і питання буде переглянуте».
Коли Рольфсон і ще один воїн Гоупської команди, радісно махаючи руками, виходили з амфітеатру, їх супроводили гучні вітання.
Глядачам хотілося ще подивитись на гоупського суперхарциза, але він уже не з’явився, і це, як увечері на святкуванні в Гоупі пояснили тактики-аматори, був мудрий хід.
Останніми вийшли Гальфдан і Брунгільда, й далі вимахуючи мечами та несамовито сварячись.
