Текст книги "Епік"
Автор книги: Конор Костик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)
Розділ 28
Fines facere mundo
оч і відчуваючи спокусу повернутися на другий бік і додивися сновидіння, Ерік усе-таки відкинув ковдру, щоб холодне повітря пробудило його. Обсяг невиконаної роботи в садибі зростав протягом усього того часу, поки він сидів в «Епіку». В господарстві швидко запанувало безладдя, а оскільки тепер з’явився реальний шанс, що батько-мати повернуться, Ерік дивився на все це новими, винуватими очима. На щастя, цієї пори року оливкові дерева більш-менш самі про себе дбали. Проте йому таки треба витратити день або й два і допомогти Рольфсонам пересадити саджанці з розсадника в рядки, вже приготовані для маленьких деревець.
Кухня, куди зайшов Ерік, стала для нього першою несподіванкою цього дня. Увесь посуд було перемито, висушено й охайно складено на полицях. Жвавий вогонь давав приємне тепло, яке променилося од плити, а зверху на ній сичала каструля з водою. Стенувши плечима, Ерік налив собі води, що вже майже кипіла, й додав трохи лимонного соку. Хоча цей напій гіркий, проте добре збадьорює.
Надворі стояв ясний і холодний ранок. Ерік знову здивувався: на подвір’ї вже не було бруду й соломи, які з’явилися там через те, що Ерік дозволяв віслюкам блукати, де їм заманеться. Заметена бруківка блищала, бо її недавно полили водою, в повітрі сильно тхнуло дезінфекційним засобом. З клуні у віддаленому кінці двору до Еріка долинало веселе висвистування. Він зайшов туди.
– Доброго ранку!
– Чудовий день, правда, Еріку? – усміхнувся йому Свейн, дивлячись з-за столу, де він вичищав і натирав купу шкіряної упряжі.
– Знаєте, вам не треба було прибирати в домі та на подвір’ї, – збентежено проказав Ерік, – адже гість не повинен виконувати чорну роботу.
– Ох, я радий узятися до будь-якої справжньої роботи, – відповів літній чоловік, витираючи пальці брудною ганчіркою. – Знаєш, це забрало небагато часу. – Він підсунув свою лавку: – Ось, сідай і приєднуйся.
Отож Ерік сів поруч зі Свейном, і якийсь час вони опоряджували упряж у затишній мовчанці, витираючи плями іржі на пряжках, а потім покривали їх захисним шаром мастила. Од часу до часу потай поглядаючи на гостя, Ерік помітив, що Свейн, коли не виступав у ролі драконовбивці, зовсім інший.
На обличчі колишнього головного бібліотекаря вже не було харизми, властивої йому на вшануванні драконовбивць у Гоупі. Помітні з близької відстані ріденьке волосся і зморшкувате обличчя аж ніяк не пасували до образу воїна у грі, він цілком міг бути старим селянином, що безвиїзно прожив усе життя на одному місці.
Один із віслюків форкнув і заворушився у стійлі. Свейн глянув туди й піймав Еріків погляд.
– Ну, і що ти далі робитимеш разом зі своїми друзями? – Про те, що запитання мало виражати підтримку, свідчила приязна усмішка на Свейновім обличчі.
– Не знаю. Ми зберемося сьогодні пополудні й обговоримо, як нам діяти, – відповів Ерік.
– А чи не можу і я приєднатися до вас? На своєму портативному апараті?
– Ні. Мабуть, трохи згодом. Нам треба обговорити все між собою.
– Розумію. Ви маєте визначити час своєї битви з ЦК? – У Свейновім голосі знову вчувалася симпатія.
– Що ж, учора я розмовляв із Торстейном, гоупським бібліотекарем. Він сказав, що вона відбудеться наприкінці наступного місяця. Такі виклики оголошують рідко.
– Рідко! – зареготав Свейн. – Та їх ніколи не було. Адже йдеться про вкрай важливу конституційну зміну. Виклик справді приголомшить їх усіх. Я можу собі уявити засідання ЦК, присвячене його обговоренню. – Свейн відклав упряж. – Цікаво, чи люди підтримають вас, а чи боятимуться повернення вигнанців? Адже ви знаєте, що звільните людей, засуджених за насильство?
– Як мій батько? – захищаючись, запитав Ерік.
– Ні. Його дії були зрозумілі. Є інші, набагато тяжчі випадки.
– Знаю. – Еріка і справді тривожила ця проблема. – Але, зрештою, хто ми, щоб вибирати й визначати? Треба звільнити всіх.
Свейн скривив обличчя, не погодившись із цією думкою, однак не сказав нічого.
– А як щодо вас? – зі щирою цікавістю запитав Ерік. – Що ви тепер збираєтесь робити? Ви знов увійдете до складу ЦК?
Добродушний вираз на Свейновім обличчі миттю зник, поступившись суворим, стисненим вустам і гнівному поглядові:
– Вони проситимуть про моє повернена – геть усі. Хай там як, чого я маю повертатися туди? Я вільний од усіх обов’язків. Я можу присвятити себе Epicus Ultima. Нехай вони мають справу зі мною, коли я скінчу це завдання. Хай там що, – провадив він далі вже менш енергійним тоном, – було б неправильно повертатися в ЦК саме тепер, коли ви от-от кинете йому виклик, навіть якщо вони благатимуть мене, в чому я дуже сумніваюся. Ти повернув мене до життя. Найменше, що я можу зробити, – це стояти збоку, поки ви реалізуєте свій виклик, байдуже, згоден я з ним чи ні.
Ерік уперше відчув, що йому не треба остерігатися в присутності Свейна Рудобородого. Ті слова вразили його своєю відвертістю, вони виражали щиру вдячність Свейна «Остерфіордським гравцям» за те, що вони врятували його від утрати улюбленого персонажа.
* * *
Згадавши, що вже полудень і невдовзі почнеться зустріч, Ерік піднявся нагору і приєднався.
# УСМІШКА
Попеля-розбишака вискочила зі своєї скриньки, впершись руками в боки, ладна кидати виклик світові, потім закрутився вихор звуків та барв і поглинув Еріка.
– Привіт! – пролунало перше почуте слово, то був Анонім, що підходив до нього, тимчасом як навколо Еріка стабілізувався світ «Епіку».
Учора вони від’єдналися поблизу гарного піщаного узбережжя, в пальмовому гайку. На щастя, нічого не змінилося, з моря на берег накочувались іскристі сині хвилі. Відкочуючись назад, вони тягли пісок у море, і до вух гравців із заспокійливою регулярністю долинав їхній тихенький шурхіт.
Гаральд Золотоволосий, Анонім, відьма Інгеборг, цілителька Сігрид, воїн BE і воїн Б’єрн сиділи колом. Попеля прибула останньою.
– Що сказав Торстейн? – запитав Гаральд, одразу переходячи до суті справи.
– Погодився. Виклик зареєстровано. Сказав, що такий важливий закон повинен пройти через систему. Ми битимемось тільки наприкінці наступного місяця.
– Ганьба, але нам можна й зачекати, – озвалася Сігрид, що сиділа на оброслому черепашками камені й креслила щось на піску.
– Певно, що можна. Та аж ніяк не в цілковитій безпеці, – узявся Анонім за руків’я своїх кривих шабель.
– Що ти маєш на увазі? – запитала Інгеборг.
– Поки ми збираємося вдень, ми убезпечені од вампіра. Але не від їхнього вбивці. Припустімо, він удасться до чарів, щоб знайти нас. Місяць – досить тривалий термін, щоб приплисти з Ньюгейвена і впіймати нас. Або, якщо ми взагалі не входитимемо в «Епік», – досить довгий, щоб приготувати засідку, коли ми з’явимося на арені в Касинопії.
– Атож, – погодився Гаральд, – і таке може статися.
– Ми все одно можемо використати цей шанс і зачекати місяць. Але є й інший варіант, – заговорив Ерік, вирішивши, що з’явилася нагода розповісти про ідею, що довго не давала йому спокою.
– О ні, тільки не це! Я чую той самий тон у твоєму голосі, яким ти говорив про вбивство дракона, – навмисне вдав переляк Б’єрн, проте Ерік знав, що він просто жартує.
– За словами вампіра, в закопаному скарбі є якийсь предмет, що може покласти край усій грі. Правда? – подивився Ерік на Аноніма, ще одного свідка тієї моторошної розмови.
– Атож. Вампір сказав про це цілком ясно. Він справді занепокоївся.
– Але навіщо знищувати гру? – запитав BE. – Адже тепер ми багаті й могутні. – Він зареготав, раптом усвідомивши, що його запитання егоїстичне. Однак усе-таки йому годилося відповісти.
– Бо «Епік» – це не реальність. Проте кожен марнує в ньому довгі години, а реальний світ занепадає. Пора прокинутись од цієї мрії, – підвелася Інгеборг. – Ідея Еріка цілком слушна. Ми назавжди відберемо владу в ЦК та всіх комітетів.
– Мені подобається ідея покласти край грі, – погодився Анонім. – Якщо таке справді станеться. Але хто тоді керуватиме? Я? Зі своїм військом засланців? Може, зрештою, мені таки треба вирушити на Майклгард?
– Не будь таким бридким. Коли ти говориш щось подібне, мені взагалі не хочеться мати з тобою нічого спільного, – з відразою одвернулася Сігрид. Анонім лише стенув плечима.
– Ні. Ми використаємо інтерфейс, щоб виробити плани для всього світу, – плани, з якими погодиться більшість людей. Ми зможемо організувати спілкування представників різних галузей промисловості й сільського господарства; різноманітні фахівці зможуть через систему контактувати між собою. А якщо система виявиться неефективною, міста й села зможуть обирати своїх представників. Роботи буде багато, але це буде реальна робота і ми матимемо спільну мету, а не битимемося між собою, – пристрасно промовляла Інгеборг, безперечно продумавши те все заздалегідь.
– Саме цього я й прагну, – в захваті усміхнувся Ерік.
– Як на мене, це добре, – докинув Б’єрн.
– Я теж такої думки, – підняв руку Гаральд.
Потім підняла руку Сігрид, одразу за нею Анонім, лишився тільки BE.
– Звісно, чом би й ні? – лише трохи завагався він. – І, хай там як, у нас ще місяць до битви на арені. Ми змарнували б час, просто чекаючи й не шукаючи скарбу. Ну, то де він?
Ерік раптом відчув, як усі погляди звернулися до нього.
– Я теж про це думаю. Гадаю, він тут, на Півночі, – показала рукою Попеля. – У своїй голові я маю виразно намальовану карту, проте з цього місця на березі важко як слід розставити всі орієнтири.
– Намалюй її на піску. Може, я стану тут у пригоді, – звеліла Інгеборг.
Попеля схопила патичок і провела дві довгі лінії, які перетнулися, утворивши хрест. Потім зробила на них невеличкі позначки:
– Це купа каміння, десь у морі. Це біла скеля. Це так звана хижка, це пальмовий гай, це струмок, це продуховина.
– Бачу. – Інгеборг придивлялася якийсь час до позначок, а потім глянула на небо і на море. Над білим шумовинням хвиль граційно вимахувала крилами чайка. Якусь мить Ерік мав дивне відчуття, ніби це та сама чайка, яку він бачив з вікна кімнати, де вперше матеріалізувалася Попеля.
– Кав-в-в! Кав-в! – покликала Інгеборг пташку криком, що налякав їх, повітря наелектризувалося чарами. Пташка кілька разів потужно махнула крилами й пірнула поміж них, сівши без ніякого страху. Заплющивши очі й відкинувши плащ назад, Інгеборг піднесла руки вгору і проказала заклинання. Пташка одразу знялася в небо, підносячись щораз вище і вище, долаючи невидимі повітряні потоки. Ніхто й слова не мовив, боячись порушити зосередженість відьми на чайці, що кружляла над ними, ставши далекою сірою цяткою у блакитному безхмарному небі. Зрештою Інгеборг розслабилася.
– Є. Це якраз на тому мисі на північ. Ідіть за мною.
Було вже пополудні, коли гравці викопали скриню. Б’єрн, чий воїн мав майже безмежну витривалість для таких робіт, копав найглибші та найдовші траншеї, і саме він погукав їх усіх. У цілком характерному для себе стилі він не покликав друзів одразу, тільки-но натрапив на щось дерев’яне, а спершу розчистив землю навколо і переконався, що то справді скриня. Гравці витягли знахідку нагору і змахнули пісок з її віка, скриня вабила і спокушала їх своєю масивністю. Давні, але міцні дубові дошки були оббиті товстими мідними пластинами, уздовж усього тильного боку скрині тяглися грубі мідні завіси, а віко замикав дебелий висячий замок.
Хоча гроші вже не мали значення для Еріка, він однаково відчув радісне хвилювання. Його не тільки збуджувала знайдена скриня із закопаним скарбом, а й тішила думка, що він завершив пошук, доручений йому, коли Попеля була злидарем і не мала ніяких помічників, крім своєї кмітливості й краси.
– Ану погляньмо, що там, – підніс сокиру BE, щоб збити замок.
– Стривай! – зупинив його Анонім. – Дай-но я перевірю, чи немає пасток. – Чорний ельф витяг невеличкий гаманець, дістав звідти два тонкі металеві інструменти, схожі на довгі голки. Перевіривши замок і завіси скрині, він випростався: – Гаразд, думаю, тут нічого немає. – І все-таки відступив на крок чи два, коли BE знову підняв сокиру. Ерік мимоволі теж позадкував.
Од сильного удару віко відскочило, й заіскрилося тільки золото, всередині не було нічого небезпечного.
– Ану побачимо, – мовив BE, перекидаючи скриню, і золота лавина ринула на пісок, монети із дзенькотом бились одна об одну. Ерік зареготав. Два місяці тому вони поставилися б до такої знахідки з набагато більшою повагою, хукали б на кожен візантин. Серед золота були й деякі цікаві предмети, як-от пляшечки із зіллям, персні й витончена срібна урна, проте їхню увагу привернула нічим не примітна маленька скринька.
Нахилившись і розгорнувши монети, Попеля підняла скриньку, що якраз уміщалася на її долоні. Вічко було закрите тільки на просту срібну застібку. Ніщо не свідчило про незвичайність скриньки, хіба що напис Fines facere mundo навколо неї, срібні літери світилися постійно й незмигно. Ерік відкрив скриньку. Всередині на оксамитовій подушечці лежав масивний ключ.
– Це те, що нам треба, – мовила Попеля й передала скриньку BE, що стояв праворуч, скринька повільно обійшла всіх гравців, які обступили скарб, і повернулася до Еріка. – Вампір сказав, що ці слова означають «Покласти край світові».
– Тож де замок для цього ключа? – запитав Гаральд.
– Не знаю. Але, – одразу заговорив Ерік далі, – якщо хто й знає, то Свейн Рудобородий. Він хотів розгадати загадку Epicus Ultima. Він був би радий допомогти. Просто ми… гаразд, ми не повинні казати йому, що це може взагалі покласти край грі. Він гадає, ніби Epicus Ultima веде до якоїсь великої винагороди.
– Тепер це все починає ставати неприємним, – похитав головою Анонім.
– Але не таким неприємним, як план Б, – усміхнувся Ерік. – Ну, то мені йти по нього?
– Та йди вже, – зітхнув чорний ельф.
Виявилось, що Свейн від’єднався в якійсь бухті досить далеко від них, тож прийшов лише через дві години, на той час сонце потихеньку сідало. Хоча на заході небо почервоніло, над ними воно яскравіло блакиттю, тож гравці ще мали трохи часу, перше ніж сонце дійде до обрію. Водночас Ерік прагнув якомога швидше виконати завдання, що стояло перед ними. Він дістав скриньку й показав її старому воїнові, який з цікавістю взяв її в руки.
– Fines facere mundo? Що це означає? – Свейн відкрив скриньку й дістав ключ, тримаючи його до світла, почав вдивлятися, чи є на ньому руни.
– «Ти визволиш світ», – швидко відповів Анонім з неабиякою щирістю в голосі. Ерік почервонів, але промовчав. Решта теж не озивалися, підтвердивши той неправильний переклад.
– Цікаво. Певною мірою ці слова узгоджуються з пошуком полоненої принцеси, хоча й не зовсім. Та якщо вампір вважає, що це предмет, потрібний для Epicus Ultima, тоді я маю і добру новину, й погану новину.
– Кажи, – поквапив його Гаральд.
– Добра новина ось яка: майже немає сумніву, що Epicus Ultima закінчується в Ефірній Вежі Кошмару, де ми, напевне, знайдемо принцесу й замок для цього ключа.
– А погана новина? – поцікавився BE.
– Не маю ні найменшого уявлення, де та вежа. Я шукав її не один рік. – Свейн поклав ключ на місце і простяг руку, щоб віддати скриньку Попелі, як раптом зненацька упустив її на землю, так-бо несподівано крикнула Сігрид:
– Таж це просто! Вона поблизу Ньюгейвена!
– Що! Де? – рвучко підскочив до неї Свейн.
– Коли ми вбили дракона, нам розповідали про ефірну площину. Саме завдяки їй так швидко подорожують наші душею віддані джини. Я читала про це: існує інший вимір, який огортає той, у якому живемо ми. В ньому повно різних викривлень, тож можна, подорожуючи срібними стежками, швидко рухатися навколо всього світу, і то не тільки світу, а навіть податися на місяці.
– Ой! – вигукнув Ерік. – Я бачив ці стежки. Якщо наслати чари справжнього бачення, вони стають видимі.
– Так, але ж вежа? – наполягав Свейн.
– Вона в ефірному вимірі, не в нашому, звичайно, та якщо обидва місяці вповні й наслати в цей час досить прості чари – відьма Інгеборг, певне, знає їх – на давні вертикальні камені на південь од Ньюгейвена, та вежа може постати перед вами. – Сігрид стенула плечима. – Як повідомляють книжки, це, здається, не дуже важлива річ.
– Гаразд, – підвівся Гаральд. – Б’єрне, ти можеш зв’язатися зі своїми друзями-водяниками і сказати їм, що план змінився? Ми повертаємося до Ньюгейвена.
– Ви хочете розгадати загадку Epicus Ultima! Дивовижно! – Свейн замовк і занепокоєно роззирнувся: – Сподіваюся, ви візьмете мене з собою? Я віддав цьому завданню так багато зусиль, що мені серце розірвалося б, якби я не бачив його кінця.
– Авжеж. Це буде тільки справедливо. Ви розповіли нам про вежу, – сказав Ерік, звертаючись до всіх, і пильно поглянув на Аноніма, що зневажливо відвернувся.
Розділ 29
Заклик до зброї
такої, хтось знав, що ми прийдемо! – здивовано свиснув BE.
Вертикальні камені, що позначали місце появи Ефірної Вежі Кошмару, стояли на невисокому пагорбі, навколо якого отаборилося найстрахітливіше військо створінь зла.
На захід од менгірів майоріли штандарти ватажка орків, страшних людожерів, тисячі їхніх огидних грубих тіл довгими рядами тяглися до обрію. Одразу коло орків у шкіряних обладунках отаборилися їхні закляті вороги – зеленошкірі гобліни, якими аж кишіло в полях, а поблизу корогв їхнього короля виднів із десяток величезних дерев’яних катапульт. На південь, найближче до місця, де причаїлась група на узліссі, стояв батальйон канібалів. Ці велетні-дикуни мали на грудях і плечах металеві лати, за зброю їм правили величезні дворучні шпичасті довбні, які навіть не могла б сподіватися підняти жодна людина. Хоча велетнів-канібалів навряд чи набиралася сотня, вони були грізніші за людожерів і гоблінів у купі. На схід од прадавнього каміння стояв підрозділ тролів, жилавих, могутніх створінь, чия червоняста груба шкіра правила за природний панцер, що відновлювався, якщо не піднести до нього смолоскип. І, нарешті, охороняючи підступи з півночі, зі спокоєм, який моторошно контрастував з постійним рухом на всіх полях, стояло військо блідих скелетів, піднятих з могил завдяки якійсь могутній некромантії та озброєних мечами і щитами.
Посеред окремих формувань і орд тих створінь зла блукали поодинокі найнебезпечніші монстри й наділені найстрашнішими чарами страховиська. Ерік бачив величезну Медузу, її вкрита зміями голова здіймалася на кільканадцять метрів од землі на зміїному тулубі, а демон Ракшаса, наполовину тигр, наполовину маг, тинявся околицями, гордий і небезпечний. Високо вгорі над тим військом пурхали кровосисні кажани, а нижче, майже над самими головами, поміж лав сновигали барвисті мандрівні вогні. Однак найгіршим було те, що, начебто дрейфуючи під легеньким вітерцем, а насправді долаючи повітряні течії, пливли три величезні незмигні ока – спостерігачі, три вкрай могутні чаклуни. Навколо менгірів товклася зграя вогнедишних пекельних псів, а в самому центрі тієї армади легендарних створінь Ерік бачив гурт гравців, десь із сорок персонажів.
– Університетські студенти, – прошепотів Свейн, помітивши, як спохмурнів Ерік. – Я впізнаю їх, а он там – бачиш на чорному огирі? В панцерному обладунку? То Екзекутор.
– А я гадав, обійдеться без труднощів, – зітхнув Б’єрн, – просто увійдемо до вежі й закінчимо пошук.
– Що ж, на цьому наш план і закінчився, – відсахнулася, заховавшись під дерева, Сігрид.
– Невже? – розсердилася Інгеборг. – Якщо вони хочуть битви, покажемо їм!
– Тож як? – запитав Гаральд.
– Може, спробувати пройти до вежі невидимими? – запропонував Ерік.
– Ні, – заперечливо похитав головою Гаральд. – Саме на те там і поставили пекельних собак. Їх часто використовують як сторожу, бо вони чують нас, байдуже, видимі ми чи невидимі.
– Тоді пробиймося! – намагалася додати трохи оптимізму своєму голосу Інгеборг, щоб кинути виклик понурому тонові Гаральда. – Даймо оголошення, треба скликати на арену весь народ. Я запрошу добровольців з усього світу! – виклично говорила вона.
– Як цікаво, – розмірковував уголос Свейн. – Це могло б спрацювати, однак я не можу уявити реакції Центрального Комітету, – усміхнувся він сам собі.
– Так, я переконаний, що тисячі людей боротимуться за нас, якщо знатимуть, що це поставить хрест на теперішній системі. І, думаю, я міг би залучити кількох союзників і з самої гри, – подав свій голос Ерік. – Знаєте, як-от тоді, коли набирали людей на корабель.
– Хай йому біс! Ми справді воюватимемо з ними? – в захваті запитав BE.
– Якщо ми вважаємо, що маємо досить сил, тоді так, – упевнено заявляла Інгеборг.
Ерік, дарма що захоплювався бойовим завзяттям BE, відчував, як йому стискається серце, коли дивився на темне військо: незмірне, мабуть, найчисленніше, яке коли-небудь збирали в історії гри.
– Гаразд. Наступне поєднання місяців уповні через три ночі? – запитав Гаральд, дивлячись на Сігрид для підтвердження, і та кивнула головою. – Тож зустрінемося опівдні того дня одразу за південною брамою Ньюгейвена. Якщо ми матимемо армію, ми воюватимемо.
– А ти, Рудобородий, – неприязно поглянув Анонім на їхнього товариша-ветерана, – на чиєму боці ти воюватимеш?
– Ох, я воюватиму з вами, якщо ви дістанете військо, – сухо відповів Свейн. – Я хочу бути тут наприкінці пошуку. Але мушу признатися, що я вкрай здивований.
– Кажіть далі, – заохотив Ерік.
– Чому Центральний Комітет так прагне не пустити нас до вежі? І де решта? Годмунд, Брунгільда, Гальфдан, Вольф? – Свейн видавався розгубленим і приголомшеним.
Ніхто не міг відповісти йому.
– Я побіжу в Гоуп і скажу Торстейнові повідомити світ, що через три дні ми зробимо важливе оголошення, – заявила Інгеборг, і її відьма заціпеніла, коли від’єдналася.
– А я піду з’ясую, чи можна дістати якусь допомогу в самій грі, – махнула всім рукою на прощання Попеля й вирушила до міста.
* * *
Кафедральний собор Мова був однією з найбільших церков у Ньюгейвені. З його глибоких підземель долинали неквапні лункі співи ченців, неначе та споруда була велетенським ротом, який спрямовував величні звуки до громадян по той бік відчинених навстіж височенних дверей. У широкому центральному нефі на обох стінах високо вгорі висіли великі корогви, деякі з них були подерті, побувавши не в одній битві. Попри почуття нагальності своєї справи, Ерік, ідучи повз ряди стільців, шанобливо стишив ходу, де-не-де на них сиділи вірні, схилившись у молитві.
Потім він побачив ченця з тонзурою на голові.
– Вибачте, – прошепотів Ерік, – де я можу знайти сера Ворена.
Чернець нічого не відповів, але показав на Східну каплицю.
– Дякую.
# УКЛІН
Ерік пройшов до невеличкого вівтаря. Неф заливало барвисте світло, сіючись крізь розміщені високо вгорі вітражі-образи. Сер Ворен у блискучому срібному обладунку стояв навколішки, його великий дворучний меч лежав перед ним. Не бажаючи уривати молитви воїна, Ерік якийсь час зачекав. Проте його нетерпіння наростало. Отож у пориві натхнення він змусив Попелю вклякнути поруч із лицарем і тримати медальйон, який гравці отримали, взамін за повернений церкві дзвін.
Сер Ворен глянув на Попелю:
– Ви чогось хочете, сестро?
– Порозмовляти з вами.
– Добре. Прошу, йдіть за мною.
Сер Ворен підвівся, вклав меч у піхви, а потім почепив його за спину. Коли вони йшли до маленьких дерев’яних дверей, Ерік бачив, як у НІПі з’являється золотава присутність Аватари, пульсуючи, немов серце, і з кожним ударом навколо персонажа ширшало золоте сяєво.
А коли вони вже сиділи в невеличкій, оббитій килимами кімнаті, Аватара набула свого повного, разючого вияву.
– Як я можу допомогти вам? – запитав сер Ворен, з його очей лилося золоте світло.
– Мені потрібне військо, щоб подолати сили зла, зосереджені на південь од Ньюгейвена.
– Це гідне прохання. Я допоможу вам без вагань і кожною краплиною своєї сили.
– Це прекрасно, дякую вам. Ми збираємося коло південної брами опівдні через три дні.
– Я буду там, – кивнув сер Ворен, – з усіма товаришами, яких зможу зібрати.
– А можна запитати про щось Аватару? – зненацька запитав Ерік. Сер Ворен ураз заціпенів, потім його постать розпливлася, а з середини його тіла постали миготливі контури гуманоїда.
– Про що ти хочеш запитати мене? – лагідні слова пестили Ерікові вуха.
– Я хочу знати про вампіра. Він дуже схожий на вас. Він став живий? Що діється?
Кілька митей Аватара злякано блимала, немов ліхтар, на якому метелик калічить себе об пекуче скло.
– Він не схожий на мене, він – я. Він – це та моя частина, яка хоче жити.
– Ви можете перемогти його в битві?
Аватара зареготала, видаючи істеричні, моторошні зойки:
– Чи можеш ти боротися з собою і перемогти? Можливо. Але я не годен сказати, хто з нас сильніший, бо не можу сказати, чого жадаю дужче. Далі тягти це хворе й самотнє існування чи покласти йому край?
– Ти знаєш, я допоможу тобі, якщо є завдання, яке мені під силу.
– Знаю. Але я роздвоююсь, і все небесне воїнство не зможе знову стулити докупи розколоті половинки. – Аватара засміялася нехарактерним для неї дитячим сміхом, і Ерік здригнувся.
– Прощавай, Попелю. Я радію битві, яку ти плануєш. Так або так вона дасть мені певне полегшення.
Світло зникло, і в кімнаті миттю кристалізувалася постать сера Ворена. Він стояв нерухомо, вочевидь позбавлений усякого внутрішнього життя.
* * *
Амфітеатр був повний. Досі друзі ніколи не бачили так багато людей, приєднаних до гри, навіть у фіналах випускних змагань або під час найважливіших судових справ.
Усюди аж до запаморочливих висот зовнішнього периметра ряд за рядом сиділи строкаті персонажі, їхні сірі постаті полискували дивовижними елементами обладунків.
– Таке враження, наче піднявся увесь світ, – радісно зауважив Ерік. – Мабуть, приєдналися і слухають сотні тисяч людей.
– Авжеж, авжеж, ви мали б бути тут, незважаючи на свій пошук, – лунав голос Торстейна, проходячи й крізь навушники. Цього вирішального дня «Остерфіордські гравці» вирішили зібратися разом у Гоупській бібліотеці у разі, якщо їм доведеться від’єднатися й порадитись одне з одним. – Увесь світ бачив табір того війська зла, і люди хочуть знати, навіщо воно зібралося. Крім того, хочуть знати, що сталося під час вашої подорожі. Я нічого не можу їм сказати. Я не знаю, що їм казати. Я лише ваш місцевий бібліотекар – що я знаю?
– Торстейне, вгамуйся. Потерпи трохи. Невдовзі почуєш, – говорив BE, палаючи завзяттям майбутньої битви.
– Гаразд, гаразд, – бурмотів невдоволений Торстейн. – Ви готові?
– Готові, – відповів за всіх Ерік.
– Ви приєднані до адресної системи. Вперед.
Коли «Остерфіордські гравці» вийшли на арену, гримнули оплески, що гучнішали й наростали, виповнивши амфітеатр і перетворившись у грандіозне схвальне вітання.
– Дякую, дякую. Будь ласка, послухайте, що ми скажемо, – підносячи та опускаючи випростані руки, відьма Інгеборг дала публіці знак стишити палкі вітання, й мало-помалу вони вщухли.
– Дякую вам за такий масовий прихід, він свідчить про важливість того, що я казатиму, – почала вона трохи нервово. Але Ерік усе одно був сповнений захвату перед нею, адже промовляти перед такою силою людей не легко. – Коли перейти безпосередньо до суті, сьогодні, якщо ви захочете, може бути останній день «Епіку». – Публіка враз загомоніла, тож Інгеборг терпляче чекала, поки її знову стали слухати.
– Скінчити Epicus Ultima – це завдання не для однієї людини, а для всіх. Нам потрібно перемогти військо зла, що стоїть за містом, і захопити землю, яку воно охороняє і на якій сьогодні вночі з’явиться вежа. Я могла б ще розповідати про нашу подорож, про різні напрями пошуку, які зрештою поєдналися і привели до теперішньої миті. Але справжнє запитання таке: чи повинні ми прагнути поставити хрест на грі? – Інгеборг на хвилинку замовкла, щоб її слова дійшли до кожного. – Мої друзі і я вважаємо, що відповіддю на це запитання є найрішучіше «так». Погляньте на становище в нашому світі. Ми повільно, але впевнено скочуємося до цілковитого зубожіння. Подумайте про довжелезні списки тих, хто чекає звичайних, простих операцій, які незмірно полегшать життя хворих. Подумайте про дефіцит сонячних панелей, що змушує чоловіків та жінок іти в шахти, ризикуючи власним життям, і по три довгі місяці жити окремо від своїх громад. Чимало завдань, як-от, скажімо, видобуток копалин у шахтах, завдань, які зазвичай доручають машинам, тепер виконують люди, тяжко працюючи фізично, й така ситуація щораз погіршується.
А на що ми витрачаємо більшість нашого часу? На навчання у величезних бібліотеках, які наші предки привезли в цей світ? На створення устаткування, яке посприяє нашому рухові вперед? На меліорацію земель задля отримання більших урожаїв? Ні. Ми марнуємо все наше дозвілля на «Епік». Бо «Епік» – це наша економіка і наша правова система. Щоб вижити як індивіди, нам потрібен кожен мідяк, який можна здобути в грі, байдуже, що це зруйнує нас як суспільство. Чи є в цьому сенс?
Трибуни знову заворушилися, серед загального гамору вирізнялися окремі вигуки й зауваги, їхній тон був пристрасний, але не ворожий.
– Мені шкода, що сьогодні немає змоги обговорити ці теми докладніше, і я знаю, що у вас є багато запитань. Ми всі їх маємо. І я не можу відповісти на найважливіше запитання: що замінить «Епік»? Та хоч яка система врядування сформується, коли ми зруйнуємо цю, вона не призведе до ще більшого марнування нашого часу. Щонайменше ми можемо використати систему інтерфейсів для відкритої і справедливої координації наших зусиль у масштабах планети без усемогутнього Центрального Комітету, що потай ухвалює свої постанови.
Останнє речення зачепило кожного за живе, амфітеатр одразу загримів оплесками. Ерік помітив, що міцно стискав кулаки, а почувши таке гучне свідчення підтримки, трохи розслабився, Попеля склала руки на грудях.
– Прошу, нехай тепер вирішить кожен з вас. І якщо ви хочете ступити на цей новий шлях, ходімо з нами й допоможіть побороти армію створінь зла, які намагаються зупинити нас.
– Стривайте! – на арену вибіг Рагнок Дужий в образі вбраного в кольчугу воїна-сидха, і в юрбі почулися перелякані зойки. – Перше ніж слухати це дівчисько, будь ласка, дослухайтесь до влади. Як вона наважилася говорити про кінець гри? Така дія призведе тільки до хаосу і розгулу злочинності. Центральний Комітет постановив, що битви не буде. Прошу повертатися до роботи, – Рагнок поклав руки на свої мечі.
Мало-помалу знову почалися оплески. Але вони були неприязні, глузливі. Плесь. Пауза. Плесь. Пауза В долоні плескала вже більшість глядачів. Плесь. Щоразу, коли чулися оплески, здавалося, ніби гучно б’ють цимбали, звук яких посилювала чаша амфітеатру. Плесь. Пауза. Плесь. Ненависть публіки до Рагнока Дужого була надзвичайно великою, і оплески певною мірою передавали це почуття. Потім усі підвелися. Рагнок стояв і напружено дослухався до того глуму, немов збираючись заговорити, але зрештою, не спроможний далі терпіти масове невдоволення, повернувся й вийшов.
