Текст книги "Епік"
Автор книги: Конор Костик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)
– Я отруєний, – понуро заявив Б’єрн.
– Я теж, – докинув BE.
– Уперед! Уперед, ми майже на місці! – Коли пара від пекучої крові Медузи розвіялася, Ерік побачив, що обидва ведмеді мертві, полягли і обидва лицарі. Їх лишилося тільки п’ятеро, і обидва воїни отруєні.
Тридцять метрів.
– Я помираю. Сподіваюся, ви дійдете, – заточився Б’єрн, упавши спершу на одне коліно і знесилено зіпершись на сокиру. Потім, коли заторохтіли, підбігаючи, скелети й радісно заклацали щелепами, осунувся на землю вже мертвий.
З BE попереду і сером Вореном позаду вони пробивалися далі, але тепер страшенно повільно. Відбиваючись та ухиляючись від ударів, Попеля доходила до межі своїх можливостей, бо Ерік намагався й уникнути загроз своєму персонажеві, і зберегти життя Інгеборг.
Двадцять метрів.
З величезним подивом Ерік відчув, як Інгеборг насилає чари.
– Я думав, їх у тебе вже не лишилося, – мовив він, повертаючи голову в її бік. Інгеборг дивилася повз його плече з такою щирою усмішкою, яку тільки може зобразити сірий багатокутник обличчя.
– Поглянь.
З надією, що наростала в серці, Попеля обернулася. Вежа була тут, височіла над ними. Величезні блоки темного сріблистого світла тяглися в далеку височінь. Вежа не мала ніяких зовнішніх оздоб, а тільки великий миготливий чорний портал замість дверей, і здавалося, ніби крізь нього всякчас тече туди і назад чорна вода.
– Добре, – задихався BE. – Бо я довго не проживу, отрута швидко доконує мене.
– Ти ще можеш триматися! – намагалася підбадьорити його Інгеборг, і то не без успіху, BE зібрався на силі й завдавав нових нищівних ударів скелетам попереду.
Коли до чорного отвору в стіні вежі лишилося метрів десять, BE раптом заточився, розвів широко руки й відкинув мечі.
– Як довго ще треба йти? – крикнув він.
Скелети навколо зупинилися, їхні кістляві постаті виразно свідчили про підозри, що охопили їх. Потім, обмінявшись лихими поглядами, накинулись на BE й добили його безліччю ударів.
– Еріку, ти повинен іти далі. Ти здатний закінчити й сам. Кинь мене, – благала Інгеборг, відчайдушно махаючи своєю чарівною паличкою.
– Я хочу, щоб ми разом зайшли всередину. Мені потрібна твоя порада.
– Ти можеш від’єднатися, коли будеш у безпеці. А тепер іди. Я вже нічого не можу вдіяти.
Здригнувшись, Ерік був змушений визнати, що Інгеборг має слушність.
– Ідіть у вежу, якщо можете! – повернулася Попеля до сера Ворена, який, втомлено бурмочучи, згодився. І тоді Попеля помчала вперед. Її єдиний захисник, підставивши коліно, забезпечив їй зручний кут для стрибка в повітря; зігнувшись, вона приземлилася на обидві ноги, з хрускотом пробивши ребра воїна-скелета, потім скрутилася в клубок і покотилася, а тим часом порожній простір, де вона щойно стояла, розтинали мечі. Попеля подалася ліворуч, потім знову крутнулася праворуч, схопившись за руку зі щитом і майже танцюючи зі скелетом, а водночас відбиваючись од ударів його товаришів. Люто завили останні охоронці – великі пси, що скочили вперед, роззявивши заслинені пащі. Потім останній перекид через голову й відчайдушний стрибок крізь полум’я, яке вивергали пси, охороняючи чорний портал, і Попеля забігла до ефірної вежі. Все заспокоїлось.
Розділ 31
Дотик вампіра
агнок у вигляді ельфа-сидха заговорив до орка й, відчуваючи певний страх, тримав свого коня напівоберненим у бік Ньюгейвена:
– Де граф Ілістивостич, я хочу бачити, графа Ілістивостича. Ти розумієш?
Орк поглядав спідлоба і щоразу щулився, коли Рагнок згадував про вампіра, потім щось буркнув і пішов.
Полишений на якийсь час сам, Рагнок поглядав на бойовище й дивувався результатам. Сонце сідало за чорними хмарами, в долині зависали густі тіні. Трупи лежали купами й цілими купами, інколи утворюючи на диво симетричні згромадження, що були наслідком ураження блискавками – і звичайними, й кульовими. Було зрозуміло, що військо створінь зла перемогло, бо ще тисячі їх і досі блукали по долині. Проте замість прадавніх менгірів тепер лиховісно височіла позбавлена прикрас вежа, тонка, наче шпиль, здіймаючись у небесну височінь. Вона світилася блідим прозорим сяєвом, відбиваючи тускле сріблисте світло обох місяців. Рештки гоблінів і тролів отаборилися навколо вежі. Чи означає це, що ті діти досягли своєї мети і вже всередині? Або, може, це пересторога, до якої вдався вампір?
– Ти хочеш бачити мого господаря, графа? – почувся сухий і безживний голос, і Рагнок аж підскочив, його кінь неспокійно забив копитами. Перед Рагноком стояв блідий гуманоїд, убраний в елегантний чорний костюм, високий комір доходив аж до його худих, як у скелета, щік.
– Так.
– Їдь за мною. – Слуга подріботів на вершину пагорба дорогою, що вела від Ньюгейвена.
Подолавши спротив коня, Рагнок пустив його ступою, поки вони пробиралися поміж куп сірих тіл. Рагнок нервово ковтнув слину, коли вони проминали гоблінів, що приглушено розмовляли й час од часу поглядали на подорожніх, і тоді в їхніх блідо-жовтих очах спалахував хижий вогонь. Вони пройшли повз вежу, що лишилася праворуч. Коло її підніжжя лежала зграя пекельних псів, що теж проводжали Рагнока червоними очима, які в тьмяному надвечір’ї світилися ще лютіше. Там, де стежка повертала на узлісся, стояла прикрашена вигадливим різьбленням графова карета, вікна були завішені важкими оксамитовими фіранками.
– Почекай тут. Він невдовзі з’явиться. – Служник узяв віжки чотирьох чорних огирів, що поглядали лихим оком, і мовчки сів на місце кучера на верху карети.
Небо почорніло, і тільки червоний відсвіт на хмарах свідчив, що недавно скінчився день. Крізь прогалини в хмарах, які повільно бігли по небу, видніли сяйливі зірки.
– Хто ти? – долинув крижаний голос із темних глибин карети, її двері тепер були відчинені настіж. Ущухло тріпотіння шпаків, у лісі перестали ухати сови.
– Я Рагнок. Це інший персонаж, але я та сама людина, з якою ти розмовляв у образі Екзекутора, чорного воїна, – відповів він сухим і здавленим голосом.
– Бачу.
Якийсь час граф мовчав, і Рагнок стримував тремтіння, нездатний поставити запитання, які він підготував, їдучи на цю зустріч.
– Заходь до мене в карету.
Спершу приплив страху не дав Рагноку змоги спішитись, він не хотів опинитися в тому темному, обмеженому просторі наодинці з цим створінням. Але змусив себе підступити і зайти до карети, що рипіла й хиталась, поки він заходив усередину.
Вампір рівненько сидів навпроти нього, розгладжуючи своїми немов виточеними пальцями складки оксамитового плаща. Рагнок не міг себе змусити подивитись на графове обличчя.
– Що… що сталося? Вони зайшли всередину? – нарешті спромігся запитати він.
– Так. Ти зазнав невдачі. Всі твої нахваляння виявилися нічого не вартими. Попеля, сер Ворен і ще один персонаж зайшли досередини, чекаючи, поки обидва місяці стануть як слід. І тепер, якщо їм заманеться, вони можуть зруйнувати все, – сухо говорив вампір, а Рагнок палав од ганьби.
– Чи можна їх зупинити?
– Вони, звісно, можуть, але невдовзі я вб’ю їх усіх. Однак тут має значення характер їхньої смерті, – випростав руку вампір і взяв Рагнока за підборіддя, змусивши його підняти голову. Ще ніколи очі цього монстра не посилали таких владних хвиль. Вони були немов вибухами чорного полум’я на смертельно блідому обличчі, тепер викривленому вбивчою злобою. Рагнок умить відчув страшенний головний біль, що, як він знав, не мине й тоді, коли він від’єднається. В голові йому запаморочилось, усе попливло перед очима, здавалося, ніби він падає з небесних вершин у дві бездонні ями серед білої крейдяної рівнини.
– Тепер мене цікавить, – шепотів вампір сам собі, – чи можу я усунути їх з цієї гри, і то назавжди.
Кров застугоніла у вухах, Рагнока нудило, він хотів від’єднатися, але не міг навіть моргнути.
Вампір нахилився, щоб їхні носи легенько доторкнулися, немов під час ніжного поцілунку. Увесь той час широко розплющені очі вампіра випускали хвилі шаленої енергії. Кожну хвилю тепер супроводив глухий звук: кров припливала до вух, гупаючи, як і серце в грудях. У кареті було тихо, вампір і Рагнок сиділи віч у віч, дослухаючись до ритму у грудях Рагнока, важке гупання поступилося несамовитому калатанню.
І далі тримаючи правою рукою, немов лещатами, Рагнокове обличчя, вампір занурив ліву руку в груди персонажа, який затрепетав усім тілом.
– Я зчавлюю твоє серце. Розумієш? – Слова доходили повільно, кожне було сповнене злоби.
Рагнок у відчаї намагався дивитись убік, але був такий наляканий, що не міг. На очі набігли сльози, тіло вкрилося потом, і він несамохіть уявив собі крижану руку, що душить його у грудях.
Серце закалатало ще гучніше, б’ючись швидко та уривчасто, його удари відлунювали в чорному просторі карети.
– Я зчавлюю. Попускаю. Я зчавлюю знову, – шепотів граф, потік імпульсів з його тіла швидшав, а разом з ним і тремке калатання Рагнокового серця. – Слухай мої слова і старанно зваж їхнє значення. Мої нігті дістали до твого серця, що б’ється. Я охопив його пальцями. Я зчавлюю. Попускаю. Я хапаю його міцніше. Я ВИРИВАЮ ЙОГО З ТВОГО ТІЛА! – зі страхітливим криком радості вампір випустив могутній імпульс енергії, висмикнув руку з грудей Рагнока і тріумфально замахав стиснутим кулаком.
Високо вгорі над Майклгардом, у великій залі нарад, у пітьмі, де тільки раз по раз спалахувала лампочка апарата, яким користувався Рагнок, за столом сиділа, осунувшись, нерухома постать. Голова впала набік, чоловік і далі був приєднаний до гри, але вже не дихав.
Розділ 32
Epicus Ultima
ежа стояла в центрі величезного скрученого вузла ефірних ниток, немов здоровенна голка, застромлена в клубок срібної вовни. Всередині вона була гола-голісінька, височезна порожня труба, що звужувалася до далекої чорної точки, але зовні була пов’язана з усім світом. Ефірні нитки, яких не можна бачити звичайним оком, обплітали всю планету, сходячись і розходячись, формуючи величезні вузлуваті мантії і найтонші волокна – основу і піткання світу. Ефірна вежа стояла в осередку найбільшого скупчення тих ниток, де масивні ефірні линви поєднувались уздовж усієї своєї довжини.
Тепер, перебуваючи в центрі світу, Ерік уже розумів, як функціонують ті ефірні шляхи. Якщо якимось чином набути ефірної форми, можна подорожувати уздовж цієї нитки, наче імпульс місячного світла, і миттю опинитись у Касинопії, а по цій нитці можна провідати підводне місто короля Акіріона, а скориставшись цією, можна танцювати на поверхні Сильванії, і то лише задля втіхи здійснювати піруети за малої сили тяжіння.
Попеля аж свиснула од захвату. То було незвичайне місце, звідки можна оцінити всю широту й найменші деталі «Епіку». Як прикро, що друзі не потрапили сюди й не бачать цих див. І яка майже нездоланна спокуса й далі брати участь у грі, досліджувати нескінченні царства, що тепер раптом стали доступні. Але, звісно, про таке не могло бути й мови, бо гра в руках ЦК тепер перетворилася на інструмент неналежного керування реальним світом.
Попеля ходила по просторій залі й обережно, м’яко, але все-таки чулося й далеке відлуння її кроків. Глянувши, вона пересвідчилася, що не потурбувала сера Ворена. Відважний лицар насилу заповз у вежу майже одразу після Попелі; порубаний і обпалений, він був ледве живий. Попеля допомогла йому сісти, й він почав медитувати й молитися, відновлюючи свою пошкоджену здатність насилати чари. Проте мало минути кілька годин, перше ніж він зміцніє і зможе нарешті наслати цілющі чари достатньої сили, щоб загоїлися всі його рани.
Знову взявшись досліджувати вежу, Ерік дедалі більше непокоївся, бо ніде, здається, не було й сліду замка для цього ключа. Потім Попеля зупинилася, зацікавившись жолобом у підлозі, що був частково заповнений молочною сріблистою рідиною; він тягся по всій залі через центр. Там, де жолоб доходив до стін вежі, він був білий. Зате посередині метрів п’ять жолоба були порожні й чорні.
Ерік замислився, що може означати той жолоб, як раптом почув металеве відлуння чиїхось кроків. Сер Ворен застогнав, але ходив не він. До вежі зайшов, заточуючись, Свейн Рудобородий у великому блакитному бойовому шоломі. Він мерщій відкоркував цілюще зілля й відновив свої сили, а вже потім став роздивлятися.
– Свейне, що ви робите тут? – підбігла до нього Попеля.
– Я повинен скористатися такою нагодою. Тільки-но побачивши, що ви викликали вежу, я мусив якось подбати про себе. То був ризик, та коли є опірність до вогню, ті хорти не такі вже й страшні.
Свейн ходив по вежі і зойкав від захвату перед сяйливими волоконцями ефіру, що в незліченних кількостях випливали зі стін вежі:
– Хай йому грець! Неймовірно!
– Чому ви не допомагали нам? – докірливо запитав Ерік.
– Я не був певен, що хочу вашої перемоги. Зрештою, цьому світові міг би тепер настати край? – спитав Свейн, лунким кроком походжаючи по підлозі.
– Так, якщо я знайду замок.
– Не знаю, чи добра ця ідея. Насправді я думаю, що вона, мабуть, хибна. Краще, якщо я візьму на себе відповідальність за все, бо решту членів ЦК ви вже знищили. Але не думаю, що я міг би зупинити тебе, якщо ти прагнеш саме цього.
Якийсь час вони обидва мовчали. Свейн походжав і далі, як перед тим Ерік, ковзаючи поглядом уздовж ефірних шляхів, немов імпульси сонячного світла, й зазираючи у сфери, до яких вони тяглися.
– Цікаво, де тримають ту принцесу? – міркував Свейн уголос.
– Мабуть, ота нитка, я вже бачив її, – показала Попеля на північну стіну, де була нитка, яка зрештою привела б у магічну кімнату, до якої можна доступитися тільки ефірними шляхами.
– Гм. Так, бачу. Відчуваю спокусу піти і врятувати її. Інші частини пошуку я вже знаю. Бідолаха, мабуть, сидить там багато років.
– Ідіть. Серові Ворену потрібні місце і спокій, щоб відновити свої цілющі чари.
– Ет, пусте. Може, згодом, якщо цей світ виживе.
– Що це, на вашу думку? – підбігла Попеля до жолоба на підлозі, що яскрів сріблом на обох кінцях. Сер Ворен утомлено подивився на жолоб, але промовчав.
– Цікаво, – протяг Свейн, а потім глянув повз Попелю на стіну вежі.
Попеля обернулася. Сильванія, перший місяць «Епіку», наполовину піднялася на зоряному небі, сяючи сріблом крізь прозорі стіни вежі. Так само й Аридія, його менший нічний товариш, сходила з протилежного боку. Попеля знову глянула вниз.
Та частина жолоба, що була порожня, зменшилася! Тимчасом як обидва місяці підбивалися вище, жолоб наповнювався срібним світлом з обох боків вежі. Невдовзі ті смуги світла мали поєднатись у самому центрі вежі.
– Еврика! – радісно вигукнув Ерік. – Саме тут і буде замок.
– Можливо. – В голосі Свейна вчувався жаль, але він з усіх сил намагався вдавати протилежні почуття, походжав по вежі й часом скрикував, коли ефірні нитки розкривали зв’язки, яких бракувало і які колись так пантеличили його.
Тіло Попелі пронизав трепет, немов вежу раптом захитав землетрус. Характер світла змінився, навколишнє срібне сяєво немов потьмяніло й забруднилося. Здавалося, ніби задавнена цвіль менгірів якось пройшла крізь ефірне каміння вежі. Глянувши вгору, Ерік був приголомшений і майже паралізований, побачивши, що позаду Попелі стоїть вампір, а на його вустах виграє порочна, впевнена посмішка.
– Ми зустрілися знову і, гадаю, востаннє, – простягнув руку граф, і Попеля ледве встигла відкотитися, уникнувши його чіпких пальців. Підвелася й побігла.
– Біжи, біжи, дівчисько! – зареготав вампір, виповнивши вежу лиховісною радістю. – Нехай страх наростає в твоєму серці.
Хвиля нерухомості вдарила Попелю: граф наслав чари, проте вона була здатна струсити їх. Потім лиховісна тиша. Чи та потвора тепер летить, швидка, але мовчазна? Чи вона одразу за плечима? Попеля мимоволі здригнулася, уявивши собі удар межи плечі.
Може, стати на котрусь із ефірних стежок? Податись у сфери, де світить сонце? Але як це вчинити? І як тоді скористатися ключем?
За мить це все вже не мало значення, бо граф постав просто перед Попелею, будучи невидимим, коли переганяв її. Його очі були чорнющими печами, що пашіли чорним жаром і ширили темне тепло, яке, здається, зігрівало Еріка фізично. Сидячи в Гоупській бібліотеці, він відчував, як тіло вкривається потом.
– Он воно що! Він від’єднається на мить, поки місяці займуть потрібну позицію, й порадиться з друзями. Можливо, в них є якісь здогади. Але як страшенно тяжко підняти руку!
– Не ворушися, – заспокійливо прошепотів вампір, підступаючи ближче, все міцніше приковуючи Еріка своїм поглядом. Хоч Ерік знав, що ті слова – отрута, яка підточує його силу, він відчув, як його м’язи розслабились. То було вкрай тривожне відчуття, проте він не міг примусити себе відвести очей. Він почувався так, як тоді, коли перебував з гарячкою в лікарні й немов збоку бачив, як його тіло лежить на ліжку.
– Ох, Попелю, ти рідкісна красуня в цьому одноманітному світі. – Граф погладив їй щоки тильним боком своїх кривих нігтів, повільно опускаючи їх на шию. Ерік відчував, як б’ється його серце, в чорних дзеркалах графових очей він бачив відображення кожного удару свого пульсу, що розширював артерії на його білій шиї. І ті удари дедалі частішали.
– Ні! – аж сяяв золотом сер Ворен завдяки присутності Аватари. – Вона наш друг, не чіпай її.
Граф, загарчавши, жбурнув Попелю через залу й повернувся до лицаря:
– Ми не маємо друзів, тим паче серед цих істот. Хіба ми не є єдиним? А їх мільйони. Ми самотні. – Граф тепер намагався власкавлювати свою половину. Але Ерік, знову прийшовши до тями, чув у голосі вампіра, коли до нього підступав сер Ворен, неприховану занепокоєність.
– Ні! – закричав граф. – Ти зруйнуєш нас!
– Тож нехай так і буде. – Сер Ворен раптом перевернув свій меч і, тримаючи його руків’ям угору, наче великого срібного хреста, підняв перед собою: – Я проганяю тебе, огидне створіння зла!
– Ой! – пролунав у вежі моторошний зойк, змусивши Еріка затулити руками вуха. Вампір здригнувся, впав на одне коліно й зіщулився, прикривши рукою обличчя. Від постаті лицаря лилося золоте світло, його потоки обпікали графа, що ревів голосом тисячі катованих в’язнів.
А втім, вампір і далі чіплявся за своє існування, і його годі було вигнати з вежі. Мало-помалу його зойки вщухли, поступившись мовчазній боротьбі. Граф випростався й звівся на ноги. Ерік із жахом споглядав, як чисте золоте світло, що лилося з лицаря, потьмяніло, непомітно змінилося, щомиті набуваючи нових відтінків, і перетворилося на мідь, ставши немов кривавою плямою, що забарвила повітря навколо вампіра.
– Смерть і руїна! – лайнувся Свейн. – Що вони коять?
Не відповідаючи, Ерік отямився і глянув у центр долівки. Обидві лінії світла майже торкались одна одної. Попеля підбігла до місця, де вони мали з’єднатися, дістала ключ зі скриньки й наготувала його. Тільки тоді Ерік ризикнув знову поглянути на боротьбу.
Тепер вампір наближався до сера Ворена, крок за кроком, насилу пересуваючи ноги. Лицар напружився, відставив одну ногу назад, щоб мати кращу опору, тримав обіруч перед собою перевернутий меч і світився, мов зірка. Але волоконця зіпсутості знову зазміїлися уздовж золотих потоків, відкидаючи лиховісні тіні на стіни вежі. Ще один крок – і вампір майже діставав до меча, його обличчя скривилося в агонії, із роззявленої пащі стриміли гострі ікла.
Мало не плачучи вголос у такій страшній скруті, Ерік благав у душі, щоб срібні потоки заповнили решту жолоба й доторкнулись один до одного. Відстань між ними становила десь кілька сантиметрів.
Вампір поклав обидві руки на руки сера Ворена, і меч став поволі опускатися. В усій вежі яскраве сяйво почало відчутно тьмяніти, в далеку верхівку вежі заповзав морок. Потім, відродивши надію, знову спалахнуло золоте сяєво й залунали нові огидні зойки вампіра. Лицар і вампір стиснули одне одного, зазнаючи обидва нелюдських мук.
А Ерік лише відвів од них очі, став навколішки й дивився вниз, де срібні рідини випнулися опуклими поверхнями назустріч одна одній і нарешті злилися в поцілунку. Місячне сяєво перетікало по жолобу з одного боку вежі на другий, а в центрі, просто під Попелею, з’явилися сяйливі срібні літери слів Fines facere mundo, написані довкола маленької замкової шпарини.
– Еріку! – озвався позаду Свейн із завзятим виразом на обличчі. – Дозволь мені, будь ласка! Я присвятив цьому все своє життя, – благав він, простягаючи руку.
Попеля лише похитала головою.
– А втім, – зітхнув Свейн, – якщо це й має бути хтось інший, то саме ти. Ти видатний гравець, дуже кмітливий, тебе цікаво спостерігати, ти ще й розумний. Я дививсь, як розгорталася битва. Твоя команда була неймовірна. За всі роки свого викладання в університеті я ніколи не бачив таких відважних і точних рухів.
Це все було дуже добре, та Ерік відмовлявся відповідати, квапливо намагаючись вставити ключ як слід.
– Стій, що ти коїш! – цього разу Свейн уже дістав меч. Але вони обидва знали, що його загроза марна. І все-таки Свейн махнув мечем по зап’ястку Попелі, цей удар міг би відрубати їй руку. Та якщо Свейн сподівався, що вежа – своєрідна арена, де гравці можуть нападати одне на одного, йому довелося розчаруватись: Попеля не зазнала ніякої шкоди.
– Ще б пак! Чого я раніше не здогадався? – Свейн прожогом метнувся до місця, де зчепилися сер Ворен і граф, і руків’ям меча вдарив лицаря по потилиці.
Меч сера Ворена з брязкотом упав на підлогу, а його тіло обм’якло в руках вампіра, що з огидою жбурнув його через залу, а його лихі очі миттю повернулися туди, де Попеля нарешті вставила ключ у замок.
– Припини! – гаркнув вампір, зосередивши в цьому одному слові всю владність, на яку спромігся.
– Ні! – Попеля міцно тримала ключ і до кінця повернула його.
* * *
У далеких закутах всесвіту попадали зірки, їхнє світло й матерію всмоктали маленькі, схожі на волосинки закінчення ефірних ниток. І самі нитки почали втягуватись, дрібні волокна зникали у великих звоях. Над вежею, спершу повільно, зникали яскраві вогні й густішав морок. То була не пітьма нічного неба, а абсолютна чорнота Нічого.
А далі вже швидше світло зникало з неба, зменшуючи всесвіт, аж поки зачепило й місяці, які щезли, мов проколоті кульки, всмоктані зсередини в небуття. Потім ще швидше позникали і хмари, високі гори танули і зменшувались до пагорбів, а потім оберталися в ніщо. Моря висохли, наче всю воду з них увібрав величезний вир.
Потім дедалі швидше й далекі частини планети почали збігатися досередини, а решта всіх барв і звуків злились у могутньому крещендо руху.
– Що ти накоїв? – бідкався вампір, і сльози текли по його обличчю.
Усе світло і звуки увібралися в точку під пальцями Попелі, десь гримнули двері.
* * *
Потягнувшись, Ерік від’єднався, ще очманілий од картини руйнування ігрового світу.
Друзі обступили його й занепокоєно зазирали в обличчя. Ерік спробував усміхнутися.
– Ну, все гаразд? – запитав Б’єрн.
– Аякже. Грі кінець.
Інгеборг підскочила й міцно обняла його:
– Молодець, Еріку. Ти просто молодець.
Ерік пригорнувся до дівчини, з кожним ударом серця по його тілу розливалися полегкість і насолода.
– А що тепер? – урвала їх Сігрид.
Інгеборг розімкнула обійми, на мить зустрілася очима з Еріком і усміхнулася.
– Торстейне, ти й досі маєш зв’язок з іншими бібліотеками? – запитала Інгеборг, знову перетворившись у наставницю.
– Так-так. Але цікаво. Немає вже меню персонажів, немає арен. Гри взагалі немає. Тільки операційний рівень.
– Добре, – зраділа Інгеборг. – Передай у кожен округ зібратися на збори о восьмій ранку за нашим часом. Треба багато чого організувати. Фактично цілий новий світ.
