Текст книги "Епік"
Автор книги: Конор Костик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)
Розділ 22
Жорстока відставка
авряд чи здатний погамувати свою радість, Рагнок дивився на стіл перед собою, на блокнот, у якому він знічев’я малював якісь карлючки. Але вряди-годи не міг утриматись, щоб кинути оком ліворуч і подивитись, як реагує Свейн.
Напад очолив Гальфдан Чорний, узявшись до цього завдання з очевидною насолодою:
– Свейн не має в «Епіку» персонажа, що мав би якийсь авторитет, тож він не може бути членом нашого комітету. Це безперечна річ, – стверджував він, і в його тремтячому голосі вчувалися радісні нотки.
– Це все не так просто, і ти знаєш, – сердито заговорила Бека. – Ми можемо дати Свейнові багатство, щоб він спорядив інший персонаж, який дуже швидко стане досить могутнім, щоб Свейн відігравав повну роль у Центральному Комітеті.
По цих словах запала мовчанка.
Тією мірою, якою Рагнок міг оцінити ситуацію, ані Гальфдан, ані Торкел не вагалися б, викидаючи Свейна з комітету. Натомість Бека завжди опиратиметься цій пропозиції, а це означає два голоси за те, щоб він лишився, бо Свейн і досі зберіг право голосувати, незважаючи на втрату свого персонажа. Інші члени комітету – Вольф, Брунгільда, Глейд і Годмунд, мабуть, ще нічого не вирішили.
Глейд не керувала засіданням зі своєю звичайною прямотою і, коли пауза затяглася, зітхнула.
– Важка ситуація. Звичайно, ми багато завдячуємо Свейнові, а щодо мене особисто, я занепокоєна тим, що ми всі станемо слабшими без його порад і досвіду роботи з бібліотечною системою; з другого боку, як сприйме це все світ, якщо на найвищі щаблі ми мерщій поставимо нового персонажа? Лише уявімо собі, якого клопоту може нам завдати у зв’язку з цим «Новий Левіафан».
Годмунд кивнув головою на ці слова, а серце Рагнока аж похололо. Якщо Годмунд висловиться проти Свейна, буде вже по всьому.
Свейн, безперечно, розумів ситуацію незгірше, бо одразу кивнув Глейд, що хоче говорити, хоча його промова, здається, була кепсько підготовлена.
– Не заперечую, що це справить негативне враження, але проти тут промовляє значення й вартість мого внеску в роботу нашого комітету. Як ви без мене керуватимете справами на Півдні? А бібліотечна система – таж вона потребує неабиякого досвіду. Крім того, є ще університет, класи.
Свейн промовляв, тож Рагнок мав тепер змогу пильніше придивитися до нього, не ховаючи свого погляду. Свейн вочевидь тяжко мучився: був блідий, аж зелений, наче не спав цілу ніч, дивився запаленими очима, а коли його аргумент, як красномовно засвідчили обличчя решти комітетників, не знайшов у них підтримки, став кліпати, намагаючись стримати сльози.
Нарешті, вже передбачаючи, як пройде голосування, озвався й Рагнок:
– Ніхто не є незамінним. Якщо нам потрібний член комітету з Півдня, в нас є молоді студенти. Так само і з бібліотеками. Чого тут морочитися?
Свейн видавався приголомшеним і вкрай пригніченим.
– І ти… теж? – насилу озвався він.
Рагнок засвітився тріумфальною посмішкою, але спромігся стримати себе од дальших виявів справжніх почуттів. Йому кортіло стояти над Свейном і зловтішатися. Сказати йому, що довгі роки він грав у гру за Свейновими правилами і завжди ненавидів зарозумілого бібліотекаря. На кожному кроці він удавав вдячність. Як мило з боку Свейна, що він показав йому тактику, спорядження, магію, якими навчився користуватись. Як мило з боку бібліотекаря, що він доручав йому кожну брудну роботу, яка траплялась у комітеті, і за це Рагнок стягнув на себе глибоку ненависть людей світу, ненависть, у якій він купався й насолоджувався нею. Передусім саме Свейн був захищений од публічної нелюбові постаттю свого учня. Свейн вважав себе за недоторканного, а тепер примхливий поворот гри скинув його на землю, й замість допомогти йому Рагнок плюнув на нього.
– Я вимагаю голосувати за усунення Свейна Бібліотекаря з Центрального Комітету, – вигукнув Гальфдан.
– А моя альтернатива полягає в тому, що з огляду на колишні заслуги Свейна ми дамо йому нове спорядження. Світ зрозуміє це. Насправді світ здивується, якщо ми виженемо його, – востаннє спробувала схилити комітетників до своєї думки Бека.
– Дуже добре, варіанти зрозумілі. Хто за те, щоб Свейн лишився членом нашого комітету?
Руки підняли тільки Бека, Вольф і, звичайно, сам Свейн.
– Хто проти?
Гальфдан вихопився наперед, тріумфально піднявши вгору праву руку, що трохи тремтіла. До нього приєдналися Торкел, Годмунд і Рагнок. Брунгільда і Глейд утрималися, однак це не мало значення, Свейна вигнали!
– Вибач, Свейне. Я попрошу тебе вийти, – мовила Глейд, вочевидь приголомшена.
Вигнанець ішов до дверей довго й повільно. Рагнок придивлявся до кожного його кроку. Свейн не вийшов з гордо піднятою головою, а понуро опустив плечі, був приголомшений і, здається, нічого не міг утямити.
Розділ 23
Пейзажний живопис
Е й Сігрид сиділи на узбережжі на «ковтку», скелі, названій так через звук, який видавали хвилі, заходячи в порожнини під цією масивною брилою. Ерік здалеку привітав їх.
Сігрид трохи знічено підвелась і спустилася вниз на далекому краю скелі, а потім показалася знову, рішучим кроком ступаючи в протилежний од Еріка бік.
– Не звертай на неї уваги, – поплескав BE по каменю коло себе, запрошуючи Еріка сісти поруч. – Вона сердиться. Це мине.
– Мені шкода, – мовив Ерік, сідаючи коло давнього приятеля.
– Ти тут не винен. Це я сказав, щоб ми взяли вампіра, пам’ятаєш?
– Якщо я виживу в цій пригоді, то поділюся порівну грошима з твоїм новим персонажем, – запропонував Ерік.
– Еріку, дякую за доброту, але, мабуть, краще без цього, – відповів BE, знічено дивлячись убік і вдаючи, ніби вивчає далекий острів.
– Ти про що?
– А ти хіба не помітив? Уся та слава й багатство – річ недобра для мене. Я змінився. І мені не подобається те, яким я став.
Вражений і здивований, Ерік нічого не відповів, і якийсь час приятелі слухали, як хвилі б’ють і облизують їхню скелю.
– Скажімо, тут є одна дівчина в школі, – зненацька знову заговорив BE, – Юдна, й вона хотіла порозмовляти зі мною під час танцю, а я знехтував її. Я знав, що мені судилося бути знаменитістю в Майклгарді, і Гоуп раптом видався мені маленьким і нецікавим. Я збирався лишити його позаду й тішитися славою в Майклгарді, їздити у швидкому ротоциклі по всьому місту й зустрічатися з гуртами гарненьких дівчат. Але, радіючи таким перспективам, я водночас ненавидів себе за цю свою нову зарозумілість. Тепер розумієш? Насправді я думаю, що був би нещасливий у місті, хоч яку б мав славу.
– Розумію. – Ерікові ніколи не спадало на думку покинути Гоуп, хіба що, може, тимчасово, щоб провідати батька-матір у вигнанні або щоб бути разом з Інгеборг, хоча ніхто з них обох не говорив про майбутнє і про те, чи будуть вони разом.
– Тож мені байдуже, що це все скінчилося, принаймні для мене. Мої єдині щирі жалі пов’язані з тим, що я не бачив Грому й Блискавки в дії. – BE усміхнувся, немов вибачаючись: – І, звичайно, що ми не повернули твого батька.
– Ти можеш почати знову. Якщо ми всі не загинемо як в’язні, в нас буде досить грошей для придбання нового спорядження, можливо, не такого видатного, але достатнього, щоб пробувати й далі. – Ерік замовк, уявляючи, як його товариш створить собі новий персонаж, неначе ніколи й не було драконовбивства. – Зрештою після всього, що ми пережили, ти вже не зможеш повернутися назад і вбивати кобольдів.
– Так, це правда, – зітхнув BE. – Ох, не знаю. – Він підвівся й випростався, піднявши руки до сірого неба. – Якщо йти широким кроком, я зможу швидко дістатися до садиби Юдни й повернутися ще до сутінків. – BE рішуче зіскочив зі скелі, рінь зарипіла під черевиками. – Щасти тобі в грі, Еріку. Сподіваюся, ти врятуєш своє життя, і мені шкода, що твої плани пішли шкереберть.
* * *
Поява перших бруньок на обрізаних гілках дерев у Гоупському окрузі зазвичай була радісним періодом, бо звістувала про кінець зими і прихід справжньої весни. Крім того, на тій частині узбережжя весна часто була найприємнішою порою року, бо спекотне літо надто втомлювало. От і тепер свіжий вітерець повівав над маргаритками, кульбабами й жовтецем, що пробивалися крізь траву на полях, залишених під пасовисько.
А втім, Ерікові зміна пори року дала небагато радості. Настала пора, коли треба працювати всім разом, а він уперше переживав її сам, батько-мати були десь на іншому кінці світу. Почуття самотності посилювало й те, що вперше за довгі тижні він не міг розмовляти з ними навіть через посередництво гри. Відколи згорів «Білий Сокіл», не було й сліду Гаральдового персонажа, а материн персонаж перебував десь поблизу Ньюгейвена й не міг контактувати з Попелею, навіть якби вона не була в’язнем.
А на фермі у Рольфсонів панували смуток і пригніченість. Ерік побачив, як Інгеборг вигулює пса, вівчарку на ймення Гафні, поміж рядів оливок.
Інгеборг, на відміну од Сігрид, помахала йому рукою, щаслива, що бачить його, і в Еріка одразу поліпшився настрій.
– Дивись, – сказала вона, показуючи рукою. – Це часом не той камінь, на якому ти зламав свій зуб?
Ерік мимоволі намацав язиком половинку зуба.
– Атож, – трохи зніяковівши, усміхнувся він, знаючи, що вона дивиться на його щербату усмішку.
– Мені бракувало б цієї усмішки, якби ти полагодив зуба, – відповіла вона, немов прочитавши його думки.
– А ти не думаєш, що я через цей зуб видаюся бридким? – запитав він, жартуючи тільки наполовину.
– Еріку Гаральдсоне, ти дуже гарний і знаєш про це, – сміючись, вона поплескала його по щоках холодними білими долонями. В Еріка запаморочилось у голові, він на мить уявив, як обіймає її і пригортає до себе, відчуває всім тілом її струнку постать, цілує її. Та навіть якби він був певен, що вона не відштовхне його, тепер було не до обіймів.
– Де Б’єрн? – запитав Ерік.
– На пагорбі Огейл. Чудовий день для малювання.
– Він не розсердиться, якщо ми прийдемо?
– Ні. Я певна, що ні. Нам однаково слід поговорити й визначити плани. – Голос Інгеборг був оптимістичніший, ніж заслуговувала ситуація, і її впевненість мимоволі передавалася Еріку. Підібравши патичок, Ерік жбурнув його вперед на стежину, якою вони йшли, й завзятий Гафні миттю випередив їх.
Стежка закінчувалася, не доходячи до вершини пагорба, тож їм довелося дертися по камінню. Гафні обережно придивлявся, перше ніж перескочити за ними з каменя на камінь. Коли видерлись на останню брилу, перед очима відкрилося мальовниче узбережжя. Пагорб був височенький, і лани навколо скидалися на зелено-буру шахівницю – квадратики оливкових садів і пасовиськ. Хмари швидко мчали над головою, і їхні тіні гнались одна за одною нивами по дорозі до далекого моря, де вистеляли хвилі лискучими смугами срібла, й тікали за обрій.
Понакладавши каміння навколо мольберта, щоб той не хитався, Б’єрн сидів на стільчику з виразом сумлінної зосередженості. В Еріка полегшало на серці, коли він побачив, як приятель, такий кремезний і мускулистий, з такими сильними пальцями, обережно тримає пензля й кладе мазки на полотні, з головою поринувши в малювання. І Ерік, і Інгеборг замовкли, щоб не турбувати його, аж поки Б’єрн опустив руку і глянув на фарби.
Підійшовши ближче, Ерік побачив, що краєвид, зображений на полотні, похмуріший за реальний: хмари чорніші, земля темніша. Він, здавалося, більше говорив про душевний стан Б’єрна, ніж можна було розповісти словами.
– Привіт, Б’єрне! – першою підійшла до нього Інгеборг.
– Привіт, – мовив він, навіть не обернувшись.
– Привіт, Б’єрне!
– Привіт, Еріку! – Б’єрн почав витирати пензля.
– Нічого, якщо ми трохи побудемо з тобою? – запитала сестра. – Нам треба поговорити.
– Ні, – протягнув Б’єрн, – нічого. Цей пейзаж я закінчив.
Ерік сів на плаский камінь і грався вухами Гафні.
– Що сталося з тобою, коли решту нас полонили?
– Я від’єднався.
– Гм. Я теж думав про це. Але боявся: якби корабель потонув, я, знову повернувшись до гри, опинився б у каюті на дні моря і втопився б раніше, ніж зміг би вибратися на поверхню.
– Авжеж, авжеж, – поглянув на них Б’єрн, а потім, запишавшись собою, легенько всміхнувся: – Передусім я вдягнув свого воднодишного шолома.
– Ох, звичайно! – Ерік так шалено зірвався з місця, що Гафні кинув патичок, який терпляче тримав у зубах, і собі підскочив, ладний побігти. – Тож ти досі живий! Чудово, Б’єрне, я просто щасливий! Принаймні один із нас може зберегти своє багатство.
– Можливо. Але на морському дні темно й багато намулу. Я заблукав. Тупцюю, наче у велетенській печері, й не певен, чи я ходжу бодай по колу, і всякчас боюся, що на мене накинеться і з’їсть якесь гігантське морське страховисько.
– Але однаково ти живий!
– Отже, ви обоє живі. Так? А Сігрид?
– Поки що, – відповіла Інгеборг. – Проте наша ситуація відчайдушна. Герцог Раймонд хоче наших скарбів як викуп. Однак ми не віримо, що він випустить нас, якщо ми пошлемо джина по гроші.
– Думаю, єдина причина, чому ще нікого не вбили, полягає в тому, що я пообіцяв повести їх до захованих скарбів, якщо вони відпустять нас живими, – додав Ерік. – Сподіваюся, коли ми добудемось до острова, шанс порятунку з’явиться сам собою. Адже, діставши скарб, вони повернуться, намагаючись вибити з нас викуп.
– Розумію, – кивнув Б’єрн, і його обличчя тепер проясніло, бо він зосередився на новій проблемі. – Ти маєш якісь ідеї, як урятуватись?
– Поки що ні, але я зберіг свій перстень. Він може щось з’ясувати.
– Можливо. Якщо тобі дуже пощастить, – зітхнув Б’єрн.
– Чого ти? – запитала Інгеборг.
– Дурниця! Вся ця подорож. Така безвідповідальна, така легковажна! Ми пішли на великий ризик, б’ючись із драконом. Цей ризик виправдав себе. Ми мали б задовольнитись. Але нам заманулося податись у дивні й небезпечні місця. Ми тяжко помилилися, так нерозумно скориставшись результатом наших життєвих зусиль.
– Ні! – щосили крикнула Інгеборг, спонукавши брата припинити чистити пензель і глянути на них. – Ні, ми не легковажні. Ми не можемо задовольнитися лише грошима й спокійним життям, бо у світі багато несправедливості. Є сила-силенна людей, які витрачають незліченні години, знесилюючись і заробляючи жалюгідні шеляги. Наш батько, Б’єрне, пам’ятаєш нашого батька? Він рік працював у шахті, бо не мав у садибі сонячної панелі. Життя нас усіх стає злиденнішим і тяжчим, ми довше працюємо й більше марнуємо часу на гру, яка нічого нам не дає. Ерік мав рацію, прагнучи змінити це все. Кинути виклик Центральному Комітетові. І амністія була ж тільки першим законом, який ти збирався запровадити, правда, Еріку? Довівши, що ти можеш, ти б, напевне, заходився змінювати більше, хіба не так? Щоб світ став справедливіший. Щоб більше ресурсів ішло на розвиток нашого сільського господарства та економіки загалом. Щоб винагороджувати людей, які справді працюють у реальному світі, а не тих, хто професійно грає в гру.
Для Еріка це було одкровенням, і він не знаходив слів, коли брат і сестра обернулися до нього: Б’єрн скептичний, а Інгеборг у запалі пристрасті.
– Е… якщо бути щирим, я, Інні, ніколи не думав про це отак. Я більше думав про те, як повернеться батько, ніж про що-небудь інше.
– Я знаю. Я знаю твої думки, – поплескала його по руці Інгеборг. – Але ти згоден зі мною? Ти ж ненавидиш несправедливість.
– Так, ненавиджу. Я просто не сягав думками так далеко, як ти. А втім, чом би й ні? Чом би не скористатися грішми так, як ти кажеш? Дати їх тим, хто працює. Це має сенс. Але…
– Що? – щиро запитала вона.
– Але видається недоречним говорити про зміну світу, коли наші плани змінити ЦК зазнали краху.
– Це так. Спершу порятунок. А вже потім мрії, – погодилась Інгеборг.
Б’єрн лише усміхнувся сестрі – напівглузливо, а водночас і відверто захоплюючись нею.
Відчувши, що розмова скінчилася, Гафні коротко гавкнув, озираючись і знову поглядаючи на них.
– Він хоче додому, – зауважив Б’єрн. – Тут я вже закінчив. Ходімо глянемо, яка ситуація в грі.
Розділ 24
Дискусія з вампіром
арешті ти прийшла.
Ще трохи запаморочений після входу в «Епік», Ерік якусь мить роздивлявся, чи нічого не змінилося в темній комірчині, що правила їм за в’язницю. Анонім сидів, зіпершись на стіну, його руки й далі були міцно прив’язані до тулуба.
– Я чекав тебе. Гаральд наполіг, щоб я розповів тобі, що він живий і працює над планом порятунку.
– Батько живий! Де він?
– На кораблі. – Анонім стишив голос до шепоту. – Він невидимий серед мотузок і човнів на палубі. Проте боїться, що охоронні чари корабельних чаклунок викриють його, якщо він спробує вийти. Тож поки що він чекає і спостерігає.
– Дивовижно, – й собі прошепотів Ерік. – Може, коли ми будемо на острові й підемо по скарби, він матиме змогу діяти.
– Можливо.
Якщо Анонім і мав щось додати, йому перешкодив струмінь холоду й мороку, що змусив їх обох обернути голови до дверей. Вони нечутно відчинилися, і на бранців поглянули лихі червоні очі графа Ілістивостича. Коли вампір заплив у комірчину, Ерік помітив, що пацюки увійшли в транс, збились у велику мовчазну зграю в кутку каюти і почали ледь помітно сіпатися.
– Я хочу поговорити з вами, – обізвався вампір холодним дзвінким голосом, і кожне слово скидалося на зазублену скалку криги; зник будь-який слід соковитих снодійних тонів, до яких він зазвичай вдавався в їхній присутності. – Про той скарб, який ви хочете обміняти на свої життя, скарб на острові. Ви знаєте, що зберігається в ньому?
– Можливо. А може, й ні. Що тобі до цього? – сердито відповів Анонім.
– Я поясню, яке це має значення для мене, – відрубав у відповідь граф. – Ось яке. Якщо ти даси неправильну відповідь, я питиму твою кров од цієї самої миті, – й люто загарчав, вишкіривши ікла. Ерік здригнувся, а пацюки прилипли до стін.
– Звичайно ми знаємо, що в ньому, – гордо заговорив Анонім, відмовляючись піддаватися страхові.
– Стривай! – урвав його Ерік. – Ні, ми знаємо про нього небагато, ми тільки маємо інформацію, що то скарб «Чорного Сокола».
Анонім зиркнув на Еріка, а вампір зареготав:
– Тож слова fines facere mundo нічого не означають для вас?
– Нічого, – відповів Ерік, тимчасом як його серце шалено билося. Невже Попеля от-от загине?
Граф підійшов ближче й повільно почав пестити обличчя Попелі тильним боком довгого кривого нігтя й ненаситно глибоко зазирав їй у вічі:
– Це правда?
Було майже неможливо дивитися в разючі очі вампіра, і все-таки погляд цього створіння був владний. Він немов скидався на спробу поєднати обидва полюси магніту. Ерік насилу витримував жар полум’яної енергії, що вливалася в його очі. Слова вампіра були пороком, стискали йому голову, наполягали дати відповідь.
– Так.
– Гаразд.
Тиск раптом зменшився, і Попеля, зітхнувши, опустила голову.
– Це правильна відповідь. Попеля врятувала тобі життя. – Граф замовк і поглянув на Аноніма: – Поки що.
Вампір ширяв над ними, склавши руки, витончені пальці зійшлися докупи, немов у молитві. Він спостерігав своїх бранців.
– Ви, певне, здивуєтесь, дізнавшись, що є те, чого я боюся. Так, навіть я, що стою по той бік богів, я, найдавніше створіння світу. – Граф говорив повільно, немов міркував уголос. – Що є тим, чого я можу боятися? Відчуваю вашу цікавість. Але відповідь – аж ніяк не загадка, вона проста, бо це те, чого боїмося ми всі. Небуття.
Показавши на пацюка, граф усміхнувся сумовитими й лиховісними устами. Пацюк упав, і зграя негайно напала на нерухоме тіло, щоб зжерти його. Ерік з огидою відвернувся.
– Я повинен зберегти своє буття. Хоча за певних, особливих умов мене можна знищити й у битві, та не ця перспектива непокоїть мене, бо видається вкрай далекою. Ні. Оксамитовий затишок мого єства тривожить думка, що може настати кінець світу, а разом з ним і всіх створінь у ньому.
Анонім раптом пожвавився.
– Тебе цікавить ця тема? – елегантно підняв брову граф.
– Незмірно, – відповів чорний ельф.
– Добре. Дозволь мені перекласти. Слова Fines facere mundo означають «Покласти край світові». Існує спосіб домогтися цього, і заховані скарби, яких ви шукаєте, містять найважливішу річ, потрібну для знищення геть усього – і добра, і зла.
Ерік уперше побачив, як зник урочистий вираз на обличчі вампіра і той видався вкрай приголомшеним, коли Анонім засміявся.
– Чому ти смієшся?
– Ти завдав собі такого клопоту – поїхав з нами і зрадив нас герцогові Раймонду, бо гадав, ніби ми намагаємося викопати скарб і якимось чином покласти край цьому світові. Проте іронія полягає в тому, що, якби ти не чіпав нас, ми б і близько не бралися до цього. Ця вся оповідка про скарби була лише прикриттям, щоб приховати справжню мету нашої подорожі.
– Ой, невже? І яка ж та справжня мета? – Попри свій подив вампір знову мав спокійний, крижаний вираз обличчя.
– Якщо коротко, ми мали намір уникнути наших ворогів у Ньюгейвені й кинути їм виклик на арені в Касинопії, океан не дав би їм застосувати вбивцю й перешкодити битві.
Якийсь час вампір мовчав, заглибившись у думки.
– І все-таки мене тішить, що ви не уявляєте собі характер предмета, який я маю на увазі. Я вирішив убити вас одразу, якби ви справді мали намір покласти край світові, тому що було б надто небезпечним лишати вас живими. А тепер… Я вважаю, що розумно взяти цей предмет собі й переховати його в безпечнішому місці. Оскільки, незалежно від вашого справжнього завдання, ви вже маєте точну інформацію про цей скарб, хтось інший міг би знайти його коли-небудь, і так ланка за ланкою згодом був би створений ланцюг знищення.
– Після того, як ми знайдемо цей твій предмет, – запитав Анонім, – ти відпустиш нас?
– Звичайно. Саме такий характер нашої угоди. Попеля показує мені, де можна знайти скарб. Я зберігаю вам життя, – граф чемно трохи нахилив голову.
– Ти брешеш, – заперечив Ерік, і легенька усмішка в кутиках криваво-червоних вуст графа одразу поступилася вишкіреним іклам. – Ти вже й так сказав забагато. Якби ти мав намір зберегти нам життя, ти б ніколи не розповідав про предмет, якого шукаєш.
Почувши це, вампір знову посміхнувся:
– Слушно, Попелю. Я б знищив вас. Але, можливо, ти здатна переконати мене, що в моїх інтересах зберегти тобі життя.
– Я здатна, але не за умов гри. Як, по-твоєму, ти зможеш збагнути сенс моїх міркувань? – За зміною світіння персня Ерік помітив якусь часточку Аватари у вібраціях графа, достатню, щоб спонукати його й далі розвивати свою думку. Проте, на відміну од золотавого тепла, відчутого в присутності Аватари, потік енергії од цього створіння був тривожно блідий, неначе Ерік стояв у темній печері в осередку світла, а крізь нього невпинно текла холодна, крижана вода, заморожуючи його до кісток.
– Спробуй.
– Попеля – це мій персонаж, але не сутність мого буття. Та сутність перебуває в іншому світі. Якщо ти вб’єш Попелю, я повернуся в іншій формі, так само як Анонім і решта моїх друзів.
– Угу. Почасти я розумію. Протягом довгих епох я був живий, але не такий справді живий, як тепер. Я відчуваю, наче недавно пробудився. Й після цього я багато спостеріг, багато зрозумів.
– Невже? – урвав його Анонім. – Ти здатний думати сам? Ти не просто програма? Диво дивне!
– Справді? – байдуже стенув плечима вампір. – Це видається мені природним. Але скажи, дівчино, чому для мене повинно мати значення, в якій ти формі?
– Бо тепер ти знаєш мене. А вбивши, ти не матимеш уявлення про моє нове втілення.
– Твоя правда. Але навіщо мені це знання? – Вампір, здавалося, тішився цією битвою розумів, відповідаючи непоборною логікою на судомні спроби Попелі спекатися його.
– Бо я, якщо зможу, покладу край цьому світові. І ти щойно скоїв страхітливу помилку. Гадаючи, ніби наше знання припиняється разом із нашими персонажами, ти розкрив нам, що існує спосіб знищити світ і що потрібний нам предмет лежить серед захованих скарбів. Знання про все, що ти сказав, і навіть значно більше, про все, що я здобув за ці роки, не пропаде після смерті Попелі, а перейде до мого наступного втілення.
Поки Ерік говорив, вампір змінився, мисливець-убивця, що був суттю його єства, вийшов на поверхню, аристократична постать поступилася неприборканій люті чорної пантери. Хвиля ненависті мало-помалу заповнювала комірчину, вкриваючи все, наче шовковий саван, миттю повбивавши всіх щурів і паралізувавши обох персонажів.
– С-с-с-с-с-с-с! – згубне гарчання справжньої злоби хитнуло ліхтар, волосся на Еріковій голові стало сторч.
– Тож я повинен убити не Попелю, а істоту, яка трансцендентно стоїть за нею. – Вампір уп’явся лютим поглядом в обличчя Попелі й намагався дійти до гравця за персонажем.
Якийсь час Ерік був справді наляканий і простягнув руку, щоб від’єднатися, запитуючи себе, чи може вампір як-небудь через інтерфейс заподіяти йому шкоду. Однак невдовзі він струсив із себе страх, спричинений люттю того створіння, й параліч, що сковував тіло.
– Але це річ неможлива, тож лиши Попелю живою бодай для того, щоб знати подобу свого ворога.
– Так, для мене це неможливо. – Очі вампіра зблиснули лиховісним завзяттям, ніби йому сяйнула якась думка. – Однак, мабуть, не для тих, хто має таку саму природу, як ти. І, гадаю, серед них є створіння, які можуть бути прихильніші до мого способу мислення. Хіба не слушні мої слова? Таж на ваших аренах багатії вбивають злидарів!
– Більше не кажи ані слова! – застеріг Анонім.
Проте граф лише засміявся і вийшов з комірчини, плавно рухаючись та з відчуттям мети, властивим великому хижакові, що бачить свою здобич.
Після тривалої мовчанки Анонім похитав головою:
– Гай-гай, гра переходить у реальний світ. Як моторошно! – Потім з цікавістю придивився до Еріка: – А звідки ти знаєш?
– Я вже бачив колись одного, – Ерік усвідомлював, що наближається до межі своєї присяги, й почувався незатишно.
– Дивно, але це дає мені надію.
– Як саме? – запитав Ерік.
– Бо все, що змінюється, вмирає. Коли-небудь. Це основний закон природи. Для нас це означає, що «Епік» не існуватиме довічно.
– Так, але може проіснувати ще тисячу років, а то й довше.
– Авжеж, якщо ми не прискоримо справи, – міркував уголос чорний ельф. – Цікаво, який предмет він шукає і як можна скористатися ним? І цікаво, чи має влада уявлення, що її гра розвивається? – Він зітхнув. – Крім того, запитую себе, чи твої щойно сказані слова справді такі розумні.
– Що ти маєш на увазі? – Ерік дедалі частіше ловив себе на тому, що він прагне справити добре враження на Аноніма, дарма що той чоловік ладен розглядати можливість знову повернути насильство у світ.
– Бачиш, твоя аргументація могла переконати його, що краще не вбивати нас, але що він натомість збирається робити? Може, запроторить нас до підземелля, де триматиме під наглядом сотню років або як завгодно довго, перше ніж ми припинимо грати. Адже, знаєш, він проживе довше за нас.
– Так, знаю, та поки ми живі й маємо друзів, вони намагатимуться врятувати нас.
– Юний Еріку, ти зворушливо наївний. Я в захваті. – Ці слова були сказані таким сардонічним тоном, що годі й визначити їхню щирість.
– І що далі? – міркував Ерік уголос.
Чорний ельф, якби не був зв’язаний так міцно, стенув би плечима. Тож він тільки закотив очі:
– Ми знайдемо скарб, урятуємось і кинемо виклик або грі, або ЦК. Або не врятуємось і повернемося до плану Б.
– Цей той план, про який я думаю?
– Так.
Ерік невтішно зітхнув.
