Текст книги "Епік"
Автор книги: Конор Костик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)
Конор Костик
ЕПІК
Розділ 1
Смерть у родині
орський туман укрив кухонне вікно дрібними крапельками води. Ерік намагався не думати про страшну азартну гру, на яку наважилась мати, і, долаючи тривогу, пильно зосередився на шибці. Він навіть не ворушився, спостерігаючи, як водяні цяточки, немов поєднувані чиєюсь рукою, формували краплинки, які й далі зливалися між собою. Зрештою крапля ставала така велика, що вже не трималася на склі і, звиваючись, ковзала вниз, збирала по дорозі воду й повзла дедалі швидше, і то була справжня катастрофа у світі мільйонів крапелиночок туману.
Поруч з Еріком сидів батько і, здавалося, не менш пильно придивлявся до зачовганих візерунків деревини старенького столу. Понад годину ніхто з них не вимовив ані слова, їхні плечі аж згорбились від напруги. Нарешті почулися глухі кроки, спершу на дерев’яних сходах, а потім, уже трохи лункіші, на кахлях підлоги. Піднялася клямка на дверях і в кухню зайшла мати.
– Ну? – запитав Ерік, хоча, тільки-но мати ступила ногою в кухню, зрозумів з її блідого, виснаженого обличчя, що новина погана.
– Я загинула, – відповіла Фрея, і її тихий голос задрижав.
Гаральд підвівся й підсунув їй стільця. Вона вхопилася за стілець тремтячою рукою й важко осунулась на нього, уникаючи їхніх занепокоєних очей.
– Отже, отрута не зарадила? – лагідно запитав Гаральд.
– Ні, – похитала вона головою. – Я не змогла пробити його панцер.
Узявши дружину за руки, Гаральд намагався заспокоїти її:
– Ти доклала всіх зусиль. Ми знали, що це майже неможливо.
– Принаймні вона боролася, – зненацька підвівся Ерік, що засидівся, і тепер енергія аж прискала з нього. Батько був не лихий чоловік, але інколи Ерік не міг погамувати неприязні до нього, що з’являлася невідомо звідки й лютувала в його серці. Мати в усякому разі вийшла на арену від імені їхньої родини, вона справді смілива. А Гаральд ні на що не наважився, він завжди ховався.
– Ми ще знайдемо якийсь вихід, – мовив Гаральд, навмисне не звертаючи уваги на Еріка, і обняв Фрею.
– Хіба? – здушено наполовину зойкнула мати, й, почувши цей звук, Ерік аж здригнувся, усвідомивши, що вона теж уже не може знайти відповіді. Страшно було бачити чоловіка, який ніколи за все своє життя жодного разу не міг подолати страху. – Будьмо чесні поміж собою. Хай там як, ми дійшли до того, – на її очах забриніли сльози, – що невдовзі нас, мабуть, переселять.
Переселення. Праця на фермі, де вони жили, була тяжка. Але не така жахлива, як у вугільних копальнях, у соляних ямах та на багатьох інших роботах, які треба було виконувати на планеті Нова Земля. Переселення означатиме виїзд з Остерфіорда й розлуку з товаришами, а можливо, навіть із батьком-матір’ю. Їхнє життя вже не належало їм.
– Батьку, а чому ти не кинеш виклик?
– Помовч! – сердито гаркнув Гаральд. – Я однаково не погоджусь.
– Мовчу. Я й не хочу нічого. Вже не хочу. Тепер це не має сенсу. – Ерік відчув, як зривається його голос, і замовк, переводячи дух. – Хіба може щось бути гіршим за переселення?
– Є й гірші речі! – лиховісно відповів Гаральд.
– Еріку, облиш. Ми вже тисячу разів говорили про це, – вперше, відколи зайшла до кухні, Фрея підвела голову й зустрілася очима з поглядом сина. – Твій батько не може боротися за нас. Оце й усе.
– Але чому? – наполягав Ерік.
– Не знаю, – спохмурнів Гаральд.
– Крові та помсти! Мені вже чотирнадцять. Я досить дорослий. Дозвольте мені.
– Ні.
Навіть не усвідомлюючи, що він чинить, Ерік жбурнув об стіну фаянсову чашку, яка трапилася під руку. Чашка крекнула, лишивши на побіленій стіні червонуватий слід, скалки приснули на всі боки й лунко посипались на кахлі. Всі троє мовчки дивилися на них. Ерік знав, що в них на думці: родину от-от має спіткати тяжке лихо, а вони шкодують про таку дрібницю, як розбита чашка. А втім, його гнів майже одразу вщух, він збентежився й відчув провину: адже справді змарнував добро.
Поки вони мовчали, не знаючи, що казати, на подвір’ї почулися чиїсь кроки. Мерщій підвівшись, Фрея заходилася збирати черепки. Потім хтось постукав у двері.
– Заходьте! – Гаральд або не зважав на те, що гості побачать розбиту чашку, або таки хотів, щоб побачили.
Упурхнула золотокоса дівчина, за нею увірвався вітерець і ступив її кремезний брат.
– Ласкаво просимо, Інгеборг, Б’єрне, – привітав Гаральд юних сусідів. Фрея поклала черепки за відро й випросталася.
– Добридень. Ми співчуваємо вам з приводу поєдинку, – щиро сказала Інгеборг. Б’єрн позаду виразив своє співчуття кивком голови.
Силувано всміхнувшись, Фрея заправила за вухо неслухняне пасмо волосся:
– Дякую. І подякуйте своїм батькові-матері за меч і зілля. Мабуть, на них пішли місяці праці. Мені прикро, що вони змарновані.
– Ет, не переживайте, вони не жаліють за ними. Ви боролися за добро для нас усіх. Нам страшенно бракуватиме вас, якщо вам доведеться виїхати. – Жваве обличчя Інгеборг раптом спохмурніло, немов вона пошкодувала про свої слова.
– Еріку, вдягни куртку й піди погуляй із друзями. Нам із мамою є про що поговорити, – показав рукою на двері Гаральд.
– Еге ж, і завжди за моєю спиною.
Виходячи, Ерік бахнув дверима, клямка дзенькнула й не запала. Помітив, що Б’єрн та Інгеборг стривожено перезирнулись, але ніхто не озвався. Всі троє мовчки пішли від садиби, насунувши на голови каптури шерстяних курток, і тепер кожна голова опинилась у своєму окремому світі. Ерік ішов швидкою, сягнистою ходою, дарма що Інгеборг інколи доводилось підбігати, щоб не відстати від нього. Зате Б’єрн незмінно ступав позаду розміреною ходою. Тільки тоді, коли вони вийшли на пагорб і побачили море, Ерік трохи полагіднішав. Немає сенсу роздмухувати свій гнів і відчай, надто перед друзями, які прагнуть лише допомогти йому.
Позаду них лежали цілі гектари оливкових дерев, посаджених рівненькими, але нудними рядами, що тяглися в безмежність від невеличкого сільця, яке складалося з шести садиб і великої круглої будівлі, де містився оливковий прес. То був його рідний край, село Остерфіорд. Попереду, в бік моря, простягався голий, піщаний схил пагорба. Неподалік од них лежала величезна кам’яна брила, що захищала од вітру з моря. Діти часто ховалися за нею, тож і тепер присіли коло її підніжжя.
– Еріку, не сумуй, – мовила Інгеборг, – несміливо кладучи на його руку свою теплу долоню. – Може, ще не все так погано. Навіть якщо вас переселять, то, можливо, до соляних ям. Тобто ви житимете в Гоупі, звідси туди недалеко.
– І, хай там як, – додав Б’єрн, – Центральний Комітет не ухвалить такої постанови до випуску. Це дає тобі шанс.
– Ви дивилися? – змінив тему розмови Ерік.
– Так. Ми всі були на арені, принаймні всі з Остерфіорда і чимало людей із Гоупа, – обережно глянув на Еріка Б’єрн, і на його широкому, м’ясистому обличчі з водявими зеленими очима застигло запитання.
– Чекання було нестерпним для мене. До того ж я хотів бути вдома через матір. – Ерік на мить замовк. – А вона добре билася?
– Дуже добре! – вигукнула Інгеборг. – Вона справді майстерно володіє ятаганом. Але ти знаєш, із ким їй довелося битись. У Рагнока, мабуть, тільки сам обладунок коштує десять тисяч золотих візантинів.
– Більше, – поправив Б’єрн, який добре знався на вартості зброї та обладунків.
– Як це несправедливо! – Жалість до себе Ерік звичайно вважав за ознаку слабкості й ніколи не давав їй запанувати над собою, не кажучи вже про те, щоб виявити її перед друзями. Однак теперішні обставини були незвичайні. Адже лихо полягає не тільки в тому, що його, напевне, пошлють туди, де навколо будуть самі чужі й він буде змушений тяжко працювати, а й у тому, що батько-мати й досі вважають його за дитину, якій не можна довіряти і з якою не можна говорити про майбутнє, що загрожує їм усім. Натомість сам Ерік вважав, що він відданий родині, гідний довіри й уміє тримати язик за зубами, якщо треба зберегти таємницю.
– Звісно, несправедливо. Зовсім несправедливо й нерозумно. Ваша родина не винна, що зламалася сонячна панель. Таке лихо могло спіткати кожного. Чому вас треба карати? – Інгеборг сердилася, її бліді щоки спалахували рум’янцем, і тільки тепер можна було добачити схожість між стрункою дівчиною та її кремезним братом.
– Авжеж. Таж і нова родина не зможе виробити свою квоту без тієї енергії. Насправді немає ніякого сенсу переселяти вас, – сказав Б’єрн, зав’язуючи шнурки на комірі куртки, щоб захиститися від холодного вогкого повітря.
– А чи Центральний Комітет думав коли-небудь, що означає розлучати друзів і родини? Про те що ми можемо вдіяти? Кинути їм виклик бодай у найменшому – це загинути на арені, як твоя мати. Не кажучи вже про те, щоб запропонувати справді радикальні зміни, – Інгеборг розшарілася, звертаючись не меншою мірою до себе, ніж до Еріка.
– Чи мріяла ти коли-небудь про боротьбу з Центральним Комітетом і перемогу? – запитав її Ерік, ця думка зринула з глибин його серця, де він зазвичай ховав її, окрім тих митей, коли розмірковував про майбутнє.
– Завжди, – глянула на нього Інгеборг, їхні очі зустрілися, й Ерік побачив цілковите розуміння. Він радів, що нарешті висловив своє потаємне прагнення.
– А я ні, – озвався Б’єрн, стенувши плечима й увиразнивши таким чином свій прагматизм. – Такі мрії нереальні.
Трохи віддалік од них сів зяблик, шукаючи прихистку й заклопотано крутячи навсібіч головою, щоб роздивитися геть усе крихітними чорними очима. Тепла рука, що лежала зверху на Еріковій, напружилася: Інгеборг мимоволі заціпеніла, щоб не злякати пташки. Приязнь і підтримка друзів були великою розрадою для Еріка, тому перспектива втратити їх була ще тяжчою, ніж думка, що доведеться працювати у вугільній копальні.
Вітерець, що легенько ворушив дрібненькі пір’їни зяблика, тож здавалося, ніби в пташки хутряний комірець, раптом повіяв дужче й забрав із собою пташку.
У ті короткі миті Ерік у глибинах своєї душі ухвалив постанову, що сповнила його радістю. Хоч яким неможливим видавався той намір, він вирішив боротися з Центральним Комітетом і помститися за смерть матері.
Розділ 2
Похвала красі. Знову мертвий
рік голосно зітхнув й у відчаї потер вухо, передчуваючи розпач матері, коли вона дізнається про його намір.
Намагаючись знайти спосіб кинути виклик Центральному Комітетові, Ерік ішов на ризик, який ще ніколи не загрожував йому в «Епіку». Він був готовий загинути, шукаючи помсти й потрібної йому інформації. Але мати не зрозуміє його. Вона ще сподівалася, що Ерік уникне переселення, показавши добрі результати на щорічному випускному турнірі. З цього погляду кожна смерть була нещастям, яке знищувало все багатство та спорядження, набуті персонажем Еріка. Якщо він і далі буде такий необережний, то вийде на турнір практично голий і стане легкою здобиччю для першого-ліпшого десятирічного хлопчака, що встиг придбати іржавого кинджала.
Ерік уже вирішив від’єднатися від «Епіку», як йому спало на думку, що слід принаймні підготувати собі якийсь новий персонаж. Крім того, це був спосіб відсунути мить, коли доведеться сповістити батькові-матері недобру новину.
# СТАТЬ: ЖІНОЧА
Цей вибір стався майже мимоволі, тож Ерік і сам здивувався. Уперше він вибрав жінку. Зазвичай люди дотримуються своєї статі, ба навіть намагаються загалом якомога уподібнити персонаж до власної особи, можливо, тому, що дуже багато шлюбів урешті-решт були результатом зустрічей під час гри. Хай там як, порив стати жінкою сподобався Ерікові. Можливо, як жінці йому щаститиме більше.
Ерік переглянув величезну базу даних жінок. Він зупинився на невеличкому блідому обличчі з рудими косами, зеленими очима й кількома цятками ластовиння. Своїми рисами новий персонаж був схожий на Еріка, хоча він, як і мати, мав темне волосся й карі очі. Потім, на відміну од решти гравців, Ерік витратив усі свої початкові очки на красу.
Поважні гравці, а увесь світ складався з поважних гравців, ніколи не марнували на красу жодного очка, яке можна було витратити на практичні атрибути, скажімо, бойову майстерність, ремісничі вміння, зброю, магічні предмети й чари. Тому весь загал гравців «Епіку» складався з понурих, сірих гуманоїдів.
Його друзі либонь будуть вражені; мабуть, неможливо пояснити їм свій вибір, так само як немає жодного раціонального аргументу на користь відмови од усіх практичних переваг задля краси. Напевне, можна просто сказати, що створення привабливого жіночого персонажа – його примха, бо Ерік знав, що та жінка недовго існуватиме у світі. Почасти це було правдою, але водночас Ерік відчував, що вона є справжнім відображенням настрою, який охопив його, – настрою нонконформізму, прагнення кинути виклик усталеним традиціям гри.
Хоч з якого боку поглянути, та жіночка створювала незабутнє враження. Вона приголомшувала. Не мала ніякої зброї, стояла в штанах і блузці, видавалася гнучкою та впевненою, й відчувалось, як у ній нуртує енергія.
# УСМІШКА
Вона зухвало усміхнулася Ерікові, й серце йому аж підскочило: міміка її обличчя була жвава, наче в живої жінки. Команда «усміхнись», яку він давав будь-якому зі своїх попередніх персонажів, приводила тільки до того, що сірі багатокутники їхніх голів виконували мімічний рух, який годі було відрізнити од гарчання. Ерік голосно засміявся, розганяючи хмару своєї недавньої смерті. Як кумедно! Вона, можливо, не проіснує й тижня, надто коли взяти до уваги його план, але він уже пройнявся ніжністю до свого нового alter ego, другого Я. Він виставить її, і вона викличе численні запитання. Вона більше скидалася на НІП – породжений комп’ютером He-Ігровий Персонаж, ніж на персонаж гравця.
# ПОМАХ НА ПРОЩАННЯ
Прощаючись, вона махнула рукою.
Від’єднавши навушники та рукавички од комп’ютера, Ерік випростався й потягнувся. Знову потер вуха, затерплі після чотирьох годин перебування в навушниках – чотирьох неоціненних годин, даних йому, щоб він мав змогу наздоганяти інших персонажів «Епіку» своєї вікової групи.
Поки він заглиблювався в «Епік», землю непомітно вкрили сутінки. Батько-мати й сусіди, певне, вже повернулися із саду. Мабуть, ретельно чистять від іржі залізні інструменти або готують вечерю. Миготливе світло в коридорі свідчило, що внизу палахкотить вогонь. Пора йти і слухати, як йому докорятимуть. Ерік повагом і повільно спускався голими дерев’яними сходами.
– Хай йому біс! – долинув з кухні материн голос.
– Що сталося, мамо? – запитав Ерік, заходячи до кухні.
– Ой, Еріку, я й не знала, що ти вдома, – зітхнула мати. – Піч не горить як слід. Гарячої води взагалі немає.
Вона видавалася втомленою, але потім її обличчя засвітилося надією:
– Ну, а сьогодні ти маєш успіхи?
– Що ж, і так, і ні. – Аж ніяк не бажаючи розчаровувати її, Ерік підійшов до столу й сів, дивлячись на плетену солом’яну підставку.
– І так, і ні?
– Я загинув. Але дізнався…
– О ні! Невже знову? Ох, Еріку, чому тобі так не таланить? Скоро випускний турнір, і ти не матимеш шансу. – Зненацька мати замовкла. Адже обоє знали, що вона казатиме далі. Сіла за стіл і дивилась на сина, аж поки з її очей потекли сльози. Не маючи сили дивитися на неї, Ерік, тяжко засмучений, вивчав свої руки. Він чудово розумів її, але дотримувався свого нового, нетрадиційного підходу до гри.
– Еріку, послухай мене задля твого власного добра. Батька й мене невдовзі кудись переселять, але ти однаково маєш шанс виграти якийсь варіант вибору свого майбутнього. Я просто не розумію, чому ти відкидаєш його.
Ерік не відповів, не бажаючи ще дужче засмучувати матір, але й не готовий погодитися з її думкою.
– Побачимо, що скаже батько. – Фрея підвелася й відчинила двері на подвір’я. – Гаральде, ти можеш зайти? – гукнула вона.
– Уже готова вечеря? – Еріків батько заніс до хати з дровітні оберемок дров. Усміхнувся Ерікові, але швидко відчув настрій: – Що сталося?
– Ерік знову загинув.
– Хвилиночку.
Мати і син мовчали, поки Гаральд складав дрова. Ерік аж похолов усередині від тривоги. Батько повернувся, струшуючи трісочки зі светра.
– Хто переміг тебе, сину? – неприязно запитав Гаральд.
– Знову Червоний Дракон, – з неохотою відповів Ерік, бо створювалося враження, ніби він тупий. Йому було важко пояснити.
– Знову? Це ж укотре? Втретє? – сів навпроти сина Гаральд.
– Учетверте.
Гаральд повільно кивнув головою:
– А скільки гравців до тебе відмовлялося далі боротися з ним?
– Не знаю, – лаконічно відповів Ерік. – Я відмовлюся тільки тоді, коли пересвідчусь, що боротися неможливо. Проте я маю свої причини. Його можна перемогти.
– Якщо так, чому досі ще ніхто не вбив Інріата, Червоного Дракона? – підвелася мати, склавши на грудях руки.
– Бо вони надто зосереджувались на боротьбі, щоб побачити те, що відкрилося мені.
– Що саме? – запитав Гаральд.
Ерік підняв очі від підставки, якою гралися його руки. Суворість у батьковому голосі поступилася нотці щирої цікавості.
– Характерну для дракона схему нападу, – квапливо відповів Ерік. – Бачиш, він атакує не найближчого супротивника, а того, хто завдає найбільшої шкоди.
– Розумні створіння зазвичай і чинять так, – кивнув Гаральд.
– Так. Але він розвертається серед атаки, якщо вирішує, що більшу загрозу становить якась інша постать.
– Ну?
– Треба точно розрахувати час, а розмір шкоди має бути однаковим. І тоді, якщо розставити як слід групу з трьох-чотирьох гравців, можна домогтися, що дракон усякчас кидатиметься на іншу мішень, насправді не вражаючи нікого.
– Я розумію твій задум, – похитав головою Гаральд, – але «Епік» спроектований дуже добре. Вони б ніколи не лишили такої прогалини в захисті дракона. Це, мій сину, нездійсненні наміри.
– Якби я показав тобі, ти б повірив.
– Еріку, це несправедливо, – сердито гримнула чашкою по столу мати. – Адже ти знаєш, що батько не може увійти в «Епік».
– Сину, ти знову мені дорікаєш? – зітхнув Гаральд, але, здається, не розсердився. Простяг руку й поплескав Еріка по руці. – Слухай, ти видатний гравець. Ти був ним, відколи вперше вдягнув навушники. Твої рефлекси бездоганні, й ти розумієш хитрощі та загадки, що їх накидає тобі світ. Але тепер ти дуже відстав. Поглянь на Б’єрна…
Ерік урвав батька глузливим сміхом. Гаральд спохмурнів:
– Б’єрн – поважний і статечний гравець. Кожна група потребує такого, як він. Б’єрн тяжко працює. Має невеликі, зате певні здобутки. В нього добрий і сильний персонаж. Мабуть, найкращий у школі.
– Мабуть, у малій сільській школі. Але він – ніщо порівняно з гравцями Майклгарда. А це означає, що, діючи як Б’єрн, ми ніколи нічого не доб’ємося від Центрального Комітету. Розумієш, я маю на увазі те, що нас збираються переселити. Як уникнути цього лиха? Треба ставити перед собою високі цілі.
– Що ж, Ерік має слушність. Коли востаннє вбивали дракона? – Гаральд глянув на сина, а потім несподівано усміхнувся: адже вони обидва знали відповідь.
– Тридцять років тому група з Майклгардського університету вбила Мнана Сорта, Чорного Дракона зі Снігових гір.
– І де вони тепер? Я й не дивуюсь, що майже всі вони стали членами Центрального Комітету, – сам відповів на своє запитання Гаральд.
Фрея, вочевидь роздратована таким поворотом розмови, підвелася, й невдовзі в кухні загримотіли шухляди з посудом.
Гаральд подивився на Еріка пильним поглядом блакитних очей, які, здається, оцінювали його. І прошепотів:
– Слухай, Еріку. Твоя мати аж захворіла. Вона вже й заснути не може вночі. – А потім заговорив досить гучно, щоб чула й дружина: – Тож будь серйозним, Еріку. Якщо ти щовечора входитимеш в «Епік» після роботи, то, можливо, ще матимеш змогу підготуватися до випускних змагань.
– Ми можемо навіть дати йому більше часу вдень, – додала Фрея, повернувшись обличчям до столу. – Тепер немає сенсу навіть намагатися виконати наші норми виробітку.
– Твоя правда, – погодився Гаральд. – Ну, то як, сину? Годі вже помирати. Годі драконів.
– Гаразд.
Ерікові аж серце зайшлося від думки про нескінченні години нудного нагромадження попереду, щоб він мав шанс назбирати досить мідяків для свого персонажа й придбати бодай мінімум основного спорядження.
– Ти обіцяєш? – примружила очі Фрея, відчувши нехіть у синовім голосі.
– Обіцяю, – відповів Ерік.
Розділ 3
Записка, карта й порада
адворі дощило, земля була надто грузька, щоб пересаджувати тендітні оливкові паростки з горщиків у поле. Отож Фрея послала Еріка в хату, щоб він розвивав у «Епіку» свій новий персонаж. Ерік мовчки нарікав, що йому довелося пообіцяти ніколи не йти до Інріата, Червоного Дракона, але, приєднавшись до гри, з насолодою пригадав, що кинув виклик традиціям Його новий персонаж був жінкою, яка, крім краси, не мала ніяких суттєвих атрибутів.
Ерік гармонізував себе з устаткуванням, і заграла невеличка музична скринька, повертаючи свої барвисті бочки й піднімаючи платформу, на якій стояла його рудокоса обраниця.
# ПОМАХ
Вона приязно махнула рукою, і Ерік усміхнувся їй у відповідь.
Перш ніж увійти в ігровий світ в образі цієї жінки, він ще мав вирішити кілька питань. Оскільки їй бракувало всіх атрибутів, крім краси, вона не матиме успіхів у жодній з основних дисциплін. Тому Ерік переглядав менш поширені варіанти: горлоріза, розбишаки, лицаря, азартного гравця, акробата, волоцюги – у списку були сотні варіантів. Ерік терпляче перечитував перелік дисциплін, які цікавили його, звернувши увагу на одну, що вирізнялася своїм незвичним описом.
«Розбишака
Розбишака подібний до пірата, це воїн, чия справжня домівка у відкритому морі. Проте розбишака має манери і стиль, достатні для створення враження в міському середовищі. Розбишаки поєднують уміння володіти легкою зброєю, багато навичок злодія і щось невловне від придворного денді. Коли доходить до літання на люстрі через залу, повну ворогів, відбивання мудрованих ударів шпаги, викрадення діамантів з корони, розбишацтво – єдина потрібна дисципліна».
Ерік не міг собі уявити, що ця дисципліна буде надто добра, бо за всі довгі години гри ще ніколи не натрапляв на розбишаку. А втім, усе може бути, бо ще ніхто ніколи не діяв точнісінько так, як задумали автори гри. Адже кожен знав, що багато століть тому гру створили для розваги колоністів, які в напівзамороженому стані долали незмірні космічні відстані. Ніхто не сподівався, що гра перетвориться на повільне нагромадження грошиків, ба навіть що її використають для розв’язку конфліктів, хоча, на думку Еріка, таке застосування мало більше сенсу. Ні, автори створили цю гру задля розваги. А щойно відкритий легковажний опис такої дисципліни, як розбишацтво, правив за ще один доказ, що проектанти створили ігровий світ не для невблаганних професіоналів з Центрального Комітету.
Отже, вона розбишака, і Ерік невдовзі пересвідчився в мудрості такої постанови. А тепер останній вибір. Важкий, як завжди. Яким буде його нове ім’я? Адже тепер він не може взяти власне ім’я, як підказувала традиція. Тоді, може, взяти материне ім’я й назватися Фреєю? Ні, Фрей і так забагато. Треба щось загадкове, хоч яким воно буде. Попелюшка. Вибір майже слушний, але, можливо, не слід брати точну копію казкового імені. Синбад-мореплавець. Персонажів із таким ім’ям поки що мало і то, звичайно, чоловіки. А як щодо Попеля-мореплавець? Що ж, тепер звучить так, як треба.
Ерік підтвердив свої варіанти вибору. Мить тиші й темряви, а потім пронизливий звук, що швидко наростає до крику, і супровідний йому спалах світла.
* * *
Він знов опинився у світі «Епіку».
Де це він? Відчуття такі, як і тоді, коли його тільки-но ознайомили з грою. Роззирнувшись уперше, годі було не здивуватись, якими напрочуд докладними і схожими на реальні були картини та звуки.
Горище, павутиння, прості меблі, віконце – з розбитою шибкою. За вікном – чайка, зіщулена на карнизі. Ліжко – чи є там хто? Надворі бурхав вітер, рипіла розхитана віконна рама. А в кімнаті чувся чийсь тяжкий віддих, майже хрипіння.
Ступив до вікна, потім ще раз. Попеля рухалась добре. Ерік відчував швидку реакцію на найменшу команду. Треба трохи потренуватися, щоб її не заносило. Ерік простяг руку до вікна. Дивно: замість грубого м’язистого кулака персонажа-воїна в нього тендітні жіночі пальчики. В розбиту шибку задував вітер. Ерік долонями протер її, лишивши на брудному склі ледь помітні сліди. Чайка на карнизі за вікном трохи відсунулася. Підняла голову й подивилась на хлопця ясним оком крізь скуйовджене вітром пір’я. Потім невдоволено крикнула, знялася в повітря і, круто розвернувшись, зникла, звіяна вітром.
Як довго його слід лишатиметься на шибці? Якщо його не буде кілька років, чи виднітимуться смуги? Власне, де межа складності «Епіку»?
Місце, де стояв Ерік, давало змогу зорієнтуватися. Внизу тяглася вузька й темна вулиця, але між похмурими будівлями було досить простору, щоб побачити віддалік високі корабельні щогли. Він опинився десь високо на горищі в старому кварталі Ньюгейвена поблизу доків. Ньюгейвен – одне з великих міст «Епіку». Якийсь час Ерік почувався розчарованим. Адже Ньюгейвен він знав дуже добре, а збуджує тільки щось невідоме. Зате в цьому місті йому буде неважко зустрітися з друзями. Як і переважна більшість нових гравців, вони перебували на північ від міста, полювали кобольдів, гоблінів і диких тварин.
Пора перевірити своє спорядження.
Зброя: кинджал для метання, рапіра.
Магія.
Їжа: буханець хліба, два яблука.
Напої: фляжка води.
Обладунок.
Сумка.
Гаманець: чотири срібні дукати, вісімнадцять шелягів.
Аж розпач бере. Гроші непогані, але без обладунку він буде вкрай вразливий у битвах. Годилося б купити щит, і на нього підуть майже всі гроші.
Потім Ерік натиснув меню вмінь.
Бій: фехтування, метання кинджала, фінти, захист, відбивання, глузування.
Злодійство: нечутне пересування, відмикання замків, оцінювання коштовностей, видирання на стіни.
Інші вміння: керування вітрильниками, плавання, їзда верни, співи, танці.
Що ж, чудово. Опис розбишаки не розчарував його. Не дивно: адже названо не всі вміння. Він ще ніколи не мав так багато для нового персонажа: майже всі початкові злодійські вміння й деякі головні бойові вміння. Крім того, згадано два вміння, яких Ерік раніше ніколи не бачив: глузування й танці. Танці – річ зрозуміла, хоча хтозна, чи стануть вони коли-небудь у пригоді? А от глузування – це що, бойове вміння? Цікаво. Треба запитати Б’єрна – або ж випробувати й побачити, що станеться.
Знову переглядаючи бойові вміння, Ерік збагнув, що йому не треба купувати щит і навіть не треба мати важкого обладунку. Ухиляння, захист і відбивання – це все вміння, ефективність яких зменшується, коли вага завелика. Натомість йому треба покладатися на швидкість рухів.
Гаразд, пора вирушати. Можливо, спершу слід дещо купити, перш ніж іти на бойовища, оті неймовірно нудні майданчики для сутичок. Він має дослідити великий і складний світ, але пообіцяв матері, що цього разу виживе. А це означає: знову і знову вбивати тих самих створінь, виймати шеляги з їхніх гаманців або продавати їхні шкури, якщо то дикі тварини.
Почасти щоб відсунути мить виходу на знайому територію, а почасти зі щирої цікавості Ерік знов оглянув кімнату. Ох, звичайно, хтось спить. Підступивши до ліжка, Ерік побачив сивобородого літнього чоловіка, що закутався в ковдру й відвернувся до стіни. Помітивши одну незвичайну деталь на обличчі чоловіка, він одразу міг сказати, що то НІП. Один із сотень тисяч персонажів, контрольованих комп’ютером, що був у серці «Епіку». Ерік простяг тоненьку руку й торкнув чоловіка за плече.
– Га? Що? – тяжке дихання затихло. Очі чоловіка розплющились.
# УСМІШКА
– Ой, Попелю, це ти! – бородань раптом усміхнувся у відповідь. – Доню, мені завжди втішно бачити тебе. Ти така гарна.
Персонаж знерухомів.
– Я теж дуже втішена, – спробував оживити його Ерік.
Ніякої відповіді. Старий заціпенів із широкою усмішкою на обличчі.
– Донька? – запропонував Ерік. Зазвичай розмови з НІПами вкрай недовгі й треба дотримуватись провідних слів із попереднього речення.
– Ох, ти завжди була мені за доньку, відколи я знайшов тебе і взяв на борт корабля. Пам’ятаєш «Чорного Сокола»?
– Я пам’ятаю «Чорного Сокола», – відповів Ерік, не відступаючи од теми.
– Прокляття герцогові Раймонду! – зненацька спохмурнів старий. – Зрадивши нас і потопивши «Чорного Сокола», він прирік нас до життя у злиднях. Я вже надто старий, щоб знову братися до піратства, а от ти, ти підеш далеко. І помстишся за нас усіх, і за мене, й за екіпаж.
– Я помщуся за нас усіх, – як і годиться, відповів Ерік.
– Я знаю, що помстишся, – задоволено усміхнувся старий. – На жаль, я нічого не можу тобі дати, крім записки, карти й поради.
– Якої поради?
Відповіді немає.
– Якої записки?
– Це рекомендаційний лист. Просто віддай його капітанові будь-якого корабля, і немає сумніву, що тебе візьмуть у члени екіпажу. Там сказано про твої навички в мореплавстві і стоїть моя печать: «Капітан Акуло з «Чорного Сокола».
У руці з’явився сувій із червоною восковою печаткою, і Ерік проворно поклав його собі в сумку. «Цікаво, – думав він. – Набагато цікавіше, ніж його попередні персонажі. Жоден із них не мав власного пошуку від самого початку. А може, й мали, – раптом усвідомив хлопець, – але він ніколи не помічав, бо шкодував час на розмови з НІПами, які були поряд».
– Якої карти?
– Ага, юна Попелю. Я зберігав цю карту довгі роки, бо мав надію знову придбати корабель, а тепер для мене вже надто пізно. На цій карті показано місце, де ми заховали скарби, захопивши «Королівського Посланця».
У руці Еріка з’явився ще один сувій, і він розгорнув його. То була морська карта групи островів – Черепних островів. Дві довгі риски перетинались у точці, позначеній знаком оклику.
– Де ці Черепні острови?
– Далеко-далеко на заході. Треба плисти до Касинопії і там докладно розпитати.
– Які скарби?
– Там заховано сотні золотих монет і багато іншого.
– Чого саме?
Відповіді немає.
– Чий то був корабель, «Королівський Посланець»?
Старий і далі мовчав, дивлячись на Попелю. Поклавши карту до сумки, Ерік спробував інше запитання:
– Яка ж порада?
Цього разу старий схопив Попелю за руку й міцно стиснув її.
– Не довіряй нікому. Я не знаю жодного капітана, який поділився б із тобою скарбами. Якщо вони дізнаються, що в тебе є карта, вони викрадуть її, а то й гірше. Щоб дістати скарби, тобі треба мати власний корабель. І то добре захищений. На Черепних островах живе багато небезпечних істот. – Зітхнувши, старий знов упав на ліжко.
– Які істоти? Який захист?
Подумки стенувши плечима, Ерік приготувався піти.
# ПРОЩАВАЙ
– Прощавай, доню. Щасти тобі в подорожах. І провідуй інколи мене.
– Інколи я провідуватиму тебе.
– Дякую, Попелю. Мені бракуватиме твоєї краси. Але тобі вже пора ступати на свій шлях у світі.
# ПРОЩАВАЙ
Капітан Акуло втомлено махнув з ліжка рукою й відвернувся.
