Текст книги "Епік"
Автор книги: Конор Костик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)
Розділ 9
Гарячка і переживання
лідий, похмурий світанок розмалював Ерікову кімнату сірими барвами. Він прокинувся рано і якийсь час, ще дрімаючи, дивувався, чого йому треба вставати так рано. Може, Великий Ерік запросив його піти куди-небудь? Ні, це було марення. Потім Ерік згадав і побіг до ванної, його нудило і він виблював. У роті лишився присмак зелених яблук.
– Мамо! – прихилився Ерік до одвірка в кімнаті батька-матері. Вони обоє ще спали в ліжку, видніли їхні умиротворені обличчя. – Мамо! – голосніше повторив Ерік.
Фрея підвела голову, розплетені каштанові коси розсипались їй по обличчю:
– Еріку? Що сталося?
– Я занедужав.
– Іди й ляж у своїй кімнаті. Я за хвилину підійду.
Стеля в Еріковій кімнаті вже посвітлішала, її грубий тиньк і пасмуги вапна нагадували йому снігові краєвиди, які можна створити в амфітеатрі, граючи в «Епік».
– Еріку, що сталося? – приклала мати йому руку до чола.
– Мене нудить. Мені болить живіт.
– Де саме?
– Тут, – поклав руку Ерік одразу нижче пупка. Тепло руки трохи заспокоювало.
Відгорнувши спітнілий чуб у сина на лобі, мати поцілувала його, її вуста були холодні.
– Ой, Еріку, ти гориш! Як, по-твоєму, ти доїдеш на возі до Гоупа? Щоб тебе там оглянули лікарі?
– Атож. На возі. Ліван повезе мене, – бурмотів Ерік, тимчасом як гарячка палила його мов вогнем.
Поїздка до Гоупа тривала цілу вічність, і все-таки вони добулися туди миттю. Гаральд дістав Еріка з хутр, у які його закутали в дорогу. Хлопець раптом відчув, як його морозить, і затремтів усім тілом. Лікарня схожа на бібліотеку, думав він, багато вікон. Іти для нього було надто великим зусиллям, тож коли люди взяли його за кінцівки та голову й понесли, він не опирався. Ліжко, в яке його поклали, було біле й холодне.
– Привіт, юначе, – сказав йому, всміхаючись, лікар із добрим обличчям. – Ти покажеш мені, де болить?
Лікар підняв простирадло, й Ерік показав.
– А коли я тисну, болить дужче? – Ерік похитав головою. – А коли відпускаю? – Тільки-но лікар забрав руку, як Ерік аж затіпався од нестерпного болю. – Що ж, біль дуже гострий. Так? – опустив простирадло лікар і вийшов разом із батьком.
Проте Гаральд невдовзі повернувся.
– Еріку, – мовив він, сідаючи поруч із сином.
– Що?
– Кожна людина має орган, відомий як апендикс. Інколи він запалюється і його треба видалити. Тут немає нічого незвичайного. Однак після видалення якийсь час треба полежати в лікарні. Лікар каже, нам дуже пощастило, що мама здогадалася негайно привезти тебе сюди. Могло б бути набагато гірше, але тепер усе буде гаразд.
– Справді? І я міг би вмерти?
Батько завагався:
– Можливо.
Це добре. Адже друзі здивуються ще більше, коли він розповість, що міг умерти.
– А втім, це несправедливо, – буркнув Гаральд.
– Що саме, батьку?
– Якби ти жив у Майклгарді й був старшим гравцем в «Епіку», вони б ставилися до тебе інакше. – Гаральд замислився. – Або якби ми мали тисячі золотих візантинів.
Ерік бачив, що батько розгніваний, але не розумів його розмірковувань.
– Лікар каже, що необхідне обладнання тут зламалося понад двадцять років тому. Отже, вони мають удатися до хірургічного втручання. В тебе лишиться рубець, який довго гоїтиметься.
– Як довго?
– Два тижні.
Аж зойкнувши од розпачу, що на якийсь час здолав навіть гарячку, Ерік збагнув, що мав на увазі батько:
– Але ж, тату, тоді має відбутися перший етап випускного турніру!
– Атож, – протяжно й сумно зітхнув Гаральд. – І все-таки, синку, твоє здоров’я найважливіше. І, зрештою, тебе ніхто не квапить вибиратися з Остерфіорда.
– Знаю. Але ж ідеться не про мене. Я думаю про інших. – У голові хлопця закрутився вихор думок і почуттів. – Що станеться з командою? Адже ми всі заявлені як «Остерфіордські гравці». Інні, BE, Сігрид. А Б’єрн навіть поступився своїм місцем у команді сільськогосподарської школи, щоб бути разом з нами. А як щодо наших тренувань? – Думки гарячково наздоганяли одна одну. Години тренувань на мисливських угіддях і на арені пропали марно. Його мрія про виклик Центральному Комітетові видається тепер нездійсненною фантазією.
Приголомшені Ерік і Гаральд довго сиділи мовчки.
Пополудні по Еріка прийшли санітари й поклали його на ноші на коліщатках. Поки його везли лікарняним коридором, ноші жалібно, немов налякана пташка, вищали після кожного оберту коліщат. Черк, черк, черк… Тиньк на стелі коридору порепався, а подекуди й зовсім відпав, там виднівся жовтуватий камінь. Зрештою санітари зупинили візок у кімнаті з великою рухомою лампою, спрямованою на нього, немов змія, що ладна кинутись.
Тривалий час Ерік лежав сам, чув, як десь далеко бахкають двері, і трохи боявся тієї змії. Потім до кімнати почали заходити люди, і хлопець уловив уривки розмови.
– Ви повинні зробити розтин отут і відгорнути шкіру так, аж поки зможете схопити запалений апендикс..
– Тут не повинно бути надто багато крові, а якщо буде, нехай одна сестра витирає тампоном, щоб ви бачили, що робите. Крім того, тримайте наготові затискач: адже ніколи не знаєш…
Саме тоді сестра збагнула, що Ерік чує їхню розмову:
– Будь ласка, візьміть і зробіть анестезію! – кинула вона.
– Ось, удихни.
Ерікові підсунули під ніс ядучий ватний тампон на кінчику довгого пінцета. Він удихнув.
Після операції Ерік прокинувся вкрай розбитий. Найменший рух озивався болем в усьому тілі, тож він лежав горілиць, дослухаючись до інших людей, що були в палаті. Відлуння кроків на твердій підлозі свідчило, що палата досить велика. Навколо скрізь тихенько звучали голоси, жоден із них не був досить гучним, щоб розчути окремі слова. День повільно минав, сутеніло, тіні спустилися з порепаної стелі й полізли далі, аж поки їх розігнало тьмяне світло олійних ламп.
Уночі було ще гірше, спати він міг лише уривками. Не спалося не тільки через те, що тіло все-таки забагато ворушилось, а й тому, що він опинився в дивній палаті. Ерік збагнув, що навколо нього хворі діти; інколи він чув звуки якоїсь невидної приглушеної діяльності, й ніколи не стихало ледь чутне бурмотіння.
Наступного дня медсестра, міняючи простирадла, наказала йому підвестися. То були тяжкі муки, й Ерік не йняв віри, яка жорстока та сестра, наполягаючи, щоб він сів на стілець поруч із ліжком. Ерік уперше після операції глянув на свій живіт. Ватно-марлева пов’язка, що була зверху, міцно приклеїлася кров'ю до тіла. Спроби відірвати її викликали гострий біль, ще страшніший за біль від згинання, тож він не чіпав її. Простирадла, які зібрала медсестра, теж були вкриті кров’ю.
Ерікові щодня ставало дедалі легше згинати тіло, коли він опускав ноги на підлогу. І щодня відлущувалося дедалі більше засохлої крові, аж поки нарешті він із великою полегкістю зміг зняти всю замащену кров’ю пов’язку. На ділянці нижче від шлунка, десь посередині між пупком і правою сідницею, проступав великий білий рубець. Він скидався на білого блідого хробака й мав майже тридцять сантиметрів завдовжки. М’які тканини були стулені докупи кільканадцятьма широкими стібками. Тепер Ерік, одягнений у видану в лікарні нову бавовняну піжаму, вже міг помаленьку ходити, тримаючись за болючий бік.
Якось пополудні батько-мати привели з собою його друзів. Вони зайшли, озираючись, майже несміливо, спантеличені розміром палати й кількістю людей, що були навколо ліжок.
– Я тут! Інгеборг! – помахав рукою Ерік, і друзі заквапилися до нього.
– Еріку, ми принесли тобі подарунки, – гордо проказала Інгеборг.
Сігрид подала йому горщичок меду.
– Ой, чудово! Дякую, Сігрид. Їжа тут жахлива, – поскаржився Ерік, ставлячи мед на столик коло ліжка.
– Б’єрне, дай йому свій подарунок, – підганяла Інгеборг, стараючись, щоб Ерік швидше побачив усе, що вони принесли.
– Еріку, на, – зніяковівши, Б’єрн витяг із сумки картонну коробочку. Зверху на ній був намальований човен у морі поблизу Остерфіорда. Ерік відкрив коробочку, всередині були сотні дрібних фрагментів мозаїки, зроблених із тоненького картону.
– Еріку, він витратив увесь день, вирізаючи їх. І, крім того, покрив їх лаком, щоб не стирався малюнок, – аж сяяли з радості очі Інгеборг.
– Я двічі намагався скласти цю картину. Але, підбираючи, ти завжди зможеш визначити, чи правильний фрагмент узяв, – сором’язливо пробурмотів Б’єрн.
– Дякую, Б’єрне. Це дуже гарний подарунок.
– А ось і мій, – Інгеборг витягла плутаний клубок мотузочок і планочок. Ерік подумав, що то лялька.
– Гм, дякую, Інгеборг, – мовив він і почав розплутувати, і аж потім побачив, що то рухлива скульптурка для підвішування.
– Я думала, вона нагадуватиме тобі про Остерфіорд, – радісно пояснила Інгеборг. – Дивись, ось черепашка з пляжу. А ось шишка з твоєї ялини. А це має бути твій віслюк. Тільки його важко зобразити. Бачиш? Я зрізала трохи шерсті з хвоста Лівана.
– Інгеборг, ти чарівниця! – засміявся Ерік. – Цікаво, чи дозволять вони мені повісити її отут на бильці.
– Звичайно дозволять. Б’єрне, прив’яжи її.
Старший брат почав роззиратися, шукаючи, в кого спитати дозволу. Потім, стенувши плечима й немов вибачаючись, підвівся зі стільця і прив’язав скульптурку до бильця. Вона хиталася, обидві руки повільно оберталися одна навколо одної.
– Інні, яка вона гарна! – захоплювався Ерік, дивлячись на теплі усмішки друзів. Для нього було справжнім одкровенням, що вони так турбувалися про нього й не полінувалися виготовити подарунки.
Ерік помітив, що BE чекає його уваги.
– Ось. Сподіваюся, ти ще не читав її, – подав йому книжку BE. А називалася вона так: «Уроки стратегії гри в «Епік».
– Ні, не читав, – з цікавістю розгорнув книжку Ерік. Зміст просто зачаровував: «Поєдинки», «Чари для битв просто неба» і багато іншого. – Здається, і справді дуже добра. Великий Еріку, дякую, що розлучився з нею.
– Не варто, – відмахнувся од подяки BE. – Я ніколи не мав часу простудіювати її як слід. А ти, застрявши тут на два тижні, може, й матимеш.
Обличчя друзів, такі осяйні і приязні, раптом спохмурніли.
– Як нам не пощастило, – зітхнула Сігрид.
Засмучена Інгеборг тільки скрушно похитала головою.
– Атож. А я і Б’єрн наступного року будемо дуже старі. Ми втратили свій шанс грати разом. Це кінець «Остерфіордських гравців», – констатував BE.
– А хто у вас є, щоб замінити мене?
Діти перезирнулися.
– Еріку, ми говорили про це й вирішили брати участь тільки в індивідуальному чемпіонаті. Адже без тебе було б уже не так, – пояснила Інгеборг, що була речником команди.
– Авжеж, – кивнув Б’єрн. – Не так цікаво.
– Саме ти робив команду. Адже в тебе така пристрасть до гри. Не годиться грати, якщо тебе немає, – пояснила Сігрид. – І, хай там як, ми б не зайшли дуже далеко без твоєї розбишаки. Вона була б нашою таємною зброєю.
– Мені дуже шкода, – сказав Ерік, соромлячись сліз, які набігли йому на очі і які годі було приховати.
– Еріку, не сумуй, – заспокоювала Інгеборг. – Ти маєш значення, а не гра. І невже хтось із нас хоче вступати до Майклгардського університету?
* * *
Чекати, поки йому дозволять піти додому, було дуже нудно. Хоча Ерік і досі ходив понад силу, він міг вільно пересуватись по всій лікарні. Там було багато книжок та іграшок, але він однаково нудився. Жодна гра не могла дорівнятися до «Епіку», і йому була майже нестерпна думка, що там відбуватиметься чемпіонат, а він застряв у лікарні.
Надто сумним був сьогоднішній ранок, бо у світі «Епіку» вже почалися випускні турніри.
Невдовзі після сніданку Ерік здивувався, почувши, як до палати заходять Гаральд і гоупський бібліотекар Торстейн. Вони удвох несли якийсь важкий ящик. На батьковім обличчі збуджено сяяли очі.
– Привіт, Еріку, – крекнувши, Гаральд поставив ящик на підлогу.
– Добридень, тату. Що це?
– Почекай і побачиш. Можна це все прибрати зі столу?
– Звичайно.
Дерев’яний ящик відкрили, і Торстейн поставив на стіл великий чорний металевий куб. Потім дуже обережно витягнув тендітні навушники зі спеціального тримача в тому кубі. Далі – пару рукавичок.
– Еріку, в ліжко, – звелів батько.
Торстейн розбирався з кабелями.
– Це було так давно. Не знаю. Не знаю. Сподіватися такого вже занадто, – бурмотів він уголос під час роботи.
– Бери, – подав Ерікові навушники й рукавички Гаральд, і той одягнув їх, не наважуючись запитувати.
– Що ж, – відступив назад Торстейн. На одній стороні куба начебто у випадковій послідовності спалахували й гасли невеличкі кольорові вогники. Інші діти в палаті, які могли ходити, підступили ближче, і Ерік побачив, як кілька медсестер відірвалися од своїх обов’язків, щоб і собі подивитись. На бородатому обличчі Торстейна з’явилася широка усмішка.
– Ось. Хто б міг повірити! Але мені слід поквапитись. Я маю бути в бібліотеці. – Торстейн швидко кивнув Ерікові й передав йому окуляри. – А тепер швиденько. Ти можеш грати як звичайно!
Минуло кілька напружених митей, поки Ерік чекав гармонізації, а потім йому аж дух забило од радості, коли він побачив, як Попеля підводиться зі своєї скриньки. Як давно він не бачив її!
# УСМІШКА
Вона усміхнулася, здається, зрадівши, що бачить його знову.
– Ну? – стривожено запитав Гаральд.
– Усе гаразд. Так само, як у бібліотеці.
– Добре. Я повинен іти. Щасти тобі! – Торстейн погладив Еріка по голові й вийшов так швидко, як могли його нести товстенькі ноги.
– Тобто я можу брати участь у турнірах?
– Звісно, – аж сяяв від радості Гаральд.
– А команда? Вони знають? Ти повинен сказати їм?
– Вони в бібліотеці. Ми не мали певності, що він працюватиме, й не хотіли давати необгрунтованих обіцянок. Але вони готові про всяк випадок.
– Просто чари! – захоплювався Ерік, готуючи Попелю до нового виходу в її світ. – 3 таким апаратом в «Епік» можна грати де завгодно!
– Атож. Що ж, нам пощастило, ми маємо один справний апарат на весь Гоупський округ, – у голосі Гаральда залунали неприязні нотки. Але потім батько полагіднішав: – Отже, Торстейн, повернувшись до бібліотеки, пов’яже тебе з турніром.
– Еріку, що це? – запитав малий Іварсон, хлопчик, що лежав на сусідньому ліжку.
Ерік частково зняв навушники, щоб глянути на цікаве обличчя поруч з його ліжком.
– Ти знаєш про «Епік»?
– Звичайно. Мої брати грають сьогодні на чемпіонатах.
– Що ж, гратиму і я.
– Ой як добре! А можна подивитись?
– Не знаю. Тату, він може дивитися?
– Звичайно, ось тут, – усміхнувся Гаральд і обережно й лагідно дістав з апарата ще одні навушники. – Є кілька загальнодоступних персонажів, яких можна використати, щоб спостерігати події в амфітеатрі. Тут немає повних інтерфейсів. Тільки в Еріка повний.
– Чудово! – плеснув у долоні Іварсон. – Я зможу бачити свого брата!
– Тату, – запитав Ерік, – а ти можеш побути тут, поки я гратиму?
– Звичайно побуду. Скільки зможу.
Хтось із дорослих, що лежав у лікарні, зайшов до палати з кількома стільцями.
– Ви не проти, якщо ми теж подивимось? – запитала жіночка, дивлячись на Гаральда й Еріка.
– Ні, – зрадів Ерік.
Гаральд сів на стілець, щоб перевірити пристрої спостереження. – Це краще, ніж бібліотека. – Він виглядав задоволеним. – Набагато зручніше рухати головою.
Розділ 10
Гаральд без маски
онце нарешті сіло, Свейнова черга виконувати роль Екзекутора добігла кінця. Це було нестерпно довге марнування часу – дивитись, як гасають кобольди по брудних просторах мисливських угідь, а їхні тіні щоразу довшають, тільки-но небо мало-помалу наливається багрянцем. Прикро було спостерігати сутички між кобольдами і невеличкими гуртами сірих бійців. Цей різновид боїв мав украй обмежений характер. Гравці, яких він бачив, не мали ніякого уявлення про реальні глибини гри. Якийсь час Свейн думав про власну мету – здійснення остаточного пошуку, розв’язок загадки Epicus Ultima. Попри всі свої дослідження Свейн ніколи не з’ясував походження цього терміна, але був переконаний, що він пов’язаний із чимось реальним. Кілька НІПів, з якими він розмовляв особисто, зазначали, що «Епік» містить цей остаточний пошук, пошук, який кладе край усім іншим пошукам; багато хто вважав, що розв’язати його загадку неможливо, проте Свейн відчував, що він дуже близький до прориву. Нитки, які вели до цієї мети, були численні й складні, але, перебираючи їх, Свейн тільки дедалі більше дратувався, що змушений марнувати час на свою чергу грати роль Екзекутора. Він міг би робити щось набагато продуктивніше.
Хтось поплескав його по плечу. Свейн одразу почав від’єднуватися, розтираючи затерплі вуха.
– Знайшов що-небудь? – запитала Бека.
– Година за годиною спостерігав, як люди забирають шеляги в кобольдів.
– Мені шкода їх, – сумно зітхнула Бека. – Часом я просто хочу встати і зробити комусь свято, давши йому рубін абощо. – Вона помітила, як посуворішало Свейнове обличчя: – Я знаю. Я просто кажу, що співчуваю.
Свейн раптом усміхнувся, сподіваючись, що та усмішка не силувана, й доторкнувся до її щоки:
– Знаю, що співчуваєш, і це твоя найпрекрасніша риса.
Зупинившись тільки на те, щоб узяти в їдальні тарілку їжі, Свейн поквапився до свого кабінету, уникаючи контактів геть з усіма. Нарешті, замкнувши двері, він міг розслабитись і зосередитися на своєму проекті.
Три з чотирьох стін його кабінету вкривали сумлінно впорядковані спинки книжок і течок. Від підлоги до стелі на широких полицях стояли часописи, доповіді, статті, газети, електронні дані і книжки.
Майже всю четверту стіну займала величезна дошка для приколювання папірців з інформацією. Сівши за стіл їсти, Свейн розглядав дошку. Кольорові шпильки тримали клаптики паперу на карті, що зображувала головний світ гри. Різноманітні нитки – зокрема і срібні, й золоті – бігли навколо шпильок, утворюючи над тим світом барвисту мережу.
Загадку Epicus Ultima, збагнув Свейн, може розв’язати хто завгодно, й кожен матиме власний вихідний пункт. Щодо нього, він досяг поступу на кількох фронтах, але на тій або тій стадії завжди заходив у глухий кут.
Відсунувши тарілку, Свейн підвівся і знову заходився вивчати дошку. Його останню мету сформульовано так: «Знайти Ефірну Вежу Кошмару». Це завдання було досить простим: герцог Снігового Краю попросив його визволити з тієї вежі душу його викраденої доньки; тим часом її безживне тіло лежало в Сніговому замку. Безперечно, сутність тієї доньки тримав у полоні якийсь магічний пристрій або створіння. Проте справді цікавим аспектом цього пошуку була ще одна згадка про вежу, згідно з якою у вежі є якийсь остаточний замок.
НІПи тільки натякали на те, що станеться, коли завершити пошук Epicus Ultima, але найімовірніше він здобуде якесь навдивовижу могутнє магічне знаряддя або зброю. А втім, Свейна цікавила не ця винагорода, а саме завдання. Розв’язавши цю загадку, він миттю стане найславетнішим гравцем.
Проте, хоч він і мав тепер вказівку, яка обіцяла найбільше – згадку про Ефірну Вежу, він однаково впирався в дуже непоступливий глухий кут. Ніхто не знав, де треба шукати Ефірну Вежу. Герцог Снігового Краю тільки сказав, що жерці вдалися до наймогутніших віщувань, але, шукаючи душу його доньки, лише побачили, що її тримають у місці, названому Ефірною Вежею Кошмару, де вона спить неподалік од краю світу. Тут не могли зарадити жодні чари й тисячі НІПів, до яких звертався Свейн. Кожен бібліотекар у світі знав про цю проблему й вивчав свою місцевість, шукаючи інформацію про вежу – і знаючи, що винагородою за неї будуть ресурси або просування. Перебуваючи на посаді головного бібліотекаря, Свейн завжди дбав про якомога краще ставлення до місцевих бібліотекарів, незважаючи на опір решти членів комітету. Якщо хто й міг знайти Epicus Ultima, то, безперечно, тільки Свейн, який мав доступ до тисяч джерел інформації. Проблема полягала в тому, що гравцям нинішньої доби так бракувало завзяття й духу дослідництва, що з провінційних бібліотек надходила тільки тонесенька цівочка нової інформації. Свейн міг би домогтися більших успіхів, якби заохочував шукати вежу університетських студентів, проте йому слід іти невидною стежкою. Надання інформації завжди криє в собі небезпеку, надто якщо котромусь вискочню-студентові пощастить зробити прорив і випередити його.
Несміливий стук у двері потривожив його.
– Хто там? – сердито гаркнув Свейн.
– Пане, вибачте, що непокою вас, – почувся голос якогось студента. – Скликано термінове засідання комітету і всі вже збираються.
– Добре.
Цікавість переважила досаду. Мабуть, є якісь новини. Можливо, Екзекутор знайшов свою мішень, і цього клопоту вже не буде?
* * *
Більшість членів комітету прийшли раніше од нього, й до прозорої стелі піднімався гамір добродушної розмови, а сідаючи, Свейн навіть устиг помітити кілька усмішок. Немов щоб дорівнятися до настрою присутніх за столом, яскраве сонце і прудкі хмари витворювали над Майклгардом мінливу мозаїку барв. Інколи блискавичне проміння досягало прямо до них, зала спалахувала й наповнювалася теплом.
– Добрі новини? – запитав Свейн свого сусіду Вольфа.
– Гадаю, так, – кивнув Вольф важкою головою. – Збори скликав Годмунд.
Свейн глянув на старого. І справді, в його синіх очах світився вогник завзяття.
Нарешті прийшла й Бека, тож засідання вже можна було починати. Глейд негайно надала слово Годмундові.
– Мої дослідження просувалися дуже добре і вберегли нас од великого клопоту. Гаральд Еріксон – не хто інший, як Олаф Швидкий.
Кільком членам комітету забило дух. Свейн швидко глянув на Рагнока, чиє обличчя спалахнуло. Мабуть, прикрі спогади.
– Ясно! – вигукнув Гальфдан Чорний. – Не дивно, що вони билися так добре.
– Гм. Це не така вже й очевидна річ – він ховався двадцять років. Але не всі з нас забули про нього. – Годмунд вочевидь був задоволений собою. – Правда, Рагноку?
Обличчя Рагнока знову спалахнуло, чого не траплялося майже ніколи.
Піднявши перед собою аркуш, Годмунд став читати вголос:
– «Олафа Швидкого вигнали за те, що він ударив іншого студента університету, єдину іншу особу, треновану як убивцю, і не кого іншого, як нашого Рагнока Дужого». Може, ти нам більше розповіси про цього нашого опонента?
– Ту… тут немає потреби, – гнівно заїкався Рагнок. – Головне, що опозицію подолано. Пошліть його знов у вигнання, і на цьому кінець.
– Не зовсім, – немов міркував уголос Свейн.
– Кажи далі, – запросила Глейд, показуючи в його бік дужкою своїх окулярів.
– Якщо ті, хто приховував його, знали, що йому оголошено вирок про вигнання, вони теж мають піти у вигнання.
– Свейне, не будь жорстокий. Як я знаю, він має тепер родину. Ти хочеш, щоб вона страждала не тільки від цього удару? – здивовано дивилась на нього Бека.
– А може, вони захочуть піти разом з ним?
– Але хай це буде їхній вибір, а ми не силуймо їх, – швидко поглянула на всіх Бека, шукаючи підтримки.
– З погляду права Свейн має слушність, – знов утрутився Годмунд. – Якщо хтось свідомо переховував його, їх теж треба послати у вигнання. Інакше буде поставлено під сумнів усю нашу систему.
– І тоді, якщо нам пощастить, туди може потрапити більше членів їхньої команди! – радів Гальфдан, його червоне обличчя аж сяяло од захвату.
– Схаменіться, – буркнув Вольф, вочевидь не задоволений настроєм Гальфдана. – Це суто професійна, а не особиста справа. Кому цікава та невдача на арені у світлі цих подій? Пошлімо до Гоупа суддю, щоб він застосував вигнання і провів розслідування, чи були причетні інші люди.
– Згода? – запитала Глейд, дивлячись, чи всі присутні згодні. – Гаразд. – Вона зібрала свої сиві коси й зав’язала їх ззаду, читаючи якийсь папір перед собою. – Свейне, твій обов’язок повідомити цю новину бібліотекарям. Думаю, текст указу ми можемо доручити скласти тобі.
– Звичайно.
– У такому разі маємо розглянути ще одне питання. – Тонкі вуста Глейд напружились, а її зморщене чоло свідчило про серйозність справи. – Останній випуск «Нового Левіафана».
Кілька хвилин стояла тиша, поки папери передавали навколо столу і члени комітету вивчали їх. Приязна атмосфера засідання зникла. На думку Свейна, найтривожнішою була редакційна стаття.
«ВИПУСКНІ ЗМАГАННЯ – ЦЕ ФАРС
Випускний тиждень прийшов і минув. Цього тижня молоді гравці в «Епік» з усього світу знову зайшли до амфітеатру, сподіваючись здобути собі місце в Майклгардському університеті й почати адміністративну кар’єру. І знову ці сподівання перекреслені. Річ у тому, що в системі освіти, як і в будь-якій іншій сфері життя, нова кастократія створила систему контролю, яка служить лише небагатьом. Як може молодь із сільських округів сподіватися на конкуренцію з тими нечисленними спеціалізованими школами навколо Майклгарда, присвяченими «Епіку»? Адже просто неможливо і працювати, й вивчати гру.
І не тільки це: адже діти кастократів виходять змагатися з великими перевагами, які забезпечили їм їхні батьки-матері, ба навіть діди й бабусі. Хіба не набір стихій некромантки Глейд ми бачили в руках її онуки? А хіба до того, як Гальфдан перейшов до цілком чорного спорядження, він не володів Багатобарвним Щитом, що з’явився в руках його внучатого племінника? Єдиною командою, що не належала до верхніх п’яти елітарних шкіл і пробила собі шлях до кваліфікаційного рівня, потрібного для вступу до університету, були «Остерфіордські гравці», які, оригінально скориставшись новим типом персонажа, спантеличили своїх супротивників. Тричі хвала їм. Але навіть вони не здобули університетських місць автоматично, а якщо таки справді вчитимуться в ньому, чи не втратять вони контакту зі своїм рідним селом? Освітню систему треба змінювати. Вона повинна набагато менше ресурсів присвячувати «Епікові» й значно більше – нагальним проблемам сільського господарства, транспорту та економіки. Вона повинна сприяти здібним дітям, а не тим, чиїм батькам-матерям трапилося бути привілейованими представниками адміністрації».
Плечі літніх людей, що сиділи навколо столу, осунулись, їхні обличчя видовжились.
– Звідки це береться? – розлютився Годмунд. Немов звинувачуючи, він глянув на Глейд, і та стенула плечима. – Таж тут яка поінформованість! Слухайте! Хто тут пам’ятав про Гальфданів щит? Я – ні. Це йде зсередини. Може, хтось із нас?
– Але навіщо? – здивувалася Брунгільда. – Навіщо хтось із нас чинитиме таке?
– Не знаю, – буркнув Годмунд. – Та хоч би що, на їхню думку, вони чинять, результат полягає в тому, що вони створюють для всіх нас хаос і нестабільність.
Якусь мить комітетники мовчали, збентежено і з підозрою поглядаючи одне на одного. Беку шмагонуло кілька злобних поглядів.
– Немає сенсу провадити збори далі, якщо ми не можемо запропонувати нічого конструктивного. Коли-небудь людина або люди, відповідальні за це, скоять якусь помилку. Отоді й будемо діяти, – мовив Свейн і підвівся, щоб вийти.
– Дуже добре. Тоді ми відкладаємо засідання.
Коли Бека повільно спускалася вниз сходами вежі, Свейн наздогнав її.
– Це не я. Вони думають, ніби це я, але це не так, – подивилася вона через плече на Свейна.
– Звичайно, ні. Тільки дурень може думати, що ти пишеш такі статті, – зобразив Свейн те, що, як він сподівався, було заспокійливою усмішкою. В підстаркуватої, нерішучої друїдської жриці вже не лишилося привабливості. Та оскільки Бека була членом Центрального Комітету, Свейн намагався створити враження, ніби захоплюється нею, тож і вдавався до значущих слів та уважних поглядів. Зрештою, це нічого йому не коштувало, проте могло забезпечити коли-небудь важливий голос.
– Тоді хто це?
– Я не певен, що Годмунд має слушність. Навіщо комусь із нас писати? Можливо, це ще один озлоблений чоловік, як-от Олаф Швидкий.
– Сподіваюся, що це так, – кивнула Бека. – Мене аж морозом проймає, як подумаю, що хтось за тим столом прикидається, бреше нам.
