Текст книги "Епік"

Автор книги: Конор Костик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 25
Несподіваний гість

адворі лютував шторм, шарпаючи віконниці й завіваючи клуби диму назад у кімнату. Проте Ерік однаково лежав коло вогню, мирячись із принагідними виверженнями диму в кімнату задля затишного тепла печі. Хлопець читав позичену в Інгеборг книжку про історію Майклгарда, але читання просувалося повільно й він потихеньку задрімав.

Стукіт у двері змусив його нараз прокинутись. Штормовий вітер і дощ не дали змоги почути кроків гостя ще на подвір’ї. То була не Інні й не Б’єрн, бо стукіт був незнайомий.

Ерік відчинив двері, одразу увірвався холодний вітер, дощем скропивши обличчя. Під дверима стояв старий чоловік у пончо та широкому капелюсі й тримав мотузку, що тяглася до геть мокрого жалюгідного віслюка, навантаженого ящиками. Мокрий як хлющ чоловік підвів очі, й Ерік вражено впізнав у ньому славетного Свейна Рудобородого.

– Можна зайти?

– Звичайно, звичайно. Хвилиночку. – Ерік квапливо вдягнув черевики і плащ. Свейн тим часом розвантажував віслюка і, натужившись, заносив важкенькі ящики до передпокою.

– Стривайте, дайте я допоможу вам! – ухопився Ерік за ручку надто великого ящика, тимчасом як у голові вихором закрутилися думки. Чому Свейн тут? Чому така нагальність, що він подорожує під час шторму?

Занісши ящики в хату, вони пішли до віслюка, завели його до стайні, обтерли й поставили поруч із Ліваном, круп прикрили ковдрою, а в ясла кинули оберемок сіна.

Потім зайшли до хати, струсили мокрі капелюхи й зачинились од шторму.

– Боюсь, я мало що можу запропонувати вам, – Ерік пригладив мокре волосся й витер руки об штани. – Я маю трішки помідорного супу й можу нагріти його… крім того, в нас є питний мед.

– Це вже добре, – з насолодою зітхнув Свейн, сідаючи на Еріків стілець. – Можна мені й того, і того?

– Безперечно. – Ерік приніс казан із супом до вітальні й повісив його над вогнем. Згадав, що є трохи хліба, його лише вчора спекла мати Інгеборг. Коли Свейн пожадливо накинувся на буханець, Ерік із цікавістю придивився до нього, але не озвався і словом.

Чистих тарілок не було, тож Ерік вибрав одну серед стосу немитого посуду в кухні й швиденько помив. Крім того, дістав мед із верхньої полиці і приніс його разом зі склянкою.

– А ти не хочеш меду? – запитав Свейн, побачивши одну склянку.

– Ні. Я, власне, не люблю його.

Знову запанувала тиша, Свейн дмухав на суп і наминав так швидко, як дозволяла температура страви. Поївши й витерши тарілку рештками хліба, він подякував і віддав тацю Ерікові.

Коли Ерік повернувся з кухні, зігріте вогнем і медом Свейнове обличчя вже трохи почервоніло.

– Мабуть, ти дивуєшся, що я тут роблю? – усміхнувся Ерікові старий драконовбивця.

– Так. – Ерік сів на материн стілець, тож вони могли бачити одне одного.

– Не знаю, чи цю новину оприлюднили, але я вже не член Центрального Комітету.

– Не член? – здивувався Ерік. – Вони не спорядили для вас нового персонажа?

– Ні, – Свейн так міцно стиснув рукою бильце, що аж побіліли щиколотки. – Ні. Вони вирішили усунути мене, бо мій персонаж мертвий.

– Немилосердно, – співчутливо промовив Ерік.

– Дуже немилосердно, – гнівно втупився поперед себе Свейн. – Понад тридцять років я служив Центральному Комітетові. Я керував бібліотечною системою, я допомагав планувати, бився в їхніх битвах. А потім, коли доля на мить відвернулася, мене вигнали. Ніхто з них і на думці не мав подякувати мені за роки сумлінної праці. Їм кортіло моєї відставки. Щоб я працював бібліотекарем і спокійнісінько йшов до могили. Але вони не мали уявлення, як далеко я просунувся в розгадці Epicus Ultima. Можливо, ще один прорив – і я розгадаю все.

– Розгадати Epicus Ultima? Грандіозно! – мовив Ерік і подумав, що ця можливість уже відійшла в минуле.

– А тепер – які я маю шанси? Навіть з усіма своїми знаннями? Вони змарновані, бо я ніколи не мав персонажа, досить могутнього, щоб виживати, байдуже, які злигодні спіткають мене під час пошуку.

– Розумію. – Ерік замовк, ураз збагнувши, що привело Свейна на його ферму. – Ви, мабуть, сподіваєтеся, що я міг би дати вам грошей на нове спорядження?

– Еріку, коли бути чесним з тобою, – так, сподіваюся. Центральний Комітет вважає, ніби мені кінець. Вони вже поставили хрест на мені, як на старій тварині, яку лишають помирати на тихому пасовиську. Я хочу довести, що вони помиляються. Я хочу знову з’явитись у світі як людина, що розв’язала загадку Epicus Ultima. Я звернуся до людей світу, щоб вони вимагали повернути мені моє місце. Вони не зможуть не дати місце в комітеті людині, яка розв’язала Epicus Ultima, хіба не так? – Свейн поглянув на нього палкими, збудженими очима.

– Розумію. – Ерік натомість був пригнічений, не знаючи, що відповісти. – Слухайте, навіть якщо Попеля визволиться з полону, чи знаєте ви, яку силу-силенну прохань про гроші я отримав, відколи вбив дракона?

– Так, десь близько тисячі, – усміхнувся старий драконовбивця, побачивши, як здивувався Ерік. – Адже я, зрештою, – тобто був колись – головний бібліотекар.

– Атож, близько тисячі. І знаєте що? – Ерік раптом розсердився на гостя, незважаючи на норми гостинності. – Знаєте що? Всі вони варті більшого, ніж ви. В них прості цілі. Якась операція, сонячна панель, запчастина до трактора. Прості, але такі значущі для їхнього життя.

– Так, Еріку, я знаю. Не зрозумій мене хибно. Я прошу грошей не просто задля своєї вигоди. – Свейн кректав і потирав чоло. – Відколи Комітет викинув мене, я дивлюся на його роботу іншими очима. Мені здається, що дуже мало справжньої уваги приділяють майбутньому й забагато уваги – грі. Я хочу повернутися й допомагати людям, допомогти їм збільшувати багатства світу, щоб ми могли полегшити страждання нужденних. І… – він підвів очі на Еріка. – Звичайно, я поверну Гаральда.

– Мені шкода, – відповів Ерік за хвилину, набираючи повні груди повітря, щоб угамувати калатання серця, й старанно добираючи слова. – Я просто не вірю вам. Я можу собі уявити, як ви повернетесь у ЦК, могутніший, ніж будь-коли давніше, бо ж розв’язали загадку Epicus Ultima, й одразу забудете про нас. Фактично ви використаєте свою владу проти нас.

– Еріку, Еріку! Я не такий, як решта. Я виріс тут, у Блювалі, пам’ятаєш? У твої роки я видобував тут сіль. Це тяжка робота, ми копали канали й навантажували діжки, всякчас під пекучим сонцем, з соляним пилом, що густо зависає в повітрі, набивається в рот, висушує шкіру.

Свейн випростав руку, придивився до неї і скрушно засміявся:

– Я гадав, що ті дні позначили мене назавжди, висушили мене, мов сушню.

– Ні, – рішуче урвав його спогади Ерік. – Якщо Попеля жива, мої друзі і я маємо інші плани.

– Дуже добре, – посмутнішав Свейн і відхилився на спинку стільця.

Якийсь час вони дослухалися до шторму, що гнав хвилі дощу, які бились об віконниці, і спостерігали гру полум’я, що вигиналось під протягами.

– У такому разі я пропоную вам оборудку. – Свейн уже не був люб’язним старим добродієм, а говорив холодним, зваженим тоном.

– Кажіть, – відповів Ерік.

– Я не знаю, які ваші плани, але, припустивши, що ви якимось чином хочете домогтися амністії для Гаральда Еріксона, тож маєте кинути виклик Центральному Комітетові, так?

– Можливо.

– Що ж. А як стосовно того, що ви дасте мені десять тисяч візантинів за інформацію, без якої ви, можливо, не матимете успіху?

– Яку інформацію? Ми знаємо персонажів, з якими нам доведеться зіткнутися, – обережно говорив Ерік, хоча зацікавився тим, що міг сповістити йому Свейн про ЦК.

– Авжеж, ви знаєте своїх супротивників на арені, але як щодо тих, хто не виходить на арену? – Свейн, здається, придивлявся до реакції на Еріковім обличчі.

– Якщо ви маєте на увазі вбивцю, ми знаємо про нього. Він намагався пройти на корабель, пам’ятаєте?

Свейн видавався розчарованим:

– Звичайно, Гаральда тренували, щоб він використовував убивцю. Він повинен знати, що ЦК має додаткового, таємного персонажа. Однак не знає рис, властивих тому персонажеві, тож дозволь мені сказати, що той персонаж має один унікальний предмет, який робить його майже невразливим.

Ерік зважував ці слова.

– Гаразд. Розкажіть мені про цього персонажа та його спорядження, і я оціню вартість вашої інформації. Якщо я вважатиму, що вона врятує наші життя, дам вам десять тисяч візантинів.

– А якщо ні? – обережно запитав Свейн.

– Дам менше.

– Я певен, що ви оціните справжню вартість того, що я розповім.

Ерік кивнув головою, показуючи, що Свейн може розповідати.

– У своєму колі Центральний Комітет контролює Екзекутора. Цей персонаж – чоловік, убраний в укритий рунами і виготовлений руками карликів обладунок. – Свейн глянув, щоб перевірити, чи оцінює Ерік вартість такого панцера. – Він має Довгого Лука Падучих Зір для вбивства здалеку. Звичайно, повний набір магічних і отруйних стріл. Зрозуміло й без слів, що він має всілякі зілля й бальзами, які можна купити за гроші. В бою він використовує або Гострець, довгий меч, магічне лезо якого таке гостре, що на кожні двадцять ударів припадає один, що прорізує який завгодно матеріал – будь-який! або Міцнющого Місячного Меча, зброю, яка наганяє такого страху, що супротивники рухаються вкрай повільно, а то й узагалі прикипають до землі. Все це дуже добре. Але справжня таємниця його невразливості полягає в тому, що він має Золотий Щит Аль-Карака. – Тут Свейн замовк, щоб ковтнути меду. – Ти коли-небудь чув про цей щит?

– Ні, – Ерік був змушений визнати, що вперше чує про цю річ.

– А про Аль-Карак?

– Це, мабуть, якісь дервіші на Півдні?

– Так, – схвально кивнув головою Свейн. – Небагато людей знають про них. І ніхто не бачив їх, аж поки я поїхав туди в пошуках інформації для Epicus Ultima. Перебуваючи там, я багато дізнався про цей щит, яким тоді володів їхній принц. Усередині щита сидить ув’язнений демон, що має унікальну здатність живитися чарами, поглинаючи їх і посилаючи їхню енергію через тіло володаря щита. Центральний Комітет уповноважив мене запропонувати за нього мільйон візантинів, і принц погодився продати його. Ти розумієш, чому ми витратили таке казкове багатство за однісіньку річ?

– Бо він робить невразливим до чарів? – запитав Ерік.

– Саме так.

– Мудрована штука, – присвиснув Ерік.

– Дуже. Ніхто не може сподіватися на перемогу у двобої з Екзекутором. Якщо ви вражаєте його немагічною зброєю і, можливо, завдаєте кожним ударом незначної шкоди, він битиме вас Гострецем і розітне навпіл, перше ніж ви лише почнете допікати йому. Єдина надія – подолати його кількістю, щоб убитих швидко замінювали інші воїни. Сотня, мабуть, могла б перемогти його.

То була прикра новина, і Ерік підпер підборіддя руками, поринувши в задуму. Він запитував себе, чи зможуть вони як-небудь уникнути сутички з Екзекутором, лишаючись у Касинопії, як раптом Свейн урвав його міркування:

– Ну?

– Що? – розгубився Ерік.

– Чи варта ця інформація десяти тисяч візантинів?

– Так, варта, – він повільно кивнув головою.

Розділ 26
Король водяників і русалок

ріку! Еріку! Прокидайся і приєднуйся!

Еріка вихопили зі сну, в якому він ще не розв’язав проблеми, де розташувати своє військо. В його спальні стояла Інгеборг із розпашілим від збудження обличчям.

– Мені треба бігти, розбудити Сігрид і самій повернутися в «Епік». До зустрічі там!

Ще очманілий од сну, думаючи, чи можна йому розквартирувати військо в будинках гоупських жителів, Ерік уже майже прокинувся, щоб відчути легенький сором за страшенний розгардіяш у своїй спальні.

– Що сталося?

– Це Б’єрн. Він рятує нас! Негайно йди туди! – дівчина побігла, клацаючи підборами по дерев’яних сходах.

Порятунок. Якщо якесь слово у світі й могло миттю підняти його з ліжка, то саме це. Натягнувши похапцем штани й сорочку, Ерік босоніж побіг до свого апарата. Він уже майже приєднався, коли почув рухи внизу і згадав про свого гостя.

– Мені ненадовго треба в «Епік»! – гукнув Ерік униз. – Беріть там усе, що вам треба.

– Дякую! – відповів Свейн хрипким голосом. – Щасти тобі!

* * *

# УСМІШКА

Гримотливий звуковий удар і призматичне розпорошення всіх барв веселки.

Ерік знову був Попелею, бранцем на кораблі герцога Раймонда. Попри його окрилені надії, нічого не змінилося. Бранці й далі сиділи в тій самій брудній комірчині, де хиталася тьмяна олійна лампа, повторюючи безладні коливання судна.

– Доброго ранку! – Анонім був єдиним присутнім персонажем і заговорив до Еріка, коли той збирав свої речі. – Що сталося? Добрі новини?

– Навіть не знаю.

# РУХ ПЛЕЧИМА

А втім, зв’язана Попеля не могла зробити цього руху.

– Інгеборг розбудила мене і сказала йти сюди. Сказала, що Б’єрн рятує нас.

– Угу. Вона щойно матеріалізувалася тут і сказала чекати, поки вона повідомить усіх. – Голос чорного ельфа був на диво приязний. – Цікаво, що це за план.

– Мені теж. Принаймні тепер день, вампір не тинятиметься навколо, – зауважила Попеля, поділяючи оптимізм свого товариша.

Ще мить – і матеріалізувалася цілителька Сігрид, лежачи зв’язана на підлозі. Вони дивились, як дівчина качалася якийсь час, нарешті спромігшись сісти.

– Що ж, ми, зрештою, мабуть, ще не приречені, – сірий багатокутник її обличчя сяяв так, як ще ніколи не бачив Ерік.

– Що сказала тобі Інні? – запитав її Ерік.

– Тільки те, що треба одразу приєднатися. Що Б’єрн рятує нас. А потім чимдуж побігла додому.

Двері комірчини відчинилися. Герцог Раймонд із кількома татуйованими й лихими на вигляд членами екіпажу позаду пильно дивився на них од самого порога.

– Ви маєте могутніх союзників. Не знаю, як ви зв’язуєтеся з ними, але я не наважуюся ворогувати з королем водяників і русалок. – Він люто загарчав і сплюнув на дерев’яну підлогу. – Виведіть їх на палубу! – звелів він піратам.

Попелю поставили на ноги і штовхнули до дверей. Ледь почавши підніматися сходами, вона помітила Інгеборг, що матеріалізувалась у комірчині. Попеля повернула голову, щоб її гукнути, але їй дали потиличника й погнали далі.

На палубі яскраво світило, щойно зійшовши, сонце й одразу засліпило Еріка, аж поки його очі пристосувалися. Їх підвели до леєра, і звідти перед Еріком відкрилася незвичайна картина.

Море невпинно рухалося. Зусібіч аж до самого обрію корабель оточили якісь створіння, тож здавалося, ніби він опинився в центрі велетенського виру. Закручені потоки білого шумовиння тяглися за найрізноманітнішими морськими страховиськами, що їх коли-небудь бачив Ерік. Видніло кільканадцять оздоблених коралами карет із водяниками й русалками, в кожну був запряжений велетенський восьминіг. Навколо тих гігантських і майстерно виготовлених повозів гасали поодинокі водяники-воїни, осідлавши прудких напівриб-напівконей, і ці огирі гордо вигинали шиї. Кожен воїн тримав в одній руці блискучого тризубця, а в другій – повід свого могутнього коня.

Величезні черепахи, тісно обступивши корабель, ненастанно кружляли навколо нього. На їхніх панцерах височіли невеличкі замки з прозорих морських мушель, над лискучими бійницями гордо майоріли бірюзові прапорці.

Найбільшою поміж них була страхітлива черепаха-монстр, вежі її замку здіймалися набагато вище за корабельні щогли, а кожен помах її могутніх лап-плавців створював вири, що зі свистом збурювали воду.

На цьому велетенському морському чудовиську стояло військо золотих і срібних воїнів, а посеред них – величний бородатий чоловік, що вочевидь був їхнім володарем. Поруч із королем стояв Б’єрн і махав їм рукою, його кремезна сіра постать вирізнялася поміж мінливих зелених, синіх і перлистих тонів, що переважали навколо. Кілька русалок підпливли до корабля. Сміючись, вони напнули сітку й, запрошуючи стрибати, кивали головами.

– Звільніть їх, – похмуро пробурчав герцог Раймонд.

Коли Попелі розрізали мотузки, вона радісно вискочила на леєр і зупинилася, готова стрибнути вниз. У сітку вкинули жмут спорядження, і Ерік побачив, що воно належить Попелі.

– Ти втекла од мене цього разу, – гарчав піратський отаман, – але ми ще зустрінемося, і твій скарб стане моїм!

– Ніколи! – гордовито відповіла Попеля. Підскочивши і глузливо махнувши рукою на прощання, вона шугнула вниз. Пірнувши під воду, швидко виринула на поверхню завдяки сітці, що підтримувала її, і то не тільки її. В ногах у Попелі заплутався ще один персонаж – Гаральд! Еріків батько стрибнув у воду разом із Попелею. Аж нетямлячись од радості, Попеля міцно пригорнулася до персонажа Гаральда, поки їх швидко тягли по хвилях.

Невдовзі всіх гравців уже вели до короля морського люду, і поки вони піднімалися вкритими скойками схилами велетенської черепахи, з них стікала струмочками вода. Усміхнені русалки, вибравшись із води, змінили свою подобу і тепер ішли поруч із ними крізь лави золотих воїнів.

– Дозвольте представити Аноніма, Гаральда Золотоволосого, Попелю-розбишаку, відьму Інгеборг і цілительку Сігрид, – махнув рукою Б’єрн у бік своїх приятелів. – А це Акіріон, король морського люду.

# ЛЮБ’ЯЗНИЙ УКЛІН

– Ми вам дуже зобов’язані, – мовила, вклоняючись, Попеля.

– Дякую, Ваша Величносте, – додала Інгеборг.

– Друзі Б’єрна Морехода, ви мої найбажаніші гості.

Король був високий, його сиве хвилясте волосся змішувалось із широкою бородою, переплетеною барвистими смужками синіх і золотих ниток.

– А тепер, – говорив він далі, – коли ми визволили вас із полону, чи можемо влаштувати прийняття на вашу честь? Чи, може, є якийсь пункт, куди ви хотіли б потрапити?

– Ми хотіли б потрапити на Черепні острови, а звідти до Касинопії, – не вагаючись, відповів Ерік. Б’єрн був приголомшений і кинув здивований погляд на свого товариша.

– Я розповім тобі згодом, – тихо додав Ерік, мигцем глянувши на друга, який тільки стенув плечима.

– Дуже добре. – Король обернувся віддати накази, й невдовзі замайоріли прапорці, передаючи їх усьому війську. Повільно, раз по раз б’ючи величезними плавцями, гігантська черепаха повернула на захід. За нею посунула величезна флотилія морських створінь, лишивши позаду піратський корабель, що виглядав тепер безпорадним і жалюгідним.

– Мені треба від’єднатися, – прошепотів Б’єрн. – Я не спав цілу ніч. Дайте я трохи посплю, і нехай Інгеборг розбудить мене, коли ми допливемо до острова.

– Б’єрне, й тобі не соромно? Я хочу, щоб ти розповів нам про цей морський люд, – вигукнула Сігрид.

– Я також, – підтримав її Гаральд.

– Пізніше, пізніше. Мені справді треба перепочити.

– Отже, бувай, Б’єрне. Дякую. Добра робота.

# ОБІЙМИ

Щодо решти чотирьох персонажів, то на них чекали чи не найразючіші враження, які вони коли-небудь мали, граючи в «Епік». Черепаха прокладала собі шлях крізь хвилі, а день був просто чудовий. Угорі повівав свіженький вітерець, видніло безхмарне блакитне небо. По обидва боки од черепахи тяглися ряди водяників та русалок у колісницях або верхи на тих дивних конях, і кожне створіння вражало красою, починаючи од плавучих заплетених кіс і закінчуючи обладунками, що були інкрустовані самоцвітами й оздоблені коралами.

Попеля взяла за руку відьму Інгеборг:

– Хіба не дивовижа? Не можу начудуватися. Я почуваюся вільним.

– Авжеж, – відповіла вона. – Хто б міг подумати, що у грі є такі сцени?

# KUBOK ГОЛОВОЮ

– Цікаво, як багато ми втрачаємо, шукаючи пригод на відстані лише кількох миль од наших міст? Як було б чудово, якби гра не означала нічого, крім самої гри! Ми могли б досліджувати засніжені гори, грандіозні печери й далекі пустельні цивілізації. Подорожувати задля самої насолоди пригод було б… – замріялась, не закінчивши думку, Інгеборг. – Тільки тепер я розумію, навіщо створили цю гру.

Цього дня друзі майже не розмовляли, тільки інколи поглядали одне на одного, щоб передати свій захват, як-от тоді, коли школа дельфінів вискочила з води, вітаючи короля, що пропливав повз них.

Сонце позаду мало-помалу підбивалося вище, й тінь гігантської черепахи відступала, аж поки пополудні далеке скупчення хмар на обрії засвідчило наявність островів.

– Мабуть, треба гукнути Б’єрна. 3 такою швидкістю ми ось-ось допливемо, – сказав Ерік.

– Атож. Я невдовзі повернуся, – заціпеніла на мить Інгеборг, перше ніж дематеріалізувалася.

Коли дівчина повернулася, флотилія вже досить близько підійшла до островів, біля підніжжя шпичастих вулканічних гір виразно вимальовувались пальми, нахиляючись під вітром.

– Бідолашний Б’єрн. Він спав як мертвий, – усміхнулася Інгеборг.

Глянувши через плече, Ерік побачив, як його статечний друг увійшов у світ гри, й радісно махнув йому рукою. Всі шестеро гравців зібралися разом неподалік од короля Акіріона та його двору.

– Ну, – збуджено вимахував руками Анонім, – як це все сталося?

– Що ж, я довго-довго блукав по морському дну. Можливо, цілі два дні. Я відчував, що опинився на схилі, йду вгору, і це видавалося мені доброю ознакою. Отже, вода мало-помалу ставала не такою темною.

Сидячи вдома, Ерік усміхнувся сам собі: які різні Б’єрн та Інгеборг! Якщо сестра одразу перейшла б до важливої частини оповіді, Б’єрнові була властива певна методичність, тож кожному тепер доводилося терпляче чекати.

– А потім я помітив дивну річ. Водорості й водяні рослини, здавалося, ростуть рядами, а між ними пролягають стежки, немов їх обробляють. Отож я пішов уздовж одного з тих рядів, а вода й далі світлішала. Потім я побачив віддалік яскраве світло. То було немов нічне небо перед світанком, що має от-от початися, – сіра смужка, яку можна бачити кутиком ока. Я вирушив на те світло. Потім я зненацька дійшов схилом до вершини і побачив звідти вдалині вогні міста! На морському дні, але місто було точнісінько таким, як Ньюгейвен уночі – з яскравими смолоскипами у вікнах веж, із низками ліхтарів на вулицях. Тож мені треба було вирішити – підходити до міста чи ні. Я подумав, може, слід розбудити вас обох і порадитись, але було вже за північ і, зрештою, який я мав реальний вибір?

Знайшовши дорогу, що вела до міста, я пішов по ній, і тут мене побачив водяник-воїн на коні. Він поплив геть, і я став трохи переживати. Надто коли згодом повернулося досить багато воїнів, Я привітав їх, але вони не відповіли, а просто гуртом ішли слідом за мною до міста.

Коли я дістався до міста, воно видалося мені дуже дивним. Усі морські люди кидали свою роботу й розглядали мене. Всі вони вражались і дивувалися. Хай там як, урешті-решт мене спрямували до палацу і привели до короля. – Б’єрн повільно похитав головою. – Я не можу навіть почати опис палацу, він дивовижний, я досі ніколи не бачив нічого подібного. Стіни з перлин, а всю залу осявало оте пливке світло, яке створюють світні морські істоти. Я… – Б’єрн тільки повів рукою, не знаходячи слів. – Хай там що, я не мав ніякої причини для тривоги. Вони здивувалися і зраділи мені. За тисячі років їхнього існування ніхто з поверхні ніколи не приходив до їхнього міста. Вони мали купців, які торгували з Касинопією, і уявіть собі! Ті купці поклонялися Мову, знаєте, тому богові, чий дзвін ми знайшли. Тож побачивши мій медальйон… – Б’єрн замовк і показав пальцем на срібний образок, що висів у нього на шиї. – Вони запропонували задовольнити три мої бажання. Сказали, що знають моря, і пропонували мені скарби із затонулих кораблів, неоціненні магічні предмети – геть усе, що є в морі!

– Які дива, Б’єрне! Які враження! – Ерік майже заздрив. Йому хотілося, щоб і Попеля могла завітати в підводне місто.

– Тож що ти попросив? – усміхнулася Сігрид. – Крім того, що вони врятують нас.

– Я тільки попросив, щоб вони знайшли рештки «Білого Сокола» й підняли наше спорядження, що потонуло разом з кораблем, і уявіть собі… – Б’єрн подивився на всіх, чекаючи їхніх здогадів.

Усі спантеличено мовчали.

– Вони знайшли BE і Свейна, які у вигляді кам’яних статуй лежали на морському дні.

– Чудово, – цинічно пробурмотів Анонім. – Можна виставити їх в амфітеатрі, гарна пам’ятка.

– Ні. Ти не розумієш. Морські люди запропонували повернути їх до життя, усунути петрифікацію.

– Що-о-о! – Ерік зробив так, що Попеля підскочила в повітря й радісно заплескала в долоні. – BE живий!

– Чудово, Б’єрне! – відьма Інгеборг напружилася, щоб міцно обняти його. – Як це так, що ти ще не привів його?

– Я не хотів воскрешати його під водою, бо боявся, що він раптом утопиться. І гадав, буде краще, якщо BE приєднається, перше ніж вони чаклуватимуть над ним. Що, як ті чари не подіють, бо він не приєднаний?

– Слушні думки, – погодилася Сігрид. – Тож, мабуть, я піду і скажу йому? Ми зробимо це тепер?

– Безперечно, – лагідно відповів Б’єрн. – Статуї тут, у замку.

– Думаю, треба попередити Свейна, щоб і він приєднався, – міркував Ерік уголос.

– Що ти маєш на увазі? – зацікавлено поглянув Гаральд на сина.

– Ти навряд чи повіриш, але Свейн у нас удома. Він прийшов учора вночі під час шторму. – Краєм ока Попеля побачила, як Анонім занімів од ворожості. – Його викинули з Центрального Комітету, й він хотів трохи грошей для свого нового персонажа, щоб розгадати загадку Epicus Ultima.

– Ні, тут треба зупинитися, – гарчав Анонім. – Ми не воскрешатимемо Свейна Рудобородого. Коли він мертвий, у ЦК буде на одного менше, щоб боротися з нами.

– Але це так жахливо – не повернути йому життя! Він грав цим персонажем сорок, а то й більше років. Уяви собі, що це ти, – сказав Ерік.

– Інколи, діти, мене аж розпач бере од вас. Ви просто не розумієте, з чим маєте справу. Для цих людей це не гра, а відчайдушна боротьба за владу! – похитав головою Анонім.

– Ні, ти помиляєшся. Я розумію, – палко відповів Ерік. – Але Свейн – уже не один з них. Насправді, я думаю, він може навіть підтримувати нас. Він дуже розлючений тим, як повелися з ним.

– Не роби цього, – відрубав чорний ельф. – Не дури себе. Він повернеться й не виявить ніякої вдячності своїм рятівникам. Дайте йому ще один шанс потрапити до Центрального Комітету, і він швидко стане нашим найлютішим ворогом.

– А я так не думаю, – кинувся в наступ Ерік. – Учора вночі він розповів мені все про Екзекутора, персонажа, що є в ЦК, і порадив, як перемогти його.

– Гаральде, – Анонім повернувся до лісового ельфа з ноткою відчаю в голосі. – Ти можеш переконати їх?

– Я не певен. Свейн Рудобородий, коли я знав його, дуже захоплювався грою. Завжди розпитував мене про НІПів, з якими я розмовляв. Можливо, він трохи інший. Але я довіряю думці Еріка про його характер. – Гаральд повернувся до Попелі: – Якщо ти справді вважаєш, що це розумно, то дій. Свейн, безперечно, може повідомити нам багато неоціненної інформації.

– Що ж, я не можу сказати чесно, що переконаний у його нинішній ворожості до ЦК. Просто я думаю: якби Попеля перетворилась у камінь, а хтось мав шанс повернути її до життя… це було б страшенно жорстоко.

– Ерік має слушність, – додала Інгеборг. – Тут узагалі не йдеться про його поведінку. Нехай, на лихо чи на добро, Ерік діє, як вважає за потрібне. Тут ідеться про нас і про нашу мораль. Хіба ми такі, як вони? Ні. Оце й усе.

Після слів Інгеборг Ерік набагато краще зрозумів і власні почуття.

– Достеменно так.

Б’єрн і Сігрид кивнули на знак згоди.

– Нехай буде так, – пробурчав Анонім. – Але запам’ятайте цю мить, і, сподіваюся, ми не пошкодуємо про неї.