Текст книги "Епік"

Автор книги: Конор Костик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

Розділ 14
Розкол Комітету

и драконовбивці! Ми драконовбивці! – BE лежав горілиць на величезній купі золотих монет. Він виводив ті слова що є сили, наповнивши колись страхітливу печеру відлунням свого недоречного співу.

Гравці увійшли до печери збуджені, розмовляючи про те, як їхні друзі та родини відреагують на новину і що вони куплять для своїх господарств і свого округу. Завдяки відьомським чарам, до яких удалася Інгеборг, усе навколо світилося приємним бірюзовим світлом, відображеним у сталактитах, що прикрашали печеру.

Першою ознакою багатства стало кілька золотих і срібних монет, потім вони натрапили на брошку тонкої філігранної роботи, і Сігрид причепила її до свого плаща; далі шкіряну сумку із золотою застібкою і двома невеличкими сапфірами на пряжці.

– Тільки за це можна було б купити трактор для округу, – підібрав сумку BE, пильно роздивляючись її.

На долівці печери можна було бачити дедалі більше коштовних предметів, кожен з них спонукав їх зупинитися й нестримно радіти своєму багатству. Потім вони завернули за ріг, і побачене зненацька змусило їх припинити захопливі балачки. Перед ними лежали результати тисячі років нагромадження, страховисько, що лежало мертве нагорі, невтомно збирало ті скарби.

У просторій залі, де висіли тонкі молочні сталактити, долівку вкривали розсипи монет, спадаючи та підіймаючись нерухомими золотими хвилями понад метр заввишки. Серед монет усюди, куди сягало око, видніли коштовні вироби: роги для вина, прикрашені кованим сріблом, мечі з піхвами тонкої роботи, оздобленими самоцвітами, грубезні фоліанти з золотом на палітурках і важкими срібними застібками, срібні та золоті келихи, скриньки, ювелірні прикраси, частини обладунків, блискучі леза сокир і мечів. Здавалося, немов золотий прибій накотився недавно на берег із самоцвітів, і вони полискують тепер у світлі смолоскипів.

Тільки через кілька хвилин, коли гравці мов прикипіли до землі, приголомшені розміром скарбу, BE зміг упасти навзнак на монети й заспівати.

Б’єрн сів, навряд чи здатний дивитися на скарби:

– Цікаво, скільки тут багатства? – Він зачерпнув жменю монет, а разом з ними й срібний ланцюжок із великим переливчастим аметистом. – У моїй руці більше монет, ніж я заробив би за все своє життя, а скільки тут таких жмень? – І вражено хитав головою.

– Авжеж, – відповів BE і заходився розгортати монети під собою. – Аж не віриться!

Гравці почали ходити поміж скарбів, кожен своєю дорогою, скрикуючи од насолоди й захвату, коли щастило знайти під монетами, які легко розсувалися в боки, надто коштовну або вишукану річ. Ця радісна екскурсія тривала, мабуть, годинами, проте ніхто не помічав часу, але зрештою, втомившись показувати одне одному різні дива, остерфіордські драконовбивці знову зібралися разом.

– Як ми доправимо це все до Ньюгейвена? – запитала Сігрид, додавши нотку практичності до запаморочливих мрій.

– Слушне запитання. Ти мав би взяти більше возів, – усміхнувся BE Б’єрнові.

– А що, як я візьму трохи грошей, побіжу назад, куплю ще шість возів і повернусь якомога швидше? – запропонував Ерік.

– А ти не боїшся подорожувати сам? – запитала Інгеборг.

– Отакої, та я разів кільканадцять ходив цією дорогою, і то без допомоги природної проворності Попелі та цих черевиків.

– Гаразд. А ми тим часом навантажимо віз, який маємо, – засміявся BE. – Яке відповідальне й водночас приємне завдання.

* * *

Майже через день вони вирушили до Ньюгейвена, кожен вів коней, що насилу тягли вщерть навантажені вози, а скарби замаскували, як могли: накрили брезентом і обв’язали мотузками.

Місто було прикрашене, мов на свято. На всіх мурах і вежах майоріли барвисті прапори, серед багатьох інших гербів переважав ворон, зображений на гербі герцога Снігового Краю. Браму заквітчали гірляндами квітів.

– Що за день сьогодні особливий? – запитала Інгеборг, із цікавістю роздивляючись навколо.

– Думаю, це заради нас, – трохи знічено мовив Ерік.

– Що? Ти комусь розповів? – розсердилася Сігрид, що Ерік розбовкав про їхню таємницю до того, як вони надійно заволоділи багатством.

– Що ж, тільки торгівцеві з мисливської крамниці.

– Це добре, – урвав їх BE перше ніж вони посварилися. – Так воно й має бути.

Коли команда увійшла до міста, здається, всі міщани вибігли привітати їх: купці і крамарі, майстри та їхні учні, міська сторожа й вулична шпана. Вони живоплотом поставали вздовж вулиць і вимахували з вікон. Їх розважали штукарі, ляльковики, трубадури й поети – всі вони зупинялися, щоб і собі радісно гукнути і спробувати закинути квітку на один із возів, які вервечкою їхали по бруківці.

BE був у своїй стихії, махав рукою у відповідь і дякував за привітання. На ньому вже висіла гірлянда квітів, яку почепила молода жінка, що вибігла з юрби. Решта гравців почувалася трохи незатишно, опинившись у центрі уваги загалу. Подекуди серед барвистого юрмиська НІПів видніли сірі обличчя інших гравців; не було й сумніву, що вдома вони спостерігали цей парад з певним скепсисом. Уперше на пам’яті живого покоління в грі сталося щось незвичайне, тож од гравців навряд чи можна було сподіватися, що вони серйозно сприймають захоплений крик юрби:

– Драконовбивці!

Господар банку, поважний і старий високий ельф, стояв і зустрічав їх, коли вони виїхали на широкий майдан перед банком. Він діяв спокійно, немов йому щодня траплялося бачити драконові скарби. Порух руки – і службовці почали розвантажувати вози, кілька писарів записували всі надходження до книг у шкіряних палітурках.

– Будь ласка, ходімо зі мною.

Ерік знову, як і давніше, при зустрічі з ювеліром Антильйо і дроворубом, помітив у персонажі банкіра присутність розуму і жвавість почуттів, хоча це були речі незвичні. Кинувши кілька занепокоєних поглядів на скарби, що, коли зняли брезент, знадливо заблищали, заясніли на сонці, друзі пішли за високим ельфом.

Кабінет господаря був оздоблений скромно, але вишукано. У прегарній витонченій вазі стояли екзотичні живі сині квіти на довгих стеблах. То була єдина прикраса, хоча різьблені дубові стільці та стіл самі по собі були такої тонкої роботи, що всі гравці, посідавши, немов піднеслися.

– Мої вітання, це найвидатніше досягнення, і таке, що вкриє вас невмирущою славою. Можливо, я буду перший, хто дізнається ваші імена? – усміхнувся він їм і блиснув очима під кущистими бровами.

Поки вони називали себе, він легенько кивав головою, почувши кожне нове ім’я.

– Для таких незмірно багатих клієнтів, як ви, забирання навіть частки вашого багатства буде вкрай обтяжливим. Уже не кажучи про те, яку дратливу увагу ви можете привернути до себе. – Він глянув на них, чекаючи виявів згоди, й повів далі: – Тож ми вважаємо, що для наших найшляхетніших клієнтів буде найкращим, якщо вони вдадуться до послуг душею відданого джина.

Не побачивши жодних ознак розуміння, власник теленькнув срібним дзвіночком, що сяяв на його столі. Одразу увійшов ще один, набагато молодший ельф зі срібною тацею, на якій стояло п’ять кришталевих пляшок і лежало п’ять кинджалів.

– З вашого дозволу я сам подбаю про це.

Ельф-служник поставив тацю на стіл і вийшов.

– У кожній з цих пляшок сидить джин з ефірних площин. – Побачивши, що гравці розгубилися, високий ельф зробив широкий помах рукою. – Ефірні площини – це магічний вимір, що обступає наш власний вимір, він завжди присутній, але бачити його можуть лише нечисленні. Отож ці джини – істоти з газу, які завдяки тим площинам пересуваються навдивовижу швидко. Всі цивілізовані купці знають, що вказівки, дані цим джинам, наш банк виконає. – Оскільки діти й далі були спантеличені, власник знову пояснював: – Коли ви відкоркуєте пляшку, джин з’явиться, ви поясните йому свої бажання, і та істота миттю прийде до мене або мого заступника, і ми виконаємо ваші бажання.

– Розумію, – протягла Інгеборг. – Отже, якщо я хочу купити якусь дорогу річ, я викликаю свого джина й наказую йому повідомити вам, що тому крамареві треба видати з банку певну суму.

– Точнісінько так, пані відьмо, – схвально кивнув головою банкір.

– А навіщо ножі? – запитав Б’єрн радше просто з цікавості, ніж виявивши діловий інтерес.

– Джин коритиметься тільки вам, але, щоб він був відданий вам душею, у пляшечки треба пустити трохи крові.

– Ви маєте якесь уявлення про вартість нашого багатства? – запитала Інгеборг.

– Мій персонал назве вам повну вартість і подасть список усіх ваших рідкісних та неоціненних магічних предметів. Безперечно, будучи, на відміну од мене, ветеранами пригод, ви впізнали чимало відомих предметів, скажімо, Закличний Дзвін Неовтли, він зник п’ятсот років тому, але тепер завдяки вашим шляхетним зусиллям виринув з пітьми. Але в разі, якщо ви недобачили чогось у неминучому безладі такого скарбу, ми маємо експертів, які можуть ідентифікувати чимало невідомих, загадкових предметів. Коли вони впораються з цим, я попрошу, щоб сам генеральний експерт, знавець давнини і переказів, розповів вам про кожен з них.

– Ви дуже люб’язні, – мовив Ерік.

– Анітрохи, панночко, – легенько всміхнувся він, і то була перша усмішка, що майнула його суворим обличчям. – Людям, які зробили цей банк найбагатшим, а отже, й найвідомішим у світі, ми ладні служити геть в усьому.

– Друзі, вибачте, але мені треба йти, – урвав розмову BE.

– Мені теж, – додала Сігрид.

– Ми ще повернемося до цієї розмови, – мовила Інгеборг, – а поки що даймо їм час скласти опис нашого майна. Чи, може, спершу треба порозумітися з джинами?

– Якщо це не якісь хитрощі, – буркнув BE. – Власник банку виглядав таким скривдженим, що BE мерщій поправився: – Це тільки роздуми шукача пригод. Будь ласка, вибачте мені.

BE вколов собі кинджалом великого пальця й, відкоркувавши пляшку, пустив туди цівочку крові:

– Може, досить?

– Авжеж. Цілком досить.

Решта гравців пустили кров і собі.

– Тепер, мабуть, треба перевірити? – запропонував Ерік.

– Можна, якщо хочете, – відповів власник. – Та оскільки кожен джин виконає лише дев’ять завдань, перш ніж здобуде свободу, вам, може, слід почекати, поки з’явиться справжня потреба.

– Еге ж, почекаймо. Ну, до зустрічі, ходімо, – зник BE, а слідом за ним і Сігрид.

– Зараз уже майже пора обідати, тож нам краще піти, – пояснила Інгеборг.

– Нарешті ви лишилися самі, – промовив власник, коли вийшли Б’єрн та Інгеборг. – Я радий. Я хотів поговорити з вами наодинці.

– Справді? – зацікавився Ерік.

– Прошу, йдіть зі мною. – Вони обидва підвелися, але потім власник завагався. – Стривайте. Ні, поки що ні. – І раптом жвавість на його обличчі й розумний погляд зникли, мов хмари, що закривали сонце. Він заціпенів.

– Агов!

– А, привіт, Попелю! Чим можу прислужитися?

– Навіть не знаю. Ви, здається, збиралися поговорити зі мною?

Але, як і кожен НІП, що не отримав належного пускового сигналу, власник просто стояв і дивився порожніми очима.

– Дивно, – промовив уголос Ерік і від’єднався.

* * *

Високо над містом зібрався комітет. Годмунд аж трусився від люті, а його обличчя так налилося кров’ю, що Свейн боявся, аби в старого не стався інфаркт. З безсилою люттю Годмунд нетерпляче вимахував зморшкуватими прозорими пальцями.

– Доброго ранку! – відкрила збори Глейд. – Нам треба обговорити лише одне питання – вбивство Інріата, Червоного Дракона, п’ятіркою людей з Гоупа; це ті самі, що як «Остерфіордські гравці» нещодавно мали добрий результат на випускному чемпіонаті. Думаю, Свейн має більше інформації, – повернулась до нього обличчям Глейд.

– Я мало що можу додати. Десь шість годин тому вони дісталися до Ньюгейвена з сімома возами, наповненими драконовим скарбом. Місто влаштувало їм свято, якого не міг не помітити жоден гравець. Вони поклали той скарб до банку.

– Як у біса вони вбили дракона? – дивувалась Брунгільда. – Таж вони лише діти.

– Атож, питання очевидне. Я розмовляв із гоупським бібліотекарем, і він розповів, що вони тренувалися з крилатими драконами. Вони, здається, використали якусь прогалину в схемі нападу деяких створінь, зокрема драконів, схемі, що змушує їх, коли їм завдають приблизно однакової шкоди, міняти ціль і повертатися до того, хто завдав останнього удару. Вони, мабуть, стріляли стрілами і змушували дракона крутитися з боку в бік.

– Повірити не можу, – проказав Годмунд, дуже стриманий під час розмови, дарма що про його гнів свідчили напружена постать і страхітливо вирячені очі. – Невже це просто збіг? Спершу Гоупський округ виставляє команду, яка кидає нам виклик. Потім ми знаходимо там мерзенного вбивцю. А тепер його син убиває дракона. Я переконаний, що їм хтось допомагає, щоб підкопати наш комітет і наше суспільство.

– Це просто здогади, – прокоментував Гальфдан, заглибившись у понурі роздуми.

– Дозвольте мені зробити філософський відступ, – підвівся Годмунд і, спираючись на ціпок, підійшов до великих вікон, що дивились на шиферні та ґонтові покрівлі Майклгарда. – Ми керуємо планетою, де живе десь п’ять мільйонів душ, так? Це мирне, стабільне суспільство. І що підтримує його в такому стані? «Епік»! Право несхитне, економіка міцна, а люди ревно працюють, виконуючи доручені їм завдання. Можливо, ми марнуємо час на «Епік» і в нас є проблеми, зумовлені низьким рівнем технології порівняно з технологією, яку мали перші колоністи, але коли-небудь, через багато поколінь, ми знову зможемо виробляти складні матеріали. А тим часом обов’язок нашого комітету полягає в запобіганні краху економіки та появі злочинності. Повторюю, «Епік» – аж ніяк не гра, – Годмунд обернувся й подивився на членів комітету, зокрема й на Свейна, що відчув на собі той погляд. – Крім того, це й не засіб здобувати захват юрби. – Старий знову прошкандибав до столу й нахилився, зіпершись на спинку свого стільця. – І не механізм здійснення влади. «Епік» – це наша економічна і правова система. Ми не можемо дозволити, щоб вона стала нестабільною. І що ж ми тепер маємо? Найприкріші новини, відколи дехто з вас убив Чорного Дракона. Ба навіть гірше, бо принаймні ви були з нашого кола. А тепер ми маємо селянських дітей, які анітрохи не віддані нашій системі й фактично, відколи ми спровадили у вигнання батька цього хлопця, ненавидять її; і тепер вони володіють багатством, можливо, більшим за багатство Центрального Комітету. Ви бодай усвідомлюєте, що вони можуть вчинити? Вони можуть скупити всі ресурси планети й розподілити їх так, як їм заманеться. Той Гаральд якийсь час був нашим прихованим ворогом, а тепер він має засоби спричинити хаос. І це тільки економіка. А як із правом? Якщо ця молодь знайшла бодай половину предметів, які ми збирали довгі роки, тоді вони можуть кинути виклик правоохоронцям усього світу. Можуть запропонувати, наприклад… змінити склад нашого комітету й забезпечать успіх цієї пропозиції перемогою на арені. – Годмунд замовк, спостерігаючи за присутніми і водночас даючи їм час зрозуміти, про що тут ідеться. – Протягом поколінь наші предки збудували систему, що перебуває в рівновазі. Люди заробляють мідні монетки й витрачають їх на ресурси, які ми зібрали з усього світу. Отже, ті монетки йдуть на наш банківський рахунок, і ми купуємо спорядження для команд Центрального Комітету. Кращої системи врядування, мабуть, не існувало. І, звісно, не було ніяких причин, щоб спалахнула війна, од якої втекли наші предки. А от тепер… Наша система ще ніколи не поставала перед більшою небезпекою, тож слід ужити рішучих заходів.

– Годмунде, попри всю повагу до вас… – заговорила Бека. – Свейн усміхнувся в душі: вона і справді навіть уявлення не має про динаміку ситуації. Адже суперечити Годмундові саме тепер – це політичне самогубство: невдовзі пролунають радикальні пропозиції, і вона сама перетворила себе на мішень. – Про тих людей ми знаємо дуже мало. Може, якщо дати їм місця в університеті, вони прийдуть і допоможуть нам керувати системою? Можливо, це все, чого вони прагнуть? Хлопець, наприклад, мабуть, просто хоче повернути батька. Можна подбати й про це.

– Справді, – лиховісно усміхнувся Годмунд, – це одна з можливостей. Покладання на «Епік» завжди містило в собі ґандж, бо й сама гра може запровадити нестабільність. На жаль, гра кориться власним правилам, а не нашим. Але застережімося од найгіршого сценарію – од їхнього наміру зруйнувати нас.

– У вас є пропозиції? – запитала Глейд.

– Згодом я назву їх, – підніс угору тремтячу руку Годмунд. – Передусім я хочу почути од вас, чи всі ви розумієте, що я кажу. Відколи ваше покоління прийшло до цього комітету, я відчув, що він став млявим. Я терпів вашу поблажливість, бо вона не мала значення. Але тепер я змушений наполягати. Годі гратися!

Трохи почервонівши, Свейн подумав, чи не спрямовує Годмунд конкретно свої застороги проти його намагань розв’язати загадку Epicus Ultima.

– А тепер нехай я почую од кожного з вас, чи розумієте ви всю серйозність кризи? Що існує потенційна загроза остаточно зруйнувати наше суспільство?

– Слухай, старий! – Вольф ніби недбало відхилився на спинку стільця, але його голос тремтів од намагань тримати його під контролем. – Не намагайся залякати нас. – Несмілива Бека аж зойкнула, почувши такі слова, і Вольф усміхнувся: – Ти, звісно, маєш право на свою думку і право висувати пропозиції, але не думай, ніби ти керуєш нашим комітетом.

– Щось ти дуже запишалося, щеня! Адже це ти полюбляєш приголомшувати юрбу своєю вовчою подобою. Але керувати – це передбачати, а не виконувати циркові трюки.

– Слухайте, схаменіться! – вигукнула Глейд, побачивши, що Вольф ладен гнівно відповісти. – Ми повинні бути єдині в нашому підході до цієї ситуації.

– Мабуть, буде краще, якщо ми почуємо якісь пропозиції, – мовив Свейн, подумавши, що пора втрутитись.

– Я згодна, – швидко відповіла Глейд.

– Що ж, я вже маю одну пропозицію, – озвалася Бека.

– Кажіть.

– Нехай Свейн піде в Гоупський округ і дізнається, чого вони хочуть. Побачить, що то за люди. – Годмунд буркнув, і вона, спохмурнівши, закінчила: – Побачить, чи можна їх узяти до наших структур.

– А я маю альтернативу, – зневажливо протягнув Годмунд.

– Ну?

– Ми напустимо на них Екзекутора ще до того, як вони стануть надто могутні або використають своє багатство нам на шкоду.

Рагнок, що вочевидь нудився од бездіяльності, раптом підвів голову і схвально кивнув.

– Гаразд, ситуація ясна, – підсумувала Глейд. – Ідеться про вибір між пропозиціями Беки і Годмунда. Будь ласка, підніміть руки, хто за пропозицію Беки.

– Хвилиночку, пані голово! – озвався похапцем Свейн, помітивши, що Глейд, Вольф і Бека збираються підняти руки. – Ми ще не обговорили наслідків використання Екзекутора. Щодо мене, я стривожений тим, що світ виснує, ніби ми відповідальні за їхню смерть. Можливо, вони навіть розкриють нашу зброю.

– Ні, якщо ми правильно скористаємося нею, – пробурчав Рагнок. – Почекаймо, поки вони підуть на пошуки. Або коли спробують скористатися своїми новими іграшками. Нещасні випадки трапляються завжди.

– Твоя правда, – схвалив Годмунд. – І, хай там як, невже така біда, навіть якщо виникнуть підозри? Ми збережемо систему в цілості, а років за п’ятдесят усе забудеться. Думайте про далекі перспективи й не бійтеся відповідальності.

– Хто ще хоче висловитися з приводу цієї пропозиції? Ніхто. Тоді я знову оголошую голосування. Хто за пропозицію Беки?

Підняли руки сама Глейд, Вольф і Бека. До них долучився і Свейн, тож пропозиція набрала чотири голоси.

– А хто за пропозицію Годмунда?

Цього разу руки підняли Годмунд, Рагнок, Торкел і Брунгільда.

Усі повернулися до Гальфдана, що не голосував.

– Я не певен. Я не можу вирішити. Це дуже ризиковано.

– Крові та помсти! – Годмунд із великою, як на свої літа, силою вдарив рукою по столу. – Ви тут не для висловлення думок, – ви члени комітету, які мають ухвалити постанову. Подавай свій голос!

– Гаразд. Я підтримую Беку.

Старий кивнув головою, неначе був цілком задоволений, що Гальфдан узагалі голосував, дарма що подав свій голос проти нього.

– Отже, пропозиція Беки набрала п’ять голосів, – оголосила Глейд. – Саме такої політики ми й будемо дотримуватися.

– Отак воно, – спокійно мовив Годмунд, попри свою поразку. – Але цієї стратегії не можна дотримуватися необмежено довго. Гадаю, нам треба зібратися за тиждень і послухати, що повідомить Свейн.

– Згодні всі? – глянула Глейд поверх окулярів, щоб побачити вирази облич комітетників. – Гаразд. У такому разі засідання відкладене.

Свейн підвівся разом із Вольфом.

– А знаєте, що цікаво? – запитав Вольф, знову зав’язуючи волосся хвостиком на потилиці.

– Що?

– Я, власне, згоден зі старим. Я тільки хотів побачити його обличчя, коли він програє.

– Справді кумедно, – усміхнувся Свейн. А за мить зітхнув.

– Що?

– Мені треба їхати до Гоупа. Не знаю, коли ти востаннє покидав Майклгард, але їжа й вино на Півдні огидні.

Тепер уже Вольф розреготався й поплескав Свейна по плечу:

– Товаришу, твою жертву не забудуть.

* * *

Останнім виходячи з кімнати, Годмунд знову прошкутильгав до вікна, дивлячись на заклопотане місто. З коминів тяглися довгі цівки диму, а з високих труб броварень здіймалися хмари пари. Двері прочинилися й до кімнати, невпевнено ступаючи, знову зайшов Рагнок.

– Годмунде?

– Що?

– Я з приводу твоїх слів про майбутнє. Нас простять.

– Ну?

– Гаразд, чому тоді ми не діємо? Ви і я? Адже можна взяти Екзекутора й ліквідувати небезпеку. – Рагнок підступив ближче до старого й заговорив ще з більшим запалом: – Ти знаєш коди і можеш змінити їх так, щоб тільки ти і я могли скористатися ними. Іншим тоді вже доведеться дослухатися до нас.

Довго й пильно дивлячись на Рагнока, Годмунд хвилину помовчав і нарешті озвався:

– Рагноке, майбутнє не простить нам, якщо ми зайдемо надто далеко й породимо таке невдоволення, що будемо змушені піти на радикальні поступки місцевим інтересам. І знаєш, що тут стане передумовою?

– Ні.

– Що наш комітет розколеться й різні фракції шукатимуть собі підтримки ззовні. Ти розумієш, про що йдеться?

– Не зовсім Що вони зможуть удіяти? – благально дивився Рагнок у вічі Годмундові.

– Дай я поясню тобі по-іншому. – Слова Годмунда були холодні й неприязні. – Хто ще поміж нас міг би поїхати в Гоупський округ і мати гостинне прийняття? Ти? Таж тебе ненавидять. А от Свейн виконає для нас добру роботу. Так само й Бека, попри всі свої вади, захищає нас від Заходу. Вона розглядає багато справ і перетворює гнів на толерантність. А тепер припустімо, ми вчинимо так, як ти кажеш. Як решта відреагує на такі дії? Вони можуть голосуванням вивести нас зі складу комітету. Ми помстимося, скориставшись Екзекутором, але, якщо він, скажімо, вб’є одного чи двох, інші піддадуться не так легко. Південь почне обстоювати Свейна, якщо той звернеться до людей, Захід – Беку й так далі. Увесь світ розпадеться.

– Вони не зайдуть так далеко.

– Можливо, але тут є й інше міркування.

– Яке?

– Я не довіряю тобі, – усміхнувся Годмунд і навмисне повернувся спиною, знову споглядаючи місто.

Від люті Рагнок аж спалахнув і скреготнув зубами. Минуло кілька напружених митей, перше ніж він опанував себе і мерщій вибіг із кімнати. Гіркота, яку він відчував тепер у роті, була результатом усвідомлення, що Годмунд, на відміну від решти членів комітету, розумів його аж занадто добре.