Текст книги "Епік"

Автор книги: Конор Костик

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

На носі човна лежав, споглядаючи хвилі, воїн-ельф BE, а відьма Інгеборг і Попеля тримали в руках по веслу.

На березі спалахнуло зелене світло.

– Ось туди ми й попливемо, – з полегкістю сказав Ерік, бо вони вже з півгодини чекали в морі.

– Він полюбляє драматизм, еге ж? Хіба не можна було зустрітися з ним у якійсь таверні? – нарікав персонаж BE, і за тоном голосу друзі легко уявляли собі характерну усмішку його господаря, дарма що сіре обличчя воїна-гравця було нездатне відображувати сміх.

– Не забувай, це чорний ельф, – нагадала Інгеборг, загрібаючи веслом, щоб розвернути човен до берега. – Він не може підійти близько до міста, інакше вони лінчують його.

– Атож, однак усе-таки.

Гравці старанно веслували, прямуючи до мулистого берега, що вів од річкового гирла до узлісся. Коли вони допливли, BE обережно ступив у багнюку і прив’язав човна до каменя.

– Вітаю вас, – озвався Анонім, що стояв сам, загорнувшись у морський оксамитовий плащ.

– Рада тебе бачити, – чемно відповіла Інгеборг.

Ерік здивувався, помітивши, що BE, мабуть мимоволі, зупинився, випнув груди і взявся за руків’я своїх могутніх мечів.

– Ви хотіли обговорити зі мною план? – прямо запитав їх Анонім.

– Що ж, не так план, як твої ідеї. Знаєш, про здобуття влади силою, – не менш прямо відповіла Інгеборг.

– Гаразд. Ти хочеш до мене приєднатись?

– Зовсім ні! – заперечила приголомшена Інгеборг. – Лише хочу дізнатися, хто ти: надійний партнер чи просто божевільний.

– Дівчино, я не божевільний. Але й не став вузьколобим унаслідок того вчення, яке нам усім утовкмачують. Я прочитав багато книжок, це звичайний спосіб проводити час для вигнанців. І мій висновок полягає в тому, що насильство не завжди гідне осуду.

– Як це? – зацікавився BE.

– Здається, юному Ерікові колись видалили апендикс, так? – Друзі кивнули головами, і чорний ельф продовжив далі: – А хіба це не був акт насильства, розтину шкіри, заподіяння йому рани? Проте він був необхідний для порятунку його життя. Що ж, і в суспільства можуть сформуватися ракові пухлини, надто якщо протягом сотень років зменшуються ресурси. Як на мене, я не злочинець, що полюбляє насильство, а хірург, що поставив діагноз і бачить: стан пацієнта потребує для порятунку його життя короткого насильного втручання.

– Але навіть якщо погодитись, що суспільство потребує змін, тут є важлива відмінність од операції Еріка, – міркувала вголос Інгеборг, захищаючи свої погляди.

– Кажи далі, люба, – вклонився Анонім.

– І полягає вона в тому, що операцію зробили за згодою Еріка. А ти плануєш застосувати насильство проти людей, які не хочуть його.

– Безперечно не хочуть, але саме вони своєю політикою довели мене до таких радикальних ідей. Невже задля збереження принципу відмови од насильства варто лежати в багнюці з коліном гнобителя на шиї?

– Хіба ми пригноблені? – не міг приховати свого зневажливого тону BE.

– Можливо, «пригноблені» – надто сильне слово, – щиро намагався зберегти дружній тон розмови Ерік. – Але погляньмо на ті всі прохання про допомогу, які нам прислали, відколи ми вбили дракона. Не знаю, як ти, а я отримав їх понад сімсот. І деякі з них аж за душу беруть. Люди зазнають страждань і, як мені здається, непотрібних.

– Я не читаю їх, – стенув плечима BE й немов відмахнувся од розмови.

– Ти, можливо, вже не пригноблений. Ти тепер багата людина. Але подумай, як тяжко працює величезна більшість людей, і тільки небагато хто може жити в розкошах і віддавати свою енергію не розв’язкові проблеми нестачі ресурсів, а намаганням і далі зберігати свій контроль. І я можу додати, – тон Аноніма став гострішим, – що, не скуштувавши вигнання, ви ніколи не зрозумієте, що таке тяжка праця й обмежені засоби. Якщо ви думаєте, що вони дають округам дуже мало, тоді можете собі уявити, що вони присилають на Рофтиг. Іржаві, безвартісні інструменти. Нікудишнє насіння. Просто диво, що ми там не голодуємо.

– Правильно, – відповів BE, і Еріка майже здивувало, що приятель не дуже переймається несправедливістю світу. Щодо цього вони такі різні. – А чи не думаєш ти, що можна кинути їм виклик через «Епік», способом, який, на нашу думку, й має розв’язувати конфлікти?

– Поки я не зустрівся з Еріком і Гаральдом, я не вважав, що це можливо. Але ми, п’ятеро, можемо, певне, сформувати непереможну команду. Цікаво, що тоді станеться? Чи зайдуть наші опоненти так далеко, що діятимуть проти наших реальних особистостей?

– Що ти маєш на увазі? Що вони фізично позбавлять нас можливості грати?

– Це, а то й гірші речі.

– Убивство? – глузливо зареготав BE.

– Ти недооцінюєш їхньої готовності чіплятися за владу. Ти забуваєш, що вони вважають себе за охоронців більшого добра. І що їхній загадковий Святий Грааль виправдовує всі дії, до яких вони можуть удатися. Люди, що живуть догматичними ідеалами, вкрай небезпечні, – лиховісно посміхнувся Анонім.

– Ну, гаразд… – Цікавлячись філософією не більше, ніж становищем світової бідноти, BE змінив тему: – Ми ступимо на той міст, коли підійдемо до нього. Поговорімо краще про тактику.

– Я теж так вважаю, – додав Анонім, і в його голосі вперше за час розмови почулася нотка прихильності до молодого воїна. – Еріку, слід визнати, що твій молодий товариш має дивовижний талант до розумних і рішучих міркувань.

– Він тут не єдиний, – пробурмотіла Інгеборг. – Саме Ерік відкрив спосіб убити дракона.

– Це мене не дивує.

– Досить, – утрутився Ерік. – Ви змушуєте мене ніяковіти. Переходьмо тепер до плану.

Розділ 18
Нова причина тривоги

ев’ять членів комітету зібрались у великій залі Майклгардської вежі. Над ними нависало зимове небо з важким хмаровинням, подекуди посіченим жовтогарячими пасмугами. Було так темно, що в залі засвітили ліхтарі, олійні ґноти блимали і миготіли. Якийсь час не чулося жодного звуку, а тільки шарудів папір, поки вони читали останній випуск бюлетеня «Новий Левіафан».

«Якщо коли-небудь і була можливість запровадити зміни, вона з’явилася останнього місяця після перемоги «Остерфіордських гравців» над Інріатом, Червоним Драконом.

Відкрилися нові перспективи, новий спосіб розхитати кайдани, що сковують суспільство. Для нас з’явився шанс знову постати перед реальним світом, узятися за проблему дефіциту ресурсів, а «Епік» використовувати тільки як засіб спілкування та відпочинку – не більше.

Хто ті юні драконовбивці, з якими ми пов’язуємо так багато надій?

Ерік Офасон найстарший серед них, він грає воїном-ельфом і його звуть BE, щоб відрізняти од молодшого Еріка. Це, здається, талановитий, сміливий і честолюбний хлопець, що погодився піти до Майклгардського університету на престижний факультет вивчення «Епіку», факультет, тісно пов’язаний із досягненням згодом високих адміністративних посад.

Б’єрн Рольфсон навчався в тому самому класі, що й Ерік Офасон, і, закінчивши той самий коледж, він вступив до університету, щоб вивчати сільське господарство – найпочеснішу науку, яка дасть йому змогу отримати згодом власне господарство. Його персонаж – суворий і витривалий воїн-людина Б’єрн.

Сігрид Офасон теж запропонували місце на цьому самому факультеті, але через три роки, коли вона закінчить Гоупський коледж. Її персонаж – цілителька групи.

Інгеборг Рольфсон, дарма що їй лише чотирнадцять, усе-таки забезпечила собі місце в університеті для вивчення геології. Це студентка, до якої треба приглядатися. Її персонаж – відьма з таким самим ім’ям.

І, нарешті, Ерік Гаральдсон, що навчається в тому самому класі, що й Інгеборг Рольфсон. Ерік має, що досить незвично, жіночий персонаж, почасти розбишаку, почасти войовницю на ймення Попеля. Серед цієї групи Ерік має найбільше підстав усвідомлювати проблеми системи, бо його батько перебуває у вигнанні за злочин насильства. Насильство, звичайно, цілком неприйнятне, але, можливо, Гаральд Еріксон певною мірою жертва системи? Аж ніяк не випадковість, що саме він був головним гравцем у недавній нічиїй між Гоупським округом і Центральним Комітетом. Але знову-таки, Ерік Гаральдсон, здається, має не більше амбіцій, ніж учитися в університеті на бібліотекаря.

Про що свідчить ця інформація?

Передусім, що доступ до багатства і влади дуже привабливий. Команду гравців, яка вперше за багато років мала нагоду виступити проти системи, натомість остання й поглинула.

Кожен з цих гравців отримав кілька сотень прохань допомогти людям, які живуть у злиднях. Проте не допоміг нікому. Ця молодь мала б виявляти співчуття. Вони знають, що таке мати родину, яка працює в копальнях. Але, здається, дбають тільки про себе й про те, як домогтися успіху в рамках системи.

Отже, наш висновок. Ми повинні прокинутись од цієї нереальної гри й вимагати нової організації суспільства – такої, де постанови ухвалюють голосуванням, а не викликами на бойових аренах, де аж ніяк не можна забезпечити об’єктивність підходу до питань».

– Що ви на це скажете? – запитала Глейд.

– Вони безсилі, – просто сказав Годмунд і обдарував комітет однією зі своїх рідкісних усмішок. – Свейн добре постарався.

– А от мені видається цікавим, – міркував Вольф уголос, розлігшись на бильцях, тож кінський хвіст висів за спинкою, – що тут вочевидь немає ніякого зв’язку між авторами цього скандального листка і «Остерфіордськими гравцями».

– Або принаймні вони хочуть, щоб ми так думали, – похмуро зауважив Рагнок.

– Ні. Це видається надто складним. Не думаю, що «Новий Левіафан» публічно паплюжив би їх, якби справді думав, що вони обстоюватимуть зміни, – Годмунд сплів свої покручені пальці, а потім випростав, і вони гучно хруснули. – Чи є ще якісь питання, чи ми можемо бодай один день присвятити власним справам?

– На жаль, є, – Свейн пустив навколо столу документи, передані йому невдовзі перед засіданням комітету. – Десь дві години тому оце розвісили в кожній ньюгейвенській таверні і в кожній бібліотеці нашої системи.

«Шукаєте слави і пригод? Тоді приєднуйтесь до мене, Попелі-драконовбивці, й вирушайте в подорож, яку барди оспівуватимуть протягом поколінь. Я набираю команду досвідчених моряків і суворих воїнів, могутніх чарівників і надійних цілителів. Я випливу з Ньюгейвенської гавані в день св. Юстина під час припливу. Подорож триватиме десь два місяці і, як я маю підстави сподіватися, буде найприбутковішою. Рівні частки всіх здобутих багатств розподілять між усіма, хто повернеться зі мною до Ньюгейвена, коли скінчиться подорож.

Попеля-драконовбивця».

– Дивно, – нараз утративши добрий гумор, Годмунд знову заговорив характерним для нього гострим тоном. – Як ти це розумієш, Свейне?

– Думаю, він, напевне, знайшов щось серед драконових скарбів, що й спонукало його вирушити в подорож, – відповів Свейн, намагаючись говорити зовсім нейтральним тоном і не виявити ані своєї зацікавленості, ані страху з приводу тієї подорожі. Адже цілком може бути, що хлопець працює над розгадкою Epicus Ultima і має якийсь важливий ключ.

– Зі вдачею людини, яка хоче стати бібліотекарем, мабуть, цілком узгоджується цікавість до таких різних речей, – глузливо усміхнувся Гальфдан, піймавши Свейнів погляд.

– Може, й ні, але мені це не подобається. Отакий заклик до всього світу взяти участь – річ нечувана. А те, що нове, – небезпечне. «Епік» – дивна гра, де є великі глибини, можливо, більші, ніж ми гадаємо. Не годиться бавитися з ним. Ми маємо систему, що працює, і хоча було б добре, якби ця подорож виявилася невинною, її слід вважати за джерело потенційної небезпеки, – говорив далі Годмунд, і кожен відчував його тривогу.

– Тож які ваші пропозиції? – Цікаво, тимчасом як Годмунда дедалі більше обіймала тривога, Рагнок немов відчував полегкість і вочевидь пожвавішав.

– Я маю одну ідею, – озвалася Бека, дивлячись на них з-під опущених на чоло сивих кіс.

– Кажи, – нетерпляче махнула рукою Глейд.

– А чому б Свейнові Рудобородому не зголоситися вирушити в цю подорож? Таким чином ми всякчас знатимемо про її мету.

– Слушна ідея, – кивнув головою Торкел.

– Отже, одна пропозиція є. Хто за неї? Всі. Тож хай буде так, – Глейд глянула на Свейна: – Тобі це подобається?

– Ще б пак! – почав кепкувати Гальфдан, зобразивши вузеньку посмішку на своєму широкому обличчі. – Адже буде ще більше ключів для розгадки Epicus Ultima!

– Я згоден стежити за подіями, пов’язаними з цією подорожжю, та інформувати комітет, – сказав Свейн, не звертаючи ніякої уваги на спробу Гальфдана поглузувати з нього. Зрештою, постанова, яку вони спонтанно ухвалили, цілком відповідала його бажанням: його неспокій перед початком засідання був зумовлений тим, що комітет міг би не погодитися з його участю в експедиції. Коли вже ніхто інший не дивився, Свейн підморгнув Гальфданові, задоволено спостерігаючи, як той спохмурнів у відповідь.

– Я маю іншу пропозицію, – підвів голову Рагнок.

– Справді? Тоді кажи, – подивилась на нього Глейд крізь великі окуляри.

– Ми посадимо на борт Екзекутора про всяк випадок.

Ця пропозиція породила кілька схвальних бурмотінь.

– Виголосімо промови за і проти, – запропонувала Глейд. – Рагноке, ти перший.

– Таж це очевидна річ, хіба не так? – Звертаючись до решти, він трохи випростався. – Всяке може статися, і ви уявіть лишень, що йдеться про пошуки якогось предмета з надзвичайними силами. Ми не хочемо, щоб він потрапив не в ті руки.

– Хто проти?

– Екзекутора можуть виявити, бо йому доведеться сидіти на борту і він не матиме порятунку, якщо ситуація стане загрозливою, – мовив Торкел, його бліде обличчя лисніло у світлі лампи, тож здавалося, ніби він зіпрів од страху чи люті, проте його голос був сухим і спокійним.

– Якщо ситуація стане загрозливою, ми вб’ємо їх усіх, – стенув плечима Рагнок.

– Хто ще хоче висловитись? – запитала Глейд. – Тоді голосуймо. Хто за пропозицію Рагнока? Рагнок, Гальфдан, я, Брунгільда, Годмунд. Отже, більшість, ухвалено!

– Я сяду на борт невидимим, – квапливо додав Рагнок, немов було очевидним, що саме він ладен узяти на себе обов’язок керувати Екзекутором.

Поглянувши на стіл крізь окуляри, Глейд не побачила заперечень, дарма що кожен із них міг не менш успішно впоратися з таким завданням.

– Дуже добре. Отже, сьогодні порядок денний вичерпано.

Розділ 19
Строкатий екіпаж

а ньюгейвенській набережній було більше людей, ніж у свято. Збуджені юрби і сірих гравців, і барвистих неігрових персонажів зібралися, щоб подивитися на початок подорожі Попелі-драконовбивці, подорожі, про яку точилося стільки розмов. Віщуни й гадалки понапинали свої намети, і з них линули запахи дивних олій та якісь магічні еманації; продавці харчів, прийшовши ще вдосвіта, щоб зайняти найвигідніші місця, швидко продавали смажених кроликів та рибу, і скрізь у юрбах вуличні хлопчаки під проводом своїх досвідчених господарів практикували давнє мистецтво крадіжки гаманців.

Обрана група людей походжала по палубі «Білого Сокола», а небажаних гостей тримав на відстані страшний білий пес завбільшки з людину, що розважливо сидів на сторожі коло трапу. Позаду нього гордо стояла відьма Інгеборг і дивилася на велелюдні набережні, поклавши руку на голову свого нового сторожа.

– Він гарний, донечко, справді гарний. Я певен, що цей корабель буде швидший за «Чорного Сокола», – походжав по судну старий капітан Акуло разом з Попелею і BE. Перстень Справжнього Бачення поширював навколо них хвильки блакитно-зеленого світла й давав Ерікові змогу бачити золотаве сяєво всередині цього персонажа, яке свідчило про набагато більшу, аніж завжди, присутність Аватари в його постаті. Але це сяєво дуже поступалося тому разючому вияву, який розмовляв із Попелею в крамниці ювеліра.

Вони ретельно перевіряли кожен закапелок корабля, байдуже, хоч який малий, щоб пересвідчитись у відсутності небажаних зайд. Перстень ні разу не виявив нічого незвичайного.

Еріків батько й Анонім були вже на борту, старанно ховаючись од чужих очей під палубою. Зустріч Еріка з персонажем Гаральда була тепла, але дуже коротка.

– Приплив уже майже повний, – зауважив Акуло.

– Чудово, ходімо погляньмо на екіпаж, – зрадів BE. Річ зрозуміла, BE прагнув опинитись на очах у публіки, і це ні для кого не стало несподіванкою, бо Ерік ще вранці помітив, що його приятель величний і пишний. Окрім намиста з рубінів і перснів із вирізьбленими рунами – предметів, наповнених чарами, – BE одягнув на себе переливчастий плащ із феніксових пір’їн, барви якого всякчас вигравали на світлі, мінячись од кармінової й золотої до пурпурової та бузкової. Під плащем вилискувала кольчуга тонкої роботи, метал якої вочевидь кували не у звичайній кузні, бо він теж слабенько світився. На поясі, заховані в піхвах, висіли два однакові мечі, назви яких у перекладі з мови ельфів звучали як Грім і Блискавка.

Коли вони підійшли до трапу, Інгеборг, і сама перевтілена завдяки придбанню могутніх магічних предметів, передала Попелі торбинку. Попеля зазирнула всередину й витягла скляну сферу, десь удвічі меншу за її кулак, усередині якої завихрювалася молочно-біла хмаринка, – чи, може, то вабив бентежний погляд невеличкої статуї, що ховалась у тому тумані?

– Їх тут п’ятдесят, – пояснила Інгеборг. – І поки ви не маєте однієї з них, Пустун не дасть вам зайти, – із любов’ю поплескала по голові страхітливе створіння.

– Пустун? – з огидою буркнув BE. – Інні, це ефірний сторожовий пес. Він може виявляти астральні проекції та ефірних мандрівців, не кажучи вже про невидимих і прихованих істот. Він сам може дати собі раду з тролем, а ти називаєш його Пустуном?

– Аякже. Таж він такий милий! – полоскотала незворушного пса під підборіддям Інгеборг.

– Ходімо, – сказав Ерік, передаючи кульку BE. Обидва приятелі пішли до місця, де вони заздалегідь поставили столик і де вже чекав на них капітан Акуло. Ерік із гримотінням поклав торбу молочно-білих кульок на стіл і дістав одну для старого моряка.

Попереду утворилася велика черга, зібралося кілька сотень людей.

Балачки в юрбі притихли, вуличні торгівці припинили закликати клієнтів, і навіть вітер, здається, вщух, коли BE кивком голови дозволив підійти першому чоловікові. Мотузка, яку напнули найняті на день дужі охоронці, стримувала юрбу, проте вона однаково напирала, задні намагалися побачити драконовбивць і запам’ятати події цього безперечно історичного дня.

– Це надійна людина, – прошепотів Акуло. – Він служив зі мною на старому «Соколі» боцманом.

Ерік записав його ім’я й передав скляний камінчик.

– Наступний! – гукнув BE.

Отак вони й працювали далі, наймаючи моряків або відмовляючи їм залежно від того, що скаже Акуло. Ця процедура була нудна для глядачів, і невдовзі всюди на набережних знову залунав жвавий гомін.

– Добрий екіпаж, – схвально дивився Акуло на чоловіків і жінок, які ступили на борт, несучи на плечах свої нечисленні пожитки в полотняних торбах, і займали робочі місця на кораблі.

– Моряків уже досить! – закричав BE. – Будь ласка, тільки шукачі пригод!

Почулися прокляття тих, хто не потрапив до екіпажу, черга порідшала, але навіть тепер була набагато довша, ніж двадцять кульок, які ще лишились у торбі.

– Наступний!

– Отиніус Маямінус до ваших послуг, – уклонився невисокий гном, голова його опустилася нижче стільниці. І Попеля, й BE підвелися, щоб краще роздивитися його.

BE мимоволі розсміявся, і гном миттю випростався, сердито поглядаючи з-під каптура магічної сутани, яка була на ньому.

– Отиніусе, а що ти вмієш робити? – приязно запитав Ерік.

– Я слуга Одунерока, бога пустелі, й завдяки йому опанував глибокі таємниці вогню й повітря.

– Доведи, – прямо наказав йому BE.

Гном пильно подивився на BE, сягнув рукою у свою торбину, дістав звідти згорнену барвисту тканину і тягнув її та тягнув, аж поки видима частина цієї тканини стала більшою за торбину, потім більшою і за самого гнома.

– Трюк чаклуна? Чи, може, Торба Вимірів? – шепотів BE.

Повністю витягши оздоблену витонченим візерунком тканину з торби, гном розстелив її на землі. Юрба, зацікавившись захопливими вигуками тих, хто стояв ближче, ринула вперед, щоб подивитися. Сівши на той розстелений килим, гном тихесенько заспівав, його обличчя свідчило про зосередженість. Килим мало-помалу почав відриватися од землі, юрба в захваті заплескала в долоні. Нарешті є на що подивитися!

– Беремо, – мовив BE. – Наступний!

– Сер Ворен, лицар Священного ордену Мова, слуга Його Величності короля Увена з Ньюгейвена.

Статурний воїн широко усміхнувся, хоча та усмішка майже ховалася в довгій бороді, що закривала його широкі й могутні груди. На спині в нього висів щит, а на поясі – різноманітна зброя і пляшечки із зіллям.

Ерік без вагань дав лицареві скляну молочно-білу кульку.

Перше ніж BE встиг викликати наступного в черзі, небо тягло хмарами, чайки злякано закигикали й розсипались у небесах. Юрба відсахнулася, набережними прогуркотіла велика чорна карета, тягли її два люті чорні огирі, несамовито крутячи очима. Блідий візник, вбраний в елегантну чорну ліврею, стримав коней поблизу столу.

Запала глибока тиша. Ніхто навіть не кашляв, боячись привернути до себе увагу. Потім почувся голос, холодний і моторошний, виповнений отруйним посвистуванням, а втім підступно гарний і переконливий.

– Я, граф Ілістивостич, вирушив би в цю подорож.

– Якщо цей вампір сяде на борт вашого судна, я й ногою на нього не ступлю, бо воно буде прокляте! – гукнув у відповідь сер Ворен, схопившись за руків’я меча.

Сидячи за столом, Ерік відчував страх і незрозумілу тривогу за своє життя, натомість BE відважно заговорив:

– А яку ми матимемо гарантію, що ти працюватимеш задля тієї самої мети, що й екіпаж, і не повбиваєш нас?

– Мої авгури стверджують, що серед скарбів, які ви шукаєте, є давня спадщина моєї родини. Пообіцяйте, що, знайшовши скарби, ви віддасте її мені. Тоді я присягну найдавнішими богами, що служитиму вам у цій подорожі й живитимусь тільки звіриною, яку сам приведу на борт.

То була така переконлива заява, що Ерік незчувся, як кивнув головою.

– Не слухайте його. Палубу цього корабля затопить кров, якщо це нечестиве створіння осквернить його бодай одним своїм кроком! – шаленів сер Ворен, проте позадкував, вочевидь боячись спровокувати графа.

– Ваші підстави заявляти про це? – запитав Ерік, його душа мало не розривалася навпіл.

– Вампір? Ти, напевне, жартуєш. Звичайно, ми беремо його, – підвівся BE. – Гаразд, графе. Ми згодні на ваші умови.

– Чудово. Мій слуга занесе мою труну і звірину на борт. Я прилечу й приєднаюся до вас уночі.

– Ось! – сер Ворен з розмаху поклав свою скляну кульку на стіл. – Я вмиваю руки від цієї приреченої справи.

Тільки-но страхітлива істота в кареті поїхала геть, як гурти людей, справжніх і породжених самою грою, заходилися жваво обговорювати подію, сперечаючись поміж себе про долю подорожі, що тепер була пов’язана з найстрашнішим створінням регіону. Люди трохи повеселішали тільки тоді, коли до столу підійшов ведмідь.

Великий чорний гризлі підскочив до столу на чотирьох лапах, а потім підвівся, підносячись над людьми, що сиділи за ним.

– Будь ласка, – проревів він, – я хочу поїхати з вами в подорож.

– Ведмідь, що розмовляє! – залунали навколо радісні голоси.

– З якої речі? – запитала Попеля.

– Одна відьма сказала мені, що я знайду свою пару на іншому континенті.

– Тож ти хочеш їхати лише в один бік? – глузливо всміхнувся BE, і юрба розреготалася.

– Атож, будь ласка.

– А ти розумієш, що в такому разі ти не отримаєш ніяких скарбів? – провадив далі BE, і юрба знову розреготалася, уявивши собі тварину з грошима.

– Так, сер.

– Як на мене, це добре, – стенув плечима BE.

– Ось тобі, – дала йому кульку Попеля. – Не загуби її, аж поки зайдеш на корабель.

– Дякую вам обом, – вклонився ведмідь і, тримаючи лапою кульку, наче неоціненний келих, пішов перевальцем по трапу.

Коли торба майже спорожніла, юрба сколихнулася.

– Слухайте! – крикнув Свейн Рудобородий, визираючи крізь напнуті мотузки. – Я тільки хотів, щоб ви знали, що я тут, а зі мною ще й двоє ваших приятелів.

– Пустіть їх, – звелів BE охоронцям.

На появу старого драконовбивці юрба відповіла вітальними вигуками. За ним, видаючись такими смиренними, як можуть видаватися сірі багатокутники, йшли Б’єрн і Сігрид.

– Б’єрне! Ти прийшов! – радісно підскочив Ерік.

– Ласкаво просимо! – не менше од нього зрадів BE. – Ця подорож буде просто фантастична. Ганьба, що ви не були з нами од самого початку. Це буде така пригода!

– Що ж, я й далі не згоден і вважаю, що це все може погано скінчитися. Але ви мої друзі, – стенув плечима Б’єрн.

– А ти мій брат, – додала Сігрид, звертаючись до BE.

– Бачу, ви обоє просто дивовижні, – сарказм у голосі BE був цілком добродушний. Б’єрн вочевидь подолав свою нехіть витрачати гроші, бо вдягнувся в казковий обладунок, а на перев’язях навколо його тіла висіли різноманітні торбинки, сумочки і пляшечки із зіллям. Проте найнезвичайнішою річчю на ньому був великий шолом із прожилками, немов мармурова куля: блідо-сірої барви, помережаний миготливими срібними і платиновими нитками.

– Що це за шолом? – запитав BE.

– У ньому можна дихати під водою. Я не мав часу навчитися плавати, – знічено пояснив Б’єрн.

– Добра ідея, – докинув Ерік. – Але сподіваймося, що він тобі не знадобиться. Ось, – і подав кожному з них скляну кульку.

Увесь цей час Свейн Рудобородий стояв збоку, спостерігаючи і слухаючи. Нарешті він підступив ближче, вбраний у своє розкішне бойове спорядження, точнісінько такий, яким бачили його на арені.

– Чи можу я мати честь приєднатися до вас у вашій пригоді?

– Звичайно. Це честь для нас усіх. У нас лишилась якраз одна кулька. Хіба не так, Еріку? – BE, здавалося, забув, що мета подорожі полягала в тому, щоб уникнути Центрального Комітету, він, мабуть, занадто перейнявся збудженою підготовкою до експедиції. Якби Ерік міг фізично копнути його ногою, то не стримався б, байдуже, заборонене насильство чи ні.

– Одна, – простяг він, адже було надто пізно приховувати цей факт.

– Чудово, – вклонився Свейн, беручи кульку.

Юрба вітала їх усіх, махаючи руками, поки вони йшли до трапа. А навколо вже вешталися менестрелі, виспівуючи перші рядки саги про подорож, і особливо зосереджували увагу на ведмеді, обдарованому мовою, вампірові і драконовбивцях – старому і молодих.

Раптом гамір на набережних заглушило гостре, пронизливе завивання. Сторож Інгеборг стояв на всіх чотирьох на вершечку трапа, настовбурчивши шерсть і вишкіривши зуби.

– Що це? – скрикнула Інгеборг, дивлячись на Попелю.

– Напасник! – закричав Ерік і скинув з Попелі рукавичку. Він стояв досить близько, щоб бачити у блідому світлі персня: то був чоловік, убраний від голови до ніг у чорний обладунок; оголивши меч, він стояв на трапі. – Він невидимий!

Спалахнуло червоне світло – містичний гном Отиніус жбурнув у повітря пил, що закрутився вихором і полинув до зайди.

– Онде він! – підбігли до борту моряки й воїни, показуючи на контури постаті, яку тепер уже можна було бачити.

Люто заревівши, чужинець повернувся й побіг, брутально розштовхуючи людей по дорозі. Наймані охоронці побігли за ним, але невдовзі відстали, коли той воїн пітьми забіг у вузькі завулки, що прилягали до набережних.

Коли всі заспокоїлись, юрба зібралася навколо корабля й радісно вигукувала прощальні побажання. Попеля кивнула головою капітанові Акуло, і той почав віддавати накази, корабель відчалив.

Моряки проворно виконували свою роботу й підняли головне вітрило, на якому видніли обриси білого сокола, що дав кораблеві назву. Вітер одразу напнув вітрило, а вздовж бортів дедалі гучніше заплескалася вода.

– Яка краса! – мовив BE, гордо височіючи на палубі напівюту. – Хіба це не найкраща наша пригода?

BE вимахував рукою, аж поки юрба на березі перетворилась на безлику барвисту масу.