Текст книги "Епік"
Автор книги: Конор Костик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 19 страниц)
Розділ 11
Побите скло
«Остерфіордських гравців» аж голова паморочилась од радості, коли вони поверталися додому з Гоупської бібліотеки й останніх етапів випускного турніру. Рольфсон виїхав їм назустріч на возі, й тепер вони всі сиділи, підстрибуючи, коли колеса, невпинно котячись уперед, натрапляли на вибоїни. Зустрічаючи подорожніх, що йшли до Гоупа, Рольфсон щоразу бентежив усіх дітей, бо гордо заявляв:
– Ми дійшли до фіналу. Мої діти дійшли до фіналу!
BE зіперся плечима на боковину воза, випростав руки і тримався за дерев’яний край, щоб його менше трусило на нерівній дорозі.
– Я чув, ніби в Майклгарді шляхи вкриті металом, який не стирається, – мовив він, переконаний, що їхні успіхи забезпечать їм місця в Майклгардському університеті, а він і Б’єрн, як найстарші, навчатимуться вже цього року.
– Охо-хо-хо, гладенькі дороги! Яка насолода тебе чекає! – намагалася кепкувати з BE його сестра Сігрид, проте він був незворушний.
– Авжеж. Я думатиму, як ви сидите на труському возі, тоді як ми з Б’єрном гасатимемо на блискучих ротоциклах. Можливо, з парочкою дівчат на задніх сидіннях, га? – BE підморгнув Б’єрнові, той усміхнувся, однак не заохочував BE жартувати далі; такі жарти бентежили його.
– Ти думаєш, у Майклгарді ще є ротоцикли? – запитав Ерік.
– Звісно, є, це, безперечно, звичайне спорядження для студентів, – заплющив очі BE, насолоджуючись уявними картинами.
– Я колись бачив один, – озирнувся Рольфсон через плече.
– Тату, справді? – випростався Б’єрн. – І який він? Він хоч їздив?
– Так, – кивнув Рольфсон. – І дуже швидко. Треба бути обережним, щоб не опинитися в нього на дорозі, коли він мчить. Низенький такий. Голова водія доходила мені десь до пояса.
– Оце справжня техніка. Сподіваюся, ми потрапимо до Майклгарда й побачимо їх, – мовив Б’єрн, осяваючи всіх щирою, простодушною усмішкою.
– Якщо заробимо місця. Ганьба, що ми не здобули ще однієї перемоги, тоді б нам дісталися обов’язкові місця, – зауважив Ерік, намагаючись, щоб друзі не тішилися надто високими сподіваннями.
Віз зупинився, бо дорогу, подзенькуючи дзвіночками, перетинала отара кіз.
– Еріку, не псуй нам усе, – протяжно сказала Сігрид. Тепер, коли їй не треба було триматися за віз, вона руками розвіяла його песимізм. – Ніхто за межами Майклгарда багато років не мав таких успіхів.
Сонце тільки-но почало червоніти, як віз, похитуючись, перебрався через останній пагорб. Жовтогаряче й брунатне світло заливало оливкові сади навколо їхніх хат. Ще трохи – і Ерік зайде в кухню й розповідатиме батькові-матері все про турнір. Йому хотілося їсти, й він сподівався святкової вечері. Навіть якщо вже повечеряли, вони однаково посидять разом з ним і послухають про денні змагання.
– Дивно, – озвався Рольфсон. – Що там Фрея робить на покрівлі?
Сидячи, Ерік бачив жовтий відблиск від леза сокири, якою мати з силою щось рубала поряд із сонячною панеллю.
– Що, вже зламалася? – спохмурнів Б’єрн. – От не щастить.
Після наступного удару сипонули іскри, потім почувся скреготливий стогін, панель ковзнула покрівлею вниз, і зграйка переляканих шпаків, спурхнувши, полетіла до моря.
Ще один сліпучий помах сокирою, знову сніп іскор, і панель підповзла до краю стріхи, позаду тяглися кабелі.
Ерік вискочив з воза й побіг. Щось негаразд.
– Еріку! – гукнула Інгеборг, але він навіть не озирнувся.
Помчавши поміж дерев, перебігаючи поглядом од дороги попереду до матері на покрівлі, що підняла сокиру для останнього удару, Ерік був ще далеко, як долиною покотився луною гуркіт. Тисячі скляних пляшок, розбитих одночасно, ніколи б не дзенькнули з такою силою. Не створили вони б і враження, ніби щось розбивається на друзки, ніби небо раптом напнулося й репнуло. А мати на покрівлі впала долілиць, затулила голову руками й заридала.
– Мамо! Мамо! – заскочив Ерік на подвір’я, всіяне тепер грубими скалками темного скла, великі шматки тріщали та порскали під його ногами, поки він обережно ступав по них, відчуваючи, як вони ковзають і скрегочуть по камінню.
– Мамо, що це? – хапав повітря Ерік, схопившись рукою за бік і піднявши голову, щоб бачити матір.
– Ненавиджу її! І чого я хотіла мати нову панель? – кричала і плакала вона. – 3 батьком біда. Його забрали й пошлють у вигнання. Я знала це. Мені ніколи не треба було казати, щоб він грав за нас. Я знала, що ризик величезний.
Під’їхав віз. Усі мовчали, повільно переводячи погляд з покрівлі на землю, де Ерік стояв, немов на краю моря чорної криги, розчавленої та розбитої, коли окремі крижини наповзають одна на одну. Ерік не мав сили дивитися на стривожені та збентежені обличчя сусідів, тож без ніякого жесту й жодного слова забіг до хати.
Минуло чимало часу, перше ніж мати з червоними, заплаканими очима спустилася в кухню. Вони обоє прикипіли очима до хирного вогню у плиті й уникали дивитись одне на одного.
– Мамо, що сталося? Де батько?
– По дорозі на острів Рофтиг.
– Це ж острів для вигнанців, – здивувався Ерік. – За що його?
– Давним-давно, коли ми обоє навчалися в університеті, він ударив людину.
– Тато? Когось ударив? Та ніколи!
– Так, ударив, – тяжко зітхнула Фрея, і то була єдина ознака, що їй важко говорити спокійно. – Іншого студента на ймення Рагнок Ігвігсон. Гаральд ударив його по обличчю й розбив йому носа, всюди текла кров.
Приголомшений, Ерік наважився поглянути на матір, вона перехопила його погляд.
– Ти повинен зрозуміти: твій батько – аж ніяк не погана людина. А Рагнок – злочинець. Він хворий.
– Чому? Чому тато вдарив його? Хіба він не знав про покарання?
– Звичайно, знав, але… – Мати замовкла, потім тремтячою рукою налила в кружку води зі джбана й випила. – Рагнок пив зі мною, ми випили забагато меду, аж поки мені запаморочилась голова і я майже знепритомніла. Потім він намагався вчинити те, про що я не можу говорити. Але надійшов Гаральд і, зрозумівши, що я в біді, вдарив Рагнока.
– Але сонячна панель – що ти накоїла?
– Ненавиджу її. Я не змогла б жити з нею. Подумай лишень: якби ми не захотіли її, то й досі були б щасливі. Твій батько був би з нами.
Якийсь час вони сиділи в темній кімнаті. Думки вихором крутились в Еріковій голові. Заговорив він лише тоді, як Фрея запалила ліхтар:
– Тож, по-твоєму, тато слушно вдався до насильства? – Ерік справді розгубився. Протягом навчання в школі і в кожній сфері життя завжди наголошували як аксіому, що ніколи не слід удаватися до насильства, бо для розв’язку конфліктів існує «Епік». Побутувала думка, що тільки-но суспільство дозволить насильницькі дії, воно докотиться до того самого катастрофічного стану, який кілька тисячоліть тому начебто вигнав їхніх предків-пацифістів у космос.
– Ні, насильство ніколи не має слушності. Але я зрозуміла батька і простила його. На жаль, наші закони не дозволяють винятків.
– Отже… тата заслали?
– Так. Але він утік і знайшов мене, і я погодилася вийти за нього заміж і почати нове життя далеко від Майклгарда, де нас ніхто не знатиме.
Тепер уже настала черга Еріка випити води, поки він збирався з думками.
– Чому ви не розповіли мені? Я вже досить дорослий.
– Атож. Батько казав, що слід розповісти. Не казали, щоб захистити тебе. Кожен, хто свідомо переховує вигнанця, теж підлягає вигнанню – залежно від постанови судді. Принаймні ти маєш вибір. Якщо хочеш, можеш лишитися тут із друзями – або піти в університет.
– Лишитися? Без тебе й тата? Ні. Я піду з вами.
– Я ще й сама не знаю, що робитиму. Це сталося так несподівано. Суддя вже приходила сьогодні. Я сказала їй, що ти нічого не знав, але вона, напевне, й сама тебе запитає.
Вони сиділи, заціпенівши, не дивлячись одне на одного, мовчазні й самотні зі своїми думками.
– Мамо, я втомився. Мені треба полежати й подумати про це все. – Голод уже й не нагадував про себе, Ерік лише хотів залишитись сам у пітьмі і спробувати зрозуміти все.
– Знаю, Еріку. Я теж дуже втомлена.
Глянувши на спокійну постать матері, навряд чи можна було б здогадатися, що в родині негаразд, якби не сльози, які нечутно збігали по щоках й падали на стіл.
Ерік утомився, але спати не міг. Здавалося, ніби його розум мимоволі розірвано навпіл, а думки наче кривавились: по-перше, він більше ніколи не побачить батька, а по-друге, треба гарувати на фермі: адже Гаральд жив нещасливим і самотнім життям. Цю прикру думку годі було притлумити, вона піднімалася з глибин, а за нею одразу і сльози, що гарячими, солоними струмочками збігали до кутиків рота. І все-таки повинен бути якийсь спосіб пережити це лихо. За мить він опанує свій розпач, спрямує потік розумової енергії на думки про заходи, яких можна вжити, щоб повернути батька. Але, непроханий, у ці намагання вибудувати плани втручався майже моторошний образ матері на покрівлі. Вона розрубала кабелі сонячної панелі. Цей спалах начебто безумства був зрозумілий, бо панель тільки нагадуватиме про нещастя щоразу, коли користуватимуться нею. Його батько вчинив насильство. Це найтяжчий злочин, у якому можна звинуватити людину, страхітливий, несвітський і непристойний. Суспільство згодне з цією думкою, згоден і Ерік. Тих, хто вдався до насильства, треба цуратися. Посилати у вигнання. Така думка не видавалась нерозумною. А у вигнанні вони можуть бути такими зіпсутими, як їм заманеться, не заподіявши шкоди жодній законослухняній людині. І ось тепер його батька везуть на острів Рофтинг. Який він? Чи там живуть у страху, що на них хтось нападе? Не у грі, а насправді. Зі справжніми ранами. Зі справжніми лезами, що протинають шкіру і ллється кров. Цікаво, яке тоді відчуття? Як опік? Чи як крижаний холод? Як це воно – мати ніж між ребрами? Як тяжко лежати в пітьмі й намагатися не думати про майбутнє без батька, пробувати дати лад думкам.
Коли зійшов місяць, вкривши оливкові дерева білястим сріблом, мати важко піднялася сходами і так повільно ступала, що ставало моторошно. Ерік не погукав її, мати теж не зайшла до нього. Кожен мав задосить своїх переживань, щоб іще намагатися вгамувати страждання іншої душі.
* * *
Наступного ранку Ерік почувався значно впевненіше. Попри лихо, що навалилося на них, хлопця покріплювала думка: якщо батько й приховував таємницю, це аж ніяк не свідчило про брак довіри до нього. Гаральд не висловлювався ухильно, коли казав, що є речі, гірші за переселення: адже ті слова були правдою. Вигнання набагато гірше за переселення. Принаймні тепер усе ясно: нічого не кажучи Ерікові, батько-мати сподівалися захистити його від кари вигнанням. Ерік за одну ніч став сильнішим і знав чому. Тяжкі сумніви, чи гідний він довіри, чи відданий родині, розвіялися. Цей день був початком канікул у сільськогосподарській школі, і саме сьогодні оливкарі традиційно починали обрізування саду. То була тяжка й вимоглива праця, але Ерік заздрив тим, хто вставав удосвіта і брався до неї. Цього ранку в усіх селянських хатах навколо Остерфіорда селяни виконуватимуть повсякденну роботу, буденність якої усе-таки мала життєствердний характер. Оливкарі дістануть і нагострять ножиці й, можливо, з обідом у торбі підуть у сади.
Кухня внизу була охайно прибрана, мати, хоч і стояла з червоними очима, вже заспокоїлася.
– Мамо, я хочу щось запитати.
– Запитуй, – усміхнулася вона. – Тепер уже немає жодної причини, чому ти не повинен знати все.
– Тато розповідав коли-небудь, як він утік з Рофтига?
– Думаю, дав хабара капітанові корабля. До того, як його вигнали, твій батько був одним з найуспішніших персонажів в «Епіку». Та коли повернувся, не мав жодного золотого візантина.
– Дивно. Може, ми спробуємо зробити це знову?
– Може. Але де ми дістанемо тисячі візантинів? Серед наших друзів багатіїв немає.
Стримавши відповідь, яка рвалася з вуст, Ерік і далі ставив запитання, що не давали йому спати цієї ночі.
– А у вигнанні погано? Що тато розповідав про нього?
– Так, погано. Там немає «Епіку», немає законів. Там варварство. Люди воюють і голодують, бо їхні харчі крадуть. Вони, власне, не мають і хат, кожен живе в тому, що спорудив собі сам. Там ніхто не доживає до старості.
– Треба повернути його.
Фрея знов усміхнулася. Як добре бачити її усмішку, дарма що та усмішка безнадійна.
– Що сталося з Рагноком?
– Ти бачив його, – аж здригнулася мати. – Це гравець Рагнок Дужий, він став членом Центрального Комітету.
Хвиля гніву миттю сколихнула Еріка:
– Як вони могли?
– Не знаю. Після того, як я розповіла їм, я й справді не знаю. Мабуть, його слова переважили мої, і він був їм дуже потрібний, і байдуже, що Гаральд ішов у вигнання. – Мати глянула на сина: – Еріку, ти думав, що робитимеш, якщо й мене пошлють у вигнання або якщо я вирішу піти до батька?
– Так.
– Ну?
– Я піду з тобою. Хіба що…
Мати чекала, поки він говоритиме далі.
– Хіба що, перше ніж їхати, я востаннє спробую вбити Червоного Дракона.
Ерік здивувався, побачивши, як мати схвально кивнула головою:
– Чом би й ні? Нам нема чого втрачати. Що тобі треба? Я продам задля тебе все спорядження свого персонажа.
– Здебільшого стріли, цілі діжки стріл.
– Гаразд. – У голосі матері чулися радше зневіра і втома, ніж надія.
– Мамо!
– Що, Еріку?
– Ти хочеш, щоб я почав обрізати дерева?
Мати гірко усміхнулася, почувши це запитання:
– Ні, тепер це вже не має сенсу. Той, хто прийде сюди після нас, нехай і обрізає.
Розділ 12
Ніхто не вбиває драконів
ано-вранці поривний вітер збурив море, і далеко на обрії білі баранці ще й досі вперто бігли до берега, а вздовж узбережжя каміння і брили були сірі й слизькі від шумовиння.
Раз по раз озивався далекий, ледь чутний гуркіт, коли невгамовне море накочувалось на рінь у затоці.
– Ну? – виклично запитав Ерік.
BE сидів на скелі, мимоволі збиваючи великим пальцем дрібні камінчики, намагаючись поцілити ними в калюжу серед каміння:
– Я приголомшений. Гаральда вигнали за насильство. Чому він удався до нього?
– Слухай, йолопе! – блиснула очима Інгеборг. – Таж Ерік сказав, що це приватна справа.
– Справді, – трохи знітився BE. – Однак це важко зрозуміти.
– Я не пробачаю насильства. Я тільки кажу, що він утратив самовладання за обставин, які нікого б не лишили байдужим, – пояснив Ерік.
– Еріку, – урвала його Інгеборг, – тобі не треба виправдовуватись перед нами. Ми твої друзі і ми на твоєму боці, правда? – Вона глянула на BE. – І ми хочемо, щоб Гаральд повернувся. Отже… – вона на мить замовкла. – Ти казав, що маєш план. Розкажи нам про нього.
– Мені це не подобається. Адже ви знаєте, що існує кара за переховування вигнанця, – зажурено мовив Б’єрн.
– На мою думку, тут можна дати якусь раду.
– Гаразд, Еріку, розповідай, – сягнув рукою вниз BE і набрав ще одну жменю гладеньких камінчиків.
– Думаю, слід примусити Центральний Комітет ухвалити закон про амністію всіх, хто живе на острові Рофтиг.
– Еріку, це блискуча ідея! – підскочила Інгеборг, замахавши руками. – Слухай, Б’єрне. Нічого незаконного. Гаральд знову повернеться до нас, і ми зможемо жити як звичайно.
– Крім однієї невеличкої проблеми, – глузливо усміхнувся BE.
– Ти маєш на увазі, що Центральний Комітет ніколи не піде на таке. – Ерік знав, що наступний елемент аргументації вирішальний: – Ось чому нам спершу треба вбити Червоного Дракона, – видав він давно наготовану відповідь.
BE, здивувавшись, мимоволі розслабив руку, й усі камінчики повипадали:
– Ану, повтори ще раз?
– Спершу нам треба вбити Інріата, Червоного Дракона. Тоді ми скористаємось його багатством, щоб стати непереможною командою. Після цього запропонуємо амністію.
– Що ж, можна тільки похвалити твою сміливість, – широко, як і завжди, усміхнувся BE, і ця усмішка завжди видавалася радше цинічною, ніж зичливою.
– Дракон. Таж це неможлива річ, – висловилася за всіх Сігрид. Навіть Інгеборг видавалася скептичною.
– Ні, можлива. Я думав про вбивство дракона цілими годинами й переконаний, що його можна вбити. – Ерік підвівся, щоб бачити всіх і оцінити їхню реакцію. – Я щиро вважаю, що в логіці стратегії дракона є ґандж.
– Ну? – зацікавився BE.
Підібравши великий камінь, Ерік підійшов до латки мокрого піску:
– Ось печера дракона, – він кинув камінь. – Ось Б’єрн, ось Інгеборг, ось Сігрид, а це, BE, ти.
Чотири хрести на піску сформували майже півколо, звернене до каменя, з проміжком між верхньою і нижньою парами гравців.
– Тепер я викликаю дракона й відбігаю сюди, – Ерік накреслив хрест у прогалині, тож тепер вони всі перебували приблизно на однаковій відстані одне від одного. – Тим часом стріляє Б’єрн або, якщо він не влучає, Інгеборг. – Ерік підвів очі й побачив, що всі уважно слухають його. – Суть полягає в тому, що дракон обирає собі за ціль останнього гравця, який вистрелив у нього. Тож він обертається. Але перше ніж він приготується дихнути вогнем на Б’єрна, з протилежного боку стріляє BE або Сігрид. Тож він тоді знову обертається. Зрозуміли?
– Розумію. Отже, ми змушуємо його обертатися. Ніколи не дозволяємо йому підійти до когось надто близько. – BE повагом роздивлявся позначки. – Крові та помсти, Еріку! Якщо твої міркування слушні, це може спрацювати.
– А як щодо тебе, Еріку? Що робить Попеля? – запитала Інгеборг.
– Я буду готовий про випадок, якщо ми не влучимо двічі підряд. Тоді Інріат опиниться на моєму шляху, аж поки ви знову змусите дракона повернутися на позицію, яка вам потрібна.
– А якщо й ти не влучиш? – повільно запитав Б’єрн.
– Тоді ми всі дуже швидко загинемо.
Б’єрн спохмурнів, але BE зацікавився:
– А як щодо дистанцій? Ти вивчав їх?
– Авжеж. Я точно знаю, де треба стояти, і довжину його вогненного подиху.
– Гаразд. Я згоден, – BE підвівся й потер долоні, очищаючи їх від прилиплих дрібненьких камінчиків. – Б’єрне, а ти що скажеш?
– Вибачте, як на мене, це погана ідея. Я знаю, що Ерік прагне повернути батька, але, думаю, нас усіх уб’ють. – Б’єрн поглянув униз на каміння з виразом крайнього невдоволення на обличчі. Він не любив не погоджуватися зі своїми друзями.
– Б’єрне, але ж подумай про багатство. Уяви собі тисячі й тисячі візантинів скарбу. Якщо Ерік має слушність, нам не треба навіть іти до Майклгарда, ми станемо багатими і славетними!
– Та якщо… – насупившись, похитав головою Б’єрн, – якщо Ерік має слушність, чому ніхто інший не вбив його раніше?
– Я згодна з Б’єрном! – вигукнула Сігрид. – Сільські діти просто не можуть убити дракона. Нині ніхто вже не вбиває драконів. Якщо його і вб’ють, то тільки люди з Майклгарда з усіма їхніми чарами і дорогим спорядженням.
– Просто ніхто вже навіть не думає про вбивство драконів, – заговорила Інгеборг. Ерік знав, що може покластися на неї. – Тільки наш Ерік. Ось чому він побачив те, чого не помітили вони. – Вона повернулася до брата. – Нумо, Б’єрне. Спробуймо.
– Ні. Це безнадійно.
Інгеборг розчаровано тупнула ногою:
– Ти завжди боїшся, що з тобою щось станеться. Але життя не таке. Ти повинен бути творчим, намагатися змінити ситуацію. Там, у Центральному Комітеті, вони знають, як це робити. Чому ми не можемо зробити те саме?
Як добре знав Ерік, Б’єрн може бути вкрай упертим, а похмурий вираз обличчя свідчив, що його годі зрушити з місця.
– Б’єрне, будь ласка, – почав він, перше ніж приятель бовкне те, чого вже ніколи не повернеш. – Не вирішуй одразу. Принаймні подумай про це і приходь до нас на арену. Ми зможемо потренуватись.
– Бібліотека не може витворювати драконів, – зазначив Б’єрн.
– Так, але може дати нам для тренувань крилатих драконів, а вони дотримуються тієї самої стратегії.
Ерік розумів Б’єрна аж занадто добре. Щось у його душі, сумовитий голос, який промовляв уночі, коли він був сам зі своїми думками, уже висловлював ці заперечення, і не тільки їх. Важко було не визнати, що Б’єрн має слушність, що розважливіше зберегти здобутки, які підвели їх так близько до університету, ніж втратити геть усе під час марних намагань убити дракона. Аж раптом несподівана підтримка відвернула Еріка од дедалі тяжчих думок про поразку.
– Що ж, думаю, Ерік натрапив на важливий слід! – плеснув у долоні BE, завзяття вочевидь виповнювало його тіло енергією. – Б’єрне, ти ж не можеш відмовитись од тренувань на арені. І, знаєш, б’юсь об заклад, що воно спрацює, – запал в очах BE полискував самоцвітами, золотом і славою.
– Гаразд. Побачимо, що станеться на арені, – мовив Б’єрн: таж він поважав BE. До нього як до найстаршого й найдосвідченішого гравця треба було ставитися серйозно.
* * *
Коли Ерік біг додому, щоб узяти трохи фруктів і води, пітьма, що затьмарювала вчора його думки, почала розвіюватись, і хлопець був майже радісний, коли проходив повз Фрею в кухні.
– Ми йдемо до Гоупської бібліотеки, щоб потренуватися з драконом!
– Добре, любий Еріку, добре. – Материн голос звучав ніби байдуже, але Ерік не міг не заговорити тепер до неї.
* * *
# УСМІШКА
Попеля видавалася жвавою, надто в чоботях лорда Люпина, що сягали їй по коліно, ці чоботи Гаральд позичив їй для випускного турніру, а тепер вона могла мати шанс ніколи не повертати їх.
Якесь виття, навколо вихором закрутилися барви, і він знову в «Епіку».
Попеля швидко пробігла вуличками Ньюгейвена, аж поки вийшла на широку вулицю, що вела до амфітеатру. Вхід до нього прикрашала пишна кам’яна арка, вчетверо вища за людину. Вгорі між камінням, майже непомітні, походжали голуби, замастивши стіну рештками своїх трапез. На арені було тихо. Дуже мало людей витрачали час на тренування, коли можна заробляти шеляги. Щораз вищі яруси сидінь були мовчазні й порожні; вони тяглися, ряд за рядом, до ледве помітних статуй навколо верхнього краю амфітеатру.
З’явилися інші гравці: Б’єрн в образі свого круглоголового кремезного воїна, BE як стрункий воїн-ельф із довгим сталевим мечем, цілителька Сігрид у простій вовняній сукні та Інгеборг – молода відьма.
– «Остерфіордські гравці», ви готові? – пронизливо пролунав у повітрі голос бібліотекаря, відлунюючи над стадіоном.
– Торстейне, хвилиночку, будь ласка, – махнув рукою Ерік, наказуючи гравцям зайняти позиції. Всі вони мали луки, цілителька й відьма видавалися дуже незграбними з такою зброєю в руках, натомість ельф BE був природженим лучником.
– Тепер готові.
– Іде подоба крилатого дракона.
Блимання в центрі піщаної арени перетворилось на лютого величезного сріблястого дракона. Дракон одразу знявся в повітря, розганяючи вихори колючого піску. Ледь побачивши лють у червоних очах дракона й відчувши тепло, випромінюване його тілом, Ерік здогадався: щось не клеїться. Дракон зі страхітливим ревом вивергнув з пащі полум’я, й геть усе почорніло.
Замість від’єднуватися, Ерік зачекав, у вухах і досі дзвеніло, він не сподівався, що так довго буде в пітьмі, не сподівався, що таке станеться з ним.
– Перезапуск. Готові? – пролунав у пітьмі Торстейнів голос.
– Так, будь ласка.
– За мить, – усміхнувся бібліотекар. – Не часто можна побачити, як команду знищують так швидко. Може, хочете менш небезпечне створіння?
– Ні, Торстейне, дякую. Цього разу щось пішло негаразд.
– Еге ж, тут годі сумніватись.
Вихор барв і звуків повернув Еріка до Попелі й амфітеатру.
– Вибачте мені всі. Я був неготовий. Коли він з’явився, я стояв з похиленою головою, – признався BE нерішучим, украй зніяковілим голосом.
– А я не влучила, – додала Сігрид.
– Пусте. Тепер готові всі? – запитав Ерік. Коли всі відповіли ствердно, він гукнув: – Торстейне, будь ласка, ще раз.
– Він уже йде.
Цього разу, перше ніж дракон мав змогу напасти на кого-небудь, BE поцілив у нього стрілою. Дракон повернувся до BE, але тут вистрелив Б’єрн, стріла відскочила від хребта створіння, проте удар був досить чутливий, щоб відвернути його увагу. Потім знову вистрелив BE. Дракон крутився на всі боки, інколи наближаючись до супротивника, коли якийсь лучник надто барився, вставляючи стрілу в лук, але стріла завжди вражала його, перше ніж він міг підійти досить близько, щоб дихнути полум’ям. А коли, як часом траплялося, не влучали обидва лучники з одного майданчика, стріляла Попеля, спонукаючи дракона повернутися до неї й даючи решті гравців час відновити вогонь.
Стратегія давала напрочуд добрий результат!
Повільно, але невблаганно дракон виглядав дедалі виснаженішим і пошарпанішим од стріл, що пронизали його тіло. Уже не здатний літати, він сичав, шарпаючись то в один бік, то в другий, не маючи можливості, а то й сили підступити до жодного супротивника. Зрештою він упав.
– Диво! Спрацювало! – радів BE, і його воїн-ельф підкидав у повітря зброю.
– Стривайте! – зойкнула Сігрид. – Дивіться, хвіст іще ворушиться!
Перше ніж команда встигла відреагувати, дракон сіпнувся, піднявшись над цілителькою Сігрид, його вдавана смерть порушила модель, яку визначили собі гравці. Дракон увіткнув ікла в її захищене шкіряним обладунком тіло, й почувся досить сильний, моторошний хрускіт.
– Га-га! – сміливо побіг уперед BE, вимахуючи мечем.
Дракон блискавично повернув голову й порснув на ельфа гарячою, мов розплавлений метал, слиною, миттю вбивши його.
І Б’єрн, і Ерік витягли мечі й підступили ближче. Повітря розпливалося маревом від розпеченого тіла дракона, а його гучне хрипіння не давало почути, що позаду них кричить Інгеборг.
Хоча дракон був поранений, удари його пазурів все ще залишалися разюче швидкі. Тендітній Попелі пощастило прокотитись під пазурами, а Б’єрн упав мов підкошений, коли дракон мотнув головою вниз і схопив його зубами за плече. Тіло Б’єрна зашарпалось, як паличка в зубах собаки, й не було жодного сумніву, що він уже мертвий.
Синій спалах над плечем, і дракон знерухомів, заціпенівши од чарів.
– Ну! – крикнула Інгеборг.
Попеля кинулась уперед і, ефектно махнувши рапірою, проштрикнула драконові око саме тоді, коли створіння почало прокидатись од чарів. Видовище моторошне, але дракон упав одразу.
Від’єднавшись, Ерік побачив, що Торстейн плеще в долоні.
– Молодці! Вбити крилатого дракона – справді видатне досягнення. Якщо вполюєте справжнього, ви забагатієте і прославитесь!
– Дякую, Торстейне, – усміхнувся BE. – Але наступного разу ми вже не хочемо жертв.
– Ну, зате було дуже цікаво. Я ще ніколи не бачив, як умирають крилаті дракони, тож і не знав, що вони прикидаються, – бібліотекар вочевидь радів, що мав нагоду набути такого рідкісного досвіду.
Коли гравці виходили з будинку, Торстейн торкнув Еріка за руку:
– Співчуваю, що з Гаральдом сталося таке лихо, – прошепотів він, зазираючи Еріку у вічі.
Ерік на мить потис простягнену руку:
– Дякую, Торстейне.
* * *
Усю дорогу додому діти сперечалися, здебільшого BE з Б’єрном. На думку Б’єрна, досвід підтвердив, що вони будуть знищені чимось несподіваним. Просто під час боротьби з драконами є дуже багато невідомого. Але BE був радісно збуджений: бій довів, що стратегія спрацювала. 3 цим висновком погоджувався навіть Б’єрн.
На той час, коли обидва сперечальники дійшли місця, де їхні стежки розходилися, між ними вже панувала похмура мовчанка. BE стомився, ненастанно шукаючи спосіб переконати Б’єрна протягом більшої частини далекої дороги. Сонце вже сіло, і вони бачили в долині вогники у вікнах своїх хат. Тільки хату Еріка повивала пітьма.
– Невже ти не розумієш? – востаннє намагався BE схилити Б’єрна на свій бік. – Ми от-от станемо найбагатшими людьми у світі. Невже ти можеш чесно прожити своє життя й не думати, що сталося б, якби ти спробував?
– Можу. Мене це взагалі не хвилюватиме. Адже я знаю, що сталося б. Я загинув би. Ми б усі загинули.
– Скажіть мені всі, – мовила Інгеборг, – чого б ви хотіли од життя? – Вона повернулася до Сігрид.
– Мені хотілось би оселитись у невеличкій селянській садибі, де-небудь поблизу.
– Б’єрне?
– Мені так само.
– BE?
Трохи розгубившись, BE засміявся, а потім відповів:
– Я хотів би бути успішним гравцем в «Епіку», як-от Свейн Рудобородий.
– Еріку?
– Не хотів би нічого кращого, як стати бібліотекарем.
– Що ж, ну а я, я хотіла б бути геологом, подорожувати, бачити нові землі й допомагати нашому світові знаходити ресурси.
Почувши це, Ерік здивувався, але перше ніж він вирішив, чи треба йому захоплюватися її метою, а чи лякатися, що вона має намір покинути Гоупський округ, Інгеборг говорила далі:
– Чи не здається вам дивним, що двоє людей, яким з огляду на їхні плани справді треба вступити до університету, ладні йти на ризик і битися? А Б’єрн і Сігрид, які гарантовано матимуть садиби, проти битви? Ну а щодо BE, – засміялася вона, – це мрія кожної дитини, коли вона вперше береться до гри. Я рада, що ти не втратив її.
Раптом Б’єрн повернувся до Еріка і прикипів до нього очима, а його обличчя страх як споважніло:
– Я вірю тобі, Еріку. Скажи мені щиру правду: чи можемо ми вбити дракона, чи це просто відчайдушна спроба знову побачити Гаральда?
Настала довга пауза, і Ерік відчув, як друзі чекають на його відповідь.
– Так. Ми можемо вбити Інріата.
