Текст книги "Епік"
Автор книги: Конор Костик
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)
Розділ 20
Морські небезпеки
тоячи на кормі й пильно вдивляючись у підзорну трубу, Ерік насилу добачав вітрила корабля, що плив за ними цілісінький день. Його сіру, затінену форму почасти приховувала злива, що посувалася до «Білого Сокола» з боку загадкового переслідувача. День переходив у вечір, і захмарене небо невдовзі набуло гнівного жовтогарячого відтінку. Тільки-но впадуть сутінки, вони одразу спробують змінити курс, сподіваючись позбутися небажаної цікавості з боку корабля, що вистежував їх.
– Це, мабуть, пірат герцог Раймонд, – підійшов до нього капітан Акуло, занепокоєно оглядаючи обрій.
– Чому ти так думаєш? – запитав Ерік.
– Це не торговельне судно. Не належить воно й до флоту жодного міста-держави, які я знаю. Мої старі кістки кажуть мені, що це пірат, Пірат цих морів.
Ерік поклав підзорну трубу, востаннє з гордістю подивився на працьовитий екіпаж «Білого Сокола» й від’єднався. Зустріч проводирів експедиції мала відбутися після заходу сонця, а тепер годилося пообідати. Рольфсони дуже пунктуально сідали за стіл, і Ерік, на свій сором, не раз пересвідчився в цьому, заходячи до хати, коли всі вже зібралися й чекали його.
Ерік побіг і швидко зайшов до їхньої хати, його зустріли приязні вітання й пахощі зимового овочевого рагу з турнепсу, броколі та моркви.
– Привіт, Еріку, сідай, – жестом запросив його Рольфсон, показуючи на стілець.
– Той корабель ще пливе за нами? – запитав Б’єрн.
– Так. Капітан Акуло вважає, що це його давній ворог герцог Раймонд.
– Тож нас, можливо, чекає морська битва? – запитала Інгеборг, здається, анітрохи не злякавшись цієї думки.
– Можливо. Хоча було б краще втекти од них уночі.
Б’єрн схвально кивнув головою.
Повечерявши, Ерік подякував Рольфсонам, а потім у пітьмі пішов додому, щоб знов увійти у гру. Фактично він останнім зайшов до капітанської каюти, і така поквапність з боку решти свідчила про ступінь їхньої тривоги, кожен намагався приєднатись якомога швидше. Персонаж його батька сидів коло ілюмінатора й зачинив віконниці, щоб світло олійної лампи не показувало, хто в каюті. Анонім закрив другий ілюмінатор. Б’єрн, Інгеборг, BE і Сігрид сиділи й чекали. Ерік зрадів, побачивши, що йому лишили широкий стілець за капітанським столом. Водночас хлопець відчув і докори сумління через те, що він так пишається своєю роллю проводиря експедиції.
– Що ж, – мовив він, сідаючи на своє місце, – капітан Акуло вважає, що цей корабель, можливо, належить герцогові Раймонду. Чи має хтось інформацію про цього пірата?
– Звичайно, ні, – коротко відповів Анонім. – Якщо це справді пірат, тоді він не зашкодить нашій меті.
– Якщо він не має наміру напасти на нас, – додав BE, гладячи пучками срібну головку ефеса свого меча й не підводячи очей.
Після цих слів запанувала тиша. Ерік не знав, чи непокоїть інших гравців можлива битва.
– І які, на вашу думку, будуть наші шанси? – запитав він.
– Думаю, добрі, – відповів Гаральд, – але ми не можемо бути впевнені й повинні, якщо можна, уникнути зіткнення з ним.
– Авжеж, – погодився Б’єрн.
– Тож спробуймо уникнути цього, – подала і свій голос цілителька Сігрид.
– Я теж думаю, що нам слід уникнути зіткнення, але з іншої причини, – сказав Анонім, походжаючи по невеличкій каюті, тимчасом як мінливі тіні від олійної лампи вигравали на його темній постаті. – Я вважаю, що цей корабель-переслідувач певним чином пов’язаний із Центральним Комітетом. Комітет намагався провести на борт чужого, а коли це не вдалося, найняв корабель, щоб стежити за нами й завжди мати наготові інші варіанти, ніж сутичка з нами на арені перед мільйонами глядачів.
– Можливо, – погодився Гаральд.
– Тож цієї ночі, як ми й домовились, спробуємо втекти од нього. Чи можу я сказати кілька слів про певну альтернативу? – В далеких глибинах розуму Ерік думав про Аватару і про те, чи не буде для неї розчаруванням, якщо він просто знехтує наявною в капітана Акуло нагодою помститися своєму давньому суперникові. – А що як нам напасти на них? «Епік» – дивна гра, і ми дуже рідко досліджуємо найпростіші сюжети, не кажучи вже про ті, що розгортаються в різних частинах світу. Якщо це корабель герцога Раймонда, тоді він пов’язаний з моїм пошуком і битва з ним, безперечно, є важливим етапом цього пошуку. А якщо на цьому кораблі наші вороги, тоді битва, коли умови диктуємо ми, могла б зменшити зумовлену нею загрозу.
– Твоя правда, Еріку, – загорівся завзяттям BE. – Я за це. Я аж умираю – так хочу побачити, чого варті ці мечі в бою.
– Тобі хочеться гратися. Тож іди сам і грайся. Не став під загрозу нас усіх, – сердито зауважив Анонім. – Невже ти забув, що для нас, у вигнанні, це не гра? Ми повинні дістатися до Касинопії без жодних невдач і кинути наш виклик. Більше нічого. Ніяких відволікань.
– Я згоден з Анонімом, – долучив своє слово й Гаральд. – «Епік» давно перестав бути грою. Нині не час досліджувати шляхи пошуку.
Тепер уже заговорили всі одразу, гамір у каюті наростав, аж поки його раптом урвав стукіт у двері.
– Хто там? – підозріло запитав Анонім.
– Свейн Рудобородий. Можна зайти до вас?
– Ні. Йди собі геть, – миттю відповів Анонім.
– Хвилиночку, – мовив Ерік і глянув на батька, що кивнув головою й відступив в один з острівців глибокої чорної тіні в кутках каюти. Переконавшись, що Гаральда не видно, Ерік попросив Свейна зайти. Чорний ельф спохмурнів і, дарма що персонажі не могли битися за межами арени, розслабив меч на поясі.
– Дякую, – вклонився Свейн, тільки-но з’явившись у дверях. – Не побачивши нікого з вас на палубі, я припустив, що ви розмовляєте, й подумав, чи не можу і я стати в пригоді.
– Ми радимось, як дати відкоша піратові, що йде за нами, – пояснив Ерік.
– Атож, герцог Раймонд, – говорив далі Свейн. – Це дуже небезпечний супротивник, його шукають у кожному місті-державі й обіцяють велику винагороду тому, хто вб’є його або візьме в полон. Він нещадно вбиває своїх бранців, окрім тих, за кого можна взяти щедрий викуп. На мою думку, якщо Раймонд знає, що на борту нашого судна є шість багатих драконовбивць, тоді вони – його головна мета.
Цей висновок було оголошено дуже швидко, неначе головний бібліотекар світу хотів справити на них враження авторитетністю своїх знань.
– Я б такого не припускав, – сердито заперечив Анонім. – Звідки ми можемо знати, що це корабель герцога Раймонда? Як на мене, за ним стоїть Центральний Комітет. Вони хочуть знати, що тут діється. Я вкрай обурений, що ти взагалі опинився на борту цього судна, – додав він, повертаючись од Свейна до решти. – Якби не те, що ми не можемо заподіяти йому шкоди, я б наполягав, що його слід убити.
Ерік, хоч і здивувався несподіваному спалахові гніву чорного ельфа, не сумнівався в його бажанні вбити Свейна. Однак за хвилину почервонів, і тільки Попеля приховала сором, що охопив його. Ерік відчув, що не зміг спрямувати розмову в найпродуктивніше русло.
– Ближче до діла, – знов озвався Свейн, не звернувши уваги на ворожі випади проти нього. – Можу запевнити, що Центральний Комітет не має нічого спільного з судном, що йде за нами. «Епік» – гра без ускладнень, яка виходить далеко за межі невеличких територій, де пересуваємося ми, гравці. Ми опинилися в одному з сюжетів гри і повинні реагувати відповідно до нього.
Ерік мовчав, уже не відчуваючи, що він уповноважений керувати подорожжю.
– Я не вірю йому. Вони мали досить інформації, щоб найняти власний корабель, – зумів виразити дивовижний ступінь ворожості на дещо позбавленому рис обличчі чорного ельфа Анонім.
– Може, це й Центральний Комітет, – промовила Інгеборг. – Але в такому разі вони просто пливуть за нами й не можуть заподіяти нам шкоди. Поки що припустімо найгірше: що це справді герцог Раймонд і що в пітьмі ми не втечемо від нього.
– Іншими словами, що нам, можливо, доведеться воювати? – знову загорілися очі BE.
– Так. Мабуть, нам слід обговорити нашу тактику, – відповіла Інгеборг. – У такому випадку ми радо послухаємо Свейнову пораду.
Коло дверей хтось чемно кашлянув.
Усі заціпеніли, в кімнаті ніщо не ворушилось, окрім ліхтаря, що відкидав тривожні тіні, хитаючись разом із рухами корабля. У дверях стояв граф Ілістивостич, блідий, мов кістка, вбраний в елегантні оксамитово-шкіряні шати. Його очі палали пороком і навівали страх, і навіть удома, через посередництво Попелі, Ерік відчував, що він паралізований страхом і бажанням. Він не міг крутнути головою й відвести очей Попелі від тих гіпнотичних очиськ.
– Леді і джентльмени, – мовив той самий підступно прекрасний голос, у якому вчувалося запрошення поділитися знанням про невситиму порочність. – Я не міг не підслухати вас і вважаю, що можу запропонувати найрозумніший варіант дій. Дозвольте мені полетіти до корабля, що переслідує нас, і з’ясувати, хто там на борту.
Вуста вампіра, поки він говорив ці слова, були соковиті, бліді й хтиві.
Звичайно. Цілком розумний варіант дій. Коли граф уклонився, ніхто не заперечив.
– Я невдовзі повернуся. Прошу, почекайте мене.
Якийсь час ніхто не міг вимовити й слова – такі-бо могутні були чари, поширювані присутністю цього вампіра.
– Наші стосунки з цим створінням слід обмежити до мінімуму, – нарешті спромігся подати голос Б’єрн. Усі привітали його слова схвальним бубнінням.
– А втім, а втім, – похитав головою Свейн. – Ми ніколи не матимемо нової нагоди розмовляти з таким могутнім створінням. Тільки-но наші долі розійдуться, підступити до нього буде набагато небезпечніше. І подумайте про знання, які він повинен мати! Адже він жив не одне сторіччя. Він повинен знати відповідь на всі наші запитання!
– Запитання? – миттю втрутився Анонім. – Які запитання?
– Ох, знаєш, це речі, з якими має справу бібліотекар, це тільки збирання інформації про світ «Епіку», – святобливий захват у голосі Свейна поступився ухильним ноткам. Він сів на порожнє місце коло вікна, де сидів Гаральд. Коли він знову заговорив, його голос був не такий напружений: – Ну, і хто цей чорний ельф, що дихає такою злобою на Центральний Комітет? Нас іще не представили одне одному.
– Моє ім’я Анонім.
– І ти теж із Гоупського округу? Я не пригадую зустрічі з тобою під час мого останнього візиту туди.
– Це тебе не обходить.
Свейн тільки стенув плечима.
– А ви знаєте що-небудь про війну на морі? – примирливо запитав Ерік Свейна. Анонім, може, й має слушність, ставлячись до Свейна як до їхнього ворога, але, на щастя чи на лихо, вони на одному кораблі, і їм, можливо, доведеться битися пліч-о-пліч.
– Нічого, і мені соромно признаватись у цьому. Але, мабуть, якщо ми дістанемось на борт, усе навряд чи буде інакшим, ніж на арені?
– Так. Гадаю, нам треба якомога швидше спробувати взяти той корабель на абордаж, – BE схопився за руків’я обох мечів, що випиналися в нього на поясі. – Тобто якщо не втечемо від нього вночі, – додав він і поглядом немов вибачився перед Б’єрном, бо розумів, що той найнесхитніше обстоює мудру думку, що треба уникнути битви.
Якийсь час усі мовчки сиділи, прислухаючись, як порипує, здіймаючись на хвилі, корабель.
Дедалі густіша дрімота, що зависла в повітрі, свідчила про повернення вампіра. Величезним зусиллям волі Ерік змусив себе зняти блакитну рукавичку, перше ніж вампір з’явився в дверях. І тепер йому, носієві персня, каюта видавалася наповненою блакитним світлом. Вона не змінилася, хіба що він міг бачити Гаральда, який терпляче сидів навпочіпки в темному кутку.
Недбалий погляд до дверей – і серце йому мало не зупинилося. Ерікові очі прикипіли до його очей – двох гострих, палючих цяток разючої влади. Вампір повернувся. Знерухомлений силою, що линула на нього, Ерік побачив тисячі років кривавого існування. Витончену красу, що збочила, ставши на службу мерзенному голодові. Незбагненну нудьгу, яку можна розвіяти тільки перспективою гонитви за здобиччю, чиє розтління та осквернення забезпечували достатнє збудження, щоб трохи розважитись. Ерік немов опинився в присутності Аватари й міг розуміти лише частину образів, що пропливали крізь нього. Тільки цього разу світло було затруєним, кожен фотон тьмянів, як кров’ю налитий мармур.
– Мої друзі, радісні новини! – накинув на всіх свої чари граф. Ерік бачив, як слова-посвисти пливуть по кімнаті, заколисуючи кожного, хто чує їх. – Хоча корабель, що переслідує нас, справді піратський і належить герцогові Раймонду, він нам не рівня. Половина екіпажу – вже мої слуги. Нам треба тільки повернути назад та зустріти їх, – і корабель наш.
– Добра робота, графе Ілістивостичу, – загорівся темний вогонь в очах BE, розпалений заохочувальною посмішкою вампіра. BE мріяв про славу – героїчний абордаж і нищівні удари Громом і Блискавкою направо й наліво, про пісні, якими оспівають в усьому світі його звитяги.
– Ми можемо здобути багато неоціненної інформації! – мало не захлинувся пожадливий Свейн. Ерік бачив, як вампір щедро розкрив перед Свейном перспективу знайти каюти, повні рідкісних карт і документів, та почути од славетних бранців усе, що йому кортить знати про незглибимі таємниці, з якими вони плавали стільки років.
Навіть Анонім кивнув головою, коли вираз обізнаності на графовім обличчі дав йому зрозуміти, що його припущення слушні. Їх і справді переслідують його вороги, які під час уже недалекої битви підуть у морські глибини, оплакуючи день, коли вони перестріли чорного ельфа.
Тільки Б’єрн, здається, мав силу опиратися омані і спокусам вампіра. На його обличчі відбивалася тривога. Ерік зрадів, побачивши силу свого товариша, що намагався струсити примарні мрії, які ширяли навколо нього.
– А може, нам просто спробувати втекти од них уночі?
– Твоя думка найрозумніша, – підтримав Б’єрна вампір, ідучи назустріч його бажанню знайти найпрактичніший розв’язок. – Проте вони мають магічні засоби стежити за кожним нашим рухом, ми не можемо уникнути їх, а отже, повинні зіткнутися з ними так, як вирішимо ми самі.
Ці слова, тверді й зрозумілі, увійшли в розум Б’єрна, немов міцні підвалини для надійної споруди. Опору більше не було. Б’єрн схвально кивнув.
Щодо Еріка, то він був вражений тим, якою мірою не усвідомлював раніше властивої вампірові сили навіювання. Проте нова ясність, яку породив у ньому перстень, була немов спостереженням сцени у дзеркалі: він перебував на відстані од неї. Чи, радше, дзеркало стояло перед іншим дзеркалом, тож сцена відображувалася сама в собі, аж поки зникала в темному скляному царстві, де світло рухалось не менш повільно, ніж припливи й відпливи.
Заглибившись у власні почуття, Ерік, незважаючи на своє нове розуміння, так само потрапив у пастку, як і решта. Тож коли граф повернувся до нього, він не стямився, як погодився.
– Я віддам наказ, – мовив Ерік.
Але то була помилка.
Усі ті балачки виявилися підступною брехнею.
Розділ 21
Піратська зловтіха
овернувшись проти вітру, корабель важко захитався на хвилях, вітрила пообвисали; корабель не мав достатньої інерції, щоб ефективно розтинати хвилі, й хитався з боку в бік од кожного водяного валу. Натомість пірати швидко наближалися по темній воді, їхні вітрила мали жовтогарячий відтінок, забарвлені промінням сонця, що вже зайшло за обрій.
– Так морський бій не починають, – занепокоївся Б’єрн. – Вони набагато маневреніші за нас.
– Це буде не звичайний морський бій, – впевнено пояснював граф.
Попри заспокійливу впевненість вампіра, Ерік стривожився тим, як швидко й невідворотно наближається пірат. Усі гравці зібрались у кормовій башті корабля, наготувавши зброю, проте їхні супротивники не виявляли ніяких осторог. Може, то були чари, наслані волею графа Ілістивостича на ворожий екіпаж, що так прямо віз герцога Раймонда до «Білого Сокола»?
Дротик пролетів над хвилями, потім ще один, а далі в повітря знялася злива стріл. Ворожий корабель уже намагався почати бій. Всі навколо Еріка присіли під дерев’яні бійниці, відчуваючи дзижчання стріл, що впивались у стіни башти. Ловлячи миті затишшя між навалою стріл, BE й кілька інших воїнів почали стріляти зі своїх луків.
– Коли ми нападемо? – повернувся Ерік до графа. Але вампір зник, знявся в повітря й виспівував, довге чорне волосся чуттєвими хвилястими пасмами огортало його під свіжим вітерцем.
– Щось негаразд! – крикнув Ерік. Коли й решта гравців повернулись обличчям до вампіра, що саме тоді досяг піку своїх заклинань, у центрі башти матеріалізувався довгий і дужий яскраво-червоний плазун і люто засичав. Повільно підняв лускаті повіки банькатих очей – і сліпучо-червоний жар, сіючись із палаючих зіниць плазуна, змушував заціпеніти всіх, хто дивився на нього. Ерік відчув, що задихається.
– Василіск! – ще зміг хрипко вигукнути Свейн, дістаючи з піхв меча. Але створіння звузило фокус зору, і фіалкове світло, пульсуючи, полилось на великого воїна, що скам’янів і посірів.
– Швидше вбийте його! – закричала Інгеборг.
Рикливе страховисько ковзалось по палубі, б’ючи хвостом і чіпляючись пазурами за гладеньку дерев’яну поверхню. BE опинився тепер біля нього, й фіалкове світло, вибившись з-під важких повік, знову почало наростати до лютої несамовитості. Була мить, коли Ерік міг би скористатися своєю здатністю глузувати, щоб спробувати відвернути увагу потвори, проте він утримався. Попеля мала не більші шанси витримати погляд василіска, ніж BE. Але Ерік одразу й пошкодував про свої вагання, бо його товариш застиг із піднесеними мечами, а потім повалився вниз із важким гупанням каменя по дереву, всі барви покинули його обличчя.
Наступної миті позаду ящера матеріалізувався Гаральд і штрикнув його своїми ельфовими мечами. Несамовито заревівши, створіння обернулося, спрямувавши своє вбивче світло на напасника, але лісовий ельф уже рухався далі й, хоча, здавалося, заточився, потрапивши у фіалковий жар, переліз через стіну башти й зіскочив на корабель.
– Ідіть за ним! – гукнув Ерік і вискочив з башти. Адже інакше всі загинуть: непідготовлені, вони аж ніяк не рівня василіскові.
Попеля ковзнула поручнями сходів, що вели геть од дерев’яної башти, а потім скотилася на головну палубу. Нарешті маючи змогу подивитися, Ерік був вражений тим, як близько підплив ворожий корабель. Над ними вже нависала башта з бійницями, що височіла на носі корабля герцога Раймонда. Між дерев’яних захисних балок виразно видніли дві чаклунки, що, бліді та вбрані в однакові жовто-зелені накидки, могли бути й близнючками. З їхніх піднесених угору рук випліталися пасма товстих білих ниток. Чаклунки раз по раз посипали палубу «Білого Сокола» продуктом своїх чарів, який надзвичайно швидко вкривав увесь корабель.
Природа того ткання стала одразу зрозумілою, тільки-но Попеля, незважаючи на свій проворний рух до головної щогли, неминуче заплуталась у речовині, що сочилася з рук чарівниць. То було густе павутиння, сіре й липке, з якого годі виплутатись. Тепер Попеля відповідала на Ерікові вказівки так, немов пробиралася крізь клей. Геть усі на кораблі борсались так само безпорадно, й дехто поглядав на нього, чекаючи хоч якихось наказів.
Високо в небі маленький гном Отиніус Маямінус сидів на килимі й швидко віддалявся в західному напрямку, його постать окреслювалася на тлі слабенького червоного сяєва на обрії. Неподалік од Еріка ведмідь, виглядаючи вкрай спантеличеним, виплутував лапу з павутиння. Нарешті, понад силу вивільнившись, він із цікавістю почав приглядатися до своїх пазурів, для проби лизнув їх, а потім гидливо скривився. А чаклунки й далі обплітали «Білого Сокола» павутинням, усе більше вкриваючи його задушливими верствами ниток.
Битва скінчилася.
Удома Ерік важко упав на підлогу: Попеля й ворухнутись не могла. Він подумав, може, йому слід від’єднатися, щоб уникнути полону, але то був ризикований хід, до якого можна вдатись лиш у крайньому випадку. Отже, він чекав, думки вихором снувались у голові. Бідолахи BE і Свейн Рудобородий. Обидва драконовбивці вже загинули, скам’яніли. Можливо, тепер їх загинуло ще більше, але ж несила навіть повернути голову, щоб подивитися. Світ вразиться, дізнавшись таку новину. Йому все-таки треба було поглузувати з василіска, й тоді, можливо, магічні мечі BE стали б у якійсь пригоді – навіть якби це означало смерть Попелі.
Що пішло не так? Геть усе. Він не міг повірити, що вони так наївно послухалися поради графа Ілістивостича; вампір мав намір зрадити їх од самого початку, і тепер це цілком очевидно. Але навіщо? Здригнувшись од усвідомлення, що дії вампіра можуть бути пов’язані з його пошуком, Ерік щосили заборсався в клеї, розстібнув плащ Попелі й дістав невеличкий, зроблений з кістки футляр для сувою. Знову, тисячного й останнього разу, він поглянув на карту, що показувала, де закопано скарби, і тепер намагався запам’ятати найменшу подробицю. Потім Попеля розірвала карту на шматочки й заходилася їх жувати. На щастя, «Епік», попри всю складність свого інтерфейсу, не мав смакових контакторів. Споживання документа було повільним, але приємним. Майнула ще одна, остання думка, і він зняв Перстень Справжнього Бачення й поклав за щоку.
* * *
Після принаймні години гірких, неспокійних роздумів Попеля захвилювалася, коли липкі сірі нитки навколо неї почали обрубувати абордажними шаблями. Радісні моряки, виконуючи це завдання, міцно обв’язали її мотузками, перше ніж вивільнили остаточно. Ерік майже відчував біль у власних суглобах, коли Попелю витягли з решток клейкої речовини. Важко було щось роздивитися: коли Попелю перенесли на палубу корабля переможців, на темно-синьому небі з’явилися тільки перші зірки. Десь до обрію швидко рухалося скупчення жовтих і червоних вогнів. Трохи згодом з’ясувалось і їхнє походження. Востаннє кинувши погляд, перше ніж її жбурнули в якісь двері, Попеля помітила, як од піратського корабля відходить «Білий Сокіл», над його розбитими палубами здіймалися язики полум’я.
Попелю позбавили всього її спорядження. Грубі руки поздирали пояси, торбинки, персні та черевики. Потім міцно зв’язали її і вкинули у вогку комірчину, де тхнуло морем. Брутальне ставлення до Попелі давалося вже взнаки. Перевіривши її життєздатність, Ерік занепокоївся, бо лишилася тільки половина її життя. І все-таки вона принаймні зберегла перстень. Ерік виплюнув його й качався по підлозі, аж поки начепив на палець. У сяєві персня комірчина була не менш гидкою, ніж у миготливому світлі олійної лампи. Тільки тепер Ерік бачив ще десь із двадцять лискучих пар голодних очей пацюків, що причаїлися в темній шпарині між стіною і підлогою.
Хоч Ерікові й кортіло дізнатися, що сталося з рештою товаришів і що чекає його попереду, він був змушений терпляче чекати, не наважуючись від’єднатися.
Нарешті грубі двері розчахнулись і вогкі стіни комірчини освітив ліхтар. Штовхнули тінь зі зв’язаними позаду руками, яка називала себе Анонімом, і вона, заточуючись, полетіла сторч головою.
– Принаймні ти живий. Ти бачив ще кого-небудь з наших? – запитав Ерік, сподіваючись дізнатися хоч якісь новини.
– Припни язика, дитино!
Ерік замовк, спостерігаючи за своїм товаришем. Анонім сів і вряди-годи похитував головою, не вірячи в те, що сталося, й зітхаючи.
Знову розчахнулися двері, й до них укинули Інгеборг та Сігрид. Вони навряд чи мали час упізнати одне одного, як раптом у комірчині пролунав гучний наказ:
– Мовчіть!
З дверей на в’язнів лилось яскраве, сліпуче світло. За дверима стояло дві тіні, від однієї віяло злобою, яка дорівнювала неприязному голосові, що змусив їх замовкнути.
– Герцогу Раймонде, дозвольте представити моїх супутників: Анонім, Попеля, Інгеборг і Сігрид.
Вампір тепер глумився, і Еріків гнів проти зрадника був такий сильний, що видавалося просто неймовірним, що колись їх пов’язувала спокуслива довіра.
– Добра робота, графе Ілістивостичу. Мені шкода інших. Я міг би скористатися їхнім золотом.
– Ви знайдете його вдосталь і серед них.
– І справді, – радісно потер руки герцог Раймонд. – Дивуюся, сер, чи є простим збігом те, що вижили всі три жінки-драконовбивці? Чи справді жінки – шукачі пригод мають надто сприятливу конституцію, чи, може, ваші власні вподобання вплинули на обертання гральних карт долі?
Вампір засміявся, і то був лиховісний сміх, гострий, немов стилет, що роздирав Попелі горло.
– Відкинь цю дотепну добродушність. Чого ти хочеш од нас? – різко запитав Анонім, насилу приховуючи гнів.
– Навіть не думай, що ми вчинимо таке, – сміючись, відповів герцог Раймонд. – Яка насолода бути мерзотником, якщо не можна зловтішатися над поваленими ворогами?
