Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XI
Де власність проймається невластивим духом

Надворі вже споночіло, сіявся дрібний дощ, коли якийсь подорожній вийшов з карети перед дверима невеликого заїзду в селищі Н., у штаті Кентуккі.

На той час у загальній вітальні вже зібралося чимале товариство, зігнане в це затишне пристановище негодою, і кімната, як завжди в таких випадках, була схожа на похідний табір. Передусім впадали в око довготелесі, міцно збиті кентуккійці, одягнені в мисливські куртки, що з притаманною цьому людові невимушеністю порозлягалися на стільцях по всій кімнаті, тим часом як їхні рушниці, патронташі, мисливські торби, хорти й негренята тулилися по кутках. Перед каміном, заслонивши його від краю до краю, сидів цибатий чолов’яга у зсунутому на потилицю капелюсі й заляпаних болотом чоботах; відхилившись на стільці, він простягся на весь зріст, і ноги його спочивали аж на камінній полиці. Не зайве сказати читачеві, що це улюблена поза всіх гостей у тамтешніх заїздах – вона якнайкраще сприяє процесові мислення, отож вони охоче вдаються до неї, щоб піднести в такий спосіб свої розумові здібності.

Господар заїзду, що стояв за прилавком, був, як і більшість його земляків, опасистий, але жвавий, добродушний чолов’яга, з буйною копицею волосся, на вершечку якої стримів високий капелюх.

Треба сказати, що й усі, хто був у кімнаті, мали на голові якийсь убір – цей своєрідний знак чоловічої гідності. І кожен з тих уборів – чи то м’який фетровий капелюх, чи пальмова плетениця, чи засмальцьований касторовий бриль, чи новомодне «шапо» ¹– сидів на голові власника на свій манір, із суто республіканською незалежністю. Дивлячись на ті убори, можна було безпомилково визначити вдачу тієї чи іншої особи. Одні по-молодецькому носили капелюх набакир – то були спритні, веселі паливоди. Інші насували його трохи не на носа, і це свідчило про тверду, вперту вдачу; такі люди носили капелюх свідомо, і носили його так, як самі визнавали за належне. Були й такі, в яких капелюх сидів десь аж на потилиці, – люди розважливі й обачні, що прагнули осягти оком усе довкола. А безтурботні шалапути, яким було цілком байдуже, де там той капелюх, раз у раз совали його на всі боки. їй-право, оті капелюхи розповідали про людей не менше, ніж п’єси Шекспіра!

1 Шапо (франц.) – капелюх.

По кімнаті весь час сновигали кілька негрів у широченних штанях та куценьких сорочках – без видимої користі, одначе із щирим бажанням прислужитися господареві та його гостям. А коли ви ще уявите собі веселе палахкотливе полум’я, що аж гуде у великому каміні, розчинені навстіж надвірні двері та вікна з ситцевими завісками, що тріпочуть від свіжого вітру, – то й матимете живе уявлення про всі принади кентуккійського заїзду.

Сьогоденний кентуккієць являє собою наочний приклад до теорії спадковості, його діди були відважні мисливці – вони жили по лісах, спали просто неба, і зорі правили їм за свічки. Отож і нащадок їхній дотепер поводиться в домі, наче в таборі: ніколи не скидає капелюха, простягається де попало, задираючи ноги на спинку стільця, – точнісінько так, як лежав його пращур десь у лісі на моріжку, впершися ногами в стовбур дерева; і літом, і взимку він розчиняє всі вікна та двері, щоб наситити повітрям свої величезні легені, і з приязною безцеремонністю називає кожного зустрічного «чужинцем». Одне Слово, годі й шукати людини щиросердішої, безтурботнішої та легшої на вдачу.

Саме в таке-от безжурне товариство й потрапив наш подорожній. То був невисокий на зріст, досить огрядний, дбайливо вдягнений чоловік, з добродушним круглим обличчям, чемний і пристойний на вигляд. Певно, він дуже дорожив своєю валізою і парасолькою, бо ніс їх сам, рішуче відхиливши всі спроби слуг допомогти йому. Він стурбовано розглянувся по кімнаті й подався ближче до вогню, де примостив свої речі під стільцем, а сам сів і з деякою осторогою позирнув на чолов’ягу, який прикрасив своїми чоботами камінну полицю і так завзято чвиркав слиною на всі боки, що людині чутливій і делікатній аж лячно було на те дивитись.

– Ну що, чужинцю, як живете? – обізвався вищезгаданий пан, на знак вітання пальнувши тютюновою жуйкою в бік прибульця.

– Дякую, добре, – відказав той, стривожено відсуваючись далі від такого вітання.

– Що новенького? – запитав співрозмовник, витягши з кишені брусок пресованого тютюну й великий мисливський ніж.

– Та начебто нічого, – відповів прибулець.

– Жуєте? – спитав кентуккієць, по-братерському простягаючи літньому подорожньому частку свого тютюну.

– Ні, дякую, мені шкодить, – сказав той, обережно відстороняючись.

– Шкодить? Та невже? – невимушено промовив його сусід і запхав до рота чималий шмат тютюну, щоб знову наготувати жуйки для загального добра.

Літній подорожній щоразу аж здригався, коли довготелесий сусід вистрілював у його бік. Нарешті той помітив це і великодушно повернув свою артилерію під іншим кутом, узявшись обстрілювати камін з таким воєнним хистом, що його цілком вистачило б на здобуття ворожої фортеці.

– Що там таке? – запитав літній подорожній, побабчивши, що кілька чоловік стоять перед великою об’явою на стіні.

– Негр утік! – коротко відказав один з того гурту. Містер Вілсон – так звали літнього подорожнього – підвівся, дбайливо поправив валізу й парасольку, потім неквапливо дістав з кишені окуляри, насадив їх на ніс і аж тоді прочитав:

«Утік від нижчепідписаного молодий мулат, на ім’я Джордж. Зріст – шість футів, шкіра світла, волосся каштанове, кучеряве. Досить здібний, гарно говорить, уміє читати й писати: Очевидно, видаватиме себе за білого. На плечах і спині має глибокі рубці. Права рука таврована літерою «Г». Сплачу чотириста доларів за нього живого і стільки ж за переконливе засвідчення його смерті».

Літній подорожній упівголоса прочитав об’яву від початку до кінця, неначе хотів завчити її напам’ять.

Цибатий вояк, що взяв під обстріл камін, спустив додолу довжелезні ноги, підвівся на весь свій велетенський зріст, а тоді підступив до тієї об’яви і влучним, точно розрахованим пострілом заліпив у неї чималий заряд тютюнової жуйки.

– Отаке моє слово! – коротко мовив він і повернувся на місце.

– Чого це ви так, чужинцю? – запитав господар.

– Я б залюбки плюнув отак і на того, хто написав цього папірця, коли б він був тут, – спокійно відказав довготелесий, знову беручись різати тютюн. – Хазяїн, що має такого хлопця й не дасть собі з ним кращої ради, цілком заробив, щоб його втратити. А оці об’явки – ганьба для всього штату Кентуккі. Ось що я вам скажу, коли хочете знати!

– Та воно правда, – озвався господар, записуючи щось до своєї книги.

– Я сам маю цілу ватагу негрів, панове, – провадив далі довготелесий, поновлюючи обстріл каміна. – То я завжди кажу їм: «Ну, хлопці, – кажу, – тікайте! Тікайте хоч зараз! Я й не подумаю за вами гнатися!» Ось як я вдержую їх при собі. Досить їм знати, що вони вільні втекти коли схочуть, і вони вам ніколи не втечуть. До того ж я виправив їм усім визвільні листи на випадок, як мене десь приб’ють, і вони теж про це знають. можете мені повірити, чужинцю, що в нашій окрузі ніхто не має з негрів такого прибутку, як я. А оце недавно мої хлопці їздили до Цінціннаті продавати коней, аж на п’ятсот доларів, то повернулися вчасно і всі гроші привезли як є. Та воно й не диво. Будеш до них, як до собак, то вони тобі й чинитимуть, і працюватимуть по-собачому. А поведешся з ними, як з людьми, то й працю матимеш, як від людей. – І чесний скотар у збудженні підсилив свою моральну науку чудовим пострілом у камін.

– Цілком з вами згоден, друже, – обізвався містер Вілсон. – А той хлопець, про якого там говориться, і справді розумна голова, це я добре знаю. Він кілька років працював у мене на джутовій фабриці і був там найкращий з майстрів. А кмітливий який! Сам вигадав коноплеочисник – ну просто-таки неоціненну машину. її поставлено вже й по інших фабриках. Хазяїн того хлопця взяв на неї патент.

– Ще, б пак! – мовив скотар. – І патент узяв, і гроші на тій машині наживає, а хлопцеві, бачте, наклав тавро на руку. Нехай би він мені тільки десь трапився, то я припечатав би йому такий знак, що довіку на ньому зостався б!

– З тими тямущими неграми завжди сама морока, – подав голос якийсь вайлуватий здоровило з другого кінця кімнати. – Отож і доводиться шмагати й таврувати їх. Якби вони шанувалися, з ними такого не чинили б.

– То, по-вашому, треба обернути їх на худобу, – неприязно мовив скотар.

– З ученого негра користі хазяїнові ні на гріш, – уперто гнув своєї той здоровило, навіть і не дочувши презирства у голосі співрозмовника. – То на дідька ж його розум і все таке інше, як не мати з того зиску? А сам він, певно, так і дивиться, щоб пошити хазяїна в дурні. Мав я колись кількох таких розумників, то скоро збув їх на пониззя. Знав, що як не збуду, то вони однаково втечуть.

На цьому розмова урвалась, бо перед дверима заїзду спинилася невелика чепурна коляска з темношкірим кучером на передку. В ній сидів благородний з вигляду, вибагливо одягнений пан.

Усе товариство з цікавістю звернуло очі на прибульця, як буває завжди, коли перед знудженими негодою та безділлям людьми з’являється нова особа. Подорожній був дуже високий на зріст, із смуглявим? іспанського типу обличчям, виразними темними очима і чорними, як вороняче крило, кучерями. Його красивий орлиний ніс, рівно окреслені тонкі уста й зграбна, струнка постать справили неабияке враження на глядачів. Він невимушено вступив до заповненої людьми вітальні, порухом голови показав слузі, де поставити валізи, а тоді, скинувши капелюх і чемно вклонившись до товариства, неквапливо перейшов до прилавка й записався у господаря як Генрі Батлер з Окленда. Обернувшись, він побачив на стіні об’яву, з байдужим виглядом підступив до неї і перебіг її очима.

– А що, Джіме, – звернувся він до свого слуги, – здається мені, нам трапився по дорозі ніби такий один, десь біля Вернена?

– Атож, пане, – відказав Джім. – От тільки за руку я не певен.

– Ну, на руку йому я, звісно, не дивився, – мовив прибулець і недбало позіхнув. Тоді повернувся до господаря і загадав приготувати йому окрему кімнату, бо мав негайно писати якогось листа.

Господар запопадливо схопився з місця, і не минуло й хвилини, як з десяток негрів, негритянок і негренят, старих і малих, з галасом Заметушилися по заїзду, мов сполоханий табунець куріпок, і, хапаючись, штовхаючись, наступаючи одне одному на ноги, старанно заходилися «ладнати панові кімнату». Тим часом він сам спокійнісінько вмостився на стільці посеред вітальні й завів розмову з чоловіком, що сидів поруч.

Власник фабрики, містер Вілсон, ще відтоді, як незнайомець тільки-но з’явився на порозі, весь час пильно й збентежено придивлявся до нього. Йому здавалося, що він уже десь бачив цього чоловіка і навіть був з ним знайомий, але де – він ніяк не міг пригадати. Щоразу, як той щось казав, чи рухався, чи усміхався, він аж здригавсь і втуплював у нього очі, але тут-таки відводив їх, зустрівшись із холодним та байдужим поглядом великих темних очей незнайомця. Нарешті в нього, як видно, сяйнула раптова згадка, бо він уп’явся в незнайомця таким враженим і переляканим поглядом, що той сам підійшов до нього.

– Містер Вілсон, чи не так? – мовив він, немовби щойно пригадавши собі щось, і подав руку. – Даруйте, що не впізнав вас одразу. Я бачу, ви теж мене пам’ятаєте… Містер Батлер з Окленда, округа Шелбі.

– Еге… так… так, сер, – пробелькотів містер Вілсон, наче вві сні. і В цю мить до вітальні зайшов темношкірий служка і сповістив, що кімната панові готова.

– Джіме, забереш валізи, – неуважно мовив молодик і знов обернувся до містера Вілсона. – Я хотів би трохи побалакати з вами в одній справі. Може, ходімо до мене в кімнату, коли ваша ласка.

Містер Вілсон, мов сновида, поплентався за ним. Вони зайшли до просторого приміщення нагорі. У каміні потріскував щойно розпалений вогонь, і кілька слуг металися з кутка в куток, роблячи останні опорядження.

Коли все було готове і слуги пішли, молодик повільно замкнув двері, поклав ключ до кишені, а тоді обернувся і, згорнувши руки на грудях, подивився просто в обличчя містерові Вілсону.

– Джордж! – вигукнув містер Вілсон.

– Так, Джордж, – відказав молодик.

– Хто б міг подумати!

– Здається, я добре перемінився, – з усміхом сказав молодик. – Горіхова кора зробила моє жовте обличчя смаглявим, наче в благородного пана, а волосся я пофарбував на чорне. Тож, як бачите, тепер я зовсім не схожий на того збіглого невільника з об’яви.

– Ой Джордже, але ж це дуже небезпечна гра. Не радив би я тобі до такого вдаватися.

– А я затіяв її самотужки, – відказав Джордж з тим самим гордовитим усміхом.

Побіжно зауважимо, що батько Джорджа був білий. Мати його належала до тих нещасних представниць своєї раси, яких сама врода прирікає на те, щоб слухняно коритися пристрастям своїх господарів і народжувати дітей, що ніколи не знатимуть батька. Показну європейську зовнішність і запальну волелюбну вдачу Джордж успадкував від одної з найвідоміших родин у Кентуккі. Від матері йому передався тільки відтінок шкіри, що виказував у ньому мулата, проте і його чималою мірою приховували прекрасні чорні очі. Отож досить було йому трохи змінити колір обличчя і пофарбувати волосся, як він обернувся на справжнього іспанця, а вроджена горда постава і добрі манери якнайкраще допомогли йому грати ту зухвалу роль, яку він собі прибрав, – удавати благородного пана, що подорожує зі своїм слугою.

Містер Вілсон, добросердий, але дуже нерішучий і обачний чоловік, розгублено тупцяв по кімнаті, вагаючись між бажанням допомогти Джорджеві та невиразним острахом перед законом і владою. Незграбно переступаючи з ноги на ногу, він міркував уголос:

– Так-так, Джордже… Отже, ти втік… подався геть від свого законного господаря… Мене це не дивує, Джордже… Але я вражений… так, прикро вражений… Гадаю, я мушу тобі сказати, Джордже… просто зобов’язаний тобі сказати…

– Чим ви вражені, сер? – спокійно запитав Джордж.

– Ну… тим, що ти, сказати б, пішов проти закону своєї країни.

– Моєї країни! – гірко вигукнув Джордж. – Де ж то вона є така? Хіба що в домовині. Отам би мені краще й бути!

– Та ну-бо, Джордже, що це ти, їй-право! Гріх таке казати. Хазяїн у тебе лихий, це правда. Поводиться він негідно, і я не збираюсь його захищати. Отож почуття твої цілком природні, – провадив далі той добряга, гучно висякавшись. – Так, природні… І все ж я не маю права заохочувати тебе до такого вчинку. Жаль мені тебе, хлопче, страх як жаль. Я розумію, як тобі тяжко… Але ж усі ми мусимо коритися своїй долі, Джордже.

Джордж стояв, гордо відхиливши голову й згорнувши руки на широких грудях; уста його кривила гірка посмішка.

– Хотів би я знати, містере Вілсон, що б ви сказали, коли б оце раптом наскочили індіанці й силоміць забрали вас від дружини та дітей, а тоді примусили б довіку обробляти їм поле. Чи ви й тоді вважали б за свій обов’язок покірливо зносити таке життя? Мабуть, тільки б натрапили десь яку конячину, то враз би добачили в тому ознаку долі та й ну ходу! Правда ж?

Старий добряк аж очі вирячив на такий доказ. Та хоч він і не належав до глибоких мислителів, проте в нього вистачило глузду вчинити так, як вчинив би за подібних обставин далеко не кожний логік, а саме: не заперечувати того, чого не можна заперечити. Отож, дбайливо погладжуючи свою парасольку й розправляючи на ній кожну складку, він знову вдався до умовляння.

– Ти ж знаєш, Джордже, я завжди був тобі друг, і коли я щось кажу, то кажу це для твого ж таки добра. По-моєму, ти наражаєш себе на страшну небезпеку. Навряд чи тобі пощастить досягти свого. А якщо тебе зловлять, тобі доведеться скуштувати ще гіршого лиха. Тебе затопчуть у болото, заб’ють мало не на смерть, а тоді продадуть на Південь.

– Містере Вілсон, усе це я добре знаю, – сказав Джордж. – Я справді дуже ризикую, але… – Він розгорнув поли пальта й показав два пістолі та великий мисливський ніж. – Осьде! Я готовий до всього! І на Південь я нізащо не поїду. Ні! Коли вже дійде до такого, шість футів землі собі на домовину я здобуду й тут. Хоч по смерті стану землевласником у Кентуккі!

– Годі, Джордже! Це ж чистий жах, що ти кажеш. Я просто боюся за тебе. Ти хочеш переступити закон своєї країни!

– Знову «моя країна»! Містере Вілсон, в и маєте рідну країну, але яка ж вона рідна мені чи будь-кому з нас, народжених матерями-рабинями? Які закони існують для нас? Хіба ми ухвалюємо їх, хіба хтось питає нашої згоди? Отож і нам до них байдуже. Усі ваші закони скеровані лиш на те, щоб іще дужче нас гнобити й утискувати…

Містер Вілсон мав вдачу, яку чи не найкраще порівняти з пакою бавовни, – таку ж м’яку, податливу, пухку та безформну. Він справді жалів Джорджа від щирого серця, навіть невиразно уявляв собі ті почуття, що хвилювали молодика, і все ж вважав своїм обов’язком терпляче „наставляти його на добрий розум.

– Ти говориш лихі речі, Джордже. Подружньому тобі раджу: облишив би ти краще такі балачки. Людині в твоєму становищі, Джордже, від них тільки лихо…нічого, крім лиха…

З цими словами містер Вілсон сів біля столу й заходився знервовано гризти держалко своєї парасольки.

– Ну от що, містере Вілсон, – мовив Джордж, підступивши до нього, і рішуче сів навпроти. – Подивіться на мене. Ось я тут перед вами – чи не точнісінько така сама людина, як ви? Погляньте на моє обличчя, на руки, на статуру… – І молодик згорда випростався. – То чому ж я не така людина, як усі? Ось ви послухайте, містере Вілсон, що я вам розкажу. Мій батько був одним з ваших кентуккійських поміщиків. То він навіть не завдав собі клопоту подбати про те, щоб після його смерті мене не виставили на продаж разом з його кіньми та собаками. Я бачив, як мою матір та сімох її дітей пустили з торгів. Всіх сімох продали в неї перед очима, одного по одному, і всіх різним хазяям. Я був найменший. Вона впала на коліна перед отим моїм паном і почала благати, щоб він купив і її разом зі мною, – тоді хоч одна дитина лишилася б при ній. Та він відштовхнув її своїм важким чоботом, я сам це бачив. І останнє, що я чув, коли мене вже прив’язували до його коня, щоб везти геть, було материне голосіння.

– Ну, а далі?

– Мій хазяїн мав справи з одним із тих торговців і згодом перекупив у нього мою старшу сестру. Вона була хороша дівчина – гарна на вроду, як і моя нещасна маяти, цнотлива, добре вихована. Спочатку я радів, що її куплено, бо мав тепер коло себе хоч одного друга. Та скоро мені довелося про це шкодувати. Я стояв під дверима, пане, і чув, як її шмагали нагаєм. Кожен удар боляче краяв мені серце, та я нічим не міг їй допомогти. А відшмагали її лише за те, що вона хотіла жити як годиться доброчесній дівчині; але ж за вашими законами невільниці не мають права на таке життя. Останній раз я побачив її закуту в кайдани разом з цілим гуртом рабів, яких мали везти на продаж до Нового Орлеана, хоч ото була і вся її провина. Відтоді я більше про неї не чув…

Минали довгі роки. Я ріс без батька, без матері, без сестер, мов нікому не потрібне цуценя, не знаючи нічого, крім лайки, побоїв та голоду. Вірите, пане, такий був голодний, що радо гриз кістки, які кидали собакам. Та навіть тоді, малим хлопчиськом, коли я плакав ночами, лежачи без сну, я плакав не від голоду, не від болю. Ні, сер. Я плакав за матір’ю, за сестрами, плакав, бо не мав у цілому світі жодної прихильної до мене душі. Я ніколи не знав ні втіхи, ні розради, не чув ні від кого ані слова доброго, аж доки потрапив на вашу фабрику. Ви, містере Вілсон, перший повелися зі мною по-людському, ви напучували мене на добро, прилучали до науки, допомагали звестися на ноги, і я безмежно вдячний вам за все.

А потім я познайомився зі своєю дружиною. Ви бачили її, сер, і знаєте, яка вона красуня. Коли я переконався, що й вона покохала мене, коли ми з нею побрались, я себе не чув від щастя. Вона ж і душею така сама прекрасна, як і на вигляд. Але що ж далі? А далі з’являється мій хазяїн, забирає мене від роботи, від товаришів, від усього, що було мені любе, і кидає в самісінький бруд і гній! За що? За те, каже він, що я забув, хто я такий, отож він, мовляв, змусить мене затямити, що я всього-на-всього нікчемний негр! Та й це ще не все. Врешті йому заманулося розлучити мене з дружиною, і він звелів, щоб я покинув її і став жити з іншою жінкою, І на все це дають йому право ваші закони! Ви тільки подумайте, містере Вілсон! Кожне, так, кожне з цих лиходійств, що знівечили життя моїй матері, сестрі, дружині й мені самому, вчинено з дозволу отих ваших законів. Адже кожному господареві в Кентуккі вільно таке чинити, і ніхто не має права сказати йому зась! І оце ви називаєте законами моєї країни? Ні, сер, я не маю рідної країни, так само як не маю батька. Але я знайду її. Від вашої країни мені нічого не треба – нехай лиш дадуть мені спокій, щоб я міг з миром її покинути. А от коли я дістануся до Канади, де закони визнаватимуть мене за людину й захищатимуть мої права, отам і буде моя рідна країна, і ті закони я шануватиму. Та якщо хто й надумає мене спинити, хай начувається, бо я битимусь за свою волю на відчай душі, до останку!

Промовляючи це, Джордж спочатку сидів біля столу, а тоді підвівся і, схвильовано жестикулюючи, заходив по кімнаті. Очі його палали, в них зблискували сльози, і старий добряга, до якого він звертався, зрештою не витримав і, діставши з кишені жовту шовкову хустину, заповзявся витирати нею обличчя.

– Сто чортів їм у печінку! – раптом скипів він. – Я ж завжди казав, що всі вони кляті мерзотники! Ти вже даруй, що я так лаюся. Ну що ж, щасти тобі, Джордже! Тільки будь обережний, синку, не вбивай нікого… цебто постарайся не вбивати. Як на мене, то краще цього не робити, їй-право… А де твоя дружина, Джордже? – спитав він, починаючи й собі збуджено ходити по кімнаті.

– Втекла, сер… Втекла з дитиною на руках світ за очі. Подалася десь на Північ, і хтозна, коли ми тепер побачимось і чи побачимось взагалі.

– Не може бути! Оце-то диво! Втекла від таких добрих господарів?

– Добрі господарі часом залазять у борги, а закони вашої країни дозволяють їм одірвати дитину від матері й продати на виплат тих боргів, – гірко відказав Джордж.

– Ото дивина! – мовив старий добряк, засунувши руку в кишеню. – Можливо, я чиню нерозважливо… Та де вже тут, у біса, бути розважливим! – раптом вигукнув він. – Ось візьми, Джордже. – І, витягши пачку грошей, він простягнув її Джорджеві.

– Ні, мій добрий заступнику! – сказав Джордж. – Ви й так чимало для мене зробили, а це може вам зашкодити. Гадаю, в мене вистачить грошей, щоб дістатися, куди мені треба.

– Ні, ти неодмінно візьмеш їх, Джордже. Гроші – то скрізь велика підмога, вони ніколи не вадять, якщо надбані чесно. Отож бери їх, синку, бери й не балакай!

– Гаразд, але з умовою, що я поверну їх вам, коли зможу, – сказав Джордж, беручи гроші.

– А тепер, Джордже, скажи мені, чи довго ще ти збираєшся так мандрувати? Сподіваюся, що не довго й не далеко. Усе це дуже дотепно, але надто вже ризиковано. А отой хлопчина з тобою – хто він?

– То вірний товариш. Він утік до Канади «десь понад рік тому. А вже там почув, що його хазяїн з люті на нього жорстоко відшмагав його матір. То він пройшов усю дорогу назад, щоб розрадити бідолашну стару і якось забрати її з собою.

– І забрав?

– Ще ні. Він чатував коло маєтку, та все поки що не випадало нагоди. То оце тим часом він поїхав зі мною, щоб провести мене до Огайо. Там він залишить мене на друзів, що допомогли йому втекти, а сам повернеться по неї.

– Небезпечно, ой як небезпечно! – мовив містер Вілсон.

Джордж випростався і зневажливо посміхнувся. Старий добряк з простодушним подивом розглядав його з голови до ніг.

– Джордже, з тобою сталася дивовижна річ. Ти поводишся й розмовляєш наче зовсім інша людина, – сказав він.

– Бо я тепер вільна людина! – гордо відказав Джордж. – Так, сер, я вже нікого не назву своїм паном. Я вільний!

– Стережися! Хтозна… тебе ще можуть спіймати.

– Коли б таке й сталося, містере Вілсон, то в домовині всі люди однаково вільні та рівні, – мовив Джордж.

– Я й досі не можу отямитись від твого зухвальства! – сказав містер Вілсон. – Заявитись отак до найближчого заїзду!..

– В тім-то й річ, що до найближчого, містере Вілсон. Воно й справді таке зухвальство, що їм і на думку не спаде сюди заглянути. Вони шукатимуть мене десь далі. До того ж навіть ви мене ледве впізнали. Що ж до Джіма, то він не з тутешніх невільників, і його в цих місцях ніхто не знає. Та його вже, мабуть, і шукати покинули. Ну, а мене з тієї об’яви теж навряд щоб хто впізнав.

– А тавро на руці?

Джордж стягнув рукавичку і показав ледь загоєний рубець.

– Це прощальний дарунок містера Гарріса, – гидливо мовив він. – Тижнів зо два тому він забрав собі в голову потаврувати мене, бо, мовляв, я от-от від нього втеч. Цікава штука, правда ж? – додав він, знову надягаючи рукавичку.

– У мене аж кров холоне, коли про все це подумаю… Такий риск, така небезпека! – сказав містер Вілсон.

– І в мене вона холола багато літ, містере Вілсон, зате тепер аж кипить, – відказав Джордж.

З хвилину обидва мовчали.

– Ну от, мій добрий заступнику, – знову обізвався Джордж. – Коли я побачив, що ви мене впізнали, то одразу ж вирішив про все вам розповісти, щоб ваші здивовані погляди не виказали мене. Завтра вдосвіта я поїду звідси, а наступну ніч уже сподіваюсь безпечно перебути в Огайо. їхатиму вдень, спинятимусь у найкращих готелях і сидітиму за одним столом з великими панами. Отже, прощавайте, сері Як почуєте, що мене спіймали, то знайте – я вже мертвий!

Джордж устав, високий, мов скеля, і величним жестом простягнув руку. Старий добряк щиро потиснув її, узяв свою парасольку і, докинувши на прощання ще кілька застережень, поплентався з кімнати.

Джордж стояв і замислено дивився на двері, що зачинилися за старим. Раптом у нього сяйнула ще якась думка. Він квапливо ступив до дверей, розчинив їх і гукнув:

– Містере Вілсон, ще одне слово.

Старий повернувся до кімнати. Джордж, як і раніш, замкнув двері на ключ і якусь хвилю неначе вагався, втупивши очі в підлогу. Нарешті з видимим зусиллям підвів голову і сказав:

– Містере Вілсон, ви завжди ставились до мене по-людяному… То я хотів попросити вас, щоб ви зробили мені ще одну, останню ласку.

– Я слухаю, Джордже.

– Все, що ви тут казали, сер, це правда. Я таки ризикую, страшенно ризикую. Якщо я загину, жодна жива душа за мною не пожаліє, – сказав він, тяжко дихаючи й насилу вимовляючи слова. – Мене кинуть у яму й закопають, як собаку, і вже другого дня ніхто про мене й не згадає. Крім моєї нещасної дружини! Як вона тужитиме й плакатиме, бідолашна!.. То чи не погодилися б ви, містере Вілсон, якось передати їй оцю шпильку? Вона подарувала її мені на Різдво. Віддайте їй цю пам’ятку і скажіть, що я любив її до останнього зітхання. Ви зробите це для мене? Зробите? – схвильовано запитував він.

– Ну звісно, мій друже! – відповів старий добряк, беручи шпильку. Голос його тремтів, на очі наверталися сльози.

– І скажіть їй ще одне, – додав Джордж, – це мій останній заповіт. Якщо вона зможе дістатися до Канади – нехай пробивається туди. Хоч яка добра її хазяйка, хоч як тяжко покинути рідну домівку – однаково переконайте її не вертатися, ба рабство завжди несе біду. Скажіть їй, нехай вона виростить нашого хлопчика вільною людиною, щоб він не зазнав таких страждань, як я. Скажіть їй це, містере Вілсон, добре?

– Так, Джордже, я скажу їй. Але я вірю, що ти не загинеш. Мужайся, друже, ти хоробрий хлопець. Усім серцем бажаю тобі щасливо здолати всі перешкоди…Атож, саме так!

Джордж, ходячи по кімнаті, спинився, якусь мить постояв у задумі, а потім тихо мовив:

– Дякую вам за щире слово, мій добрий друже. Я Цього не забуду.