Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 28 страниц)

Марі розплющила очі й, не підводячись, втупила їх у Тома.

– Я певна, що він п’яниця, – обізвалася вона.

– Ні, товар із гарантією, доброчесний і тверезий.

– Що ж, будемо сподіватись, – відказала господиня – А втім, не дуже віриться.

– Дольфе, – мовив Сен-Клер, – проведи Тома наниз Тільки гляди мені, – додав він, – не забувай, що я тобі казав.

Адольф, легко ступаючи, подався з кімнати, і Том незграбно рушив за ним.

– Справжній бегемот! – зауважила Марі.

– Ну, а тепер, Марі, —мовив Сен-Клер, сідаючи на кріселко біля канапи, – будь любонька і скажи щось приємне своєму чоловікові.

– Ти приїхав на два тижні пізніше, ніж належало, – ображено мовила дружина.

– Я ж написав тобі, чому затримуюсь.

– Такий короткий і холодний листі.

– Та саме відходила пошта, і я не мав часу написати більше!

– Отак у тебе завжди, – мовила дружина, – подорожі довгі, а листи короткі.

– Ось подивися, – сказав Сен-Клер, витягаючи з кишені елегантний оксамитовий футляр і розкриваючи його. – Це тобі подарунок з Нью-Йорка.

То був дагеротип ¹тонкий і виразний, мов гравюра, на якому зображено Єву разом з батьком.

1 Дагеротип – фотографія, зроблена первісним способом на металевій платівці.

Марі невдоволено подивилась на зображення.

– Чого це ТИ сидиш у такій негарній позі? – мовила вона.

– Ну, щодо пози можна судити по-різному. Але загалом схоже, як ти вважаєш?

– Коли тобі байдуже до моєї думки про одне, то навіщо ж питати про інше, – відказала дружина, закриваючи футляр, «От бісова жінка!» – подумки лайнувся Сен-Клер, але вголос промовив:

– Та ну ж бо, Марі, схоже все-таки чи ні? Не будь така дражлива.

– Який ти нечулий до мене, Сен-Клер! – сказала дружина. – Примушуєш мене говорити, на щось, дивитися. Ти ж знаєш, я від самого ранку лежу з мігренню, а відколи ви приїхали, в домі таке робиться, що я взагалі ледве жива.

– Вас часто мучить мігрень, голубонько? – спитала міс Офелія, враз підводячись у глибокому кріслі, де вона тихо сиділа весь цей час, розглядаючи кімнату й про себе складаючи ціну кожній речі.

– Так, просто життя від неї не маю, – відповіла господиня.

– Проти мігрені добре помагає відвар з ялівцевих ягід, – мовила міс Офелія. – Принаймні так каже Огюстіна, жінка нашого диякона Ебрегема Перрі, а вона в нас найперша лікарка.

– Ось нехай вони тільки достигнуть у нашому садку біля озера, ті ягоди, і я звелю назбирати їх на ліки, – сказав Сен-Клер і смикнув за китицю дзвоника. – А тепер, сестрице, ви, певно, не від того, щоб піти до своєї кімнати й трохи спочити з дороги… Дольфе, – обернувся він, – скажи няні, нехай зайде сюди.

Невдовзі у дверях з’явилася поважна мулатка, до якої так радісно лащилась Єва. На голові в неї був високий червоно-жовтий завій, Євин дарунок, що його сама дівчинка на неї і припасувала.

– Няню, – сказав Сен-Клер, – віддаю цю пані під твою опіку. Вона стомилася й хоче відпочити. Відведи її до покою і доглянь, щоб їй було добре.

І міс Офелія пішла слідом за нянею.

Розділ XVI
Томова господиня та її погляди

– Ну, Марі, – сказав Сен-Клер, – настає для тебе золота доба. Тепер наша розважна, заповзятлива сестриця з Нової Англії зніме з твоїх плечей тягар турбот, і ти матимеш час подбати про себе й стати молодою та гарною. Церемонію передання ключів пропоную відправити зараз же.

Ці слова були сказані за сніданком через кілька днів по приїзді міс Офелії.

– З превеликою охотою звірю все на неї, – озвалася Марі, з млосним виглядом спираючись головою на руку. – Гадаю, вона скоро переконається, що справжні невільниці тут ми, господині.

– О, безперечно, вона збагне і це, і ще хтозна-скільки корисних істин, – докинув Сен-Клер.

– Ось кажуть, мовляв, тут держать рабів, – так, наче ми маємо з цього якісь вигоди, – провадила далі Марі. – А коли так міркувати, то я б рада хоч зараз їх відпустити.

Єванжеліна здивовано втупила в матір свої великі серйозні очі і простодушно запитала:

– То навіщо ж ти їх держиш, мамо?

– І сама не знаю. Хіба що собі на біду. Я все життя з ними мучуся. Певне, й здоров’я через них втратила, а не через щось інше. А наші, як на мене, то найгірші з усіх.

– Ну годі, Марі, ти просто сьогодні не в гуморі, – мовив Сен-Клер. – Ти сама знаєш, що це не так. Ось хоч би няня – це ж найдобріша в світі душа. Як би ти жила без неї?

– Няня серед них найкраща, – відказала Марі. – А проте й вона себелюбна страшенно себелюбна. Та й усі вони такі, це в них загальна вада.

– Себелюбство – то таки страшна вада, – серйозно мовив Сен-Клер.

– Отож я й кажу про няню, – невгавала Марі. – Ну хіба не себелюбно з її боку так міцно спати ночами? Вона ж знає, що коли я тяжко нездужаю, мені мало не щогодини потрібна якась допомога, і все ж її ніколи не добудишся. Ось і сьогодні мені знову дуже погіршало, бо я цілу ніч. тільки те й робила, що будила ЇЇ.

– Мамо, а хіба вона не сиділа біля тебе оце вже скільки ночей? – спитала Єва.

– А ти звідки знаєш? – різко мовила Марі. – Певно, вона тобі жалілася?

– Вона не жалілася, тільки казала, що тобі було дуже погано ночами – багато ночей підряді.

– Чому б тобі на одну-дві ночі не взяти замість неї Джейн чи Розу? – спитав Сен-Клер. – А вона нехай би відпочила.

– Як ти можеш таке казати! – розсердилась Марі. – Ні, Сен-Клер, ти й справді нечула людина! Я така знервована, що мене дратує найменший шерех. А від дотику чужих рук я просто збожеволію. Якби няня вболівала за мене так, як належить, вона прокидалася б швидше. Я чула, що деякі люди мають по-справжньому відданих слуг, та мені такого щастя ніколи не випадало, – скрушно зітхнула вона.

Міс Офелія уважно й незворушно дослухалася до розмови. Уста її були міцно стулені, наче вона постановила собі твердо визначити свою думку, перше ніж на щось пристати.

– Няня по своєму непогана, – сказала Марі. – Вона лагідна й шаноблива, але в душі себелюбна. Ось, приміром, вона й досі тужить за своїм чоловіком і, певно, ніколи не заспокоїться. #Розумієте, коли я вийшла заміж і переїхала сюди, то, звісно, мусила забрати її з собою, а чоловіка її мій батько відпустити не міг, бо він коваль і, отже, в господарстві без нього не обійтись. Я ще тоді сказала, що їм з нянею краще забути одне одного, бо навряд чи їм колись випаде знову жити разом. Тепер я шкодую, що не наполягла на своєму й не одружила няню з кимось іншим. А все через свою дурну поблажливість – не схотіла, бачте, її неволити. Я тільки сказала їй тоді: нехай, мовляв, не сподівається побачити свого чоловіка більше як раз чи два до кінця життя, бо повітря в батьковому маєтку шкідливе для мого здоров’я і я не зможу туди їздити. Отож я й порадила їй знайти собі іншого чоловіка, та де там – вона мене не послухалась. Няня часом буває страшенно вперта, але ніхто, крім мене, цього не помічає.

– А діти в неї є? – спитала міс Офелія.

– Так, є двоє.

– Певне, вона й за ними сумує?

– Ну, а хіба могла я привезти їх сюди? Де ж би то терпіти в дамі тих малих замазур! Крім того, вони забирали в неї надто багато часу. Одначе я певна, що няня й досі на мене ображена, ще відтоді. Вона не схотіла вийти заміж за когось іншого і хоч добре знає, яка я хвора і як мені потрібна її допомога, проте, коли б її воля, вона завтра ж подалася б назад до свого чоловіка. Я таки певна цього, бо вони геть усі себелюбні, навіть найкращій них.

– Аж страх бере, як подумаєш, – сухо мовив Сен-Клер.

Міс Офелія допитливо позирнула на нього й помітила, як в очах його майнула затамована досада і як зневажливо викривились його уста.

– Няня завжди була моя улюблениця, – провадила далі Марі. – Нехай би ваші північні служниці побачили ті сукні, що висять у неї в шафі, – усі шовкові, муслінові, ще й одна з найкращого лляного батисту. Часом я просиджую до півдня, щоб оздобити їй капелюшка, коли вона збирається в гості. Вона від мене жодного лихого слова не чула. Та й шмагали її всього раз чи два у житті. Щоранку вона п’є міцну каву або чай з білим цукром. Це, звісно, нікуди не годиться, але Сен-Клерові, бачте, до вподоби, щоб його челядь розкошувала, отож вони й живуть собі, мов пани. І, як на мене, то ми й самі винні, що вони такі себелюбні і поводяться, як вередливі діти. Та я вже стільки говорила про це Сен-Клерові, що аж стомилася.

– Я теж, – озвався Сен-Клер, беручись до ранкової газети.

Єва, чарівна маленька Єва, слухала матір з отим властивим їй незбагненним виразом глибокої задуми. Тоді тихенько зайшла за материн стілець і обняла її руками за шию.

– Чого тобі, Єво? – спитала Марі.

– Мамо, можна мені доглянути тебе хоч одну ніч? Одну-одненьку. Я знаю, що не дратуватиму тебе, і я не засну. Я часто не сплю вночі і все думаю.

– Не кажи дурниць, доню! – мовила Марі. – Ти така чудна дитина!

– Ну можна, мамо?.. Бо, по-моєму, няня нездужає, – боязко додала вона. – Вона казала мені, що в неї весь час болить голова.

– Атож, оце ще одна з її химер! Няня така сама, як і всі вони, – зчиняє галас, ледве в неї заболить голова чи там палець абощо. Ніколи не можна їм потурати! Це мій твердий принцип, – сказала Марі, обертаючись до міс Офелії, – і ви самі пересвідчитесь, який він слушний. Дайте їм волю бідкатись і жалітися, ледве вних щось заболить, то вони вам натуркають повні вуха. От я сама ніколи не жаліюсь, і ніхто не знає, як мені тяжко. Я вважаю за свій обов’язок терпіти все мовчки і таки мовчу.

На це останнє твердження в круглих очах міс Офелії відбився такий неприхований подив, що Сен-Клер не витримав і голосно засміявся.

– Сен-Клер завжди сміється, коли я хоч словом обмовляюся про своє нездоров’я, – сказала Марі тоном страдниці. – От тільки щоб не довелось йому потім гірко каятись! – І вона притулила до очей хусточку.

Запала ніякова мовчанка. Нарешті Сен-Клер позирнув на годинник і сказав, що має піти в одній справі.

Єва подалась слідом за ним, і міс Офелія та Марі лишилися за столом самі.

– Ось бачите, який він! – мовила Марі, рвучким рухом забравши від очей хусточку, тільки-но лиходій, якого вона мала вразити, зник з очей. – Він ніколи нерозумів і не розуміє, як тяжко я страждаю ось уже скільки років. Воно б не дивно, якби я жалілася чи взагалі докучала комусь своїми недугами. Чоловікам, звичайно, обридає, коли дружина завжди бідкається. Але ж я терплю мовчки, отож Сен-Клер і гадає собі, що я все можу знести.

Міс Офелія не знала, що вона має на це відповісти.

Поки вона думала, що сказати, Марі помалу втерла сльози, стріпнулася, мов горлиця після дощу, й завела розмову про всілякі господарські справи, що їх мала перебрати на себе міс Офелія: про посуд, одяг, білизну, харчі та про безліч інших речей. Міс Офелія дістала стільки застережень, порад і настанов, що людині менш пунктуальній та діловій аж голова пішла б обертом.

– Ну от, – мовила Марі, – тепер я вам начебто про все розказала, і, коли мене знову звалить хвороба, ви зможете впоратись з усім самі. Оце ще тільки Єва… За нею потрібне пильне око.

– Вона, здається, хороша дівчинка, дуже хороша, – озвалась міс Офелія. – Милішої дитини я не бачила.

– Єва – дивна дитина, – сказала Марі, – дуже дивна. У неї стільки химер. Вона зовсім не схожа на мене, анітрохи… – І Марі скрушно зітхнула, наче то була страх яка сумна істина.

«От і добре», – подумала міс Офелія, але обачно визнала за краще не висловити цього вголос.

– Єва завжди хилилася до прислуги. Як на мене, то деяким дітям воно й не вадить. От і сама я в дитинстві залюбки водила товариство з негренятами, що були в батьківському домі, і це ніколи не йшло мені на шкоду. Але Єва до кожного негра ставиться як до рівні. Ця дитина мене просто дивує. І я ніяк не можу її відучити. А Сен-Клер тільки потурає їй у цьому. Мушу вам сказати, Сен-Клер надто поблажливий до всіх у домі, за винятком власної дружини.

Міс Офелія знову промовчала.

– Слуг треба держати в покор і, – невгавала Марі, – інакше з ними не можна. Я засвоїла це правило ще змалку. А Єва своєю поведінкою розбещує мені всю челядь. Не уявляю собі навіть, як вона житиме, (шли сама стане господинею в домі. Я вважаю, що до слуг треба бути по-доброму, і завжди так і чиню, але вони повинні знати своє місце. А от Єва цього ніяк не дотямить, хоч би скільки їй казати, що слуги нижчі від нас. Ви ж оце самі чули, як вона просилася доглядати мене вночі, щоб няня могла собі спати! Отак би вона й робила, коли б полишити її на саму себе.

– Але ж, я сподіваюсь, ви все-таки вважаєте своїх слуг за людей і розумієте, що їм потрібен відпочинок, коли вони стомлюються? – несподівано різко запитала міс Офелія.

– Ну звісно, аякже! Я завжди дбаю про те, щоб вони мали все належне, але це зовсім не означає, що треба давати комусь особливі привілеї. Нехай собі няня висипляється в інший час, ніхто їй і слова не скаже. Такого сонливого створіння, як вона, я ще ніколи не бачила. Вона ладна заснути і над шитвом, і сидячи, і стоячи, і де ви тільки хочете. Тож нема чого боятися, що няня не доспить. Але поводитись із слугами так, наче з якимись ніжними квітами чи порцеляною, просто смішно, – сказала Марі, поринаючи в пухкі подушки м’якого крісла й присуваючи до себе вишуканий гранчастий флакон з нюхальною сіллю.

– Ви ж бачите, – провадила вона далі млосним голосом, слабким, мов передсмертне зітхання жасминової квітки, – ви ж бачите, сестро Офеліє, я не люблю багато говорити про себе. Не маю такого звичаю і взагалі вважаю за негоже. Та, правду сказати, й несила мені. Але є речі, щодо яких ми з Сен-Клером не дійдемо згоди. Сен-Клер ніколи не розумів і не цінував мене. Мабуть, саме в цьому й причина всіх моїх недуг. Я хочу вірити, що він бажає мені добра, але всі чоловіки від природи себелюбні й нечулі до жінок. Таке принаймні моє переконання.

Міс Офелія з притаманною їй новоанглійською обачністю завжди боялася бути втягнута в чужі сімейні незгоди, а тут вона відчула, що йдеться саме до цього. Отож, прибравши похмурого й безстороннього вигляду, вона видобула з кишені довжелезну панчоху і ревно заходилась її доплітати. Уста її були міцно стулені, і цей вираз не гірше від слів говорив: «Не сподівайтесь зрушити мене на розмову. Мені байдуже до ваших справ». Шукати в неї співчуття було однаково, що в кам’яного лева. Одначе Марі це не бентежило. Досить і того, що її слухали, а говорити вона вважала за свій обов’язок. Отож, підкріпившись новим понюхом із гранчастого флакона, вона провадила далі:

– Бачите, коли ми з Сен-Клером одружилися, я привезла в посаг власне майно та прислугу і маю законне право порядкувати ними на свій розсуд. Сен-Клер має свій статок, своїх слуг, і, як на мене, то нехай собі робить з ними, що хоче. Але ж він завжди в усе втручається. Погляди у нього просто нісенітні, особливо щодо челяді. Він поводиться зі слугами так, наче ставить їх вище за мене, а то й за себе. Вони йому мало не на голову сідають, а він і оком не моргне. Ви вірите, де в чому Сен-Клер страшна людина, він мене просто жахає, хоч який він на вигляд і добродушний. Ось, приміром, він рішуче заборонив карати будь-кого в домі побоєм – це дозволено тільки йому самому й мені. І такий він тут непохитний, що я боюся й слово проти сказати. То можете собі уявити, до яких наслідків призводить ця заборона. Адже ж сам Сен-Клер нізащо нікого не вдарить, хоч би його й топтали під ноги, а я… ви розумієте, як жорстоко вимагати від мене таких зусиль. А слуги, вони ж, знаєте, однаково що великі діти.

– Не знаю цього і дуже рада, що не знаю! – відрубала міс Офелія.

– Дарма, ось поживете в наших краях, то навчитеся дечого на власному досвіді. Ви й гадки не маєте, які вони надокучливі, дурні, безтямні, вередливі й невдячні створіння!

Щоразу, як Марі зачіпала цю тему, їй, мов якимсь чудом, миттю прибувало снаги. Ось і тепер вона широко розплющила очі й, здавалося, забула про свою млість.

– Ви й уявити собі н§ можете, які муки доводиться терпіти від них хазяйці, і то щодня, щогодини, з будь-кого приводу. А скаржитися Сен-Клерові – марна річ. Він тільки й знає, що плескати свої нісенітниці. Каже, нібито ми самі зробили їх такими, які вони є, отож мусимо з ними миритися. А коли, мовляв, їхні вади йдуть од нас, то надто жорстоко ще й карати їх за це. І ще каже, що на їхньому місці й ми поводилися б не краще. Ви тільки подумайте – неначе можна рівняти їх до нас!

– А ви вважаєте, що вони не такі самі люди? – сухо запитала міс Офелія.

– Ну звісно, що ні! Таке скажете! Вони – нижча раса.

– То що ж, по-вашому, вони й душі не мають? – вже з обуренням спитала міс Офелія.

– Ні, чому ж, – позіхнувши, мовила Марі, – цього ніхто не каже. Але хоч чимось рівняти їх до нас просто безглуздо! А Сен-Клер добалакався до того, що розлучити нашу няню з чоловіком – це нібито однаково, як розлучити мене з ним. Та яке ж тут може бути порівняння! Де б їй відчувати так, як я! Ні, це зовсім інші речі, їй-право. І все ж Сен-Клер удає, ніби він цього не розуміє. Смішно навіть подумати, що няня здатна любити своїх замурзаних писклят так, як я люблю Єву. А проте одного разу Сен-Клер серйозно намагався мене переконати, що я повинна відіслати няню назад і взяти собі замість неї когось іншого. І це – з моїм нездоров’ям та моїми стражданнями! Такого вже й мені було не стерпіти. Я не часто виказую свої почуття і взагалі вирішила зносити все мовчки – така вже гірка доля заміжньої жінки, і я скорилася їй. Одначе того разу терпець мені урвався, і відтоді Сен-Клер більше про це не заговорював. Але з його вигляду й поведінки я бачу, що він затявся на своєму, і це боляче крає моє серце!

З виразу обличчя міс Офелії було видно: вона ледве стримується, щоб не наговорити зайвого. Зате спиці в її руках дріботіли так виразно, що Марі напевне багато чого збагнула б, якби могла розуміти їхню мову.

– Отже, тепер ви бачите, – провадила далі Марі, —що за господарство ви взяли на себе. Господарство, в якому нема порядку, де слуги самі собі пани й роблять усе, що їм заманеться. Мабуть, тільки я, хоч яка й недужа, ще підтримую тут сякий такий лад. Гарапник у мене завжди напохваті, і часом я таки пускаю його в діло, але це мене просто знесилює. Якби ж то Сен-Клер чинив так, як усі люди!..

– А як чинять усі?

– Ну, посилають їх до катівні чи ще кудись, щоб їх там шмагали. Іншої ради з ними нема. Коли б мені хоч трохи здоров’я, я порядкувала б куди рішучіше від Сен-Клера.

– А як же він порядкує? – спитала міс Офелія. – Ви кажете, він ніколи не б’є прислугу.

– Та знаєте, чоловікам легше – їх якось краще слухаються. До того ж у Сен-Клера такі очі… от ви колись загляньте в них. Коли він сердиться, в них наче блискавки мелькають. Я тоді й сама його боюся, і слуги теж знають, що під таку хвилю жарти з ним погані. Хоч би як я на них гримала й сварилася – все дарма, а Сен-Клер лиш бровою поведе – і край. Ні, за нього турбуватись нема чого, от тільки до мене він зовсім збайдужів. Та коли ви самі візьметесь порядкувати, то скоро переконаєтесь, що без суворості з ними не обійтися. Вони такі зіпсовані, брехливі, ледачі!..

– Знов та сама пісня! – мовив Сен-Клер, заходячи до кімнати. – Ну й відплатиться ж цим запеклим грішникам на тому світі, особливо за лінощі! Бачите, сестрице, – додав він, простягаючись у кріслі навпроти дружини, – їхні лінощі тим непростиміші, що вони мають перед очима такі взірці працьовитості, як я і Марі.

– Годі, Сен-Клер, це ж просто гидко! – озвалася Марі.

– Он як? А я гадав, Марі, що мої слова тобі сподобаються. Я ж, як завжди, підтримую тебе.

– Ти чудово знаєш, що мав на думці зовсім не те, – відказала Марі.

– Ну, тоді я, мабуть, помилився. Дякую, люба, що ти мене поправила.

– Ти тільки про те й думаєш, як би мені дошкулити, – мовила Марі.

– Облиш, Марі. Сьогодні така спекота, а я щойно мав довгу суперечку з Дольфом і страшенно стомився. Тож не гнівайся, будь ласка, і подаруй мені свою ясну усмішку.

– А що там таке з Дольфом? – запитала Марі. – Цей бовдур став такий нахабний, що мені вже просто несила терпіти. Якби мені хоч на час цілковито взяти його під свою владу! Я б швидко привела його до тями.

– Твої слова, люба, як завжди, слушні й розумні, – сказав Сен-Клер. – А з Дольфом річ ось у чім: він так довго наслідував мої манери й чесноти, що зрештою перестав помічати різницю між собою і своїм хазяїном. От мені й довелося нагадати йому про цю різницю.

– Яким чином? – спитала Марі.

– По-перше, я змушений був розтлумачити йому, що волію зберегти хоч деякий свій одяг для себе самого. Далі я трохи обмежив його надмірні витрати одеколону, а до всього того був такий Жорстокий, що дозволив йому користуватися лиш десятком моїх батистових хусточок. Цей останній захід особливо обурив Дольфа, і мені довелося зробити йому лагідну батьківську вимову.

– О Сен-Клер! Коли вже ти навчишся поводитись із прислугою? Твоя поблажливість просто огидна! – мовила Марі.

– А яка, зрештою, шкода з того, що цей бідолаха хоче бути схожий на свого хазяїна? Коли вже я виховав його так, що для нього нема нічого милішого, ніж одеколон та батистові хусточки, то нехай собі тішиться.

– А чому ви не виховали його краще? – різко й вимогливо запитала міс Офелія.

– Забагато клопоту. Лінощі, сестрице, лінощі – ось що занапащає людські душі. Коли б не лінощі, я й сам був би справжній ангел.

І, сівши за піаніно, Сен-Клер заграв якусь веселеньку мелодію.

Що ж до Тома, то йому тепер, як кажуть, нарікати на життя не доводилось. Маленька Єва, щиро прихилившись до нього душею – тут була й неусвідомлена вдячність, і добра ласка її благородної натури, – попросила батька приставити Тома до неї за доглядача у всіх її прогулянках та виїздах верхи. І Томові було звелено облишати всі інші справи й супроводити панночку Єву щоразу, як він буде їй потрібен. Певне, читач і сам розуміє, що цей наказ аж ніяк не був йому неприємний. Тепер він завжди ходив добре вдягнений, бо Сен-Клер дуже дбав про зовнішній вигляд прислуги. Робота в стайні тільки називалася роботою, бо насправді Том мав лише назирати за своїм помічником х давати йому настанови. Марі Сен-Клер рішуче зажадала, щоб від нього не тхнуло кіньми, коли він підходить до неї, і щоб його взагалі не приставляли до брудної роботи, бо, мовляв, її нерви не витримують неприємних запахів і найменшого такого випадку буде досить, щоб навіки покласти край її земним стражданням. Отож Том і красувався в ретельно вичищеному сукняному костюмі, незаймано-білому комірці та рукавичках, гладенькому касторовому капелюсі й лискучих чоботах. Усе це надавало його добродушному чорному обличчю вельми поважного вигляду.

До того ж він жив тепер у прегарній місцині, а люди його раси до цього далеко не байдужі. І він собі тихо милувався пташками, квітами, фонтанами, світлом і красою двору, шовковими завісами, картинами, дзеркалами, статуетками, позолотою в просторих покоях, і дім той здавався йому справжнім палацом Аладіна ¹.

1 Аладін – герой однієї з арабських казок «Тисячі і однієї ночі», що з допомогою чарівної лампи здобув величезне багатство.

Одного недільного ранку Марі Сен-Клер, пишно убрана, стояла на веранді, застібаючи на своїй тендітній руці діамантову браслетку. Отак, в усій красі, – в діамантах, шовках і мереживах, – вона вирушала до модної в місті церкви, щоб показати своє благочестя. Марі віддавна взяла собі за звичай бути по неділях дуже побожною. Вона стояла на веранді, така струнка, така елегантна й граціозна, і мереживний шарф повивав її легеньким серпанком. Чарівна на вигляд, вона і в душі почувала себе доброю та милою. Міс Офелія, що стояла поруч, являла собою її цілковиту протилежність. не тому, що не мала такої пишної шовкової сукні й такої гарної хусточки. Пряма, кощава й негнучка, вона, на відміну від своєї граціозної родички, немовби уособлювала зовсім іншу людську натуру.

– А де Єва? – запитала Марі.

– Вона спинилася на сходах сказати щось няні. Про що ж балакають на сходах Єва і няня? Послухай сам, читачу, бо Марі їх не чує.

– Люба няню, я знаю, що в тебе дуже болить голова.

– Щоб ви були здорові, панночко Єво! А голова в мене останнім часом завжди болить. То нема чого вам про те турбуватись.

– Я рада, що ти теж ідеш прогулятися. Знаєш що, няню, – і дівчинка обняла її за шию, – візьми-но мій флакончик з нюхальною сіллю.

– Та що ви! Це ж така гарна золота штучка, ще й з діамантами! Ні, панночко, не можна, ніяк не можна.

– Чому не можна? Тобі він потрібен, а мені ні. Коли в мами болить голова, вона завжди нюхає сіль, і їй стає легше. Ні, ти повинна його взяти, зроби мені приємність.

– І що вона каже, рибонька моя! – мовила няня. Єва швидко засунула флакончик їй у пазуху, поцілувала її і побігла вниз до матері.

– Чого ти там затрималась?

– Я спинилася тільки на хвилинку віддати няні свій флакончик з нюхальною сіллю.

– Єво! – мовила Марі, гнівно тупнувши ногою. – Віддати няні свій золотий флакончик! Коли вже я навчу тебе гідно поводитись? Ану зараз же йди мені й забери його назад!

Похнюпивши голову, дівчинка знехотя повернулась іти.

– Слухай, Марі, дала б ти дитині спокій, – сказав Сен-Клер. – Нехай собі робить що хоче.

– Сен-Клер, як же вона житиме на світі? – вигукнула Марі.

– Якось проживе, – відказав Сен-Клер. – Гадаю, краще, ніж ми з тобою.

– Тату, не треба, – мовила Єва, легенько торкаючись його ліктя. – Мамі це неприємно.

– А ви, брате, їдете з нами до церкви? – зненацька спитала міс Офелія, обертаючись до Сен-Клера.

– Ні, дякую.

– Я так хочу, щоб Сен-Клер показувався в церкві, —обізвалась Марі, – але в ньому нема ані крихти благочестя. Це просто неподобно…

Дорогою Марі повчала дочку:

– Ти повинна зрозуміти, Єванжеліно, що бути доброю до слуг можна й треба. Але ніяк не годиться ставитись до них так, мов до родичів або людей одного з нами кола. От якби няня захворіла, хіба ти поклала б її на своє ліжко?

– Ну звісно, мамо, що поклала б, – відказала Єва. – Адже так мені було б зручніше її доглядати, та й, знаєш, моє ліжко краще, ніж її.

Від цієї відповіді, що виказувала цілковитий брак моральних підвалин, Марі охопив справжній розпач.

– Що мені зробити, щоб ця дитина зрозуміла мене? – вигукнула вона.

– Нічого, – промовисто відказала міс Офелія. Якийсь час Єва сиділа принишкла й засмучена.

Та, на щастя, діти не довго пам’ятають прикрі враження, і незабаром вона вже весело сміялася, видивляючись у віконце карети, що гуркотіла дорогою.