Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XXI
Кентуккі

Певне, читач не відмовиться повернутись на час до знайомого нам кентуккійського маєтку, заглянути в Томову хатину й побачити, як живуть ті, кого ми там залишили.

Було тихе літнє надвечірня, і двері та вікна просторої вітальні стояли розчинені навстіж, немовби припрошуючи хоч сякий-такий вітерець ласкаво завітати в дім. Містер Шелбі сидів у суміжній з вітальнею галереї, що тяглася вподовж усього будинку й з обох боків мала вихід на балкони. Біля дверей вітальні, схилившись над шитвом, сиділа місіс Шелбіусього було видно, що їй не дає спокою якась думка і вона тільки й чекає слушної нагоди, щоб її висловити.

– А ти знаєш, – нарешті обізвалася вона, – що Хлоя одержала від Тома листа.

– Справді? Певне, Том уже має на новому місці якогось приятеля. Ну, то як же йому там живеться?

– Як я зрозуміла, його купив якийсь дуже родовитий господар, – відказала місіс Шелбі. —ним добре поводяться і не переобтяжують роботою.

– Он як! Ну що ж, я радий за нього… дуже радий, – щиро мовив містер Шелбі. – Може статись, він так звикне до Півдня, що й не схоче повернутися сюди.

– Навпаки, – заперечила місіс Шелбі, – він дуже хоче знати, коли ми назбираємо грошей, щоб викупити його.

– Цього я й сам не знаю, – сказав містер Шелбі. – Досить раз потрапити в скруту, як потім їй і кінця не видно. Вона мов те болото: одну ногу витягнеш, друга загрузне. Позичаєш в одного, щоб віддати другому, а тоді ще в когось, щоб поквитатися з першим. А там не встигнеш і сигари скурити, як на тебе вже сиплються всі оті трикляті папірці від кредиторів – нагадування, вимоги, повістки, – і пішла колотнеча!

– Як на мене, любий, то цьому лихові можна зарадити. Чому б нам не продати коней і одну з твоїх ферм, щоб розплатитися з боргами?

– Сміх та й годі, Емілі! Ти наймиліша жінка в цілому Кентуккі, а все ж тобі й невтямки, що ти нічого не розумієш у цих справах. І взагалі жінки нездатні їх розуміти.

– Але принаймні, – мовила місіс Шелбі, – ти міг би трохи пояснити мені своє становище. Ну, хоча б показати список усіх твоїх боргів і перелік того, що винні тобі інші. Може, я й допомогла б тобі щось заощадити.

– Ой Емілі, дай мені спокій! Не можу я напевне сказати. Я й сам лиш приблизно знаю, як стоять справи. Це тобі не Хлоїні пироги, що їх можна обміряти і сяк і так. Кажу ж тобі, ти нічого в цьому не тямиш!

І містер Шелбі, не маючи іншого способу підкріпити свої слова, підвищив голос. То дуже зручний І переконливий доказ, коли чоловік обговорює справи з дружиною.

Місіс Шелбі зітхнула й на тому облишила розмову. Правду сказати, хоч вона, як цілком слушно зауважив її чоловік, була жінка, проте розум мала ясний і діяльний, а твердістю вдачі, безперечно, переважала самого містера Шелбі. Отож її пропозиція допомогти йому в справах була не така вже й безглузда, як то здавалося містерові Шелбі. Вона всім серцем прагнула додержати, слова, яке дала Томові й тітоньці Хлої, і скрушно зітхала, пригнічена марністю своїх спроб.

– То ти гадаєш, що ми ніяк не зможемо зібрати грошей на викуп? Бідолашна тітонька Хлоя! Вона ж так сподівається!

– Дуже жаль. Мабуть, я таки поквапився з тією обіцянкою. Хтозна, як усе воно буде, але краще б уже тепер сказати Хлої, щоб вона не сподівалася даремно. Десь за рік чи два Том матиме нову жінку, то нехай би й вона підшукала собі когось іншого.

– Містере Шелбі я завжди навчала своїх людей, що шлюб для них так само священний, як і для нас. Тож я й подумати не можу порадити таке Хлої…,Д ніколи не дозволю собі зрікатись, обіцянок, що їх дала цим нещасним створінням. Коли вже нема іншого способу дістати ці гроші, я зароблю їх уроками музики. Я певне що охочих знайдеться досить, і я здобуду потрібну суму власною працею.

– Невже ти принизишся до такого, Емілі? Ні, я цього не допущу.

– Принижуся? Не більше, ніж коли б зрадила довіру цих нещасних. Аж ніяк!

– Ну, ти завжди схильна розводити героїчність, Емілі, – сказав містер Шелбі. – Але я раджу тобі добре подумати, перше ніж іти на таке донкіхотство.

Тут розмова була перервана появою тітоньки Хлої.

– Будьте ласкаві, пані, – мовила вона з веранди.

– Чого тобі, Хлоє? – спитала господиня, підводячись і йдучи туди.

– Чи не зволила б пані подивитися на оцю птицю?

Місіс Шелбі побачила кошик з попатраними курчатами й качками. Хлоя стояла над ними з сумовитим, незворушним обличчям.

– Я думала, може, пані звелить приготувати з них паштет.

– Та мені байдуже, тітонько Хлоє. Роби що хочеш. Хлоя стояла, неуважно перебираючи пташині тушки.

Було цілком очевидно, що думає вона зовсім не про них. Нарешті, уривчасто засміявшись, як то часто роблять негри, перше ніж висловити якусь непевну думку, вона промовила:

– Оце ж я кажу, чого б то панові й пані сушити голову, де б його розжитись на гроші? Хай би брали те, що саме пливе до рук. – І вона знову коротко засміялася.

– Про що це ти, Хлоє? – спитала місіс Шелбі. Вона вже догадалася з Хлоїної поведінки, що та чула всю її розмову з чоловіком.

– Ой, та про оте ж саме, пані! – відказала Хлоя, знову засміявшись. – Онде інші хазяї віддають своїхнегрів у найми і мають з того гроші, та ще й збуваються в домі зайвих ротів.

– То кого ж ти пропонуєш віддати в найми?

– Ой пані, та нічого я не пропоную. Оце тільки Сем казав, що в Луїсвіллі є один коди тор, чи як їх там звуть, то він ніби хоче найняти людину, щоб уміла добре пекти, і казав, платитиме їй чотири долари на тиждень, ось як.

– Ну то й що, Хлоє?

– То оце ж я й думаю, чи не час уже приставити Селлі до якогось діла. Вона ж онде вже скільки часу в мене під рукою і навчилася робити все не гірш, як я. То коли пані відпустила мене, я помогла б призбирати ті гроші. А за печиво своє я не боюся й ладна помірятися хоч з яким там кодитором.

– Кондитером, Хлоє.

– Ет, байдуже, пані! Всіх тих чудних слів однаково до ладу не затямиш.

– І ти думаєш покинути своїх малих?

– Та що там, пані. Хлопчики вже величенькі й можуть самі собі раду дати, вони до роботи беручкі. А малу візьме Селлі, то ж така славна дитинка, що її і доглядати не треба.

– Луїсвілл – не близький світ.

– Ет, ну то й що? Воно ж їхати вниз за водою, то, мабуть, і мій старий десь там недалеко? – промовила Хлоя запитливим тоном і подивилася на місіс Шелбі.

– Ні, Хлоє, він ще на сотні миль далі, – відказала міс Шелбі.

Обличчя Хлої посмутніло.

– Та дарма, все одно ти будеш там ближче до нього. Гаразд, можеш їхати, Хлоє, а твою платню, всю до цента, я відкладатиму на викуп чоловікові.

Хлоїне темне обличчя враз проясніло, мов хмарка, осяяна сонцем, і аж засвітилося радістю.

– Ой, яка ж у мене добра панії Оце ж і я про те саме подумала, бо мені не треба ні одежі, ні черевиків, анічогісінько. На мене не піде жодного цента. Скільки це в нас тижнів на рік, пані?

– П’ятдесят два, – сказала місіс Шелбі.

– Та невже? І за кожен тиждень по чотири долари… То скільки ж це буде за рік?

– Двісті вісім доларів, – сказала місіс Шелбі.

– Ого-го! – здивовано й радісно вигукнула Хлоя. – А скільки мені треба робити, щоб назбирати на викуп?

– Десь років чотири чи п’ять. Але ти не будеш стільки робити, Хлоє, я тобі щось докладу.

– Нехай пані й не думає собі братись до отих уроків або ще до чого. Хазяїн правду каже, це ніяк не годиться. Сподіваюсь, нікому з родини не доведеться такого робити, поки я маю руки.

– Не бійся, Хлоє, про честь родини я подбаю, – усміхнулася місіс Шелбі. То коли ж ти думаєш їхати?

– Та я собі нічого не думаю, пані, оце тільки Сем має везти туди лошат, то він казав, що І я могла б з ним вирушити. От я на всяк випадок і поскладала речі. Коли пані дозволяє, я б ото завтра рано з Семом і поїхала. Тільки нехай пані напише мені дозвіл і рекомендацію.

– Гаразд, Хлоє, я приготую тобі папери, якщо містер Шелбі не матиме нічого проти. Мені треба побалакати з ним.

Місіс Шелбі пішла нагору, а зрадувана тітонька Хлоя подалася до своєї хатини збиратись у дорогу.

– Ой паничу Джордже! Ви й не знаєте, що я завтра їду в Луїсвілл! – сказала вона Джорджеві, коли той зайшов до хатини й побачив, що вона заклопотано перебирає одіж малої донечки. – Отож я й подумала, що треба опорядити ці платтячка. А сама поїду, паничу Джордже, і зароблятиму там по чотири долари на тиждень. А пані відкладатиме їх, щоб викупити мого старого!

– Овва! – вигукнув Джордж. – Оце-то діло, щоб я так жив! А як же ти поїдеш?

– Завтра, разом із Семом. А тепер, паничу Джордже, зробіть уже таку ласку – сядьте та напишіть листа моєму старому. Розкажіть йому про все, як воно є, гаразд?

– Авжеж, – відказав Джордж. – Ото зрадіє дядечко Том, коли дістане від нас звістку! Зараз я скочу додому по папір та чорнило. А знаєш, тітонько Хлоє, можна ж написати йому й про нових лошат і про всякі такі речі.

– Та звісно ж, паничу Джордже. То ви йдіть, а я тим часом приготую вам шматок курчати або ще чогось смачненького. Бо коли тепер вам випаде повечеряти у вашої бідної тітки Хлої!

Розділ XXII
Блякне листя, в’яне квітка

День по дню минає людське життя. Отак воно минало і в нашого приятеля Тома, аж поки збігло два роки. І хоч він жив у розлуці з усім, що було миле та любе його серцю, і часто з тугою згадував рідну домівку, проте зовсім нещасним ніколи себе не почував.

На свій лист додому, про який ми розповідали в одному з попередніх розділів, Том невдовзі одержав відповідь од панича Джорджа, виведену таким гарним та округлим учнівським письмом, що його, як казав Том, можна читати «через усю кімнату». Лист містив усілякі цікаві новини домашнього життя, вже відомі нашому читачеві; зокрема, в ньому розповідалося, що тітонька Хлоя поїхала в найми до кондитора в Луїсвілл, де з її хистом до пекарства зароблятиме хтозна-які гроші, і всі ті гроші, сповіщав Джордж, відкладатимуть на викуп Томові. Моз і Піт живуть чудово, а менша дівчинка тупцяє по всьому дому під наглядом Селлі й іншої челяді. Томову хатину поки що замкнено, але Джордж, не шкодуючи слів, барвисто змальовував, як її розбудують і прикрасять, коли повернеться Том.

Наприкінці листа були перелічені всі предмети Джорджевої шкільної науки, виписані кожен окремо з кучерявої великої літери. Там-таки були імена чотирьох лошат, що знайшлися після Томового від’їзду, а також принагідна звістка про те, що батько й мати живі та здорові Загалом лист був надто короткий і не дуже доладний, але Томові здавалося, що то неперевершений взірець красного письма. Вій ніяк не міг намилуватися тією цидулкою і навіть радився з Євою, чи не оправити її в рамку й не повісити на стіну в своїй кімнаті. Лиш єдине стало на заваді цьому намірові: не можна було почепити лист в такий спосіб, щоб бачити обидва боки аркушика водночас.

Дружба між Євою і Томом дедалі міцніла в міру того, як підростала дівчинка. Том прихилився до неї всім своїм добрим і вірним серцем. Чи не найбільшою його втіхою було вдовольняти всі її маленькі нехитрі забаганки, що надають дитинству принадності барвистої веселки. Буваючи щоранку на базарі, він завжди вишукував очима найдивовижніші квіти, відкладав до кишені найдобріші персики й апельсини, щоб віддати їх Єві, повернувшись додому. І як же він радів, коли бачив ще здалеку її осяйну голівку, що виглядала з воріт, і чув оте дитяче запитання:

– Ну, дядечку Томе, а що ти приніс мені сьогодні?

Єва платила йому не меншою приязню і ставала в пригоді чим тільки могла. Хоч була ще й мала літами, вона чудово, виразно читала вголос і охоче тішила цим свого скромного друга.

На той час, до якого дійшла наша розповідь, Сен-Клери з усією челяддю переїхали в свій заміський будинок на озері Поншартрен. Літня спекота повиганяла всіх, хто мав змогу залишити душне, нездорове місто, на береги озера, де завжди повівав свіжий вітерець.

Вілла Сен-Клера була побудована на індійський манір і з усіх боків оточена легкими бамбуковими верандами, що потопали в зелені. Вікна та двері вітальні виходили просто у великий парк, сповнений ароматом квітучих тропічних рослин. Звивисті стежки збігали до самого озера, срібляста гладінь якого безнастанно мінилася в променях сонця й здавалася щораз мальовничішою.

Було одне з тих ясних літніх надвечір’їв, коли призахідне сонце запалює золотавим багрянцем увесь небокрай і вода, відбиваючи ті буйні барви, неначе стає другим небом. Озеро лежало вкрите рожевими й золотими пасмугами, на яких де-не-де вирізнялися білокрилі вітрильники, що нечутно ковзали сюди-туди. Золотисті зірочки ледь проглядали крізь ту заграву й дивилися вниз, на своє мерехтливе відображення у воді.

Том і Єва сиділи на замшілій лавочці в повитій зеленню альтанці на березі озера.

– Дядечку Томе, – мовила Єва, – скоро я піду од вас.

– Куди, панночко Єво? Дівчинка підвелась і, показала ручкою на небо. Багряний відсвіт заходу сяйнув на її золотих кучерях та розпашілому личку. Очі її задумливо дивилися вгору.

– Туди, – відказала вона, – до ясних зір, Томе. Скоро вже.

У Тома боляче стислося серце, і він пригадав, що останніми місяцями йому часто впадало в око, як схудли Євині рученята, яка прозора зробилась її шкіра, уривчастий став віддих. Раніше вона годинами бігала й бавилась у саду, а тепер швидко стомлювалась і виснажувалась. Він не раз чув, як міс Офелія говорила про кашель, від якого не допомагають жодні ліки. Навіть тепер щічки й рученята дівчинки палали сухотним жаром. І все ж Томові ніколи й на думку не спадало те, на що оце натякувала Єва.

їхню сумну розмову перепинив занепокоєний голос міс Офелії:

– Єво!.. Єво!.. Ну ж бо, дитино, вже роса впала, тобі не можна бути надворі!

Єва й Том поспішили додому.

Міс Офелія мала великий досвід у догляданні хворих. Живши в Новій Англії, вона добре навчилася розпізнавати найперші скрадливі кроки цієї тихої, підступної недуги, що забирає стільки прекрасних, найдорожчих душ і заздалегідь, ще не порвавши жодної видимої нитки життя, накладає на них печать неминучої смерті.

Вона давно вже помітила легкий сухий кашель дівчинки, хворобливий рум’янець на щоках. Не помилялася вона й щодо того, звідки у Єви незвичайний блиск в очах і чому вона так легко збуджується, – все те було від гарячки.

Міс Офелія пробувала поділитися своїми побоюваннями з Сен-Клером, але той, завжди такий добродушний, сердито й роздратовано відкидав її припущення.

– Не крячте, сестрице, я терпіти цього не можу! – казав він. – Хіба ви не бачите, що дитина просто росте? Діти завжди слабшають, коли швидко ростуть.

– Але отой кашель!..

– Кашель то пусте… нічого він не значить! Мабуть, вона трохи застудилася.

– Точнісінько так само починалось і в Елізи Джейн, і в Елен, і в Марії Сендерс.

– Ой, облиште ви ці нісенітні вигадки! Всі ви, доглядальниці, аж надто мудрі. Ледве дитина кахикне або чхне, як вам уже ввижаються хтозна-які страхіття. Глядіть за нею добре, не пускайте ввечері надвір, не давайте багато бігати, і все буде гаразд.

Так казав Сен-Клер, але в душі дедалі дужче нервувався й непокоївся. Він день у день стривожено стежив за Євою, і це виявлялося навіть у тому, як він щоразу повторював, що «дитина цілком здорова», що її кашель нічого ще т говорить, – то, мовляв, просто невеличка шлункова недуга, які нерідко бувають у дітей. Але сам він приділяв дівчинці набагато більше часу, ніж раніш, частіше брав її з собою кататися верхи і мало не кожного дня приносив додому якісь рецепти чи зміцнюючі засоби – «не тому, – казав він, – що вони потрібні дитині, а про всяк випадок – шкоди вони їй не завдадуть».

Та коли вже казати все, як є, то найдужче краяли йому серце дедалі виразніші прояви дочасної зрілості Євиних думок і почуттів. Завжди жвава й безпосередня, вона, проте, часом висловлювала такі навдивовижу розумні, глибокі судження, що здавалося, ніби її надихає якась вища сила. В такі хвилини Сен-Клер відчував раптовий дрож і міцно стискав дівчинку в обіймах, неначе це могло врятувати її, а в серці його зринала шалена рішучість будь-що вдержати її при собі, не дати їй піти в небуття.

Усю свою душу Єва вкладала в турботи про інших. Вона завжди була добра й великодушна, але останнім часом усі помітили в ній щось нове: зворушливу, суто жіночу дбайливість. Вона й тепер залюбки гралася з Топсі та іншими кольоровими дітлахами, проте була вже більше спостерігачкою, аніж товаришкою їхніх забав. Інколи вона півгодини сиділа й сміялася з чудернацьких витівок Топсі, а тоді на обличчя їй раптом набігала тінь, очі смутніли, і думки линули кудись далеко.

– Мамо, – якось звернулася вона до матері, —чому ми не навчаємо наших слуг читати?

– Та що ти, доню! Це не заведено.

– А чому? – спитала Єва.

– Та тому, що їм зовсім не треба вміти читати. Працювати вони від цього краще не стануть, а ні до чого іншого вони не здатні.

– А от міс Офелія навчила Топсі читати, – не вгавала Єва.

– Так, але ж ти сама бачиш, як мало з того користі. Топсі – найгірша дитина, яку я будь-коли зустрічала в житті.

– А бідна няня! – мовила Єва. – Вона так хоче навчитися читати! Що вона робитиме, коли я не зможу читати Ти уголос?

Марі, заклопотано перебираючи щось у шухлядці, відказала:

– Я певна, Єво, що з часом ти думатимеш про щось інше, а не про те, щоб читати слугам уголос. Воно все дуже добре, я й сама це робила, поки ще мала здоров’я. Та коли тобі треба буде дбати про вбрання і виїздити в світ, на це не залишиться часу. Ось подивися! – додала вона. – Усі ці коштовності я віддам тобі, коли ти почнеш виїжджати. Я вдягала їх на свій переший бал. І можеш мені повірити, Єво, всі дивилися тільки на мене.

Єва взяла скриньку з коштовностями й дістала з неї діамантове намисто. її великі замислені очі дивилися на нього, але думки були десь далеко.

– Ти так байдуже дивишся на нього, доню! – зауважила Марі.

– Воно дорого коштує, мамо?

– Ще й як! Батькові привезли його з Франції. Ці діаманти – чимале багатство.

– От якби воно було моє! – сказала Єва. – І щоб я могла робити з ним що хочу!

– То що б ти зробила?

– Я б продала його, а тоді купила б маєток у вільних штатах, відвезла б туди всіх наших слуг і найняла б учителів, щоб навчили їх читати й писати…

Євину відповідь урвав сміх її матері.

– Заснувала б пансіон для негрів! А може, ти ще вчила б їх грати на роялі й малювати на оксамиті?

– Я б навчила їх грамоти, щоб вони могли самі написати лист і прочитати, коли їм хтось напише, – твердо відказала Єва. – Я знаю, мамо, як їм тяжко, що вони цього не вміють. І Томові, і няні„. і ще багатьом. Як на мене, то це несправедливо.

– Ну годі, годі, Єво! Ти ще зовсім дитина й нічого не тямиш у цих речах, – сказала Марі. – Та й голова у мене вже болить від твоїх балачок.

Коли якась розмова була їй не до вподоби, Марі завжди мала напохваті головний біль.

Єва тихенько вийшла з материної спальні. Але від того дня вона з запалом узялася навчати няню читати.

Розділ XXIII
Анрік

На той-таки час до вілли на озері приїхав гостювати на кілька днів Сен-Клерів брат Олфред зі своїм старшим сином, хлопчиком дванадцяти років.

Важко уявити картину незвичайнішу та привабливішу від тієї, яку являли собою ці двоє братів-близнят. Природа, замість того щоб надати подібності, зробила їх в усьому відмінними один від одного; а проте якісь таємничі нитки пов’язували їх між собою дужче, ніж проста дружба.

Вони часто походжали під руку по алеях та стежках парку: блакитноокий і золотоволосий Огюстен, з його жвавим обличчям та гнучкою граціозною поставою, і Олфред – чорнявий, темноокий, міцно збитий, з гордовитим римським профілем та рішучими манерами. Кожен завзято ганив погляди та вчинки другого, однак їм ніколи не набридало бути разом, неначе сама ота протилежність тісно єднала їх.

Син Олфреда, Анрік, був благородний з вигляду темноокий хлопчик з гордовитою поставою, розумний і кмітливий. Від першої ж хвилини знайомства його явно полонили духовні принади двоюрідної сестрички Єванжеліни.

У Єви був улюблений сніжно-білий поні. Він мав таку саму лагідну вдачу, як і його маленька господиня, отож кататися ньому верхи було важте, аніж у лисці. Цього-от не Том і вивів до задньої веранди, тил часом як хлопчик мулат, років тринадцяти, привів туди ж таки вороного арабського коника, що його лиш недавно за великі гроші привезли для Анріка.

Анрік по-хлоп’ячому тішився своїми новим набутком. Узявши з рук малого конюха поводи, він пильно оглянув коника, і чоло його спохмурніло.

– Що це значить, Додо, погане ти ледащо?! Ти сьогодні не чистив мого3 коня!

– Я чистив, чистив, паничу, – покірливо мовив Додо – То він десь знов забруднився.

– Ану замовч, поганцю! – крикнув Анрік, люто заміряючись на нього гарапником. – Як ти смієш суперечити!

Додо був гарний волоокий мулат, на зріст такий самий, як Анрік, з пишними кучерями, що спадали на високе чоло. В його жилах текла благородна кров – це видно було з того, як спалахнуло його обличчя й зблиснули очі, коли він гаряче намагався щось заперечити.

– Паничу Анрік… – почав він.

Анрік оперіщив його гарапником по обличчю, тоді, схопивши за руку, пригнув на коліна й бив, аж поки геть засапався.

– Ось тобі, нахабний собако! Тепер ти знатимеш, що треба мовчати, коли я щось тобі кажу? Забери коня назад і почисть як слід. Я тебе навчу, де твоє місце!

– Паничу, – обізвався Том, – мабуть, хлопець хотів сказати вам, що коник покачався по землі, коли він вів його із стайні, він же такий жвавий, от і забруднився по дорозі. А хлопець чистив його, я сам бачив.

– А ти придерж язика, тебе ніхто не питає! – відказав Анрік.

Повернувшись на підборах, він рушив до Єви, що стояла на веранді, вдягнена до верхової їзди.

– Люба сестричко, ти вже пробач, що тобі доводиться чекати через цього недоумка, – мовив він. – Посидьмо-но отут на лавочці, доки він приведе коня. – Та що це з тобою, сестричко? Ти начебто смутна.

– Як ти можеш бути такий лихий і жорстокий до бідного Додо? – озвалася Єва.

– Лихий? Жорстокий? – із щирим подивом перепитав хлопчик. – Про що це ти, люба Єво?

– Я не хочу, щоб ти назирав мене «люба Єва», коли ти отаке робиш, – сказала Єва.

– Сестричко, ти ж не знаєш Додо. Якщо його не бити, то нічого з ним не вдієш, бо брехня, з нього так і лізе. Ото єдина рада – зразу приструнити його, доки він ще рота не встиг розкрити. Так само й тато робить.

– Але ж дядечко Том сказав, як усе було, а він ніколи не бреше.

– Ну, тоді цей старий негр просто якась дивовижа! – мовив Анрік. – Додо починає брехати тільки-но розтулить рота.

– Ти його залякуєш, от він і каже тобі неправду.

– Слухай, Єво, ти так уболіваєш за того Додо, що я, дивись, почну тебе ревнувати.

– Та ти ж побив його ні за що!

– Ну, нехай це запишеться на майбутнє, коли буде. за що. Тоді я йому подарую. А взагалі зайвий раз дістати стусанів йому тільки на користь. Знаєш, який він норовистий! Та коли ти цього не любиш, я більше не битиму його при тобі.

Така обіцянка не дуже задовольнила Єву, але марно було б сподіватися, що красень Анрік зрозуміє її почуття.

Невдовзі надійшов Додо з кіньми.

– От тепер, Додо, ти зробив усе добре, – сказав йому молодий господар уже прихильніше. – Ану йди потримай коника міс Єви, поки я посаджу її на сідло.

Додо підійшов і став біля Євиного поні. Обличчя його було невеселе, очі почервоніли, ніби він щойно плакав.

Анрік, що дуже пишався своєю галантністю, вправно підсадив двоюрідну сестричку на сідло і, забравши в Додо поводи, передав їй.

Та Єва обернулась у другий бік, де стояв Додо, і, беручи поводи, промовила:

– Ти хороший хлопчик, Додо. Дякую.

Додо вражено звів погляд на її лагідне обличчя. Щоки в нього спалахнули, на очі навернулися сльози.

– Додо, сюди! – владно гукнув йому панич. Додо мерщій подався до нього й придержав коня, поки Анрік сідав верхи.

– Ось тобі, Додо, – сказав Анрік. – Купиш собі цукерок.

І, пустивши свого коника легким чвалом, він поскакав за Євою.

Додо стояв і дивився їм услід. Один дав йому грошей, а друга – те, чого він потребував куди більше, – щире та добре слово. Минуло лише кілька місяців, віл коли Додо забрали від матері. Господар купив його на невільницькому ринку, вподобавши за гоже обличчя, що добре пасувало до гарного коника. І ось тепер молодий панич саме приборкував хлопця.

Брати Сен-Клери бачили всю ту сцену з другого кін ця саду. Обличчя Огюстена спалахнуло, але він стримався і тільки зауважив насмішкувато й безтурботно, як звичайно:

– Оце, мабуть, і є те, що зветься республіканським вихованням, так, Олфреде?

– Анрік – справжнє бісеня, коли скипить, – недбало відказав Олфред.

– Певно, ти вважаєш, що це для нього добра наука? – сухо запитав Огюстен.

– Хоч як би я вважав, а з ним однаково нічого це вдієш, Анрік – це просто буревій якийсь. Ми з дружиною давно вже втратили надію його приборкати. Але Додо теж добрячий неслух, і повара йому ніколи не завадить.

– До того ж це навчить Анріка першої республіканської заповіді: «Всі люди народжуються вільними й рівними» ¹.

– Пхе! – мовив Олфред. – Пустопорожні французькі словеса! Смішно й згадувати про них у наші дні.

– От і я так думаю, – значливо докинув Сен-Клер.

– Адже ми чудово знаємо, – сказав Олфред, – що насправді далеко не всі люди народжуються вільними й рівними. Справа стоїть інакше. Як на мене, то добра половина отих республіканських теревенів – просто казна-що. Рівні права можуть мати освічені, розумні й заможні люди, але аж ніяк не чернь.

– А ти спробуй довести це самій черні – заперечив Огюстен. – Колись вона вже повернула на своє у Франції.

– Тим-то й треба держати її в покорі, твердо й несхибно, ось як я, – відказав Олфред і з силою тупнув ногою, немовби прибиваючи когось додолу.

– Та коли вже вона повстане, спинити її неможливо, – сказав Огюстен. – Як-от, приміром, у Сан-Домінго ².

1 Слова з «Декларації прав людини та громадянина», проголошеної французькою революцією року.

2 Йдеться про повстання чорних рабів, що спалахнуло року у французькій колонії Сан-Домінго на острові Гаїті і призвело до повалення влади та проголошення незалежної республіки.

– Ет! – мовив Олфред. – У нас такого не буде, ми про це подбаємо. Треба тільки покласти край отим балачкам про освіту й виховання, що поширились останнім часом. Нижчим верствам освіта ні до чого.

– Пізно схаменулися, – відказав Огюстен. – Освіту вони однаково матимуть, але яку – ось у чім річ. Наш устрій виховує в них лише варварство та жорстокість. Ми зневажаємо всі людські почуття й робимо з них грубих звірів. І коли вони візьмуть гору, добра нам від них не буде.

– Вони ніколи не візьмуть гору! – заперечив Олфред.

– Так-так, – мовив Сен-Клер, – наддайте пари, замкніть випускний клапан і сядьте на нього зверху. Побачимо, куди вас позакидає.

– Гаразд, – відказав Олфред, – побачимо. Поки казан міцний і машина робить справно, я не боюся сидіти й на клапані.

– Французькі дворяни міркували так само, та й теІ пер дехто в світі так міркує. Дивіться тільки, щоб одного дня ваші казани не повибухали івивсі не зустрілися десь у повітрі.

– Час покаже! – зі сміхом відгукнувся Олфред. Та, мабуть, годі про це, Огюстене. Ми з тобою вже сотні разів повертаємось до цієї розмови, та все не дійдемо згоди. Чи не пограти нам краще в триктрак? ¹

1 Триктрак – старовинна французька гра, різновид шашок.

Брати піднялися на веранду, сіли до легкого бамбукового столика і незабаром цілковито поринули в гру. Вони не бачили нічого довкола, поки не зачули неподалік кінське тупотіння.

– Діти їдуть, – сказав Огюстен, підводячись. – Поглянь, Олфе! Чи ти бачив коли щось прекрасніше?

І справді, то була прекрасна картина. Анрік, ясночолий, з чорними, як шовк, кучерями та розпашілим обличчям, весело сміявся, нахилившись до своєї чарівної! сестрички. Єва була убрана в голубий костюмчик для верхової їзди та капелюшок такого самого кольору. Після прогулянки на щічках у неї паленіли рум’янці, ще дужче відтіняючи навдивовижу ніжну, аж прозору шкіру та золотаві коси.

– О небо! Яка вона довершена красуня! – вигукнув Олфред. – Згадаєш моє слово, Огюстене, ще не одне серце буде краятись через неї!

– А буде, твоя правда… І я так цього боюся! – відказав Сен-Клер з несподіваною гіркотою в голосі.

Він квапливо зійшов з веранди, щоб зсадити Єву з коня.

– Єво, ластівко моя! Ти не дуже стомилася? – запитав він, стискаючи її в обіймах.

Ні, тату, – відказала дівчинка.

Та її тяжкий, уривчастий віддих стривожив батька.

– Навіщо ти так гналася, люба? Ти ж знаєш, це тобі шкодить.

Мені було так хороше, тату, що я про все забула. Сен-Клер на руках відніс її до вітальні й поклав на канапу.

– Анріку, ти повинен оберігати Єву, – сказав він. – їй не можна так швидко їздити.

– Я піклуватимусь про неї, – відповів Анрік, сідаючи біля канапи й беручи Єву за руку.

Трохи згодом Єві полегшало. її батько й дядечко повернулися до своєї гри, і діти лишилися вдвох.

– Знаєш, Єво, мені дуже жаль, що тато думає побути тут ще тільки два дні. Я ж тепер так довго тебе не побачу! От якби я залишився тут з тобою, я б постарався бути хорошим, не кривдити Додо, ну і взагалі. Я сам не хочу бути до нього лихим, але, знаєш, така вже у мене запальна вдача Та й непогано йому при мені, справді. Я іноді даю йому трохи грошей, і одяг у нього, як бачиш, гарний. По-моєму, загалом йому живеться добре.

– А ти сказав би, що тобі живеться добре, коли б не мав у світі жодної душі, яка б тебе любила?

– Я? Ну звісно, що ні.

– Але ж ти розлучив Додо з усіма друзями, яких він мав, і тепер у нього нема нікого, хто б його любив. А так нікому не може бути добре.

– Ну, з цим я нічого не можу зарадити. Повернути йому матір я не можу і сам любити його теж не можу, та й ніхто цього не може, як я розумію.

– Чому ти не можеш його любити? – спитала Єва.

– Любити Додо? Та що ти, Єво! Ну, жаліти його я ще сяк-так можу. Але ж і ти сама не любиш своїх слуг.

– Ні, люблю.

– От дивина!

Єва змовчала. Якусь хвилю очі її незворушно й замислено дивилися перед себе.

– І все ж, милий братику, – сказала вона, – люби бідного Додо й будь до нього добрий, хоч би заради мене!

– Заради тебе, сестричко, я ладен полюбити кого хочеш. Повір мені, кращої, ніж ти, я ще ніколи не бачив!

Анрік промовив це так гаряче, що його вродливе обличчя аж спалахнуло. Єва вислухала його спокійно, анітрохи не змінившись на личку, і тільки сказала:

– Я дуже рада, любий Анріку, що ти так думаєш. Сподіваюся, ти не забудеш свого слова.

Дзвоник до обіду поклав край їхній розмові.