Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XVII
Як захищається вільна людина

Наближався вечір, і знайомий нам будинок квакерів знову ожив. Рейчел Геллідей нечутно снувала по кімнатах, вибираючи із свого запасу всілякі речі для наших втікачів, що того вечора мали вирушити в дальшу дорогу. Надвечірні тіні простяглися на схід: червоне сонячне кружало в задумі стояло над обрієм і його скісне проміння осявало затишним золотавим світлом невеличку кімнату, де сиділи Джордж і його дружина. Джордж тримав на колінах хлопчика, а в руці його лежала Елізина рука. Обоє були поважні й замислені, і на щоках у них видніли сліди недавніх сліз.

– Твоя правда, Елізо, – мовив Джордж. – Я знаю: все, що ти кажеш, справедливе. В тебе добре серце, куди добріше, ніж у мене, і я постараюся стати таким, як ти хочеш. Обіцяю тобі поводитись так, як личить вільній людині. Та я й раніш не мав лихих намірів і стримував себе, щоб не робити зла, навіть тоді, коли все було проти мене. А тепер я забуду минуле, скину з душі тягар образ і житиму по-доброму.

– А коли ми дістанемось до Канади, – докинула Еліза, – я буду тобі за помічницю. Я добре обізнана в кравецтві, вмію прати й прасувати тонку білизну. Отож удвох якось заробимо собі на прожиток.

– Так, Елізо. Аби тільки нам не розлучатися більше, і щоб наш хлопчик був з нами. О Елізо, якби ці люди знали, яке то щастя відчувати, що твої дружина й син належать тобі! Я завжди дивувався, коли бачив людей, що могли називати своїми дружин та дітей і все ж прагнули ще чогось у житті. А от я почував себе багатим і сильним, хоч ми й не маємо нічого, крім наших рук. Та не треба мені кращої долі. І нехай я до двадцяти п’яти років тяжко працював, а тепер не маю ні цента грошей, ані покрівлі над головою, ані клаптика землі, яку міг би назвати своєю, – я буду вдоволений, буду вдячний, тільки б мені дали спокій. Я працюватиму й надсилатиму гроші твоїм господарям за тебе й за нашого хлопчика. А своєму колишньому панові я нічого не винен. Він і так заробив на мені вп’ятеро більше, ніж витратив за всі ці роки.

– Але ж небезпека для нас ще не минула, – мовила Еліза. – Ми з тобою ще нев Канаді.

– Це так, – відказав Джордж, – але я начебто вже дихаю вільним повітрям, і воно додає мені сили.

В цю мить у суміжній кімнаті почулися заклопотані голоси, і незабаром хтось постукав у двері. Еліза підвелась і відчинила.

То був Саймон Геллідей, а з ним ще один квакер: Саймон сказав, що його звуть Файнес Флетчер. Він був високий на зріст, рудоголовий, з гострими й хитруватими очима. На відміну від статечного й неговіркого Саймона, він мав вигляд заповзятливої, спритної людини, яка добре знає, чого вона хоче, й пишається своєю обачністю і кмітливістю. Усі ті прикмети не дуже пасували до його квакерського капелюха та поважної мов.

– Наш друг Файнес вивідав важливі речі. Вони стосуються тебе й твоїх супутників, Джордже, – сказав Саймон. – Тож не завадить і тобі послухати.

– Дещо таки вивідав, – обізвався Файнес. – Як я завжди кажу, подекуди буває корисно одним вухом спати, а другим наслухати, от на те й вийшло. Вчора проти ночі спинився я в одному невеличкому заїзді на бічній дорозі. Ти його знаєш, Саймоне, торік ми там продали яблука гладкій жінці з великими сережками. Цілий день попоїздивши, я добряче натомився і по вечері простягся собі в куточку на клунках, доки мені постелять постіль. Укрився буйволячою попоною та й незчувсь, як заснув.

– Наслухаючи одним вухом, еге ж, Файнесе? – стиха запитав Саймон.

– Ні. Десь годину чи дві я спав на обоє, бо таки дуже зморився. Та потім трохи прочумався, аж бачу – сидять коло столу якісь люди, п’ють і щось там балакають. То я собі й подумав: ану послухаю тихенько, про що їм ідеться, бо дочув уже, ніби й квакерів хтось там згадав. А один саме каже: «Еге ж, вони напевне в квакерському селищі». Тут я вже нашорошив обидва вуха і скоро дотямив, що вони балакають про вас. Отож лежав собі нишком та слухав, як вони викладають свої наміри. Цього молодця, казали вони, відпровадять назад у Кентуккі, до його хазяїна, і той його так покарає, що всім неграм буде наука як тікати від панів. Його дружину двоє з них хочуть повезти до Нового Орлеана й там продати собі на поживу. Вони сподіваються взяти за неї тисячу шістсот або й тисячу вісімсот доларів. Хлопчика вони, мовляв, віддадуть торговцеві, що купив його, а тих двох, Джіма і його матір, повернуть хазяїнові в Кентуккі. Вони казали, десь тут недалеко в містечку є два поліцаї, що поїдуть з ними на лови, а тоді жінку відведуть до судді і один з їхнього гурту – малий такий, улесливий – присягнеться, що вона належить йому. Отож вони заберуть її і повезуть на пониззя. Вони знають, якою дорогою ми маємо їхати, і пустяться за нами навздогін, чоловік шестеро чи восьмеро. То що ж нам тепер діяти?

Ті, хто слухав цю розповідь, стояли в різних позах, і то була картина, гідна пензля митця. Рейчел Геллідей, що перед тим місила тісто, так і застигла стривожена, піднявши над столом убрані в борошно руки. Саймон мав похмурий і замислений вигляд. Еліза обняла чоловіка за шию і дивилась йому в обличчя. Джордж стояв, стиснувши кулаки, очі його палали, і вираз у нього був такий, який був би в кожного чоловіка, чию дружину мали виставити на продаж, а дитину віддати работорговцеві.

– Що будемо робити, Джордже? – кволим голосом спитала Еліза.

– Я знаю, що я робитиму! – відказав Джордж і, перейшовши до маленької кімнати, взявся оглядати свої пістолі.

– Так-так, – мовив Файнес, киваючи головою до Саймона. – Бачиш, Саймоне, до чого воно йдеться?

– Та бачу, – зітхнув Саймон. – Краще б минулося без цього.

– Я не хочу нікого вплутувати в свої справи, – сказав Джордж. – Тільки позичте мені візок і покажіть дорогу, а я сам доїду до того селища. Джім дужий, як велет, і безстрашний, як сама смерть, та й я не боязкий.

– Все воно так, друже, – озвався Файнес, – але тобі знадобиться проводир. Бийся собі на здоров’я скільки хочеш, одначе дороги ти не знаєш, а от я таки знаю.

– Але я не хочу вас у це вплутувати, – сказав Джордж.

– Вплутувати? – перепитав Файнес з лукавим усміхом. – От коли ти вплутаєш мене, тоді й поговоримо.

– Файнес меткий і тямущий чоловік, – мовив Саймон. – То краще тобі звіритись на нього, Джордже. І ще одне, – додав він, лагідно поклавши руку Джорджеві на плече, і показав на пістолі. – Не квапся вдаватись до зброї. Молода кров гаряча…

– Я ні на кого не нападу перший, – відказав Джордж. – Мені від цієї країни нічого не треба, хай тільки не чіпають мене, і я спокійно піду геть. Але… – Він на хвилю замовк і спохмурнів на обличчі. – Колись у тому ж таки Новому Орлеані продали мою сестру. То невже тепер мені стояти й дивитись, як вони заберуть на продаж і мою дружину? Адже я маю дужі руки, щоб її захистити. Ні, за свою дружину й хлопчика я битимусь до останку! Чи можете ви осудити мене за це?

– Ніхто не може тебе осудити, Джордже. Іншої ради в тебе нема, – відповів Саймон.

– А хіба ви, чоловіче добрий, на моєму місці не вчинили б так само?

– Хай вбереже мене доля від такої спокуси, – мовив Саймон. – Людина – слабке створіння.

– Ну, а мені, гадаю, на таке діло сили не забракне, – обізвався Файнес, виставивши наперед свої ручиська, схожі на крила вітряка. – І навряд чи я встою проти спокуси взяти за комір якогось молодця, коли тобі, Джордже, треба буде з ним поквитатися.

– А таки видно, що ти не зроду наш, – усміхнувся Саймон. – У тобі ще й досі пробивається колишня натура.

Треба сказати, що раніше Файнес був мужнім лісовиком, чудовим мисливцем, що клав оленя за одним пострілом. Та, посватавшись до одної гарненької квакерки, що полонила його своїми чарами, він прилучився до тамтешньої громади. І хоч він був тепер доброчесний, тверезий та діяльний член громади, і ніхто не міг закинути йому чогось негідного, проте деякі надто ревні одновірці вважали, що йому ще бракує належної сумирності.

– Наш друг Файнес завжди воліє чинити по-своєму, – з усміхом мовила Рейчел Голлідей, – одначе всі ми знаємо, що серце в нього добре й справедливе.

– То що, – сказав Джордж, – чи не краще вирушити зараз же?

– Я встав о четвертій, поганяв чимдуж і випередив їх на дві чи три години, якщо вони виїхали, коли намірялися. Та й однаково завидна вирушати небезпечно. В сусідніх селищах є лихі люди, і коли вони побачать наш фургон, то можуть причепитись і затримати нас. Краще перебудемо тут. А от десь години за дві, гадаю, можна ризикнути. Я зайду до Майкла Кросса і скажу, щоб він виїхав верхи слідом за нами й пильнував за дорогою, а як помітить погоню, щоб остеріг нас. Кобилка в Майкла така, що обскакує хоч яких коней, і він миттю дасть нам знати про небезпеку. А зараз я піду попередити Джіма та його матір, щоб були напоготові, й догляну за кіньми. Ми мажемо чимало часу і скидається на те, що таки зумієм дістатися до другої зупинки раніше, ніж вони нас доженуть. Отож нічого не бійся, Джордже, такі пригоди мені не первина, – докінчив Файнес уже на порозі, і двері за ним зачинились.

– Файнес – стріляний горобець, – сказав Саймон. – Він влаштує усе якнайкраще.

– Одне лиш не дає мені спокою, – озвався Джордж. – Щоб ви не мали через мене біди.

– Зроби ласку, Джордже, не згадуй більше про це. Ми чинимо так, як велить нам сумління, бо інакше не можемо. А тепер, мати, – обернувся він до Рейчел, – поквапся з вечерею для наших друзів, бо не можна ж відпустити їх голодних.

Поки Рейчел та її діти клопоталися в кухні – пекли кукурудзяні коржі, смажили шинку та курчат і квапливо готували все інше де вечері, – Джордж і Елізою сиділи обнявшись у своїй кімнатці й розмовляли так, як і належало подружжю, що його за кілька годин могли розлучити навіки.

– Елізо, – сказав Джордж, – люди, що мають багато друзів, власні домівки, землю та гроші, нездатні любити так, як любимо одне одного ми, бідні й безпритульні. Поки я не знав тебе, Елізо, жодна жива душа не любила мене, крім моїх нещасних матері та сестри. Я бачив сердешну Емілі того ранку, коли торговець повіз її назавжди. Вона прийшла в закуток, де я спав, і сказала: «Бідолаха Джордж, ти втрачаєш останнього друга. Що з тобою буде, нещасний мій братику?» А я встав, обхопив її руками за шию і гірко заплакав, і вона теж заплакала. То були останні лагідні слова, що я почув перед довгими десятьма роками, і моє серце геть висхло й стало безживне, мов попіл. Та ось я зустрів тебе, і твоє кохання… о, воно наче знову повернуло мене до життя! Відтоді я став зовсім іншою людиною. І тепер, Елізо, нехай я проллю свою кров, усю до краплі, але вони не заберуть тебе від мене. Тому, хто зазіхне на тебе, доведеться спершу переступити моє мертве тіло.

– Зглянься на нас, доле! – ридаючи, промовила Еліза. – Нам би тільки піти разом з цієї країни, ото і все, чого ми хочемо!..

Аж ось до неї підступила Рейчел і, лагідно взявши за руку, повела до столу вечеряти. Тільки-но всі посідали, як почувся легенький стук у двері і до кухні зайшла Рут.

– Я забігла на хвилинку, – мовила вона, – принесла вовняні панчішки для хлопчика. їх тут три пари – гарненькі, теплі. Адже в Канаді така холоднеча! Ну як, не боїшся, Елізо? – спитала вона і, швидко перейшовши до другого кінця столу, приязно поплескала Елізу по руці. Тоді сунула малому Гаррі маківника. – А оце йому на дорогу. – Вона витягла з кишені невелику пачечку. – Діти ж завжди просять їсти.

– О, дякую, ви така добра! – мовила Еліза.

– Сідай „повечеряй з нами, Рут, – запросила Рейчел.

– Ніні, не можу. Я покинула Джона з малим, а в печі пироги сидять. Отож мушу бігти, бо Джон попалить мені пироги й віддасть малому весь цукор з цукерниці. Він у мене такий! – засміялася маленька квакерка. – Ну, прощавай, Елізо. Прощавай, Джордже. Щасливої вам дороги! – І Рут хутенько вибігла з хати.

Невдовзі по вечері до будинку під’їхав фургон. На небі вже сяяли зорі. Файнес швидко зіскочив з передка, щоб примостити подорожніх, дверей будинку вийшов Джордж, несучи на одній руці хлопчика, а другою підтримуючи Елізу. Хода його була тверда, обличчя спокійне та рішуче. За ними вийшли Рейчел і Саймон.

– Ви на хвилинку злізьте, – мовив Саймон до тих, що були у фургоні – а я трохи підмощу жінкам і дитині.

– Ось дві буйволячі попони, – сказала Рейчел. – Роби все так, щоб зручніш було сидіти. Адже їхати цілу ніч.

Джім зліз перший і дбайливо допоміг своїй старенькій матері, що вчепилась йому за руку й сполохано озиралася довкола, неначе десь от-от мала наскочити І погоня.

– Джіме, твої пістолі в порядку? – тихо й спокійно запитав Джордж. і 2

– Авжеж, – відказав Джім.

– І ти знаєш, що тобі робити, якщо вони нас доженуть?

– Певно, що знаю, – сказав Джім, випинаючи свої широкі груди. – Невже ти гадаєш, що я знову віддам їм мою матусю?

Поки вони перемовлялись між собою, Еліза попрощалася з добросердою Рейчел, і Саймон підсадив її у фургон. Тримаючи на руках хлопчика, вона забралася в задок і сіла на буйволячі шкури. Там-таки всадовили й стару, а Джордж і Джім примостилися на товстій дошці посередині. Файнес заліз на передок.

– Щасливої дороги, друзі! – мовив Саймон.

– Бувайте здорові! – озвалися втікачі.

Фургон рушив з місця і, підстрибуючи, загуркотів по стужавілій дорозі.

Дорога була така труська, і колеса так торохтіли, що розмовляти ніяк не випадало. А тим часом фургон сунув собі вперед великими темними гаями, похмурими голими рівнинами, поминав горби та видолинки, і з кожною годиною втікачі від’їжджали все далі, далі й далі. Хлопчик скоро заснув, налігши обважнілим тільцем на материні коліна. Бідолашна стара жінка помалу заспокоїлась і вже не тремтіла від страху, і навіть Еліза, попри всі свої тривоги, десь після півночі несамохіть склепила повіки. Тільки Файнеса начебто зовсім не брав сон, і він коротав ніч, „висвистуючи пісень, що аж ніяк не скидались на квакерські.

Та десь над третю годину Джордж дочув ген позаду швидке й рівне тупотіння кінських копит і штовхнув Файнеса під лікоть. Той спинив коней І прислухався.

– Здається, Майкл, – мовив він. – Чути, начебто його кінь біжить чвалом.

Він підвівся на передку і витяг шию, стривожено видивляючись на дорогу позаду.

На вершечку далекого горба невиразно забовванів обрис вершника, що чимдуж скакав до них.

– Напевне він! – сказав Файнес.

Джордж і Джім, самі не знаючи навіщо, враз вискочили з фургона. Всі троє, затамувавши віддих, дивилися туди, звідки мав над’їхати сподіваний вісник. А той дедалі наближався. Ось він спустився у видолинок, і тепер вони не бачили його, лише чули квапливе, уривчасте тупотіння – усе ближче й ближче, – аж ось нарешті він вигулькнув з-за пагорка, де його вже можна було гукнути.

– Так, це Майкл! – мовив Файнес, а тоді голосно гукнув: – Гей, Майкле!

– Це ти, Файнесе?

– Еге! Ну що там? Вони вже близько?

– На п’яти наступають. їх чоловік вісім чи десять. Позаливали очі, лаються, люті, наче вовки.

Об тій-таки хвилі вітерець доніс далекий цокіт копит.

– Ану, хлопці, мерщій у фургон! – мовив Файнес. – Коли вже вам випадає битися, я завезу вас трохи далі.

Обидва миттю скочили в фургон, і Файнес стьобнув коней. Майкл поскакав поряд. Фургон гуркотів, підстрибував, мало не летів над обмерзлою дорогою, проте з-заду дедалі виразніше долинав гук погоні. Тепер і жінки почули його і, сполохано висунувшись із фургона, побачили на гребені далекого пагорба гурт вершників, обриси яких бовваніли на тлі червонястих смуг передранішньої зорі. Виїхавши на ближчий пагорб, переслідувачі, як видно, помітили білий полотняний верх фургона, що вирізнявся вдалині, і вітер доніс їх гучний зловтішний рев. Еліза похолола й притиснула до себе дитину, а стара заквилила й забурмотіла молитви. Джордж і Джім відчайдушно стискали в руках пістолі.

Погоня швидко наближалася. Аж раптом фургон круто повернувся і опинився біля великого стрімчака, що височів над самотнім кряжем серед голої пустки. Ця чорна кам’яна велич, що важко здіймалася проти досвітнього неба, неначе обіцяла втікачам захист і порятунок. Файнес добре знав цю місцину ще відтоді, як був мисливцем, отож і поганяв сюди чимдуж.

– Приїхали! – гукнув він, рвучко спиняючи коней і зіскакуючи з передка. – Ану вилазьте всі мерщій і гайда за мною! А ти, Майкле, припни свою конячину до фургона й поганяй до Амараї. Бери його з хлопцями і назад сюди, побалакаємо з тими панами.

Всі миттю вискочили з фургона.

– Отак! – мовив Файнес, хапаючи на руки малого Гаррі. – Ви, хлопці, допоможете жінкам. А тепер ноги на плечі – і ходу!

Умовляти нікого не довелося. Швидше, ніж про це мовиться, втікачі перемахнули через огорожу і щодуху кинулись до скель, а Майкл зіскочив з коня і, прив’язавши повід до фургона, хутко поїхав геть.

– Сюди, – мовив Файнес, коли вони добігли до скель і в неясному сяйві зір та вранішньому присмерку побачили хоча й нерівну, проте виразно видну стежку, що вела нагору між каміння. – Тут наше давнє мисливське лігво. Нагору, друзі!

Файнес із хлопчиком на руках подався перший, стрибаючи по скелях, мов дикий цап. Джім ішов за ним, несучи на спині свою стару матір, що тремтіла з переляку, а Джордж з Елізою ступали позаду. Тим часом вершники вже під’їхали до огорожі і з криком та лайкою злазили з коней, щоб пуститися навздогін.

Ще кілька хвилин – і втікачі вибрались нагору. Далі стежка йшла тісниною, такою вузькою, що пробиватися нею довелось поодинці. Минувши її, втікачі раптом опинилися на краю провалля, понад ярд завширшки, а по той бік його, здіймаючись на добрих тридцять футів над землею, стояла окрема купа скель, прямовисних, як фортечні мури. Файнес легко перескочив через провалля й посадив хлопчика на порослу кучерявим білим мохом площинку на вершині скелі.

– Всі сюди! – гукнув він. – Ну, плигайте, плигайте, кому життя дороге!

Втікачі один по одному стрибали через провалля. Кілька кам’яних брил на краю скелі стриміли, наче парапет, ховаючи їх від ворожих очей.

– Ну от, усі ми разом, – сказав Файнес, визираючи через кам’яний вал на супротивників, що безладно тупали стежкою попід скелями. – Нехай тепер спробують нас дістати. Тому, хто сюди поткнеться, доведеться пролазити між отих двох скель, і поцілити його з пістоля вам буде за іграшку, правда ж, хлопці?

– Атож, – відказав Джордж. – Тільки бій – це справа наша, отож і ризикувати ми будемо самі.

– Будь ласка, Джордже, ризикуй собі як завгодно, – мовив Файнес, жуючи гілочку канадського чаю. – Але ж і мені, гадаю, не заказано на те подивитись. Ану стривай, онде ті панове нібито радяться там унизу, ще й сюди поглядають, наче кури на сідало. То, може, ти сказав би їм напутнє слово, поки вони не попхались нагору? Остеріг би красненько, що їх тут дуже просто й Достріляти.

У світлі вранішньої зорі вже вирізнялись обличчя переслідувачів, що стояли внизу. То були наші давні знайомі Том Локер і Меркс, із двома поліцаями та ватагою розбишак, найнятих в останньому заїзді, які за пляшку бренді завжди ладні пристати до погоні за збіглими Неграми.

– Ну, Томе, попалися твої пташки! – сказав один з них.

– Еге ж, я сам бачив, як вони дременули нагору, – озвався Том. – А осьде й стежка. Треба йти просто туди. Зі скелі їм тепер не зіскочити, і ми їх швидко злапаємо.

– Слухайте, Томе, але ж вони можуть стріляти в нас із-за скель, – мовив Мерк;с– А це, знаєте, не смішки.

– Ха! – глузливо відказав Том. – Завжди ви труситесь за свою шкуру, Мерксе! Одначе не бійтеся! Ці бісові негри надто полохливі!

– Нема нічого дивного, що я так дорожу своєю шкурою, – пробурмотів Меркс. – Вона ж у мене одна. А негри часом б’ються, мов чорти.

В цю мить на краю скелі над ними з’явився Джордж і спокійним голосом запитав:

– Хто ви такі, панове, і чого вам треба?

– Нам треба збіглих негрів, – сказав Том Локер. – Джорджа Гарріса, Елізу Гарріс і їхнього сина, а ще Джіма Селдена з матір’ю. З нами тут поліційні чини, ми маємо дозвіл на арешт, отож і зловимо їх, будь певен. Ти мене чуєш? А чи не ти й будеш Джордж Гарріс, раб містера Гарріса з округи Шелбі в Кентуккі?

– Так, я Джордж Гарріс. І був час, коли той містер Гарріс із Кентуккі справді називав мене своєю власністю. Але тепер я вільна людина, і моя дружина та син належать мені. Джім і його мати теж тут з нами. Ми маємо зброю і будемо захищатися. Коли хочете, ви можете піднятися сюди, але перший, хто наблизиться на постріл, буде мертвий, і другий, і третій, і так аж до решти.

– Ну годі вам, годі! – обізвався присадкуватий одутлий чоловік, ступнувши наперед і висякавши носа. – Не випадає вам так розмовляти, молодий чоловіче. Ви ж бачите, ми охоронці правосуддя. На нашому боці закон, і влада, і все таке інше. Отож спускайтеся краще по-доброму, бо вам однаково доведеться здатись.

– Я добре знаю, що закон і влада на вашому боці, – гірко відказав Джордж. – Ви хочете забрати мою дружину й продати в Новому Орлеані, а хлопчика, мов безсловесне теля, кинути в обору до работорговця. Джімову стару матір ви хочете повернути негідникові, що бив її і знущався з неї, бо не міг знущатися з її сина. А нас із Джімом ви воліли б оддати на тортури тим, кого ви звете нашими панами, щоб вони затоптали нас у болото. І коли ваші закони дозволяють вам таке робити, то ганьба і вам, і тим законам! Але ви нас ще не схопили. Ми не визнаємо ваших законів і вашої країни! Ми вважаємо себе такими ж вільними, як і ви, й будемо битися за нашу волю до останку!

Виголошуючи свою декларацію незалежності, Джордж стояв на видноті на вершечку скелі, і рожевий відсвіт зорі осявав його смагляве обличчя и темні очі, що палали гнівом і розпачем.

Хоч би як там було, а його горда поза, палючі очі та гучний голос так вразили переслідувачів, що їм на хвилю аж мову одібрало. Справжня хоробрість і рішучість часом здатні вгамувати навіть найзапекліших грубіянів. Тільки Меркс лишився незворушний. Він неквапливо звів курок свого пістоля і, коли Джордж скінчив говорити й запала миттєва тиша, вистрілив у нього.

– Адже за мертвого у Кентуккі дадуть ті самі гроші, що й за живого, – спокійно промовив він, витираючи пістоль об рукав.

Джордж відскочив назад. Еліза зойкнула. Куля пролетіла біля самого його волосся, мало не черкнула Елізу по щоці й увігналася в стовбур дерева за нею. – Пусте, Елізо, – швидко мовив Джордж.

– Краще тобі не вилазити їм перед очі зі своїми промовами, – обізвався Файнес. – То ж усе підлі негідники.

– Ну, Джіме, – сказав Джордж, – готуй свої пістолі й будемо разом пильнувати той прохід. Першого, що виткнеться звідти, стріляю я. Ти стріляєш другого і так далі. Нема чого витрачати по дві кулі на кожного.

– А що, як ти не поцілиш?

– Ще й як поцілю! – спокійно відказав Джордж.

– Ого! Хлопець, я бачу, з норовом, – пробурмотів Файнес крізь зуби.

Після пострілу Меркса переслідувачі якусь мить стояли, не знаючи, що робити далі.

– Здається, ви когось там поцілили, – мовив, один. – Я чув крик.

– Щодо мене, то я зараз же лізу нагору, – сказав Том. – Ніколи не боявся негрів, не побоюсь і тепер. Хто зі мною? – спитав він, здираючись на каміння.

Джордж виразно чув його слова. Він витяг з-за пояса пістоль, оглянув його й націлився на вихід з тіснини, де мав з’явитись перший переслідувач.

Хтось із найхоробріших подався за Томом, а тоді вся ватага й собі полізла на скелю. Задні підштовхували передніх, і ті мусили рухатись набагато жвавіше, ніж їм того хотілося. Вони просувались усе далі, й десь за хвилину кремезна Томова постать показалася майже на краю провалля.

Джордж вистрілив, і куля влучила Томові в бік. Та, навіть і поранений, він не відступив, а, заревівши, мов. оскаженілій бугай, перескочив через провалля.

–,Е ні, друже, – мовив Файнес, раптом виступаючи наперед і штовхаючи Тома своїми довгими ручиськами. – Ти тут нікому не потрібен.

І Том загримотів у провалля. Він пролетів усі ті тридцять футів, чіпляючись за дерева, кущі, пеньки й каміння, аж доки, геть побитий, із стогоном гепнувся додолу. Він, напевне, убився б на смерть, якби не зачепився одежею за віти великого дерева, що трохи послабило падіння. І все ж удар був досить сильний і навряд чи приємний для Тома.

– Ой лишенько! Та це ж сущі дияволи! – вигукнув Меркс, перший пускаючись бігти зі скелі – куди завзятіше, ніж піднімався.

Уся ватага хутко посунула за ним. Найгучніше тупотів і сапав гладкий поліцай.

– Ось що, панове, – мовив Меркс, – ви зараз обійдіть скелі й підберіть Тома, а я тим часом скочу наконя та гайну по підмогу. « не зважаючи на тюкання й посміх своїх помічників, Меркс дав тягу і невдовзі уже гнав чвалом ген удалині.

– Ну чи бачив хто такого паскудного гада? – мовив один з переслідувачів. – Притаскав нас сюди в своїй справі, а тепер накивав п’ятами й покинув ні з чим!

– Одначе треба йти забрати того другого, – обізвався ще один. – Хоч як на мене, нехай йому біс, живий він там чи мертвий.

Ідучи на Томів голос, вони почали продиратися між корчів, завалів каміння та чагарів, аж поки відшукали того героя, що лежав, несамовито стогнучи й лаючись.

– Та ти ж і репетуєш, Томе! – сказав один. – Дуже забився?

– Не знаю. Підведіть мене, чи вам руки поодбирало? – нехай йому сто чортів, тому клятому квакерові! Коли б не він, я б сам скинув декого сюди вниз. Отоді б я на них подивився!

На превелику силу, поваленому героєві допомогли звестися на ноги і, підтримуючи з обох боків, повели його до коней.

– От якби ви одвезли мене назад до того заїзду!.. Дайте хто хустку абощо та затуліть отут, щоб спинити цю кляту кровотечу!

Джордж визирнув з-за скель і побачив, як вони силкуються підняти здоровенного Тома на сідло. Та після двох чи трьох невдалих спроб він заточився і важко гепнувся на землю.

– Тільки б він не помер! – мовила Еліза, що разом з усіма дивилася на ту сцену.

– А чому б ні? – озвався Файнес. – Було б йому по заслузі… Е, та вони, мабуть, хочуть його покинути! – додав він.

Так воно й було. Трохи повагавшись і про щось порадившись між собою, вся ватага посідала на коней і гайнула геть.

Коли вершники зникли з очей, Файнес і собі заворушився.

– Тепер нам треба спуститися звідси й піти пішаки, – мовив він. – Я сказав Майклові їхати вперед, узяти підмогу й вернутися сюди фургоном. То ми трохи пройдемо дорогою, а там і він над’їде. От якби тільки швидше! Поки ще рано, на дорозі буде мало перехожих, а до селища нам лишилося всього зо дві милі. Коли б не така погана дорога, їм би нізащо нас не догнати.

Повернувшись до огорожі, вони побачили вдалині на дорозі свій фургон, що їхав назад у супроводі кількох вершників.

– Онде вони – Майкл, Стефен і Амарая! – радісно вигукнув Файнес, – Ну, тепер нам нема чого боятися, ми вже однаково що в безпеці.

– Тоді постривайте, – сказала Еліза, – й допоможіть цьому невдасі. Він так страшно стогне!

– Давайте піднімемо його і покладем у фургон, – підтримав її Джордж.

– І повеземо лікувати до квакерів! – докинув Файнес. – Оце-то чудасія! А втім, про мене хай і так. Ану дайте я на нього гляну!

І Файнес, що за свого лісового мисливського життя набув деяких необхідних навичок у хірургії, став на коліна біля пораненого й узявся ретельно його оглядати.

– Меркс… – кволим голосом обізвався Том. – Це ви, Мерксе?

– Та ні, друже, начебто не він, – сказав Файнес. – Твій Меркс більше дбає за свою шкуру, аніж за тебе. Його вже тут і сліду нема.

– Мабуть, оце мені й капут, – мовив Том. – Ач клятий собака, покинув мене здихати самого! Моя бідна стара мати завжди казала, що отакий і буде мій кінець.

– Ой-ой! Ви чуєте, що каже цей бідолаха? Він теж має матусю! – подала голос стара негритянка. – Чи ж можна не пожаліти його!

– Тихо, тихо, друже, не шарпайся і не рикай, – сказав Файнес до Тома, що сіпався від болю й відштовхував його руку. – Якщо я не опиню кровотечі, тобі таки буде капут.

І він заходився лаштувати нехитру перев’язку із своєї хусточки та інших речей, що знайшлися у його супутників.

– Це ти скинув мене туди, – ледве видушив із себе Том.

– Ну звісно. А то б ти сам поскидав нас униз, ось воно як, – відказав Файнес, нахилившись, щоб перев’язати йому рану. – Лежи, лежи, мені треба закріпити пов’язку. Ми не маємо на тебе зла й не зробимо тобі нічого лихого. Ось зараз відвезем тебе в один дім, і там тебе доглядатимуть не гірше, ніж у рідної мами.

Том застогнав і склепив очі. У таких людей, як він, мужність і сила – речі несталі, що часто спливають разом з кров’ю. Отож і цей велет мав тепер досить жалюгідний та безпорадний вигляд.

Тим часом над’їхала підмога. З фургона повиймали дошки, наниз намостили згорнуті буйволячі попони, і четверо чоловіків на превелику силу втягли туди важенного Тома. Поки його піднімали, він зовсім зомлів. Жаліслива стара негритянка сіла просто на дошки й поклала його голову собі на коліна. Еліза, Джордж і Джім примостилися хто де міг, і фургон рушив уперед.

– Що ви скажете про його рану? – запитав Джордж, що сидів спереду, поруч із Фанесом.

– Йому пробило тільки м’якуш, хоч і досить глибоко. Одначе всі оті переверти, коли він летів зі скелі, не дуже-то пішли йому на користь. Надто багато крові з нього витекло, от він і охляв. Та все воно минеться і, може, хоч дечого його навчить.

– Я радий це чути, – сказав Джордж. – Мене б завжди гнітила думка, що я заподіяв йому смерть, хай навіть і справедливо.

– Еге ж, – підтакнув Файнес, – убивство – то страшна річ, хоч про кого б ішлося – про людину чи тварину. Свого часу я був неабиякий мисливець, то, скажу тобі, не раз бачив, як дивиться перед смертю підстрелений олень. Так він на тебе дивиться, аж сам собі гидкий стаєш, що ти його вбив. А людину вбити ще страшніше…

– То що ж нам робити з цим бідолахою? – спитав Джордж.

– Та оце ж завезем його до Амараї. Там у них є стара бабуся, її звуть Доркас, вона така доглядальниця, що просто чудо. її хлібом не годуй, тільки дай виглядіти якогось хворого. Отож ми й доручимо його їй тижнів на два.

Десь за годину стомлені подорожні під’їхали до чепурного фермерського будинку, де на них уже чекав ситий сніданок. Тома Локера дбайливо уклали в чисту м’яку постіль, в якій йому навряд чи траплялося колись лежати. Його рану старанно перев’язали, і він лежав собі, мов зморена дитина, мляво глипаючи очима на білі завіски на вікнах та постаті людей, що нечутно рухались навколо нього.

Тут ми й залишимо на деякий час наших подорожніх і повернемося до інших дійових осіб.