Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XVIII
Враження та висновки міс Офеліі

Сен-Клер, людина легкої та безтурботної вдачі, ставився до грошей дуже недбало. До останнього часу майже всі заготівлі й покупки для дому робив Адольф, що був такий самий легковажний і химерний, як і його пан, отож вони обидва неначе змагалися між собою в марнотратстві. Том, що за багато літ звик дбати про господареве майно, ніби про своє власне, не міг погамувати тривоги, дивлячись на всі ті величезні збитки, і іноді, хоча й натяками як то здебільшого роблять люди його становища, все ж таки виказував свої погляди.

Спершу Сен-Клер лише вряди-годи доручав йому якісь справи, та поступово, вражений його здоровим глуздом і неабияким діловим хистом, звірявся на нього дедалі більше, аж доки Том перебрав на себе всі грошові справи родини.

– Ніні, Адольфе, – сказав Сен-Клер, коли, одного дня Адольф обурився проти того, що влада вислизає в нього з рук, – Тома ти не чіпай. Ти знаєш тільки свої забаганки, а Том розуміється на цінах і вміє лічити гроші. А якщо їх ніхто не лічитиме, вони гляди, так усі й підуть за вітром.

Здобувши необмежену довіру в безтурботного господаря, що давав йому великі банкноти не дивлячись і клав решту в кишеню не лічачи, Том мав безліч нагод схитрувати собі на користь, і тільки непохитна чесність уберігала його від спокуси. Така вже була його вдача: сама та довіра немовби накладала на нього обов’язок платити господареві скрупульозною сумлінністю.

Зовсім не такий був Адольф. Нерозважливий та себелюбний, не маючи над собою твердої руки господаря, він давно вже перестав розрізняти, що належить йому, а що – господареві, і це часом непокоїло навіть Сен-Клера. Здоровий глузд підказував йому, що таке потурання слугам до добра не призведе. Він повсякчас відчував докори сумління, проте не досить сильні, щоб змусити його рішуче перемінити свої звичаї, та й самі ті докори зрештою оберталися новими вільнощами для слуг. Він легко попускав своїм неграм найтяжчі провини, бо завжди переконував себе, що коли б він сам ставився до них як належить, то вони б до такого не дійшли.

Та чи здатен хтось змалювати всі ті злигодні, що спіткали нашу приятельку міс Офелію, коли вона взялася порядкувати в цьому домі?

Першого ж ранку свого господарювання міс Офелія вже о четвертій була на ногах і, прибравши у себе в кімнаті (відколи приїхала, вона завжди робила це сама, на превеликий подив покоївки), приготувалася до рішучого нападу на шафи та комори, ключі від яких були тепер у її руках.

Комора, білизняна шафа, буфет, кухня, льох – усе було піддано того дня найдоскіпливішому оглядові. З темряви витягнено на світ стільки всіляких потаємних речей, що кухонні й хатні підпанки неабияк наполохались і збуджено зашепотілися, пересуджуючи отих-от північних паній.

Стара Діна, головна куховарка і самоправна володарка в кухонному господарстві аж кипіла гнівом проти цього відвертого зазіхання на її привілеї. Мабуть, жоден феодал за часів Великої хартії не чинив такого запеклого опору втручанню корони в його справи.

Діна мала незвичайну вдачу, отож слід сказати про неї читачеві кілька слів. Як і тітонька Хлоя, вона була природжена куховарка, та коли Хлоя являла собою взірець ретельності й методичності і додержувала порядку в кожній дрібниці, то Діна належала до геніїв-самоуків і, як усі генії, була надзвичайно вперта, норовлива й свавільна.

Подібно до деяких новочасних філософів, Діна глибоко зневажала логіку та здоровий глузд і покладалася тільки на свою інтуїцію – щодо цього вона була справжній кремінь. Найкрасномовніший оратор не зміг би переконати її в тому, що її метод далеко не найкращий, ані навіть у тому, що цей метод може бути хоч на йоту змінений. Колишня Дінина господиня, мати Марі, давала їй цілковиту волю, та й «панночка Марі», як називала Діна свою молоду господиню навіть після одруження, теж визнала за краще не сперечатися з куховаркою. Отож Діна й верховодила собі, як хотіла. Цьому чимало сприяв її суто дипломатичний хист бути дуже улесливою на словах і вкрай непоступливою на ділі. До того ж вона досконально опанувала мистецтво завжди виправдатися. Та й сама щиро вважала, що куховарка не може помилитись. Тим паче, що в кухні у неї ніколи не бракувало голів і плечей, щоб перекласти на них усі провини та недогляди і вийти сухою з води. І коли якась обідня страва не вдавалася, миттю знаходилось із півсотні незаперечних причин і стільки ж безсумнівних винуватців, і Діна ревно лаяла їх на всі заставки.

Та невдачі у Діни траплялися дуже рідко. І хоч вона робила все навмання, без складу та ладу, хоч кухня мала звичайно такий вигляд, наче там щойно погуляв буревій, і кожна річ трохи не щодня опинялася на новому місці, проте, коли б у вас вистачило терпіння дочекатися щасливої нагоди, ви скуштували б такого обіду, що вдовольнив би найвибагливішого ласуна.

Була саме та пора, коли Діна тільки-но починала готуватися до варіння обіду. Потребуючи немало часу на роздуми й спочинок і взагалі не полюбляючи квапитись, вона сиділа собі на підлозі серед кухні й покурювала коротеньку грубу люльку, що завжди надихала її на подвиги в куховарстві. То був, так би мовити, її спосіб прикликати до себе муз хатнього вогнища.

Навколо неї засідали малолітні одноплемінці, яких завжди повно у кожній південній кухні. Вони лущили горох, чистили картоплю, патрали птицю й робили всілякі інші справи, пов’язані і куховарством. Раз у раз Діна відволікалась від своїх роздумів, щоб стукнути котрогось юного помічника кописткою, що лежала в неї напохваті. Вона тримала своїх кучерявоголових підданців під залізною рукою і, як видно, вважала, що Вони тільки на те й існують, щоб їй самій, як вона казала, «не перериватися». Так її привчили змалку, і так вона тепер привчала інших.

Та от міс Офелія, закінчуючи свій господарський обхід, вступила до кухні. Діна вже чула про те, що діється в домі, і твердо вирішила стояти на оборонній позиції і чинити мовчазний опір будь-ким нововведенням, хоч і не давати того взнаки.

Кухня була простора, вимощена цеглою, з великим старовинним огнищем, що тяглось уздовж цілої стіни Сен-Клер давно вже намагався переконати Діну, щоб поставити замість нього нову кухонну плиту. Та де там! Жоден поборник давнини не чіплявся за освячені часом незручності так уперто, як Діна.

Коли Сен-Клер повернувся з Півночі, під свіжим враженням бездоганного ладу в кухні у його дядька, він і собі накупив до кухні всіляких шаф, полиць та іншого добра, простодушно сподіваючись, що вони допоможуть Діні додержувати порядку. Та вийшло однаково, як він купив би все те білці чи сороці. Чим більше з’являлось у кухні шаф та шухляд, тим більше мала Діна схованок, щоб запихати туди старі ганчірки, гребінці, зношені черевики, стрічки, вицвілі штучні квіти й інші коштовності, що тішили їй душу.

Коли міс Офелія зайшла до кухні, Діна не зрушила з місця. Вона й далі спокійно курила свою люльку і лиш краєм ока непомітно позирала на міс Офелію, вдаючи, ніби цілком заклопотана роботою, що точилася навколо.

Міс Офелія взялася висувати шухляди кухонної шафи.

– Для чого в тебе ця шухляда, Діно? – спитала вона.

– Та так, для сього того, пані, – відказала Діна. Воно було й справді так. З розмаїтого вмісту шухляди міс Офелія передусім витягла гарну дамаську скатерку, поплямлену кров’ю, – як видно, в неї загортали сире м’ясо.

– Що це, Діно? Невже ти загортаєш м’ясо в найкращі хазяйські скатерки?

– Ой пані, та звісно, що ні! Просто не було чистого рушника, от я й узяла її. А потім відклала випрати, тому вона й тут.

– Яка безпорадність! – мовила про себе міс Офелія і знов повернулася до шухляди.

Вона знайшла там тертушку для мускатних горіхів, кілька горіхів, молитовник, дві бруднів шовкові хусточки, клубок пряжі та недокінчену в’язанину, пачку тютюну й люльку, кілька коржиків, два позолочених порцелянових блюдечка з якоюсь помадою, пару стоптаних черевиків, клапоть фланелі, в який було дбайливо загорнуто й зашпилено кілька невеличких цибулин, дамаські серветки, грубі рушники, мотузки, циганські голки, декілька розірваних паперових пакуночків, з яких по всій шухляді порозсипалось пахуче зілля.

– Де ти тримаєш мускатні горіхи, Діно? – запитала міс Офелія з виглядом людини, що насилу тамує обурення.

– Та де трапиться, пані. Онде кілька їх в отій щербатій чашці, а ще є отам на полиці.

– Ось іще в тертушці, – сказала міс Офелія, виймаючи горіхи.

– Ай справді, це ж я сама їх туди поклала сьогодні вранці. Люблю, коли все напохваті, – мовила Діна. – Ану, Джейку, ти чого спинився? Ось я тобі…– додала вона, заміряючись на винуватця кописткою.

– А це що таке? – спитала міс Офелія, діставши з шухляди блюдечко з помадою.

– Ой, та це ж моя масть для волосся! Я поклала її туди, щоб була напохваті.

– І ти береш на неї хазяйську порцеляну?

– Та що ви! Просто я дуже поспішала, а оце якраз хотіла її перекласти.

– Ось тут дві дамаські серветки.

– То я відклала їх, щоб віддати випрати.

– Хіба ти не маєш якогось одного місця для брудної білизни?

– Та купив був хазяїн оту скриню, казав, що для білизни. Але я люблю місити на ній тісто, та й поставити часом дещо, отож і незручно піднімати віко.

– А чому ти не місиш тісто на столі?

– Ой пані, там же завжди повно брудного посуду, і того, і сього, то де ж би там приткнутися…

– Посуд треба мити й прибирати на місце.

– Щоб я мила посуд! – аж скрикнула Діна, в якої гнів починав брати гору над удаваною шанобливістю.

– Та хіба пані щось тямить у нашій роботі, хотіла б я знати! Коли ж би то хазяїн дочекався обіду, якби я гаяла весь свій час на посуд? Онде панночка Марі ніколи мені такого не загадує, хоч кого спитайте!

– А що це за цибуля?

– Ой, ось вона де! – мовила Діна. – А я ніяк не пригадаю, куди її поклала. Це ж особлива цибуля, я її навмисне берегла до сьогоднішньої печені. Та й забула, що вона в цій старій фланельці.

Міс Офелія підняла розірваний пакет із зіллям.

– Краще б пані там нічого мені не рушила. Я люблю, щоб усе в мене завжди лежало на місці, – рішуче мовила Діна.

– Та пакети ж усі розірвані.

– Зате мені зручно з них витрушувати, – відказала Діна.

– Але ж усе воно порозсипалося по шухляді.

– Ще б пак! Коли пані перевернула все догори дном, то звісно, що порозсипається. Онде скільки пані розтрусила, – сказала Діна, занепокоєно підступаючи до шухляди. – А нехай би пані посиділа нагорі та почекала, доки мені настане час прибирати і я все тут опоряджу. Де ж би то мені щось робити, коли пані ходить і заважає… Гей, Семе, ти навіщо даєш малому цукерницю? Ось я тобі як стукну!..

– Я сама приберу в кухні й дам усьому лад, раз і назавжди. І сподіваюсь, Діно, що надалі ти його триматимеш.

– Та що ви! Міс Феліє, чи ж видано де, щоб благородні дами робили таку роботу? Та де ж би то! Ні моя стара хазяйка, ні панночка Марі й гадки про таке ніколи не мали. Та й ні до чого воно як на мене.

Діна обурено походжала по кухні, а тим часом міс Офелія розібрала посуд, позсипала цукор з десятка цукерниць в одну велику, повідкладала брудні серветки й рушники, а тоді сама заходилася мити, чистити й опоряджати все у кухні, та так. швидко і вправно, що Діна тільки очима лупала з подиву.

– Оце-то маєш! Та коли всі північні панії отак навчені, то ніякі вони й не панії, де ж би то! – мовила вона до своїх підлеглих, коли міс Офелія відійшла на безпечну віддаль. – Як мені настане час прибирати, я й сама можу зробити все не гірше. Не треба мені, щоб тут крутилися всякі панії і запроторювали мої речі хтозна-куди!

Віддамо Діні належне: часом на неї нападала жага чистоти й порядку. Тоді вона казала, що «настав час прибирати», і з величезним запалом бралася до діла. Насамперед вона вивертала вміст усіх шаф і шухляд на підлогу та столи, внаслідок чого безладдя, що звичайно панувало в кухні, збільшувалось принаймні вдесятеро. Після того Діна запалювала люльку, сідала й поволі перебирала своє добро, оглядаючи кожну річ з усіх боків і висловлюючи свою думку щодо неї, а тим часом кухонна малеча за її велінням ретельно начищала олов’яний посуд, і в кухні на кілька годин зчинявся страшенний гармидер. На всі запити Діна відказувала, що в неї «час прибирання»: вона, мовляв, не може далі терпіти такого безладу і хоче привчити цю молодь до справжнього порядку. Сама вона щиро вважала себе взірцем охайності і завжди, коли десь щось було негаразд, перекладала вину на «молодь» та інших мешканців будинку.

Коли весь посуд був начищений, столи повишкребані до білого, а все, що могло прикро вразити око, порозтикане по кутках, Діна надягала святкову сукню, чистий фартух та розкішний високий завій і виганяла з кухні всіх малих шибайголів, щоб «тримати її в порядку». Треба сказати, що ці періодичні напади ретельності часто тягли за собою чималі незручності для всіх у домі, бо Діна бувала така замилувана з своїх начищених каструлях, що вперто відмовлялася вживати їх на діло, принаймні доти, доки не згасав її запал.

Минуло кілька днів, і міс Офелія опорядила все в домі на новий лад. Одначе там, де порядок залежав від прислуги, її зусилля оберталися справді Сізіфовою працею ¹. З великого розпачу вона врешті звернулася до Сен-Клера.

1 За старогрецьким міфом, цареві Сізіфу по смерті було присуджено витягати на гору величезний камінь, що кожного разу скочувався назад.

– В цьому домі годі й думати, домогтися хоч якогось порядку!

– Не маю щодо цього ніякого сумніву, – відказав Сен-Клер.

– Я ще ніколи не бачила такої безпорадності, такого марнотратства, такого безладдя!

– Охоче вірю.

– Але ж, Огюстене, ви собі навіть не уявляєте, в якому стані все було!

– Не уявляю? Ви думаєте, я не знаю, що качалка, валяється в Діни під ліжком, що тертушку для горіхів вона носить у кишені разом з тютюном, що в домі не менш як півсотні цукерниць і що посуд вона миє день серветкою, а день клаптем від старої спідниці? Та хоч як там воно є, а обіди в неї смачнющі, і каву вона варить чудову. Отож і судити про неї треба як про полководців та державних діячів – за здобутками.

– Але скільки переводиться добра… які збитки!..

– Ну що ж! Позамикайте все, що можете, й держіть ключі при собі. Видавайте всього помалу й ніколи не питайте про остачу – це непристойно.

– Оце мене й тривожить, Огюстене. Мені чогось здається, ніби ваші слуги не зовсім чесні. Чи певні ви, що на них можна звіритись?

Побачивши, яке серйозне і стурбоване в неї обличчя, Сен-Клер голосно засміявся.

– їй-право, сестрице, ви забагато хочете. Не зовсім чесні! Наче можна сподіватися від них чесності! Ну звісно, що нечесні! Та й з чого б їм бути чесними? Звідки б воно в них узялося?

– Чого ж ви не навчаєте їх?

– Навчати? Дурниці! Чого я, по-вашому, маю їх навчати? Оце-то знайшли вчителя! Що ж до Марі, то дайте їй тільки волю, і вона вам заб’є на смерть цілу плантацію негрів – її на це вистачить, будьте певні, —але шахрувати їх однаково не відучить.

– Невже серед них зовсім нема чесних?

– Трапляються зрідка такі безхитрі, правдиві й вірні від природи, що їх не зіб’є з пуття жоден лихий вплив. Та загалом негритянські діти змалечку починають тямити, що сягнути чогось вони зможуть тільки хитрощами. Інших способів для них нема – ні в стосунках з батьками, ні з господинею, ні з малими паничами, з якими вони разом зростають. Хитрощі й двоєдушність помалу стають у них життєвим звичаєм, другою натурою. То де там сподіватися від них чогось іншого. І карати їх за це не годиться. Що ж до чесності,

то я навіть не уявляю собі, як вони можуть бути чесними. Такі, як наш Том, це просто чудо!

– Який жах! – мовила міс Офелія. – Невже вам не соромно за себе?

– Не знаю, чи соромно. Нас таких чимала громада, – відказав Сен-Клер. – Погляньте ви на вищих і нижчих у цілому світі – скрізь однакова картина. Нижчі верстви оддають і тіло своє і душу на пожиток вищим. Те саме і в Англії, те саме й повсюди… А ось і дзвоник! Тож забудьмо на час про наші суперечності й ходім, сестрице, обідати.

Після обіду міс Офелія саме була в кухні, коли хтось із чорної малечі гукнув:

– О, тітка Прю іде й бурчить, як завжди!

До кухні зайшла висока й кощава темношкіра жінка. На голові вона несла кошик з гарячими булками та хлібцями.

– А, це ти, Прю? – озвалася до неї Діна.

Обличчя Прю було похмуре, голос грубий і сердитий. Вона поставила кошик на підлогу, сіла навпочіпки і, впершись ліктями в коліна, промовила:

– Ох, краще б я вже сконала!

– Чому ви хочете померти? – спитала міс Офелія.

– Скінчились би тоді мої муки, – хрипло відказала жінка, не зводячи очей від підлоги.

– А навіщо ж ти напиваєшся, Прю, і сама собі робиш шкоду? – обізвалася чепурна покоївка з квартеронок, побризкуючи кораловими сережками.

Жінка спідлоба зиркнула на неї.

– Постривай, може, й сама колись така будеш. Отоді подивлюсь я на тебе! Радітимеш, як і я, краплині того зілля, аби тільки забути своє горе!

– Ану, Прю, – мовила Діна, показуй свої хлібці. Осьде й пані тут, вона заплатить.

Міс Офелія відібрала два десятки хлібців.

– Квитки отам на верхній полиці, в щербатому глечику, – сказала Діна. – Полізь, Джейку, дістань.

– Квитки… Які ще квитки? – спитала міс Офелія.

– Ми купуємо квитки в її хазяїна, а вона дає нам за них хліб.)

– А коли я вертаюся, хазяїн лічить квитки й гроші, і як чогось там недолічиться, то б’є мене смертним боєм.

– Так тобі й треба, – мовила Джейн, ота метка покоївка. – Ти ж береш його гроші й пропиваєш. Оце таке вона робить, пані.

– І завжди так робитиму. Інакше жити я не можу. А ото хильну та й забуваю своє горе.

– Це дуже погано й нерозумно, – сказала міс Офелія, – красти в хазяїна гроші й втрачати людську подобу.

– Може й так, пані. Та я однаково це робитиму, от робитиму – і край! Ох, сконати б мені швидше! Сконати й позбутися всіх мук…

Стара жінка важко підвелася й знову поставила на голову свій кошик, та, перше ніж вийти за двері, вона окинула поглядом молоду квартеронку, що й досі стояла, граючись своїми сережками.

– Думаєш, така вже ти краля з цими брязкальцями? Радієш, трусиш кучерями й позираєш на всіх, мов яка цяця. Та дарма, ось доживеш колись і станеш така ж стара, злиденна й немічна, як і я. А нехай би таки стала! Отоді побачимо, чи ти не питимеш. Питимеш, іще й як! Геть зіп’єшся. Та й по заслузі, отак-то!..

І, злісно гмукнувши, вона вийшла з кухні.

– Ач, стара потвора! – мовив Адольф, що прийшов по воду господареві для гоління. – Якби я був її хазяїном, я б ще дужче її лупцював.

– Куди вже там дужче, – заперечила Діна. – В неї і так уся спина розмальована, аж плаття застебнути не можна.

Як на мене, то таких низьких істот не слід би й пускати в порядні доми, – сказала міс Джейн. – Як ви гадаєте, містере Сен-Клер? – грайливо повела вона голівкою в бік Адольфа. Треба сказати, що, привласнюючи різні речі господаря, Адольф прибрав собі і його ім’я; отож серед кольорових жителів Нового Орлеана він був відомий як містер Сен-Клер.

– Цілком з вами згоден, міс Бенуар, – відказав Адольф.

Бенуар було дівоче прізвище Марі Сен-Клер, а Джейн належала їй.

– Дозвольте вас запитати, міс Бенуар, чи не до сьогоднішнього балу на вас ці сережки? Вони просто чарівні!

– Мені аж дивно, містере Сен-Клер, які ви всі, чоловіки, нескромні! – сказала Джейн, труснувши своєю гарненькою голівкою, так що сережки знов забряжчали. – От не танцюватиму з вами сьогодні цілий вечір, коли будете ще про щось питатися!

– Ой, та невже ж ви така жорстока? А я саме хотів спитати, чи будете ви сьогодні в своїй рожевій сукні, – не вгавав Адольф.

– Про що це ви тут? – запитала гарненька і жвава квартеронка Роза, збігаючи східцями до кухні.

– Цей містер Сен-Клер такий нескромний!

– Слово честі, ні, – мовив Адольф. – Ось нехай і міс Роза скаже.

– Я знаю, який він зухвалець, – сказала Роза, сердито стрельнувши оченятами на Адольфа. – Він так мене завжди дратує!

– О дами, дами, моє серце напевне розірветься між вас двох! – промовив Адольф. – Одного ранку мене знайдуть на ліжку мертвого, і винні в тому будете ви.

– Ви тільки послухайте, що каже це жахливе створіння! – вигукнули обидві дами, заходячись сміхом.

– Ану вимітайтеся звідси, ви! Нема чого тут мені під ногами крутитись і дурниці плескати, – обізвалася Діна.

– Тітка Діна того така сердита, що не може піти на бал, – зауважила Роза.

– Ні до чого мені ваші мулатські бали, – сказала Діна. – Вихиляєтесь там одне перед одним і вдаєте з себе білих. А насправді, ви такі самі негритянки, як я.

– Тітка Діна щодня мастить помадою свої шорсткі крутики, щоб вони випростались, – мовила Джейн.

– А вони однаково крутики, – докинула Роза, зловтішно труснувши своїми шовковистими кучерями.

– Хоч крутики, хоч патли – чи не те саме волосся– озвалася Діна. – А ось нехай би хазяйка сказала, хто з нас більшого вартий – дві отакі, як ви, чи одна я. Ану забирайтеся звідси, панство задрипане, не муляйте мені очі!

Тут розмову перервало втручання одразу з двох боків. Зі сходів долинув невдоволений голос Сен-Клера, що запитав Адольфа, чи не думає він там ночувати з водою для гоління. Водночас із їдальні вийшла міс Офелія і сказала:

– Джейн, Розо, чого це ви тут байдикуєте? Ану йдіть на місце та беріться до шитва!

Тим часом наш приятель Том, що був у кухні при розмові із старою пекаревою служницею, вийшов слідом за нею на вулицю. Він бачив, як вона почвалала геть, тихо стогнучи за кожним кроком. Зрештою вона поставила свій кошик на якийсь ганок і взялася поправляти стару вицвілу шаль, що була в неї на плечах.

– Давай я трохи понесу твій кошик, – співчутливо сказав Том.

– Чого б то? – озвалася жінка. – Не треба мені твоєї допомоги.

– Ти начебто хвора або щось із тобою не гаразд, – мовив Том.

– Ніяка я не хвора, – відрубала жінка.

– Якби я міг, – сказав Том, значливо дивлячись на неї, – якби я тільки міг тебе переконати щоб ти покинула пити. Хіба ти не знаєш, що це неминуча погибель?

– Я знаю, мені однаково горіти в пеклі, – понуро відказала жінка. – То нема чого про це балакати. Я бридка и погана, отож і втраплю прямісінько в пекло. Ой, тільки швидше б уже!

Том аж здригнувся від тих страшних слів, промовлених з похмурою пристрастю.

– Бідолашна! – мовив він. – А звідки ти родом?

– З Кентуккі. Тамтешній хазяїн тримав мене, щоб я родила й вигодовувала дітей, а коли вони трохи підростали, продавав їх. А тоді й мене продав торговцеві, а той перепродав теперішньому хазяїну.

– А чого ти стала так багато пити?

– Щоб приспати своє горе. Уже тут я народила ще одну дитину й думала, ще? сама її зрощу, бо мій хазяїн не торгує людьми. Яке було миле дитинча! Попервах і хазяйці воно начебто полюбилося, бо ніколи не кричало й було гарне та пухкеньке. А потім хазяйка заслабла, і я її доглядала й теж заразилася лихоманкою, і в мене пропало молоко. Дитина почала сохнути, а хазяйка й слухати не хотіла, щоб купити їй молока. Казала, що я любісінько можу годувати її тим, що їдять усі. А дитинча все сохло й кричало, кричало день і ніч, аж поки стало мов трісочка, і хазяйка від нього зовсім очманіла й казала, що то просто напасті. Казала, нехай би воно швидше померло, й не дозволяла мені бути при ньому ночами, бо, мовляв, через нього я не сплю й від того стаю ні на що не годна. Вона звеліла мені ночувати в її кімнаті, а дитинча я мусила залишати в комірчині на горищі, і одної ночі воно задихнулось там од крику, на смерть задихнулось От відтоді я й п’ю, бо той крик дотепер лящить у мене в вухах! П’ю і завжди питиму! Хазяїн каже, що буду я горіти за це в пеклі, а я йому – що мені вже й тут справжнісіньке пекло!

Вона знов застогнала, підняла на голову свій кошик і понуро почвалала геть.

Засмучений Том рушив назад. У дворі він побачив маленьку Єву. На голові в неї був вінок з тубероз, очі радісно блищали.

– А, Томе! От добре, що ти прийшов! Тато дозволив, щоб ти запріг коників і покатав мене в новій колясці, – мовила вона, схопивши його за руку. – Ой, що це з тобою, Томе? Ти такий невеселий…

– Не гаразд мені, панночко Єво, – сумно відказав Том. – Але коників я зараз запряжу.

– Ні, скажи мені, Томе, що таке. Я бачила, ти розмовляв із сердитою старою Прю.

Том простими й зворушливими словами розповів їй історію старої жінки. Єва не скрикнула, не здивувалась, не заплакала, як то зробила б інша дитина. Вона лиш поблідла на личку, і очі їй затьмарила глибока тінь. Згорнувши руки на грудях, дівчинка тяжко зітхнула.