Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 28 страниц)

– Не знаю, як вам і дякувати, – зворушено мовила Еліза.

– Та пусте, нема за що, – відказав чоловік. – Нічого я такого не зробив.

– І дуже вас прошу, пане, не кажіть про мене нікому!

– Як тобі не сором, дівчино! За кого ти мене маєш? Певно, що не скажу, – відповів чоловік. – А тепер іди собі. Ти славна, розумна дівчина. Так, ти заслужила свою волю, отож матимеш її.

Еліза притиснула до грудей дитину і швидкою впевненою ходою рушила вперед. Чоловік стояв і дивився їй услід.

– Певно, Шелбі сказав би, що сусідові так чинити негоже, але що я мав діяти? – мовив він сам до себе. – Ну, то нехай і він одплатить мені тим самим, як застукає десь котру з моїх негритянок. Не можу я бачити, як тих нещасних переслідують з хортами, а вже щоб цькувати їх самому, то нізащо в світі. Та й з якої б то речі я мав ловити чужих невільників?..

Отак міркував собі той небагатий і простосердий кентуккієць, що не дуже знався на законах своєї країни і через те вчинив так, як підказало йому сумління. Коли б він був багатший та освіченіший, то, мабуть, вчинив би інакше.

Тим часом Гейлі, зовсім ошелешений, спостерігав сю ту сцену, аж поки Еліза зникла з очей на високому протилежному березі. Тоді він обернувся і запитливо подивився на Сема й Енді.

– Оце тобі маєш! – мовив Сем.

– Не дівка, а справжній гаспид, – сказав Гейлі.

– Стрибала, мов та дика кішка!

– Та вже ж, – пробурмотів Сем, чухаючи потилицю. – Надіюсь, пан не загадає і нам пуститися тою дорогою. Бо, як правду казати, мені воно не світить, аж ніяк! – І Сем голосно пирхнув.

– То ти ще й смієшся! – гримнув на нього торговець.

– Нехай пан мені дарує, бо несила вже терпіти, – озвався Сем, даючи нарешті волю довго тамованому захвату. – Вона ж так кумедно стрибала по тих крижинах– плиг!… скік!.. А крига – хрясь! А вона знову– плиг!.. льоп!.. Ото була чудасія!

І Сем з Енді зареготали так, що їм аж сльози з очей покотилися.

– Ось ви мені зараз на кутні засмієтеся! – люто вигукнув торговець, заміряючись на них гарапником.

Та вони спритно ухилилися, з криком збігли нагору і, перш ніж Гейлі кинувся за ними, скочили на коней.

– Бувайте здорові, ласкавий пане! – дуже поважно промовив Сем. – Мабуть, хазяйка вже хтозна-як тривожиться за Джеррі. А панові Гейлі ми однаково більше не потрібні. Хазяйка не подарувала б нам, коли б ми погнали наших коней на отой місток, яким подалася Ліззі!

Він жартівливо тицьнув Енді в бік, і обидва швидко поскакали геть; лиш перекоти їхнього сміху долинули здаля за вітром.

Розділ VIII
Втеча

Коли Еліза скінчила свій одчайдушний перехід через річку, надворі вже смерклось. Огорнута сірою надвечірньою імлою, що поволі здіймалася знад води, вона зникла на високому березі, і бурхливий потік, захряслий крижаними брилами, надійно заступив дорогу її переслідувачам. Отож розлюченому Гейлі довелось повернутися до прибережного зайду, щоб розміркувати, як йому діяти далі. Господиня відчинила перед ним двері до невеличкої вітальні з грубим килимком на підлозі, де стояв стіл, засланий лискучою чорною клейонкою, і кілька дерев’яних стільців з високими спинками. Камінну полицю, під якою ледь жевріло курне вогнище, прикрашали яскраво розмальовані гіпсові фігурки. Перед каміном незграбно тулився довгий твердий ослін, і Гейлі важко сів на нього, заглиблений у свої невеселі думи про марність людських сподівань та зрадливість долі.

– І на якого біса мені здався той малий шмаркач! – промовив він сам до себе. – Оце вскочив я в халепу, хай йому абищо!..

І, щоб дати якусь полегкість душі, він заходився обкладати себе такою вигадливою лайкою, що ми, хоч і маємо всі підстави вважати ті вислови за цілком справедливі, змушені випустити їх з міркувань пристойності.

Раптом увагу Гейлі привернув гучний та різкий чоловічий голос. Він належав прибульцеві, що, як видно, саме злазив з коня перед дверима заїзду. Гейлі метнувся до вікна.

– Побий мене грім! Та й недарма ж люди вірять у провидіння! – зраділо вигукнув він. – Це ж не хто інший, як Том Локер!

Гейлі швидко подався за двері.

Біля прилавка в кутку великої кімнати стояв міцно збитий, кремезний чолов’яга, на всі шість футів заввишки та й завширшки чималий. На ньому була куртка з буйволячої шкури, вивернутої шерстю назовні, що надавала йому дикого й страхітливого вигляду, цілком відповідного до всієї його подоби. Кожна риса його грубого обличчя виказувала в ньому людину до краю брутальну й жорстоку. Якщо читач здатен уявити собі величезного бульдога, що розгулює на двох ногах у куртці та капелюсі, він матиме точне зображення цього чоловіка.

3 ним був подорожній товариш, що мало не з усіх поглядів являв собою цілковиту його протилежність.

Той низенький на зріст хирлявий чоловічок, верткий і вкрадливий у поводженні, наче кіт, мав пронизуваті чорні очиці, що немовби весь час пантрували мишу, та й з дрібного його обличчя ні на мить не сходив сторожкий вираз. Його довгий тонкий ніс випинався так, ніби хотів доскіпатись до основ усього сущого, ріденьке чорне волосся було гладенько прилизане, а всі рухи й манери свідчили про хитру та помірковану вдачу.

Височенний здоровань налив собі півсклянки віскі і, ні слова не кажучи, вихилив за одним духом. Його хирлявий супутник звівся навшпиньки, покрутив головою, неначе принюхувався до пляшок, що рядком стояли на прилавку, і аж тоді, по доброму роздумі, тоненьким тремтливим голосом замовив собі м’ятної настоянки.

Коли йому подали склянку, він пильно обдивився її, видимо вдоволений своїм вибором, а тоді взявся помалу, не кваплячись, сьорбати напій.

– Ну хто б міг подумати, що мені так пощастить!

Гей, Локере, як ся маєш? – обізвався Гейлі, виходячи наперед і простягаючи руку здорованеві.

– Сто чортів! – почув він ґречну відповідь. – Яким вітром тебе сюди занесло, Гейлі?

Чоловічок із сторожкими очицями – його звали Меркс – ураз облишив своє питво і, витягши шию з цікавістю втупив очі у нову людину, як ото, бува, кіт не зводить погляду з сухого листочка, що стріпується од вітру, або ще з якоїсь уявної здобичі.

Слухай, Томе, це ж просто щастя, що я тебе зустрів! Я вклепався в бісову халепу, і ти повинен мені допомогти.

– Та вже звісно! – буркнув його чемний приятель.

– Коли ти радий когось бачити, то вже так і знай, що тобі чогось треба. Ну, що там у тебе?

– А це з тобою приятель? – спитав Гейлі, недовірливо позирнувши на Меркса. – Чи, може, компаньйон?

– Еге ж, ти вгадав. Гей, Мерксе! Це той один, що ми з ним разом промишляли в Натчезі.

– Радий познайомитись, – озвався Меркс, простягаючи руку, довгу й кощаву, мов вороняча лапа. – То це ви і є містер Гейлі?

– Я самий, голубе, – відказав Гейлі.

–А тепер, панове, коли вже ми так щасливо зустрілись, ходімо в ту кімнату, і я вас трохи почастую. Гей ти, старий телепню! – гукнув він до чоловіка за прилавком. – Ану подай нам гарячої води, цукру, сигар і добрячу міру справжньог о питва, щоб було чим душу звеселити!

І ось уже у вітальні засвічено свічки, роздмухано вогонь у каміні, і вся доброчесна трійця сіла коло столу, заставленого згаданими вище речами, що сприяють приятельській балачці. і Гейлі заходився зворушливо розповідати про свою лиху пригоду. Локер замовк і слухав його з похмурою увагою. Меркс, що весь час заклопотано крутився на стільці, готуючи якийсь особливий, тільки йому відомий пунш, вряди-годи підводив голову од склянки й мало не тицяв своїм гострим носом і підборіддям у самісіньке обличчя Гейлі – так зацікавила його торговцева розповідь. А коли вона дійшла кінця, його, як видно, охопив справжній захват, бо плечі й боки в нього затрусились, а тонкі уста розтяглись у радісній усмішці.

– То виходить, вас пошили в дурні? – спитав він. – ; Хе-хе-хе! Оце-то штука!

– З цією бісовою дітворою в нашому ділі сама лиш морока, – скрушно мовив Гейлі. – От якби вивести таку породу жінок, що не вболівали б за своїх дітлахів! – сказав Меркс. – Як на мене, то це був би чи не найбільший новочасний здобуток. – І він перший тоненько засміявся з власного жарту.

– Атож, – озвався Гейлі.

– Не збагну я цього, та й годі. Як подумаєш, скільки клопоту вони мають з тією малечею, то їм би тільки радіти, що здихались її. Та де там! І чим нікчемніший той вилупок, чим більше з ним мороки, тим дужче вони за нього чіпляються.

– Ваша правда, містере Гейлі, – сказав Меркс. – Посуньте-но до мене воду… Атож, сер, усе; про що ви кажете, я не раз відчув на собі, та, мабуть, і кожен з нас це відчув. Було колись, як я ще торгував; купив я одну негритянку – гожу, при тілі, та й до роботи беручку. А в неї було дитинча, таке вже там нещасне – чи то воно горбате, чи то кривобоке, чи ще хтозна-яке. То я взяв та й віддав його одному чоловікові, щоб той спробував заробити на ньому хоч що-небудь, бо дістав же його задурно. Я й гадки не мав, що це їй дошкулить, та ви б побачили, яку бучу вона зчинила! І знаєте, я аж подумав тоді: чи не того вона так за ним побивається, що воно отаке кволе та немічне й ніколи не давало їй спокою? Вона ж не прикидалася, ні, – вона криком кричала, никала, мов та причинна, по всіх закутках, неначе зосталась одним-одна в світі. Ото була чудасія! Не збагнеш цих жінок, та й годі!

– Еге ж, отак і мені раз було, – обізвався Гейлі.

– Минулого літа купив я в пониззі Червоної річки молоду жінку з гарним на вигляд хлопчиськом. Очі в нього блищали не гірше за ваші. Та коли придивився, бачу – він сліпий. Геть сліпий, щоб я так жив! Ну, то я собі, звісно, розміркував, що треба б його швидше здихатись, та й без зайвих слів любісінько проміняв на барильце віскі. Пішли забрати його від матері, та де там! Вона як визвіриться – ну точнісінько тигриця. А ми ще не знялись тоді з якоря, і я не встиг закувати свій новий гурт. Отож вона плиг на паку бавовни, хап у котрогось матроса ножа, і от вірте мені на слові – в першу мить усі так і позадкували. Та потім вона побачила, що однаково нічого не вдіє, обернулася і шубовсть униз головою в річку разом зі своїм малим– тільки бульбашки за ними пішли.

– Тьху! – буркнув Том Локер, що слухав обидві історії, не приховуючи своєї зневаги.

– Дурні ви йолопи, ось що я вам скажу! Мої негритянки таких фіглів не виробляють, будьте певні!

– Справді? А як же ви з ними ладнаєте? – жваво спитав Меркс.

– Як ладнаю? А ось слухайте. Коли я купую негритянку з дитинчам і хочу те дитинча продати, я підступаю до неї, підношу їй до носа кулак і кажу. «Ось бачиш? Спробуй мені тільки писнути – і я геть розтовчу твою чорну пику! Щоб я не чув од тебе ані слова, ані звуку, – кажу я їй. – Твій вилупок належить мені, а не тобі, і що з ним буде, це тебе не обходить. Отож я продам його при першій же нагоді, а ти собі добре затям: якщо знімеш галас, я так тебе розцяцькую, аж не рада будеш, що й на світ народилася». Будьте певні, вони враз переконуються, що зі мною жарти погані, і мовчать, наче риби. А як котра й подасть голос, то тут уже… – І містер Локер так грюкнув кулаком по столу, що далі все було зрозуміле без слів.

– Оце, як то кажуть, наголосив, – мовив Меркс і, тицьнувши Гейлі в бік, знову тоненько засміявся. – Ну чи не штукар він, наш Том? Хе-хе-хе! Справді, Томе, ви таки здатні просвітлити їхні чорні голови. Вони у вас одразу починають тямити, що до чого. І коли ви, Томе, не сам люципер, то напевне його рідний брат.

Том вислухав цю похвалу з належною скромністю і прибрав такого люб’язного вигляду, на який був тільки здатен.

Тим часом Гейлі, поглинувши чималу частину з пляшки, Що була того вечора головною окрасою столу, раптом відчув, як у ньому прокидаються високі, благородні почуття, – за таких обставин це часом трапляється з поважними й розсудливими панами його породи.

– Слухай, Томе, – озвався він. – Я вже не раз казав тобі, що ти перебираєш міри. Ми ж часто балакали з тобою про всі ці речі ще в Натчезі, то чи не доводив я тобі завжди, що ми мали б аніскілечки не менший зиск і жилося б нам у цьому світі так само гарно, коли б ти був до них трохи добріший…

– Ти ба! – вигукнув Том. – Добріший!.. Облиш-но краще своє базікання, доки мене від нього не занудило, бо мені й без того щось не гаразд із шлунком, – і він вихилив півсклянки нерозведеного бредні.

– Ні, ти послухай, – невгавав Гейлі, випроставшись на стільці й підкріплюючи свої слова промовистими жестами. – Я завжди казав і тепер скажу, що в торгівлі для мене, як і для кожної людини, передусім і над усе стоїть зиск. Але Ж торгівля – це ще не все, і гроші теж не все, бо кожен з нас має і душу. Можете думати собі про мене що завгодно, але мені не байдуже, що з нею станеться. Чоловік я побожний, отож і розміркував собі так; ось зіб’ю я ще трохи грошенят, а тоді піду на спочинок і дбатиму про свою душу. Навіщо ж чинити більше лиха, аніж це мені потрібно? Як на мене, то це просто нерозсудливо.

– Дбатимеш про свою душу! – презирливо перекривив його Том. – Довгенько ж довелось би шукати тієї твоєї душі, тож не завдавай собі марної праці. Мабуть, і сам нечистий, коли перепустить тебе крізь густе сито, та й то не знайде її.

– Ну, от ти й розгнівався, Томе, – сказав Гейлі.

– Невже не можна побалакати по-людському, коли тобі бажають тільки добра?

– Заткни вже свою пельку, – сердито відрубав Том. – Можеш базікати собі все, що хочеш, та коли ти починаєш розводитись про душу, тут мені вже несила терпіти. Та й яка, врешті, між нами різниця? Чи ти справді маєш добріше серце або хоч якусь крихту жалю? Дідька лисого! То ніякий не жаль, а чистісінька підлота. Ти просто хочеш одурити диявола й порятувати свою шкуру. Я ж тебе знаю як облупленого! Уся твоя славлена побожність – просто шахрайство. Ціле життя давав векселі нечистому, а коли надходить час платити, думаєш відкрутитись од пекла. Тьху на тебе!

– Ну годі вам, панове, годі! Не можна ж так, їй-право! – втрутився до розмови Меркс. – Кожен міркує по-своєму. Містер Гейлі – чоловік безперечно достойний, він має свої принципи, і ви, Томе, маєте свої погляди, і вони теж гідні всілякої поваги. Отож зовсім ні до чого вам сваритися. Поговорімо краще про справи. То що, містере Гейлі, ви хочете, щоб ми спіймали вам ту дівчину?

– До неї мені байдуже, вона належить Шелбі. Мені потрібен тільки хлопчисько. Дурень я був, що купив це бісове мавпеня!

– Ти й без того дурень! – буркнув Том.

– Годі вам, Локере, не треба грубощів, – мовив до нього Меркс, облизнувши губи. – Ви ж бачите: містер Гейлі хоче дати нам непоганий заробіток. Сидіть собі тихенько, а я тим часом усе влаштую – на такі речі я мастак. То розкажіть нам про цю дівчину, містере Гейлі. Хто вона? Яка з себе?

– Ну… вона білолиця, гарна на вроду… добре вихована… Я давав за неї Шелбі вісімсот доларів або навіть і тисячу, та й то заробив би на цьому чимало,

– Білолиця, гарна на вроду, добре вихована… – проказав за ним Меркс, і його гострі очиці, довгий ніс і тонкі вуста враз пожвавішали, передчуваючи поживу. – Ви чуєте, Локере, дільце-то багатонадійне! Ми облагодим його на власну руку і спіймаємо їх обох. Малого, звісна річ, віддамо містерові Гейлі, а дівчину одвезем до Орлеана і хапнемо за неї грубі гроші. Як вам подобається такий план?

Том, що слухав його, роззявивши свого величезного рота, зненацька зімкнув важкі щелепи, немов собака, якому кинуто шмат м’яса, і, здавалося, став поволі перетравлювати ту ідею.

– Річ у тім, – мовив Меркс до Гейлі, колотячи ложечкою свій пунш, – що тут у нас по всіх прибережних містечках судді досить поступливі, і з ними неважко домовитись щодо будь-якої нашої справи. Томове діло – орудувати кулачиськами, а от коли доходить до присяги, тут уже з’являюсь я – убраний мов на весілля, в лискучих чоботях, усе найвищого ґатунку. Ви б тільки побачили, – провадив Меркс, аж сяючи від професійної гордості, – як гарно в мене виходить. Сьогодні я містер Твікем з Нового Орлеана, завтра – приїжджий плантатор з Перлової річки, де в мене роблять сімсот негрів. Минає кілька днів – і я вже далекий родич самого Генрі Клея ¹чи якийсь старий поміщик із Кентуккі. Кожен, знаєте, має свій хист. Наш Том, приміром, справжній герой у бійці чи ще якій колотнечі, а от збрехати він не здатний – нема в нього, бачте, такого хисту. Що ж до мене, то хотів би я подивитись на другого такого, що може присягнутися чим завгодно і в чім завгодно, дійти до суті будь-якої хитромудрої карлючки, обернути її собі на користь і виборсатись із будь-якої халепи! Нехай би хто спробував, де там! А от я пролізу скрізь, вужем прослизну, нехай би наші судді хоч які були доскіпливі. Часом мені навіть хочеться, щоб вони більше чіплялися, бо тоді було б куди приємніше їх ошукувати… якось потісніше, знаєте…

1 Клей, Генрі – американський державний діяч.

Та в цю мить Том Локер, що був, як, певно, вже помітив читач, досить забарний у думках та рухах, раптом перебив Меркса, грюкнувши своїм важким кулачиськом по столу так, що все на ньому аж забряжчало:

– Це діло! – вигукнув він.

– Та ну ж бо, Томе, зовсім ні до чого бити посуд, – мовив Меркс. – Та й кулаки вам ще знадобляться на інше.

– Але ж, панове, хіба й мені #е належить якась пайка з виторгу? – озвався Гейлі.

– Чи не досить буде того, що ми зловимо для тебе хлопчиська? – запитав Локер. – Чого ж тобі ще?

– А того, – відказав Гейлі, – що я даю вам добре заробити, і за де мені теж має щось перепасти. Ну, скажімо, десята частина чистого зиску, не беручи до уваги видатків.

– Он які – ревнув Локер і зі страшним прокльоном знову вгатив кулаком по столу. – Чи не казав я оце тільки, що знаю тебе, Дене Гейлі? Тож і не думай собі мене ошукати! Може, ти гадаєш, що ми з Мерксом полюємо на збіглих негрів з великої ласки до отаких, панів, як ти, за саме спасибі? А дзуськи! Дівка буде наша, і ти краще помовч, бо й незчуєшся, як ми заберем собі їх обох, і ніхто нам у цьому не завадить. Чи не ти сам навів нас на слід? Отож, як на мене, тепер і ти, і ми вільні діяти на власну руку. Та коли б ти або той Шелбі думали пуститися за нами – гай-гай, тільки ви нас і бачили! Шукайте тоді вітра в полі.

– Ну гаразд, нехай уже так, – мовив переляканий Гейлі.

– Ви тільки зловіть мені хлопчиська, ото й досить. Ти ж бо завжди чинив зі мною почесному, Томе, ніколи не порушував свого слова.

– І ти це добре знаєш, – відказав Том. – Я не вдаю з себе святенника, але в ділі не збрешу самому дияволові. Коли я вже щось пообіцяв, то од свого слова не відступлюся, і ти таки знаєш це, Дене Гейлі!

– Ну звісно, звісно, Томе, я ж саме так і кажу, – квапливо погодився Гейлі.

– Ти тільки пообіцяй, що десь за тиждень віддаси мені хлопчиська, в будь-кому місці, де сам схочеш, і нічого мені більше не треба.

– Зате мені треба, – мовив Том. – Недарма ж я був твоїм компаньйоном у Натчезі. Дечого я таки від тебе навчився, і тепер ніде свого не впущу. Ану викладай мені зараз же півсотні доларів, а ні – то я й пальцем для тебе не кивну. Знаємо вас таких!

– Таж у тебе в руках певне діло, що дасть тисячу або й півтори чистого зиску Слухай, Томе, це ж просто смішно, – відказав Гейлі.

– Еге, а ти гадаєш, що ми не маємо іншої роботи? Та її в нас на добрих п’ять тижнів наперед. Ти хочеш, щоб ми все кинули й гасали по хащах за тою твоєю дівкою та її щеням. Гаразд, а що, як ми її не спіймаємо? Адже зловити жінку не легше, ніж самого диявола. Що тоді? Чи заплатиш ти нам хоч цент, га? Атож, хотів би я подивитись, як ти заплатиш! Ні, так діла не буде! Жени півсотні – і край. Якщо ми досягнем свого і воно нам оплатиться, я тобі потім їх віддам. А ні – то залишаться нам за клопіт. Хіба це не почесному, га, Мерксе?

– Та певне ж, певне, – примирливо сказав Меркс– Це всього лиш невеличка запорука… хе-хе-хе!.. Ми, знаєте, любимо, щоб усе було по закону. Отож треба домовитись по-доброму, по-мирному. А Том приставить вам хлопчину куди ви скажете. Правда ж, Томе?

– Якщо я зловлю цього вилупка, то відвезу його до Цінціннаті й залишу в старої тітки Белчер, що живе біля пристані, – відказав Локер.

Меркс дістав з кишені засмальцьований записник, витяг звідти довгий аркушик паперу і, втупивши в нього свої гострі чорні очиці, став упівголоса читати:

«Бернс, округа Шелбі… хлопець Джім – триста доларів за живого чи мертвого… Подружжя Едвардсів, Дік і Люсі, – шістсот доларів… Негритянка Поллі з двома дітьми – шістсот доларів за неї чи за її голову…» Це я переглядаю наші справи, щоб побачити, чи вигідно нам братися до вашої, – пояснив він по паузі.

– Слухайте, Локере, а за цими треба б направити Адамса і Спрінгера, бо й так уже скільки часу минуло.

– Вони надто дорого злуплять, – озвався Том.

– Я сам усе залагоджу. Вони в нашому ділі ще зелені, тож мусять брати дешевше, – сказав Меркс, переглядаючи далі свій список. – Ці три справи неважкі, бо треба лиш застрелити втікачів або присягнутися, що їх застрелено. За це вони багато не заправлять. Ну, а решту, – докінчив він, згортаючи папірець, – можна відкласти на потім… А тепер нам треба з’ясувати деякі деталі. То ви кажете, містере Гейлі, самі бачили, як та дівчина вибралась на берег?

– Авжеж. Не гірше, ніж оце вас бачу.

– І того чоловіка, що допоміг їй зійти нагору?

– Атож, і його.

– Схоже на те, – мовив Меркс, – що десь вона там і сховалася. Але де – от у чім річ. Що ви на це скажете, Томе?

– Треба сьогодні ж переправитись через річку, ось що я скажу, – відповів Том.

– Але ж ніде нема жодного човна, – заперечив Меркс. – Та й крига суне мов скажена. Це ж, мабуть, небезпечно, Томе?

– А мені до того байдуже. Треба – то треба, – рішуче відказав Том.

– От біда, – занепокоєно мовив Меркс. – Усе воно так, але ж… – І, підійшовши до вікна, додав: – Онде й темно, як у погребі, а до того ж, Томе…

– Одне слово, дрижаки беруть, га, Мерксе? Та нічого не можу зарадити, доведеться вам таки їхати. Чи, може, ви воліли б вилежуватись тут ще кілька днів, поки та дівка добудеться до Сандаскі ¹, а тоді вже.

1 Сандаскі – містечко на кордоні з Канадою.

– Та ні, я анітрохи не боюся, – відказав Меркс. – От тільки…

– Що «тільки»?

– Ну, човна ж нема. Ви й самі знаєте.

– Я чув, тутешня хазяйка казала, що ввечері має прийти якийсь чоловік і поїхати човном через річку. Отож будь що буде, а ми мусимо їхати з ним.

– Собаки у вас, сподіваюся, добрі? – запитав Гейлі.

– Чудові, – сказав Меркс. – Та що з того? Адже ж ви не маєте жодної її речі, щоб дати їм понюхати.

– Ото ж бо й воно, що маю! – переможно вигукнув Гейлі. – Осьде шаль, вона покинула її на ліжку, коли тікала. І капор теж забула.

– Пощастило нам, – сказав Локер. – Ану давай їх сюди.

– Тільки б собаки не пошматували її, як наскочать зненацька, – мовив Гейлі.

– Ваша правда, – озвався Меркс. – Було якось, що наші хорти мало не на шмаття подерли одного негра,) доки ми підбігли їх відігнати.

– То й я кажу, що коли товар цінується за вроду, собаки не годяться, – докинув Гейлі.

– Атож, – підтакнув Меркс. – Та й якщо вона сховалася десь у домі, вони теж ні до чого. І взагалі тут, у північних штатах, від собак мало користі. Той негр підсяде собі на якогось воза, і шукай тоді його сліду. Собаки придатні лиш у пониззі, на плантаціях, де збіглим „і неграм ніхто не допомагає і вони мусять скрадатися самотужки.

– Ну от, – сказав Локер, що ходив до прилавка довідатись про перевіз. – Кажуть, той човняр уже тут. Ходімо, Мерксе!

Згаданий пан скрушно повів очима по затишній кімнаті, з якої мусив іти, одначе слухняно підвівся. Вони перемовились кількома словами щодо подальшого, і Гейлі з видимою неохотою віддав Томові п’ятдесят доларів. Після того доброчесна трійця розпрощалася.

Тим часом як у заїзді відбувалась описана сцена, Сем і Енді, щасливі по саме нікуди, простували собі додому.

Сем аж не тямився з захвату і виявляв свої розбурхані почуття найнеймовірнішими викриками та погуками, чудернацькими гримасами та конвульсивними порухами всього тіла. Раз у раз він перевертався на коні задом наперед, обличчям до хвоста, тоді, щодуху зикнувши, за одним махом знову сідав як слід і, прибравши поважного виразу, починав вичитувати Енді за те, що він сміється і дуріє. Потім, ляснувши себе по боках, знову заходився буйним реготом, та так, що аж дзвенів старий гай, яким вони проїжджали. Однак за всіма тими штуками він не забував чимдуж поганяти коней, аж поки десь над одинадцяту годину їхні копита зацокотіли по жорстві біля дому.

Місіс Шелбі вибігла на веранду.

– Це ти, Семе? Ну, як вони там?

– Містер Гейлі спочиває у заїзді. Він страх як натомився, пані.

– А Еліза, Семе, як вона?

– Ну, вона вже ген по той бік. Сказати б, у землі обітованій.

Як, Семе? Що ти хочеш цим сказати? – вигукнула місіс Шелбі. їй аж дух перебило, і вона мало не втратила притомність, подумавши про те, що можуть означати ці слова.

– То оце ж я й кажу, пані. Ліззі перейшла через річку до Огайо, та ще й так знаменито, наче хто її на крилах переніс.

– Іди-но сюди, Семе, – покликав його містер Шелбі, що вийшов на веранду слідом за дружиною. – Іди й розкажи своїй господині все, що вона хоче знати. Ну годі-бо, Емілі, ходім, – мовив він, обіймаючи її за плечі. – Ти змерзла і вся тремтиш. Надто вже ти за неї вболіваєш.

– Надто вболіваю! Хіба ж я сама не жінка, не мати? На кому ж, як не на нас, лежить відповідальність за нещасну дівчину? Ми ж самі взяли гріх на душу!

– Який гріх, Емілі? Ти ж добре знаєш, що нас примусили обставини.

– А проте мене все одно гризе відчуття провини, – мовила місіс Шелбі. – І ніякими доказами його не вгамувати.

– Гей, Енді! Ану ворушися ти, негре! – гукнув Сем біля веранди. – Одведеш коней до стайні. Хіба не чув, що мене хазяїн кличе?

За хвилю Сем з’явився у дверях вітальні, тримаючи в руці своє пальмове листя.

– Ну, Семе, розкажи нам про все до ладу, – звелів містер Шелбі. – Де Еліза, ти знаєш?

– Еге ж, пане, я оцими власними очима бачив, як вона перейшла річку по пливучій кризі. Ще й як перейшла! То було справжнє чудо. А тоді якийсь чоловік на тому березі допоміг їй вилізти схилом, і вона зникла в тумані.

– Щось не дуже мені віриться в це твоє чудо, Семе.

Перейти річку по пливучій кризі – не така проста штука, – сказав містер Шелбі.

– Де ж би то проста! Нікому б нізащо не перейти, коли б не щаслива доля, – відказав Сем. – Ось ви послухайте, як воно все було. Під’їжджаємо ми, значить, до заїзду, що на березі річки, – цебто, містер Гейлі і ми з Енді. Я собі їхав трохи попереду, бо так мені кортіло спіймати Ліззі, що аж несила було терпіти. Ну от, під’їжджаю я до вікна, аж зирк – а вона там, стоїть уся як є на видноті. А за мною ж ті двоє тягнуться слідком.

То я тут шурх – і загубив свого бриля, а тоді й вереснув страшним голосом, так що й мрець на ноги схопився б. Ну, Ліззі, звісно, почула та й шасть од вікна, доки містер Гейлі до дверей проїдав. А тоді, скажу я вам, вона як дасть ходу в бічні двері та гайда до річки, а містер Гейлі як побачить її, як закричить ґвалт, і ми всі троє —він, я і Енді – ну за нею! Вона на берег – а там вода буяє футів на десять ушир, а далі крижини величезні сторчака пливуть, наче острови які. Ото біжимо ми за нею, а я собі думаю: ось зараз він її вхопить! Аж тут вона як заверещить, що я зроду такого не чув, а тоді плиг – і враз через ту воду й перелетіла, просто на крижину А далі ну зойкати та стрибати! Крига – хрясь! лясь! лусь! А вона знай собі скаче, чистісінько мов та олениця! Їй богу, то не дівчина, а просто вихор якийсь, ось що я вам направду скажу.

Місіс Шелбі, побліднувши від збудження, мовчки слухала Семову розповідь.

– Яке щастя, що вона жива! – озвалась вона. —

Але де ж то вона тепер, бідолашна дитина?

– Доля її не зрадить, – сказав Сем, промовисто зводячи очі до неба. – Це ж напевне сама доля її порятувала. Недарма наша пані завжди нам кажуть: як доля судила, так воно й буде. Отож і сьогодні – коли б не напровадила мене доля, нашу Ліззі вже були б десять разів піймали. Хіба не я вранці пустив коней і ганявся за ними аж до обіду? А потім хіба не я завів містера Гейлі аж ген на п’ять миль від дороги? Якби не я, він здогнав би Ліззі, не гірш як собака єнота. А все воно з веління долі.

– То таке веління долі, що краще тобі його не слухатись, паничу Семе. Я не дозволю, щоб мої люди так поводилися з панами, – сказав містер Шелбі як міг найсуворіше за таких обставин. Та вдавати сердитого перед негром – однаково що перед дитиною: обоє підсвідомо відчувають, де справжній гнів, а де прикидання. Отож і Сем анітрохи не засмутивсь тією доганою, хоча винувато похнюпився і стояв, гірко скрививши уста, мов той розкаяний грішник.

– Пан каже правду… щиру правду. Я вчинив дуже погано, це вже як є. Звісно, що пан і пані не будуть такого попускати, я вже добре собі затямив. Одне тільки лихо – часом бідолашного негра, як оце я, аж муляв встругнути якусь капость, коли хтось починає отак викаблучуватись, як той містер Гейлі. Та й ніякий він зовсім не пан. Кожен, кого навчено, як мене, одразу це добачить.

– Ну гаразд, Семе, – мовила місіс Шелбі. – Тепер, коли ти збагнув свою провину, можеш іти й сказати тітоньці Хлої, щоб вона дала тобі тієї шинки, що лишилася сьогодні від обіду. Певне, ви з Енді добре зголодніли.

– Пані аж надто ласкава до нас, – відказав Сем і, квапливо вклонившись, зник за дверима.

Читач уже, мабуть, помітив з попереднього, що «панич Сем» мав природжений хист, який напевне довів би його до великих висот на політичній ниві: він умів скористатися з першої-ліпшої нагоди і обернути її на користь та славу собі. Отож, показавши у вітальні на втіху господарям свою доброчесність і покірливість, він заплюснув на голову своє пальмове листя і з хвацьким, безтурботним виглядом попростував у володіння тітоньки Хлої, сподіваючись добре похизуватися перед кухонною челяддю.

– Ну й заб’ю ж я зараз баки тим неграм! – мовив він сам до себе. – Ото вирячать очі, щоб я так жив!

Треба сказати, що найбільшою Семовою втіхою було супроводити господаря на всілякі політичні збори, де він, примостившись на огорожі чи видряпавшись на високе дерево, з видимим захватом прислухався до кожного слова, а потім, вернувшись до своїх темношкірих братів, збирав їх навколо себе і з кумедною поважністю й перебільшеним пафосом наслідував перед ними почутих красномовців. Часом до його зачудованих чорних слухачів приставали особи світлішого кольору і, на превелике Семове задоволення, також наставляли вуха, раз у раз посміхаючись та переморгуючись між собою. Одне слово, Сем мав себе за неабиякого оратора і ніколи не проминав нагоди попишатися своїми здібностями.

Між Семом і тітонькою Хлоєю уже здавна зайшло щось на зразок глухої ворожнечі, або ж, краще сказати, холодного відчуження. Одначе, простуючи цього разу до кухні, Сем справедливо розміркував, що там напевне є чим поживитись, і вирішив бути гранично миролюбним. Він чудово знав, що хоч «волю пані» й без того буде виконано неухильно, проте він вигадає куди більше, якщо це буде зроблено ще й з доброю охотою. Отож він з’явився перед очі тітоньки Хлої із зворушливо сумирним і покірливим виглядом людини, що зазнала тяжких злигоднів задля добра своїх знедолених братів, сказавши на додачу, що пані послала його до самої тітоньки Хлої, щоб вона підкріпила його шлунок та душу, і тим без-застережно визнавши її високу владу над кухонним світом та всім, що до нього належить.