Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 28 страниц)

Розділ XIX
Враження та висновки міс Офелії (продовження)

– Томе, не треба запрягати коників. Я не хочу кататися, – сказала вона.

– Чому, панночко Єво?

– Ці речі западають мені в серце, – мовила Єва. – Так, западають у серце, – серйозно проказала вона знов. – Я не хочу нікуди їхати, – і, повернувшись, пішла в дім.

Минуло кілька днів, і замість старої Прю хліб принесла інша жінка. Міс Офелія саме була в кухні.

– А що таке з Прю? – спитала Діна.

– Прю більше не ходитиме, – Загадково відказала жінка.

– Чому? – здивувалася Діна. – Померла вона, чи що?

– Ми не знаємо до пуття. Вона в коморі, – сказала жінка, позирнувши на міс Офелію.

Коли міс Офелія купила хлібців, Діна пройшла за жінкою до дверей.

– То що ж там усе-таки сталося з Прю? – запитала вона.

Жінці самій кортіло про все розповісти і, трохи повагавшись, вона тихо й таємниче промовила:

– Ну гаразд. Тільки ти нікому не кажи. Прю знову напилася, і її замкнули в коморі. Вона була там цілий день, а потім я чула, як вони казали, що її обсіли мухи і вона мертва!

Діна звела руки догори і, обернувшись, побачила поруч себе маленьку Єванжеліну. Великі, незбагненні очі дівчинки розширилися з жаху, щоки й уста побіліли.

– Ой лишенько! Панночка Єва зараз зомліє! І як це ми недогляділи, що вона таке почула? Ну й розгнівається ж її тато!

– Я не зомлію, Діно, – твердо мовила дівчинка. – І чому це мені не можна такого чути? Певне ж, слухати мені легше, ніж бідолашній Прю було мучитись.

– Ой, та що ви! Ця історія зовсім не для такої малої тендітної панночки, як ви. Ще, гляди, до смерті налякаєтесь!

Єва тяжко зітхнула й „повільно, зажурено побрела нагору.

Міс Офелія стривожено запитала Діну, що сказала їй пекарева служниця. Діна переповіла їй усе до слова, а Том додав до цього деякі подробиці, що їх вивідав у тієї ж таки жінки ще вранці.

– Обурлива історія! Жах та й годі! – вигукнула міс Офелія, заходячи до кімнати, де Сен-Клер лежав, читаючи газету.

– Ну, яке там ще неподобство скоїлось? – запитав він.

– Яке? А ось яке: замордували стару Прю! – відказала міс Офелія і детально переповіла йому все, що чула, особливо наголосивши найразючіші подробиці.

– Я так і думав, що колись цим скінчиться, – сказав Сен-Клер, знову беручись до газети.

– Ви так і думали! А ви не думаєте, що треба щось вдіяти? – спитала міс Офелія. – Невже у вас тут нема чиновників, що втручалися б у подібні справи?

– Заведено вважати, що в таких випадках найбільш зацікавленою особою є власник і що це досить надійна охорона. А коли людина сама волів знищувати свою власність, то я вже й не знаю, що тут можна вдіяти. Здається, та нещасна жінка була злодійка і п’яничка, отож навряд чи вдасться збудити до неї співчуття.

– Це ж нечувана жорстокість! Це просто жахливо, Огюстене!

– Люба сестрице, моєї вини тут нема, і зарадити цьому я теж нічого не можу, бо якби міг, то щось таки вдіяв би. Та коли низькі, бездушні люди чинять відповідно до своєї натури, що можна вдіяти? Вони повновладні господарі, свавільні деспоти. Втручатися в цю справу марно, нема такого закону, щоб хоч якось до неї прикласти. Найкраще заплющити очі й затулити вуха. Оце єдине, що нам лишається.

– Як ви можете заплющувати очі на таке злочинство?

– Люба моя сестрице, а чого ви сподіваєтесь? Адже цілий народ – принижений, темний і пасивний – беззастережно віддано під владу людям, анітрохи не кращим від більшості жителів нашого світу, людям безпорадним і нерозважливим, що не вміють навіть пильнувати власної вигоди. То що ж робити в такому оточенні людині благородній і чутливій, як не заплющувати очі й не придушувати порухи серця? Не можу ж я купувати кожного нещасного, якого десь побачу. Не можу й стати мандрівним лицарем і карати кожну несправедливість у цьому великому місті. Найбільше, що я можу, – це старатися не чинити несправедливості сам.

Вродливе обличчя Сен-Клера на мить потьмарила досада, але він зараз же весело усміхнувся і сказав:

– Та ну ж бо, сестрице, не дивіться на мене так грізно. Ви оце побачили краєчком ока лиш маленький зразок того, що так чи інакше діється в цілому світі. Якщо вдаватися в усі болі й кривди навколо, то й серця не вистачить. Це однаково, що надто пильно доскіпуватись до кожної дрібниці в Діниній кухні.

І, відкинувшись на канапі, Сен-Клер заглибився в газету.

Міс Офелія сіла й витягла своє плетиво. Вона сиділа, аж потемнівши з обурення, і ревно плела, та думки пекли її вогнем. Нарешті вона не витримала й заявила:

– Знаєте що, Огюстене, ви собі миріться з цим, коли хочете, а я не можу. Боронити такий лад просто ганебно – ось як я вважаю!

– Що таке? – спитав Сен-Клер, зводячи на неї очі. – А, ви знов про те саме?

– Я кажу, просто ганебно з вашого боку захищати такий лад! – промовила міс Офелія, ще дужче розпалюючись.

– З мого боку, голубонько? А хто вам сказав, що я його захищаю? – здивувався Сен-Клер.

– Звісно, що захищаєте, – всі ви, південці. А як ні, то чого ж ви тримаєте рабів?

– Невже ви така свята простота, що гадаєте, ніби ніхто в цьому світі ніколи не робить того, що вважає за несправедливе? Невже вам самій не трапляється чи не траплялося такого чинити?

– Коли й трапляється, я потім каюсь, – відказала міс Офелія, старанно орудуючи спицями.

– От і я теж, – докинув Сен-Клер, чистячи апельсин. – Я тільки те й роблю, що каюсь.

– Чому ж ви й далі чините погано?

– А ви, моя люба сестрице, ніколи не чинили погано після того, як покаялись?

– Хіба лиш тоді, коли було надто важко встояти проти спокуси, – сказала міс Офелія.

– Ну, то мені теж надто важко встояти, – мовив Сен-Клер. – У цьому-от і вся причина.

– Але я завжди постановляю собі ніколи більше не піддаватись і стараюся бути тверда.

– Е, я ось уже десять років таке собі постановляю, – мовив Сен-Клер, – та все ніяк не виходить. А ви вже позбулися всіх своїх вад, сестрице?

– Огюстене, – поважно відказала міс Офелія, відклавши своє плетиво, – мжливо, я заслуговую на те, щоб ви докоряли мені за мої вади. Я згодна, все, що ви кажете, цілком справедливе, і ніхто не знає моїх вад краще від мене самої. Та здається мені, що все-таки між нами є істотна різниця. Певне, я радніш дала б відтяти собі руку, аніж погодилась день у день чинити те, що я вважаю за погане.

– Та ну ж бо, сестрице, – сказав Сен-Клер, вмощуючись на підлозі й кладучи голову їй на коліна, – не беріть цього так близько до серця! Ви ж знаєте, я завжди був негідний і зухвалий хлопчисько. Просто я люблю дратувати вас, ото й тільки, – щоб побачити, як ви розпалюєтесь. Як на мене, ви до краю, до знемоги доброчинна особа. Таки доброчинна, що мені аж несила про це думати. #

– Це ж дуже серйозна розмова, друже мій Огюстен, – сказала міс Офелія, поклавши йому руку на чоло.

– Страшенно серйозна, – погодився Сен-Клер, – а я… а мене в таку спекоту просто нудить від серйозних розмов. Де ж би то заноситись у високі матерії, коли й від москітів спокою нема, і взагалі… О, ідея! – вигукнув він, ураз підводячись. – Тепер я розумію, чому північні народи доброчесніші від південних, – ось у чому вся штука.

– Ой Огюстене, який же ви пустомолот!

– Хіба? А втім, може й так. Одначе раз у житті я дозволю собі бути серйозним. Дайте мені лиш отой кошик з апельсинами, і я зроблю над собою таке зусилля… Отже, починаю, – мовив Сен-Клер, присуваючи до себе кошик. – Коли обставини змушують людину тримати в рабстві два-три десятки таких самих як вона, хробаків, повага до громадської думки вимагає…

– Щось я не бачу, щоб ви говорили Дуже серйозно, – обізвалася міс Офелія.

– Заждіть, я ж іще тільки почав. Ви слухайте, що буде далі. Коротко кажучи, сестрице, – мовив він, і його вродливе обличчя прибрало поважного й замисленого виразу, – як на мене, то про рабовласництво двох думок бути не може. Плантатори, що наживають на цьому грубі гроші, і священики, що всіляко догоджають плантаторам, і політичні діячі, що хочуть покласти його в основу свого урядування, – всі вони аж із шкури пнуться, аби лиш перекрутити правду, так що цілий світ з того дивується. Та все ж ні вони самі, ні хто інший у світі не вірить їхнім словам ані на крихту. Рабство йде від нечистого – ось у чім суть, і, по-моєму, це одна з найбільших його мерзот.

Міс Офелія перестала плести й вражено дивилася на нього, а Сен-Клер, явно потішений цим, провадив далі:

– Ви, як я бачу, вражені. Та вислухайте мене до кінця, і ви все зрозумієте. Що воно, зрештою, таке, це трикляте рабство? Відкиньмо всі прикраси й погляньмо в корінь, у самісіньку суть. То що ж ми побачимо? А ось що. Мій чорний брат темний і слабкий, а я розумний і сильний – отож мені можна привласнювати все, що він має, а йому давати лиш те, що мені непотрібне. Я ж бо вмію і можу це робити. Все, що для мене надто важке, брудне чи неприємне, я можу перекласти на нього. Я не люблю працювати – нехай працює чорний. Мені не хочеться пектись на сонці – нехай, печеться чорний. Нехай чорний заробляє гроші, а я витрачатиму їх на себе. Нехай чорний лягає в калюжу, а я перейду собі, мов по сухому. Все життя, аж до смерті, він мусить вдовольняти мою волю, а не свою власну. Ось що таке, по-моєму, рабство!..

Сен-Клер схопився з місця і, як завжди в хвилини збудження, квапливо заходив по кімнаті. Його вродливе, наче в грецької статуї, обличчя аж пашіло від надміру почуттів, а великі голубі очі палко зблискували. В нестямному запалі він щоразу вимахував руками. Міс Офелія ще ніколи не бачила його такого і сиділа, не озиваючись ані словом.

– Запевняю вас, – промовив Сен-Клер, раптом спинившись перед нею, – хоч воно й ні до чого про все це балакати, але запевняю вас, були хвилини, коли я думав: якби вся наша країна провалилася крізь землю, щоб світ не бачив більше цієї кривди та зла, я радо провалився б разом з нею. Подорожуючи пароплавами чи виїжджаючи десь у своїх справах, я часто думав про те, що за нашими законами кожен низький і грубий невіглас може мати необмежену владу над безліччю людей, досить лиш йому здобути грошей, щоб їх купити, а як він здобуде ті гроші – шахрайством, крадіжкою чи картярством, – то байдуже. І коли я бачив, як такі типи попихають беззахисними дітьми, молодими дівчатами й жінками, я ладен був проклясти і свою країну, і весь рід людський!

– Огюстене, Огюстене! – мовила міс Офелія. – Чи не доволі вже? Я ще зроду такого не чула, навіть у нас на Півночі.

– На Півночі! – проказав за нею Сен-Клер, раптом змінюючи тон і прибираючи свого звичайного безтурботного вигляду. – Ха! Та у вас же там на Півночі у всіх холодна кров. Ви собі завжди спокійні. Отож і проклинати нездатні так, як ми, коли вже нас допече до живого… А ось уже й до чаю дзвонять. Ходімо, і не кажіть тепер, що я ніколи в житті не розмовляв з вами серйозно.

За столом Марі згадала про історію з Прю.

– Певне, ви тепер вважатимете всіх нас за варварів, сестрице, – сказала вона.

– Я вважаю, що це варварський вчинок, – відказала міс Офелія, – але зовсім не думаю, що всі ви тут варвари.

– Повірте мені, – мовила Марі, – серед цього люду є такі, що з ними просто неможливо ладнати. Такі вони погані, що їм і жити ні до чого. Отож я не маю до них ані крихти співчуття. Коли б вони шанувались, такого не сталося б.

– Але ж, мамо, – обізвалася Єва, – бідолашна Прю була така нещасна! Вона й пити через те почала.

– Ет, дурниці! Нібито це її виправдує! Я й сама дуже часто буваю нещасна. Як на мене, – замислено мовила вона, – то я терплю такі тяжкі муки, яких їй і не снилося. Ні, все це від того, що вони такі погані. Деяких з них не приборкаєш і найсуворішим поводженням. Пригадую, у батька був один негр, такий ледачий, що аж з дому тікав, аби тільки не працювати. Втече ото й вештається довкола по болотах, крадіжки чинить і всіляке інше самовілля. Зловлять його, було, відшмагають, а йому хоч би що. А останній раз то вже поповзом утік, бо й ходити не міг, та так і сконав у болоті. І все те без ніякої причини, бо слугам у батька завжди жилося добре.

– А от я колись приборкав одного такого, – мовив Сен-Клер, – що його не міг приборкати жоден доглядач і жоден хазяїн.

– Ти? – здивувалася Марі. – Хотіла б я знати, коли це ти вчинив щось подібне.

– То був дуженний велетень, уроджений африканець, і він мав надзвичайно розвинену несвідому жагу до волі. Справжній африканський лев. ввали його Сціпіон. Ніхто не міг з ним нічого вдіяти, і його продавали з рук у руки, аж доки його купив мій брат Олфред, сподіваючись як-небудь укоськати. Та одного дня той збив з ніг доглядача, а сам утік на болота. Я тоді саме гостював у Олфреда, бо це вже було після того, як ми поділили спадщину. Олфред аж не тямився з люті, але я сказав йому, що він сам винен, і запропонував який завгодно заклад на те, що зможу приборкати того велета. Зрештою ми умовились, що коли я зловлю його, то можу взяти собі на спробу. І от ватага чоловік із шести-семи з рушницями й собаками вирушила на лови. А щоб ви знали, багато хто полює на людину з не меншим завзяттям, ніж на оленя, треба тільки звикнути. Сказати правду, я й сам був трохи запалився, хоч пристав до них лише як посередник, на той випадок, якщо його спіймають.

Аж ось собаки завалували, ми наддали ходу й нарешті погнали його. Він біг та стрибав, мов олень, і на якийсь час залишив вас далеко позаду, але кінець кінцем застряг у непрохідній хащі й тоді обернувся до нас лицем, щоб боронитись. І мушу вам сказати, що бився він з собаками прехоробро. Він розкидав їх на всі боки, а трьох убив на смерть голими кулаками. Та постріл з рушниці звалив його додолу, і він упав поранений, весь у крові, майже біля моїх ніг. Бідолаха подивився на мене, і в очах його були мужність і розпач водночас. Я відігнав собак, заступив дорогу ловцям і сказав, що він мій бранець. То було єдине, що я міг зробити, щоб вони в запалі перемоги не пристрілили його там-таки на місці. А оскільки я наполягав на нашій умові, то Олфред таки продав його мені. Отоді я й узявся до нього, і десь за два тижні він став у мене такий слухняний та сумирний, що аж любо глянути.

– То що ж ти все-таки йому робив? – запитала Марі.

– Та нічого особливого. Примістив у своїй кімнаті, загадай послати йому добру постіль, перев’язав рани й сам доглядав його, аж поки він знову звівся на ноги. А згодом виправив для нього визвільного листа й сказав, що він може йти собі куди хоче.

– І він пішов? – спитала міс Офелія.

– Ні. Цей нерозумник порвав листа й навідріз відмовився покинути мене. Ніколи я не мав такого хороброго, чесного й відданого слуги. Потім він багато років доглядав мою садибу на озері і там теж показав себе якнайкраще. Я втратив його за першої пошесті холери. Власне, він наклав життям задля мене. Я тоді захворів і мало не вмер. І от, коли всі з ляку повтікали хто куди, Сціпіон сам один ходив коло мене і надлюдськими зусиллями повернув мене до життя. Та одразу ж після того й сам, бідолаха, звалився, і ніщо не могло його врятувати. Ні за ким я так не жалів, як за ним.

Під час цієї розповіді Єва помалу підступала все ближче до батька. Уста її розтулилися, очі споважніли й захоплено розширились.

Коли Сен-Клер замовк, вона раптом обхопила його за шию і гірко, розпачливо заридала.

– Єво, доню моя, що з тобою таке? – запитував Сен-Клер, відчуваючи, як стрясається від ридань усе її тільце. – Цій дитині не можна слухати про такі речі, – додав він. – Надто вона нервова.

– Ні, тату, я не нервова, – озвалася Єва, враз опановуючи себе, з рішучістю, аж дивною в малій дитині. – Я не нервова, просто такі речі западають мені в серце.

– Як це розуміти, Єво?

– Я не можу тобі пояснити, тату. Оце я все думаю, думаю… Може, колись тобі розкажу.

– Ну гаразд, думай собі, люба, тільки не плач і не тривож свого тата, – мовив Сен-Клер. – А ось поглянь-но, який прегарний персик я для. тебе знайшов!

Єва взяла персик і усміхнулася, хоч кутики її уст і досі нервово посіпувались.

– Ходімо подивимось на золотих рибок, – сказав Сен-Клер, беручи її за руку й виводячи на веранду.

За кілька хвилин крізь шовкові завіси долинув веселий сміх: то Єва з батьком ганялись одне за одним по алеях і перекидалися трояндами.

Не вийшло б так, що за пригодами всіх цих високородних героїв ми занедбаємо нашого скромного приятеля Тома. Та коли читач разом з нами загляне до невеличкої комірчини над стайнею, він дізнається дещо про Томове життя.

То була досить пристойна кімнатка, в якій стояли ліжко, стілець і грубий столик. Перед цим-от столиком ми й бачимо Тома: він схилився над грифельною дошкою, заглиблений у якусь справу, що видимо потребує від нього чималого напруження думки.

А річ ось у чім. Томова туга за рідною домівкою стала така нестерпна, що він попросив у Єви аркуш писального паперу і, зібравши докупи всі свої мізерні знання з краснопису, набуті під керуванням панича Джорджа, поставив собі сміливу мету написати листа. Отож він і сидить тепер над грифельною дошкою, старанно виводячи чернетку. То для нього дуже клопітна робота, бо деякі літери він позабував, а ті, що пам’ятав, не знав до ладу, куди ставити. А поки він отак силкувався й зосереджено сопів, Єва легко, мов пташка, пурхнула на стілець позад нього й стала дивитись через його плече.

– Ой, дядечку Томе, які кумедні закарлюки ти вимальовуєш!

– Я пробую написати листа, панночко Єво, до своєї бідолашної старої та діточок, – сказав Том, потираючи долонею очі. – Та боюся, нічого з того не вийде.

– Якби ж то я могла допомогти тобі, Томе! Мене трохи вчили писати. Торік я знала всі літери, та, мабуть, уже забула.

Єва прихилилась до нього своєю золотистою голівкою, і вони взялися жваво обговорювати справу, обоє однаково поважні й однаково необізнані. Отак радячись між собою про кожне слово, вони трудилися над листом, аж поки він, як здавалось обом, став скидатися на справжнє письмо.

– А так, дядечку Томе, тепер уже справді гарно виходить, – сказала Єва, потішено роздивляючись листа. – Ото зрадіє твоя жінка і твої бідні діточки! Як це сумно, що тобі довелось їх покинути! Ось я попрошу тата, щоб він колись відпустив тебе до них.

– Пані казала, що одразу, як назбирає грошей, пришле за мене викуп, – озвався Том. – Гадаю, вона додержить слова, А панич Джордж пообіцяв, що сам приїде по мене, й дав мені на запоруку оцей долар.

І Том витяг з-під одежі свій дорогоцінний долар.

– О, тоді він напевне приїде! – мовила Єва. – Я така рада!

– Отож я й хотів послати їм листа, щоб вони знали, де я. Нехай би моя бідна Хлоя дізналась, як мені тут добре, бо вона ж так побивалася, сердешна!

– Ти тут, Томе? – почувся голос Сен-Клера, що саме ступив на поріг.

Том і Єва рвучко обернулися.

– Що де тут у вас? – запитав Сен-Клер, підходячи і дивлячись на грифельну дошку.

– Том пише листа, а я йому допомагаю, – відказала Єва. – Гарно виходить, правда ж?

– Не хочу вас обох засмучувати, – сказав Сен-Клер, – але краще б ти, Томе, попросив мене, щоб я сам написав тобі листа. Ось я вернуся з прогулянки й напишу.

– Йому треба написати про важливі речі, – мовила Єва. – Розумієш, тату, його хазяйка хоче прислати гроші, щоб викупити його. Вона сама йому сказала.

Сен-Клер подумав собі, що це, мабуть, одна з тих обіцянок, що їх дають слугам добродушні хазяї, щоб полегшити їм страждання від продажу, а самі й не думають справджувати навіяних у такий спосіб надій. Одначе він нічого не сказав з цього приводу, лише звелів Томові осідлати коней до прогулянки.

Того ж вечора Томів лист був належним чином написаний і віднесений на пошту.

Тим часом міс Офелія і далі вперто провадила свою лінію в господарстві. Уся челядь, починаючи від Діни й кінчаючи найменшим кухарчуком, однодушно визнала її «чудною» – це слівце південні слуги прикладають звичайно до тих панів, що не припали їм до душі.

Хатні аристократи, цебто Адольф, Джейн і Роза, погодились на тому, що вона зовсім не пані, – мовляв, справжні пані ніколи не працюють так, як зона, та й загалом і вигляд у неї не той. Просто дивно, казали вони, що така особа може бути родичкою Сен-Клерів.

Навіть Марі запевняла, що їй уже просто несила дивитися, як сестриця Офелія весь час щось робить. І як по правді, то бурхлива діяльність міс Офелії таки давала деякі підстави до тих нарікань. Від рана до темна вона шила, наживляла, стібала, та ще й з таким завзяттям, наче то була хтозна-яка нагальна справа. А коли смеркалось, відкладала шитво й тут-таки бралася до плетива, що його завжди мала напохваті. І знову сиділа заклопотана, так само ревно орудуючи спицями. Тож дивитись на неї і справді було нелегко.