Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 28 страниц)

В голосі його була невимовна туга.

– Тату, ти краєш мені серце! – сказала Єва, встаючи й кидаючись йому в обійми. – Не треба так побиватися!

І вона зайшлася такими буйними риданнями, що всі аж злякались, а батькові думки враз повернули на інше.

– Та ну ж бо, Єво… ну, моя ластівко! Годі вже, годі!.. Це я винен, я тебе засмутив. Я буду спокійний, буду який ти хочеш, тільки не плач…

І невдовзі Єва, мов зморена пташка, затихла в нього на руках, а він, схилившись над нею, втішав її всіма лагідними словами, які тільки міг придумати.

Марі схопилася з місця, метнулася в свою кімнату й зчинила там страшну істерику.

– А мені кучерика ти, Єво, так і не дала, – сумно всміхнувся Сен-Клер.

– Вони всі твої, тату, – з усміхом відказала Єва. – Твої і мамині. І любій тітоньці дасте скільки вона захоче. Я тільки нашим бідним слугам хотіла роздати їх сама, бо, знаєш, тату, коли мене не стане, про них можуть забути, а мені хочеться, щоб і вони мали щось на згадку про мене…

Від того дня Єва швидко почала згасати. Тепер уже ніхто не сумнівався в цьому, і марно було плекати хоч якусь надію. її гарну кімнату вже неприховано обернули на лікарняний покій, і міс Офелія день і ніч була там за доглядальницю. Тільки тепер усі в домі зрозуміли, на що вона здатна, і вперше склали їй справжню ціну. Напрочуд вправні руки й несхибне око, скрупульозна охайність і дбайливість у кожній дрібниці, дивовижне вміння приховати від сторонніх очей усі неприємні прояви хвороби, безпомилкове чуття часу, ясна голова й бездоганна пам’ять, в якій не губилося жодного припису чи настанови лікаря, – усе це зробило її найпершою його помічницею. І ті, хто раніше знизував плечима, осуджуючи її маленькі дивацтва та не такі, як їхні, звичаї, тепер мусили визнати, що вона справді незамінна людина.

Дядечко Том часто бував у Євиній кімнаті. Дівчинку виснажувало постійне нервове збудження, і вона заспокоювалась лиш тоді, коли її носили на руках. Для Тома було великою втіхою колисати на подушці її тендітне тільце, походжаючи з нею по кімнаті чи по веранді. А іноді вранці, коли з озера повівав свіжий вітерець і Єва почувала себе трохи краще, він носив її по саду в затінку апельсинових дерев або сідав з нею в одному з їхніх улюблених куточків і наспівував їй старовинних пісень.

Батько також часто носив Єву на руках, але він був не такий дужий, швидше стомлювався, і тоді вона казала:

– Тату, нехай візьме мене Том. Йому, бідолашному, це так приємно! Адже він нічого більше не може для мене зробити, а йому дуже хочеться!

– Мені теж, Єво, – відказував батько.

– Ну, тату, ти можеш робити що завгодно, та ти й так для мене все. Ти читаєш мені, сидиш біля мене ночами, а в Дома це єдина змога прислужитися мені. До того ж йому легше носити. Він такий сильний!

Бажання зробити щось для Єви опанувало не тільки Тома. Кожен у домі прагнув якось виявити свою приязнь до дівчинки й робив для цього все, що міг.

Бідолашна няня всім серцем поривалася до своєї пестунки, але ні вдень ні вночі не могла вибрати на це хвилини. Марі заявила, що від тривоги за дочку на неї напало безсоння, і певна річ, що давати спати комусь іншому було б проти її звичаю. По двадцять разів на ніч вона будила няню, щоб та розтерла їй ноги, чи поклала на чоло мокрий рушник, чи знайшла хусточку, чи подивилася, що там за гамір у Євиній кімнаті, чи спустила завісу, бо в спальні надто світло, чи підняла завісу, бо в спальні надто темно. А вдень, коли няня намагалася хоч чим-небудь допомогти коло своєї крихітки, Марі знову знаходила для неї безліч всіляких справ чи то по господарству, чи при власній персоні, і сердешній жінці лише вряди-годи випадало крадькома побачити Єву й перемовитися з нею кількома словами.

– Тепер я вважаю за свій обов’язок особливо пильно піклуватися собою, – казала Марі. – Я ж така нездорова, слабосила, а тут ще мушу доглядати свою любу дитину.

– Ще б пак, голубонько, – промовив Сен-Клер. – Та тільки мені здавалося, що сестриця Офелія звільнила тебе від турбот про дитину.

– Ти міркуєш суто по-чоловічому, Сен-Клер. Неначе матір можна звільнити від турбот про дитину, коли вона в такому стані! А втім, нічого дивного, – адже ніхто не знає моїх почуттів! Я ж нездатна так легковажити цими речами, як ти.

Сен-Клер посміхнувся. Нехай читач дарує йому цю посмішку – він не зумів стримати себе. Так, Сен-Клер ще міг посміхатися. Бо Єва відходила так легко й спокійно, аж не вірилось, що то наближається смерть. Вона не мучилась – її лиш дедалі більше огортала тиха, закрадлива слабість, що майже невідчутно зростала з кожним днем. Дівчинка була така мила й лагідна, така щиросерда й безжурна, що кожен мимоволі скорявся миротворному духові невинності та спокою, яким, здавалося, дихало все навколо неї. І на Сен-Клера теж зійшло якесь дивне вмиротворення. То не була надія – для неї не лишалося місця; то не була й покора, а просто собі спочинок у сьогоденні, яке видавалось йому таким прекрасним, що про майбутнє і думати не хотілося. Таке відчуття спокою огортає нас у ясному й тихому осінньому лісі, коли дерева палають золотим багрянцем, а понад струмком одцвітають останні квіти, і ми ще дужче тішимося всією тією красою, бо знаємо, що скоро, дуже скоро вона одійде в небуття.

Єдиний, хто знав чи не всі Євині думки й передчуття, був її вірний друг Том. Дівчинка повіряла йому все, що не наважувалася казати навіть батькові, щоб не засмутити його.

Зрештою Том перестав ночувати в своїй комірчині, а лягав на веранді, щоб схопитися на перший поклик.

– Дядечку Томе, з чого це ти надумав спати де попало, мов той бездомний собака? – спитала міс Офелія. – Мені здавалося, що ти чоловік поважний і звик спати в ліжку.

– Та воно так, міс Фелі, – таємниче відказав Том. – . Але тепер…

– Що «тепер»?

– Не говоріть так голосно, бо нас може почути хазяїн. Знаєте, міс Фелі, треба, щоб хтось чатував…

– Про що це ти, Томе?

– Панночка Єва казала мені, що їй була ознака… Я повинен бути тут, міс Фелі, бо скоро ця благословенна душа полине від нас.

– Томе, хіба панночка Єва казала, що їй сьогодні погіршало?

– Ні, але вона сказала, що її кінець уже близько…

Ця розмова відбулася десь між десятою і одинадцятою годиною вечора, коли міс Офелія, приготувавши все на ніч, пішла замкнути надвірні двері й побачила Тома, що простягся біля порога на веранді.

Вона мала міцні нерви й добре володіла собою, але Томів урочистий і зворушений тон дуже вразив її. Того вечора Єва була на диво жвава й весела і довго сиділа в ліжку, перебираючи свої дрібнички й призначаючи, кому з її друзів що віддати. Вона мала помітно бадьоріший вигляд і гучніший голос, ніж протягом багатьох останніх тижнів. Батько весь вечір був коло неї, і зауважив, що вона майже така сама, якою була колись, ще до хвороби. Поцілувавши її на добраніч, він сказав міс Офелії:

– Може, ми все-таки врятуємо її, сестрице. Сьогодні їй безперечно краще, – і пішов з такою полегкістю в серці, якої давно вже не відчував.

Але опівночі – о цій незбагненній таємничій годині, коли відхиляється заслона між тлінним сьогоденням та безвічним майбуттям, – смерть подала знак!

У Євиній кімнаті почався якийсь рух. Спочатку звідти долинули звуки чиєїсь швидкої ходи. То була міс Офелія, що вирішила сидіти біля хворої до ранку і саме над північ помітила те, що досвідчені доглядальниці значливо називають «поворотом». Вона рвучко розчинила надвірні двері, і Том, що чатував на веранді, миттю підхопився на ноги.

– Біжи по лікаря, Томе! Не гай ні хвилини! – звеліла міс Офелія.

Потім тихо постукала в двері кімнати Сен-Клера.

– Огюстене! – сказала вона. – Ви мені потрібні.

Ті слова впали йому на серце, наче грудки землі на віко домовини. За мить він був уже біля ліжка й схилився над Євою, що й досі спала. Серце в нього боляче стислося.

Що ж він побачив? Чому ні він, ні міс Офелія не сказали одне одному ні слова? На це може відповісти лише той, хто сам бачив на обличчі дорогої йому істоти отой особливий вираз, який безсумнівно свідчить, що ця найлюбіша в світі душа вже не належить тобі.

Вони стояли над сплячою дівчинкою, не спускаючи з неї очей, і в моторошній тиші чути було тільки надміру лунке цокання годинника.

За кілька хвилин повернувся Том з лікарем. Увійшовши до кімнати, лікар поглянув на хвору і так само мовчки став поряд з іншими.

– Коли відбувся цей злам? – пошепки спитав він міс Офелію.

– Десь над північ, – відказала вона. Прокинувшись від звуку лікаревої ходи, із своєї кімнати квапливо вийшла Марі.

– Огюстене! Сестрице! Ой!.. Що тут?.. – поспіхом заговорила вона.

– Помовч! – хрипло мовив Сен-Клер. – Вона помирає!

Ці слова почула няня й побігла будити слуг. Незабаром уся челядь була на ногах – замелькало світло, зчинилася метушня, на веранді показалися стривожені обличчя, що з острахом зазирали до кімнати крізь скляні двері. Та Сен-Клер нічого не бачив і не чув – він бачив лише отой вираз на личку сплячої дитини.

– О, якби вона прокинулась і сказала що-небудь! – мовив він і, нахилившись до дочки, тихенько покликав: – Єво, ластівко!..

Великі голубі очі розплющились. По обличчю Єви перебіг усміх. Вона силкувалася підвестись і заговорити.

– Ти впізнаєш мене, Єво?

– Любий тату… – останнім зусиллям проказала дівчинка і обняла його за шию.

Але в ту ж мить рученята її знов упали, і коли Сен-Клер підвів голову, то побачив, як личко їй викривила передсмертна судома. Єва насилу дихала й поривалася звести рученята догори.

– Який жах! – з мукою в голосі мовив Сен-Клер і, ледве тямлячи, що робить, схопив Тома за руку. – Томе, друже мій, я цього не знесу!

Том стиснув руку господаря в своїй. По його чорному обличчю котилися сльози.

– Скоріше б уже кінець! – провадив Сен-Клер. – Це розриває мені серце!

– Уже!.. Уже по всьому, любий хазяїне! – сказав Том. – Погляньте на неї.

Дівчинка, задихаючись, лежала на подушках, уже зовсім знесилена. її великі ясні очі підкотилися й застигли. Та на личку був такий урочистий спокій, таке осяйне блаженство, що змовкли навіть гіркі ридання. Всі, затамувавши віддих, збилися навколо неї.

– Єво! – лагідно покликав Сен-Клер. Вона не озивалася.

– О Єво, скажи нам що-небудь! – благав батько. Ясний, променистий усміх осяяв її личко, і вона уривчасто прошепотіла:

– Любов… радість… спокій…

Тоді востаннє зітхнула й затихла назавжди.

Розділ XXVII
Остання путь

Статуетки й картини в Євиній кімнаті були закриті білими серветками. Тишу порушували тільки притамовані зітхання і ледь чутні звуки ходи. Крізь затінені вікна до кімнати проходило неясне урочисте світло.

Ліжко було задраповане білою матерією, і там під фігурою пониклого ангела, лежала дитина, що заснула вічним сном.

Вона лежала убрана Б просте біле платтячко, що його так полюбляла за життя, і рожевий відсвіт од спущених завіс осявав її непорушне мертве личко теплою барвою. Важкі вії м’яко припали на білі щічки, а голівка трохи схилилася набік, неначе дівчинка просто спала. Та вираз неземного блаженства й спокою, що проймав кожну рисочку її личка, непомильно свідчив, що то не звичайний дочасний сон, а вічний спочинок.

Такі, як ти, люба Єво, не підвладні смерті! Вони не поринають у смертельний морок, а лиш примеркають, наче вранішні зорі в золотому сяєві світанку…

Чи не так думав собі Сен-Клер, що стояв, згорнувши руки на грудях, і невідривно дивився на дочку? А втім, хто може сказати, про що він думав? Від самої тієї хвилі, коли біля смертельної постелі пролунало слово «Одійшла», все для нього ніби огорнулося темним туманом, важкою запоною смутку. Він чув коло себе голоси, його про щось запитували, і він відповідав. Його спитали, на коли він хоче призначити похорон і де її поховати, і він роздратовано відказав, що йому однаково.

Адольф і Роза причепурили кімнату. Хоч які вони були легковажні, безтурботні й дитинні, проте серця мали добрі, чутливі, і, тим часом як міс Офелія наглядала за прибиранням загалом, саме їхні руки надали смертельному покоєві м’якого, поетичного вигляду, усунувши з нього той похмурий і гнітючий дух, що так часто позначає похорони в Новій Англії.

Скрізь, як і перед тим, були квіти – білі, ніжні, запашні, з граціозно похиленими пелюстками. На Євиному столику, вкритому білою скатеркою, стояла її улюблена ваза з одним великим пуп’янком білої троянди. Адольф і Роза, що, як і всі люди їхньої раси, мали гостре відчуття краси, по кілька разів перелаштовували кожну складнику завіс і драпування. Ось і тепер, поки Сен-Клер стояв, заглиблений у свої думи, Роза тихо зайшла до покою з кошиком білих квітів. Побачивши господаря, вона відступила й шанобливо спинилася. Та, пересвідчившись, що він її не помічає, підійшла до „ліжка й стала викладати квіти коло небіжчиці. Немов уві сні, Сен-Клер бачив, як вона вклала Єві в рученята жасминову гілочку, а рештою квітів з тонким смаком оздобила ліжко.

Двері знову відчинились, і на повозі, ховаючи щось під фартушком, з’явилася Топсі з припухлими від сліз очима. Роза зробила швидкий застережливий знак рукою, але дівчинка вступила до кімнати.

– Іди геть! – ще рішучіше мовила пошепки Роза. – Тобі тут нема чого робити!

– Ой, пусти мене! Я принесла квітку… таку гарну! – сказала Топсі. – Дозволь мені покласти там, тільки оцю одну.

– Іди геть! – ще рішучіше мовила Роза.

– Не чіпай її! – обізвався Сен-Клер, раптом тупнувши ногою. – Нехай зайде.

Роза вмить замовкла, і Топсі підійшла й поклала свою квітку до ніг небіжчиці. І раптом з диким зойком повалилася на підлогу біля ліжка і зайшлася голосним плачем.

До кімнати квапливо зайшла міс Офелія і спробувала підвести й угамувати дівчинку, але намарне.

– Ой панночко Єво! Панночко Єво! І я теж хочу померти… так хочу!

У голосі її бринів відчайдушний розпач. Кров прилинула до блідого, наче мармурового обличчя Сен-Клера, і на очі йому вперше, відколи померла Єва, навернулися сльози.

– Встань, дитино, – тихо промовила міс Офелія, – не треба так кричати. Панночка Єва тепер на небі…

– Але ж я її не побачу! – відказала Топсі. – Я ніколи більше її не побачу! – І знову заридала.

Якусь хвилю всі стояли мовчки.

– Вона казала, що любить мене! – голосила Топсі. – Ой лишенько, лишенько! Тепер же нікого в мене не зосталося, анікогісінько!

– А й правда, – сказав Сен-Клер. – І все ж таки, – обернувся він до міс Офелії, – постарайтеся якось заспокоїти бідну дитину.

– Ой, краще б мені й світу білого не бачити! – не вгавала Топсі. – Нащо він мені, нащо!

Міс Офелія лагідно, але рішуче підвела її і відпровадила з кімнати. Та в неї самої з очей капали сльози.

– Топсі, нещасна ти дитино, – сказала вона, привівши її до своєї кімнати, – не побивайся так! Я теж тебе любитиму, хоч я й не така, як була наша дорога дівчинка. Та я навчилася в неї любити ближніх. Я любитиму тебе й допоможу тобі стати хорошою.

Голос міс Офелії промовляв більше, ніж її слова, а ще більше промовляли щирі сльози, що збігали по її щоках. Від тієї хвилі вона назавжди заволоділа душею знедоленої дитини.

«О люба моя Єво, чи зробив хто-небудь стільки добра, як ти за своє коротке життя? – думав Сен-Клер. – А яку відповідь дам я сам за всі мої довгі літа?»

Якийсь час у покої чути було тільки тихе перешіптування і ходу тих, що заходили поглянути на небіжчицю. Потім принесли маленьку труну. Потім був похорон; до будинку під’їжджали карети, заходили незнайомі люди; скрізь були білі шарфи й стрічки, жалобні пов’язки, чорні убори; лунали слова молитов. І Сен-Клер жив, ходив, рухався, мов людина, що вже виплакала всі сльози. До останньої хвилини він бачив лиш одне: доньчину золотисту голівку в труні. Та потім її запнули покривалом і наклали на труну віко. І він покірливо пішов разом з іншими до затишного куточка в кінці парку, де біля лавочки з дерну, на якій так часто сиділи Єва з Томом, була маленька яма. Сен-Клер стояв обіч неї, втупивши додолу безтямні очі. Він бачив, як спускали маленьку труну, невиразно чув урочисті слова молитви і, навіть коли яму закидали землею, не міг повірити, що там навік сховано від очей його Єву…

А потім усі пішли, і родина повернулася до будинку, що вже ніколи не побачить маленької господині. Вікна в кімнаті Марі були затінені, а сама вона лежала на ліжку й невтішно ридала, давши волю своєму горю і щохвилини прикликаючи до себе всіх слуг. Вони, певна річ, не мали коли поплакати, та й до чого б це їм? Адже то було її горе, і вона анітрохи не сумнівалася, що ніхто в світі не зможе й не схоче тужити так, як вона.

– Сен-Клер не зронив ні сльозинки, – казала вона. – Йому зовсім не жаль дочки. Аж подив бере, як подумаєш про таку нечулість та бездушність, – адже він знав, як тяжко вона страждала.

А оскільки люди звикли беззастережно вірити своїм очам і вухам, то й багато хто з прислуги справді думав, ніби їхня пані побивається найдужче, особливо коли Марі почала корчитись в істеричному нападі, зажадала лікаря і нарешті оголосила, що помирає. В будинку зчинилася метушня й біганина, до Марі тягли пляшки з гарячою водою, припарки, мазі, і все те дуже розважало її.

Але Томове серце тяглося до господаря. Сумний і похмурий, він скрізь ходив за Сен-Клером, і, коли той сидів у Євиній кімнаті, блідий, принишклий, втупивши погляд перед себе, Том добачав у його сухих, невидющих, застиглих очах куди більше смутку, аніж в усіх риданнях і жалощах Марі.

Через кілька днів Сен-Клери повернулися до міста. Знеможений горем Огюстен прагнув переміни, яка відвернула б його думки на щось інше. Отож вони залишили свою віллу та парк з дорогою могилкою і приїхали назад у Новий Орлеан „„.

Сен-Клер заклопотано поспішав вулицями, сподіваючись, що гомінке й бурхливе міське життя з повсякчасними новими враженнями заповнить болісну порожнечу в його серці. І ті, хто бачив його на вулиці чи зустрічав у кав’ярні, дізнавалися про його тяжку втрату лише з жалобної стрічки на капелюсі, бо він був, як завжди, усміхнений і балакучий, читав газети, обговорював політичні новини, займався справами. Та й хто б міг подумати, що його незмінний усміх – лиш зовнішня оболонка, під якою ховається серце, сповнене могильного мороку.

– Містер Сен-Клер – дивовижна людина, – скаржилася Марі міс Офелії. – Я завжди вважала, що коли він і любить хоч когось у світі, то це нашу дорогу крихітку Єву. Але він, здається, дуже швидко її забуває. Мені важко схилити його на розмову про неї. А я, правду кажучи, сподівалась від нього глибших почуттів.

– Кажуть, тиха вода греблі рве, – промовила міс Офелія пророчим тоном.

– Ет, не вірю я, все це пусті балачки! Якщо людина має почуття, вона неодмінно їх виказує, не може не виказати. Але ж і нещасний той, хто їх має! Хотіла б я бути така, як Сен-Клер! Мої почуття так тяжко крають мені серце!

– Ой пані, та хазяїн же зробився худий, мов та тріска! Я чула він анічогісінько не їсть, – обізвалася няня. – Я ж знаю, що він не забув панночки Єви. Та й то ж би то міг її забути, нашу любу маленьку рибоньку! – додала вона, втираючи очі.

– Може й так, але до мене йому байдуже, – сказала Марі. – Я не почула від нього жодного співчутливого слова. А йому слід би знати, що материнські почуття куди глибші, ніж будь-які батьківські!

– Кожне серце знає своє горе, – поважно промовила міс Офелія.

– От про це ж я й кажу. Кому, як не мені, знати свої переживання. Хіба ще тільки Єва могла їх зрозуміти, але тепер її нема! – І Марі, відкинувшись у кріслі, гірко заридала.

Марі була з тих безталанних натур, в чиїх очах усе втрачене без вороття набуває особливої ваги, якої воно ніколи перед тим не мало. В тому, що у неї було, вона дошукувалась тільки вад, та тільки-но чогось позбувалася, як не могла вже й скласти йому ціни.

Розділ XXVIII
Возз’єднання

Один по одному збігали тижні в будинку Сен-Клерів, і хвилі життя знову плинули своїм звичаєм на тому місці, де пішов на дно маленький човник. Бо хоч би що ми переживали, а жорстока, байдужа, одноманітна повсякденність владно й невблаганно тягне нас за собою. Ми так само повинні їсти й пити, спати й прокидатися, так само продавати й купувати, про щось запитувати й відповідати на запитання – одне слово, займатися сотнями марних справ, не маючи вже до них ніякого інтересу; нам лишається тільки холодна, механічна звичка існувати, хоч будь-яка душевна потреба в цьому давно минула.

Колись усі життєві інтереси та сподівання Сен-Клера непомітно для нього самого зосереджувалися навколо дочки. Лиш задля Єви клопотався він своєю власністю, задля Єви розподіляв свій час і протягом років так звик робити все задля Єви – купувати, поліпшувати, змінювати, опоряджати, влаштовувати, – що тепер, коли її не стало, йому наче й не лишилось ані про що дбати, ані до чого докладати рук.

Та до одного діла Сен-Клер усе-таки взявся: невдовзі після повернення до Нового Орлеана він почав уживати заходів, щоб законним чином надати Томові волю, маючи намір відпустити його одразу ж, як тільки будуть виконані всі належні формальності. А тим часом він щодень дужче прихилявся до Тома душею. Здавалося, не було нікого іншого в цілому світі, хто так живо нагадував би йому про Єву. Він раз у раз вимагав, щоб Том повсякчас був при ньому, і хоч як пильно приховував від людей свої таємні почуття, але перед Томом трохи що не виливав усю душу. Та й хто б із цього здивувався, побачивши, з якою любов’ю та відданістю Том скрізь і всюди супроводив свого молодого господаря.

– Ну, Томе, – сказав Сен-Клер другого дня, після того як офіційно порушив справу про його визволення, – я хочу зробити тебе вільною людиною. Отож збирай свої пожитки й готуйся в дорогу до рідного Кентуккі.

Спалах радості, що враз осяяв Томове обличчя, і його зворушливе «Хвалити бога!» трохи збентежили Сен-Клера: йому стало прикро, що Том так легко готовий з ним розлучитися.

– Здається, Томе, тобі не так уже й погано тут жилося, щоб отак умлівати з радощів, – сухо мовив він.

– Ні, ні, пане! Я не того. Вільною людиною стану – ось чого я радію!

– А чи не думаєш ти, Томе, що тобі краще жити отак, аніж бути вільному?

– Ой ні, що ви, пане! – гаряче заперечив Том. – Аж ніяк!

– Але ж, Томе, навряд чи ти заробиш власною працею такий одяг і прожиток, як маєш у мене.

– Авжеж, пане, я знаю. Пан до мене аж надто добрий. І все ж, мій пане, краще я матиму бідний одяг, бідну халупу, бідне все – зате своє, аніж житиму в добрі, що належить не мені! Отак я міркую, пане, і як на мене, то так воно й має бути!

– Мабуть, твоя правда, Томе. Отже, десь за місяць поїдеш собі від мене, – трохи невдоволено промовив Сен-Клер. – Та й чого б тобі тут лишатися, справді! – додав він уже веселіше і, підвівшись, заходив по кімнаті.

– Я не поїду, поки в пана горе, – сказав Том. – Я залишуся при панові скільки йому треба, доки можу стати в пригоді.

– Поки в мене горе, Томе? – перепитав Сен-Клер. – Ти й справді думаєш чекати так довго? – Він сумно всміхнувся й поклав руку Томові на плече. – Ох, Томе, добра ти, нерозумна душа! Ні, я не держатиму тебе аж доти. їдь собі додому, до жінки й дітей, та привітай їх там від мене.

– Я вірю, що цей день настане, – поважно проказав Том, і в очах у нього зблиснули сльози. їхню розмову урвав приїзд якихось гостей.

Марі Сен-Клер переживала втрату дочки так, як узагалі була здатна щось переживати. А оскільки мала неабиякий хист за найменшого свого горя робити нещасними всіх навколо, то в її прислуги було ще більше підстав жаліти за маленькою панночкою – доброю заступницею, що так часто захищала їх від гніву своєї деспотичної та себелюбної матері. Особливо в бідної старої няні: одірвана від сім’ї, вона прикипіла серцем до тієї чарівної дитини й тепер аж не тямила себе з туги. Вона день і ніч плакала й, убита горем, не так справно та моторно, як завжди, прислужувала своїй господині, що стягало на її беззахисну голову повсякчасні громи-блискавиці.

Міс Офелія теж переживала втрату, але в її доброму й щирому серці визріли інші плоди. Вона стала м’якша, лагідніша і хоч так само неухильно виконувала всі свої обов’язки, проте робила це стримано й спокійно, як людина, що не даремно питає поради в свого серця. Ще з більшим запалом узялася вона навчати Топсі, вже не боялася її дотику й не мала потреби приховувати свою огиду, бо перестала її відчувати. Тепер вона дивилася на Топсі іншими очима, немовби наслідуючи приклад, що свого часу подала їй Єва, і вбачала в ній людську істоту, яку вона повинна навернути на добру путь.

Топсі не одразу стала святою, проте життя і смерть Єви таки викликали в ній чималу переміну. Бездушна байдужість поступилася місцем почуттям, надіям, бажанням, пориванням до добра, і хоч то були поодинокі безладні й невиразні прояви, але вони виникали знов і знов.

Одного дня, коли міс Офелія послала по Топсі, дівчинка прийшла, похапцем запихаючи щось за пазуху.

– Ану, що це там у тебе, мала поганко? Щось уже поцупила, не я буду! – сказала Роза, що ходила по Топсі, й грубо схопила її за руку.

– Не чіпайте, міс Розо! – відказала Топсі, пручаючись. – Не ваш це клопіт!

– Ану не огризайся! – гримнула Роза. – Я бачила, як ти щось ховала, мене не обдуриш!

І, тримаючи Топсі, вона полізла рукою їй за пазуху. Розлючена Топсі відбивалася руками й ногами, боронячи свої права. До місця бою поспішили міс Офелія і Сен-Клер.

– Вона щось украла! – сказала Роза.

– Неправда, нічого я не крала! – заволала Топсі, гірко ридаючи.

– Ану дай мені що там у тебе є, – рішуче звеліла міс Офелія.

Топсі вагалася, та за другим наказом витягла з пазухи невеличкий пакуночок, замотаний у її стару панчоху.

Міс Офелія розгорнула панчоху. Там був маленький молитовник – подарунок Єви – і загорнутий у папір кучерик, якого вона дала Топсі того незабутнього дня, коли назавжди прощалася з друзями.

Ці пам’ятки дуже вразили Сен-Клера. Молитовник був обвитий довгою чорною стрічкою, одірваною від жалобного вбрання.

– Чому ти загорнула книжку в оце? – спитав Сен-Клер, піднімаючи стрічку.

– Тому… тому, що це по панночці Єві. Ой, не забирайте в мене ці речі, дуже вас прошу! – сказала Топсі.

Раптом вона сіла на підлогу, затулила обличчя фартушком і зайшлася невтішним плачем.

То було дивне видовище, смішне і зворушливе водночас: стара дитяча панчоха, чорна жалобна стрічка, молитовник, м’який золотистий кучерик – і гіркі сльози Топсі.

Сен-Клер усміхнувся, але в очах у нього теж блищали сльози.

– Ну, ну, не плач, можеш узяти їх назад! – сказав він.

Згорнувши все докупи, він кинув пакуночок їй на коліна, а тоді взяв міс Офелію під руку й повів до вітальні.

– Я таки думаю, що ви зробите з неї люд вив він, киваючи через плече. – Будь-яка душа, до справжнього жалю, так само здатна й до. Ви вже постарайтеся задля неї.

– Дівчинка дуже змінилася на краще, – сказала міс Офелія. – Я покладаю на неї чималі надії. Але, Огюстене, – додала вона, поклавши руку йому на плече, хочу спитати вас про одну річ. Кому належить ця дитина чи мені?

– Та я ж подарував її вам, відказав Сен-Клер.

– Але не по закону. А я хочу мати на неї законне право, – не вгавала міс Офелія.

Ого, сестрице! – мовив Сен-Клер. – Ви хочете стати рабовласницею!

– Не кажіть дурниць! Це потрібно мені лише для того, що я могла забрати її у вільні штати й відпустити на волю, бо інакше всі мої зусилля пропадуть марно.

– Який жах, сестрице, чинити зло в ім’я добра! Ні, я не можу цього допустити.

– Ви б не жартували, а добре подумали, – сказала міс Офелія. – Зовсім ні до чого виховувати цю дитину, якщо я не зможу врятувати її від згубного впливу рабства. Отож, коли ви й справді хочете, щоб вона належала мені, напишіть дарчого листа або що там треба.

– Ну гаразд, – сказав Сен-Клер, напишу.

Він сів і розгорнув газету, збираючись читати.

– Але я хочу, щоб ви зробили це зараз, – наполягала міс Офелія.

– До чого такий поспіх?

– Ніколи не треба відкладати того, що можна зробити зараз, – сказала міс Офелія. – Осьде вам папір, перо, чорнило, сідайте і пишіть.

Сен-Клер, як і більшість людей його вдачі, терпіти не міг дієслів теперішнього часу, і наполегливість міс Офелії почала його дратувати.

– Та що це ви, справді! – мовив він. – Чи вам мало мого слова? Можна подумати, що ви пройшли науку в лихварів, так підступаєте з ножем до горла!

– Просто я хочу бути певна, – сказала міс Офелія. – Ви можете померти, збанкрутувати, і тоді Топсі продадуть з торгів, і я нічого не вдію.

– Он яка ви завбачлива особа! Ну що ж, коліт вже я попався вам до рук, мені лишається тільки скоритись.

І Сен-Клер, добре обізнаний з усіма формальностями закону, швиденько написав дарчий лист і розгонисто, з великим розчерком, поставив під ним свій підпис.

– Ну от, чорним по білому, чи не так, моя вермонтська благодійнице? – мовив він, подаючи їй лист.

– Молодець, – усміхнулася міс Офелія, – Але ж його треба засвідчити?

– Ой клопіт! Та треба ж… Марі, – сказав він, відчиняючи двері до покою дружини, – сестриці потрібен твій автограф. То підпишись отут унизу.

– Що це? – спитала Марі, перебігаючи очима папір. – Ну й дивина! Я думала, сестриця надто доброчесна, щоб заходити в такі брудні справи, – додала вона, недбало підписавши листа. – Та коли вже їй цього забаглося, то будь ласка.

– Ну, тепер уже вона ваша, тілом і душею, – сказав Сен-Клер, віддаючи лист міс Офелії.

– Не більше, ніж дотепер, – заперечила міс Офелія. – Але принаймні я можу її захистити.

– Ну, тоді скажімо так: ваша перед законом, – докинув Сен-Клер.

Він повернувся до вітальні й сів читати газету.

Міс Офелія, що рідко залишалася в товаристві Марі довше, ніж було необхідно, вийшла за ним, перед тим дбайливо сховавши дарчий лист.

– Огюстене, – раптом промовила вона, сидячи з плетивом у руках, – чи подбали ви про долю своїх слуг на випадок смерті?

– Ні, – відказав Сен-Клер, не підводячи очей від газети.

– Тоді вся ваша поблажливість до них може зрештою обернутися, великою жорстокістю.

Сен-Клер і сам часто про це думав, але безтурботно сказав:

– Та оце збираюся якось зробити запис.

– Коли? – спитала міс Офелія.

– Ну, десь цими днями.

– А що, як ви помрете раніш?

– Та що це з вами, сестрице? – запитав Сен-Клер, відкладаючи газету й зводячи очі на міс Офелію. – Чи ви добачили у мене ознаки жовтої пропасниці або холери, що з таким запалом клопочетесь моїми посмертними справами?

– І в полудень життя на нас чатує смерть, – нагадала йому міс Офелія.

Сен-Клер підвівся і, покинувши газету, безжурно рушив до розчинених на веранду дверей, щоб покласти край цій неприємній розмові. «Смерть!» – машинально проказав він останнє слово і, зіпершись на бильця, задивився на блискітливий струмінь фонтана, тоді невиразно, нате крізь марево, побачив у дворі дерева, квіти, вази й знову повторив те таємниче слово, таке звичайне в устах кожного, але водночас і таке страшне й невблаганне: «Смерть!..»