Текст книги "Хатина дядька Тома"

Автор книги: Гарриет Бичер-Стоу

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 28 страниц)

Розділ III
Батько і чоловік

Місіс Шелбі поїхала в гості, а Еліза стояла на веранді й невесело дивилась, як віддаляється коляска, коли раптом хтось поклав руку їй на плече. Вона обернулась, і в її гарних очах засвітилася радісна усмішка.

– Це ти, Джордже? Як ти мене злякав! Ой, я така рада, що ти прийшов! Ходімо до мене – пані поїхала на цілий вечір, і нас ніхто не потурбує!

З цими словами Еліза повела його до невеликої чепурної кімнатки, що виходила на веранду, – там вона звичайно сиділа над шитвом, готова схопитися на перший поклик своєї господині,

– Яка ж я рада!.. Чом ти не усміхнешся?.. А поглянь-но на Гаррі – він так швидко росте!..

Хлопчик стояв, учепившись за материну спідницю, і боязко позирав на батька з-під навислих на чоло кучерів.

– Гарненький, правда? – спитала Еліза, поправляючи хлопчикові довгі кучері й цілуючи його.

– Краще б не бачити йому цього світу! – гірко відказав Джордж. – Нехай би я й сам ніколи його не бачив!

Здивована й перелякана, Еліза сіла ш стілець і, прихиливши голову до чоловікового плеча, зайшлася слізьми.

– Елізо, серденько моє, я не хотів тебе смутити, – лагідно мовив він, – слово честі, не хотів. О, навіщо звела нас лиха доля! Може, ти знайшла б своє щастя з кимось іншим!..

– Джордже! Схаменися, Джордже! Що ти кажеш? Яке страхіття тебе спіткало… чи має спіткати? Ми ж були такі щасливі…

– Атож, були, люба, – мовив Джордж. Тоді посадовив хлопчика собі на коліна і, ворушачи рукою його довгі кучері, пильно задивився в чарівні темні оченята. – Він такий схожий на тебе, Елізо, мов викапаний, а вродливішої за тебе жінки я зроду не бачив, та й не треба мені кращої. І все ж було б нам з тобою ніколи не знатися!

– О Джордже, як ти можеш?..

– Так, так, Елізо, скрізь тільки лихо, лихо й лихо. Все життя моє гірке, мов полин, таке гірке, що й жити далі неохота. Я нещасна, злиденна, безпорадна худобина, я можу лиш занапастити тебе разом із собою, ото й тільки. Чи варто намагатися щось робити, чогось навчатися, щось осягти? Чи варто жити? Ні, краще вже померти!

– Ну ж бо, Джордже, любий, гріх таке казати! Я знаю, як тобі тяжко, що тебе забрали з фабрики, що твій хазяїн такий лихий, але благаю тебе – утерпи, і, може, щось…

– Потерпи! – перебив він. – Чи ж не доволі я терпів? Чи сказав хоч слово, коли він приїхав і отак раптом забрав мене звідти, де всі так добре до мене ставилися? Я віддавав йому весь свій заробіток, а працював же непогано, хто хочеш тобі скаже.

– Авжеж, то таки страшне лихо, – мовила Еліза, – Та, зрештою, він твій пан, ти ж сам знаєш.

– Мій пан! А хто Дав йому право панувати наді мною? Ось що не йде мені з думки. Я ж така сама людина, як і він, я навіть здібніший за нього: тямовитіший у ділі, краще вмію хазяйнувати, краще читаю та пишу, – і всього цього я дійшов самотужки, не з його ласки, а навпаки – всупереч його волі. Тож за яким правом він обертає мене на чорну худобу, забирає мене від роботи, яку я вмію робити краще, ніж він, і загадує робити те, з чим може впоратись перша-ліпша коняка? А він же таке чинить, він нахваляється знівечити мене, затоптати в багно, він зумисне ставить мене до найтяжчої, найбруднішої, най ганебнішої роботи!

– Ой Джордже… Джордже, як ти настрахав мене! Це ж я вперше чую від тебе такі слова. Я боюся, щоб ти не накоїв чогось жахливого. Мене анітрохи не дивує твоя гіркота, але будь обачний, благаю тебе, будь обачний – задля мене… задля Гаррі!..

– Я був обачний, я терпів, скільки міг, та ця мука стає щодень тяжча, і далі, зносити її вже несила. Він не проминає жодної нагоди допекти мені чим тільки можна. Я думав, що коли добре робитиму свою роботу й поводитимусь сумирно, то матиму якийсь час і на те, щоб читати книжки та вчитися. Та чим більше я роблю, тим більшу роботи він мені накидає. Хоч я й мовчу, каже він, але він бачить, що в мені сидить диявол, і він таки, мовляв, вижене його з мене. Та, мабуть, скоро вже цей диявол сам вирветься на волю, от тільки навряд чи мій пан з того зрадіє.

– Любий мій, то що ж нам робити? – скрушно запитала Еліза.

– А оце вчора, – провадив далі Джордж, – я накладав на віз каміння, а малий панич Том стояв поруч і цвьохкав своїм батіжком перед самісіньким носом коняки, так що вона сіпалася з ляку, Я попрохав його не цвьохкати – так лагідно, як тільки міг, – та він наче й не чув. Я сказав ще раз, аж раптом він обертається – і на мене з тим батіжком. Тоді я схопив його за руку, а він як заверещить, як захвицяє ногами – і бігом до свого таточка жалітися, що я його побив. Той вискочив, мов скажений, і кричить: «Ось я тобі зараз покажу, хто твій пан!» А потім прив’язав мене до дерева, наготував різки і дав їх паничеві: мовляв, нехай шмагає мене, доки сили стане. І той шмагав. Та дарма, колись я йому це пригадаю!

Джордж спохмурнів, і очі його так зблиснули, що Еліза аж затремтіла.

– Я лиш одне хочу знати: хто дав цьому недолюдкові право панувати наді мною? – не вгавав він.

– Та що там, – сумно мовила Еліза. – Я от завжди вважала, що мушу одуматись своїх пана й пані, бо так мені випало від бога.

– Щодо тебе, то в цьому є якийсь сенс – вони ж мали тебе за свою дитину: годували, одягали, не кривдили, навіть дечого навчили, і тепер ти добре вихована. Отож вони якоюсь мірою мають право й питати з тебе. А я не знав нічого, крім побоїв, штурханів та лайки, і був радий хіба лиш тоді, коли мене полишали на самого себе. То що я кому завдячую? Те, що на мене витрачено, я відробив уже сто разів. Ні, далі терпіти цього я не буду. Не буду – і край! – вигукнув він, грізно нахмурившись і стиснувши кулаки.

Еліза злякано тремтіла і не озивалась ані словом. Вона ще ніколи не бачила чоловіка в такому стані, і її лагідна вдача немовби похилилася від цього спалаху гніву, як тростина від буревію.

– Ти пам’ятаєш бідолаху Карла, собачку, якого ти мені подарувала? – знову заговорив Джордж. – Той пейсик був чи не єдиною моєю втіхою. Він спав разом зі мною, не відходив од мене ні на крок і асом так дивився мені в вічі, немов розумів усі мої почуття. Так от, кілька днів тому я годував його недоїдками, які підібрав біля дверей кухні; коли це йде хазяїн і ну мені вичитувати: собака, мовляв, живе його коштом, і що то буде, коли кожен негр заведе собі собаку, – а тоді звелів почепити йому на шию каменюку й кинути в ставок.

– Ой Джордже, але ж ти цього не зробив?

– Не зробив! Я – ні, а він – зробив. А коли бідолашний собака став потопати, ще й камінням його закидав разом з отим своїм Томом. Сердешний песик! Він так жалісно дивився на мене, наче питав, чому я не хочу його рятувати. А потім мене відшмагали за те, що я не втопив його сам. Ну, нехай – хазяїн ще відчує на собі, що мене побоєм не зігнеш. Настане такий день, якщо він не схаменеться.

– Що ти замислив, Джордже? Не чини зла, прошу тебе!..

– Я й сам хотів би бути добрим, але серце мені пече, мов огнем, і я не маю чим цьому зарадити. На моєму місці і ти відчувала б те саме, та, певно, зараз і відчуєш, коли я розкажу тобі далі. Ти ж іще не все знаєш.

– А що ж там ще скоїлося?

– А от що. Останнім часом хазяїн говорить, що вчинив дурницю, дозволивши мені оженитися на стороні; що він ненавидить містера Шелбі і весь його рід, бо вони заносяться перед ним, і що я нібито теж перейняв від тебе цю гординю. Отже, він каже, що більше не дозволить мені ходити сюди, а знайде для мене жінку в своєму маєтку. Спершу він лише побіжно згадував про це, коли сварився на мене, але вчора сказав, що я маю одружитися з Міною і оселитись у її хатині, а як ні – то він продасть мене на Південь.

– Але ж ти одружений зі мною, і нас повінчав священик так само, як білих людей, – простодушно заперечила Еліза.

– Хіба ти не знаєш, що раб не має права одружуватись? Нема на це закону, і, якщо хазяїн надумає нас розлучити, ніхто не визнає тебе за мою дружину. Тим-то я й кажу, що краще б нам було ніколи не бачити одне одного… Краще б мені взагалі не родитися на світ – задля нас обох, задля цього нещасного маляти, що також побачило світ собі на лихо. Адже те саме може спіткати і його!

– Ні, мій пан такий добрий!..

– Воно так, але хто знає, як усе буде? Він може померти, і тоді хлопчика продадуть комусь. Тож яка радість з того, що він такий гарненький, і здібний, і кмітливий? Згадаєш моє слово, Елізо, за кожну дрібку доброго в твоїм дитинчаті тобі завдадуть болючих ран у самісіньке серце, бо чим вища буде йому ціна, тим менше в тебе надії удержати його при собі.

Важким тягарем лягали на серце Елізі його слова. В її уяві знову постав той торговець, що був надвечір у пана, і вона враз пополотніла на обличчі й задихнулась, немов від смертельного удару. Тоді злякано визирнула на веранду, куди подався хлопчик, – йому набридло слухати розмову батьків, і тепер він залюбки гасав верхи на тростинці містера Шелбі. Вона хотіла була розповісти чоловікові про свої побоювання, але стримала себе.

«Ні, ні, йому, бідоласі, й так невесело, – подумала вона. – Не треба нічого йому казати. А може, все воно й неправда – адже пані ще ніколи нас не обманювала».

– Ну що ж, Елізо, серденько, – засмучено мовив Джордж, – мужайся і кріпись. А тепер прощавай, бо я вирушаю в дорогу.

– В дорогу, Джордже? Куди?

– До Канади, – відказав він. – І тільки-но я туди дістануся, як зараз же викуплю й тебе. Це єдиний вихід, який нам залишається. Твій хазяїн – добрий чоловік, він мені не відмовить. Я викуплю і тебе, і хлопчика – сподіваюсь, мені пощастить це зробити.

– Який жах! А що, коли тебе спіймають?

– їм не спіймати мене, Елізо! Я скоріше загину! Або стану вільний, або загину!

– Ти хочеш накласти на себе руки?

– В цьому не буде потреби: вони самі мене вб’ють. їм не вдасться продати мене на Південь живого.

– Ой Джордже, будь обережний хоч заради мене! Не чини зла, не позбавляй життя ні себе, ні когось іншого. Я розумію, яка то спокуса… яка то страшна спокуса, але не треба, благаю тебе… Коли вже ти мусиш рушати, то рушай, але будь обережний та розважливий, і хай щастить тобі.

– Ось послухай-но, Елізо, який мій план. Сьогодні хазяїнові заманулося послати мене з листом до містера Сімса. Він живе за милю звідси отож я й заглянув до тебе дорогою. Певне, хазяїн так і сподівався, що я розкажу тобі про свої знегоди. Він тішиться самою думкою, що це завдасть прикрощів «поріддю Шелбі», як він на них каже. Так от, я повернуся до нього тихий і сумирний, наче все те минулося, розумієш?.. Я вже наготувався до втечі, і є Люди, що згодні мені допомогти. Отож десь за тиждень я зникну безвісти. Побажай мені щастя, Елізо.

– Щасливої дороги, Джордже. Тільки не чини нічого лихого.

А тепер – прощавай! – мовив Джордж, узявши Елізу за руки і вдивляючись їй у вічі, Вони трохи постояли мовчки. А вже потім були останні напутні слова, тяжкі зітхання, сльози – подружжя прощалося так, як прощаються люди, у яких надія на нову зустріч примарна, мов тонке павутиннячко.

Розділ IV
Вечір у хатині дядька Тома

Хатина дядька Тома являла собою невеличку рублену прибудову до «великого дому», як називають негри панський будинок. Перед дверима її був чепурний, дбайливо доглянутий садочок, де влітку достигали полуниці, малина та всіляка інша садовина й городина. Чільна стіна хатини була запнута буйними ясно-червоними бігноніями та рясноцвітними трояндами; їхнє довге пагіння так переплелося між собою, що майже зовсім закривало грубі колоди. Там-таки в затишному куточку кожного літа пишно розквітали нагідки, петунії, вечорниці та інші однолітки – гордість і втіха тітоньки Хлої.

А тепер зайдімо всередину.

У панському будинку вже повечеряли, і тітонька Хлоя, що наглядала за вареним і печеним як головна куховарка, залишила своїх підлеглих прибирати зі столу та мити посуд, а сама пішла додому – «годувати свого старого». Оце ж її ми й бачимо біля плити: вона заклопотано дослухається, як щось шкварчить у каструлі, а водночас поважно й неквапливо знімає покришку з жаровні, і паркий дух, що виходить звідти, одразу ж виказує якусь «смакоту». Округле чорне обличчя тітоньки Хлої так лисніє, що можна подумати, ніби вона помастила його яєчним білком, так само як мастить свої коржики. Це пухке обличчя під ретельно накрохмаленим картатим чіпцем аж сяє з утіхи та вдоволення, до яких – ніде правди діти – долучається й трохи гонору; та воно й не дивно – адже тітоньку Хлою скрізь визнано за найпершу куховарку в цілій окрузі.

Куховарка вона й справді була чудова. Кури, індички та качки, тільки-но вгледівши її на задвірку, враз поважніли – не інакше як від роздумів про скороминущість життя; і то недарма, бо всі помисли тітоньки Хлої незмінно були звернені на патрання, начиняння та смаження, отож сама її поява наганяла жах на розважливе свійське птаство. Що ж до її печива – кукурудзяних коржиків, пиріжків, пундиків та інших ласощів, що їх і не злічити, – то воно лишалося незбагненною загадкою для всіх менш досвідчених куховарок; і тітонька Хлоя, колихаючись усім своїм опасистим тілом, не раз вдоволено оповідала про марні спроби її суперниць сягнути такої самої досконалості.

Та найдужче збуджували її снагу наїзди гостей і влаштування званих обідів та вечерь. Не було для неї приємнішого видовища, ніж купа валіз на веранді, що віщували їй нові клопоти й нові звитяги.

Але тепер тітонька Хлоя порається коло жаровні, тож залишмо її при цьому приємному ділі й закінчімо огляд хатини.

В одному кутку стояло ліжко, охайно заслане сніжно-білим покривалом, а перед ним лежав чималий килимок. То була царина тітоньки Хлої, найпочесніше місце в хатині, і весь той куток разом з ліжком та килимком свято шанували й по змозі оберігали від руїнницьких наскоків малечі. Він правив за вітальню. У другому кутку було ще одне ліжко, не таке чепурне і, як видно, призначене для спання. Стіну над грубкою прикрашали лискучі друковані малюнки до святого письма і портрет генерала Вашингтона ¹, так хвацько намальований та розфарбований, що, певно, сам герой дуже здивувався б, якби йому трапилось побачити те своє зображення.

1 Вашингтон Джордж – головнокомандувач американської армії у війні з Англією за незалежність; згодом – перший президент США.

На грубій лаві в кутку сиділо двоє кучерявих хлопчаків з пухкими щічками та блискучими чорними оченятами; вони наглядали за крихітною дівчинкою, що робила перші спроби ходити. Як і всі немовлята, вона раз у раз зводилась на ніжки, якусь мить стояла похитуючись, а тоді падала додолу, і кожна така марна спроба викликала в хлопчаків гучний захват, наче то було хтозна-яке розумне діяння.

Перед грубкою стояв стіл, ніжки якого наче слабували на ревматизм. Він був засланий скатертиною, на якій красувалися візерунчасті чашки з блюдцями, і все свідчило про те, що скоро буде вечеря. Біля столу сидів дядько Том – найперший помічник містера Шелбі, – а оскільки він має стати й головним героєм нашої розповіді, то ми вважаємо за свій обов’язок детально змалювати його читачам. То був високий на зріст, кремезний, міцної будови чоловік, з лискучою чорною шкірою і обличчям суто африканського типу, поважним та розумним на вигляд, а до того ж завжди добрим і приязним. Весь його вигляд виказував спокійну впевненість і гідність, але водночас було видно, що це людина простосерда й довірлива.

Перед ним лежала грифельна дошка, і він зосереджено й повільно виписував на ній якісь літери. За цими його вправами наглядав панич Джордж, меткий тринадцятирічний хлопчик, що тримався дуже статечно як і належало вчителеві.

– Не так, дядечку Томе, не так, – жваво сказав він, побачивши, що дядько Том старанно загинає петельку літери «g» не в той бік. – Ти пишеш «q», а не «g», ось поглянь.

– Ти диви, а й справді! – озвався дядько Том, шанобливо і вражено спостерігаючи, як його юний учитель хвацько вимальовує йому на науку численні «q» і «g». Потім, затиснувши грифель у грубих, шкарубких пальцях, знову терпляче взявся до діла.

– Білим людям усе воно за іграшку! – промовила тітонька Хлоя, підводячи голову від сковорідки, яку змащувала настромленим на виделку шматочком сала, і захоплено дивлячись на панича. – Он як він пише, ти ба! А читає як! Та ще й нас вечорами приходить навчати. Ото дивина!

– Дивина то воно дивина, тітонько Хлоє, але ж і їсти вже страх як хочеться, – сказав Джордж. – Невже той пиріг у жаровні ще не готовий?

– Зараз буде готовий, паничу Джордже, – відказала тітонька Хлоя, піднімаючи покришку й заглядаючи до жаровні.

– Ач як гарно присмагнув – подивитися любо. Ще б пак, тут мене вчити не треба! А оце десь тими днями пані загадала Селлі спекти пирога – нехай, мовляв, довчиться. «Та що ви, пані! – кажу я їй. – Мене аж жаль бере отак добро переводити. Ви тільки погляньте, який він у неї перехняблений, нема на що дивитися – ну просто стара пантофля. Де вже їй пироги пекти!»

Висловивши в такий спосіб свою зневагу до невправності Селлі, тітонька Хлоя підняла покришку над жаровнею, і всі побачили пишний, добре випечений пиріг, якого не посоромився б жоден міський кондитер. То, як видно, мала бути окраса всього столу, і тепер тітонька Хлоя ревно заходилася коло інших страв.

– Гей ви, Мозе, Піте, ану не плутайтесь під ногами, негренята! І ти, Поллі, ясочко, йди собі, ось зараз матуся дасть чогось і своїй маленькій донечці. А ви, паничу Джордже, хутчій складайте книжки та присувайтесь ближче до мого старого. Ось я вже подаю ковбаски, а там і коржики не забаряться.

– Мені казали прийти вечеряти додому, – відповів Джордж, – та я ж знаю, де буде смачніше, тітонько Хлоє.

– Ваша правда, голубе, ваша правда, – підтвердила тітонька Хлоя, накладаючи йому на тарілку коржиків, що аж пашіли жаром. – Ви ж добре знаєте, що стара тітка Хлоя відкладе для вас найкращий шматочок. Атож, це вже будьте певні!

З цими словами тітонька Хлоя жартівливо тицьнула його пальцем у бік і підтюпцем повернулася до сковорідки.

– А тепер – до пирога! – сказав Джордж, коли метушня біля сковорідки трохи вщухла, і націлився на ту ласу штуку великим ножем.

– Боронь боже, паничу Джордже! – злякано вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за руку. – Хіба ж можна різати його таким ножиськом! Він же враз охляне, і пропаде вся краса. Осьде вам мій тонкий старенький ножичок, він у мене саме до цього й нагострений. Бачите, як легенько ріже – наче в пух заходить. А тепер їжте собі на здоров’ячко, кращого пирога ви ніде не скуштуєте.

– А То? Лінкольн каже, – промовив Джордж із повним ротом, – що їхня Джінні краща куховарка, ніж ти.

– Ой, дайте мені спокій з тими Лінкольнами! – зневажливо відказала тітонька Хлоя, – Де вже їм братися до наших панів! Люди вони, звісно, поважні, одначе зовсім з іншого тіста зліплені. А що вже до панського поводження, то вони про те й гадки не мають. От порівняти хоч би містера Лінкольна з містером Шелбі. Сміх, та й годі! А місіс Лінкольн – чи ж вона може так вступити до кімнати, як моя пані? Так само гарно та гордовито? Та де тамі Отож і не нагадуйте мені краще про тих Лінкольнів! – І вона труснула головою з виглядом людини, що знає ціну своїм словам.

– Але ж ти сама не раз казала, – заперечив Джордж, – що Джінні дуже добра куховарка.

– Атож, казала, – погодилася тітонька Хлоя. – І тепер можу сказати. До простого, немудрящого куховарства Джінні й справді здатна. Вона може спекти непоганий хліб, наварити картоплі, а от щодо кукурудзяних коржиків – уже не те. Коржі в Джінні не хтозна-які, хоч їсти їх можна. А коли сягнути трохи вище, то тут вона й зовсім немічна. От візьміть ви хоч би й ті ж таки пироги – вона їх, звісно, пече, але ж яка на них скоринка!.. А хіба вона вміє замісити справжнє тісто, таке пухке, щоб у роті тануло, наче воно з самого повітря зроблене? Пригадую, я була в них, коли міс Мері мала виходити заміж, і Джінні показала мені пироги, що напекла до весілля. Ми з Джінні добрі приятельки, ви ж знаєте, і я їй нічого тоді не сказала. Та повірте мені, паничу Джордже, якби я напекла таких пирогів, то цілісінький тиждень очей не стулила б із сорому. Зовсім були негодящі.

– А Джінні, певне, гадала, що вони дуже добрі? – спитав Джордж.

– Звісно, що гадала! Ще б пак! Тим-то й вихвалялася ними так щиро. Отут, бачте, й уся розгадка – вона просто не тямить. Авжеж, там і господарі такі, що їм до всього байдуже. Де ж би їй щось тямити! В на й не винна аніскілечки. Ой паничу Джордже, ви й самі не знаєте, яке то щастя для вас мати таку родину!

Тітонька Хлоя зітхнула й розчулено звела очі до неба.

– Дарма, тітонько Хлоє, я добре знаю, яке то щастя їсти отакі пироги й пудинги, – озвався Джордж. – Ось ти поспитай Тома Лінкольна, як я пишаюся перед ним щоразу, коли його бачу.

Тітонька Хлоя відкинулась на стільці і зайшлася щирим добродушним реготом на таку дотепність молодого панича. Вона реготала так, що по її чорних лискучих щоках аж сльози потекли, і водночас жартівливо ляскала й торсала Джорджа, примовляючи: «Ой, дай спокій!.. Та ви ж мене зі світу зведете!.. Ой лишенько!! Оце вже, певно, помру зо сміху.»—і щораз дужче реготала, аж поки Джордж і справді уявив собі, ніби він хтозна-який дотепник і що йому таки треба стерегтися, жартуючи «на всю губу».

– То ви казали про це Томові, еге? Ох, ця вже мені молодь! І пишалися перед ним нашими пирогами? Їй богу, паничу Джордже, ви хоч кого насмішите!

– Так, – підтвердив Джордж. – Я не раз йому казав: «Ти б подивився, Томе, на пироги тітки Хлої. Ото справді пироги!»

– Атож, шкода, що він їх не бачив, – мовила тітонька Хлоя, щиро вболіваючи душею за бідолашного Тома, що не звідав такої Благодаті.

– А ви б коли-небудь запросили його на обід, паничу Джордже, зробили б йому таку ласку. Недобре надто пишатися перед іншими тим щастям, що його дарує нам доля, ніколи про це не забувайте, – докинула вона, споважнівши на обличчі.

– Гаразд, я запрошу Тома якось на цьому тижні, – сказав Джордж. – А ти вже, тітонько Хлоє, постарайся як можеш. Нехай він подивується. От би нам так його нагодувати, щоб він потім тижнів зо два їсти не схотів!

– А чого ж, і нагодуємо, – весело відгукнулася тітонька Хлоя. – Ось побачите. Згадайте-но, які в нас бувають обіди! Пам’ятаєте отой пиріг з курятиною, що я зготувала, коли до нас приїздив обідати генерал Нокс? Ми тоді з пані мало не посварилися. На господинь іноді щось таке находить, аж дивом дивуєшся. Тут тобі такий клопіт, така на тобі, сказати б, тяжка відповідальність, а вони крутяться під ногами й скрізь стромляють свого носа. От і наша пані того разу все загадувала мені робити то сяк, то так, аж урешті я не стерпіла та й кажу: «Люба моя пані, ви погляньте-но на свої гарні білі рученята, на оці тендітні пальчики, винизані блискучими перснями, – вони ж мов ті лілеї, вмиті росою. А тепер погляньте на мої чорні зашкарублі ручиська. Тож чи не здається вам, що сама доля так судила: мені – пекти пироги, а вам – приємно гаяти час у вітальні?» Отак мені надало, паничу Джордже!

– А що сказала на це мама?

– Що сказала?.. Ну, всміхнулась вона очима, – отими своїми великими гарнющими очима, – та й каже: «А знаєш, тітонько Хлоє, мабуть, твоя правда». І пішла собі до вітальні. Їй було б стукнути мене по шиї за мою зухвалість, та так уже й звикла, що господиня мені в кухні ні до чого.

– Еге ж, обід тоді вийшов знаменитий. Я пам’ятаю, всі так казали, – підтвердив Джордж.

– А правда ж? Та й сама я стояла того дня за дверима їдальні, сама бачила, як генерал аж тричі присував тарілку, щоб йому поклали ще того пирога. А тоді й каже: «У вас чудова куховарка, місіс Шелбі». Я мало не луснула з гордощів, їй богу! Адже ж той генерал добре тямить, що таке смачна страва, – провадила далі тітонька Хлоя з самовдоволеним виглядом. – Він дуже милий чоловік, той генерал. З одного дуже високого роду в Старій Віргінії ¹Атож, він тямить, що до чого, той генерал, не гірше за мене. Щоб ви знали, паничу Джордже, кожен пиріг має свій секрет, от тільки не всім воно до тями. А в генерала смак тонкий, я одразу це збагнула з його слів. Атож, він таки знається на куховарстві!

1 Стара Віргінія – південно східний штат, одна з перших територій, заселених англійцями в Америці. Спадкову аристократію Старої Віргінії вважали найвищою родом.

Тим часом Джордж дійшов до такого стану, що іноді буває навіть, у хлопчаків (правда, лише за надзвичайних обставин), – коли вже несила проковтнути більше ані шматочка. Аж тепер він помітив кучеряві хлопчачі голівки та блискучі оченята, що жадібно слідкували за вечерею з протилежного кутка.

– Гей ви, Мозе, Піте! – гукнув він, уломивши від пирога по чималому шматку й кидаючи їх дітлахам. – Мабуть, і вам хочеться солоденького? Тітонько Хлоє, спекла б ти їм якогось коржика.

Джордж і Том перейшли до затишного куточка біля грубки, а тітонька Хлоя, що встигла напекти ще цілу купу коржиків, узяла на руки малу донечку й почала її годувати, раз у раз і собі відкушуючи по шматочку, а водночас наділяючи й Моза з Пітом, що зважали за краще наминати свої коржики під столом, вовтузячись та борюкаючись між собою, а то й смикаючи за ніжки меншу сестричку.

– Ану годі вам! – погукувала на них мати, час від часу навмання тицяючи ногою під столом, коли хлопчаки надто вже розходилися. – Невже не можете посидіти тихенько, коли в нас у домі білі люди? Цитьте ви, чуєте? Ось постривайте, покажу я вам смаленого вовка – нехай тільки піде панич Джордж!

Важко сказати, що мала означати та страшна погроза, та, видно, саме через таку непевність вона майже не справила враження на малих грішників.

– Лихо, та й годі! – озвався дядько Том. – Так уже розбестились, що ніякого впину не знають.

Аж ось хлопчаки вилізли з-під столу, геть пообмазувані мелясою, і накинулися на сестричку з буйними поцілунками.

– Ану забирайтеся звідси! – гукнула мати, відхиляючи їхні кучеряві голівки. – Ви ж усі мені позліплюєтесь докупи й ніколи вже не розліпитесь. Біжіть-но хутчій до рівчака та вмийтеся, – звеліла вона, супроводжуючи свої слова двома потиличниками, що здавалися досить замашними, але викликали тільки новий вибух сміху, і хлопчаки, вискочивши надвір, повалилися один на одного й заверещали від захвату.

– Ну, чи бачили ви ще десь таких шибеників? – потішено мовила тітонька Хлоя. Тоді дістала старий рушник, зумисно на те припасений, змочила його водою із щербатого чайника й узялася витирати дівчинці личко та рученята, замащені мелясою. Начистивши малу так, що бона аж заблищала, тітонька Хлоя посадовила її на коліна дядькові Томові, а сама почала прибирати зі столу. Дівчинка скористалася з нагоди й тут таки почала смикати батька за ніс, дряпати йому обличчя й торсати пухкими рученятами його кучеряву чуприну – ця розвага, як видно, подобалась їй найдужче.

– Ач яке жваве маля! – вигукнув Том, піднімаючи дівчинку на випростаних руках, щоб краще її роздивитися. Тоді підвівся, примостив малу на своєму широкому плечі й затанцював з нею по хатині, тим часом як Джордж махав на них своїм носовичком, а Моз і Піт, що вернулися знадвору, гарчали, наслідуючи ведмедів, аж поки тітонька Хлоя заявила, що ій уже «голова розколюється» від того галасу. Та оскільки, як вона сама визнала, таке лихо траплялося з її головою щодня веселощі в хатині анітрохи не вщухли, і всі гарчали, стрибали й витанцьовували до цілковитої знемоги.

– Ну, вгамувалися вже? – спитала тітонька Хлоя, висуваючи з-під ліжка грубий приземкуватий поміст з постіллю, – А тепер, Мозе й Піте, гайда на боковеньку, бо скоро почнуть збиратися люди до молитов.

– Ой мамо, ми не хочемо спати. Дозвольте нам посидіти й подивитися. Це ж так цікаво!

– А й справді, тітонько Хлоє, сховай-но ти цю штуку, нехай вони посидять, – вибагливо мовив Джордж, штовхнувши ногою ту неоковирну подобу ліжка.

Тітонька Хлоя, якій важливо було тільки додержати звичаю, з видимим задоволенням посунула поміст назад і сказала:

– Ну що ж, може, воно піде їм на користь.

Усі, хто був у хатині, почали обмірковувати, як найкраще приготуватися до наступних зборів.

– І де його взяти стільців, щоб усім вистачило, ну просто ради собі не дам! – бідкалася тітонька Хлоя.

Такі збори відбувалися в Томовій хатині кожного тижня хтозна-відколи, хоч стільців у ній і не більшало, отож можна було сподіватись, що й цього разу якось обійдеться.

– На тому тижні старий дядько Пітер так співав, що аж уломив дві ніжки в оцього стільця, – сказав Моз.

– Ану цить! То, певно, ти сам їх відкрутив, знаю я тебе, – мовила тітонька Хлоя.

– Та дарма, ось я притулю його до стіни, і він ще стоятиме, – провадив далі Моз.

– Нехай тільки дядько Пітер на цього не сідає, бо він, співаючи, завжди соває стільця. Минулого разу він отак по всій хаті совався, – сказав Піт.

– От і добре! – зрадів Моз. – Посадимо його на цей стілець, а як він заведе молитву, то й гепнеться на підлогу! – І Моз гугняво заспівав, наслідуючи старого Пітера, а тоді повалився додолу, показуючи, як воно все буде.

– Зараз же облиш свої штуки! – гримнула тітонька Хлоя. – Як тобі не сором!

Але панич Джордж рішуче став на захист пустуна й сказав, що Моз – меткий хлопчина. Отож докори пішли намарне.

– Ну що, старий, тягни до хати барильця, – сказала тітонька Хлоя чоловікові.

– А пригадуєш, як на тому тижні, саме коли співали, одне барильце подалося і всі попадали на підлогу! – мовив Піт до Моза. – Ото було сміху!

Поки хлопчаки згадували ту пригоду, до хати закотили два порожні барильця і, підперши з боків камінням, щоб не хиталися, поклали на них дошки. Тоді поперевертали догори дном усі цебра й кадоби, що були в хатині, порозставляли хиткі стільці, і на тому приготування до зборів скінчилися.

– Панич Джордж так гарно читає! – сказала тітонька Хлоя. – Я певна, що він і сьогодні зробить нам цю ласку. У нього все виходить куди цікавіше.

Джордж охоче погодився: якому ж хлопцеві не хочеться трохи попишатись!

Незабаром у хатині зібрався чималий розмаїтий натовп: від поважного сивоголового патріарха, якому перейшло вже за вісімдесят, до зелених п’ятнадцятирічних підлітків. Одразу ж зав’язалася легка балачка про се про те: «Де це ви, тітонько Селлі, дістали таку гарну червону хустину?..» – «А ви чули, що пані збирається віддати Елізі оту свою муслінову сукню, коли пошиє собі нову, флерову?..» – «А містер Шелбі думає купити племінного жеребчика, щоб додати слави своєму кінному двору». Були там і такі люди, що належали іншим господарям і прийшли з їхнього дозволу, вони принесли всілякі новини із своїх ферм, і розмова точилася так само жваво та невимушено, як ото, бува, десь у вищих колах.

Тим часом, як у хатині раба люди весело гомоніли й молилися, в панських покоях відбувалися зовсім інші події.

Містер Шелбі й торговець сиділи у вже знайомій нам вітальні, а на столі перед ними були якісь папери та письмове приладдя. Господар лічив розкладені стосиками банкноти, потім віддавав торговцеві, і той перелічував їх після нього.